Kitobni o'qish: «Галицька сага. Тінь незалежності», sahifa 3

Але на цьому везіння для українців Львова закінчилися. Дмитро Вітовський навідріз відмовився заарештувати польських офіцерів, котрі могли підняти заколот проти дій українців, мотивуючи це тим, що українці перейняли владу у Львові не для того, щоб починати війну з мешканцями. Польські офіцери, переодягнувшись у цивільне, вільно гуляли містом, у котрому вже хазяйнувала нова влада, і збирали потрібну для себе інформацію. Не був оточений навіть будинок, у якому польські офіцери розробляли план спротиву.

Але найбільший удар надійшов з Перемишля. Вже надвечір першого листопада звідти надійшла звістка, що тамтешній комісар так і не наважився підірвати міст через Сян.

Уцілілою залізницею до Львова на підмогу своїм жовнірам рушили польські війська.

5

Отся державна територія творить самостійну Західноукраїнську Народню Републику.

Третій артикул Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії

Усього того, що відбувалося у Львові, Федір Мороз поки що не знав. На листопад 1918 року він встиг стати десятником і мав під своїм командуванням дванадцять молодих ненавчених стрільців, котрі навіть не встигли пройти звичний для січовиків вишкіл. За час, що минув від того пам’ятного бою на горі Лисоня, коли він востаннє бачив Андрія Валька, доля кидала його по всьому півдні України, щоб нарешті зупинитися в Черновіцах. Як виявилося, ненадовго!

Майор Осип Букшований, котрий перебрав на себе командування січовими стрільцями на час хвороби Вільгельма Габсбурґа, зранку першого листопада отримав зі Львова наказ вирушити на північ для підтримки нової влади. Вже тоді Федір, далекий від штабів і політики, розумів, що вони починають не встигати. Замість того, щоб виїхати групами пасажирськими поїздами, командування вирішило повністю доукомплектувати спеціальні військові транспорти, які по дорозі блокували польські залізничники. Лише після того, як у Станіславові такий потяг простояв цілих шість годин, Осип Букшований разом з іншими молодшими офіцерами усунув від командування формального командира полку УСС майора Микитку, повністю перебрав на себе всю відповідальність за транспорт. За його наказом повсюдно, де поляки чинили саботаж – починаючи від Станіславова – їх заарештовували. Це покращило ситуацію, і до Львова січові стрільці доїхали вже без пригод, хоч лише у кількості однієї сотні. Основні сили мали прибути завтра. Однак далі Сихова потяг не йшов – Головний двірець встигли захопити поляки і на нього із дивовижною періодичністю прибувало підкріплення.

Перший наказ, якого отримав майор Букшований, зобов’язував його відбити цей стратегічно важливий об’єкт.

Десятник Мороз зі своїм роєм був серед тих, хто зранку четвертого листопада мав здійснити першу спробу захопити двірець. Щоправда, до самого двірця треба було ще добратися, а це добрих десять кілометрів вулицями незнайомого міста (ні десятник, ні його стрільці добре Львова не знали).

Але спочатку їм довелося відбити залізничну станцію Персенківка і радіотелеграф у Козельниках. В останньому випадку їхнє просування затрималося на добрих дві години. Польська залога захищалася з упертістю приречених, видно, сподіваючись на підмогу, яку запросили ще на початку бою. Коли ж її так і не дочекалися і з вісімнадцяти оборонців в живих залишилося лише троє, поляки нарешті вивісили білий прапор.

Здачу в полон приймав особисто Осип Букшований.

– Я захоплений вашою мужністю і відвагою, – сказав він польському офіцерові з нашивками поручника.

Зрештою, це було чи не єдиним, чим різнилися між собою українці з поляками. Це – і білі бляшані орли замість тризуба.

– Поручник Януш Косіковський! – представився поляк.

– Хорунжий Томаш Віхура! Шереґовий Піотр Недзельський! – повідомили про себе інші двоє полонених.

