Kitobni o'qish: «Отроки княжича Юрія», sahifa 2

II

Вже наступного дня впевненості у Гліба поменшало. Новоспечений воєвода критично оцінив стан укріплень ввіреного йому городища і зрозумів, що відпочити він зможе лише після навали поляків, якщо тільки зможе її відбити. Побудований на пологому схилі гори Щекотів виявився погано захищений від можливих нападів. Найнеприступнішою була північна сторона, до якої майже притул підступали непрохідні болота, що тягнулися не на одну версту. Правда, зараз ця обставина мало чим допомагала: стояла люта зима, болото замерзло і ворог міг підійти кригою під саму стіну городища. Ще більш плачевною Гліб знайшов південну сторону. При бажанні можна було легко захопити укріплення саме звідси, адже над ним височіла гора, з якої воно виглядало, як спеціально побудована для обстрілу мішень. Та й розмірами Щекотів не міг похвалитися: мав овальну форму приблизно сорок на тридцять сажнів ,¹⁰ оточений високим частоколом.

Фактично Щекотів був звичайним дитинцем, який оточували мазанки залежних від воєводи холопів. У самому центрі городища стояв невеликий будинок воєводи, оточений житлами його підлеглих. Будинки, де жила дружина воєводи, тулилися ближче до дерев’яного частоколу. Загалом, у Щекотеві проживало до сотні дружинників. Їхня чисельність поповнювалася ще декількома сотнями чоловіків із навколишніх сіл.

Гліб, тільки-но прийнявши обов’язки воєводи, зібрав у своєму новому житлі десятників. Ці стіни ще зранку пам’ятали дух попереднього господаря, котрого князь Лев, невдоволений його діями на даній посаді, без попередження забрав із собою, перед тим при всіх обізвавши лакизою .¹¹

Що собою представляє новоспечений воєвода, десятники зрозуміли одразу ж після його перших слів. Тим не менше удвічі молодший, аніж попередній, новий господар Щекотова із завзяттям взявся за доручену йому справу.

Але спочатку на десятників чекало продовження розносу, яке почав ще князь. Правда, на відміну від Лева Даниловича, сердитого на себе і всіх за недавню поразку, воєвода Гліб вирішив пропустити риторику, як він сам виразився, й одразу вирішив взяти бика за роги.

– Укріплення Щекотова поляків не затримають, – почав Гліб, окинувши присутніх важким, як йому здавалося, поглядом.

Семеро десятників були старшими від нього за віком, але той факт, що представив нового воєводу сам князь, одразу визначило їхнє ставлення до нього.

– Чому дитинець не оточений ровом? – допитувався Гліб.

– Там є рів, – спробував виправдатися один з десятників.

– Це не рів, а канавка, яку звичайно я викопував дитиною, щоб спустити воду після дощу. Правда, це було дуже давно. Тому рів завтра має бути!

Десятники переглянулися і зашуміли.

– Щось не так? – запитав Гліб. – Здається, я висловився зрозуміло.

– Але ж, воєводо, зараз зима, – спробував заперечити той самий десятник. – Земля промерзла на не один лікоть. Навіть якщо довбати день і ніч, користі буде мало. Треба почекати.

– Чого почекати?

– Почекати, поки земля розмерзнеться.

– Якщо ми не зробимо укріплення навколо Щекотіва хоча б за три дні, весни можна вже не чекати. Тому…

Гліб підвівся.

– Вийдемо, – сказав він. – Подивимось, що можна зробити.

І першим покинув кімнату.

Присутні послідували за ним, при цьому не перестаючи обговорювати почуте. Вони ще не знали, чи не відмовиться молодий воєвода від свого рішення, але було зрозуміло одне: спокійне життя для них закінчилося.

Тим часом Гліб накинув на себе теплий одяг і простоволосий попрямував центральним майданом до воріт, залишивши десятникам самим вирішувати йти чи ні. Але ніхто не наважився залишитися за теплими стінами. За дивною процесією спостерігали нечисленні ратники.

