Kitobni o'qish: «Осінні узори»

Світ зловив мене, і я тішуся тим
Замість передмови

Контратекст

Творчість Романа Іваничука – хіба це не одна з найяскравіших сторінок у сучасній українській літературі? Від молодечої новелістики до «всенародних» «Мальв», котрі були популярними, мали стотисячні тиражі й чи не сотні рецензій, мали мільйони читачів на «материку» і у всіх українських діаспорах; від «Мальв» до елітарного й, здається, ніде не рецензованого триптиху «Смерть Юди» – так виглядає ця непересічна літературна біографія.

Якби хтось забажав сперечатися зі мною з приводу тих означень – прошу дуже, я готова арґументувати й упевнена, що переконаю кожного в своїй рації. Це зовсім не красні слова з нагоди досить поважного ювілею: Іваничук насправді заслуговує на визнання й навіть вищих суперлятивів, але річ у тім, що я суперлятивів терпіти не можу й похвалу переважно вимовляю над силу, як крізь зуби, бо все досконале здається мені настільки природним, що ніби іншим і бути не може. Але Роман Іваничук таки заслуговує визнання, і нічого не означають сьогоднішні малі тиражі, брак всеукраїнського розголосу чи брак рецензій, друкованих фахових відгуків, критичних й аналітичних статей, на що так гірко і майже з дітвацькою безпосередністю скаржиться Іваничук. Це все нічого не означає: сенс твору в ньому самому, а не у роздумах про цей твір, і до цього треба звикати.

В одному з безконечних інтерв’ю (а може, то була одна із безконечних балачок і суперечок) я запитала, коли Іваничук почувався щасливішим – у часи стотисячних тиражів і стотисячного розголосу, чи тепер, коли бракує можливості видавати книжки, коли доводиться шукати спонсорів і сподіватися бодай на одну фахову рецензію? Звичайно, це була собі така дрібненька провокація, бо я почула у відповідь те саме, що й сподівалася почути (жаль, але писаний текст не може передати характерної іваничуківської інтонації, я завше про це думаю під час газетярських інтерв’ю): «Не можна ставити такі запитання. Щасливішої людини нема зараз у цілому світі», – з властивим оптимістичним максималізмом вважає Іваничук.

Він може писати завжди, не вдаючись до якоїсь там самоцензури чи фігури замовчування. Яка там самоцензура, коли можна писати все?! Іваничук часто йшов на ризик у літературі, державна незалежність вважає він, подарувала нам незалежність особисту, зокрема йому, як письменникові й громадянину. Він вільний, він абсолютно вільний.

Але це неправда, маю охоту заперечити, хоча знаю, що наражаюсь на чергову суперечку. Не вільний, не вільний від тих розмаїтих обов’язків, котрі поклав і покладає на себе, від свого нестерпного «австріяцького» характеру, коли геть усе чисто мусить бути абсолютно так, як він собі надумав, навіть годинники на всіх львівських вежах мають ходити так, як ходить його годинник, і сонце має сходити звідти, звідки він сподівається; він не вільний також від своїх переконань, від почуттів, а найбільше до своєї прив’язаності й любові до України, до всього, що зветься українським – чи то маленьке його село Трач, чи то велика й тяжка наша історія, чи то вулиця старого Львова з тим тепер відремонтованим наріжним будинком, де колись у сутичках жила пані Абрекова з Письом та своїми двома доньками Льонцею і Гізею, жила задля того, аби потрапити до «Манускрипту з вулиці Руської»; чи то Батурин, трагічий і безнадійно поки що загублений в нетрях соцідіотизму, чи то батярська коломийка, проспівана в парубоцькій компанії. Ця любов прекрасна й єдина, але вона робить людину таки зневоленою, бо накладає безліч табу й не дозволяє бути критичним щодо предмету любові, а це незавше обертається добром як для того предмета, так і для самого закоханого. Але це вже не ювілейна розмова, отут таки почнеться дискусія…

