Kitobni o'qish: «Галицька сага. Велика війна», sahifa 2

Робота кипіла. Григорій одразу відзначив перевагу німецької молотарки, адже досі йому доводилося косити пшеницю косами, щоправда, стерня після такої косовиці виходила низька, не те що після косарки, але таке «задоволення» могло затягнутися на тиждень. Мороз навіть подумував, що підготовлені звечора коси сьогодні навряд чи знадобляться.

За якихось дві години, у час, коли інші тільки виходили на поля, віз скидався на сніп’яну гору, і Григорій вирішив, що досить. Семен якраз зробив чергове коло і зупинив коней.

– Єво! – покликав він. – Поїдь із вуйком Грицем. Покажеш, куди скидати.

Жінка з острахом подивилася на воза.

– Ні, я вже краще піду пішки, – сказала вона. – Щоб Хведькові не було нудно. Заодно подивлюся, чи не встали діти.

Семен не наполягав на своєму, лише побачивши, як небезпечно погойдується старший Мороз на вершечку «гори», з тривогою уявив весь шлях до господарки. Але Григорій Мороз недаремно зажив слави саме своїм умінням складати на воза снопи, тому тут ніяких несподіванок бути не могло.

Побачивши, що Ганна з Мартою ледве тримаються на ногах, він вирішив дати їм, та й собі також, перепочинок, поки не повернуться інші.

Його сестрі Ганні скоро виповниться дев’ятнадцять років, і за інших обставин він як старший брат і глава сімейства вже шукав би для неї якусь пару. Дійсно, засиділася вона у дівках, але вираз обличчя сестри того дня, коли вона прощалася з Олексою Морозом, переконав Семена утриматися від такого кроку. Три роки – не такий вже і великий строк! Повернеться Олекса – подумаємо про весілля.

Семен подумки всміхнувся. От тільки чи відомо про це все самому жениху?

А дівчата, не підозрюючи про думки Семена, присіли на незабрані снопи, щоб відпочити.

– Чула, цісар оголосив війну? – поцікавилася на три роки молодша Марта.

– Чула, – відповіла Ганна і, зиркнувши на брата, тихо запитала: – То що, тепер Олекса вже сьи нескоро верне?

Але Марта, підкована частими домашніми розмовами, заспокоїла подругу.

– Олексі й так іще два роки служити, – казала вона. – А війна сьи кінчи швидше. Вернеться твій Олекса вчасно, не переживай!

– А я і не переживаю. Просто вже давно у нас не було війни, а Семко каже, що і його можуть забрати. Що ми з Євою зробимо самі?

– Не бійся, подруго! Є мій тато, та й Хведько ще замолодий для війська. Протримаємось!

Того дня поле попід лісом було скошено і снопи перевезено на тік до Кандиб. Роботі не зашкодив навіть легенький дощик. Просто довелося зачекати якусь годинку, щоб пшениця висохла від несподіваної вологи.

Завтра домовилися почати косити поле Морозів.

2

Телеграма № 1785

Повідомляється для ознайомлення: 17/30 липня буде оголошено першим днем нашої загальної мобілізації.

Генерал Янушкевич

У Томи Білецького віднедавна були натягнуті стосунки з власним батьком. Старий Андрій не поділяв поглядів сина, а коли той оголосив себе переконливим прихильником товариства Качковського, і без того не ідеальні стосунки батька з сином розладналися остаточно. Практично щоранку батько допитувався від Томи, що той сьогодні робитиме: піде на поле, до лісу чи готуватиме черговий вечір для молодих таких же ледарів, як і він сам.

Зрештою, Тома терпляче слухав батька, на котрого вже давно махнув рукою. Старий Андрій, який вже розміняв сьомий десяток, був непробивним для ідей спільного руського народу, тому всю свою невитрачену енергію він направив на молодь. Час від часу Тома збирав у себе вдома вечірки, куди залюбки йшла молодь, адже там можна було весело провести час, потанцювати, а принагідно послухати корисні, з точки зору Томи, історії та поради. Катерина, його жінка, спочатку насторожено дивилася на дивацтво чоловіка, але коли той почав звідкись приносити гроші, до того ж немалі, остаточно змирилася з цим і навіть з деякого часу почала допомагати Томі, адже отримані гроші дозволяли їм… просто не працювати.

Щоправда, батько навідріз відмовлявся брати їх до рук, називаючи не інакше як юдиними срібняками, одначе вони були великою допомогою їхньому до недавнього часу небагатому скарбу.

