Kitobni o'qish: «Кандід: Філософські повісті (збірник)»

Передмова
Загадковий та незбагненний Вольтер

Повернення

До українського читача філософські повісті Вольтера повертаються у свій своєрідний літературний ювілей: понад вісімдесят років тому, 1927 року, у київському видавництві «Слово» з'явився перший переклад вольтерівського «Кандіда», здійснений Валеріаном Підмогильним. Перекладові передувала об'ємна стаття літературознавця С. Родзевича «Вольтер» із розділами «Доба», «Життя», «Філософські мотиви в творчості Вольтера».

Уже невдовзі, через п'ять років, у видавництві «Література і мистецтво» (Х.-К.) у перекладі Л. Івченкової друкуються «Вибрані твори» Вольтера, знову ж таки з великою передмовою С. Родзевича «Вольтер та його філософічно-сатиричні повісті». Видання 1932 року містило шість філософських повістей письменника («Задіґ», «Простак», «Вавилонська царівна», «Білий бик», «Жанно й Колен», «Історія про доброго брагмана») і презентувало понад двадцятилітній творчий шлях письменника. Обидві передмови С. Родзевича і на нинішній день залишаються глибокими україномовними дослідженнями творчості великого французького просвітника.¹

Останній названий твір уже з'являвся 1926 року на сторінках львівського журналу «Світ» (ч. 23–24) у перекладі Івана Ставничого і був першою українською інтерпретацією однієї з найкоротших вольтерівських повістей.

Наступне видання творів Вольтера датується 1955 роком, коли у київському видавництві друкувався переклад двох філософських повістей – «Кандід» (переклад Валеріана Підмогильного 1927 року за редакцією Миколи Терещенка) та «Вавилонська царівна». Це видання містило також післямову про Вольтера авторства Є. Кніпович та Б. Песіса.

Переклад «Орлеанської діви» M Рильського, що з'явився 1956 року в Державному видавництві художньої літератури, був дещо виправленим і уточненим перекладом 1937 року, про що сам перекладач у нотатці «Від перекладача» писав: «Поема Вольтера дається в українському перекладі, де в чім виправленому проти першого видання 1937 року». Слід нагадати і той факт, що цей переклад згодом друкувався двічі – 1962 року як окремий, восьмий том видання творів M Рильського у десяти томах, та у дев'ятому томі зібрання творів M Рильського у двадцяти томах (К., 1985), що з'явилося у видавництві «Наукова думка».

Як зазначалося у Примітках до т 9 видання, «нотатка "Від перекладача" переросла у вступну статтю, в якій подається описова характеристика життя і творчості Вольтера та його поеми "Орлеанська діва"». Крім того, перше українське видання поеми мало ще й передмову авторитетного літературознавця С. Мокульського «Вольтер і "Орлеанська діва"».

З пізніших публікацій окремих зразків авторства видатного французького просвітника згадаймо перший український переклад філософської повісті «Мікромегас», надрукований з нагоди 200-ї річниці з дня смерті письменника разом з його окремими епіграмами у № 1 «Всесвіту» за 1978 рік, та невелику енциклопедичну статтю літературознавців В. Матвишина й О. Міхшьова, вміщену в т. 1. «Української літературної енциклопедії» (К., 1988, С. 353–354), в якій також згадувалися переклади окремих епіграм і віршів Вольтера, зроблені у свій час П. Грабовським та Христею Алчевською.

Відомий літературознавець Микола Стороженко у розділі про французьку літературу XVIII ст. свого «Нарису історії західноєвропейської літератури до кінця XVIII віку» дав Вольтерові таку характеристику «…проводир суспільної думки у Франції, чоловік універсального генія, наділений надзвичайною здібністю відкликатися на пекучі питання наукові, літературні і суспільні, надавати своїм ідеям усі можливі літературні форми».²

Портрет

Французькі літературознавчі джерела донесли до нас один із портретів Вольтера, створений перед 1735 роком.