Що мені найбільше імпонує в просто-Іваничукові, не письменникові чи громадському діячеві, а просто-Іваничукові – то це наївна переконаність, що він є найдобрішою в світі людиною. Себто він – найдобріший? Зі своїм максималізмом, непоступливістю, упертістю, категоричною різкістю, важкою й гострою одразу? Трапляється, що ці рисі його характеру й поведінки відстороняють від нього людей, котрі домагаються, аби він їх вислухав, аби на всі, геть усі питання відповів, в усіх проблемах зорієнтувався. І ніхто не хоче втямити, що Іваничук перед якоюсь проблемою може й розгубитися; розуміти, знати, вміти – це для нього радше у сфері літератури, в cфepi слова, коли життя трансформується в мистецький витвір (найперше літературний). У всьому іншому, навіть у громадському житті й політиці, він зовсім не аж такий професіонал і всезнавець. Окрім того, він ніколи не був інтриґаном, режисером, творцем якихось прихованих підступних дій чи ситуацій, і через те не підозрює в інших людях таких талантів, через те вірить доволі часто в абсолютну до нього прихильність переважної більшості людей у цілому світі. Він спершу захоплюється людиною, тішиться, зауваживши в комусь симпатичні риси характеру, талант, доброту чи мудрість – і не пробуйте його переконати, що то помилка. Не повірить, а ви отримаєте з десяток епітетів не наймилішого відтінку.

Та зрештою, кожен бачить Іваничука-людину й Іваничука-письменника по-своєму. Для кожного, хто знає його і його книжки і хто сприйняв обидві його іпостасі як природню сутність, ця природна й природжена сутність може бути іншою, кардинально відмінною від тієї, що бачиться мені; кожен має на своє бачення право. Так точнісінько, як і сам Іваничук може бачити себе інакше. Вже нехай вибачає мені за мої домисли і фантазії, прецінь, і я колись займалася тим, що зветься літературою. З одним із моїх суджень він напевно буде цілковито згоден: Іваничук ніколи не почувався відокремленим від своєї землі й людей, котрі на ній живуть. Він хотів – так сам стверджує – скористатися своїм хистом письменника, щоб зазирнути вперед, сказати те, чого сама історія не сказала. Зацитую дослівно рядки з одного, здається, ще не друкованого інтерв’ю Іваничука: «Я навіть творив свої формули (не хвалюся: письменник мусить бачити далі), й не одне із сказаного справджувалося. Я вірив, що неволя западеться, я бачив навіть, як вона розпадатися буде: отже війни не сталося, а вона розпалася. Я казав: тюрма розпадеться від своєї критичної маси, вона є затяжка, й вона провалиться в безодню від своєї страшної лиховісної ваги».

У романі «Рев оленів нарозвидні» вперше у нашій художній літературі Роман Іваничук торкнувся трагедії УПА. Твір викликав суперечки й дискусії, й кардинально протилежні оцінки й судження. І автор почувся знову в бурхливій стихії літературного життя, стихії, котра часом така ж непередбачувана, як найстрашніша повінь. Але ліпше повінь, ніж перебуття на мілині… Аби Іваничук не скаржився: була слава, а зараз чекаю, щоб хтось сказав про все, написане вже за часів нашої Незалежності, бо крім принагідних висловів, ґрунтовної розробки нема, й це болить, бо написано чимало, може, краще, ніж було раніше. Так, від «Орди» до «Реву оленів» написано не менше, ніж від «Мальв» до «Орди».

Зрештою, досить мого вступного слова. Отож пропоную Романові теми для медитацій. Я поклала перед ним диктофон, Іваничук медитував уголос, мені зосталось тільки переписати на папір слова – голос, на жаль, на папері не відтворюється.

Найкраще місце на землі

Уся твоя робота, все твоє життя, вся твоя творчість зв’язані з тим куточком світу, яке тобі наймиліше; те місце на землі як найкраща жінка для тебе, від якої ти не хочеш і не можеш бути вільним, яку покидаєш тільки задля того, щоб знову повернутись; найкраще місце на землі для мене – це Львів, я не міг би жити в іншому місті, хіба щоб мене примусили. Львів дає абсолютно все, чого потребує душа; Київ, напевне, набагато гарніший уже тому, що там Дніпро, Київ – столиця, але для мене необхідність одна – це Львів.