Гліб на чолі десятників вийшов за ворота і зупинився. Видно, на Щекотів вже давно не нападали. Це новий воєвода зрозумів, стоячи на насипу перед брамою (а не навісному мосту). Повертівши головою у різні сторони і чудово розуміючи, що виглядає не дуже солідно, Гліб, тим не менше, продовжив, неначе не було ніякої перерви:

– Я хочу, щоб зараз же ви зібрали людей, яких тільки можна. Всіх! І ратників також. Гаяти часу не можна. Людей направити вгору рубати гілки. Розкласти їх на дні того, що ви так сміливо називаєте ровом. І підпалюйте. Гілок має бути багато, земля повинна розмерзнутись. Розтане земля – знімете ґрунт. Дійшли до мерзлоти – знову підпалили. Невже так важко буде це зробити? Князь покинув Щекотів незадоволений.

Гліб вперше згадав про розмови Лева Даниловича.

– Роботу не припиняти ні на мить! – продовжив воєвода. – Рів має бути глибокий. У два моїх зрости.

– Але воєводо! – виступив наперед десятник Ярополк (Гліб згадав, як його звати). – Так, ти правий: таким чином ми викопаємо рів. І встигнемо до приходу поляків. Але вогонь буде великий і високий. Боюся, що таким чином ми викопаємо рів, але спалимо частокіл.

– А ви не бійтеся! – відказав Гліб. – Змочіть дерево водою – і вогонь його не візьме, і коли воно замерзне, то важче його буде взяти. І ще…

Він тупнув ногою по замерзлій землі.

– Ось цього тут не має бути. Вирити рів і підвісити міст.

– Але тут немає моста! – вигукнув хтось.

– Так зробіть!

Гліб обвів десятників поглядом і, повторивши: «Робіть!», – повернувся у фортецю.

А десятники розбіглися виконувати свою роботу.

Гліб тим часом зайшов всередину відведеного йому будинку і стомлено опустився на лаву. Він вирішив не контролювати, як виконуються його розпорядження. Вирішив почекати. А поки що можна і чимось підкріпитися.

– Є тут хтось? – голосно запитав він, мало при цьому сподіваючись на те, що хтось відгукнеться.

На його велике здивування, бокові двері, скрипнувши, відчинилися. У кімнату увійшла старша жінка і зупинилася в нерішучості. – Як тебе звати? – запитав Гліб.

– Бояна, пане!

– Ти готувала для попереднього воєводи?

– Так, пане!

– Що ж, неси! Перевіримо, чи, може, у цьому причина поганої роботи мого попередника.

Почувши таке, жінка продовжувала стояти в нерішучості, потім обернулася і залишила кімнату. Невдовзі на столі перед воєводою з’явилася звична йому у поході нехитра їжа, яку він визнав досить смачною, про що не забарився повідомити Бояні. Жінка враз повеселішала і поцікавилась, чи не бажає пан воєвода ще чогось.

– Не зараз, – відказав Гліб. – Увечері приготуй квас, якщо можна.

– Принесу. Він у мене вже готовий.

– Потім, – повторив Гліб і нахилився над столом, даючи зрозуміти, що глядачів не потребує.

Бояна зрозуміла одразу і залишила його самого, прикривши за собою скрипучі двері. І Гліб, і Бояна одночасно вирішили, що їх треба змастити.

Лише тепер молодий чоловік відчув, наскільки він голодний. Зрештою, це був перший нормальний обід за останній тиждень. Після поразки у битві з поляками на обід часу не вистачало, а відучора ні їсти, ні спати він не міг. Все думав, що такого зробити, щоб виправдати довіру князя.

Слушно припустивши, що голодним впоратися з поставленою задачею йому буде важче, ніж ситим, Гліб вирішив трохи підкріпитися. Тим більше, що роботи у Щекотові дійсно багато.

Новий воєвода не став засиджуватися за обідом, швидко проковтнув принесену їжу і, накинувши на себе верхній одяг й надівши шапку (не вистачало ще застудитися!), знову вийшов надвір.

Там він одразу зауважив зміни, котрі його приємно вразили. Зникли навіть поодинокі дружинники, що бовваніли на центральному майдані. Зате за стіною чувся шум великої кількості людей, у якому важко було розпізнати окремі слова. Але навіть у такому шумі Гліб розчув деякі вислови, що стосувалися його особи. І були вони не вельми приємні для вуха.