Але сьогодні Томі було не до суперечок із батьком. Саме найближчої суботи він запланував чергову вечірку і з розмов молоді знав, що цього разу мають намір прийти навіть із близьких сіл. Тома Білецький вирішив утілити давню мрію: офіційно залучити до товариства Качковського нових людей, тим більше що про це йому вже неодноразово нагадували ті, з ким він час від часу зустрічався. Ось і сьогодні з самого ранку в той час, коли сусіди порозходилися по роботах, він запріг у бричку коней і, отримавши останні настанови від жінки щодо покупок, поїхав до повітового міста. Там він мав зустрітися з адвокатом Миколою Шараневичем, що в управлінні товариства імені Михайла Качковського обіймав не останню посаду. Саме з ним зазвичай контактував Тома Білецький. Сам адвокат був жителем Кам’янки – центру повіту, але був особистим товаришем голови товариства. Для Томи Білецького останній був на такій недосяжній висоті, що він навіть боявся уявити себе під час малоймовірної зустрічі з ним.

До Кам’янки було добрих тридцять кілометрів, через те, враховуючи якість дороги, Тома сподівався доїхати до часу, коли сонце ще не сильно пектиме, тим більше що їхати доведеться не тінистою лісовою дорогою, а між полями стиглої пшениці. Тут лише бриль і може врятувати від сонця.

Виїхавши з Перетина, Тома нагнав коней. Вгодовані тварини відразу перейшли на біг. Білецький знав, що його коні – не залучені до поля чи лісу – були предметом заздрості декого з односельців, але жодної причини соромитися цього за собою він не відчував. Тих грошей, котрі регулярно передавали йому за роботу в товаристві, з лишком вистачало і на подібні до суботньої вечірки, і ще залишалося на господарку. Тому Тома міг не переживати за слова батька про срібняки. Його гроші були чесні, і він зробить усе, аби й інші у селі зрозуміли, що руський цар – це не погано.

На дорозі перед собою Тома запримітив жіночу постать. Він одразу впізнав Орину Ребрик. Йому завжди було шкода молоду вдову, як, зрештою, всім односельцям. Сім років тому під час заготівлі лісу на чоловіка Орини Павла впало дерево. Додому нещасного привезли вже мертвого. Побачивши таке, жінка, що вже була при надії, того ж дня втратила дитину. Відтоді вона живе самотою, але на здивування сусідів з роботою вправляється. В її вмілих, аж ніяк не жіночих руках робота горить.

Почувши у себе за спиною коней, Орина відсахнулась і зійшла на узбіччя. Упізнавши Тому, вона полегшено зітхнула.

– Ху, налякав, навіжений! – з докором сказала вона.

– Куди прямуєш, сусідко? – замість відповіді запитав Білецький.

– Та ось, вирішила вибратися до Камінки, може, хтось підбере дорогою.

– Вважай, що дочекалася. Сідай на бричку – нам по дорозі!

– Ой, дякую, Томо! Тепер не буду пішедралити до гостинця! – зраділа жінка і сіла поруч із фірманом.

– Та якби я знав, що ти також збираєшсьи до міста, то підібрав би ще у селі, – щиро мовив Тома.

– А звідки мені було знати, що ти мав нині робити? Ти у нас людина поважна!

У словах жінки Білецький не почув жодної нотки лукавства, чого не скажеш про того-таки Вовка. Орина Ребрик говорила щиро і без задньої думки.

– А що ти забула в Камінці? – знову пустивши коней бігом, запитав Тома.

– Та ось, вирішила дещо обкупитися, – відповіла жінка. – Сам розумієш – час непевний, дивись, щось зміниться, а мило чи сіль завжди пригодяться.

Тома з докором повернувся до жінки.

– То ти повірила Семку? – невдоволено запитав він.

– Ти, Томо, начитаний і мудріший за мене. А я проста сільська баба, до того ж без хлопа. Все мушу робити сама, бо більше нікому. І якщо я чую, що десь почалася війна, то мушу про себе подбати. А мило і сіль ніколи не зіпсуються.

Тома Білецький слухав сусідку, і чи не вперше у нього закрався сумнів. А якщо Орина має рацію?

І Тома вирішив при нагоді запитати про це адвоката Шараневича. Кому-кому, а йому більше відомо, що відбувається у світі, ніж тому-таки Кандибі чи Вовку.

А Орина тим часом вела далі:

– А ти, я чула, в суботу вечірку знову збираєш?

– Так, молодь зараз зовсім не така, як ми були.

