Kitobni o'qish: «Галицька сага. Примара миру», sahifa 4

– Костю, те, що ти мусиш служити, є в тому моя вина, – говорив Яків.

– Чому ви таке кажете, тату? – здивувався син.

– Я гайовий, і мені не випадає ховати сина від армії.

– Та ви не гризітьсьи за то! Я сам хочу служити! Сьи не вдало разом з братами, то хоч тепер.

– Тоди вони йшли служити до своєї армії, а ти – до польської!

– А що вже зробиш? – мовив Кость і поправив: – Що тепер уже зробиш?

– Тепер уже нічого! – згодився Яків. – Хочу тебе застерегти, сину!

– Я вас слухаю, тату!

Яків збирався з думками.

– Ти там будеш не сам! Знаю, що там багато своїх, українців, і навіть є офіцери. Але поляки є поляки! Щоб тримати в покорі, вони йдуть на всьо! Знаю, що вони спеціально збирають разом рекрутів з Волині і з Галичини.

– А що тут поганого? – не зрозумів Кость.

– А погане те, що поляки у війську ділять нас на «українців» – вихідців з земель колишньої Росії – та «русинів», себто нас із тобою.

– Але я не русин!

– От тому я і гризусь, що у першу чергу тобі треба сьи бояти не поляків, а таки своїх!

– Та ви не гризітьсьи! – повторив Кость. – Ви ж самі кажете, що буду не сам-один!

– На то сьи і надію! Але, Костю! – Яків суворо подивився на сина, від чого тому стало незатишно. – Якщо через три роки ти вернишсьи сюда і скажеш: «Я єстем поляк!», то зразу кажу: можеш навіть не трудитисьи їхати. Не пущу навіть до гуна, вже не кажучи про хату!

Костеві відлягло від серця.

– Та що ви таке придумали, тату? – з докором сказав він. – Я не поляк і не русин! Я є українець і від того не відступлю! Хіба я даремно стільки часу пропадав у «Просвіті»?

Яків по-новому подивився на молодшого сина.

– Просто я не хочу ще й тебе втратити! – признався він.

На його очах виступили зрадницькі сльози. Кость обняв батька за плечі.

– Ну, подивіться на мене: який з мене поляк? І більше того, ми з вами ще зобачимо свою Україну! Вам не вдалосьи – я зроблю! – сказав Кость.

Ці слова заспокоїли Якова. Йому враз стало якось спокійно на душі. Він згадав, що і служитиме син поруч, і не буде марширувати три роки на своїх двох ногах, а у ті нечасті дні, коли Яків бував у Кам’янці, він бачив уланів, що шпацирували містом, і вони були задоволені своєю службою. Серед них він часто чув й українську мову.

– Тоди пішли до хати! – сказав Яків. – Гадаю, що всьо буде добре. Головне, щоб наш президент не наступив комусь на мозоль і не розпочав проти когось війну!

– Та, по-моєму, з усіма ми живемо дружно! З ким тут воювати?

Але навчений досвідом батько не був таким безпечним. Хоч у липні Польща і визнала Радянський Союз, все ж залишалася Литва, яка не змирилася з тим, що її столиця Вільнюс стала Вільно і зараз їй не належить.

Одним із шляхів вирішення подібних конфліктів завжди була війна.

6

За спиною почувся звук падаючого тіла.

Комісар⁷ львівської поліції Міхал Кайдан навіть не озирнувся.

Пся крев! Ось чому він воліє не мати справу з жінками! З ними надто багато мороки, і не завжди затрачені потуги закінчуються успіхом. Ось і зараз – три доби допиту не примусили жінку заговорити. З чоловіками легше. Посадять на підлогу, спустять штани – і достатньо натиснути чоботом на мошонку, щоб уже через п’ять хвилин на чистому папері був потрібний текст. З жінками важче.

– Підведи її! – наказав комісар аспірантові⁸ Теодору Смольницькому.

Дебелий чолов’яга підхопив непритомне тіло і всадовив на стілець. Оскільки жінка знову захиталася, щоб вона не впала знову, Смольницький тримав її за плечі. Кайдан взяв зі столу склянку з водою і виплеснув її в обличчя арештованої. Лише тоді вона розплющила очі.