Проминувши ворота, воєвода відзначив, що десятник Ярополк все-таки зумів організувати людей для роботи. Видно, поки одні збирали чоловіків у навколишніх селах, інші відправили всіх вільних дружинників за водою. Правда, перед тим необхідно було розламати товстий лід. Зрештою, поки Гліб обідав, на озерці, майже навпроти брами, вже синіла ополонка, а у рові чекали вогню перші сухі в’язанки. Появу воєводи майже ніхто не зауважив: більшість його не знала, а десятники, котрих Ярополк поставив наглядати над роботою, були дуже зайняті. Не до споглядання ставленика князя!

Зате до Гліба одразу підійшов Ярополк. Він виглядав принаймні удвічі старшим від нового воєводи і був щиро ображений у своїх почуттях, необхідності вислуховувати неприємні для себе речі. Але найгірше було те, що Гліб був правий і Щекотів ніяк не відповідав тим вимогам, які були основними для оборони.

– Робимо, – тільки і сказав Ярополк.

– Бачу, – відповів Гліб. – Я хочу оглянути місцевість.

Ярополк кивнув головою і підняв руку. Миттю поруч виник його джура – довготелесий підліток, увесь гордий цього звання.

– Коней мені і воєводі! – розпорядився десятник.

Джура так же миттю зник.

– Зараз приведуть.

– Добре. А поки що пройдемося, – сказав Гліб і першим попрямував насипом.

Ярополк знизив плечами і рушив услід.

– Гадаю, Ярополку, настав час порозумітися, – після деякого мовчання мовив Гліб.

– Про що, воєводо? – не зрозумів Ярополк, хоч, чесно кажучи, здогадувався.

– Хочу дещо розповісти, а там вже тобі самому вирішувати, що і як. До вчорашнього дня я навіть уявлення не мав про Щекотів. Поверталися з невдалого походу, як князь поставив мене сюди воєводою. Лев був невдоволений станом оборони городища. І він був правий. У мене мало військового досвіду, але взяти Щекотів мені не складно. Хоч при розумній обороні він може вистояти досить довго.

– Одразу після навали монголів від гніву Данила тут заховався тодішній луцький князь Ростислав .¹² Тоді Данило не зміг взяти Щекотів, – повідомив Ярополк, вражений відвертістю нового воєводи.

– Так? – здивувався Гліб. – Чесно признаюся, не знав. Але зараз цього немає. Тому я зроблю все, щоб виконати волю князя.

Він подивився на Ярополка і закінчив:

– Чого б мені це не коштувало!

Тим часом джура привів коней. Гліб з Ярополком мовчки скочили на сідла.

– Звідси поляки навряд чи ризикнуть наступати, – показав Гліб на болота. – Підступає весна, лід у такий час ненадійний наш союзник. А ось чекати ворога треба із заходу, з-за гори. Подивимось!

Він повернув вуздечку. Кінь слухняно виконав команду.

– Показуй дорогу, десятнику! Хочу все оглянути з гори.

Ярополк кивнув головою і першим направив коня дорогою вгору. Їм довелося обминати численних робітників, що, наче мурахи, снували в обидва боки то із в’язками дров, то за ними.

На саму гору вела вузька звивиста стежка, якою вже давно ніхто не ходив. Це Гліб визначив із залежаного нестривоженого снігу.

– Погано! – відзначив воєвода.

Ярополк мовчав. Він розумів, що бути невдоволеним Гліб має повне право. А новоспечений воєвода про себе похвалив такт десятника. Той жодного разу не спробував виправдатися, переклавши всю вину за жалюгідний стан оборони городища на попереднього воєводу. Сам прямолінійний, Гліб поважав таких же, як і він сам буркотунів і вічно невдоволених всім. Гірше було б, якби його співбесідник в усьому згоджувався і пробував переконати, що ні у чому не винен. Таких Гліб не любив і не намагався приховувати це.

Піднялися на гору. Лише тепер Гліб зрозумів, що надто сміливо з його боку було назвати цей порослий густим лісом горб горою, але він все ж піднімався над навколишньою місцевістю і звідси відкривався чудовий огляд. Лише два підвищення – на півдні і сході – виглядали вищими, аніж щекотівський, принаймні східний точно. Зате на заході лежав відкритий простір, що через декілька верств закінчувався лісом.

– Треба тут поставити вежу, – сказав Гліб. – І нехай у ній постійно перебуватимуть хоча б двоє воїв. Неприятель не повинен підкрастися непомітно.

Він подивився на Ярополка і майже співчутливо додав:

– Це треба зробити вже сьогодні.

