Kitobni o'qish: «Святополк ІІ Ізяславович», sahifa 4

Рішення

Задумливий сидів Святополк у княжих палатах. Щойно закінчилася розмова з митрополитом Єфремом. Порада Владики була вкрай несподіваною. Звичайно, вирішувати князю, але не можна не зважати на думку духовного пастиря.

Митрополит порадив Святополкові взяти в жони доньку половецького хана Тугоркана – зверхника одного з трьох наймогутніших родів половецьких. Вже й наречену намітив. Вибір припав на наймолодшу дочку Тугоркана – Іліарту.

– Треба посилати сватів, – прошепотів Святополк і голосно: – Знайдіть Любомира!

За хвилину прибігли челядники.

– Немає ніде Любомира, все обшукали.

– У лісовички він своєї. От приворожила!.. Може, то і добре?.. Ще одне, – князь на мить замислився, – покличте мені Мару.

– Вона тут. Вже годину чекає.

– Як чекає?

– Боялися тебе, княже, турбувати, – челядник аж присів, побачивши, як змінюється обличчя Святополка.

– Турбувати!.. – аж заревів князь, – вона мати моя, скільки можна повторювати. Пригрілися тут. Ти, як звати?

– Криворуч.

– Що за імена? Тьху, – сплюнув князь, – ти, доки сонце сяде, приведеш Любомира. Ви двоє – до командира лучників, підете у військо.

– Помилуй, княже, – челядники впали в ноги Святополку.

– Ні.

Цієї миті до палат зайшла Мара:

– У чому прикрість, князю? Чи не я причина?

– Потім якось скажу, мамо, – князь знітився.

– Пробач їм, синку, – Мара благально глянула Святополкові у вічі. – Знаю, що через мене, тому й прошу.

– Не шанують вони княжого слова.

– Будуть шанувати. Ну прости, Святеку, прошу.

– Добре. Як я тобі відмовлю? Дякуйте матері моїй, – князь вже опанував себе, – на перший раз прощаю. Ще в чомусь схибите – накажу вбити.

– Дякуємо, княже. Дякуємо, пані-мати, – челядники ще не вірили, що все обернулося на краще.

– Та яка я вам пані-мати. Я – Мара, – і серйозно до Святополка: – Ти хотів мене бачити?

– Так, мамо.

– Розповідай.

Князь переповів матері розмову з митрополитом Єфремом і про вибір майбутньої княгині.

– Що я тобі скажу, – після паузи почала Мара, – спробуй, у тебе сьогодні це єдиний вихід. Тільки дикі вони, половчанки, мов норовисті кобилиці.

Так Криворуч ще ніколи не бігав. Часу обмаль, а Любомир далеко. Якщо він ще там. Хоча де йому ще бути: або у княжих палатах, або у своєї ворожки. І що він такого особливого в ній знайшов? Щоправда, коли подивиться своїми чорними, як ніч, очима, то аж душа всередині перевертається. Одним словом: відьма. Правда, якщо Любомир почує щось таке про свою Ярину, то непереливки буде кривдникові. Якось один з челядників відпустив про лісовичку захалявщину. Ледь встигли – ще хвилина і вбив би, не схибила б рука Любомирова.

Вже і ліс. Сонце, хвала Всевишньому, сідає повільно. Не заблукаю, як минулого разу. Десь тут стежка між двома старезними дубами, на яких примостилися пугачі. Того разу, коли почали вони між собою перемовлятися своєю пугацькою мовою, то ото страх як заповз під сорочку, то лише третього дня полишив. Ось і хатинка.

– Агов, господине Ярино! Є хто живий? Це я – Криворуч.

– Наступного разу спитаєш про живих, буде тобі по потилиці, – почулося з-за дверей. І у двір вийшов Любомир. – Що сталося?

– Князь тебе кличе. Наказав чимшвидше.

– То що ж сталося?

– Повернувся він від митрополита задумливий. Я так зрозумів, що сватів будуть засилати до Тугоркана.

– Так Святополк у жалобі: Аделіна тільки упокоїлася.