– Годі, пані, відпочивати! – майже співчутливо мовив комісар. – Ми ще не закінчили нашу приємну розмову. Ви даремно мовчите, пані Басараб! Пані не хоче нічого сказати нині, але завтра краще пані допитуватимемо, і пані з певністю все розкаже.

Ольга Басараб нічого не відповіла. Зараз їй просто хотілося відпочити й нікого не бачити. Можливо, завтра її і чекає щось гірше, хоч вона не змогла уявити, що іще страшніше можна придумати, аби примусити заговорити людину, але це буде лише завтра.

Однак у комісара Міхала Кайдана, чи не найжорстокішого поліцейського Львова, про якого містом ширилися найнеймовірніші чутки, що на повірку виявилися навіть применшеними, були щодо цього зовсім інші плани.

– Досить відпочивати! – повторив він. – Ми ще не закінчили. Я бачу, пані хоче повернутися до камери. Що ж, наші побажання збігаються. Я також хочу повернутися додому, до родини, прийняти теплу ванну, випити філіжанку кави і просто забути про цю неприємність. Вам, певно, всього цього не обіцяю, але декілька годин відпочинку в камері дозволити можу. А для цього достатньо лише вашого зізнання. Повірте, пані Ольго, я знаю про вас усе. Безглуздо відмовлятися, що розвіддані про польську армію ви передавали своєму родичеві, державному злочинцю Евґеніушу Коновальцю. Адже він ваш родич? Але для суду потрібно ваше щиросердне зізнання. І тільки! І ми вас залишимо в спокої. Випустити не випустимо, зрозумійте нас правильно, але відпочити вам дамо. А для цього ось протокол допиту. Ви лише напишете потрібні слова й отримаєте відпочинок.

Теодор Смольницький стиснув Ольгу за плечі, ривком підняв з табурета і підвів до столу. Комісар майже люб’язно всунув Ользі в праву руку ручку – пальці на лівій руці були переламані.

– Пишіть. «З усім вищенаписаним згодна». І свій підпис.

Ольга стиснула ручку, неначе хотіла хоч на мить відсунути неминуче, затим, акуратно виводячи кожну літеру, написала.

«Я відмовляюся від усяких зізнань».

І підписалася: «Ольга Басараб».

Прочитавши написане, Кайдан вибухнув криком.

– Героїнею хочеш бути? Так я тобі не дам! Ось де у мене твій героїзм! – Кайдан тицьнув Ользі в обличчя папери. – Тут є все, щоб підвести тебе до петлі. Знаєш, як це називається? Так я тобі скажу. Це – зрада Речі Посполитої Польської. І це – твоя смерть!

Ольга Басараб важко підвела голову, байдужим поглядом подивилася на свого мучителя, і комісар уперше за сьогодні почув її голос:

– Зраджують Батьківщину, а я нічого не зраджувала, бо Польща не моя Батьківщина.

– Сука!

Міхал Кайдан кинув папери на стіл, підскочив до жінки і з усієї сили ударив кулаком у груди. Від потужного удару арештована знову звалилася на бетонну підлогу. А комісар продовжував завдавати ударів уже чоботами.

– Чого стоїш? Чистим хочеш залишитися?! – крикнув він до аспіранта. – Помагай!

Той спершу невпевнено, а потім уже сміливіше приєднався до комісара.

– По обличчю не бий! – попередив Міхал Кайдан. – Вона ще на суді має бути!

Попервах Ольга Басараб пробувала прикриватись руками, але невдовзі навіть перестала реагувати на удари. Побачивши, що жінка перестала здригатись, Міхал Кайдан сказав:

– Досить!

Він подивився на нерухоме тіло й скривився.

– Фанатичка!

І плюнув на підлогу.

Жінка не подавала ознак життя.

– Жива? – запитав комісар.

Смольницький нахилився до Ольги, перевернув її на спину. Почувся ледь чутний стогін.

– Жива, сука!

Комісар Кайдан з досади закусив нижню губу. І знову сьогоднішній день пропав даремно. Він так і не дізнався, чи встигла передати арештована комусь ці матеріали і кому саме. Судячи з її стану, на сьогодні досить. Та й ніч уже надворі!

– Відведи її до камери! – розпорядився комісар.

Аспірант із сумнівом подивився на нерухому жінку.

– Та її нести треба! – вичавив він.

– То неси!