Зрештою, ніхто, за винятком, напевне, самих холопів, котрих витягнули із теплих домівок і відірвали від звичної роботи, не був ображений на воєводу Гліба. Десятники розуміли, що оборона Щекотова не витримує не те що найменшого штурму, але й будь-якої критики, тому із завзяттям узялися за роботу. Вже коли Бояна повідомила Гліба, що вечеря готова, рів навколо стіни став глибший на лікоть. Коли холопи дісталися до замерзлої землі, на дно рову знову поклали сухі гілки.

Всю ніч і наступний день не припинялася робота, і вже надвечір Ярополк стомленим голосом повідомив воєводу, що підвісний міст готовий і можна його причепити. Гліб, побачивши, що його підлеглі дійсно виклалися на повну, махнув рукою, мовляв, можна відкласти і до завтра.

А посеред ночі воєводу, як інших, хто був у Щекотові й навколишніх селах, розбудив набат.

Звиклий до чогось подібного, Гліб миттю зірвався з ліжка і, на ходу одягаючись, вискочив на двір. Від вогнів численних смолоскипів темрява остаточно сховалася у найдальших закутках. Всюди метушилися дружинники, але якоїсь паніки не спостерігалося.

– Що сталося? – запитав Гліб якогось десятника, який проходив мимо.

– Сторожа на вежі зауважила на заході якийсь загін, – повідомив він.

– Де Ярополк?

Десятник кивнув головою кудись убік, і на фоні вогнищ Гліб тут же впізнав Ярополка. Той підійшов ближче.

– Не можу сказати про чисельність загону, але гадаю, що це лише розвідка, – мовив він. – Шкода, що браму не зачепили.

У його словах не було жодного докору, але Гліб все ж сказав:

– Так, це моя вина. Треба було це зробити ще вчора.

– Оце вже ні! – заперечив Ярополк. – Люди стомилися, тому ти зробив правильно, відпустивши їх. А міст перед ворітьми можна просто спалити.

– Але не зараз. Як з селами?

– Частина людей вже прибуває.

– Пускати всіх! Зайвих ратників не буває!

Але до штурму не дійшло. Поляки виявилися звичайним загоном, висланим для розвідки перед основними силами. Їх було мало, і вони не наважилися нападати на невідь-як захищене укріплення посеред ночі.

Коли ж піднялося сонце, то і оборонцям, і нападникам стало зрозуміло, що сутички і не буде. Оцінивши організацію оборони Щекотова, поляки були неприємно вражені побаченим. Видно, вони не очікували зустріти таке. Тому про штурм можна було забути. Натомість нападники вирішили поживитися у навколишніх селах, які за ніч практично повністю опустіли.

Це стало для них фатальною помилкою. Ще вночі воєвода непомітно вивів з-за стіни два десятки ратників і заховав їх у лісі неподалік. Коли поляки напали на перше-ліпше село, їх зустрів озброєний загін русичів. Відступати було нікуди, довелося прийняти бій. Як виявилося, останній.

Невдовзі ратники переможно в’їхали у Щекотів через тимчасовий дерев’яний міст, який так і не встигли спалити. Вже з першого огляду Гліб відзначив, що оборонці не дорахувалися трьох дружинників. Зате він зауважив вершника, простоволосого, без зброї, але зв’язаного.

– Бранця до мене! – розпорядився Гліб.

Один з дружинників скочив на землю, досить-таки безцеремонно звалив полоненого з коня, від чого той ледве не гепнувся на мерзлий настил.

– Підмогу не бачили? – запитав воєвода десятника, що командував загоном.

– Чисто, – лише сказав той.

– Добре. Продовжуйте.

Гліб повернувся до Ярополка.

– Пішли, поговоримо із бранцем, – сказав він.

Десятник Ярополк лише кивнув головою. За ці два дні він остаточно змінив своє відношення до нового воєводи.

А дивлячись на нього, змінилися й інші.

Вже в будинку вони краще роздивилися полоненого. Це був воїн приблизно одного з Глібом віку. Він сидів посередині кімнати і досить-таки спокійно чекав на майбутню розмову.

