Kitobni o'qish: «Сон тіні»

Shrift:

Інакший світ

Українська література скидається на айсберг, у якого 90 % під водою, а лише 10 % над водою. Безліч творів лежать у рукописах, безліч письменників неприступні ширшому колові читачів, оскільки їхніх творів ніхто не перевидає.

Навіть така письменниця, як Наталена Королева, чиї твори належать до вершинних здобутків нашої літератури, видана за час Незалежності тільки частково. А більша частина її творів залишилась у рукописах та в журнальних публікаціях.

Її називали Понтійською Амазонкою, княжною іспанського роду, забутою ґрандесою, письменницею світової теми, письменницею-казкою, найекзотичнішою постаттю у нашій літературі. Саме її життя – це вже чудова підстава для створення захоплюючого серіалу, де буде все – таємниці мадридського двору, королівські інтриги, велике кохання і карколомні воєнні пригоди.

Наталена Королева народилася 3 березня 1888 року в іспанському містечку Сан-Педро де Карденья біля Бурґоса, на батьківщині легендарного лицаря Родріґо Діаса де Бівара, відомого з історії як Ель Сід. Батьком майбутньої письменниці був граф Адріян-Ґеорґ Дунін-Борковський зі старовинного українського шляхетського роду, одна гілка якого сполонізувалася, а друга збагатила козацьку старшину. Мати письменниці походила з не менш старовинного іспанського роду і називалася Марія-Клара де Кастро Лячерда Фернандес де Кордоба де Медіначелі і Фіґероа.

За іспанською традицією дівчинку охрестили кількома іменами відразу: Кармен Фернанда Альфонса Естрелла Наталена. Такої родовитої письменниці та ще й зі своїм гербом – Кастильська Вежа і Араґонський Лев від матері та Білий Лебідь від батька – наша література ще не мала. Зрештою, ніщо й не віщувало, що з цієї іспанської шляхтянки стане українська письменниця.

Взагалі родові легенди Наталени Королевої настільки цікаві, що вона не могла їх не відтворити у своїх творах. А особливо пишалася тим, що є прямим нащадком найучені- шої жінки в Іспанії XVIII сторіччя – Ісидори-Марії де Лячерда, котра стала професором мадридського університету.

Оскільки граф Борковський з дитинства виховувався у Франції, то тут минала і його молодість. У 1884 році на французькому курорті у Біарріц він і познайомився з чарівною іспанкою, а одружившись, переїхав до маєтку дружини в Іспанію. Перед самим народженням Наталени туди ж приїхала з Волині мати графа Теофіля з роду Домонтовичів. Наталена називає її «литвинкою», через що деякі дослідники шукали у письменниці й литовську кров, але литвинами в Україні віддавна називали волиняків та поліщуків, а не литовців.

Мати Наталени померла через п’ять годин після пологів, а батько, як учений-ентомолог і член Французької Академії Наук, вирушив у подорож до Африки, Індії та Цейлону. Опікуном маленької Наталени став вуйко Евгеніо, але що він служив офіцером у королівської гвардії в Мадриді, то доручив дівчинку бабусі Теофілі.

Відтак чотири дитячих роки Наталена провела на Волині у бабусі у маєтку Великі Борки. Там вона і навчилася української мови. У повісті «Хрест» ці золоті дні дитинства описані з неабиякою любов’ю.

Найбільшим щастям для малої Ноель (в Україні її називали на французький манір) було вирватись з панського будинку і втекти до баби Северини, що доглядала птицю у бабусиному маєтку. «Там було затишно й тепло. Пахло сушеним зіллям, розвішаним пучками і пучечками по стінах. Баба Северина була «зілійниця»: вміла лікувати.

Перед темною іконою у срібній «шаті» висіли на шовкових ниточках гарно мальовані писанки і світилась лямпадка – червона і тепла. Немов горіло то ясною офірою «за всіх і за вся» живе серце Северини, яка собі від життя уже нічого не бажала.

Знала стара і безліч казок. Не про красунь з золотим волоссям, а про те, звідки взялася на світі квітка гвоздики, чому жайворонок до сонця летить, чому чайка – татарська душа – все «ки-ги! ки-ги!» кричить.