Проте заховався десь у пам’яті інший неповторно гарний закутень, моє село Трач; хоч я вже чужий йому, люди вже інші; як я туди приїжджаю, то переважно на могилу мого батька, але ж яке воно справді дивовижне! Я його вже описував, заплющу очі і бачу його – несподіване своїм рельєфом, зеленню, несподіваними з’явами людських облич – хоч їх уже й нема… В глибині душі таїться оте моє село, де я виріс, воно дало мені натхнення для багатьох речей, і від нього не можна теж вивільнитися. Як не можна вивільнитись від власного дитинства. Це не вдалось нікому.

Дитинство і старість

Чому старість? Зрілий вік. Часом говорять: тоді був не я, хтось інший, коли йдеться про себе самого, двадцятирічного, але це неправда, ти завше одна й та сама людина: в дитинстві я був такий, як і зараз, тільки тепер моє дитинство помножене на досвід, на роки, на те, що називається мудрістю. Кожна людина її набуває з віком; це не означає, що ось я мудрець, мислитель, всі розуми поїв, однак людина в моєму віці повинна бути мудрою, наскільки того дару має від природи. Звичайно, в дозрілому віці я знаю те, чого не відав у дитинстві, але ж психіка, темперамент – ті ж, я не відчуваю різниці між собою й собою, це весь час тільки я, хіба ось подивлюся в дзеркало й бачу того віддаленого в часі хлопчиська, я його пам’ятаю, не вигадую і навіть думаю, що він зовсім на мене схожий, хоч, може, це не так, бо сторонні ходи не впізнають мене на старих, з дитинства, фотографіях. Колись мій учитель, котрого ми називали Штраусом, казав: нехай у кожному живе хлопчисько в коротких штанцях, тільки так ви будете вічно молоді; це була формула, котра здійснилася в мені, відбилася в моєму досвіді, в моїй життєвій практиці. Старості я не боюся, я тішуся своєю старістю, страшна тільки неміч; ні, я маю гарну старість, маю той зрілий вік, коли усвідомлюю і себе і світ, цей вік мене дуже влаштовує, я б не хотів повертатися у дитинство чи в молодість.

Книжки

Без них я не був би тим, ким став і взагалі хто знає, чи був би взагалі. Не розумію людей, які не читають книжок, хіба що то неписьменні люди, старі люди з мого дитинства – ті мольфари, які мали свою мудрість, перейняту з леґенд прапредків, вони мали свої неписані книги – ті незбагненні фоліанти; а той, хто нині живе без книжок й нічим не цікавиться, для мене не існує, з такими не міг би спілкуватися.

Моя бібліотека збиралася стихійно, я купував усе, що здавалось цікавим, і тепер, коли маю у своїй бібліотеці тисячі книжок, не знаю кращої за неї. Нехай не об’єднує її якась спеціальна система, однаково я маю все, чим цікавився в певний час, пам’ятаю, задля чого ту чи іншу книжку купував. Коли берусь за нову роботу, то спочатку нипаю поглядом по книжках, щось шукаю і чогось ніяк не знаходжу, серджуся і раптом таки знаходжу ту найпотрібнішу мені книжку, найпотрібнішу для старту й ловлю якусь думку, з якої можна видобути свою, нову; моя власна книжка, мною написана, котра стоїть на полиці в чужій бібліотеці, – наче вже не моя, дивлюся на них спокійно, без емоцій, а от ті мої, які залишились удома – я їх страшенно люблю й дивуюся, як я міг так багато написати, чей я не був аж такий працьовитий, як Грушевський чи Франко, а з моїх сучасників Валерій Шевчук, я ж багато часу віддавав для побуту, ні – часу не марнував, але й не сидів весь час за столом над папером, як анахорет…