– На знак поваги до вашої мужності я відпускаю вас, – повідомив Осип Букшований. – Ви можете йти, але маєте дати мені слово честі, що більше ніколи не підете зі зброєю проти нас. У противному разі я не буду таким шляхетним!

Подумавши трохи, спочатку поручник, а за ним і його підлеглі заприсяглися своєю честю більше не воювати проти українців. З цим поляків і відпустили, а сотня стрільців, втративши у боях шестеро товаришів, продовжила свій шлях.

Про те, що ситуація у місті була не на користь українців, стрільці зрозуміли тоді, коли біля трамвайного депо їх догнав інший наказ. Через зв’язкового Військовий Комітет наказав змінити маршрут і поспішити на підмогу своїм воякам у Цитаделі, котрих ось уже цілий день атакували поляки.

Ознайомившись із наказом, майор Осип Букшований спересердя, зовсім не по-військовому, вилаявся:

– Насеру матері!

На німі запитання підлеглих він спромігся лише пояснити, що Головний двірець важливіший, аніж навіть Цитадель, яка височить над середмістям.

Але майор Букшований насамперед був військовим і накази не обговорював. Він одразу повернув сотню вправо, де серед порослих деревами схилів тріскотіли поодинокі постріли, котрі інколи переривалися потужною кулеметною чергою.

Так десятник Федір Мороз замість того, щоб відбити у поляків двірець і тим самим перешкодити безперебійному прибуттю до міста польського підкріплення, пішов на штурм Цитаделі. Ситуація ускладнювалася тим, що у самому казематі міцно засіли українські стрільці, а між ними і вояками Букшованого закріпилися поляки, які несподівано для себе раптом опинилися між двома вогнями. Тепер для українців було важливо не перестріляти один одного.

Цей перший бій проти поляків для Федора Мороза був відносно легким і без втрат у його рою. У рядах поляків утворився розрив, у який ринули стрільці Букшованого. Як виявилося потім, перед поляками було два виходи: або намагатися не пропустити українців до Цитаделі, але при цьому отримати небезпечну групу у себе за спиною, або дати неприятелю можливість з’єднатися з тими, хто обороняється, і тим самим підсилити і без того немалу групу. Із двох небезпек вибравши меншу, поляки пропустили стрільців до каземату… і знову їх оточили. Таким чином стрільці Букшованого не змогли допомогти тим, хто штурмуватиме Головний двірець.

Але поки що про це ніхто не думав. Поява сотні майора Букшованого виявилася приємною несподіванкою для оточених, тому перша зустріч була щирою. Старшим серед стрільців був Павло Ліськевич, знайомий не лише Осипові Букшованому, але й Федору Морозу.

Після обов’язкових у таких випадках привітань та обіймів, майор Букшований поцікавився станом оборони. Почуте його водночас здивувало й засмутило.

– Цитаделю обороняють тридцять троє «ляндштурмаків»², – доповів Павло Ліськевич. – Третина поранених. Ми втратили чотирьох.

– Тридцять семеро на всю Цитаделю? – недовірливо перепитав Букшований. – Та тут потрібно мінімум вісімдесят!

На це четар не відповів нічого.

– Далі?

– Полякам вдалося захопити башню. Всі наші спроби їх вибити звідти не принесли успіху. Через вулицю наші захопили Головну пошту, але там також вже третій день стріляють.

– Що з набоями? – поцікавився майор.

– Слава Богу, з цим проблем нема! Весь арсенал достався нам.

Їхню розмову перервав стрілець, повідомивши, що поляки знову пішли в атаку.

– Потім договоримо! – тільки і сказав Букшований.

Так Федір Мороз став одним з тих, хто обороняв львівську Цитадель. Стріляти з бійниць казематів було зручно, тому й ні у кого не було сумнівів, що вони зуміють втримати цей об’єкт.

У цей день стрільці відбили ще дві атаки, а коли на місто опустилася рання осіння ніч, навкруги все затихло. І поляки, й українці безбоязно покинули свої позиції й відпочивали, бо знали: ніхто не посміє порушити це нічне перемир’я, якого свято дотримувалися всі.

