Kitobni o'qish: «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли (збірник)», sahifa 4

Розділ п'ятий
«Глянь на Волгу – чий стогін лунає?»
(Із Михайловых записок)

На Великих Луках, що біля Твері, розлучившись навіки з Дніпром, який стрімко помчав на південь, перекроюючи навпіл Україну й роздираючи тамтешній люд на два різномасті етноси, котрі й донині вперто намагаються об'єднатися, але досягти цього не вміють, – російська матушка-Волга круто повернула на схід, і аж у Чувашії зважилася у віддаленій злагоді попливти паралельно з батьком-Дніпром, проте, наблизившись до Дону, завбачливо ухилилася від нього й попрямувала через калмицькі степи до Каспію. Ще раз наважилася вклинитися гострим кутом у козацькі землі, та, вбоявшись запорізько-донської вольниці, повернула на південний схід, й московські царі на тому куті, для застороги донським і дніпровським розбишакам, побудували фортецю, назвавши її Царициним.

За фортецею потужна і спокійна Волга, яка на око ніби й невідомо куди тече, враз розбіглася, утворюючи більші й менші острови, розчахнулася на рукави, рукавці, заплави й стариці, немовби хотіла швидше всякнути в калмицькі піски, щоб своїм повноводдям не виплеснути, бува, солоні води з берегів Каспію; й на одному острові прикуцнуло над кручею рибальське селище Дубовка. Кам'яний простір острова вічно бур'янився чортополохом, й це тривало аж до тих пір, доки російське військове міністерство не розпорядилося обгородити просторий неужиток колючим дротом й загнати туди австрійських полонених.

Різнорідний люд опинився в таборі: поляки, чехи, австрійці, мадяри, та переважали тут колишні Українські Січові Стрільці, й панівною мовою, якої не розуміли й не хотіли розуміти московські охоронці, стала українська мова галицького варіанту. Й лунали вечорами понад безкрайньою Волгою тужливі стрілецькі пісні: «В горах грім гуде», «Як ви умирали», «Ой та зажурились Стрільці Січовії», а сотник Євген Коновалець по неділях проводив лекції з історії України й навчав побратимів бойових пісень: «Не пора москалеві й ляхові служить», «Бо війна війною» та гімну «Ще не вмерла Україна» – й таким чином українізувалися в таборі і чехи, і мадяри, і австрійці.

Та мало хто з українських полонених вояків здогадувався, що у верхів'ях ріки, далеко від Дубовки, живе багатолюдне купецьке місто Симбірськ, з якого вийшов у широкий світ лютий ворог неросійських народів, великоголовий карлик, який набув у місцевій гімназії, а потім у Казанському університеті ґрунтовних знань, однак у зрілому віці, прийнявши у свою свідомість марксівську ідею світової революції, зацементував її у звапнілих від сифілісу звивинах мозку на тій стадії розвитку, коли в них витворилася і не зазнала більше змін манія терору як найоптимальнішого способу впокорення суспільства.

Отож той карлик з калмицько-єврейського роду 7 листопада 1917 року вчинив у Петербурзі більшовицький переворот, і над Українською Центральною Радою, яка встигла вже проголосити два автономістичні Універсали, нависла смертельна загроза. Про це в Дубовському таборі нічого ще не знали…

Полонені Українські Січові Стрільці жили в Дубовці розконвойовано, дротяна загорожа була лише позначкою меж табору, й крізь пройми в ній можна було виходити на острівний простір, блукати рибальським селищем і часом отримати шматок хліба від добросердих жінок, переправлятися поромом на правий берег й долати пішки віддаль у тридцять верстов аж до Царицина, і якщо в кишені бранця шелестіли купюри царських рублів, то можна було запастися й харчами.

Колишні вояки почувалися в таборі досить вільно, ніхто ні за ким не стежив, і коли котрийсь нестерпно затужив за рідним краєм, то міг безперешкодно втекти, якщо не боявся пробиратися крізь фронти на захід. Такі випадки траплялися досить часто, охорона табору за втікачами погоні не влаштовувала, й ніхто не відав, чи вдавалося їм упроголодь перейти крізь калмицькі, донські й запорізькі степи.