– Справи державні, – розвів руками Криворуч.

– І звідки ти все знаєш?

– Почулося… випадково. Ми ж челядники.

– Дивись, Криворуче, якось попадешся і не зможу тебе вборонити.

Не було у Святополка часу на роздуми. І Владика, і, головне, мати благословили намір швидкого одруження. Крок, звичайно, суто державницький – тож жити князю з новою жоною.

Думки не давали Святополкові спокою.

За свої неповні сорок чотири трохи жінок побачив, усякого бувало. У князів Русі половчанки в жонах траплялися, але щоб у Великого князя Київського – таке рідкість. Хоча, з іншого боку, його попередник – Всеволод теж мав жону з кипчаків.

Іноді доля вирішує за нас, роблячи з нас тих, хто ми є. Дід мій Ярослав мав за жону Інгігерду – доньку шведського короля Улофа ІІІ Шетконунга. Батько одружений був із Гертрудою, донькою польського короля Мешка ІІ. Вона є мачухою моєю, і хоча мене не любить, але живе тут, у Києві, при дворі княжому.

Дядько Володимир був одружений з Одою, донькою графа Леопольда фон Штаде, дядько Святослав – з Кілікією, донькою графа Етелера, рідною сестрою трірського архієпископа Бурхарда, дядько Всеволод у першому одруженні – з племінницею візантійського імператора Константина ІХ Мономаха.

Тітка Анастасія вийшла заміж за угорського короля Андрія І, тітка Єлизавета – після довгих відмов і очікування зрештою обвінчалася з «Останнім вікінгом», як всі його звали, поетом і воїном, Гаральдом Сігурдсоном – згодом королем Норвегії, тітка Анна, одружившись із Генріхом І, стала королевою Франції.

У мене самого перша жона – донька чеського князя Спитигнева ІІ. І ось тепер – половчанка, із кочовиків. Дожилися…

Князь ще певний час побув на самоті, а потім голосно:

– Любомире!

– Слухаю, княже!

– Кульбач коней, візьми кількох вірних людей і рушай до Тугоркана. Будемо сватати його молодшу доньку Іліарту.

Половчанка

Приїзд нової жони Святополка зібрав усе місто. Аякже, подія: половчанка – і раптом поруч з Великим князем. Юрбилися від переправи через Дніпро, що біля Видубича, нижньою дорогою до монастиря Печерського, повз Аскольдову могилу і густіше вже до самих воріт Лядських.

Тут свою майбутню жону очікував Великий князь Київський Святополк.

Люд у більшості розумів причину такого швидкого одруження. Всі втомилися від постійних набігів кочовиків. Кінця-краю безладу годі було сподіватися. В юрбі, як завжди, точилися розмови.

– Чуєте, кажуть ці половчанки такі хтиві, що сил одного чоловіка не вистачає.

– Так ти хочеш запропонувати князеві допомогу? – всі навколо розсміялися.

– Та ні, це я так, переповідаю, що люди пліткують, – знітився городянин, розуміючи, що бовкнув зайве.

– Те, що вони інакші, ніж наші жінки, це зрозуміло, – втрутився ще один, – але наші кращі.

– А ти звідки знаєш?

– Знаю, – авторитетно відповів знавець жінок.

– Їдуть, їдуть, – почулося звідусіль.

Нижньою дорогою від монастиря Печерського прямувала шлюбна процесія. Попереду на красивих баских конях гарцювали Любомир, Криворуч та ще двоє челядників Святополкових.

Далі їхали вози, запряжені величезними турами, наповнені посагом: вичиненими шкурами степових сайгаків, косуль, ізюбрів; пишними ведмежими шубами, чорними та рудими лисячими комірами, білячими та борсучими шапками, тигровими та леопардовими покривалами, одягом та килимами з верблюжої вовни. Окремо – чотири спеціальні, на великих колах, гарби із залізними клітками на кожній, де сиділи чотири пардуси. Слідом буйволи тягнули спеціальні кибитки із коштовностями з гір Опівнічних. За ними – підводи кедрових горіхів, сушених грибів та різних наїдків.