Повечерявши, стрільці і «ляндштурмаки» розсілися навколо численних вогнищ. Такі ж вогнища було видно і внизу, там, де відпочивали поляки.

Один із «старожилів» оборони, ще досить молодий безвусий юнак затягнув пісню, котру, підсилену чудовою акустикою мурів Цитаделі, було чути навіть за її стінами.

 
Гей, десь там, де чорні води,
Сів на коня козак молодий.
Плаче молода дівчина,
Їде козак з України.
 

І раптом звідкись знизу, саме з того місця, куди найбільше намагалися стріляти стрільці, долинув красивий, добре поставлений голос.

 
Гей, гей, гей соколи
Оміяйчє ґури, ляси, доли.
Дзвонь, дзвонь, дзвонь дзвонечку,
Муй степови сковронечку.
 

А вже наступний куплет обидві сторони співали разом кожна своєю мовою, і над горою, котра стала каменем спотикання для поляків та українців, лунала пісня про козака, що прощався з Україною.

І ця пісня, котру своєю вважали й українці, і поляки, тим не менше була чужою на цьому місці бою, як, власне, і по всьому Львові. Кожна громада хотіла жити на своїй землі, при цьому мало піклуючись про іншу.

А поки що над Цитаделлю лунала спільна пісня. Дивно, але закінчували її вже поляки, неначе натякаючи на переможців.

 
Віна, віна, віна дайчє,
А як умре поховайчє
На жєльоней Украінє
Пши коханей мей джєвчинє.
 

А поки що співаки з допомогою зброї вирішували, кому бути господарями у Львові і в усій Галичині. Наступного дня бої за Цитадель відновилися ще з більшою силою. Видно, до поляків прибуло підкріплення.

Якимось чином Осипу Букшованому вдалося зв’язатися з стрільцями, що засіли в Головній пошті, правда, саме у той момент, коли в одному з боїв поранили четаря Володимира Баб’яка. Букшований відправив четаря лікуватися (благо, санітарні машини ще не обстрілювалися), а натомість поставив Павла Ліськевича.

Як виявилося, лише для того, щоб через дві доби, восьмого листопада, отримати звістку про його загибель. Правда, день перед тим, розуміючи, що вибити українців з будинку пошти не вдасться, поляки вирішили їх викурити. І то буквально.

Група з трьох легіонерів пробила стіну між Головною поштою, де засіли українці, і будівлею греко-католицької семінарії, зайнятої поляками, і здійснила підпал. Метою поляків було саме викурити оборонців, але вони не врахували, що саме там, у правому крилі Головної пошти, зберігався папір, тому вогонь швидко поширився будівлею. Противник пробував вдертись до середини, але українська залога, хоча душилася в димі, тримала опір.

Коли ж стало зрозуміло, що вогонь загрожує сусіднім будівлям, було вирішено укласти перемир’я і викликати пожежну частину. Пожежу загасити не вдалося, хоч будинки по сусідству були врятовані. Головна пошта перетворилася у чорний остов, не цікавий жодній стороні, тому бої перекинулися на прилеглі вулиці. Саме там від ворожої кулі в голову загинув Павло Ліськевич.

Коли Осипу Букшованому повідомили цю звістку, чергова атака поляків на Цитадель завершилася так само, як і попередні: безрезультатно. Саме тоді до нього підступив Федір Мороз.

– Пане майоре! Ми захопили полоненого, – повідомив він.

– І що з того? – невдоволено відказав Букшований.

Він досі не відійшов від звістки про смерть свого товариша.

– Я ніколи полонених не бачив? Візьміть з нього слово не воювати проти нас і відпустіть з Богом!

– Я гадаю, пане майоре, ви повинні вирішити самі, – обережно мовив Федір.

Осип підозріло подивився на Мороза і без слів попрямував до приміщення у казематі, де тримали полоненого. Вже перший погляд на поляка пояснив майору дивну поведінку Федора. У полоненому офіцерові, що стояв під охороною стрільця, Букшований упізнав одного з поляків, котрі обороняли радіотелеграф у Козельниках.