Але Смольницький не став піднімати заарештовану, лише сказав: «Покличу когось!» і зник за дверима. Невдовзі повернувся з іншим колегою. Вони мовчки підхопили Ольгу під руки і потягнули до дверей. Міхал Кайдан провів цю «процесію» мовчазним поглядом і важко опустився у крісло.

Напевне, сьогодні він залишиться тут. Потрібно виробити план поведінки на завтрашній допит. А те, що саме завтра вирішиться все, комісар не сумнівався. Ще однієї такої розмови ця українка не витримає!

Це ж треба, щоб так пощастило! Польська поліція розшукувала комуністку Савицьку. Вони виявили усіх носіїв цього прізвища у Львові. Що найкумедніше, Стефанія Савицька, з котрою проживала Басараб, ніякого відношення до комуністів не мала. Дощової ночі дев’ятого лютого поліція зробила ревізію у всіх Савицьких міста. Не обминули і їхню квартиру. Знайдені під час ревізії дев’ятнадцять аркушів документів злочинної організації УВО стали презентом для комісара.

Міхал Кайдан вкотре вчитався у вилучені аркуші.

Далебі, але вилучені у Басараб папери були не те що небезпечними для держави, вони були вбивчими. Інформація про окремі полки, військові казарми, тексти німецькою мовою – «Volkskrieg» (Народна війна), де визначалися способи й тактика повстанської боротьби, та «Lage Polen» (Становище Польщі) – про економічне і стратегічне становище Польщі з коментарями щодо військових приготувань, планів військових казарм. Міхал Кайдан перебував у двоякому стані. Звичайно, викриття такої розвідниці, якою безперечно була Ольга Басараб, не могло не потішити самолюбство комісара, але, з іншого боку, вже сам факт того, що вона була і, судячи із захоплених матеріалів, була не останньою в УВО, напрошував на небажані роздуми. І найгірше, що арештована нікого не виказала.

Він досі не може собі пробачити те, що на першому допиті повірив словам тендітної мініатюрної жіночки, ніби матеріали залишив знайомий Іван Кучма – випускник Віденської політехніки. Точніші відомості про нього та адресу Басараб повідомити відмовилася. Пошуки Кучми залишилися безрезультатними, отже, він не був реальною особою. Так була втрачена майже доба, поки він, комісар Кайдан, зрозумів, що зовнішність може бути оманливою. Що ж, він недооцінив Басараб. Сьогодні вже дванадцяте число – і результатів ніяких. А ні, вже тринадцяте! Додому йти вже не має сенсу. Переночує тут.

Комісар Кайдан так заглибився у читання, що не помітив, як проминув час, і здригнувся, коли у двері постукали й, не дочекавшись дозволу, зайшов Теодор Смольницький.

– Що таке? – грубо поцікавився Кайдан.

– Пане комісаре! Ви маєте там бути… – пробурмотів асистент.

– Де бути? – не зрозумів Кайдан. – Говори ясніше!

– Камера номер сім! Арештована Басараб…

– Що з нею?

– Вона… мертва!

– Курва мать! – вигукнув комісар і, зірвавшись з місця, відштовхнув ошелешеного такою поведінкою Смольницького.

Той лише закрив за комісаром двері і швидкими кроками поспішив за ним.

У камері Кайдан побачив наглядача. Той з винуватим виглядом стояв праворуч від відчинених дверей і чекав, що скаже начальство. А комісар забіг у камеру і став як укопаний. На залізному ліжку лежало нерухоме тіло Ольги Басараб. На відміну від того, яким стражденним воно було декілька годин тому, зараз її обличчя нарешті знайшло спокій. Складалося перше враження, що жінка просто спить, але великий досвід комісара підказував, що навіть не треба перевіряти наявність пульсу.

Жінка справді була мертвою.

Погляд упав на стіну над ліжком. Два рядки, написані кров’ю. Напевне, останнє, що змогла зробити у своєму житті арештована.

«Вмираю, замучена, помстіться! О. Басараб».

Та «За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!»

– Що будемо робити, пане комісаре? – несподівано запитав Смольницький, і Міхал Кайдан здригнувся.

Але водночас прийшло рішення діяти негайно. Комісар обернувся до наглядача.

– Це ти її застав такою? – запитав.

– Так, проходив з перевіркою і… – винувато відказав той.

– Іще хтось бачив?