Аж ось і княжна Іліарта – простоволоса, лише тонка червона стрічка перехоплювала її жорстке, чорне, мов ніч, волосся. На обличчі з розкосими очима випиналися різкі вилиці.

Іліарта сиділа на невисокій кобилі показово рівно. Відразу впадало в око: вміння вправлятися з кіньми – це вроджене. За княжною на невеличких, пружних конях їхало чоловік двадцять челядників Тугорканових, ще четверо возсідали на двогорбих верблюдах. Всі вони вперше прибули до такого великого міста. Були насторожені, постійно озиралися. Особливе місце в почті займав шаман. Він і двоє його помічників огородили себе частоколом з кісток тварин, окремо на возі лежали троє степових вовків, з туго перев’язаними про всяк випадок пащами. Шаман їхав окремим возом і всім виглядом підкреслював свою винятковість. Останніми у процесії тарабанилися двоє тлумачів: Святополків – Григір і Тугурканів – Курул.

Зупинилися перед в’їздом. Наперед вийшов шаман, одягнутий у вовчу шкуру, з розмальованим обличчям, обвішаний кипчацькими оберегами з кісток степових тварин. Привели вовків, прикувавши ланцюгами до возів, розв’язали пащі. Шаман почав крутитися, наче дзиґа, час від часу вигукуючи незрозумілі слова, поступово входячи до потойбічного стану, заголосив подвійним, часом потрійним голосом. За мить його спів підхопили вовки, несучи відчуття тривоги і страху. Кияни заціпеніли.

Князь Святополк похмуро дивився на це дійство. Потім повернувся до одного зі служників і, вказуючи на шамана, стиха промовив:

– Це він робить у нас вперше і востаннє. Ти мене зрозумів?

– Звичайно, княже!..

Почекавши, доки шаман скінчить свої вправи, Святополк люб’язно звернувся до половчанки кипчацькою:

– Радий тебе бачити, донько великого Тугоркана.

– Мир тобі, Великий Київський княже! – відповіла Іліарта, і всі, окрім половців, перехрестилися.

Люди настільки втомилися від воєн, що саме слово «мир» з вуст половчанки сприйнялося, як знамення.

– Дай Боже! Дай Боже! – прошелестіло натовпом, що потроху після шаманства приходив до тями.

Почет, повз Лядську браму зайшовши на територію Києва, попрямував мощеною великим плоским камінням дорогою, що пролягала у глибокому яру, до Верхнього міста.

Княжий оповісник проголосив, що церемонія вінчання відбудеться за три дні.

Третього дня приїхав Тугоркан, а з ним – чоловік п’ятдесят. Половецький хан був худорлявий, так само, як і Святополк, високого зросту, мав різке, пронизане зморшками обличчя, невеличку бороду, заплетену донизу. На грудях на шкіряній шворці висіло велике срібне зображення вовка. Він був старший за Київського князя майже на двадцять років, жвавий і сильний.

Останніми днями у Верхньому місті кипіла робота. Гурти тесль правили столи і лавки для великого святкування. Весільний обід вирішили проводити на Княжому дворі Ізяслава – Святополка. Київський очільник, як і говорив, розмістився у палатах свого батька. Звичайно, тут все потребувало лагодження: Княжий двір багато років простояв без догляду. Тільки Димитров монастир, зведений за часів Ізяслава, перебував завдяки піклуванню насельників у доброму стані. Постійна присутність братії вберегла від пограбувань та пожеж і будівлі Княжого двору.

Місцем святкування для простого люду обрали велике торжище, що останнім часом перемістилося на площу перед Димитровим монастирем. Тут також майстрували столи та лавки – було зрозуміло: зійдеться увесь Київ. Серед люду ширилися розмови, що наїдків та напоїв очікується безмірно.

Лишалося незрозумілим, де відбудеться вінчання князя Святополка та Іліарти. З цього приводу й зустрілися за день до події Великий князь та митрополит Єфрем.