– Та-ак! – протягнув Осип Букшований. – Поручник Косіковський, якщо я не помиляюся? Який дав слово честі не воювати проти нас? Я так розумію, що маю переглянути свою думку про честь польських офіцерів?

Полонений поляк стояв, опустивши голову.

– Десятнику Мороз!

– Я, пане майоре!

– Розстріляти!

Федір спочатку подивився на Букшованого, потім перевів погляд на поляка.

– Наказ, пане майоре! – відповів Мороз і зняв з плеча гвинтівку.

– Ось так, пане поручнику! – сказав Букшований. – І без образ!

Федір Мороз дулом гвинтівки показав стрільцю відійти від полоненого. Щоб стріляти напевне, він прицілився в серце. Пролунав постріл, підсилений кам’яним зводом Цитаделі. Поручник Януш Косіковський мовчки звалився додолу.

 
А як умре поховайчє
На жєльоней Украінє.
 

От тільки чи біля коханої дівчини поховають польського офіцера, не знав ніхто, як не знали, що чекає їх усіх. Бої у Львові йшли всюди і було не зрозуміло, хто де перемагає. Десятого листопада Осип Букшований, зрозумівши, що, сидячи у Цитаделі, він залишається відрізаним від основних боїв у місті, покинув фортецю, залишивши там частину своїх стрільців, а сам спустився вниз, дорогою вибивши поляків з Оссолінського інституту.

Картина, яку застав майор, була нерадісною. На вулиці перед згорілою Головною поштою стояли дві барикади і там було чути перестрілку. Звичайно така дуель приносила мало користі, але зараз вона була важливою для обох сторін: українці стримували поляків, які із завидною для перших постійністю прибували з Головного двірця, а поляки прикували до вулиці Словацького значні сили неприятеля, тим самим послабивши інші напрямки, наприклад, касарні Фердинанда. Звідси українці, у разі успіху, могли легко добратися до Головного двірця і за сприятливих умов навіть відбити його. Поки що вони активно обороняються, не підозрюючи, що робиться навколо.

Майор Букшований знав, що так довго тривати не може. Йому насамперед потрібно було зв’язатися з тими, хто командував обороною Львова. До нього доходили лише розрізнені відомості про те, що відбувається у «мирному» Львові.

Коли ж йому все ж вдалося добратися до будинку, де розташувався штаб, що керував обороною Львова, він був приголомшений: ні Дмитра Вітовського, ні Григорія Коссака, який замінив того декілька днів тому, Букшований не побачив. Натомість перед ним стояли полковник Гнат Стефанів, якого призначили очолювати Начальну Команду лише вчора, і начальник штабу Семен Горук. Останнього Осип знав особисто ще з боїв на Маківці.

Знаючи запальний авантюрний характер Букшованого (а інакше як можна пояснити його «одіссею» Месопотамією!), Семен Горук вирішив поставити наголоси самому.

– Знаю, Осипе, що тебе тривожить! – говорив він. – Але ти військовий і знаєш, що таке виконувати наказ!

– Я ніколи не відмовлявся виконувати накази, навіть якщо вони безглузді! Але я ніколи не зустрічав злочинних наказів! – випалив Букшований.

– Що ви називаєте злочинним наказом? – поцікавився полковник Стефанів.

– Відмову наступати на Головний двірець, пане полковнику! Якби не той наказ, двірець був би вже нашим і жоден поляк не смів би ступити на львівську землю!

– Це мали зробити стрільці з касарні Фердинанда! – безапеляційно сказав Горук. – На жаль, не могли. Поляки затиснули їх в касарнях.

Букшований цього не знав.

– Саме тому, майоре, добре, що ви прийшли сюди, – говорив Стефанів. – У нас мало бойових офіцерів. Ми покладаємо на вас командування центром міста.

Він підійшов до мапи, розкладеної на столі.