«Месьє де Вольтер ростом нижче середнього, худорлявий, характеру зухвалого, дратівливого, обличчя в нього виснажене, виглядає дотепним, їдким, має іскристі й хитруваті очі. Вогонь, який знаходимо у його творах, сповнює усі його вчинки. Він жвавий аж до шаленства; ця жвавість постійно присутня, вона іскриться і вас засліплює. Людина такої будови і такого характеру неодмінно хвороблива; це своєрідне лезо, яке поволі нищить піхви. Веселий завдяки своїй фізичній будові, з політичних міркувань серйозний, відкритий без певної відвертості, політик, позбавлений розуміння політичних тонкощів, товариський, але без приятелів, він знає світ і забуває цей світ. Вранці він Арістіп; увечері – Діоген; він любить велич і водночас зневажає великих світу цього; він з ними ввічливий, з рівними собі поводить себе неприродно. Він розпочинає ввічливо, продовжує холоднувато, а закінчує із почуттям відрази. Королівський двір він любить – і там нудьгує. Він чутливий, однак ні до кого не прив’язується; він любострасний, проте не знає пристрастного почуття, він не шукає якоїсь прив’язаності і до всього прив’язується своїм непостійним характером. Він може розмислювати над чимось, не висуваючи якихось принципів; його судження мають свої крайні вияви так само, як шаленство в інших людей. Він людина здорового глузду, упереджених почуттів, він над усім роздумує і з усього кепкує. Він холоднокровний вільнодумець, вміє вдаватися в моралізування, нехтуючи звичаями. Він надмірно гордий, досить-таки небезкорисливий, менше працює для слави, а більше для зиску – він голодний і спраглий грошей. І врешті, він поспішає працювати, поспішаючи жити. Він був створений для того, щоб насолоджуватися життям, і хоче усе зібрати. Ось така це людина».

Цей портрет Вольтера, який перед 1735 роком намалював маркіз Шаро, дістав підтвердження у своїй автентичності 1749 року з уст певного Рейналя; такої ж думки був і Фредерік І, обмежившись 1756 року лише тим, що підтвердив його достовірність, додавши, щоправда, декілька негативних рис. Деякі інші тогочасні свідчення підтверджують ті самі риси. Вольтерові дорікали в його «скупості», тобто в жадібності.

Певний Лоншам, який найнявся на службу до Вольтера в Сіреї, з подивом спостерігав, як той швидко переходив від крайнього роздратування до лагідності. Він був свідком його неймовірного болю, викликаного несподіваною кончиною пані дю Шатле: «Ночами він прокидався сповнений неймовірного хвилювання; через загострені почуття йому здавалося, що він бачить цю даму, він кликав її, важко пересувався з однієї спальні до другої так, ніби її шукав».

Англійці, зокрема Поп, відмовляли йому в шанобливому ставленні через його легковажні розмови, негідні жарти стосовно єзуїтів, які він «виголошував у присутності слуг», а Пірон жартівливо описав, як Вольтер ходив підстрибцем по королівському двору в той час, коли був у ласці: розвеселівши од вина, був доброзичливий, жартував до нестями, ставив безліч запитань, відразу ж забуваючи свої запитання, від герцога підбігав до маркіза, смикаючи їх за рукави.

Імпульсивний, з постійно загостреними нервами, готовий до дії і до спротиву, швидкий на симпатію до когось або ж на почуття відрази, надто жвавий і надто розбірливий у своїх вчинках; кмітливий, яким треба бути тоді, коли не можеш не показати, яким ти хотів би бути, Вольтер не був ні господарем свого настрою, ні навіть господарем своєї думки, як це видавалося тим, хто його бачив. Оточуючі згодом дивувалися хвилинам його смутку.

Пізніше деякі критики взялися розрізняти у цій жвавій душі контрасти і суперечливості. Фаґе називав його «хаосом ясних думок», додаючи, що це «міщанин у дворянстві», та чи не краще було б шукати секрет цього хаосу і навіть одночасного схиляння перед великим і мізерним в амбіційних прагненнях та розчаруваннях його життя, його думок і його смаків? Можливо, у цьому якраз і маємо одне із можливих пояснень феномена Вольтера, того періоду його чуттєвого і морального, філософського і літературного життя, який завершується філософською повістю «Кандід, або оптимізм».