– Я думаю, Ваша Святосте, що повінчаємося ми з половчанкою в Соборі святого Димитрія, – князь Святополк мав заклопотаний вигляд.

– Якось надто відгороджено, – відповів у задумі священник. – Свято ж для всього міста, та й не тільки – для всієї країни.

– Ну, не у Святій же Софії з половчанкою одружуватися? – Святополк ще раз наголосив на походженні своєї майбутньої жони.

– Ні, у Святій Софії не треба. А якщо все це відбудеться в Десятинній церкві? Прекрасне місце: перший кам’яний храм Русі, усипальниця Великого князя нашого Хрестителя, і батько твій, князь Ізяслав, там похований. А потім ти, княже, з молодою жоною пройдеш ходою до свого двору – воно і недалечко, – митрополит задоволено подивився на Святополка.

– Правильно, так і зробимо. Дякую, Ваша Святосте. Її ще треба не забути привести до нашої віри, а то вовком завиє, – засміявся Святополк.

Митрополит і собі ледь стримав сміх, тільки усміхнувся у сиву бороду.

Десятинною, або ще мраморяною, називали в народі церкву Успіння Пресвятої Богородиці, що збудував 996 року прадід Святополка князь Володимир. Вона була споруджена царгородськими майстрами, прикрашена всередині шиферними та мармуровими плитами, мала надзвичайну мозаїчну підлогу, викладену різнокольоровим мармуром та смальтою. Стіни розписані образами старозавітних та новозавітних святих, а також сценами зі Святого Письма. Назву Десятинної церква отримала тому, що князь Володимир виділяв спочатку на побудову, а згодом і на утримання храму десяту частину державних доходів.

Весільний обряд у церкві пройшов напрочуд швидко. Перед цим Іліарта прийняла християнство, так і не зрозумівши, для чого це. Єдине, що її турбувало, – куди подівся шаман і його служники. На всі запитання половчанки відповідали, що їх ніхто не бачив. Князь Святополк відмовчувався.

«Наче у воду канули, – говорили люди, і вже стиха: – Дніпро поряд».

Після церковної церемонії Великий князь Святополк та його нова жона Іліарта пройшли у супроводі почту рідних та близьких гостей урочистою ходою до Княжого палацу, що містився поряд із Димитровим монастирем.

Люду зібралося багато. Обличчя у всіх веселі, бо свято велике, а ще мир прийде. Про це говорили, вказуючи на хана Тугоркана та його челядників, які йшли за молодими поруч із княгинею Гертрудою, мачухою Київського князя.

Окремою групкою серед натовпу виділялися черниці Андріївського монастиря зі своєю настоятелькою Янкою. Про що думала цієї миті старша донька князя Всеволода, яка так і не пізнала радощів сімейного життя, прирікши себе після смерті майбутнього чоловіка на довічне чернецтво? Що вона згадувала? Цього ніхто не міг повідати – на її аскетичному, вродливому обличчі панував спокій. Лише одинока сльозина котилася щокою.

Підійшовши до княжого двору, Святополк зупинився і звернувся до юрби:

– Дорогі кияни і люди, що прийшли до нас цього дня, я вдячний вам і наказую сьогодні, і завтра, і позавтра святкувати, лиха одне одному не робити, почуватися у мирі, і мир прийде до наших домівок, – князь відверто подивився на свого нового тестя Тугоркана.

– Слава! – пронеслося людом.

За обідом гості розмістилися згідно з чином. У центрі головного столу – князь Святополк та Іліарта, поруч з молодим його син Мстислав, який був на весіллі дружбою у батька, далі мачуха Гертруда і діти князя: Ярослав, Анна і зовсім малі – чотирирічна Збислава і ще менша Предслава. Дружби в Іліарти не було, і це місце посідав її батько Тугоркан, а далі ще двоє людей половецького хана – старшини його роду.

Святополк наполягав, щоби і Мара була за головним столом, але вона навідріз відмовилася і примостилася за одним із бокових столів поруч із Любомиром та княжими боярами. Окремий стіл було відведено для митрополита Єфрема та вищих ієрархів церкви: настоятеля Печерського монастиря Іоанна, Димитрового – Філофея, Свято-Софійського – Епіфанія, намісника Десятинної церкви Євстратія, намісника Іллінської, що на Подолі, церкви – Сави та інших.

