Kitobni o'qish: «Галицька сага. Примара миру», sahifa 3

4

Левко Вовк обережно відчинив двері лабораторії, готовий до того, щоб отримати нагінку за своє запізнення (у дворічної Анни-Надії лізли зубки, тому вони з дружиною цілу ніч не спали), але застиг вражений.

Замість того щоб у такий час вже працювати, у чому не переставав кожного разу наголошувати професор Франц Екснер, співробітники сиділи за столами і… не відривали очей від газет, яких тут було багато. Здивований Левко вже готовий був зробити висновок, що професора сьогодні не буде – як-не-як сімдесят п’ять років, – але тут саме з-за однієї з газет виникла голова Екснера.

– Доброго дня, Лео! Запізнюєтесь ви сьогодні! Пропустили найголовніше! – з докором сказав професор.

– Що пропустив? – не зрозумів Левко. – Хтось випередив нас?

Він мав на увазі наукові дослідження, над якими вже другий рік працювала їхня лабораторія.

– Ви не читали вранішніх газет? – здивувався Екснер, і очі всіх присутніх відірвались від свого заняття і втупилися у Вовка.

– Не маю такої поганої звички, – зізнався Левко. – Вільного часу зранку майже немає, доводиться читати, снідаючи, а останнім часом у газетах пишуть таке, що аж ніяк не сприяє спокійному перетравленню їжі.

– Отут ви маєте рацію, Лео! – згодився професор. – Сьогоднішній матеріал залишив би неперетравленим увесь ваш сніданок.

– А що сталося?

– Вчора в Мюнхені наш співвітчизник спробував здійснити державний переворот!

– Хто? – не зрозумів Левко.

– Такий собі Адольф Гітлер з Лінца.

– Мій земляк! – озвався з-за крайнього столу Ганс Керн. – Мій дід у дитинстві приятелював з батьком Гітлера Алоїсом – у ті ще часи, коли вони обидва жили у Лінці і той носив прізвище своєї матері Шикльгрубер. Потім поміняв його на більш милозвучне.

– А нам чого переживати? – здивувався Вовк.

(Проблема зі зміною прізвища зачепила і його. Місцевий університет ніяк не хотів приймати на роботу Левка Вовка, тому за рекомендацією професора Екснера він став Лео Вольфом.)

– Це вам, Лео, справді нема чого переживати, а так запроторять за ґрати нашого єфрейтора за спробу державного перевороту в іншій країні, що вийде він з неї не раніше, аніж вона розвалиться від старості, – пояснив професор Екслер. – Так, молоді люди, щось ми засиділися сьогодні! Дайте Лео газету, нехай швидко ознайомиться з останніми подіями, а самим за роботу.

Левко хотів було заперечити, що до перегляду преси у нього зовсім не тягне, але той-таки Ганс всунув йому в руки купу газет: мовляв, читай, начальство дозволило.

Левкові нічого не лишалося, як скористатися нагодою і якось заповнити прогалини у знаннях, що стосувалися навколишнього світу. Зазвичай його цікавили події з Польщі, але тепер він жив у Відні й, природно, не міг бути необізнаним у тих подіях, які відбувалися на півночі.

Газети, якими забезпечили українця, були здебільшого австрійські та німецькі, але трапилася й американська «Чикаго Дейлі Триб’юн». Левко скромно вмостився на звільнене місце за столом і став похапцем читати. Він не знав, у який саме момент професор Франц Екслер, що мав непередбачуваний характер, відірве його від читання.