І тут звернемось ще раз до праці Миколи Стороженка: «Щоб вірно оцінити характер і літературну діяльність Вольтера, треба міряти його не ідеальним, а історичним мірилом. Характер Вольтера – це скомплікований продукт його темпераменту, виховання і того суспільного осередку, де йому довелося жити і працювати. Що Вольтер був значною мірою славолюбний, що він любив підлещуватися сильним сього світу – усе це, на жаль, справедливе; але несправедливо було б твердити, що вся його діяльність походила лише з цих низьких мотивів. Поруч із такими непринадними прикметами у нього було гуманне і добре серце, великодушність, щедрість і т. п.».³

Життя Вольтера

Франсуа-Марі Аруе, знаний у світовій літературі як Вольтер, народився і помер у Парижі (21 листопада 1694 – 30 травня 1778), став свідком смерті Людовіка XIV (1715), відходу в небуття Великого століття його батько, нотаріус, був діловою людиною Ришельє та Сен-Сімона, знав Корнеля, бував у Буало та його брата – абата його знали в колах янсеністської, суворої французької буржуазії. родичі та знайомі їхньої родини були також близькі й до вільнодумної буржуазії.

Навчався Вольтер у колежі Людовіка Великого, найкращому французькому єзуїтському навчальному закладі. там одержав чудову літературну освіту, що ґрунтувалася на латині, і почав робити свої перші поетичні спроби. Вже згодом підтримуватиме зв’язки зі своїми давніми регентами – глибокоерудованими гуманістами отцями Поре і де Турнеміном. Саме завдяки підтримці отців-єзуїтів Вольтер надрукував перший літературний твір – «оду святій Женев’єві», імітацію латинської оди свого професора риторики. Вже тоді його сповідник говорив, що той блискучий учень «аж горить бажанням зазнати слави». Закінчивши колеж, Вольтер відмовляється від майбутньої кар’єри юриста і вирішує посвятитися літературі. Відразу ж настає покарання – батько відправляє його у вигнання в Каен, де молодий чоловік, захопившись різними любовними історіями, через деякий час знову накликає на себе батьківський гнів – з великими труднощами уникає відправлення до Америки. на початку 1714 року певний час працює в адвокатурі. далі зближується із королівським оточенням, відвідує різноманітні філософські товариства і невдовзі стає розважальником регента. Серед паризької спільноти ходять його гострі сатиричні вірші, написані у різних формах, різних розмірах, та салонні епіграми, які дуже часто не були його власним творінням. та все ж таки вони забезпечили йому вигнання до його приятеля – герцога, а далі майже річне перебування у Бастилії (1717).