Вже за весільним столом Тугоркан і собі запитав:

– То де ж, Святополку, шаман подівся?

– Звідки, шановний тестю, Великому Київському князю відати про якогось шамана, – Святополк підняв голову, і його очі спалахнули вогнем, – у нас тут інша віра. Є лихі люди. Пошукаємо. Розберемося.

– Ну, ну, не лютись. Я запитав, бо дочка непокоїться, – Тугоркан пригладив рідку клиноподібну борідку.

– Думаю, не варто сьогодні про сумне, – Святополк зробив досить довгу паузу. – Хотів тебе познайомити, шановний Тугоркане, з моєю мачухою – великою княгинею Гертрудою.

Тугоркан встав і вклонився немолодій жінці із суворими очима та тонкими, міцно стуленими вустами.

– А що то за жінка з понівеченим обличчям сидить неподалік від нас за боковим столом, і ти в її бік постійно поглядаєш? – запитав хан.

– Це моя мати. Її звати Мара, – відповів Святополк.

Тугоркан ще раз вклонився. Гертруда з погордою подивилася в бік Мари, але нічого не сказала, тільки блідим обличчям промайнула тінь.

– Багата ти людина, княже Святополку, – Тугоркан усміхнувся, – я от жодної матері не маю, а в тебе – дві.

– Це добре, коли люди через багато років забуття знаходяться, – Святополк з любов’ю подивився на Мару. – Нумо вже піднімімо келихи за Велику Київську княгиню. Ти не проти, Тугоркане? – і до митрополита Єфрема: – Ваша Святосте, благословіть трапезу.

Владика освятив столи, прочитавши коротку молитву. Всі перехрестилися і під здравицю гостей заходилися їсти й пити.

– Слава молодим! Слава князю Святополку! Слава молодій княгині!

Перед кожним із гостей стояла глибока кругла глиняна миска для страв рідких та невеличке квадратне, з чудернацькими малюнками, дерев’яне блюдо для інших наїдків. Праворуч від блюда лежали ложка, ніж та ще невеличка незрозуміла палиця з двома гострими зубцями.

– Княже, а що це таке? – запитав Тугоркан, розглядаючи двозубе дерев’яне диво.

– Це, тестю мій, для наколювання їжі, – відповів Святополк, – привезли нещодавно з Царгорода.

– А руки тоді для чого? – Тугоркан із подивом похитав головою.

Напоїв та наїдків було неоглядно.

У величезних казанах парувала риба, варена у спеціальному окропі, що мала назву монастирської юшки, до якої клали від красноперів та йоржів до судаків, линів, щук та осетрів.

На металевих решітках поступово доходили, смажилися на вогні підлящики. Окремо в дубовому трачинні гонорилася риба, копчена в коптильнях, причому на холодне і на гаряче, з травами і без них.

У двох величезних, глибоких, схожих на бойові чайки, блюдах томилися коропи під соусом з хрону та збитого молока молодих кобилиць.

У центрі зали стояла величезна срібна таріль з раками.

По столах гірками порозкладали: м’ясо ведмеже, витримане на сонці, м’ясо воляче, томлене в глиняних горщиках, м’ясо вепрове в соусі з брусниці та морошки, м’ясо кіз, запечене в листі подорожника, м’ясо ізюбра, дрібно порізане та перемішане з перловою кашею, вистояне добу у теплі.

А далі…

Лебеді, смажені на вогнищі. Вутки, витримані трійко днів у діжці з хроном, квасом та листям малини. Куріпки, запечені на букових дровах. Перепілки, варені з линями у грибній юшці, із часниковою заправкою.

Ще, крім того, каші: пшенична – із салом, ячмінна – з горіхами та медом, вівсяна – з грибами.

А вже грибів, грибів: солені рижики, мочені чорні та білі грузді, смажені боровики, лисички з козлятником, козарики з тертим хроном та яблуками, красноголовці з журавлиною.