Гліб миттю оцінив ситуацію. Він став перед бранцем і без вступу сказав:

– Ти помовчи, а я спробую описати ситуацію. Тебе спіймали на нашій землі у той час, коли ти прийшов сюди як тать. Я хочу знати, що вас сюди привело, скільки вас і чи чекати нам інших. Я пропоную тобі зараз розказати все. Є й інший вихід. Ми зараз вийдемо, а сюди прийде наш коваль. Потім ми повернемось, і однаково ти розкажеш все. Сподіваюсь, я дохідливо розповів? Тобі вибирати.

Деякий час бранець сидів нерухомо, обдумуючи почуте. Було видно, що він одразу повірив незнайомому воєводі, якого слухалися навіть старші.

– Я скажу, – сказав він.

– Хто ти?

– Межислав, мечник воєводи Януша Старжа.

– Чому ви тут, я здогадуюсь, – сказав Гліб. – Скільки вас прибуло під Щекотів?

– Це були всі. Ви всіх повбивали, – повідомив Межислав. – Король відправив все військо на Пшеворськ, а пан воєвода вирішив розвідати ці землі.

Полонений криво усміхнувся.

– Розвідали!

Гліб переглянувся з Ярополком.

– При нагоді тебе повернуть до твого пана, – повідомив він. – Виведи його!

Останні слова стосувалися ратника, який увесь цей час зберігав мовчанку. Полонений не став чекати, поки його піднімуть, підвівся і, злегка поклонившись, у супроводі вартового залишив кімнату.

Гліб сів на звільнене місце.

– Переворськ? – запитав Ярополк.

– Так. Треба повідомити князя, – сказав Гліб. – Знайди надійного гонця, а я напишу листа…

Коли Гліб дописував останні слова, на нього вже чекав гонець. Воєвода вийшов на ґанок.

– Відвезеш листа у Львів, – сказав Гліб, подаючи листа.

– Чи пустять його до князя? – засумнівався Ярополк.

Гліб зняв з пальця подаровану князем каблучку і простягнув воїну.

– Покажеш комусь з бояр чи тисячних. Що робити – вони знають.

Той з повагою надів масивну каблучку на палець і, мовчки скочивши на коня, галопом помчав до воріт.

Два наступні дні від нього не було жодної звістки, правда, і полонений не обдурив: більше поляки не з’являлися.

А ще через день під стіни Щекотова під’їхав невеликий озброєний загін на чолі з боярином, у якому Гліб упізнав свого свояка Богумила.

Зустріч родичів була щирою, хоч і не бачилися вони лише декілька днів. Богумил, обійнявши Гліба, простягнув йому каблучку.

– Ну, здрастуй, воєводо! – сказав він. – Ось, віддаю. Негоже розкидатися подарунком самого короля!

– Та хотів, щоб мій гонець напевне потрапив до князя! – виправдовувався Гліб, надягаючи каблучку.

– Так і сталося.

– Стомився? – запитав Гліб і сам відповів: – Звичайно, стомився, про що я говорю!

– Стомився, – кивнув головою Богумил. – Веди, воєводо, поговоримо.

У будинку, де поселився Гліб, за обідом, приготованим тою таки Бояною, Богумил посвятив родича у державні таємниці.

– Твоє застереження про Лєшека не стало для князя ні першою новиною, ні новиною взагалі, – говорив Богумил. – Левові все було відомо. Єдине, чого не знав князь, було твоє твердження про те, що на Львів поляки не підуть.

– А Переворськ? – поцікався Гліб.

– Не дійшов до Переворська Лєшек. Відступив. Наразі. А я за тобою, – повідомив шуряк.

– Щось сталося?

– Ще ні, але станеться. Словом, ти потрібен князеві.

– Новий похід?

– Новий похід.

– Куди?

– Дізнаєшся від самого князя. Але не хвилюйся – не на Польщу.

– А я і не хвилююся, – відказав Гліб. – Похід – то похід. Не вперше. А кого назначили замість мене? Тебе?

– О ні! – весело сказав Богумил. – Я також потрібен у новому поході. А воєводу князь доручив назначити тобі самому. Так, не дивуйся, князь тобі довіряє. Маєш когось на думці? А то вже завтра ми залишаємо Щекотів.

– Маю.

Гліб покликав Бояну.

– Нехай сюди прийде Ярополк, – розпорядився він.

Жінка мовчки покинула кімнату.

– Це той, кого ти хочеш залишити замість себе? – запитав Богумил. – Ти упевнений у цьому?