Австрійські газети, напевне, передрукували свої статті з німецьких, тому Левко не став розмінюватися на пошуки першоджерела. Із першої ж статті він дізнався, що увечері восьмого листопада, скориставшись тим, що в Мюнхені у приміщенні пивного бару «Бюргербройкелер» зібралося близько трьох тисяч людей, включно з керівництвом Баварії і місцевою бізнес-елітою, щоб почути виступ лідера баварських правих генерального комісара Баварії Густава фон Кара, шістсот членів СА оточили заклад, встановили навпроти його входу кулемет, а лідер НСДАП Адольф Гітлер, увійшовши в зал, заскочив на стіл, пострілом в стелю зупинив того, хто виступав, і проголосив: «Національна революція почалась! Баварський уряд і уряд рейху позбавлені влади». Гітлер проголосив підготовку походу на Берлін для усунення від влади президента Фрідріха Еберта, в чому його підтримали герой Першої світової війни Еріх Людендорф, командувач збройними силами Баварії генерал Отто фон Лосс і начальник баварської поліції полковник фон Зайссер. Гітлер тут же проголосив фон Кара регентом Баварії, Людендорфа – головнокомандувачем німецькою армією, а самого себе – імперським канцлером. Газета недвозначно натякнула на схожість цього походу з «походом на Рим», здійсненим Муссоліні рік тому. Наступного дня нацисти під знаменами зі свастикою і військовими штандартами тритисячною колоною, яку очолював Гітлер, Людендорф і Ґьорінг, попрямували до центру Мюнхена. Біля Міністерства оборони шлях їм перегородили посилені наряди поліції, чисельністю у сто чоловік. Після нетривалих перемовин почалась перестрілка, в якій загинуло шістнадцять нацистів і троє поліцейських. У Гітлера виявилася зламана ключиця (надто різко впав на бруківку при першому ж залпі – спрацювала навичка, вироблена на війні, крім того його намагалися прикрити своїми тіла члени СА, але не розрахували свої сили), а Ґьорінг отримав поранення в стегно. Протягом декількох годин після придушення путчу були заарештовані всі його лідери. Їх чекав суд, про наслідки якого можна було лише здогадуватися.

Левко відірвався від читання. Він не розумів, чому події в одній із земель Німеччини так схвилювали австрійців. На одну партію і одного лідера в Німеччині стало менше. Там ще комуністи залишилися!

Левко відклав газету. Треба приєднатися до інших, але він вирішив трохи зачекати. Так склалося, що у Відні він залишився сам. Усі його знайомі – про друзів не йдеться; за увесь час, що він жив в Австрії, Левко так і не зміг знайти справжнього друга, – залишили столицю: розчарувавшись у партнерах, відбув до Іспанії Василь Вишиваний, разом з Вільним університетом перебрався до Праги Іван Горбачевський. Навіть випадкове знайомство з Осипом Назаруком виявилося коротким. Влітку минулого року він поїхав до Канади, але там і залишився. До Левка доходили чутки, що Осип Назарук працює у якомусь часописі, але на цьому відомості про нього й обривалися.

Для Левка єдиною дорогою людиною стала Марія. Вона і маленька дочка були тим рятівним острівцем, куди він спішив кожного вечора. Ще й не часті листи з дому.

Батько взагалі не любив писати – а у ті часи, коли Левко жив вдома, то й писати було нікому, всі свої були поруч, – але зараз усе ж доводилося відписувати на лист сина. Спершу Левко хотів писати частіше, але вже після другого чи третього листа раптом виявилося, що описувати взагалі-то нічого, не хотілося повторюватися, і листи стали вже не такими частими. Тим не менш, кожних пару місяців він усе ж писав батькові. Напевне, раніше, коли і Відень, і Перетин належали одній державі, листи доходили швидше, хоч Левко цього достеменно не знав, але тепер завітному чотирикутнику доводилося минати два кордони, а насамкінець і львівський поштамт, де, можливо, не раз ламали собі голову над тим, де ж лежить цей таємничий Перетин, про який знають у самому Відні.

Листи батька не вирізнялися оригінальністю, повідали про звичайне буденне сільське життя, як от «недавно закінчили збирати збіжа, у Вальків поламав ся віз, мусив робити їм вал, а Василь Морозів написав з Гамерики, що вже пристав до роботи», але Левко саме на такі звістки і чекав. Головне, що це писав сам батько!

Вже із самого початку він спокійно поставився до звістки, що батько вдруге одружився. Можливо, якби він був поруч, його відношення до Орини було б інакшим, але зараз Левко розумів, що батькові одному важко, як, зрештою, важко було й Орині. Зараз же з-поміж скупих батькових слів відчувалося, що він пишається прийомною дочкою Галиною, а особливо малим Богданом, у якому душі не чує.

Завдяки таким листам Левко був поінформований про всі перетинські події. Він знав, що Степан Білецький десь пропав у Росії і рідні не знають, що з ним сталося; Михайло Смоляр остаточно став Міхалом і в нього народився син Тадеуш, що особливо боляче переніс батько Яків; а от Семен Кандиба може пишатися своїм сином Грицем – той вчиться у гімназії в Кам’янці і подає великі надії.