Врешті-решт молодий Вольтер повернувся до серйозніших проблем. 1718 року він ставить на паризькій сцені філософсько-сатиричну трагедію «Едіп», яка має неймовірний успіх. Використавши традиційний сюжет, автор трагедії впровадив у театр нову просвітницьку проблематику – насамперед засудження свавілля деспотичної влади і релігійного фанатизму. Вольтера (а саме тоді він прибрав цей псевдонім) вітають як наступника Корнеля та Расіна. Вольтер був захоплений театром до нестями: упродовж цілого свого життя він писатиме для театру; усюди, де лишень перебуватиме, організовує театр, в якому ставить свої п’єси, в них грає. Bольтер намагався зробити із трагедії виставу, вилучивши з неї психологічний момент Корнеля та Расіна. Він хоче вразити уяву декораціями, схвилювати глядача драматичними сценами, викликати його подив екзотичними сценами та романтичними ситуаціями. Вагоме місце він надавав і голосові акторів, який був носієм авторської думки, закликав до релігійних та політичних почуттів С. Артамонов, автор вступної статті до однотомника Вольтера у серії «БВЛ», зазначає, що «упродовж шістдесяти років Вольтер написав тринадцять трагедій, дванадцять комедій, велику кількість лібрето, дивертисментів, загалом – п'ятдесят чотири п'єси».⁴ У наступні роки розпочинаються його мандрівки «від замку до замку» – Сюллі, Ле Брюель, Юссе, Рішельє. Усе частіше його погляди спрямовані на Англію – його урочисто приймають в англійському посольстві, він відправляє свої вірші англійському королю. Можливо, має намір зробити дипломатичну кар'єру, та все ж таки продовжує шукати щастя у високій літературі. Хоче стати Гомером або Вергілієм, якого бракує Франції, написавши після невдалих спроб Ронсара і Шапелена свою «Генріаду» – полемічну епопею, спрямовану проти фанатизму католицької Ліги. Перше видання цього вмілого наслідування (1723), в якому Вольтер проголошував концепцію просвітницького абсолютизму та активного, діяльного монарха, який сприяє просвітництву, викликає справжній ентузіазм. Сюжетом для цієї національної епопеї Вольтер вибрав останні епізоди релігійних воєн, які привели Генріха IV на французький трон. Король Генріх IV видавався йому досить значною особою, щоб стати героєм епопеї, а релігійні війни давали йому нагоду висловити слова похвали релігійній толерантності. Перше видання містило нападки проти церкви, релігії та політичних інституцій Франції. У виданні 1728 року деякі надто гострі пасажі були пом'якшені. У «Генріаді», що складається з шести пісень, змальовувані події є або історичними (облога Парижа, убивство Генріха III, захист Ліги), другі – неймовірними (поява св. Людовіка, мандрівки Генріха IV на небо і в пекло), треті – алегоричними (інтриги Політики, Фанатизму і Любові). Завдяки своїм літературним успіхам він наближається до королівського двору. На весіллі Людовіка XV ставлять три його п'єси. Молода королева називає його «мій бідний Вольтер». Він майже стає шанованим поетом нового королівського двору. Але Вольтер також є і войовничим філософом. Дозволяє собі кепкування з Біблії, апостолів, отців Церкви, проголошує агресивний деїзм 1722 року у Брюсселі. Вольтер читає Ж. Ж. Руссо свій антихристиянський «Лист до Урани», у якому вперше доволі чітко формулює основні засади свого деїзму. Філософські погляди письменника, позначені раціоналістичними і сенсуалістськими тенденціями, виявилися в його невеликих поемах «Роздуми у віршах про людину» (1734), «Світська людина» (1736), «Поема про природний закон» (1752) тощо.⁵ За порадою англійця Болінгброка він береться за читання Локка. Еволюцію Вольтера-просвітника пришвидшив один несподіваний випадок: якось у театрі він посварився з шевальє де Роганом, невдахою, вихідцем із знатної сім'ї; шляхтич побив поета при вході в готель де Сюллі. Куртизани, знатні шляхтичі, сприйняли цю сцену як доволі привабливу і кумедну. Розлючений Вольтер, переконавшись у тому, що син нотаріуса Аруе не рівня герцогам, має намір викликати кривдника на дуель. З обережності кардинал де Роган зачиняє його в Бастилії. Пробувши там декілька днів, Вольтер дістає волю за умови, що вирушить до Англії. Це означало для нього повний крах. Покінчено з кар'єрою придворного поета, усе немовби повернулося проти нього. Обидва лондонські банкіри, в яких він тримав свої гроші, збанкрутіли. Він дізнається про смерть своєї старшої сестри, яка виховувала його, про зраду свого «брата-янсеніста», який скористався з Вольтерових негараздів, щоб позбавити його належної частини спадку. Залишившись самотнім на чужині, захворівши, він перефразовує в одному з листів до Тірйо монолог Гамлета «То be or not to be»; цю виставу щойно бачив у лондонському театрі.