– Повністю. Ярополк не був у захваті від моєї тут появи, але за ці дні ми спрацювалися. Гадаю, від впорається. Тим більше, що у Щекотові він чи не з самого народження. Впорається! – впевнено повторив Гліб.

III

Якби Ногай, дозволяючи Леву Даниловичу будувати захисні укріплення у трьох містах, знав, чим це закінчиться, він не був би настільки безтурботним. Мало того, що Лев із самого початку вирішив зводити стіни не з дерева, як можливо сподівався беклярбек, а з каменю, князь одразу ж переніс столицю у Львів, перед тим звівши на березі Полтви-ріки замок, названий ним Нижнім на відміну від Високого, нелюбого і йому, і Констанції. Сам замок, побудований за прикладом польських, розташувався на куті великого чотирикутника кам’яної стіни. Із кутової вежі оборонцям відкривався вид на декілька верст навкруги. Княже місто наразі було розділене на три нерівні частини: дитинець з Високим замком на горі, де постійно перебувала дружина, найстаріша частина, що існувала ще до того, як це місце облюбував король Данило, і власне найновіше поселення, оточене муром.

Саме туди і направилися Богумил з Глібом, залишивши супроводжуючий загін за внутрішнім муром. Спішившись, молоді люди попрямували до замку, де у невеликій залі, у якій звичайно відбувалися прийоми іноземних послів, на них вже чекав князь Лев. За тиждень, поки Гліб не бачив князя, той якось опустився і почорнів. Але нового воєводу зустрів приязно.

– Пояснювати не треба, – сказав він. – З твого листа я знаю все. Поляків більше не було?

– Ні, князю, не було, – відповів Гліб. – Вони були єдиними.

– Значить, тут чекати Лєшека не варто. Це добре.

Лев зітхнув.

– Що ж, воєводо, я задоволений тобою. Можеш зараз вертатися до сім’ї, а завтра зранку тебе і Богумила я хочу бачити у себе, – сказав він. – Хочу доручити вам обом важливе завдання. Але зараз відпочивайте.

Зрозумівши, що можуть бути вільними, Богумил з Глібом залишили князя Лева. Заінтригований Гліб допитувався свояка.

– Ти щось знаєш?

– Знаю, – підтвердив Богумил. – Але почекаю, поки про це скаже князь.

Більше Гліб від свояка не домігся нічого. Вони попрощалися перед будинком, де останні три роки жив Гліб. Від дороги господарство було відгороджене невисоким частоколом. Гліб відкрив скрипучу хвіртку і одразу побачив маму. Жінка саме розвішувала недавно випрану білизну. Злата сплеснула руками, підбігла до сина і обняла його.

– Повернувся! – лише сказала.

– Повернувся, мамо! – відповів Гліб. – Тільки-но був у князя, і він відпустив мене до завтра. Добрава?

– В домі. З Мечиславом. Ми чекали на тебе. Богумил говорив нам, що їде за тобою. Ми знали.

– Зайдемо до хати, мамо.

Вони удвох зайшли всередину будинку. У натопленій кімнаті знаходилися жона Добрава з малим сином на руках. Побачивши Гліба, обоє, неначе за командою, усміхнулися, а Мечислав протягнув до батька ручки. Гліб швидко розстібнув пояс з мечем, зняв з голови шолом і лише тоді взяв сина. Добрава притулилася до чоловіка.

Сім’я нарешті об’єдналася за останні три місяці. Правда, новина про те, що Глібові знову прийдеться кудись вирушати, дещо засмутила і Добраву, і матір, але вони вже були призвичаєні до подібного життя, та й те, що князь зробив їхнього чоловіка і сина воєводою, дещо заспокоїло їх. Хоча, куди повинен поїхати Гліб і з якою метою, поки що залишалося невідомим для всіх.

– Завтра дізнаюся, – заспокоїв Гліб.

Назавтра князь Лев Данилович прийняв їх обох у тій же залі. Він був не один. По обидва боки сиділи княгиня Констанція Угорська і син Юрій. Вже тоді Гліб почав здогадуватися про майбутнє завдання.

Навіть будучи в особистому війську княжича, Гліб (та й Богумил також) все ж нечасто бачив княгиню, про крутий норов котрої ходили не лише чутки. Тому він її трохи побоювався. Але присутність княгині натякала на важливі державні справи, що мали вирішуватися сьогодні.