Левко зітхнув. Невідомо, чи зможе він ще відвідати своє село і чи застане живим батька. Доля порозкидала їх світами і повсюди змусила пустити коріння.

Але, одначе, він засидівся!

Левко Вовк не став чекати, коли про нього згадають, акуратно поскладав на столику газети, надягнув халат і попрямував до лабораторії, де вони усі ось уже третій тиждень поспіль проводять складний експеримент…

Наприкінці робочого дня, після одноманітних дослідів, про ефективність яких можна буде судити лише після того, як вже завтра їх проаналізують, Ганс Керн потягнув Левка до ресторану. Спочатку той відмовлявся, мотивуючи тим, що треба повертатися додому, але все ж пристав на пропозицію колеги, переконавши себе, що нічого поганого з того, що він повернеться до родини на годину пізніше, не буде.

На здивування Левка, Ганс Керн потягнув його до улюбленого галичанином «Кафе Централь». Після того як Відень один за одним полишили майже всі представники української еміграції, ресторан заполонила наукова еліта, тому для Левка майже нічого не змінилося, правда, тут перестала звучати українська мова, зате стало більше чути наукових термінів.

Коли вони зробили замовлення, Левко Вовк поставив колезі запитання, яке хвилювало його увесь сьогоднішній день:

– Скажіть, Гансе, мені здалося, що пан професор сьогодні сам не свій, чи так було насправді?

– Ні, не здалося, Лео! – відповів Керн.

– Він так засмутився звісткою про цей путч у Мюнхені?

– Та про що ти? Професор далекий від політики, і ніякі гітлери його не хвилюють!

– Тоді чому?

Ганс Керн зітхнув:

– Коли ми зранку не відривали своїх очей від повідомлень з Мюнхена, професора хвилювало інше. З Берліна прийшла звістка, що його учениця Ліза Майтнер написала статтю про відкриття, над яким Екснер б’ється не один рік.

– А що тут поганого? – здивувався Левко.

– Поганого тут, ти маєш рацію, мало, але неприємне те, що зараз Ліза Майтнер працює разом з Отто Ганом, а його наш професор терпіти не може.

– Чому?

– У великих свої дивацтва. От доживемо до його років, станемо професорами і будемо дивитися ми з тобою один на одного крізь решітку якогось кристалу!

Левко уявив собі цей «поєдинок», і йому стало весело.

– Але нам це не світить! – заспокоїв його Керн. – До того часу всі відкриття вже будуть зроблені, і нам лише залишиться ковтати слюньки, згадуючи про ці роки.

А поки що вони ковтали слюньки, спостерігаючи, як на стіл ставлять замовлене. Левко почекав, коли можна буде приступати до вечері, й лише тоді запитав:

– А як там усе ж з тим вашим Гітлером? Щось я нічого не чув про нього раніше.

– І ніхто не чув! Як і я, він воював, але не в австрійській армії, а за Німеччину.

– Чому?

– Він, бачиш, вважав нижче своєї гідності воювати за цісаря!

– А чим йому не догодив Франц Йосиф?

– Я багато не знаю, але Гітлеру було не до вподоби, що доведеться служити разом з євреями.

Левко Вовк застиг з піднесеною до рота ложкою.

– А вони чим йому не догодили? – запитав він.

– Не знаю, щось особисте, – відказав Ганс. – Знаєш, Лео, мені здається, що треба тримати подалі сірники від цього хлопця з вусами і чубчиком!

– Ви гадаєте, що Гітлер вийде з тюрми?

– Та я здивуюся, якщо він узагалі туди потрапить! Німеччина, Лео, зараз дірява порохова бочка, оточена фанатиками із запаленими сірниками. Найнебезпечніший ворог – це повержений озлоблений ворог! А німці саме такими є!

– Але ж ви… ми також переможені! – обережно заперечив Левко Вовк.

– А ми ніколи не мали таких великих амбіцій, як Німеччина! Залишили австрійцям Австрію – і то добре! Від нас же практично нічого не забрали. Тироль не рахую! А у Німеччини забрали багато. Один Рур чого вартий!