Тома зрадів, що жінка зачепила потрібну тему.

– Або зовсім байдужа до всього, що відбувається, або засмічена «Просвітою». А там навіть нічого порівнювати з нашим товариством! Що вони дають молоді? Торочать при кожній нагоді про якийсь український народ і навіть слухати не хочуть правду, що ми лише зіпсований різними завойовниками – татарами, литвинами, поляками і німцями – руський народ зі своїм царем. А руський цар – то тобі не наш цісар! Молодий, розумний, він ніколи не дасть себе втягнути у війну, як зробив Франц Йосиф. А прийдеться – то й захистить наш, свій народ!

Орина завжди була далекою від будь-якої політики, та й Тома, чесно признатися, оповідач був такий собі, але долати мовчки таку дорогу було ще гірше, тому щирі з боку Білецького просторікування про основи москвофільського товариства хоч не впали у благодатний ґрунт сусідки, все ж принесли свою користь: час минув непомітно. Домовившись між собою про дорогу назад, Орина подалася повз синагогу на базар, а Тома повернув коней до нічим непримітного двоповерхового будинку, який ось уже сьомий рік був центром москвофільського товариства повіту.

Прив’язавши коней у затінку під розлогими липами, що росли неподалік, Тома Білецький востаннє поправив на собі маринарку, стряхнув із чобіт пилюку і увійшов усередину будинку. Потрібна йому кімната була на першому поверсі, й Тома, лише хвильку повагавшись, обережно постукав. З-за дверей почувся голос, але Тома не розібрав, чи можна входити, чи треба почекати, тому для певності постукав іще раз.

– Та входіть уже! – почув він нетерплячий голос.

У знайомій кімнаті, де він бував не раз, Тома побачив адвоката. Той сидів за заваленим паперами столом, а весь вільний простір займали перев’язані стоси якихось книг, від яких іще пахло свіжою типографською фарбою.

Побачивши прибулого, Микола Шараневич підвівся з-за столу. Тома привітався.

– Здрастуйте, Томо Андрійовичу! – радісно сказав адвокат. – Радий вас бачити!

Ці слова були сказані щиро, і в Томи відлягло від серця.

– Ви повірите, але я про вас думав!

– Прошу? – не зрозумів Тома.

– Якраз сьогодні я подумав, що було б добре зустрітися з усіма активними учасниками товариства, щоб окреслити наші дії у такий непевний час. Зараз роботи як ніколи багато. Прошу сідати!

Тома сів на єдине вільне крісло у кімнаті – інші також були заставлені книжками.

– Так от, роботи багато, – вів далі адвокат. – Восьмого серпня якраз минає сорок років нашого товариства, так би мовити, ювілей. Потрібно належним чином підготуватись. Я чув, що ви знову збираєте молодь у себе в читальні?! – чи то запитав, чи ствердив адвокат.

– Так, у суботу, першого серпня, – сказав Тома.

– На яку кількість людей ви розраховуєте?

– Буде десять, – мовив Білецький і опустив очі.

– Мало! – безапеляційно відказав Шараневич. – Надто мало, враховуючи такі неймовірні потуги, що здійснює наше товариство.

– Але, прошу пана, треба врахувати, що наше село маленьке, – спробував виправдатися Тома.

– Є сусідні села, де також є молодь, якій нічим зайнятися! Зрозумійте, Томо Андрійовичу, що природа не терпить пустоти, – повчально говорив адвокат. – Якщо ми не заповнимо пусті голови молоді нашими справжніми ідеями, вони заповняться фальшивими ідеями цієї «Просвіти». Ми не можемо цього допустити!

– Та я стараюся, – пробурмотів Тома, почуваючись, як учень, який не підготувався до уроку.

– Бачу, що стараєтесь, і у цьому вам хвала! Знаю, що у вашому селі…

– Перетин! – нагадав Білецький.

– Саме так, Перетин, лише у вас є читальня, котру охоче відвідують молоді люди. На щастя, «Просвіта» не спромоглася на це. Але цього мало! Молодь, Томо Андрійовичу, як губка, вбирає у себе все нове. Нам залишається тільки підвести до неї це нове, але це нове має бути саме наше. До того ж ми маємо переходити на так би мовити тематичні вечірки.

– Що ви маєте на увазі? – запитав Тома.

Він ніколи не любив чогось нового, був за своєю природою консерватором, хоча сам і не знав такого слова.

– Охоче поясню! – з готовністю мовив адвокат. – От ви в суботу влаштовуєте вечірку…

– Так, по роботі!