– Ні, нікого немає. Один я…

Тут погляд комісара впав на вишитий рушник, що лежав на столі. Рішення назріло миттєво.

– Слухайте мене! Зараз прив’язуйте рушник до ґрат, вішайте на нього цю дамочку і зачиняйте камеру, – розпорядився він. – Коли ти здаєш зміну?

– Через дві години, – повів наглядач.

– Через дві години здаєш зміну і скоро йдеш додому. Що тут сталося – ти не знаєш! То для твоєї безпеки! Зрозумів?

– Так, пане комісаре!

Тут озвався Теодор Смольницький:

– Може, затерти той напис?

– Відставити! Нехай буде! Поселимо сюди якусь велику українську шишку, прочитає і перекаже про передсмертну записку своїм.

– А як з родиною?

– Передачі брати! Тіло відправити студентам медичного факультету. Нехай вчаться. Поховати за міський рахунок як бездомну. Виконуйте!

Міхал Кайдан не став контролювати, як виконуються його накази. Він причинив за собою двері камери, щоб не бачили випадкові очі того, що відбувається за ними, і поспішив до себе. Треба було подумати, які протоколи допиту залишити, а які переписати.

Він не міг змиритися з тим, що ця тендітна жінка виявилася сильнішою за нього і хоч ціною власної смерті, але все ж вийшла переможницею з їхнього герцю…

Про те, що польська поліція щось приховує, Федір Мороз дізнався випадково. 15 лютого у польських газетах з’явилася невелика замітка, що в тюрмі по вулиці Яховича покінчила життя самогубством через повішання така собі Юлія Браска. Щоправда, інші газети переконували, що звати самогубцю Юлія Баравська. Зрештою, нічого особливого у таких повідомленнях не було: в’язні вкорочували собі життя постійно, не витримавши мук, чи робили це під тягарем злочинів. За інших обставин на подібну замітку Федір, можливо, навіть і не звернув уваги, але ось уже четвертий день як він не може виконати наказ Андрія Мельника: знайти перебування заарештованої декількома днями раніше Ольги Басараб.

Він так і не дізнався б нічого, якби не несподіваний виклик до кабінету підкомісара⁹ Ґжегожа Глодувки. Його безпосередній начальник, на відміну від своїх колег, був людиною незлобною і не переймався тим, що серед його підлеглих зустрічаються не самі лише поляки. Про причину виклику Федір не здогадувався до останньої миті, адже займав у відділку поліції скромну канцелярську посаду, тому ні про яке заохочення чи, навпаки, покарання навіть не було мови.

– Як вам працюється у нас, пане Морозе? – поцікавився підкомісар, запросивши Федора сісти.

– Дякую, добре, – відповів заінтригований таким початком розмови Федір.

– Ви хочете продовжувати служити у поліції?

– Так. Мені подобається моя робота.

Тут підкомісар Глодувка вирішив не тягнути далі:

– Що ж, а тепер скажу, чому я вас викликав. Вам, пане Мороз, безперечно, відоме рішення від 22 березня 1920 року, яке давало право комісарам поліції приймати на роботу осіб, якщо вони відповідали усім вимогам до претендентів.

Федір Мороз знав про це рішення і навіть здивувався, коли підкомісар заговорив про нього. Федір зовсім недавно мав розмову з Андрієм Мельником. Крайовий комендант саме журився, що він, Мороз, надто довго служить на непомітній роботі і чи не час уже звернутися до свого начальства, щоб довірили відповідальнішу ділянку. Видно, крайовому коменданта було відомо те, про що навіть не здогадувалися підлеглі.

– Я дякую панові підкомісару за довіру, але дозвольте подумати, – відповів Федір.

– Але недовго! – попередив Ґжегож Глодувка. – Хоч ви і русин, пане Мороз, але я давно вже за вами спостерігаю і помітив, що робота для вас на першому місці. Ким ви були у вашій армії?

– Десятником, – обережно сказав Мороз і виправився: – Старший постерунковий.

– От ним і будете! Але не тягніть з відповіддю, пане Мороз! Моє ставлення до вас, русинів, вам відоме, але що вирішать люди наді мною, я не знаю. Особливо тепер, коли не відомо, як вирішиться справа з вашою німецькою шпигункою.