Левко бачив, що ця тема неприємна земляку Гітлера, тому непомітно переключився на нейтральну тему, тим більше що краєм ока помітив, як двері відчиняються і всередину входить уже літня людина у пальті, капелюсі і з широкою бородою. Левко Вовк внутрішньо напружився. Раніше йому не доводилося зустрічатися з прибулим, але він точно знав, хто це.

У «Кафе Централь» зайшов Михайло Грушевський.

Він зупинився у дверях, окинув поглядом залу, знайшов вільний столик і повільно попрямував у протилежний кінець приміщення. Грушевський пройшов повз Левка і, напевне, був неприємно вражений тим, що цей молодий чоловік так пильно його розглядає. Можливо, думав Грушевський, це один з небагатьох колишніх, що іще лишилися у Відні; схоже, не простий вояка, котрих тут назбиралося багато, адже, судячи з усього, він знає, хто я такий. Михайло Сергійович вирішив не зупинятися і не з’ясовувати, хто цей молодий чоловік, обличчя якого видалося знайомим. Він узагалі не хотів більше мати справи з колишніми.

Грушевський підійшов до обраного ним столика, зняв пальто і повісив на сусідній стілець. Кельнеру, що одразу виріс поруч, замовив тільки чай, тай й то лише через те, що зайти у ресторан і просто сидіти було не прийнято.

Ні, безумовно, він десь бачив цього молодого чоловіка. Грушевський напружив лоба, силкуючись пригадати, де міг його зустріти. Ще до весни, до того проклятого для галичан дня, коли великі держави віддали їхню землю на поталу полякам (а іншого слова підібрати було важко!), Відень наповнили емігранти з Галичини і навіть тут, у «Централі», можна було частіше почути українську мову, аніж німецьку. Грушевський задумався.

Ще свіжими були травневі спогади. Тоді з віденського вокзалу відправлявся берлінський потяг. Звичайно, він відбував до Берліна кожного дня, але той був особливий. Відень покидав Диктатор Західноукраїнської Народної Республіки Євген Петрушевич. Їхав не один, а з багатьма своїми міністрами. Уряд у вигнанні переїжджав на нове місце. Тоді він, Михайло Грушевський, прийшов на вокзал, став осторонь і так і простояв, неупізнаний, до того часу, поки потяг не зрушив з місця. Він ніколи не зустрічався з Петрушевичем, з ним мав справу Симон Петлюра, але постійно слідкував за ним у газетах і сердився, коли хтось порівнював їх чи ба навіть протиставляв.

Прийти на вокзал підштовхнуло бажання побачити, хто ще залишився у Відні з тих, кого всюдисущі газетярі невдовзі… протиставлять йому. Дивно, але на пероні залишилися тільки люди, геть незнайомі Грушевському. Чіпка пам’ять вирізнила серед купки тих, хто проводжав Диктатора, і цього молодого чоловіка. Так, це безумовно був він! Напевне, серед галицької еміграції він займав не найвищий щабель, бо ні до того, ні після від’їзду міністрів уряду ЗУНР в екзилі Грушевський його не зустрічав. Що ж, тим більше зараз він не хоче нікого бачити!

Інше хвилювало Михайла Грушевського. Зрештою, саме через це він і завітав сюди. Навіть не помітивши чашки з чаєм, Грушевський поспішно дістав з внутрішньої кишені піджака складений аркуш паперу. Це була відповідь радянського посольства у Берліні на його прохання повернутись в Україну. І найголовніше – позитивна відповідь!

Ще влітку двадцять першого року після ганебної зради Петлюрою України він направив листа до ЦК КП(б)У, в якому заявив, що Українська партія соціал-революціонерів, представником закордонної делегації якої він є, поділяє завдання III Інтернаціоналу, і запропонував КП(б)У піти на співпрацю з УПСР. Висловив бажання повернутися в Українську Соціалістичну Радянську Республіку. І ось сьогодні він отримав листа з посольства. Повноважний представник УСРР у Німеччині Володимир Ауссем повідомляв, що йому дозволено повернутися до радянської України, щоб він мав змогу продовжити свою наукову діяльність. Найближчими днями на спільному зібранні Всеукраїнської Академії наук буде розглянуте питання щодо призначення товариша Грушевського академіком кафедри історії українського народу.