Вольтер, який прямує до Англії, має тридцять два роки і є вже майже сформованою людиною; його літературні смаки спрямовані на класичне мистецтво, оновлене розумом; має усталені суспільні погляди – він аристократ. Щодо філософських та релігійних поглядів – то він відчуває повну недовіру до всіх учень Англія не сформувала його, вона лише просвітила його і надала йому відваги. Дуже добре характеризує Вольтера тих часів його портрет, намальований Ларгільєром. Перед нами чоловік аристократичної постави. Його поза, стулені вуста, прямий погляд свідчить про рішучість людини, упевненої в своїй інтелектуальній силі. В самому його погляді відчувається щось водночас спокусливе і неспокійне.

Уже в кінці 1726 року Вольтер долає кризу. Досконало опановує англійську мову, береться за вивчення людей, звичаїв та інституцій. У січні наступного року його представляють королю Георгу. І; він готує остаточний текст «Генріади», яку видрукують у Лондоні як передплатне видання – її він присвятить англійській королеві. Два роки англійського вигнання не дуже відомі. Здається, Вольтер посварився зі своїм першим благодійником Болінгброком. Він знайомиться з Попом, Свіфтом, Самюелем Кларком. Його особливо вражає жвавість та активність англійської нації, він прилучається до філософи Локка, вчення Ньютона, драматичного мистецтва Шекспіра. Перебуваючи в Англії на запрошення торговця Фолкенера, він розуміє, що ця країна завдячує своєю могутністю торгівлі Інтелектуальна перевага традиційних супротивників французів є наслідком релігійної толерантності і практичного раціоналізму англійських філософів Натомість королівство Людовіка XV йому видається країною відсталою, неспроможною на прогрес, переповненою забобонами, охопленою даремними теологічними суперечками Вольтер задумує написати своєрідний репортаж про цей «острів розуму», щоб присоромити своїх співвітчизників: це будуть «Філософські листи» (1734), в яких «автор підводив читача до порівняння англійських порядків із французькими і таким чином оголошував останнім гнівне обвинувачення».⁶ Листи викликали справжній переполох: розповідаючи про Англію, Вольтер висміював у них французький клір та інституції французької монархії Особливу реакцію викликає додаток про «Думки» Паскаля, в якому він займав чітко антирелігійну позицію Це була «перша бомба» проти старого режиму У перших семи листах Вольтер розглядає поширені в Англії релігії та секти Далі (листи 8 – 10) автор аналізує державний устрій країни, який забезпечує особисту свободу її громадян У наступних листах (12–17) письменник викладає основні засади філософи Бекона, Локка і Ньютона, оголошуючи себе прихильником їхнього матеріалізму та детермінізму У листах 18–24 Вольтер прискіпливо розглядає англійську літературу Вважаючи англійську драматургію надто грубою, позбавленою смаку, він зазначає, що літератори й актори в Англії користуються свободою та пошаною, спричиненими існуючими у країні свободою совісті і свободою слова взагалі Повернувшись до Франції (у кінці 1728 – на початку 1729), він використовує свої знання англійської мови Намагається вкласти у свої трагедії щось із шекспірівської енергії, опрацьовуючи тему тиранської влади: «Брут» (1730), «Заїра» (1732), яка стане тріумфом автора і в якій автор намагався адаптувати «Отелло» до французької сцени (у цьому творі Вольтер пов'язав проблему влади з проблемою толерантності і засудженням релігійного фанатизму); «Аделаїда з Гуескліна» (1734) з використанням історії середньовічної Франції; «Смерть Цезаря» (1735); «Алзіра чи американці» (1736) – запозичення з історії Америки. Особливо цікавим є те, що саме у той час він дебютує як прозаїк: дотепер він не був прозаїком, він хотів бути лише поетом. Вольтер публікує «Історію Карла XII» (1731), драматичну, але також і філософську історію, роботу над якою продовжував в Англії. В ній автор протиставляє войовничому героєві «справжнього видатного діяча» (Петра Першого). Працюючи над втіленням своєї думки про те, що історія робиться самими людьми, письменник ретельно вивчив об’ємну наукову і мемуарну літературу. Вольтер розподіляє свій час між Парижем і римом, де зустрічається з пані де Верньєр, привітним Сідевілем та філософом Формонтом. а у червні 1733 року він зустрічає пані дю Шатле і починає з нею співпрацю, яка обірветься смертю «божественної Емілі».