– Боярине Богумиле! Воєводо Глібе! – звернувся до них Лев Данилович. – Ваші останні дії дають нам підставу довірити вам важливу державну таємницю. Ваша сміливість під час такої невдалої для нас битви дозволила врятувати військо від ще більшої катастрофи. Та й син наш Юрій вибрав саме вас.

Князь на хвильку замовк і хитро усміхнувся.

– Добре, не буду далі тягнути. Тим більше, що Богумилові вже відомо про стан справ. Останні події завадили Юрію одружитися. Далі відкладати цю справу вже не можна. Тому вас обох ми відправляємо до тверського князя Святослава Ярославовича. Вам належить привести до Львова сестру князя.

Від несподіванки Гліб підняв брови. Він уяви не мав, де знаходиться та Твер, куди їм обом доведеться їхати. Зате Богумил зберігав завидний спокій, неначе більше нічого не робив, аніж лише їздив до тієї Твері і назад.

– На тебе, воєводо, ми покладаємо відповідальність за безпеку нашої невістки, – продовжив Лев Данилович. – Для цього ти можеш взяти свою дружину.

– Всю? – вихопилося у Гліба.

– Всю. Тим більше, що дорога далека. Проляже через землі монголів.

На тому і відпустили. Гліб з Богумилом покинули залу. У кімнаті, де звичайно чекали слуги, щоб за першим покликом предстати перед князем, вони зупинилися.

– Твер, а це далеко? – запитав Гліб.

Він не мав найменшого уявлення, де лежить ця невідома земля.

– Далеко, – підтвердив Богумил.

– А як далеко?

– Ти в Києві був?

Гліб заперечливо похитав головою.

– До Києва далеко. А Твер ще далі. Але не хвилюйся, з нами буде посланець тамтешнього князя. Що-що, а дорогу він знає.

У цей час двері відчинилися і увійшов Юрій. Вигляд княжич мав винуватий.

– Юрію, ти міг би вибрати собі жону десь ближче? – з докором сказав Богумил.

– Тобі добре. І Глібові також добре, – відказав Юрій. – Котру захотіли – ту і вибираєте. А ми, князі, насамперед повинні думати про державні справи. Тому батько і змушений шукати мені жону з княжого роду. А князі, як вам відомо, через обійстя не живуть.

Юрій махнув рукою.

– Та що я вам розказую! – сказав він. – Вам не зрозуміти.

– Та куди нам! – мовив Богумил. – Нам залишається лише ковтати слюньки і вирушати Бог знає куди! До речі, скільки часу ти можеш витримати без жіночого товариства?

– Тобто?

– Скільки часу нам з Глібом дає князь на те, щоб князівна була у Львові? До речі, як її звати?

– Ксенія Ярославна, – сказав Юрій і почервонів.

Це не могли не помітити Гліб з Богумилом.

– Батько не обмежує вас у часі, – продовжив Юрій. – Вирушите ви одразу ж після Великодня.

– Навіщо так довго чекати? – здивувався Гліб.

– Нехай підсохнуть наші жахливі дороги. Вже монголи застрягали у болотах, тому й наступають головно лише влітку і зимою, а ось уже сорок років ніхто майже і не їздить на схід. Нехай підсохне. А тепер я хочу познайомити вас з вашим провідником.

Посла тверського князя Святослава звали Михайлом, і він жив в одному з чисельних будинків, що утворювали комплекс Нижнього замку. Тверський посол виявився досить-таки молодим чоловіком, лише дещо старшим за Богумила, і мав деякі азіатські риси, які дозволили русичам допустити, що хтось у Михайла – чи батько, чи мати – був з монголів.

Тим не менше, Михайло виявився веселою балакучою людиною і, з всього видно, любив компанію. Він прибув у Львів ще два місяці тому у найлютіші морози. Відтоді безвиїзно сидів у хатині, відведеній йому і супроводжуючим його воїнам, спочатку чекаючи князя Лева з польського походу, потім його княжого рішення. Тому появу княжича Юрія у супроводі Богумила і Гліба прийняв як хороший знак.

Юрій відрекомендував послові своїх товаришів, повідомивши, що боярин (це про Богумила) і воєвода (Гліб) відбудуть з ним, як тільки дозволить погода.

– Це чудово! – вигукнув Михайло. – Хоч мені і подобається ваша столиця, пробач, княжичу, я сумую за рідною землею.