Як довго він на це чекав! Боявся – і все ж сподівався на ось таку відповідь! Відтоді, як у березні дев’ятнадцятого року був змушений емігрувати до Чехословаччини, він перестав бути політиком. Хоч і довелося йому заснувати спершу комітет незалежної України, а потім Український соціологічний інститут, це була не політика, радше спроба розібратися, що ж, власне, відбувається там, на його рідній землі. За іронією долі, саме це його прагнення і звело знову з політикою, радше з політиканами. У вересні двадцять першого року Центральний Комітет УПСР виключив його зі своїх рядів «за угодницьку політику стосовно більшовицької України». Він пробував заперечити, що іншої України немає, але це нічого не дало. Кожен залишився на своєму: керівництво партії було переконане, що звільнило свої ряди від капітулянта, а у нього… нарешті з’явився вільний час, щоб зайнятися улюбленою діяльністю. Вже тут, у Відні, він задумав написати велике дослідження «Історії української літератури». Що ж, нема лиха без добра! Перші п’ять томів уже вийшли у Львові, на черзі останній. Коли він повернеться додому, зможе видати і шостий том, адже там чекають на вченого Грушевського, але не політика, та й політиком він став, по суті, випадково, і якщо чесно зізнатися самому собі, ця сфера його аж ніяк не приваблювала.

(Михайлові Грушевському так і не вдалося видати шостий том «Історії української літератури», як і закінчити «Історію України-Руси». Дійшовши у своїх дослідженнях до часів Богдана Хмельницького, він спробував зобразити історію дещо інакше, аніж це передбачала ідеологія комуністичної партії. Це й стало причиною того, що останній, десятий, том вийшов уже після смерті автора.

Шостий том «Історії української літератури» побачив світ тільки у 1995 році.)

1924

5

Початок року ознаменувався в Польщі такою небаченою досі інфляцією, що люди воліли взагалі не мати справи з «живими» грошима. На початку січня за міфічний долар – бо мало хто уявляв, як він узагалі виглядає, – давали фантастичні десять з чвертю мільйонів польських марок. Банк просто не встигав за такою інфляцію і безперестанку друкував банкноти дедалі більших номіналів.

Напевне, єдиними, хто скористав з цього, були осадники. Вони отримали від держави під невеликі відсотки кредити на закупівлю худоби, інвентаря та матеріалів для будівництва, а гіперінфляція з’їла не те що відсотки, але й сам кредит.

Жителів Перетина проблеми з польськими «пеньонзами» хвилювали мало. Вони вже давно звикли обходитися продуктами своєї праці, і навіть коли хтось їздив на базар до Кам’янки, то й там панував натуральний обмін – просто ніхто не знав, скільки саме сьогодні коштує пшениця чи порося: п’ять мільйонів польських марок чи лише чотири з половиною. Щоб не переплатити чи, навпаки, недоотримати, згадали ще передвоєнні «тарифи», коли за якийсь конкретний товар можна було купити інший.

Але навіть у такому випадку охочих займатися подібною «комерцією» було мало, тому здебільшого всі сиділи вдома. Коли ж до перетинців дійшла чутка, що старі гроші мінятимуть на нові, грошова торгівля зникла зовсім.

Уперше відомості про нові польські гроші із давно забутою назвою «злотий» перетинці почули наприкінці січня. І привіз їх до села Яків Смоляр.

Зима 1924 року видалася сніжною, тому до Перетина можна було доїхати лише на санях, а до лісничівки, де осіли Смолярі, й поготів. Специфіка роботи гайовим змушувала Якова Смоляра хоча б раз на місяць бувати у повітовому місті. Зрештою, це виявилося не таким уже й обтяжуючим обов’язком: майже кожного разу Яків підбирав дорогою когось із односельців, та й візити до міста зазвичай закінчувалися тим, що він привозив додому чергову зарплатню.

Щоправда, сьогодні попутників не було, і всю дорогу Якова ніхто не відволікав від думок. А вони були невеселі…

«Тату, я єстем поляк…»

Ці слова із синового листа краяли його душу. Яків узагалі-то навіть спокійно поставився до рішення Михайла спочатку оженитися на польці Касі, а пізніше залишитися жити в якомусь незнайомому місті. Батько сприйняв це майже як належне: свого часу він сам забрав свою Олену чи не з-під вінця і також не питав згоди батьків, тому Яків нічого поганого не бачив у діях найстаршого сина.