Криза, викликана «Філософськими листами», остаточно поставила Вольтера у ряд підозрілих письменників. Книговидавець Жор випускає у світ книгу, яка вже була надрукована кілька місяців тому (квітень 1734 р.). Спалахує величезний скандал. 19 червня 1734 року за вироком суду кат спалює «англійські листи», вироблений ордер на арешт автора книги. Вольтер вирішує покинути Париж. Він переховується у замку Сірей, який належить сім’ї дю Шатле, у провінції Шампань. Коли небезпека минула, Вольтер міг би повернутися до Парижа, однак не вважає більше столицю надійним для себе місцем. навіть у Сіреї кардинал де Флері не перестає стежити за ним. Вольтер вживає особливих заходів перестороги після появи невеличкої поеми відверто епікурейського настрою, яка у листопаді 1736 року розійшлася в рукописному вигляді. Перебувши декілька тижнів у Голландії, письменник повертається у Сірей, де життя спокійне, відвідувачів небагато, а головне – є всі сприятливі умови для праці. натхнений панею дю Шатле, Вольтер береться за наукову роботу. тут він пише «трактат про метафізику», «Про елементи філософії ньютона для загального користування». там же розпочинає працю над першою частиною «Століття Людовіка XIV» (робота займе майже тридцять років) та універсальною історією, відомою під назвою «Есей про звичаї та дух нації», остаточний текст якої видруковує 1769 року. Пані дю Шатле займається численними фізичними дослідженнями, перекладає і коментує «Байку про бджіл», складає дуже критичне коментування Біблії, рукопис якого дійшов до наших часів. У Сіреї, зокрема завдяки своїй подрузі, Вольтер досягає тієї енциклопедичної культури, яку невдовзі використає для своєї активної діяльності. а ще для розваги пише «орлеанську діву» і робить начерки декількох трагедій.

Вплив пані дю Шатле на Вольтера був дуже великий. То була справжня жінка-науковець, наполеглива, енергійна і розсудлива. Вона зуміла відвернути Вольтера від легковажної поезії і спрямувати його до серйозної роботи. Ця жінка також стримувала його від друкування небезпечних творів. А він був невгамовний у своїй сатирі – майже всі його твори, навіть його трагедії, містять гострі шпильки, спрямовані проти його ворогів. Якщо, скажімо, Буало нападав на літературні твори або на якісь вади взагалі, то Вольтер дуже швидко переходив від загальних ідей на особисті і його сатира ставала особистою полемікою.

До того ж часу належить його поема «Промови про Людину» (1734–1738), яка разом з іншими філософськими поемами пізніших років («Поема про лихо в Лісабоні», «Поема про природний закон» та ін…) мала задовольнити великі амбіції. Вольтера стати поетом-філософом, таким собі сучасним Лукрецієм. У семи промовах про людину Вольтер обґрунтовував рівність становища, свободу людини, а отже, право людини будувати своє щастя, а також висловлював деякі моральні засади – про заздрість як найбільшу перепону для щастя і поміркованість у всьому як запоруку для щастя. Цікаво звучали й інші сентенції письменника-філософа, приміром такі: «задоволення – це промисел. Божий; досконале щастя не може бути долею людини у цьому світі; благочинність полягає в тому, що ти робиш добро собі подібним».