– Я тебе розумію, – сказав Юрій. – Не переймайся – ти мене не образив.

Мова тверського посла мало чим відрізнялася від тієї, якою повсякчас спілкувалися на Русі. Та у ній вухо Гліба вловило неприємні для нього вставлення й інтонацію. Він знав їх походження: саме так розмовляли між собою монголи, що хвилями, час від часу, прокочувалися тутешніми землями. І все ж, незважаючи на це, Михайло вмів викликати до себе прихильність.

– Гадаю, вам є про що поговорити, – раптом заспішив відкланятися Юрій.

– Звичайно, – згодився Михайло. – Тим більше, що всю довгу дорогу нам прийдеться ділити всі незгоди.

– Вони будуть? – поцікавився Гліб.

– Після появи на Русі монголів Батия все можливе, – по-дипломатичному невизначено відповів посол.

Невдовзі Гліб з Богумилом вже знали, що новоспечений знайомий народився у Сарай-Берке, куди його батька, кашинського князя, викликав тодішній хан і залишив у заручниках. Там він зумів сподобатися ханові, і той видав за нього дочку свого двоюрідного племінника. До Кашина заручник повернувся тоді, коли під час походу на Кавказ помер хан Берке. Повернувся не сам, а з молодою жоною і сином. Там їх обох негайно охрестили – Темулун-хатун стала Анастасією, а Хизр-Ходжа – Михайлом. Але покняжити ні батькові, ні тим більше йому не довелося.

– Коли Ярослав Ярославович став князем тверським, йому здалося, що князівство є меншим за Новгородське, звідки його вигнали, і він приєднав до себе Кашин. А я увійшов у дружину його сина Святослава, теперішнього князя.

Навіть якщо Богумил і не хотів би знати про ситуацію у невідомій йому Твері, Михайло повністю розвіяв будь-яку інтригу. Повертаючись від посла, чоловіки не переставали обговорювати почуте.

– Мені одне не зрозуміло, – враз сказав Гліб.

– Що саме? Зрештою, можна повернутися до Михайла. Впевнений – він задовільнить всі твої запити, – відповів Богумил.

– Я серйозно! – образився Гліб.

– Що тобі не зрозуміло?

– У Твері зараз княжить Святослав, син Ярослава Новгородського. Значить, Ксенія, на котрій бажає одружитися Юрій, його дочка.

– Що тут незрозумілого?

– Але мені відомо, що свого часу той таки Ярослав не признав Лева князем київським і змушений був залишити місто, поступившись йому. І навіть Сарай не допоміг йому.

– Ну і що?

– І тепер Лев Данилович бажає породичатися з дітьми Ярослава?

Богумил кивнув головою.

– Це політика, воєводо, – сказав він. – Нам, простим смертним, не дано зрозуміти, про що думає князь, чи то вирішуючи йти походом на Польщу, чи то беручи у невістки дочку свого тепер вже померлого ворога. А нам з тобою залишається лише виконувати княжу волю – то у похід, то на весілля.

Звістка про те, що Глібові знову доведеться покинути сім’ю і поїхати у краї, про які і у Злати, і в Добрави було лише одне уявлення: «це далеко», захоплення не викликало. Але жінки не подали виду. За все спільне життя (а Добрава і Гліб знали один одного чи не від того часу, як почали усвідомлювати себе) і мати, і жона звикли до його військової служби.

Життя протікало звичним, наперед визначеним руслом: Гліб постійно пропадав серед своєї дружини, намагаючись найкраще підготуватися до далекої дороги; Богумил вислуховував настанови князя, щоб не впасти в очах майбутнього родича; Юрій же, навпаки, намагався виглядати байдужим, неначе всі ці приготування стосувалися будь-кого, але не його.

Ніхто з них не знав, що їхня участь у поході була поставлена під сумнів не ким-небуть, а самою княгинею. Констанція Угорська із самого початку противилася родичанню свого сина з «невісткою із Тмутаракані», як вона сама висловлювалася (хоч сама Тмутаракань була зовсім в іншій стороні); їй було миліше поріднитися з П’ястами .¹³ Зрозумівши, що з чоловіком не має сенсу сперечатися, вона засумнівалася у здатності отроків ¹⁴ виконати цю місію.

– Ти впевнений у Глібові? – запитала вона якось після сніданку.