Час не марнується ніколи, щось відкладається, збирається, а потім вибухає, коли назбирується того матеріалу, як пороху в бочці, і воно мусить вибухнути… А щодо чужих бібліотек – то часом зваблює якась книжка і так хочеться її вкрасти, та я не крав книжок ніколи. Яка спокуса була, коли ми перевозили до академки бібліотеку Михайла Возняка після його смерті. Скільки розікрали книг з тієї бібліотеки, я був тоді студентом, вантажив, переносив, але ані одна сторінка не прилипла до моїх рук, то було б вандалізмом розкрадати таку книгозбірню… Я бачив також спалені книжки, я сам із своїм татом палив книжки, я плакав, а тато мовчав, ми були як на страті; бібліотека, яку зібрав мій батько, була на той час унікальною, жоден сільський учитель не мав такої: батько продавав телиць чи яблука з нашого саду й за ті гроші купував книжки, то був наш капітал: десять томів історії Грушевського, тритомна Енциклопедія, Хвильовий, Винниченко – то була розпука, коли все горіло, бо ж за такі книжки вчителі й священики отримували по десять років каторги – мусили палити…

Книги є моїм життям й основою фізичного існування, я тішуся, коли виходять книжки моїх товаришів, бо всяка добра книжка – то внесок у нашу культуру; і дуже сумую, якщо книжка написана, а автор не може її видати, а ще більше смутку, коли здібний автор з якихось причин не пише; а чи не жура, коли виходять книжки погані, які псують смаки читачам… Якби я був міністром освіти чи культури, то запровадив би анонімне рецензування книжок, які пропонують до видання, однак тут знову чигала б небезпека наближення до цензури. Будемо сподіватись, що читачі самі відсіють полову. Зрештою, кожна книжка є свідченням літературного процесу й дослідникам може знадобитися. Я не викидаю жодного записаного листка, який прийшов до мене, не викидаю власних чорновиків, листів, записів – вони є свідченням мого спілкування зі світом.

Слава

Тому письменникові, який не хоче слави, я радив би завчасу поламати перо. Писати для себе – це як секс без партнера.

Друзі

Як казав Гемінґвей у своїй знаменитій повісті «Старий і море»: коли ти сам, ти не можеш ні чорта… Якби я не мав друзів, то не знаю, ким став би; я зазнав кілька поважних метаморфоз як письменник – чи то зміна стилю, чи то зовсім новий погляд на життя, бо починав розуміти під час спілкування з друзями, що в чомусь не маю рацїї. Я бpaв часто на біговій доріжці цілком інший старт. Під впливом моїх друзів я дещо в собі змінював, я ще й зараз піддаюся вихованню, бо ж працюю і весь час чимось невдоволений, бо маю безліч сумнівів – не може людина сама зловити велику рибу.

Заздрість

Ця відьма ніколи мене не мучила. Xiба як хтось відбивав у мене дівчину. Але то ревнощі, а заздрості я ніколи не знав, тим більше в письменницькій роботі мав я тільки радість. Мабуть, тому не було заздрості, що було визнання… Зачекайте, а чи я бороню комусь мати визнання? Були в мене книжки слабші, вони мали менше рецензій, менший був ажіотаж, але ж ніколи я не заздрив – що от у Шевчука!.. Заздрість – це паскудство, не можна «заздрити по-доброму». Але, звичайного змагання – от я дуже хотів перегнати Гуцала, бо він ішов дуже попереду мене, коли ми були молоді. Я зробив усе для того, щоб стати на такому рівні, як Шевчук, Тютюнник, Гуцало, я не міг плентатися позаду – мусив вирватися вперед. Це коштувало багато зусиль, багато праці над собою, і я не винен, що хтось не може такого зробити, а тільки скаржиться: «ти мене затьмарюєш»… Не дозволяй себе затьмарювати, а коли не здатен сам засвітитися – вступися з поля бою, є багато речей, які на іншім полі можна зробити, не всі мусять бути літераторами. То так мав би я страждати від того, що не можу зобразити лінією людину інакше, як то робить дитина: коло, дві крапки, риска… Мій друг Безпалків класно малює, то я мав би йому заздрити? Сковорода мав рацію: кожен хай займається «сродною» працею. Я мав друга – шевця Василя Палія – які він робив черевики! Чи то всі мають бути політиками й письменниками? Добрий черевик зшити – то теж поезія!