Своєрідне затворницьке життя закінчується 8 травня 1739 року Вольтер із панею дю Шатле вирушає до Брюсселя. Наступні десять років минають у постійних мандрівках між Бельгією, Парижем та Сіреєм. Вольтер надалі залишається під підозрою; однак час від часу відвідує Париж і в 1746 році навіть стає членом Французької академії. Арештоване видання перших розділів «Століття Людовіка XIV» (1739), в яких автор розповідає про політичну та воєнну історію Франції з 1643-го до 1715 року; трагедія «Магомет» («Фанатизм, або Пророк Магомет»), вершина вольтерівського просвітницького класицизму, заборонена після третьої вистави (1742); у цій трагедії «Вольтер засуджував не філософські чи моральні засади мусульманства, не будь-яку релігію, а сліпе виконання її засад з користолюбною особистою метою».⁷ Завдяки своїм історичним дослідженням Вольтер став одним з перших, хто зрозумів і трактував історію водночас як твір науковий і твір мистецький. Прагнув творити історію точну, цікаву і філософську. У Версалі його становище поліпшується; з 1736 року Вольтер листується з кронпринцом Пруссії майбутнім Фрідріхом II, великим поціновувачем французької культури. Вольтер має цінний козир у руках: під час війни за австрійську спадщину французьке міністерство доручило йому офіційні міси при дворі Фредеріка II; прусський король робить його своїм особистим секретарем. А коли членом міністерства став один з його колишніх товаришів з колежу, Вольтер, підтримуваний пані де Помпадур, здобуває велику славу. Він ставить «Принцесу Наваррську» на весіллі дофіна; олександрійськими віршами прославляє битву під Фонтенуа; присвячує свого «Магомета» Папі Римському, який присилає йому медаль; 1746 року входить у Французьку академію. Якраз завдяки заступництву Папи Венедикта XIV вдалося здійснити постановку цієї трагедії.⁸ Настав час Вольтера. Різноманітними комбінаціями з харчами він, звичайно, збільшив свої статки, зібрані після повернення з Англії. У Версалі його призначають історіографом і звичайним шляхтичем королівської палати. Бурхливе життя – політичне й особисте – підриває його здоров'я; у вересні 1748 року він ледь не помирає від виснаження. Погіршилися його стосунки з пані дю Шатле. Вольтер звертається до філософи, перестаючи вірити у «вільного арбітра». Він пише свої перші повісті – «Видіння Бабука», «Задіґ», присвячені темі песимізму. Цей період закінчується кризою, в якій трагічне переплітається з комічним: 4 вересня 1749 року пані дю Шатле народжує дитину, офіційне батьківство якої приписується панові дю Шатле. Вольтер сповіщає цю новину з певним кепкуванням. Але вже 10 вересня пані дю Шатле помирає. Дізнавшись про цю страшну новину, Вольтер під її дверима втрачає свідомість. Він переживає нервове потрясіння; у жовтні в Парижі, у тому будинку, де колись проживав із своєю приятелькою, вночі прокидається, вголос кличе свою Емілі. До того ж глядач усе більш прискіпливіше ставиться до його п'єс, навіть освистуючи п'єси «Орестея», «Нанін, або Подоланий передсуд». Впавши у відчай, Вольтер приймає пропозицію, яку вже довгий час робив йому Фрідріх II, – приїхати до Берліна. Вольтер покидає Париж 28 червня 1750-го і повернеться туди лише 1778 року.