Навесні у баби Северини аж лящало – від щебетання. Бо на всіх полицях її кухні, у ситах, решетах, скриньках та скриньочках було повно потяток: курчат, каченят, гусенят, індичат, перличок. Все це – жовтеньке й пухнате, як квіточки кульбаби, вітало весну і життя.

А вікном заглядала зелена лука, гаптована блакиттю незабудьок та золотом каченців-купчаків. Коли баба Северина уперше випускала на двір своїх потяток, відбувалась ціла містерія.

Ранком того дня Северину возили «нетачанкою» до містечка, до церкви. І повертала баба урочиста й посвятна з двома просфорками. Половинку одної давала Ноель, яку називала Наталею. Довго хрестила дитину, гладила по голівці й шепотіла про «душечку», яка б мала «зглянутися на сирітську долю». Другу половинку просфори баба їла сама. Їла не так, як хліб їдять, але ніби обряд виконувала, пильнуючи, щоб не впало ані крихотки.

Тоді виймала з мисника велику філіжанку з золоченим вухом і кольоровим образком в овалі: Христос благословляє круглий хліб і келих. І відбувалось чаювання з хлібом і медом. Цукру баба Северина не вживала ніколи:

– Він грішний: крізь собачі кості його перепускають!

Діставала шматок хліба з медом і Ноель. І який же смачний був цей хліб! Напившись чаю і прибравши свою філіжанку, баба випускала на підлогу кухні всіх своїх потяток зі всіх скриньок, кубелець, сит і решет. А до кошика, в якому уже була накришена друга просфора, сипала свячене на Маковія зілля: полинь, деревій та китички проса.

Темною, заздалегідь приправленою хусткою зав’язувала собі очі і ледве пересуваючи ноги, щоб не подушити пташенят, простягнувши руки, баба виводила з хати своїх потяток, промовляючи:

– Як не бачу я ні вікон, ні дверей,
Най не бачить ворог моїх курей!
Ані шулика, ані ласиця,
Ані шкідливий звір, ні птиця.
Геть від нас хвороби, лихо!
Наше місце свято, в нашім краю тихо!

Коли вся малеча була на дворі, Северина здіймала з очей пов’язку, махала нею «на чотири вітри», заклинаючи ще: «годину погану та лиху чарівницю Морану». Тоді сипала навхрест «Маковійське зілля» і крихотки просфори, промовляючи:

Святий Аврам на зілля орав,
Мати Божа поливала,
Людям на потребу благословляла.

Закінчувала свій обряд побажанням курятам, щоб вони «росли здорові» та щоб було їх «як маку».

Для баби Северини все було живе і посвятне: і вода, і земля, і вогонь. Борони Боже, щоб хтось при бабі плюнув у вогонь! Тоді вона гасила «сплюгавлену ватру», вигребала до чиста увесь жар і закопувала його. А новий вогонь розпалювала від своєї лампадки, переносячи його «страсною свічкою» з зеленого воску, що принесла її зі святого Києва з прощі у Лаврі.

Ранком, вибираючи воду з криниці, баба «віталася» з нею:

– Добрий день, Водо Уляно, Земле Тетяно.

Доторкалася кінцями пальців і землі. Коли ж зривався вітер, умовляла його:

– Вітре Дмитре! Вій до того краю, де нікого не маю!»

На початку 1893 року бабуся Теофіля померла, і Наталенин вуйко Евгеніо відіслав її до монастиря Нотр дам де Сіон у Піренеях.

«Крім вуйка-теолога ніхто не відвідував Ноель-Естрельїту, – читаємо у повісті «Хрест», – ніхто не брав її додому, ані на ферії (канікули. – Ю. В.), ані на свята. Куди ж бо міг взяти її теолог, що мешкав сам у кляшторі? Бо хотів стати не тільки священиком, але й ченцем».

1898 року її тітка Інес, яка була старша від Наталени лише на десять років, вийшла заміж і забрала дівчину з монастиря. Описала це письменниця захоплюючими словами:

«І от травневим ранком до життя сироти увійшла казка. Мала вона – як це й повинно бути у казці – постать Доброї Феї, яка назвала себе Ноеліною тіточкою Інес.