А ще – різна городина, соління і трави.

Окремо стояли привезені Тугорканом наїдки половецькі: махан – кінське м’ясо з великими круглими шматками кінського сала, витримане кілька місяців під сідлом вершника, смажені баранячі реберця, межені сім днів у кедровій олії та яблучному оцті, сири з кобилячого та овечого молока. На спеціальному високому триногу, що стояв трохи ліворуч, були підвішені бурдюки з кумисом та шубатом.

З обох боків довгого столу містилося по дві великі діжки з червоною та чорною ікрою, якою заїдали пиво та сикеру.

Служники розносили напої і розливали їх у глиняні слоїки та срібні кубки. Вино з виноградників Царгорода та Сирії. Мед солодкий і творений. Квас, вистояний до п’яти місяців у холодному льосі. Пиво, збиране та роблене з ячменю, хмелю і солоду. Прозору сикеру, тягучий густий ол та березовицю п’янку. Настоянки калганівки, полинівки. Соснівку особливу, заброджену на молодих шишках і паростках, і ще, і ще, і ще…

– Багатий у тебе стіл, княже, – мовив, усміхаючись, хан Тугоркан, – умієш пригостити.

– Умію, і батько мій – Ізяслав умів, і дід – Ярослав умів, і прадід – Володимир теж умів. І всі решта, хоч би які ми були між собою, завжди могли показати себе вправними господарями на цих землях.

Князь Святополк підняв келих:

– Я хочу випити за здоров’я всіх присутніх, за мир і спокій на Русі, за молоду мою жону – Велику княгиню Київську Іліарту, за батька її – мудрого хана Тугоркана, – Святополк вклонився до знатного половця.

Владика Єфрем перехрестився і благословив усіх присутніх.

Звертаючись до половців, Київський князь перейшов на кипчацьку, демонструючи і своє вміння, і повагу до гостей.

– Ух, вправний ти який, княже, – Тугоркан аж підскочив, – мабуть, правду кажуть: «Щоби знати душу свого ворога, вивчи спочатку його мову».

– У нас тут немає ворогів, – спохмурнів Святополк, – хіба я щось не так сказав, тестю мій!

Очі Київського князя спалахнули двома блискавками. Запала тиша.

В цей час ворота до княжого двору прочинилися і головний розпорядник проголосив: «Князь чернігівський і переяславський Володимир, син Всеволода».

– Вже не чернігівський, – кинув по ходу князь Володимир і, звертаючись до Святополка, – хочу привітати молодих.

– Радий бачити тебе, княже!

– Я теж! Вітаю з молодою жоною!

– Дякую, брате, – Святополк, мабуть, вперше у житті назвав свого довічного суперника Володимира братом. – Не чекав тебе побачити сьогодні. Знаю, в облозі Чернігів.

– Усе скінчилося, – Володимир у відчаї махнув рукою, – домовилися ми з Олегом. Повертаюсь я до Переяслава. Давай краще тебе, Святополче, святкувати, а про наші війни – потім.

– Твоя правда, – відповів Святополк.

Враз перед його очима постали жорстокості довготривалої боротьби за столи. Криваві бійні й тисячі загиблих чоловіків, які вже ніколи не зможуть обробляти землю, приборкувати коней, зводити домівки. Вони ніколи не зможуть любити. У них ніколи не буде синів та дочок. І тисячі жінок, які ніколи не відчують дотик чоловічої руки. І все заради невідомо чого, примхи, ненаситності влади.

Те, що він зараз робить – весілля із цією дикою, степовою красунею, насамперед заради того, щоби зберегти життя тисячам його земляків.

Князь поглянув на свою нову жону і вмить у ньому збурилося непереборне бажання: зараз же, цієї миті заволодіти нею.

Він був сильною людиною, сильною в усьому, тож розумів необхідність доведення весільного обряду до кінця. Тому, через силу опанувавши себе, запропонував підняти келихи за здоров’я всіх гостей.