Страх

Я несмілива людина й знаю, що таке фізичний страх. Боюся нападу, ну що я зроблю, коли так є. Але є страх інший, жаскіший; ще молодим, в армії я ходив на грані можливої зради самого себе, навіть вірша такого написав:

 
А поки що подумать треба,
Щоби гидким не стать для себе,
Щоби себе не проклясти…
 

Кострубатий вірш, але то моя заповідь. Я боюся свого сумління, воно завше мене контролює, я не міг би переступити через нього. Страх мусить жити в людині. Є страх Божий, є та гамівна сорочка, яку людина добровільно тче і натягає на себе. Людина живе в суспільстві, вона мусить бути благородною – повинна принаймні хотіти цього.

Вершини. Франко

Франка всі хочуть осягнути і ніхто не може. Так, як та його притча: «Книги – морська глибина»… У глибину Франкової спадщини всі хочуть зануритися, пірнути, а до дна ще ніхто не досяг: ті академії, ті тисячі вчених, сотні дисертацій! Це явище незбагненне. Я виховався на Франковій науці, виріс з його книжками, бо спершу так хотів батько, а потім і я цього запрагнув. Для мене Франко – постійна загадка: людина творчо працювала лише сорок років (а якщо відняти час на поїздки, рибальство, тюрму, кохання, хворобу – то лише двадцять п’ять чистих літ на працю) – і за такий час зробити все те, що вдалося Франкові: створити велику бібліотеку із власних творів, цілий науковий фонд для нації – не розумію цього. Коли він це встиг зробити? Якби мені забаглося Франка лише переписати, не вникаючи в суть, як той гоголівський чиновник, який не знає, що пише, тільки й того що пише, – то витратив би сто літ. Тож ми приречені на те, щоб пізнавати Франка, учитися в нього. Він був Учителем всієї нації – і не тільки нашої.

Театр

Це моя пристрасть, особливо в молодості. Не пропускав жодної вистави. А в дитинстві, в Коломиї… Чиста комедія, як я пробирався через гальорки, через закапелки, закамарки, щоб хоч хвильку дивитись на сцену. Мене виганяли – ясна річ, я не мав квитка, та ніщо не помагало. Я любив театр, він мене виховував. І коли інсценізації моїх творів з’являлись на кону – кожна вистава була для мене справжнім святом, якого я сам для себе влаштувати не міг, це робив для мене Театр. Це було не тільки свято, а ще одна грань моєї роботи – спільної з Театром.

Критики

Критиків не боюсь і не боявся ніколи. Я навіть хочу критики – хоч би й негативної. Не можу жити у вакуумі, у глухоті, наче в кімнаті, де звук не відлунює, це, певне, найстрашніше, коли людина не чує відлуння свого голосу. Зараз я це розумію особливо добре. Мені здається, що я написав – на своєму рівні – найкращі свої речі, маю на увазі «Смерть Юди», «Ренеґат», «Євангеліє від Томи», «Орда», а відгуків не було, крім опитування, що його провів журнал «Слово і час» і яке показало, що за останні три роки саме «Смерть Юди» – найбільш читана книжка. Отже люди читають, а критичного аналізу нема, часописи й газети мовчать. Я хотів би, щоб над моїми роботами люди думали, щоб сперечалися професійні критики, але критики думати не хочуть. Чи, може, не бачать предмета для роздумів? У нас є елітарна література, багато цікавої молоді, чимало хто вже дійшов зрілості, і я тішуся, що маємо Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Василя Ґабора, Олеся Ульяненка, Степана Протока – тішуся, що про них принаймні щось говорять. А про нас – старше покоління? Здається, чимало з нас здобули великий досвід і досягнули рівня не нижчого від того, на якому стоїть нині іменована елітарною література – і все це обминають мовчанням. Мовляв, то вже пройдений етап, старші, звичайно, належать до літературного процесу, але не більше і вже не впливають на нього, і для дослідження прийде колись на нього час. Але ж ми ще живемо, ми присутні, ми працюємо – і я хотів би чути резонанс.