Але…

«Тату, я єстем поляк, бо зараз ми всі жиємо в Польщі і тому всі є поляками».

Яків дивувався таким словам сина, неначе не він їх писав, неначе за спиною Михайла стояв хтось, хто водив його рукою. Неначе і не воював стрілець Михайло Смоляр проти тих самих поляків, неначе не вбили вони його брата Миколу!

«Ви маєте дякувати новій владі за те, що вас поставили гайовим, бо не кожний русин може получити такий чин, лише ті, кому довіряють».

Оте «русин» остаточно переконало Якова Смоляра, що листа писав не його син. Вже не син. Не міг його Михайло таке писати!

Наприкінці листа батькам було повідомлено, що вони стали дідом і бабою й мають онука Тадеуша, котрого хрестили у костелі Святого Леонарда.

Саме таке закінчення і відкинуло усілякі сумніви у словах сина.

«Тату, я єстем поляк…»

Цей біль Яків тримав у собі. Ніхто, навіть жінка, не знав, що твориться у нього в душі. Для Олени головним було те, що син живий, женився, став батьком і має свій магазин – все те, чого б він не добився тут.

Сани легко ковзали засніженою дорогою. Обабіч дороги піднімалися снігові кучугури, у яких навіть ховалися придорожні кущі. Сліпило низьке січневе сонце, від чого сльозилися очі. Попереду вже виникли перші хати Перетина. Після того як Яків віддав свою господарку під читальню «Просвіти» за суто символічну суму (як виявилося, просто так передати у постійне користування можна було лише через юриста, а це була клопітна робота, тому всі згодилися на варіанті оренди за суто символічну одну польську марку), його туди більше не тягнуло, він не ходив навіть на вечори, котрі організовувала молодь. Усе його життя тепер протікало на лісничівці, причому потроху він відібрав у Василя Вовка першість бути центром подій: якщо раніше саме кузня була тим місцем, де, бувало, обговорювалися й вирішувалися сільські проблеми, то тепер це відбувалося на лісничівці.

Проїжджаючи повз склеп Гутмана, Яків зауважив господаря. Той порався на обійсті, розгрібаючи сніг, що насипав за ніч. Почувши скрип від полозів саней, Моше підвів голову. Упізнавши Якова, він відклав убік лопату.

– Чи не погордує пан гайовий запрошенням посидіти у бідного Моше? – запитав він.

Смоляр зупинив коней і здивовано поцікавився:

– А чого ти бідний? Здаєтьсьи мені, що тілько ми удвох в селі можемо сказати, що маємо пеньонзи!

– Пеньонзи? Та хіба то гроші? Вчора моя Лея випадково розірвала сто тисяч марок. То я навіть не сварив її! А що буде далі? Казали, що вже виділи десять міліонів вкупі. То що, я маю сварити свою Лею за якихось сто тисяч?

Ці слова підняли Якову настрій. Він зійшов з саней, зав’язав віжки на плоті.

– Ну, якщо запрошуєш, то гріх сьи відмовляти! – сказав він. – Тим більше що пеньонзи я маю, можу позичити бідному Моше.

Гутман підняв руки.

– Та хіба я через те кличу вас! Запрошую розділити мою велику радість.

– Радість? – перепитав Яків.

Він спробував згадати, яке свято має на увазі Гутман. Свято Кущів, здається, вже давно минуло, але до жидівської Пасхи ще далеко. Зрештою, знання Якова про жидівські свята на цьому закінчувалися.

– Так, радість у мене! Мій Шмунь женився і привів додому молоду дружину!

Почувши таке, Яків зупинився здивований.

– А чому ніхто про то не знає? – запитав Смоляр.

– Моше тут один. Кому він має хвалитися? Хіба що Василеві Вовку і вам! А вас, пане гайовий, я поважаю!

– Ну, тоді точно гріх сказати «нє»! Треба ж сказати молодим «на щастя»!

– У нас кажуть «мазл тов!» – мовив Гутман.

– А що то значить?