– Прошу запам’ятати: Цитадель, Оссолінський інститут, Крайовий Сейм³, вулиця Коперника, Підзамче і позиції на Високому Замку. Все це переходить у ваше повне підпорядкування та на вашу відповідальність. Запитання? Питайте зараз, бо потім буде ніколи!

– Яка зараз обстановка? – поцікавився Букшований.

– Де саме?

– Всюди! І де конкретно зараз ідуть бої?

Семен Горук провів недогризком олівця по мапі Львова.

– Фронт, що утворився у день, коли ви прибули до Львова, до сьогоднішнього дня не змінювався. Він проходить по вулицях Стрийська, Кадетська, Коперника, через Головну пошту, касарню Фердинанда, далі Галицький сейм, школа Чацького, Янівська вулиця, Клепарів, Шпитальна, Замарстинівська. Фронт поки що ми тримаємо.

Букшований критично оцінив побачене. Цей погляд вловив полковник.

– Сил, певно, у нас мало! – згодився він.

– Але справа не така і безнадійна, – продовжив Горук. – Полковник Вітовський відправився за підмогою до Станіславова; вчора до Києва відбула делегація Осипа Назарука. Думаю, що завтра він зустрінеться з гетьманом Скоропадським. Ми просимо відправити нам на поміч загін стрільців полковника Коновальця. Гадаю, він не відмовиться допомогти своїм землякам!

– Але до того часу нам треба хоча б втриматися на цій лінії. – Полковник Стефанів знову провів рукою по мапі. – І у цьому ми покладаємось на ваш досвід, майоре! На вас і ваших стрільців!..

Майор Букшований повертався до Оссолінського інституту, де тимчасово влаштував свій штаб, вже затемна. Стрільба у Львові припинилася, настало нічне перемир’я, коли можна було безбоязно і безперешкодно переміщатися містом без опаски, що тебе вб’ють чи навіть затримають. Бої відновляться вже зранку, а до того часу і поляки, й українці насолоджувалися такими вже забутими мирними годинами, які, здавалося, лишилися десь далеко-далеко. Навіть не вірилося, що ще якусь декаду тому Львів жив важким, голодним, тривожним, але без пострілів, життям.

6

Всім мущинам старшим 17 років а молодшим 37 років належить з’явити ся для зголошення мобілізації перед поборовою комісією у вівторок 19 падолиста коло церкви.

Хтось приклеїв цей папір на щит біля церкви, де зазвичай вивішували розклад тижневих богослужінь. Він з’явився у неділю, 17 листопада, під час літургії, коли всі прихожани були у церкві, і навіть діти, що іноді вибігали на двір, через холодну погоду чемно простояли всю відправу біля батьків, тому хто повісив об’яву і коли це сталося, не знав ніхто.

Знали лише одне: мирне життя, навіть таке крихке і ненадійне, що тривало майже півроку, відколи повернулися з війни жовніри, закінчилося. З ким доведеться воювати, для людей також не було таємницею. Ще четвертого листопада повітовий часопис опублікував звернення повітового комісара «До всіх мешканців Кам’янського повіту», у якому повідомлялося про створення незалежної Української держави. Комісар закликав «всіх мешканців як міста Кам’янка так і цілого повіту до заховання як найвищого ладу, спокою і послуху». Тоді люди чи не вперше побачили синьо-жовтий прапор, що розвівався на холодному вітрі. Найбільше звістці про те, що постала своя держава, радів Андрій Валько, але поява свого прапора не стала для нього несподіванкою: січові стрільці були до нього звичними.

Звістки про події у Львові доходили у віддалені села із запізненням то через посланців з повіту, то з місцевими, котрим потрібно було у такий неспокійний час поїхати до міста. Так і перетинці, й жителі інших хуторів більш-менш об’єктивно і майже вчасно були проінформовані про перебіг того, що відбувалося навколо.

Так стало відомо про бої на вулицях Львова, про наступ великої польської армії на Галичину, про те, що тринадцятого листопада постала Західноукраїнська Народна Республіка, на що Василь Вовк зі скептицизмом відзначив, що для такої знаменної події можна було б вибрати й якусь іншу дату.