Це було сказане мимохіть, щоб налаштувати Федора Мороза на швидку відповідь, але той чомусь одразу зрозумів, що підкомісар говорив про Ольгу Басараб.

– Якою шпигункою? – намагаючись, щоб не тремтів голос, запитав Федір.

– Тою, що повісилась! – мовив Глодувка.

– А до чого тут я?

– Ви дійсно ні до чого, але моє начальство раптом згадає, що ви, як і та пані, русин, а мені дуже хотілося б бачити на вас погони старшого постерункового.

Але погони старшого постерункового найменше хвилювали Федора Мороза. Він ледве дочекався закінчення роботи і не мешкаючи вирушив на зустріч з крайовим комендантом. Бажання поділитися новиною переважила усякі обережності, хоч роки проживання у польському Львові навчили його озиратися назад. Але цього разу нічого підозрілого Федір не помітив.

Зустріч з крайовим комендантом відбулася на Шевській у ресторації Бачевських. Вислухавши Мороза, Андрій Мельник лише сказав:

– Може бути! Містом ходять чутки про якусь невідому Юлію чи то Браску, чи Баравську, котру поховали на Янівському цвинтарі. Боюся, що це Ольга. Ми перевіримо.

– А я? – запитав Федір.

– А вам належить пристати на пропозицію вашого підкомісара.

– Але я не хочу бути поліцейським! – заперечив Мороз.

– Нам багато чого не хочеться робити, а доводиться! Зрозумійте, що Організації конче потрібні всюди наші люди. Те, що вам вдалося так довго протриматися у поліції, це для нас не просто дарунок, а неймовірний успіх. Тепер ви будете ще й поліцейським.

– Але тоді я не зможу бути з усіма побратимами!

– Кожен виконуватиме свою роботу, і ваша – не буду говорити, що вона найважливіша; кожен старається, – нам дуже потрібна і помічна. Знаю, що важко. Можливо, навіть найважче, аніж іншим, але її можете зробити тільки ви.

Федір зітхнув. Останнє сподівання на те, що крайовий комендант скаже «ні», зникло.

– Тобто мені згоджуватися? – востаннє запитав він.

– Обов’язково! Це потрібно для спільної справи.

– Добре, але якщо мене примусять йти проти своїх, я звільню свій пістолет проти того, хто мені це накаже.

– Ви цього ніколи не зробите! – жорстко мовив Андрій Мельник. – А втім, я гадаю, що ваш підкомісар досить розумна людина, щоб цього не допустити. Тому, Федоре, вам мій наказ: усе, що буде відбуватися найближчими днями, вас не обходить. Ваше завдання – вживатися і виправдати велику довіру, висловлену вам поліцейським начальством.

Як виявилося вже наступного дня, від Федора Мороза нічого й не залежало. Отримавши від нього – та й від інших українців, яких було не так уже й мало, – згоду на перехід до поліції, його відправили на місячні курси в Люблін, звідки він повернувся вже старшим постерунковим. Від дружини Ольги Федір дізнався про події, котрі відбулися у Львові під час його відсутності.

Дані, передані ним Андрієві Мельнику, стали поштовхом для компанії у газетах, причому не лише українських. Якщо газета «Діло» прямо звинувачувала у смерті Басараб польських поліцейських і конкретно комісара Міхала Кайдана, то польські газети не могли зрозуміти, як таке могло статися у «чи не найдемократичнішій країні Європи». Такі слова газета змушена була написати після того, як ексгумація виявила на тілі жінки численні синці, гематоми та переломи.

Після ексгумації Ольгу Басараб перепоховали на Янівському цвинтарі. На похороні зібралося декілька тисяч львів’ян і кількасот поліцейських. Хоч влада і заборонила будь-які виступи, після поховання відбувся мітинг, де перед поліцією вимагали покарати винних у вбивстві (а в тому, що це було вбивство, ніхто з українців не сумнівався, версія про самогубство навіть не розглядалася).

Слідство, відкрите за фактом смерті Ольги Басараб, велося мляво. Справа так і не була передана до суду. Військова поліція активно зайнялася виявленням її спільників, які подавали їй інформацію військового характеру. Її фото були розіслані для упізнання. Підозри падали на канцелярських службовців та колишніх українських офіцерів. Слідство намагалося довести наявність розгалуженої націоналістичної шпигунської організації на території Польщі.