– На щастя!

– Що ж, на щастя – то на щастя!

У супроводі Гутмана Смоляр зайшов до склепу. За прилавком у незмінній кіпі стояв щасливий Шмунь, і було видно, що сьогодні тут не його місце, але єдиний син Моше все ж не міг не послухатися батька. Побачивши іменинника, Яків підійшов до Шмуня і потиснув йому руку.

– Я не знаю, що жиди кажуть у таких випадках, але гадаю, що коли побажаю щастя, то нічого поганого не буде!

– Данкен дір! – відповів здивований Шмунь.

– Як звати твою суджену? – поцікавився Яків.

– Хава!

– По-нашому…

– Єва! – підказав Моше.

Він запросив Якова до столу, що стояв збоку. Невдовзі перед Моше з Яковом з’явилася пляшка горілки з закускою. Шмунь скромно продовжував стояти за прилавком. Не знаючи, чи можна запрошувати винуватця цього застілля до столу, Яків не став навіть нагадувати про це, слушно припустивши, що господар знає, що робить.

Коли першу чарку було випито за молодих, а за нею другу й третю, розмова непомітно відійшла від причини запрошення Якова, і Моше повідав про свою проблему.

– Шмунь женився, Голді через два роки буде чотирнадцять, а ви знаєте, що таке у нас чотирнадцять років для дівчини? Вона може вийти заміж! Я не знаю, чи то буде через два роки чи пізніше, але сім’я Моше поповниться.

– Тобто ти хочеш ставити нову хату! – здогадався Яків. – І тобі треба лісу!

Моше Гутман винувато знизав плечима. Мовляв, хочу не хочу, але треба! Яків усміхнувся, розгадавши хитрість Гутмана, але сприйняв це спокійно: з подібними проханнями до нього зверталися часто.

– Ну, як треба то треба! Мені що – ліс не мій, я тілько дивлюсьи за ним. Підійди до мене десь… – Смоляр хотів сказати «в суботу», але вчасно спохопився. – На днях. Поговоримо.

– Дякую, Якове! Моше не залишиться в боргу!

– До речі, про «пеньонзи»! – спохопився Яків. – Був я у Камінці, там у повітовій раді мені сказали, що скоро будуть нові гроші.

– То які? – стривожено запитав Моше.

– Казали, що золоті чи то злоті.

– Колись уже були злоті. Ще за першої Польщі⁵.

– Тепер вернули.

– А що буде з марками?

– А тобі дуже шкода? – здивувався Яків. – Багато їх маєш?

Гутман повів плечем.

– Та багато не багато, але і тих шкода! – невизначено сказав він.

– Казали, що будуть міняти. Один злотий на два міліони марок⁶. Але, Мошку, щоб поміняти, треба ще до Камінки доїхати.

Яків Смоляр підвівся з-за столу.

– То я чекаю тебе в кінці неділі, – нагадав він. – Дякую за стіл, але мені треба їхати.

Він ще раз кивнув Шмуню і залишив склеп. Треба було їхати додому, але у нього була ще одна справа.

І Яків повернув на сільську дорогу. Зупинився перед брамою Ребриків. На гуні він побачив самотню постать Галини, чималенький живіт якої підказував, що скоро родина збільшиться.

– Галино, а поклич-но тата! – сказав, привітавшись, Смоляр.

– Тато в кузні, – повідомила Галина. – Там усі наші.

«Усі наші» могло означати лише одне: Василь із зятем Данилом чаклують над черговим замовленням, а малий Богдан їм допомагає.

Яків нагнав коней і невдовзі вже був біля кузні. На його здивування, роботою там і не пахло, зате на обійсті зібралися всі Вовки, включаючи і зятя Романа Панаса. Чомусь Яків не здивувався, коли ще здалека почув голос Юстини Солтис. Жінка, як завжди, не минала нагоди присоромити сина за те, що залишив її з батьком самих, і «пройтися» по невістці Галині, яка «чарами приманила до себе Данила». Щоправда, зараз Галини тут не було, тому весь негатив дістався Данилові.

Яків Смоляр застав лише кульмінацію вистави, коли всі головні слова були сказані, природно, своєї мети не досягли і залишалося тільки почути фінальну сцену. Як завжди, цю «честь» Василь не довірив нікому.