Рядові жовніри мешкали в саманних, критих очеретом бараках; годували їх раз на день баландою й рибою, якої у Дубовці було більш ніж удосталь; на ту рибу полонені вже й дивитися не могли, вона без сліду розчинялася в шлунках – не було потреби й випорожнюватися, шкіра жовтіла, тіло ставало в'ялим, очі – скляними, мов у випотрошеного осетра.

Вдень охоронці вели полонених на роботу: управителі рибальського селища вирішили, не знати й для чого, побудувати на швидкоплинному рукаві млин, а що він мав молоти, коли ні жита, ні пшениці ніхто тут не сіяв, – самі не знали. Здається, будівництво було розпочате лише для того, щоб чимось зайняти полонених, та все ж галицькі умільці майстрували лотоки, вмонтовували звідкись привезені жорнові камені, натягали на барабани шкіряні паси…

Старшини мешкали поза зоною в кам'яному будинку поряд з охоронцями, на будівництві вони виконували функції наглядачгв. Минали дні, місяці й роки в позірній злагоді між переможцями й переможеними, доки в охоронщв не прокололася одвічна ненависть до хохляцької мови. Будь-який кацапчук з рушницею міг любо порозумітися з австрійцем на мигах, а коли знав слова «gut», «schnell», «Donnerwetter», то й заприятельовував з німаком, проте скаженів, коли до нього зверталися українською: «Ти можеш хотя би адін раз на день загаваріть со мной па-чєлавєческі?» Та ненависть кацапів до хохлів щораз то більше наростала, й одного разу стався випадок, який насторожив Коновальця: до офіцера підійшов солдат-охоронець і відрапортував: «Ваше благородіє, вот подошол ко мнє етакой замухрішка, торохтіт па-своєму, я спросіл єво, кто он, а замухрішка отвечает: українєц. Што ето такое, я не понял, то на всякій случай отвьол єво в каталажку».

Жаб'євського гуцулика визволив із «каталажки» Євген Коновалець, який разом з Іваном Чмолою та Максимом Безрідним мешкав у селищі; Коновальця як найстаршого за рангом – з невідірваними на комірі кітеля смужками з трьома зірочками сотника – охорона табору призначила старшим над полоненими земляками. Однак цей випадок був лише початком жорстоких цькувань усусусів.

Одного листопадового дня 1917 року хлопці, які ходили в Царицин за харчами, принесли вістку, що в місті на центральному майдані офіцери формують щойно приведену етапами із заходу велику партію нових полонених – для вимаршу в Дубовку. Коновалець нетерпляче чекав їхнього прибуття – ану ж серед них знайдуться знайомі старшини УСС, і які ж то вісті принесуть вони з України!

Нарешті прибула до острова безлика маса знедолених. Між причалом і правим берегом ріки безупину курсував пором, який викидав ту масу на острів; над кручею юрмилися сотні пожильців Дубовського табору; Коновалець протиснувся над саме урвище, по схилу якого спинався уверх ключ новачків. Усі вони були однакові, немов діти однієї матері, йшли, понуривши голови, ніби на страту; тільки один, вивищившись над нескінченною вервечкою бранців, йшов з підведеною головою й пильно вглядався в юрбу мешканців табору, що зібралася на плато; він ніби дошукувався когось знайомого, врешті виповз, чіпляючись руками за каміння, на берег кручі, став на повний зріст навпроти старшин з трьома зірочками на комірі, одну мить стояв занімілий і враз із великої радості чи то болю вимовив криком ні для кого не зрозуміле слово:

«Ґенку!!!»

Й упізнав Коновалець Романа Дашкевича, кинувся до нього, обняв, і так стояли вони в обіймах, відтиснуті прибульцями у натовп старожилів табору, аж поки не роз'єднав їх вояк, теж із трьома зірочками на комірі кітеля; незважаючи на втому, мав він світле, не замурзане потом обличчя, він один серед новоприбульців усміхався – вродливий, мов княжич. Був це сотник Андрій Мельник.

Конвоїри викрикували: «Вперьод, вперьод, не останавліваться!» І сказав Євген до приятелів:

«Як поселитеся, відпросіться в охоронців і прийдіть до мене в селище, там тільки один кам'яний будинок, і я вас, старшин, поміщу поруч з кімнатою, в якій мешкаю з Безрідним і Чмолою… Щось придумаємо».