Перебуваючи уже другий рік на шлюбній подорожі Європою, молоденька двадцятилітня Інес схотіла – повна особистим щастям – зробити радість Кляриній сирітці і взяти її у подорож із собою. Ласкавість тіточки Інесільї була така безмежна, що запропонувала небозі самій вибрати собі маршрут. Справжня казка!

Добра Фея з’являється з травневих квітів, дотиком чарівного прутика зміняє звичайний гарбуз на золотий повоз, а нікому не потрібну Попелюшку на щасливу принцесу, бажання якої стають дійсністю!

Ноель назвала три міста, які хотіла побачити: Рим, Бурґос і… Аахен. Бо в Аахені гробниця Карла Великого! А він в ту добу Ноеліного життя втіляв у собі все велике і героїчне».

Чоловік тітки дон Лоренсо – арабіст і археолог – викладав у Мадридському університеті. У 1899 року Наталена жила у Мадриді у маминої кузинки Касільди Медіначелі, котра була двірською дамою, подругою королеви Марії-Крістіни. Вона часто бувала у королівському палаці Ескоріалі й мала змогу не тільки спілкуватися з королевою, але й гратися з королевичем – майбутнім королем Іспанії Альфонсом XIII.

Дон Лоренсо зацікавив Наталену археологією та малярством, навчав арабської мови і спонукав студіювати медицину, а тітка Інес займалася її музичною освітою та співом. Окрім цього Наталена їздила верхи та володіла холодною і вогнепальною зброєю. Згодом вона писала, що «вихована двома вуйками-вченими», які «вчили мене мовам, філософії… історії Іспанії, археології, мистецтва, приправляти лікувальні зілля, музиці, співу, складанню віршів іспанських і латинських».

У 1905 році тітка Інес захворіла на сухоти й померла у віці 27 років. А тим часом батько Наталени повернувся з тривалих подорожей в Україну, оселився у Києві і одружився з шляхтянкою Людмилою Лось, яка походила «зі славного чеського роду». Нав’язалося листування, в якому батько став настійливо прохати, аби Наталена переїхала до нього.

«Озвався батько. І кликав дівчину додому. Немов би був у Естрельїти інший дім, окрім бургоського! Нині татко міг покликати дівчину до себе. Гострий біль від втрати любої дружини настільки затих, що у Великих Борках з’явилась нова мама. Власне, це вона пожаліла незнайому їй пасербицю, з якої мала стати черниця. І Ноель мусить бути незмірно вдячна за це…

Нова ж мама визнала за неслушне, щоб дівчиною опікувався вуйко-священик. Вона ж таки має батька і, хоч і не рідну, але все ж таки маму. Боротьба і суперечка були зайві. Батько мав право на свою дитину і тільки його слово є вирішальним, коли іде про її долю» («Хрест»).

Вона їде до Києва і змушена змагатися характерами з мачухою, котра звикла усіма командувати, а на додаток була ще й заражена москальськими православними ідеями, відтак усе іспанське викликало в ній відразу. Правда, вона робила поправку на Францію. Усе французьке подобалося, тому до пасербиці вона зверталася на французький манір – Ноель. Під цим іменем письменниця фігурує у повісті «Без коріння».

Мачуха вважала, що нема кращої долі для жінки, як вдало вийти заміж, а про те, аби продовжити навчання, і слухати не бажала. Але щось і від неї вдалося почерпнути, бо вона навчила Наталену чеської мови, історії та літератури. Окрім цього дівчина вивчила польську, українську та російську. Остання давалася їй нелегко: «Тиждень за тижнем минали серед нудного, але впертого навчання тяжкої для європеїзованого вуха московської мови».

Про те, як вона навчалася у пансіоні для шляхетних панночок, можна дізнатися з повісті «Без коріння». У Києві вона також брала уроки музики у Миколи Лисенка.

А далі батько і мачуха, занудившись провінційним київським побутом, перебралися до Санкт-Петербургу, де дівчина змушена була вести пусте й беззмістовне світське життя: «Ноель мусила бувати у товаристві, на царських прийомах, в театрах, на балах…»

Але потяг до науки перемагає, вона навчається в Археологічному інституті, навіть пише кілька статей. Водночас відвідує лекції в Академії мистецтв та бере уроки співу в консерваторії у співака і професора Олександра Мишуги, який високо цінив вокальні дані Наталени й радив їй вступити до опери.