– Звичайно! Літня робота завжди важлива. Про що ви говоритимете?

– Ну, в мене завжди є теми для розмов, – знайшов що відповісти Білецький. – Я хочу прочитати розказ про вдову Мотрю і її двох невдячних синів.

– Я знаю цю оповідь і згоден, що почути молоді, а особливо потім обговорити її дуже важливо. Але зараз настали інші часи, і нам треба направляти людей не просто на те, щоб поважати своїх батьків, але й не забувати про своє майбутнє. З ким воно – ось про що ми маємо говорити!

Адвокат Микола Шараневич підійшов до одного зі стосів книжок і взяв одну з них.

– Оці книги, Томо Андрійовичу, вам, – сказав він. – Розповсюдьте серед селян. Гадаю, їм буде цікаво прочитати. Там ідеться про їхнє минуле, але з явним натяком на майбутнє.

– Що ви маєте на увазі? – запитав Тома, подумки підрахувавши передані йому книжки.

Їх було зо два десятки, значно більше, аніж він міг розповсюдити.

Замість відповіді адвокат узяв зі столу одну з книг, безпомилково розгорнув її на потрібній сторінці.

– Тут описано про наших перших галицьких послів до австрійського сейму. На цілу Галичину і Буковину припадало 109 послів, а між ними було аж 39 селян. Серед них був і наш земляк, господар Панько Козак. Коли вони вперше прибули до Відня, то німці дивилися на них як на чудо і питали: «Що то за люди?» А один жартун пустив про них такий дотеп, що то новий відкритий народ. Це, Томо Андрійовичу, було у рік, коли Франц Йосиф став цісарем. Відтоді багато років минуло, і про русинів уже не кажуть, що то за народ. І у цьому велика заслуга нашого товариства. Але і якихось великих здвигів також не видно. Чехи мають свого управителя, поляки також, а ми, русини… Часи, Томо Андрійовичу, зараз непевні, люди налякані, особливо останніми новинами, і вам треба заспокоїти їх, що б там не сталося, з ким би цісар не почав воювати, великий руський цар не залишить у біді ні сербів, ні нас, русинів. А кому він першим подасть руку помочі?

– Нам? – обережно мовив Тома.

– Власне! Нам, тим хто увесь свій час жертвує на вівтар найблагороднішої справи: возз’єднання в єдиний руський народ. Цього наші брати з-за кордону не забудуть і належне поцінують. Тому сміливо повертайтеся до себе додому і робіть те, що я вам говорив. До речі…

Микола Шараневич висунув шухляду і простягнув Томі дві банкноти.

– Це вам на розтрати, – сказав він. – Прошу розписатися.

Задоволений таким завершенням розмови, Тома Білецький написав своє прізвище у відведеній клітинці товстої книги. Він навіть не поглянув на суму, яку затвердив своїм підписом.

Тома заховав отримані гроші у кишеню піджака, підхопив із підлоги стос книг і застиг у нерішучості. Це помітив Шараневич.

– Щось хочете запитати? – прийшов він на допомогу.

– Так, пане адвокате!

– Прошу, питайте! Можливо, деякий час ми не зможемо зустрічатися, післязавтра їду до нашої справжньої столиці Києва. То що вас хвилює?

– Та лише одне, пане адвокате: війна! Що мені говорити людям, котрі будуть мене питати? Чи боятись їм?

– Війни боятися треба завжди! – сказав адвокат. – Але тільки тим, кого призовуть до війська, і їхнім сім’ям. А іншим чого боятися? З мирними селянами не воюють! До того ж візьміть до уваги мої слова про нашого покровителя. Тому я сміливо повторюю: спокійно повертайтеся додому і виконуйте свою святу місію. А восьмого числа я вас чекаю тут. Зберуться активні члени нашого товариства. Якось відзначимо ювілей. Гарантую: ви не пошкодуєте!

Попрощавшись, Тома Білецький покинув кімнату, притиснувши пакунок із книжками під пахву. Не виходячи з будинку, він вийняв отримані гроші й задоволено всміхнувся. Сто корон! Тому-таки Семкові Кандибі, щоб мати такі гроші, треба ціле літо гарувати на полі, а він отримав їх просто так. Щоправда, їх іще треба відробити, але це не молотом гупати, як Василь Вовк.

Але хай там як і що не говорив би адвокат, Тома Білецький попрямував до базару. Жінка Катерина наказала дещо купити. Що ж, він зробить їх подарунок: купить більше.