На другий день охоронець привів Мельника й Дашкевича до кам'яного будинку й залишив їх старшині табору Коновальцю. Щоб якось прийняти дорогих гостей, Максим Безрідний подався до Царицина й приніс трохи харчів і бутель кавказького вина; друзі попивали з алюмінієвих горняток і навперебій розмовляли, згадуючи пережите. Андрій розповів про те, як потрапив у полон, а вісті з краю відсувалися гейби на потім – надто тривожні були вони; Коновалець, Чмола й Безрідний дізналися від прибульців про переворот у Петербурзі, й ця тема потребувала поважного обговорення…

У вересні 1916 року сотню Андрія Мельника оточили москалі під горою Лисонею, що біля Бережан, і роззброїли, а коли відводили полонених до Тернополя, до них, полишивши бойову позицію, приєднався поручник Дашкевич й добровільно віддав зброю конвойним.

«Навіщо ти зробив таку дурницю?» – не розуміючи Романового вчинку, спитав Коновалець, і в його голосі забриніло роздратування.

«Знаю, що за таке мене чекав би польовий суд серед своїх, – відказав Дашкевич, – та я не міг інакше… Після видужання у віденському лазареті я вернувся на наші позиції й дізнався, що моя Оленка потрапила в полон під Болеховом. А ще довідався й про те, що австрійських полонених поведуть етапом на Волгу… Й гнали нас цілий рік з Тернополя до Царицина. Десь тут має бути табір для жінок – я мушу знайти Оленку…»

«Ти із воїна став романтичним героєм, а нині не час на такі благородні пориви. Ми мусимо воювати, а твоя кохана, якщо жива, то ще зустрінеться тобі на воєнних перехрестях. Ті дороги несподівано перетинаються, й ними провадить своїх дітей сам Бог. Де ж ти знайдеш її – Росія безмежна. Я ж думаю про інше. У нашому таборі близько тисячі українців, а з вашим приходом їх стало набагато більше. І у всіх свої кохані, брати, сестри, батьки… То що, розбредемося – кожен на свої пошуки? А Українська Центральна Рада стоїть оголена на воєнних вітрах, без війська, й покірно жде московських головорізів. Чи ж не можемо ми провести збір добровольців і вирушити потягами, а то й пішки, до Києва? Ми ж вишколене, загартоване в боях, обкурене димами стріляного пороху військо, а не вальтер-скоттівські шукачі пригод».

«Те, що ти сказав, теж романтика, друже, – промовив Роман. – Це лише ідея, яка ідеєю й залишиться, бо як можна її зреалізувати? Де Волга, а де Дніпро…»

«Але те, що перестає жити як ідея, ніколи не переміниться в дійсність. Ми могли б партіями переправити до Києва щонайменше тисячу чоловік. Ти уявляєш, що таке тисяча вояків для київських політиків з порожніми руками?»

«А зброю де візьмеш?»

«Зброя в київському «Арсеналі», тільки треба його здобути».

«Голіруч?»

«Чому – голіруч? Зброю здобувають у наступі, а не в обороні… Скільки разів вона давалася нам у руки, і скільки разів ми її втрачали? Двічі княжа сила вдаряла об браму Візантії, але увійти до світової столиці, як ото готи в Рим або турки в Царгород, не зважилася. А здеморалізований княжою оборонною політикою обиватель став у опозицію не так до чужих, як до своїх, відчувши їхню бездарність і безсилля. І тому прийняв чужу, міцнішу, руку: варязьку, литовську чи то московську… Нинішня війна кличе нас до наступу, друзі».

«Я готовий спитати всіх українців, які перебувають у нашому таборі, – сказав Максим Безрідний, віддано дивлячись в очі Коновальцю. – І дізнаюся, скільки їх є, готових стати добровольцями».

«І хай це буде нашим остаточним рішенням, – сказав Мельник. – І ні кроку назад. Чей же ніхто не може повірити, що москалі триматимуть нас довіку в таких ліберальних табірних умовах. Коли станемо їм на заваді, вони знищать нас…»

«Якщо не фізично, то морально, – додав Іван Чмола. – Усусуси в таборі щораз відчутніше змінюються з бійців на невільників, готових до чолобитень. А московському бояринові з часом замало стане чолобиття, він почне вимагати, щоб ми і святощі свої обкалювали. Мусимо діяти, поки не пізно».