Однак мачуха не дрімала і хутенько підібрала для пасербиці наречених: її «далекого кревняка, дона Фернандо Енріко де Кастро. Можеш спинитись на значному землевласникові князеві Чавчавадзе. Врешті, третій – блискучий гусар, ротмістр Кисілевський. Цей, щоправда, без титулів і тутешнього походження – від запорожців, але має в Петербурзі величезні зв’язки».

Мачуха намагалася будь-що притлумити Наталенин потяг до науки та співу, хоча дівчина добилася неабиякого успіху. Олександр Мишуґа запропонував їй дебют в опері у петербурзькому французькому імператорському Михайлівському театрі. Степан Росоха у 1943 р. в передмові до «Легенд старокиївських» писав: «Дебют у трьох п’єсах різного типу пройшов блискуче. Наталена дістала анґажеман не тільки до «Théâtre Michel», але й до «Théâtre Gymnase», з яким саме тоді була славна акторка Jane Gadding, що в ті часи конкурувала зі славою вже старіючої Сари Бернар». Опісля вона отримала головну роль у «Сафо» Альфонса Доде, викликавши істерику в інших актрис.

На балу у княгині Ксенії Олександрівни Наталена познайомилася з перським дипломатом, сорокарічним князем з екзотичним іменем Іскандер Гакгаманіш ібн Куруш. І відразу закохалася. А відтак опинилася у Персії, де ледь не вийшла заміж за князя, але все ж таки утекла.

Вона не повернулася ані до Росії, ані до України, бо у 1908 році царська влада запропонувала її батькові, як французькому громадянинові, покинути межі імперії. Отже вона знову в Іспанії і до літа 1911 року живе у Мадриді в дядька Лоренцо, який облаштував для неї ціле малярське ательє. Наталена учиться в Мадридському університеті, студіюючи археологію та арабістику.

Мало що бракувало, аби Наталена не стала іспанською письменницею. Але знову втрутилася доля. Закохався у неї король Альфонсо XIII та став частенько її провідувати. Чутки про королівське захоплення докотилися до королеви-матері Марії-Крістіни та дружини короля Вікторії-Євгенії. Влітку 1911 року королева через падре Евгеніо передала дівчині листа з вимогою негайно вступити до монастиря Кармеліток в Авілья або покинути Іспанію.

Наталена покинула Іспанію разом зі своїм вуйком, оселилася в Парижі і почала студіювати медицину у Сорбонні. Але її захоплення археологією не проминуло і вона побувала на розкопках Помпеї. А ще співала в паризькій опері й писала та публікувала оповідання французькою мовою. На ці публікації звернув увагу Анатоль Франс і заохотив до літератури. Тут знову мало що бракувало, аби Наталена не стала тепер уже французькою письменницею.

Тим часом у 1912 році батька Наталени викликали до Росії для того, щоб він прийняв спадщину – ті маєтки, які належали колись його матері. «Тож, одержавши від російського уряду документи, – згадує письменниця, – батько вирішив, що поїдемо поклонитись тій землі, за яку поляг його батько, а потім – продавши частину маєтків, батько заложить притулок для старих й немічних та самітніх старих людей. Ми ж знову повернемося до Франції. Батько буде продовжувати свою наукову працю. А я – студії. Бо батько хотів, щоб я була не тільки філологом, але освіченою людиною, і порадив мені ще студіювати медицину, яка «археологові має придатися при експедиціях».

Царський уряд довго не давав дозволу на заснування такої інституції, як та, що батько намітив. Боявся уряд, щоб це не було приховане гніздо революції, закладене сином польського повстанця, й умовляли батька лишити собі все на свій власний ужиток. Жиють же, мовляв, в імперії такі чужинці, як сіамський принц Чокробон, французький принц Луї Бонапарт, принцеса Боргезе. Так чому б він не міг? Батько відповів, що, мабуть, тому, що він не принц, звик до своєї праці, любить її й хоче її продовжувати. Так ці переговори тяглись, аж нас застукала перша світова війна. Як французьких громадян нас не зачіпали, але за межі імперії вже не випустили».