– Ти віриш у такі бздури? – здивувався брат Гнат, коли вони увечері зібралися до столу.

– Ти ж знаєш, брате, що я ні в що не вірю, – відказав Василь, – але день тринадцятого можна було і не вибирати…

У Перетині не знали, що Українська Національна Рада раніше просто не встигла узгодити текст «Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», а відкладати його оприлюднення на пізнішу, «правильнішу» дату, було вже нікуди: до Львова наближалося польське підкріплення, дії котрого й стали вирішальними.

Навіть такі уривчасті відомості дали привід зробити висновок: не все у молодої держави гаразд і ще не все закінчено. Об’ява мобілізації стала цьому підтвердженням.

Дорога від церкви до Перетина була неблизькою – майже чотири кілометри, – тому поки добралися додому, встигли поговорити про все. Кожна родина приїхала до церкви або на возі, або бричкою, лише небагато йшли пішки. Прочитаний текст заставив перетинців – і не одних лише їх, але й прихожан з інших сіл та хуторів – задуматися над своїм найближчим майбутнім, а тому додому поверталися не так, як їхали зранку: чоловіки і жінки окремо, причому серед перших також відбулося розділення на тих, кого мали призвати, й інших.

Тим, хто підлягав мобілізації, набралося семеро. До них не потрапив Яків Смоляр (він не належав до категорії «старшим 17 років а молодшим 37 років»), зате обидва старші його сини – Михайло та Микола – вже підлягали призову. Зараз вони гордо їхали на одній з фір разом з молодшими парубками і вже дещо дивилися на них звисока. А у батька вже почала боліти за синів голова. Що ж до матері, то Олена всю дорогу проплакала, згадавши, як довго чекала чоловіка з війни.

А Яків їхав бричкою разом з «ветеранами», як почали називати жовнірів, котрі повернулися додому. Олекса Мороз, Семен Кандиба, Роман Панас та брати Вальки намагалися триматися купи і по можливості підтримувати один одного. Правда, зараз братів не було – вже від середи лежить і не встає баба Ганна, тому сім’я готується до найгіршого.

Семен спробував заспокоїти інших.

– Не думаю, що це (він кивнув головою назад, у напрямку церкви, де продовжував біліти той пам’ятний листок) надовго!

Яків гмикнув:

– Ненадовго! Ага! Пам’ятаєте, і тоді ми говорили, що до зими вернемо додому? Вернули… через штири роки!

– Все рівно менше! – не вгавав Кандиба. – Та й поляки – не москалі! Скільки тої Польщі?

– Але й ми не Австро-Угорщина! – вставив Олекса Мороз і добавив: – Царство їй небесне!

(Звістка про зречення останнього цісаря Карла, про існування котрого дехто навіть не підозрював, дійшла до Перетина лише позавчора.)

– Що б ми там не думали, хлопці, але знов треба брати до рук ґвери, – говорив Яків. – Шкода, що я не попадаю до списку.

– І ти пішов би? – здивувався Роман Панас.

Яків Смоляр кивнув головою на передню фіру, де гоголями сиділи його сини.

– Пішов би, – сказав він. – Замість них!

– Здаєсьи мені, Якове, що твої сини не ступлять тобі місце! – припустив Олекса.

Яків знову подивився на Михайла з Миколою і згідливо кивнув головою.

Ніхто не знав, що насправді відбувається навколо і навіщо потрібно мобілізувати всіх чоловіків. Порядок, встановлений повітовим комісаром, тримався міцно, не на страхові, але у самій свідомості людей, тому думалося, що так є повсюди. Це, зрештою, дещо зменшило напругу в сім’ях, котрих торкнулася мобілізація, і дозволило підготувати чоловіків до війська. Насамперед зі скринь вийняли і провітрили військові однострої, які півроку чекали своєї черги. Демобілізовані перетинці, не змовляючись, не стали одягати до сільської роботи уніформу, у якій пройшли всю війну. Вони вважали це майже хулою. Як виявилося, це було лише для того, щоб одягнути її для нового війська. Хто мав, чистив нагороди, отримані на війні.