…Начальник Дубовського табору майор Калашніков відпустив старшину Євгена Коновальця під чесне офіцерське слово в Україну з причини хвороби батька. Не сподівався, що сотник повернеться в табір – не перший він і не останній: кожного ранку на розводі охоронці не дораховувалися когось із галицьких полонених. Спинити втікачів не мали сил, та й потреби такої теж не було. Харчів не вистачало, а більші й менші партії нових бранців прибували мало не щомісяця, місць у бараках бракувало, надходила зима, й завошивлені люди перебували під голим небом, до того ж у таборі спалахнув тиф, хворих відправляли до Царицина, й вони у холодних кошарах, відведених під лазарети, вмирали. На численні рапорти Калашнікова до військового міністерства прийшла нарешті цидула: негайно готувати полонених до вимаршу в Ташкент, де тепло.

Максим Безрідний встиг опитати колишніх усусусів, чи готові вони до української військової служби в Києві, й назвалося кілька сотень охочих. Максим, Чмола й Мельник нетерпляче ждали повернення Коновальця, адже ще трохи, й він може не застати їх у Дубовці.

Одного дня старшин дійняла неабияка тривога: пропав із табору Роман Дашкевич. Куди подався, невже вернувся в Україну, але ж для чого тоді добровільно здавався в полон? Більше тижня не чутно було про нього, та врешті з'явився: змучений, виснажений і морально занепалий… У рибальському селищі він дізнався, що в Самарі розташовано табір для полонених жінок – й подався закоханий Роман пішки уверх Волгою, сподіваючись віднайти свою Оленку. Однак добрався до Самари вже після того, як жіночий табір перевели в Середню Азію, й зрозумів поручник, що знайти наречену в степу безкраїм за Уралом не зможе.

А в Дубовці йшли приготування до відправлення в Ташкент. До табірного начальства дійшла чутка, що полонені галичани поговорюють про створення якогось стрілецького батальйону, що в бараках для галичан Мельник і Чмола під виглядом невинних лекцій з історії України утворили Царицинську Центральну Раду й стали в ній секретарями; це неабияк насторожило табірних наглядачів – адже готується не дезерція до материнських і жіночих спідничок, а організовується військо, яке воюватиме проти Росії.

Незабаром полонені відчули наслідки тієї настороженості: охоронці наказали бранцям зв'язати розірвані табірні дроти в огорожі, робили перекличку вранці і ввечері, біля кожного барака поставили вартового, й дійшла до полонених чутка, що на царицинську станцію підігнано ешелони паквагонів, призначених начебто для відправки в Ташкент.

Коновалець барився, його військові плани могли будь-якого дня провалитися. До того ж галичани занепали духом. Наближалася зима. Як у морози здолати відстань з Царицина до Києва, нехай і поїздами, таж половина нас позамерзає в дорозі. А в Ташкенті перебули б зиму в теплі, далі ж як Бог дасть… Переконувати зневірених у протилежному було чимраз важче, та врешті воскресла надія: вернувся з Києва Коновалець.

«Я прийшов на засідання Центральної Ради, – розповідав сотник, – на якій провідні автономної Української Держави провадили довгу дискусію про те, чи потрібне Україні військо. Голова уряду Винниченко переконував Грушевського, що армії зовсім не потрібно – чей не підуть російські соціалісти проти соціалістів українських. Грушевський нерішуче обстоював думку, що молода держава повинна бути готовою до оборони. Безплідну балаканину – бо про що йшлося, коли війська нема! – обірвав я, нікому не відомий старшина. Я вигукнув: «За місяць буде сформовано галицьку військову частину, дайте лише гроші!» Мою заяву члени Ради зустріли глузливим сміхом, однак Голова Українського Військового Комітету Симон Петлюра пригасив зухвалий гармидер реплікою: «Пане сотнику, після засідання зайдіть до мене в кабінет!» Й сказав мені Петлюра: «Винниченко – капітулянт, на нього покладатися не можна. Вертайтеся до Царицина й ведіть звідти до Києва скільки можете людей. Я ж виїжджаю на Лівобережжя: на Слобідщині стихійно створився «Гайдамацький Кіш», йому потрібен провід».