Бо слова адвоката – це добре, але війна завжди залишиться війною!

А вона давала знати про себе дедалі більше. На стіні будинку висів великий плакат із портретом цісаря Франца Йосифа І, під яким було надруковано вже знайомий маніфест. Перед плакатом стояло з півдесятка роззяв. Вони про щось сперечалися, вірніше, говорив один, низенького зросту миршавий чоловічок, а решта просто слухали і мовчали. А можливо, «лектор» просто не давав змоги іншим вставити у його розповідь хоч слово.

Тома Білецький вирішив не зупинятися, щоб почути, про що говорить чоловічок, а спустився вуличкою до майдану, де зазвичай у такі небазарні дні продавався різноманітний крам. Але від війни виявилося не так легко заховатися. Повсюди з вікон будинків звисали цивільні прапори цісарства, а подекуди хтось навіть вивісив чорно-жовтий стяг Долитавщини². Війна з державою на другому кінці неосяжної імперії заполонила думки її підданих на іншому. А що діялось у самому Відні – й уявити важко!

Тома вирішив довго не затримуватися. Він швидко купив усе потрібне, навіть пригледів собі нові чоботи, але з покупкою вирішив зачекати. Можливо, наступного разу вибереться з Катериною, і вони обкупляться більш ретельно.

Він повернувся до своїх коней, поклав отримані книжки та куплене у бричку, дочекався, коли з’явиться Орина Ребрик, і рушив назад додому. Їх чекала довга спекотна дорога.

3

На розчарування Томи Білецького, у суботу ввечері до нього додому прийшли тільки декілька молодих людей. Якщо рахувати власного сина Степана, зібралося шестеро, причому з Перетина були Ксенія Солтис і син Василя Вовка Левко, але той прибув не так через свої переконання, як через ту ж таки Ксеню.

Інші троє – два юнаки і дівчина – були з навколишніх хуторів і зустрічались у читальні не вперше. На жаль для Томи, цього разу не прийшли ні Андрій Валько, на якого Білецький покладав великі надії, ні Михайло Смоляр. Тому, щоправда, виповнилося лише п’ятнадцять років, але розум хлопець мав жвавий і як губка вбирав у себе все нове.

Напевне, тут не обійшлося без псевдопатріотизму, який завжди виникає у час непевності. Хоча новини про події в імперії й доходили до Перетина із запізненням, селяни більш-менш були в курсі всього, що діялося навкруги. Перебуваючи близько до російського кордону, вони знали, що там оголошено мобілізацію, і хоч той-таки Тома Білецький не втомлювався переконувати, що це абсолютно нічого не значить, тривога вже не покидала село.

Хай там як, але цієї суботи вечірка не вдалася. Прибулі не бажали слухати не те що про перших галицьких послів, чому приділяв неабияку увагу адвокат Микола Шараневич, але й просто виявилися несприйнятливими до обговорення будь-чого. Тому, пороздававши молоді принесені з повіту книжки, Тома попрощався і відпустив усіх додому. Син Степан забажав провести Мотрю – дівчину із сусіднього хутора.

Оскільки погода видалася ясною, було вирішено пройтись усім, а потім повернутися до своїх хат.

Над головами неначе якийсь міфічний багач розсипав міріади коштовних каменів. Молоді люди, задивившись на нічне небо, більше ні на що не зважали. По правді, Левко не помічав навіть зірок. Він ішов поруч із Ксенею – не близько, щоб не перейти невідь-ким встановлені рамки, але й не далеко, щоб відчувати її подих. На відміну від них, Степан Білецький сміливо тримав Мотрю за руку і про щось тихо говорив. Видно, сказане ним було приємне дівчині, бо вона раз у раз весело сміялася. Двоє інших юнаків – однолітки Максим і Лука – йшли позаду, і саме вони почули за собою якийсь тупіт.

Заінтриговані, хто б це міг бути, зупинилися. Невдовзі з темряви виникли півдесятка темних силуетів, з-поміж яких Левко упізнав Федора Мороза й Андрія Валька. Інші троє не були жителями Перетина, але їх він неодноразово зустрічав у неділю біля церкви. Один із них, Петро Лісович, на даний час був спудеєм духовної семінарії і зараз прибув у сусіднє село до батьків на вакації; ще один також вчився у семінарії, був з села з-під Рави-Руської і часто приїзджав з Лісовичем до нього додому. Левко вряди-годи зустрічав його у неділю і знав лише, що звуть того Юрієм.

– Ну, москалики, поговоримо? – перевівши подих від швидкого бігу, сказав Лісович.