Упродовж березня і квітня кримінальна поліція заарештувала багатьох українців Львова, причому наголос робили на тих, хто служив у Галицькій армії. Федір Мороз зрозумів, що рішення піти працювати в поліцію врятувало його від долі інших.

На початку квітня суто випадково комісарові Кайдану вдалося вийти на крайового коменданта Начальної Команди Андрія Мельника. Оскільки над комісаром висіло звинувачення у перевищенні методів ведення слідства, допит Мельника вівся досить толерантно і, природно, ніякого результату не дав.

Так і залишилося незрозумілим, навмисно комісар Міхал Кайдан помістив арештованого Андрія Мельника у сьому камеру чи це сталося випадково, але тільки опинившись у цій камері, той побачив написані кров’ю останні слова Ольги Басараб. Особливо вразили його рядки Богдана Лепкого про Україну.

Мельник тільки тепер зрозумів, що мала відчувати в останні миті свого життя тендітна жінка, виводячи на стіні: «За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!».

Дізнавшись про все це, Федір Мороз уперше в житті напився.

7

«…особенно ужасной, неизвѢданно тяжелой оказалась война для окраинной западной Руси въ ГаличинѢ, БуковинѢ и на бывш. Угорской, ныне Карпатской Руси. Огненной лавиной сплошного ужаса накатилась она на нашу землю, залила весь русскiй край по ту и эту сторону Карпатскаго хребта и своей разрушительной стихiей на своемъ пути уничтожала все живое, смѢлое, открытое и хорошее въ нашемъ народѢ. Злой и кровавый демонъ войны въ 1914 году хищно налетѢлъ на нащу мирную страну».

Талергофскій альманах. Выпускъ первый. Львовъ 1924

– Чи можу я попросити таку слічну пані допомогти мені?

Від несподіванки Марія Білецька відсахнулася. Перед нею стояв досить привабливий високий молодий чоловік, приблизно на років п’ять старший за неї. Дівчина одразу визначила, що невідомий з міста. Так, як він одягнутий, ніхто в селі не носив, можливо, лише її тато Тома, та й то тільки тоді, коли вибирався до Кам’янки. В руці у нього був чималенький портфель.

А незнайомець галантно припідняв капелюха і продовжив:

– Прошу прийняти від мене тисячу пробачень, якщо мимоволі налякав пані! Повірте, у мене навіть не було на думці зробити подібне!

– Ви мене не злякали, просто я не гадала нікого стріти! – відповіла дівчина.

Незнайомець посміхнувся.

– Тоді моя совість чиста! – сказав він. – То ви поможете мені?

– Залежно чим!

– О, моя просьба буде неважкою! Вона вас зовсім не обтяжить!

– Я вас слухаю!

– Мені потрібно знати, де живе одна людина. Адже ви місцева і тут знаєте всіх!

– Так, а кого вам треба? – запитала Марія.

– Тому Білецького.

Почувши це, Марія зупинилася й обережно подивилася на незнайомця. Той, відчувши зміну у поведінці випадкової знайомої, тільки запитав:

– Щось не так?

– А навіщо він вам? – поцікавилася Марія.

– Я привіз йому перший випуск збірника, над яким ваш односелець трудився два роки, – повідомив незнайомець.

– Що за збірник?

– «Талергофский альманах». Але я помітив, що ви напружились, коли почули, кого мені треба. Ви знаєте Білецького?

Марія уперше посміхнулася, і невідомий відзначив, що у неї приємна посмішка.

– Певно, що знаю. Мало того, скажу більше: то мій тато! – повідомила дівчина.

Цього разу здивувався незнайомець. Він підозріло подивився на співрозмовницю і насторожено запитав:

– Вас звати… Марія?

– Так, а звідки ви знаєте?

– Ваш батько багато розповідав про вас. Коли ми стрічались у Львові.

Після цих слів молодий чоловік знову зняв капелюха.

– Дозвольте відрекомендуватися! Павло Макуха, син Климентія Макухи, з яким ваш тато разом були у Талергофі! – мовив він і для чогось навіть клацнув підборами.

– То ви з комітету зі Львова! – здогадалася Марія.

– Ви вгадали. То, може, ви таки покажете, де живете? – насмішливо запитав Макуха.

– Авжеж! Але то треба далеко йти!

– Ну, тоді треба поспішати!