Однак апатію галицьких полонених здолати не вдалося: дочекаємося, мовляв, весни.

«До весни від України нічого не залишиться, – переконував Коновалець маловірів на Раді. – Та невже ви думаєте, що більшовики задовольняться Петербургом? Московська орда – на те вона й орда – на одному місці не затримається: нині-завтра посуне на Україну – там хліб, вугіль, руда і море…»

Охочих покинути табір залишилося не більше сотні… Але трапилася приключка, як на воєнний час, досить незначна, всі ж бо до смертей давно звикли. Однак смерть усусуса з Жаб'я вмить здерла ліберальну маску з наглядачів і показала зневіреним справжній московський оскал: зі всіма вами так буде, прокляті самостійники!

Цей усусус, який колись потрапив у «каталажку» за те, що назвав себе українцем, і якого визволив з холодної Коновалець, ходив у таких порваних черевиках, що ступав босо на примерзлу землю. Щоб якось себе порятувати, зайшов уночі до недобудованого млина й відрізав з барабана шмат паса для підошов. Охоронці його піймали, привели в селище, всипали йому п'ятдесят шомполів й повели селищною дорогою. З халуп вибігали жінки, ті самі, які подавали полоненим шматок хліба, вибігали й діти і плювали нещасному гуцуликові в обличчя, вигукуючи: «Вор! Мазепа! Повєсіть єво мало!» Врешті охоронці вивели його на берег кручі й розстріляли.

Це був сигнал: зі всіма нами таке зроблять! Вночі добровольці прорвали дроти й більше тисячі їх вийшли у степ. Погоні не було: охоронців у таборі налічувалося не більше двадцяти… За кілька днів втікачі дійшли до Луганська, а звідти, осідлавши дахи товарних поїздів, добралися до Києва.

До половини січня 1918 року Коновалець, Дашкевич і Чмола сформували із втікачів Перший курінь Січових Стрільців, розмістили його в будинку Духовної семінарії на Вознесенському спуску; командиром куреня став Євген Коновалець, заступником – Андрій Мельник. Максим Безрідний залишився у полковника Коновальця незмінним ад'ютантом.

Розділ шостий
Видіння 1921 року
(Із Михайловых записок)

До цієї часової межі треба було ще дожити, дійти, перестраждати три катастрофічні роки – і то, як мені здається, лише для того, щоб опинитися в глухому затишку в підніжжі Альп – у солодкій для французів Франції, так велично оспіваній у «Пісні про Роланда», так скрупульозно дослідженій у текстах Бальзака, так любовно оповитій романтичним флером у романах Гюго, та з якої не видно, і ніколи крізь засніжені гори не проникне сюди хоча б контурне зображення навіки втраченої, безповоротно пропалої України, в якій смерть відсунула на марґінес людське життя, та без якої нема життя тут, на чужині. Там, на рідній землі, залишилися краса і сила, а тут я змушений поринати в холодні світи утопії, де зігрівати буде мене сонце не із бездонного українського неба, а з видуманої мною технічної потвори – сонячної машини.

І залишається для мене єдиним теплом і життєвим нуртом тільки Коха – моя люба дружина-єврейка Розалія Ліфшиць. Уся краса мого колишнього світу втілилася в ній; немає мені без Кохи ні моральної, ні чоловічої сили, і я не знаю, чи жив би, якби її не стало, все моє нинішнє щастя – це любити Коху. А що таке моя любов до тебе: це коли ти ходиш по кімнаті, і я чую твої кроки, коли лежиш на тапчані й читаєш, коли заглядаєш з-за моєї спини до мого рукопису й оповиваєш руками мою шию, коли віддаєшся мені в ліжку, а потім, втомлена любов'ю, засинаєш, і я чую твоє дихання, й коли воно густішає, я затуляю твої уста своїми, це коли ти кажеш мені «Доброго ранку, Володю» й коли прощаєшся зі мною словом «На добраніч», це коли заходять до нашої домівки мої симпатики, а ти їх спиняєш на порозі, коротко мовлячи: «Прийдіть пізніше, Винниченко до обіду працює…»