Натовп. Народ. Нація. Особистість

Єдина категорія для суспільства з тих названих є позитивною – нація. Нація ж складається з особистостей, коли так не є, утворюється натовп, юрба. Кожна національна група, виокремившись від загалу, може перетворитися на юрбу. Можна почати діяти як особистість – і змішатися з натовпом. Натовп – страшна сила, особистість гине в натовпі. Одне гігантське збите докупи й водночас аморфне тіло, яке вирує, кричить і чогось домагається, чогось хоче, може затоптати одиницю, яка прагне бути самим собою, не часткою юрби, не часткою її крику. Я сформована особистість, я не хотів би втратити ознак особистості, у натовпі міг би загубитись. Я не брав участі в мітингах, хоч усвідомлював, які вони потрібні були десять років тому; натовп тягне й затягує, я бачив, як на моїх очах люди втрачали свою непересічність, як, виходячи на трибуну, переставали бути собою, вони кричали з трибун голосом юрби, хоч цей голос тоді вирішував нашу долю; але річ у тім, коли долю вже вирішують не мітинги, провідники не виявились істинними провідниками, залишившись глашатаями з трибун. Без крику, мітингів неможлива була б наша революція. Усе це було виявом помсти, починаючи від бажання повалити ідолів – так стягали з постаментів Леніна. Мені дорікали, що я уникаю мітингів, але я боявся втратити бодай крихту свого єства, своєї індивідуальності. Еґоцентризм? Може, й так. Але ж бували багатотисячні сходини без крику. Один з таких пам’ятаю – біля пам’ятника Франкові: десь надвечір перший хтось почав, а решта, немов повертаючи собі пам’ять, підтримали: «Ще не вмерла Україна». Це не був натовп, це був гурт особистостей.

Смирення і гординя

Це так якби комплекс неповноцінності і комплекс пихи. Це мені невластиве. Я, правда, тішився й пишався собою, коли зробив добру роботу. Так тішиться хлібороб, коли наливається колос. Але гордині в мене не було ніколи. Мене ні разу не розпирало усвідомлення, що я письменник. Нічого в тому особливого немає. Це просто праця.

Ерудиція

Обсяг її визначити навряд чи можна. Якщо ти маєш дрібку знання, що його можеш передати іншим, то це вже щось від ерудиції. Без знань ти ніхто. Певного ступеня мусиш сягнути ще в молодості. Мені бракує багато знань: коли були молодими, книжок бракувало. Я зараз багато читаю, аби поповнити свої знання. Чим більше осягаю, тим більше усвідомлюю, що обійтись без них не можу. Звичайно, абсолютного знання не існує. Навіть Франко не знав усього.

Університет

Це Храм. Я його дуже важко для себе відвойовував. Працюю в ньому зараз. Гординя? Це вона і є – радість від того, що я працюю тут, що переміг тих, які хотіли відірвати мене від університету. Стою нині за кафедрою, студенти шанують і люблять мене.

Молитва

Я не злостивий, не лихослівний, вся моя мова – це молитва до Бога і до своєї нації. Є молитви ритуальні, щоденні, як «Отче наш», її ти завше повторюєш, мислячи собі Бога, а є молитва – сама мова, робота, кохання. Моє життя – молитва за Україну.

Пізнання світу

Годі було сидіти в Трачі. Була така небезпека. Коли батько помер, мати, матеріально не забезпечена, просила мене залишитися в Трачі й працювати на татовому місці директором школи. Мене обняв страх, що можу зостатися в замкненому просторі, залишитися назавше у своєму любому Трачі. Мусив тоді обірвати пуповину й рушити у світ. Мандрівок було безліч – вольних і невольних, і кожна багато чому навчила.

Втрачені ідеї

Ті, з якими я прийшов у світ і виріс – дотепер мої. Незалежність України – найголовніша з них. Не маю втрат і серед літературних ідей. Я великий педант, я знав, що повинен робити, але боявся, що не вистачить на те життя. Й трохи поспішав, щоб встигнути. Так само, як завше намагаюсь не запізнитись на поїзд чи на зустріч з колегою, приходжу трохи раніше, і часу ще залишається.

Втрати

Коли я втрачаю друзів, то не тому, що вони мене зраджують, цього ніколи не було. Хто мав би зрадити? Роман Кудлик чи Роман Безпалків, Ніна Бічуя чи Юрко Брилинський? Чи мій добрий Шева – Анатолій Шевченко? То був би хіба кінець світу.