Деяка затримка виникла у Смолярів. Однострій, у якому повернувся з війни батько, був один, а претендентів на нього виявилося двоє. У Михайла з Миколою навіть виникла перепалка, кому дістанеться батькова уніформа, але на повірку виявилося, що обидва сини явно не дотягують до батькової комплекції. Однострій висів на них, як на перекладині опудало, що навіть змусило усміхнутися маму, котра всі ці дні ходила, як у воду опущена.

– Нічого, сини! – заспокоїв їх Яків. – Якщо беруть до війська, то видадуть однострій! Може, навіть файніший, аніж мій.

Зрештою, це помирило братів і знову засмутило маму.

Того вечора понеділка у хатах перетинців довго світили свічки і лампи. Навіть там, де не було рекрутів, не спішили лягати спати, а йшли до сусідів, щоб їх підтримати. Напевне, єдиними, хто залишився у такий час вдома, були Білецькі та Орина Ребрик.

Повернувшись додому півтора року тому, Білецький так і не зміг влитися у спільне життя села. Раніше, ще до війни, Тома не спішив робити звичну в селі роботу, адже гроші товариства Качковського були великою підмогою у сім’ї. Тепер же, після того, коли навіть згадувати про це було небезпечно, Томі довелося робити все самому, адже він залишився єдиним чоловіком. Це, а також думка, що у його поневіряннях концтаборами опосередковано винні односельці, не сприяло порозумінню між ними.

Залишилася вдома й Орина. Жінка майже одразу після повернення відчула ворожість жіночої частини села, але до чогось серйозного не доходило.

Щоправда, вже наступного дня проводжати в армію односельців відправилися всі, за винятком одного лише Томи Білецького. Біля церкви на них вже чекала спеціально прибула з Кам’янки поборова комісія на чолі з молодим офіцером, зірочки на синій петлиці якого вказували на підпоручника січових стрільців.

Тільки кинувши побіжний погляд на офіцера, Андрій Валько стрепенувся. В офіцерові він упізнав Павла Гайворонського, з яким спізнався ще на Маківці. Андрій стояв у черзі рекрутів десь посередині, разом з іншими перетинцями, тому йому захотілося підійти до завітного столу одразу, але його стримав брат Михайло.

– Ти куди? – схопив той Андрія.

– Я його знаю, – відказав брат. – Воювали разом.

– Будь тут! Забув дисципліну?

Андрій притих. Дійсно, в армії найголовніше – дисципліна, а майже дворічна перерва все ж зробила свою справу: колишній січовий стрілець аж надто звик до мирного життя.

Черга просувалася досить швидко, писар ледве встигав записувати прибулих чоловіків, а молодшому Вальку здавалося, що він стоїть на місці. Можливо, не будь поруч старшого брата, він став би перед завітним столом раніше, але невдовзі все ж охолов і, коли надійшла його черга, вже був спокійний.

Павло Гайворонський упізнав його одразу.

– Андрію? Ти?

– Я, – радісно відказав Валько і після ледь вловимої паузи закінчив: – Пане підпоручнику!

– Кинь, Андрію! Для тебе я просто Павло!

Підпоручник Гайворонський підвівся з-за столу і на очах всіх обняв Андрія.

– Ти чого тут? – допитувався.

– Та як чого? Захищати свою державу! – здивувався Валько.

– Та тебе ранили під Лисонею! І, як я знаю, до воєнної служби ти не пригоден.

– Та коли то було! Я вже здоровий!

Павло Гайворонський з жалем подивився на нього, мовчки повернувся на своє місце за столом.

– Війна іде жорстока і безжальна, і воювати мають здорові чоловіки, – говорив він. – А ти маєш тяжку рану. Нам не буде коли возитися з тобою.

– Та не треба зі мною сьи возити! – запально вигукнув Андрій Валько. – Я здоровий! Павло!..