А після обіду я полишаю свій будиночок на околиці альпійського містечка Мужен і виходжу на гору. Зупинившись на її вершечку, вмовляю себе, що мене бачить світ, а таки так – світ мене знає, тому мусить бачити і в цей мент; я тішуся своєю популярністю, відчуття впевненості в собі мені потрібне для чогось більшого за мене, і в такі хвилини я не боюся моїх недоброзичливців, які кидають у мене камінням тільки за те, що я стою на вершині. І так стоятиму, здається мені, до тих пір, поки те – щось більше за мене – примусить мене зійти до тихого, осяяного зеленню світу, ступити в сліди предків і попрямувати у вічність…

Однак ще рано, ой як рано, та життєві сутінки невмолимо огортають мене: то тільки так здалося, що я видний світові, чей ніхто не спроможний прозирнути крізь заслону гір, це самообман, я ж освітлюю себе штучним промінням із видуманої мною сонячної машини, а тому мушу спинатися на гору, яка заслонила Україну, і глянути через край…

І вийшов я на ту круту вершину, й тоді ніби хтось роздер завісу, і я побачив до найменших деталей мій рідний край. Переді мною розіслалася широка й безкрая рівнина з дорогами, банями церков, фабричними димарями; над тим благословенним світом опустилося шатро блідо-зеленого неба, вся земля потонула в зелені і яблуневому цвіту; я, до безтями втішений, видряпуюся на саме лезо хребта й бачу протоптані сліди моїх предків і свої власні сліди, якими ніколи не попрямую, щоб показатися людям і нагадати про себе – ще живого й викинутого в безодню чужинної пам'яті.

…Перехрестилися мої дороги по всій Європі, і на безмежному планшеті, що прослався переді мною, зблідли вони й зникли, немов витравлені розчином від плям, – і вже вони позаду мене, залишені без туги й жалю, я кваплюся додому й навіть думки не допускаю, що колись ще повернуся до них й топтатиму їх до кінця своїх днів; при мені немає ні золота, ні срібла, я бідний, мов турецький святий, зате зі мною моя слава, а ще згадки про поневіряння вигнанця, про тюрми, про жінок, а також – і це все моє нинішнє багатство – щемна радість, що повертаюся в Україну.

Ось чорніє остання моя дорога з далеких світів, не стерта ні на планшеті, ані в серці, – з Петербурга до Києва, й супроводжувала мене нею незмірна гордість: мене, відомого на весь світ письменника, кликала Україна до праці, яка не має нічого спільного із творенням штуки: Голова Української Центральної Ради Грушевський і Генеральний секретар військових справ Петлюра запропонували мені очолити український уряд. Яка це висота і яка непевність: мені дошкуляє докір сумління, що я готовий стати на прю із соціалістами-більшовиками – а може, вони більше, ніж ми, мають рацію, ведучи Росію шляхами революції, й чому то я, переконаний соціаліст, стаю супроти власної волі контрреволюціонером?

Здоланий сумнівами, я, Перший міністр України, й думки не допускаю, що нам потрібно створити армію – чию ж то кров збираємося проливати? Звісно, московську, але ж вона уже не царська, не імперська, то кров революціонерів-соціалістів, таких самих, як я… А втім, більшовики, видно, твердо вірять у свою високу мету, що так упевнено беруть владу; а що виграє українська біднота від влади нашої, якщо навіть її запосягнемо? Наймичка захотіла стати господинею в домі – хіба таке можливе? Ми не маємо права воювати, ми повинні домовитися, адже велику і сильну Росію не зможе перемогти збудована мала Україна. Мусимо залишитися як автономне утворення, у федерації з Росією, адже вона вже не самодержавна, і визрівати в ній передовсім культурно, мислю перемагати суперника; тож таки, видно, перст Божий, що на високу державну посаду покликано авторитетного письменника; ми будемо кувати зброю мислі, нарощуючи таким чином м'язи, щоб мати колись силу взяти до рук меча, – і як цього не розуміє Петлюра?! Але чому він, бухгалтер, мав би розумітися на таких складних політичних категоріях?