Друзі вмирають, це страшно. Недавно пішов з життя Богдан Антків, актор, майстер драматичних інсценізацій – мій великий приятель. А мене стало менше на цілого Анткова, на цілий його світ, більше того світу не матиму для спілкування, а тільки пам’ять про нього. Трохи раніше помер Богдан Кох – ще один актор і дивовижний життєлюб; дуже тяжко я пережив втрату Володимира Короткевича – славного білоруського письменника, який героїчно боровся за мене, коли мене цькували за «Мальви». Нам весь час бракує Ірини Вільде, ніхто її не замінить; бракує Оксани Сенатович і Володимира Лучука. Але наша туга за ними – то ніби продовження їхнього життя… Найтрагічніші втрати, коли йдуть молоді. Іван Миколайчук – ґеніальний актор у розквіті сил – і раптом його нема. Григір Тютюнник, який наклав на себе руки…

Кав’ярні

Треба жити у Львові то й знатимеш, що таке кав’ярні. Тут відбувається магія зустрічей. Я охоче випиваю тут чарку і проваджу бесіду, тут зовсім інша атмосфера. Ось я запалюю цигарку і вдихаю дим, я й дома курю, але в кав’ярні відчуваю особливий смак цигарки. Тут зовсім інший настрій; коли кав’ярня гарна і чемний бармен, то ти щось ловиш таке, чого немає у звичайній хатній розмові. Я зараз рідко маю якийсь зайвий гріш, але коли таки маю, то не шкодую піти собі зі своїм приятелем, з яким є про що поговорити, – до кав’ярні й посидіти там якусь годинку. В кав’ярні дуже часто народжуються несподівані ідеї. Ресторанів не люблю, там об’їдаються, й кельнери не зразу все подають, а в кав’ярні демократичніше й затишніше.

Почуття гумору

Я дозволяю з себе кепкувати – як кажуть галичани, дерти лахи. Не люблю людей, які не мають почуття гумору й ображаються, почувши на свою адресу якийсь невинний жарт.

Поучання молодих

Як казала Ліна Костенко, не знаю, з якого це твору: «Ох, не повчайте молодих!»

Хочу бути поряд з молодими: можна виявляти невдоволення їхньою працею, можна сперечатися з ними, але не повчати. Xіба що радити.

Пошуки істини

Вічна проблема. Запитав Пилат Христа: що ж таке істина? Навіть Христос не міг відповісти, бо істина – це Бог, а Христос був Сином Божим, та ще не Богом – покіль його не розп’яли і він воскрес. Ми перебуваємо лише в наближенні до істини, і кожен знає свою, а та, котра для всіх – то тільки Бог, якого ніхто не пізнав. Можна тільки вірити в нього.

Я не фанатик, не певен, що існуватиму колись поза своїм земним життям, хоч думаю: щось там мусить бути, людська енергія десь мусить зберігатися – в інших вимірах…

Еротика

Це те, на що накладають табу. Еротика невід’ємна від краси, любові. Дрібка несмаку – і це вже щось інше: скажімо, – порнографія, фізіологія, парафія медицини, але не мистецтво. У віршах поетеси Вікторії Стах так сказано про кохання, що воно мене збуджує, не викликаючи хіті. Господи, як це гарно, коли жінка не має на собі одягу, коли жінка віддається і любить, як гарно цілувати жінку й віддавати їй ceбe, щоб зародився плід; як це гарно – торкатися долонею до її опуклого живота й чекати народження дитини!

Комети, ворожба, передбачення

Я у ворожбу вірив би, якби по світу не ходило так багато ворожбитів. Ота яскрава комета, котра з’явилась знову на небі через дві тисячі літ, як у хвилину народження Ісуса Христа! Через дві тисячі літ комета стала над Україною. Я повірив, що це добрий знак для нас…

Знаю ворожбу проти градобою, яку мій тато записав від свого батька. Тут не обійтися без топірця – не декоративного, а справжнього гуцульського келепа; я маю такого й не розлучаюся з ним, коли йду в мандрівку, бо тільки ним можна розігнати хмари, відвернути град, примовляючи слова ворожби. Мені це не раз вдавалося.