У Франції з'являється нове покоління письменників та філософів – Дідро, Гольбах, д'Аламбер, Руссо – покоління енциклопедистів та передромантиків – відважніше, вільніше від тяжіння класичної традиції. Це покоління любить Річардсона, італійську музику, буржуазну драму. «Порівняно з їхніми радикальними поглядами ідейні позиції Вольтера виявилися поміркованішими <…>. І хоча він не поділяв деяких поглядів Дідро, сперечався з поглядами Руссо, та все ж брав участь в основних починаннях «філософів» – писав для «Енциклопедії» і для «Енциклопедичного журналу».⁹ В останні тридцять років Вольтер переглянув деякі свої погляди, звільнився від колишніх ілюзій, почав тверезіше, з більшим скептицизмом ставитися до певних історичних явищ. Якщо його попередні історичні дослідження все-таки були тісно пов'язані з біографічним методом, то у своїй монументальній праці «Досвід про звичаї і дух народів» (1756–1769) Вольтер виступає проти історичних концепцій минулого, насамперед проти поглядів Босюе, який розглядав світову історію через призму християнства. «Оцінюючи попередні епохи, Вольтер доволі песимістичний, постійно знаходить вияви гострого релігійного фанатизму, деспотизм правителів, зло і несправедливість <…>, хоча і намагається підкреслити в історії якісь окремі "щасливі" періоди».¹⁰ З точки зору мистецтва Вольтер ще тримається на рівні: він створює велику кількість творів найрізноманітніших жанрів. Поряд з великими книгами він пише короткі філософські діалоги, памфлети, «роздуми з питань історії», політики, філософи. Як теоретик театру, відстоюючи переваги національної драматичної системи, пише цілу низку театрознавчих праць, з-посеред яких «Роздуми про давню і нову трагедії» (1748), «Коментування до Корнеля» (1764); як практик, творить нову серію драматичних творів. Однією з провідних тем його драматургії залишається осуд релігійного фанатизму; з цією темою перегукується і друга тема – боротьба з абсолютизмом і взагалі з деспотичним правлінням. Дає «Сироту з Китаю» (1755), драматичну комедію «Шотландка», середньовічну трагедію «Танкред», дійство якої відбувається на Сицилії і яку з великим розмахом поставила Комеді Франсез. Однак, віддалений від Парижа, Вольтер втратив контакт з глядачем. Його останні п'єси не мають успіху. В його сатирах, листах, віршованих промовах – «Природному законі» (1756), «Листі до Горація» (1772), написаних у класицистичному настрої, не відчувається більше жодного нового віяння «Лист до Горація» був останнім із низки листів, які Вольтер писав упродовж певного часу, пробуючи свої сили у великих віршованих посланнях, складених олександрійським віршем. У посланнях – «Лист до Буало» (1769), що був сатирою на XVII ст., «Лист до китайського короля» (1771), що став гнівним словом Вольтера проти письменників-недругів, «Лист до данського короля» (1771), про свободу преси, – змішалися і сила, і розум, і доброзичливість, які не раз поступалися злості автора. Останній з них – «Лист до Горація» (1772) – став своєрідним кредо письменника, в якому він особливо критично висловлювався про релігію. І навпаки, у сфері філософської думки Вольтер веде перед. Примітними щодо цього стають філософські повісті «Простак» та «Мікромегас». У Потсдамі він має надію, що його друг прусський король владно підтримає філософську кампанію. Вольтер править вірші короля, обідає разом з ним, розповідає йому цікаві історії. Не вагаючись підписує контракт з Фрідріхом II, за яким стає його дворецьким. Перед 1753 роком він складає «Клятву п'ятдесяти», найрізкіший антихристиянський памфлет, який коли-небудь виходив з-під пера великого письменника Довкола Фрідріха II збирається гурток письменників-авантюрників, який одного разу за вечерею у короля складає план створення «Філософського словника». Однак цей задум не знаходить свого втілення. Дуже скоро становище Вольтера змінюється, він переконується, що є радше розважальником короля, а не радником Його Величності. Якось йому передали слова правителя: «Помаранчу витискають, а шкірку викидають». Відносини погіршилися в кінці 1752 року, коли в одній сварці він зчепився з директором Берлінської академії Мопертуїсом. Розлючений король розпорядився спалити «Діатрібу доктора Акакія», в якій Вольтер висміяв свого супротивника, високого чиновника прусської держави. Довелося рятувати «шкірку»; з великими труднощами 27 березня 1753 року Вольтерові вдалося покинути Берлін. Але Фрідріх вирішив помститися: в імператорському місті Франкфурті Вольтера ув'язнюють за рішенням прусського резидента; арештовують також і пані Деніс, яка приїхала зустріти його Вольтер зазнає грубого поводження із собою і приниження: можливо, резидент переборщив у виконанні розпорядження, але Фрідріх II не втручається у цю справу.¹¹