– Юстино, і тобі не надоїло? – майже осудно мовив він. – Та ти подивисьи на себе! Від тебе, як від ядовитої змії, бризкає отрута. Чого ти сьи хочеш добити? Що після таких слів твій син кине свою жінку, яка має скоро народити, і вернисьи до тебе? Я нікого не тримаю коло себе, але прийняв його як сина. Не зятя, а сина! А ти? Подивисьи на себе! Ні дочки, ні сина коло тебе нема! Ви ж з Лукою лишилисьи самі! Хто вам колись горнятко води піднесе? А хто тобі очі закриє, коли настане час? Юстино, Юстино! Не про то ти думаєш!

Василь Вовк не кричав, не підвищував голос, що само по собі було незвично, лише неголосно говорив, але саме цей спокійний тон найбільше бісив Юстину. Вона зрозуміла, що свого не добилася (як, зрештою, кожного разу), лише кинула наостанок: «Не треба мені нічиєї помочі! Сама принесу собі води!», востаннє подивилася на принишклого Данила і залишила обійстя.

Усі полегшено зітхнули. Гнат Вовк з Романом повернулися до стайні дороблювати свою роботу, напевне перервану приходом сусідки, а Яків нарешті зліз із саней. Він узяв в руки чималий мішок і передав Василеві. Це було замовлення купити у Кам’янці потрібний для роботи реманент.

– Весело тут у вас! – тільки й сказав Яків.

– Ти пропустив найцікавіше, – мовив Василь Вовк.

Яків махнув рукою.

– Пусте! Я і так знаю, що було!

Василь віддав зятю Данилові привезене, сказавши викласти у кузні й знову роздути вогонь, який, певно, вже встиг згаснути, а сам вийняв файку і закурив:

– Як там у місті?

– А що з ним сьи стане? Стоїть! – відповів Яків. – Ти знав, що Мошко сина женив?

– Знав. Ще вчора, – відповів Василь.

– Звідки?

– Мошко покликав мене до себе, щоб похвалитисьи. Посиділи, випили…

– Просто посиділи й випили? – обережно поцікавився Яків.

– Та нє. Мошко хоче ставити хату Шмуню, то й питавсьи за залізо.

Почувши таке, Яків Смоляр голосно розсміявся. Здивований такою реакцією, з кузні визирнув восьмирічний Богдан.

– Що таке? – не зрозумів Василь.

– Та я якраз тоже їду від Мошка, де він хвальвсьи мені Шмунем і питав за дерево, – пояснив Яків.

Цього разу засміявся Василь.

– Мошко день не прожиє, як не скористає! – констатував він. – І як? Добившсьи свого?

– А в тебе?

– Ну, залізо завжди йде за деревом! Буде що скріплювати, нароблю й заліза!

Василь пустив дим.

– Левко написав письмо, – говорив він. – А в письмі прислав знимку. Він з жінкою і внучкою. Казав, що, може, десь приїде родиною. Хоч онучку зовиджу! А то тьижко, коли діти далеко.

– Так, то правда! – згодився Яків.

Василь не став далі розвивати болючу для Смоляра тему. Вони ще трохи поговорили, затим Яків попрощався і поїхав до себе додому, де на куплене вже чекала жінка Олена…

Але січень просто так не бажав закінчуватися. В останній день на лісничівку прийшла повістка, згідно з якою Костеві належало з’явитися до лікарсько-оглядової комісії, що мала визначити його придатність до служби. Ця звістка принесла у сім’ю тривогу: Олена чомусь одразу згадала свого Никольцю, що згинув на війні, а Яків – Михайла, котрий став поляком. Але діватися було нікуди, і Смолярі після плачів та зітхань усе ж змирилися з неминучим.

Лікарська комісія визнала Костю Смоляра здоровим і годним до служби в уланах. Оскільки уланський полк розквартировувався у Кам’янці, а сам Яків бував там часто, то й розлука обіцяла бути не такою тяжкою. Тим не менш Яків вирішив поговорити з сином.

Вони вийшли на галявину перед хатою, Кость почекав, коли батько запалить. А той не спішив починати розмову. Яків подивився на сосни, вкриті таким щільним шаром снігу, що було дивно, як він узагалі не поламав гілки.