Політика

Їй я віддав десять років свого життя, і врешті відчув, що маю того досить. Я працював з патріотичного обов’язку, не міг не займатися політичною й громадською роботою. Але внутрішнього потягу до політики не відчував ніколи. «Просвіту» я любив, люблю й тепер, хоча дещо зневірився в ефективності її діяльності. Маю чисте сумління, що не сховався в кут тоді, коли був потрібен у Верховній Раді й у відновленій «Просвіті». Від мене вимагав діяльності час. Але політика – це не моє. Єдине, що я справді люблю – це мій письмовий стіл і письменницька робота.

Самовпевненість

Не самовпевненість, а певність у собі. Якраз під час роботи за письмовим столом таке почуття з’являється. Я тоді вірю в себе.

Те, чого ніколи й нікому не говорив

Не говорив нікому вголос про душевні депресії. До них не можна самому собі признаватись. Якщо висловити вголос, що людина в такі хвилини думає, то воно може сповнитись. Це відганяти треба, як градову хмару топірцем, при голосному говоренні про депресію є страшна психологічна небезпека. А решта – все можу сказати: кого й що люблю, кого й що ненавиджу.

Гроші

Це річ потрібна й обов’язкова, але не як фантом, а як те, що дає людині свободу. Я не розумію, навіщо людям потрібна нескінченна кількість грошей – мільйони, за які вони в тюрму йдуть, чи то їх стріляють. Навіщо того?

Я люблю гроші, наскільки вони дають мені свободу пересування, пристойного зовнішнього вигляду, можливість забезпечення побуту свого й дітей. Я вмію їх тратити. Я тільки те й робив, що тратив їх – на мандрівки, на свою Наварію, на добре вино. Але ніколи не витрачав на безглузді брязкальця…

Озиратись

Треба, але на тих людей, яких ти знав – особливо через листи, які я зберігаю. Люди з листів постають перед тобою такими гарними! Я тепер впорядкував свій епістолярій, уклав з того ще одну частину спогадів і ніби побачив перед собою кожного з тих кореспондентів – явились вони мені в новому світлі, часом ще кращими, ніж були тоді, коли міг з ними розмовляти.

Полуботок, міфи

Історія з Полуботком. Коли я заявив у Верховній Раді, що його скарби слід повернути з Англії – це своєрідна містифікація. Скільки тоді з’явилось спадкоємців Полуботка! Вони казали: якщо ті гроші знайдуться, нам належиться третина. Що ж, люди як люди…

Але є один цікавий чоловік з Павлограда. Він написав мені, що знає, де заховані документи про скарб Полуботка, він бачив у руках свого діда скриньку з тими документами. Тепер той чоловік копає, копає, шукає того місця, де дід закопав скриньку, а ще просить: вибийте гроші, щоб те чуже обійстя купити й узятися до розкопок на його землі. А якби й справді?…

Кумири, опудала, божки

Кумирів я ніколи не знав, опудал бачив скільки завгодно – опудал є півсвіту, а божки совєтські – ті, що понад усе любили сидіти в президіях – то їх ще й нині не бракує.

Сни, загадки, несподіванки

Сни бували в мене кольорові, рухомі, летючі. Вони мені допомагали фантазувати. Я й дотепер літаю у снах. Сни з віком менш яскраві, і я на тому багато втрачаю. Бували сни-передбачення, сни-пророцтва, сни-розваги…

Якщо людина не має загадок і не знає несподіванок, то вона й не жила на цьому світі. Несподіванка – це щось надзвичайне. Хоч і чекаєш часом чогось особливого, а приходить – і вражає, і тішить. Коли я отримав Шевченківську премію, то заплакав з радості – ніби від несподіванки.

Зневіра

Того в мене не було ніколи. Була тривога: чи здійсниться найважливіше, чи здобудемо колись Незалежність, але зневіри не було. Я надто великий оптиміст, щоб зневіритись.

Папір, ручка, записники

Люблю сірий, м’який папір – на ньому добре писати ручкою. Не кульковою, тільки чорнилом. Записники мають бути в гарній оправі, щоб хотілося розгорнути й зазирнути – а що ж там занотовано? А ручка? Якби хтось подарував мені до дня народження добру ручку, я був би щасливий.