І раптом моє обличчя обпалює полум'ям сором: в поле мого зору потрапляє шмат української землі, на три штихи просяклої кров'ю; я шукаю виправдання і знайти не можу, бо моїй провині немає прощення. Ми сперечалися в Центральній Раді – треба чи не треба нам війська, а на станцію Крути, що біля Бахмача, ідуть добровольцями напівозброєні учні юнацької школи імені Хмельницького та Студентського стрілецького куреня – один проти десятьох головорізів Муравйова; половина їх гине, проте вони стримують більшовиків до дня успішного завершення Брестського договору… Половина юнаків загинула, а ми далі сперечалися про потребу війська, а київський люд, замордований бандою Муравйова, що вже вдерлася до столиці, потягнувся багатотисячним походом на Аскольдову могилу, і плаче над тілами дітей Поет, і слова його відлунюються в моєму серці лютим болем: «На Аскольдовій могилі поховали їх, тридцять мучнів-українців, український цвіт…»; плаче Поет і плаче Грушевський, промовляючи над викопаною ямою, і я плачу, і Петлюра теж, і сліз цих теж соромно… О, як ми вміємо очищуватися слізьми, як уміємо шанувати мертвих і не любимо живих, бо де збираються наші люди, щоб засвідчити свій патріотизм – та ж не під Жовтими Водами, не в Конотопі, а під Берестечком, а нині – на Аскольдовій могилі. О, як ми вміємо плакати на гробах, який катарсис омиває нас від слів Поета, які ми розчулені на горе, котре вже нікому не загрожує, і як остерігаємося глянути у вічі живому горю, що йде до нас!.. На Аскольдовій могилі поховали їх разом з моєю вірою в добру долю України.

А світ кипів, немов полум'я в гутній печі, й ніхто не був вільний від того жарева, кожного воно обпікало, і мене – теж. Я, письменник, який мав би сидіти в затишному кабінеті й воювати зброєю мислі, керую як Голова Ради Міністрів молодою державою, котра Універсалом проголосила свою незалежність. І так, як за Хмельницького і за Мазепи, огризається вона на всі боки, бо сусіди не хочуть випустити її з рук; я стою на своїй нинішній вершині й дивлюся, як на мою Україну йдуть орди – і німці, і кацапи. Невже вони мають принести нам свободу? Дороги запруджені чужинцями, на полях моєї України розгулялася отаманщина – скільки отаманів, стільки й Україн, а в результаті ні однієї – тільки бравура, тільки синьо-жовті прапори і пісня, яка має врятувати наш народ від чужих неволь. Та невже це єдина наша зброя? А може, й так, може, слово, від якого я відмовився заради примарної слави в політиці, стане колись нашим оружжям.

Січневого морозного дня гуде, реве Софійський майдан, маєво синьо-жовтих прапорів єднає сталеве небо із землею, що наквацювалося сніговою кашею; на постаменті під пам'ятником Хмельницькому, під головатою булавою, стоїть Головний Отаман Симон Петлюра, поруч з ним – полковник Євген Коновалець. Вчора вони іменем гетьмана Богдана прогнали з України гетьмана Павла, а сьогодні, 22 січня, справляють свято Злуки з Галичиною, яка на один тільки день здобула незалежність. Завтра у Львові правитиме бал маршалок Польщі Пілсудський, а тут, на Софійському майдані, більшовицькі комісари П'ятаков і Мануїльський проголосять Радянську Україну, яка вже урядує в Харкові, Чернігові, Полтаві. І цілих три роки потім тектимуть нашою землею потоки крові.

Але нині річниця Незалежності – єдиний в історії столиці України день Свободи! Петлюра командує парадом. Його вітає сіромундирне військо Української Народної Республіки, і теж вигукують славу Отаманові козаки в малинових жупанах і барвистих шароварах, в шапках зі смушковими околичками й червоними шликами, а генерал-хорунжий Юрко Тютюнник гарцює перед своїми непереможними полками на буланому гривастому коні. Він поривається до постаменту пам'ятника, щоб стати поруч із провідцями української революції, але його не кличуть, його й не пускають, бо він надто невгамовний і дужий. Петлюра його боїться і має рацію: військова влада мусить бути в одних руках. У цьому переконаний і Тютюнник, тільки з однією різницею – в його, а не в Петлюриних руках. Хіба не бачиш, Отамане, яке добірне моє військо: блищать шаблі, мов ясне сонце, сяють, гримлять пісні, аж земленька свята дрижить під нами дорогая, за волю смерть нам не страшна!