– А отут вже не Павло, а пан підпоручник! – жорстко відказав Гайворонський. – І вам, пане стрілець, варто про це пам’ятати! Наказую вам відійти вбік і не заважати нашій роботі! Після того, як я закінчу, ми ще поговоримо!

Спантеличений Андрій винувато подивився на брата Михайла і, махнувши рукою, підійшов до Марти, котра з тривогою спостерігала за розмовою.

На обличчі дружини Андрій помітив задоволену усмішку, яка, тим не менше, одразу зникла, коли Марта подивилася на чоловіка.

Далі несподіванок не сталося, і всі ті, кому належало бути призваними, ними і стали. Давши час попрощатися з рідними, Павло Гайворонський підійшов до Андрія.

– Обідився? – запитав він і, не дочекавшись відповіді, самостійно зробив висновок: – Обідився! А дарма!

– А ти… ви б сьи не обідили, пане підпоручнику? – з викликом відказав Андрій. – Чого ви так зі мною при людях?

– Та тому, що йде війна, – жорстко відказав Гайворонський. – Здача Львова – справа найближчих днів! Зі сходу рухається польська група Вечоркевича, підсилена уланами, скорострілами і гарматами. Нам треба здорові люди…

– Але я не інвалід!

– Ти ранений в живіт! – нагадав Павло Гайворонський. – От признайся: ти косив літом траву?

Запитання застало Андрія зненацька. Напевне, косовиця була єдиною сільською роботою, на яку він так і не наважився. Побачивши вагання Андрія, Гайворонський продовжив:

– Я знаю, що кажу, Андрію! Ти гадаєш, чого я раптом став мельдувати рекрутів, а не стріляю на якійсь вулиці Львова? Пам’ятаєш сотника Бушкованого? Та певно пам’ятаєш! Ми з ним воювали Крим, і коло Сімферополя мене наздогнала куля. Роздробила плече.

Він показав праву руку.

– Їсти, писати нею ще можу, але стріляти ні. Думаєш, ти один так рвався до війська? Я тоже кричав, грозив, казав, що доберуся до… Навіть не знаю, до кого мав добратися. Але мені пояснили, що ніхто не буде панькатися зі мною. От і приписали до поборової комісії.

Почувши таке, Андрій Валько опустив голову.

– Пробачте, пане підпоручнику! – сказав він, на що Павло Гайворонський усміхнувся.

– Та вже можна знов Павло! – сказав він. – В мене до тебе справа, Андрію!

– Яка?

– Вижу, ти рвешся помогти нашій державі. Це похвально! Добре, скажу наперед. Крім того, що воювати на фронті, треба зробити так, щоб по селах і містах був порядок. У Львові створили державну жандармерію. Нею керує Лев Індишевський. Ну, ти не знаєш. То майор австрійської жандармерії. На нього покладене завдання зберегти спокій в державі. Ну, публічна безпека, дозволи на зброю, видача перепусток і супроводжуючих документів. Якщо ти так хочеш прислужитися Українській державі, приїжджай завтра до Кам’янки і зголосися до повітової команди жандармерії. Скажеш, що тебе направив я.

Павло Гайворонський замовк і подивився на мобілізованих. Видно, подібна картина була йому знайомою, тому він спокійно поспостерігав за звичним дійством і перед тим, як припинити прощання з рідними, яке могло тривати довго, знову звернувся до Андрія.

– Тобі рішати. Як поступиш, так і буде! Але щоб ти знав, що нам всюди не вистачає людей: і у війську, і в жандармерії, тому бажано, щоб ти прийшов, – сказав Павло. – Але вирішувати тобі!

Вони попрощалися, і підпоручник Гайворонський відійшов до основної маси людей. А задоволений розмовою Андрій Валько одразу розправив плечі і обняв Марту.

Дружина мало що зрозуміла із розмови, але знала одне: Андрій лишається вдома.

А Олекса Мороз, Михайло Валько, Семен Кандиба, Роман Панас та брати Смолярі відправилися захищати молоду республіку, а з ними ще чотири десятки чоловіків з навколишніх хуторів.

Для Західноукраїнської Народної Республіки настали важкі часи.