Вони рушили дорогою до Перетина, а це справді було не менше двох кілометрів, але погода була погожа, сонце перевалило за полудень, і вже не пекло.

– Можу я поцікавитися у пані, звідки вона йде? – запитав Павло Макуха.

– Ми з колєжанками ходили до церкви. Отець попросив нас прибрати в церкві, бо в понеділок, на Святого Духа, до нас приїде єпископ з Перемишля, і треба було прибратисьи, – сказала Марія.

– Ну, я чомусь не сумніваюсь, що після таких слічних колєжанок ваша церква аж світиться! Мені аж захотілося приїхати до вас у понеділок!

Марія зашарілася.

– До нас приїздить багато чужих, – мовила вона. – Церква велика – місця всім вистачить!

– Добре, я подумаю! – пообіцяв новий знайомий.

Марії захотілося дізнатися, чому цей Макуха вирішив доставити особисто цей альманах, про який тато дуже часто говорив, але Павло пояснив сам:

– Ваш тато був активним співробітником альманаху, трудився від першої сторінки, але коли книжка вийшла з друкарні, Тома Білецький уже пару тижнів не навідувався до Львова.

– В тата останнім часом дуже болять коліна, – повідомила Марія, а Павло розуміюче кивнув головою.

– Знайома картина! – сказав він. – Мій тато вже майже не ходить! То й не дивно! Таке пережити! Може, ваш тато говорив вам, що перші місяці вони спали на голій землі, а то жовтень і падолист! Гори Альпи недалеко. А забрали їх всіх у серпні! Самі розумієте, яку одіж вони мали! Мій тато вже не ходить на збори комітету, хоч ми й живемо у Львові. Спершу я підвозив його до друкарні, де засідає комітет, а потім вже перестав. А коли голова взнав, що я вмію писати в газетах, залучив до роботи над альманахом. Так і підробляю потроху! Коли ваш тато тоже перестав бувати у Львові, мене і відрядили взнати, що з ним є, а заодно передати йому книжку.

Так вони непомітно підійшли до Перетина. Новий знайомий виявився досить комунікабельним, хоч Марія і не знала цього слова, тому, вже підходячи до склепу Гутмана, вона знала, що Павлові Макусі двадцять п’ять років і він закінчив рільничу академію, але за спеціальністю не працював. Натомість знайшов своє місце у Талергофському комітеті, про що зовсім не шкодує.

– Отут ми й жиємо! – Марія відчинила хвіртку і зайшла на обійстя.

Побачивши, що дочка прийшла не сама, а у супроводі невідомого молодика, на порозі хати з’явилася хазяйка. Вона з тривогою приглянулася до незнайомого.

– Мамо, а де тато? – запитала Марія. – До нього прийшли.

Катерина вже хотіла зайти в хату, щоб покликати чоловіка, але тут, спираючись на ціпок, вийшов сам Тома. Упізнавши прибулого, він посміхнувся:

– Кого-кого, а тебе, Павле, я не чекав тут!

– Ви, Томо Андрійовичу, давно не були у комітеті, то комітет і відіслав до вас мене! – відповів, вітаючись, Макуха. – А дорогою я стрів цю слічну панєнку, а вона до того ж виявилася вашою дочкою!

Після таких слів Марія зашарілася і швидко забігла до хати. Тома провів її поглядом.

А прибулий відкрив портфель і подав здивованому Томі чималеньку книгу. Білецький вже здогадався, що це, але тим не менше обережно взяв у руки омріяний альманах, який ще пахнув друкарською фарбою.

«Талергофскій альманахъ. Пропамятная книга австрійскихъ жестокостей, изуверствъ и насилий надъ карпато-русскимъ народомъ во время Всемірной войны 1914–1917 гг.».

Це був результат дворічної праці, до якої він, Тома Білецький, також приклав свою руку. Він не став розгортати книгу, хоч достеменно знав, на якій сторінці знайде себе. Зараз для нього головним було те, що його праця не минула даремно.

А Павло Макуха продовжував:

– Комітет, Томо Андрійовичу, вже почав працювати над другим випуском, а ви надумали слабувати! Хіба так можна?

– Ох, Павле, все в руках Божих! – відказав Тома. – Згадай свого батька!

Він раптом спохопився, згадавши, що негоже тримати дорогого гостя перед порогом.