Коли почалася Перша світова війна, Наталена вступила до Червоного хреста як сестра-жалібниця. «Бо соромно було сидіти у зручностях та в теплі, коли там, на фронті, вмирали люди, не знаючи за що і про що. Мене послали на передові позиції. Потім до Желязової Волі. Травник… Прасниш…»

У 1915 році Наталену відправили до Києва у штаб фронту. І тут вона зустрічає князя Іскандера, командира Дикої дивізії. Кохання спалахує з новою силою. Дівчина призналася, що втекла тому, що не бажала переходити у мусульманство. Тоді князь вирішив, що він сам охреститься, і таки дотримав обіцянки. Опісля вони одружилися, але через півроку князь Іскандер загинув на фронті.

«П’ять разів була я поранена, – пише письменниця. – Дістала солдатський хрест «За хоробрість» – власне, не знаю за що! Бо тільки й було тієї храбрости, що я не покинула шпиталь, який запалили німецькі бомби! А силкувалась вивести й винести звідти поранених. Хто ж бо зробив інакше? Але мене увільнили «у чистую», як казали вояки, як інваліда, нездібного до праці. Довго я хворіла, видужувала…»

Після тих поранень Наталена уже не могла мріяти про сцену, бо у неї «перемістився слуховий центр. Чую справа те, що є зліва, й спереду те, що є ззаду (напр., їдучи авто). До того ж ліва нога залишилась також ушкодженою. З такими каліцтвами годі було думати про сцену. І це послужило, що ухопилася пера. На раду славного баритона Маріо Баттістіні, який тоді ще все мене намовляв, аби я писала. Бо казав, що я дуже «живо й пластично» розповідаю…»

Тим часом батько помер. Надійшов 1919 рік.

«У Києві було багато чехів. Вони хотіли повернутися додому. Утворювались гуртки репатріантів. Записалася до такого гуртка і моя мачуха зі мною. І от одного сумного сірого вечора ми вирушили з Києва.

Подорож була довга і тяжка, особливо коли вступили до Галичини. Що вагони не зачинялися, а вікна раз у раз не мали шибок – це ще не була головна біда. Але не було вугілля, ані дрів для паровозів. І треба було безкінечно стояти на станціях і чекати, щоб привезли паливо.

Нарешті, десь під Львовом вже, нам оголосили, що потяг залишиться тут може, два, а може, й три тижні. Хто хоче – може зостатись у вагонах. Але що нам радять пошукати собі помешкання на цей час у містечку.

Мачуха вирішила:

– Якщо маємо лишатись тут і чекати, то наймемо якогось воза, коні й поїдемо до містечка Красного. Там мешкають мої кревняки – також з роду Лосів. Я їх ніколи не бачила, але ми листувалися. Тож принаймні будемо у своїх!

Нас відраджували, лякали, казали, що двох самітніх жінок можуть вбити в дорозі. Та мачуха не відступалась від своєї думки. Нарешті двоє з наших попутників зголосилися бути нашими охоронцями. І, як практичні чехи, додали:

– Чи тут, чи на возі мерзнути (було це на початку грудня), все одно. Але, може, як до тих Лосів приїдемо – відігріємось та наїмось. Ще й задурно! Бо ж таки не братимуть вони грошей із земляків своїх.

Але мачусі не пощастило у цій подорожі. Вона застудилась, дістала запалення легенів. І лишилась у своїх… назавжди, мертва, у їхній родовій гробниці. Пізніше це дало підставу моїм літературним критикам й різним видав-ництвам писати, ніби мачуха моя була полька. А що й батько був сином польського повстанця – то ясно (їм, принаймні!), що і я так само «полька», як і мої батьки! Тому дуже багато галичан ставились до мене неприхильно.

Так залишилася я зовсім самітня на світі, серед чехів- репатріантів, мені цілком незнайомих, і з документами «репатріантки», що на них, власне, як не чешка, я не мала права!..

Дісталась до Праги з думкою: «Коли не знаєш, що робити, то іди вперед! І не оглядайся назад». Тож за два дні дійшла до міністерства й розповіла по правді й щиро усе, що зі мною трапилося. Мене вислухали з великою цікавістю – і мушу додати – з великим співчуттям. Говорила я по-чеському, бо цієї мови навчила мене мачуха. Коли ж довідались, що я ніде у світі не маю ані кревняків, ані рідного дому, то цілком просто вирішили:

– Тож лишайтесь у нас! Мову знаєте; хоч говорите як мораванка. Коли ж рідна мати була чешка, то най і не рідна батьківщина буде Чехія!