Він був активним – аж надто активним, як на Тому Білецького – прихильником місцевої «Просвіти» і до нутра кісток не приймав усього, що стосувалося москвофільства. Разом із такими, як і він сам, симпатиками українства намагався всюди шкодити «москалям», щоправда, це не завжди завершувалося для нього самого успіхом.

– Що ви від нас хочете? – зухвало відповів за всіх Степан Білецький. – Ми йдемо своєю дорогою, ви йдіть куди йшли.

– А ми вже прийшли! – озвався Федір Мороз.

– І навіть стріли тих, кого шукали, – закінчив Петро.

Лише тепер «переслідувані» зрозуміли, що без бійки не обійдеться.

– Що ви хочете? – спробував уникнути неминучого Максим.

– Небагато. Зараз ви палите вашу макулатуру – ми навіть прихопили з собою вогонь, і даєте нам чесне слово, що більше не будете приходити до нашого села на такі збіговиська. Ми спокійно розходимось і забуваємо ваші імена, – пояснив Лісович.

– А чому ми маємо вас слухати?

– Можете нас і не слухати, ваша справа, але повірте, що ми однаково спалимо ваші книжки і більше вас не пустимо в село. Але тоді вже просити будемо інакше.

– З нами дівчата! – озвався Левко.

– До дівчат ми претензій не маємо, – заспокоїв Петро.

– Як і до тебе, Левку! – мовив Федір. – Можеш забирати Ксеню і вертатися додому. Там тебе батько чекає.

На свою біду, Левко не повідомив батька, куди зібрався цього суботнього вечора, тому його трохи лякала майбутня розмова з ним. Незважаючи на свої двадцять, він усе ж таки побоювався важкої ковальської руки старого Вовка.

За інших обставин Левко так і вчинив би і відійшов убік, але зараз із ним була Ксеня, а перед нею йому не хотілося мати вигляд боягуза.

– Я тобі, Хведьку, нічого не зробив! – спробував він розрядити ситуацію.

– Ви кличете на нашу землю москалів – і «нічого не зробив»?! – вигукнув Петро Лісович. – То будемо палити ваші книжки?

Він одразу зрозумів, що не будемо. Протилежна сторона передала отриману літературу дівчатам і приготувалася до сутички.

– Ну що ж! – констатував Лісович. – Спалимо пізніше!

Обидві сторони налетіли одна на одну. Майже одразу стало зрозуміло, що сили зовсім не рівні.

Особливо це зрозуміли москвофіли, коли залишились утрьох.

Скориставшись замішанням, Степан Білецький чкурнув у придорожні кущі і розчинивсь у темряві.

Під дівочі крики та благання хлопці з допомогою кулаків з’ясовували стосунки. Для цього знадобилося зовсім небагато часу, вже скоро Максим і Лука з розквашеними носами у супроводі Мотрі продовжили свій шлях додому, а Левкові, котрому також дісталося, хоч той-таки Мороз намагався бити не сильно, допомогла підвестися Ксеня. Федір із Андрієм Вальком запропонували відвести його додому, але той грубо відмовився.

Петро Лісович не захотів палити покинуті у бійці книжки. Їх просто викинули у придорожній рів і порозходилися.

Додому Федір повернувся вже далеко за північ, але батько ще не спав. Зрозумівши, що уникнути розпитувань не вийде, юнак приготувався до неприємної розмови.

– І де тебе носило? – поцікавився батько.

Щось вигадувати було даремно. По-перше, вже завтра про нічну пригоду знатиме все село; по-друге, часу на вигадки зовсім не залишилось, а по-третє, синець під лівим оком говорив багато про що.

– Москвофілів били, – признався він.

– Ви били чи вас били? – сказав батько. – Твоє око підказує мені, що і «Просвіті» сьи дістало!

Федір мовчав.

– Без мордобою обійтися ніяк не можна було?

– А чого вони лізуть зі своїми книжками?

– Ой, Хведьку, Хведьку! Що кругом робиться, а ви тут між собою б’єтесь!

– Москвофіли – не свої! – заперечив Федір. – Вони не визнають нас, а кажуть, що ми якісь москалі, тільки зіпсовані. Так їм і треба!

Батько уважно подивився на сина, але не сказав нічого. Натомість запитав:

– Там наші були?

Федір похилив голову.

– Хто?

– Левко Вовк.

Почувши таке, Григорій Мороз лише важко зітхнув.

Наступні дні обіцяли бути цікавими.