– То чого ми стоїмо? – сказав Тома. – Прошу до господи! Катерино, постав щось на стіл!

Та здивовано подивилася на чоловіка, тим не менше зайшла до хати.

– Та мені нині треба вертати, – відказав Павло Макуха. – Хоч ще маю до вас одне порученє.

Він знову розкрив портфель і вийняв пачку грошей. Простягнув Білецькому. Той здивовано подивився на простягнуті гроші. Це вже не були звичні йому польські марки, і на них не було великих цифр. Він уже здогадався, що це нові злоті, про які давно говорили в селі, але ніхто з селян їх не бачив.

– Це ваша платня, – пояснив Макуха, – а мені дійсно треба вертатися. Боюся, що не встигну на потяг.

– Ти сьи не гризи за то! – відказав Тома. – Ми тебе підвеземо до стації. А таке діло, – він простягнув альманах, – треба відзначити, та й ти, певно, голодний і змучений. До Перетина довга дорога!

Після таких доводів Павло здався й у супроводі Томи Білецького зайшов у хату. Йому, містянину, було в диковинку внутрішнє оздоблення сільської хати, і він з цікавістю озирався навколо. Найперше, що кинулося Павлові в очі, була…. відсутність лампочки. Йому, жителю Львова, було невтямки, що у селах ще досі немає електрики, хоч, безумовно, він і знав про це, але бачив уперше.

Тим часом Катерина з Марією поставили на стіл звичні страви. Жінка переживала, чи буде їсти «пан з міста», як вона одразу назвала про себе прибулого, те, до чого звикли вони самі. Хоч кошти, що їх отримував Тома, і дозволяли купувати дещо інакше, аніж сусіди, все ж це ніяк не можна було порівняти з тим, про що розповідав, повернувшись з чергової поїздки до Львова, чоловік.

Але Павло Макуха виявився геть неперебірливим. Він усе сприйняв спокійно, сів на запропоновану Томою лаву, не забувши при цьому подякувати за запрошення.

– Марійко, а ну запряжи коня. Відвезеш нашого гостя до потяга! – розпорядився Тома.

Почувши таке, Марія здивовано подивилася не на батька, а на маму. Катерина сплеснула руками:

– Та чого ж ти посилаєш дочку! Вже би сам відвіз! – сказала вона.

– Мені ще крутить коліно, – відповів Тома. – А Павла відвезти треба, щоб він не спізнивсьи на потяг. Іди, дочко!

– Я поможу! – тільки й сказала Катерина і пішла за Марією.

– Мені трохи незручно перед вашою дочкою, Томо Андрійовичу! – винувато мовив Павло. – Я завдав вам клопоту. Можливо, у Марії були якісь свої плани. Може, вона хотіла йти на рантку. Не думаю, що така слічна панєнка і не ходить на рантку.

Тома махнув рукою. Він налив у келишки горілки «Бачевської» (спеціально купив у Львові і тримав для особливих випадків), жестом запросив випити.

– Правду кажеш, Павле, моя дочка – файна дівка, і гріх сьи жаліти на кавалєрів. Був один, але…

– Невже лишив? – здивувався Павло, закушуючи якоюсь мізерією¹⁰. – Тоді я вам чесно скажу, Томо Андрійовичу: він немудрий.

– Він дурний! – уточнив Тома. – Бо не просто лишив, а поїхав далеко, аж до Америки.

Павло закивав головою.

– То вже точно даремно! – згодився він. – Якщо вже хотів кудись поїхати, то вже би за Збруч. І недалеко, і там свої люди. А так навіть не певний, чи вернеться!

– Та би вже б не вертавсьи! – спересердя сказав Тома, і Павло зрозумів, що ця розмова Білецькому неприємна.

– Ага, заледве не забув! – спохопився Макуха. – Але то все ваша вина, Томо Андрійовичу! Ви так мене приймаєте, що я поїхав би, не сказавши вам головного.

– Чого головного?

– Ви просили Антона Осиповича дізнатися про вашого сина Степана.

Павло говорив про голову комітету Гуллу.

– Що? Щось дізналисьи? – подався вперед Тома.

– Так. Антон Осипович через своїх людей подав запит в УСРР і недавно получив відповідь. Хотів сказати вам сам, але ви якось невчасно заслабли, тому попросив переказати мені.