Петлюра бачить жадобу влади на вольовому м'язистому обличчі генерала, Петлюра чує впевнену пісню, проте вигляд у нього незворушний, він ні п'яддю не поступиться на п'єдесталі ні Коновальцеві, ні Тютюнникові, ні мені; він зі мною поруч – на голову нижчий за мене, і я думаю, чому то вожді і вождики всі як один невисокого зросту: Наполеон, Ленін, Сталін, Петлюра, Тютюнник. Певне, свій зріст вони надолужують владою. Тільки я один серед них високий, і тому влади не маю; й точить мене сумнів, що знаходжуся не на своєму місці, ба більше – зраджую соціалістичну революцію.

Петлюра приймає парад військ УНР, він по-наполеонівськи заклав руку за борт шинелі, а та шинель так тісно припасувалася до нього, наче він у ній вродився, ніби вона приросла до тіла, і ніхто не мав би сили здерти її з Отамана, без тієї шинелі його й не було б в Україні. Ось він стоїть, малий і величний, під булавою Хмельницького, а сальви прострілюють сизе морозне повітря, а прапори лопотять, та гримить за Дніпром канонада – то наступає на столицю червона орда під проводом більшовицьких комісарів. Парад закінчується, військо УНР вимаршировує на Вінницю, бо немає йому більше місця в Києві, востаннє над майданом лунає «Ще не вмерла Україна», і докочується аж до Одеси глузливий сміх Денікіна: «А ми подождьом».

І я сходжу з постаменту, ступаю на землю, зрівнююся зростом із Головним Отаманом, стаю нижчим за нього; мою душу гризе сумнів, що нині я став подвійним відступником – від соціалістичних ідей, за які мучився по тюрмах, і водночас від влади УНР. Тож завтра я зречуся високої посади в незалежно-залежній Україні й буду скитатися вигнанцем чужими краями. І постає переді мною зухвалий рішенець – забути навіки про жовто-блакитну Україну й стати під її новий багряний прапор, чей же прапори лопотять і рвуться на вітрах, а земля українська залишається непорушною, вона одна-єдина, і за неї я згоден віддати життя.

…І побігли мої дороги поза межі України, видіння рідної землі зникає, перетинаю поїздом Паннонську рівнину й виходжу з вагона в Будапешті. Тут негайно зв'язуюся з керівником угорської компартії Бела Куном, він запевняє, що Ленін має непохитний намір проголосити незалежну радянську Україну й посилає мене в Москву. Під іменем Йозефа Сімона й Наталії Сімон ми з Розалією прибуваємо до Білокам'яної, готові увіпхати голови в московський зашморг.

А сіті вже наставлено: замість Леніна приймає мене, спійману на гачок дорідну рибину Директорії, нарком закордонних справ Чичерін, він іронічно запитує: «Та невже ви зумієте очолити український радянський уряд у Харкові – ви, вчорашній голова Директорії? А втім, ми вас пошлемо до Харкова в розпорядження наркома Раковського…» Потім прийняв мене військовий нарком Троцький: «Ми вас призначимо комісаром в армії всеросійського пролетаріату. Ніякої окремої української армії нема і не буде!»

Ми з Розалією розуміємо, що потрапили в пастку. Нас поспішно вивезли з Москви до Харкова, та Мануїльський навіть не допустив мене на засідання ЦК КП(б)У. У Харкові страшно розмовляти українською, не визріли яблука соціалізму на українському дереві, ніколи вони не впадуть нам у рот. Не існує червоної України, немає такої на світі, вона може жити лише під синьо-жовтими прапорами – це колір нашої крові. Україна окупована Москвою, й тут мене чекає смерть за зраду нації. Як же міг я повірити в московське братолюбіє, невже нічого не навчив нас Меншиков у Батурині, Петро на невських болотах і – на наших очах – Муравйов у Києві?! А ще похорон тридцятьох крутян на Аскольдовій могилі!