Лише години дві по тому, розкланявшись із гостями, Великий Київський князь Святополк зі своєю молодою жоною Іліартою пішли до спальних палат.

Князь багато пережив і багато бачив. І в любовних вправах теж. Але те, що вміла ця дочка степів, не можна було порівняти ні з чим.

Коли двері за ними зачинилися, княгиня вихором накинулася на чоловіка, зриваючи з нього одяг, пестячи і мнучи його тіло. Князь вмить із господаря перетворився на жертву нестримної жаги. Його обдало буревієм любощів, що часом переходили у відверту грубість. Пристрасть, про яку його попереджали, закрутила Святополка чорториєм, у якому змішалися: бажання, сміх, сльози, військові звитяги дорослого чоловіка і дитячий захват маленького хлопчика, що тільки-но відчув материнської ласки.

Княгиня втаємничено промовляла незрозумілі кипчацькі слова, лащила Святополкове тіло, все більше нуртуючи вже і без того розгарячілу князеву кров.

І коли вони досягли піднебесся, їхні подихи злилися в єдиному тваринному зойку, що розлетівся далеко за стінами Княжого палацу.

Тої ж миті, не зупиняючись, Іліарта обернулася хтивою, вгодованою кішкою, яка, крадучись, почала розніжувати свою пристрасть у бажання чоловіка. Ластитися і шепотіти, шепотіти шелестливі слова.

Її смоляне волосся було схоже на довгі водорості, що обплітали князя, не даючи дихати, заворожуючи нестримністю, гранню божевілля.

Святополк відчув себе на тонкій кризі, що то провалювалася, і він з головою занурювався під воду, то, навпаки, утримувала його, і він, мов риба, хапав ротом повітря.

А Іліарта ластилася, голубила князя. І він, могутній, грізний, загубився, сповитий хтивістю. Вона знову і знову розбризкувала любощі, доводячи Святополка до краю, за яким лише біла, нескінченна рівнина. І він приймав це, він хотів, він прагнув зайти за межу пристрасті, відчути найбільшу насолоду…

…Скільки це тривало – годину, більше – невідомо. Князь прокинувся безсилий і спустошений.

– Іліарто, – погукав він. Відповіді не було.

Князь погукав ще раз. Потім відкрив двері у передпокій і побачив, що його молода жона спокушає і пестить одного з його охоронників.

Святополк заревів диким звіром. Кинувся до горниці, схопив короткого кинджала і полоснув по горлу охоронця, який впав замертво, так і не зрозумівши, що діється. Схопив за довге волосся свою жону. Заглянув їй у вічі і… не побачив нічого, крім безкрайої хіті.

Ні страху, ні розкаяння – тільки хіть…

Наступного дня молоду княгиню разом з усім її почтом спорядили до безіменного острова, що самотів на протилежному березі Дніпра. Там стояв невеличкий рибальський будиночок, який з часом перелаштували в княжу резиденцію.

Відтоді острів отримав на честь дочки половецького князя назву Тугорканів.

Хан Тугоркан, прочувши про події минулої ночі, тільки схилив голову. Він бо знав про згубну хворобу своєї молодшої доньки, але мав надію, що одруження якось угамує її. Тим більше, видали її за одного з найвпливовіших князів Русі – Великого Київського князя Святополка. Не сталося. Що він міг зробити? Саме за таку безтямну і нерозбірливу пристрасть він колись скарав на смерть матір Іліарти.

– Вибач, якщо можеш, Святополче, – Тугоркан вперше звернувся до свого зятя без зайвої дипломатії.

– Що поробиш, якщо таке лихо з людиною, – ще хвилину тому Святополк готовий був розірвати на шмаття свого нового родича, але враз зупинився, розуміючи всю глибину розпачу Тугоркана.

– Поїду я, – Тугоркан підняв голову, в суворих кипчацьких очах стояли сльози.

– З Богом, – обійняв хана Святополк.

Гості роз’їхалися. Залишився тільки князь Володимир.

– Ну, розповідай, що там із Черніговом, княже, – Святополк набрав повні груди повітря і з полегшенням видихнув.