Так стала з мене чешка!

Ну, добре! Документи маю, батьківщину придбала. Але ж треба з чогось у цій батьківщині жити? Тож запиталася: куди б я могла звернутися, щоб дістати працю? Можу бути вчителькою чужих мов – знаю їх шість. Або перекладачкою. Урядовці перезирнулися, потім один з них сказав:

– То приходьте завтра у вісім годин ранку і вступите до нас на службу. Дістанете 1000 крон платні місячно.

Але тут обізвався якийсь старший – видно, дуже хазяйновитий! – урядовець.

– Таж дайте дівчині (мені вже виповнилося 31 рік, але виглядала я на менше, бо була дрібна) хоч улаштуватись, знайти собі помешкання… ну, скажім, тиждень або два!.. Тоді най прийде на працю! Маєте гроші, аби заплатити за помешкання, їжу? Як ні – ми вам дамо аванс!

Я подякувала, сказала – що на тиждень мені вистачить і моїх грошей, і часу, щоб улаштуватись. А за тиждень прийду на працю. Так наступило, говорячи словами Данте, нове життя».

У Празі Наталена познайомилася з послом УНР Василем Королівим. Йому на ту пору уже було сорок два роки, він був відомим письменником та видавцем. Василь Королів запропонував їй перейти на службу до української місії у Празі.

«Мали ми однакові зацікавлення, як малярство, література, стародавні пам’ятки мистецтв. Я говорила добре по-чеському, лише з легким чужинецьким акцентом, що трапляється часто з чехами, які народились на чужині. Він ніяк не міг навчитись. Лише за довгий час навчився добре по-чеському писати, так, що навіть писав до чеських часописів, особливо до дитячих видань. Але говорив завжди так, що я мусила «перекладати» чехам його «чеську» мову. Кочка (кицька, кішка) або чочка (сочевиця) звучала для нього однаково.

І не раз я щиро сміялась у ресторації, перекладаючи здивованому офіціантові, що «цей пан замовляє собі сочевицю, а не кішку із квашеним огірком».

Знайомство наше закінчилось тим, що в році – здається, 1923! – ми побралися».

Королів найбільше спричинився для українізації Наталени. Але він також став причиною того, що біографічні відомості про письменницю надто заплутані, існує кілька її автобіографій, де трапляються значні розбіжності. Письменниця пояснювала це тим, що її біографію «підганяв чоловік, бажаючи мати з неї українку». Відтак у деяких своїх творах вона приховувала своє неукраїнське походження.

Треба сказати, що тоді як у Польщі українці не мали змоги відкрити свого вищого учбового закладу, чехи поставилися до їхніх проблем з розумінням і дозволили кілька таких закладів. Таким чином Василь Королів влаштувався викладачем до Української господарської академії в Подєбрадах, а що цієї платні не вистачало, то писав, малював ікони й розмальовував церкви на Закарпатті. Оскільки Наталена теж захоплювалася малярством, то радо йому допомагала.

«Я тоді викладав у Господарській Академії в Подєбрадах, але жив з дружиною в селі, під Прагою, – згадував Василь Королів. – В тій добі все, що могли ми заробити, ми виплачували за зроблені в Чехах видання товариства «Час» та інші, щоб не осоромити перед чехами українського імені. Злидні тисли нас так, що треба було кидатись на заробіток кожної корони…»

Але незабаром вдалося видати відразу кілька книжок, отримати гонорар, розрахуватися з боргами і наприкінці 1920-х років придбати будиночок у містечку Мельнік.

Наталені пропонували викладати на кафедрі єгиптології в Празькому університеті, але вона відмовилась і остаточно вибрала літературу. Король Альфонсо XIII після революції в Іспанії втратив трон і, переїхавши до Австрії, кілька разів провідував приятельку своєї юності.

Під час німецької окупації Чехії настала важка пора. Ольга Кисілевська у своїх спогадах цитує лист Василя Короліва: «Питаєте, що робимо. Переважно обоє малюємо й дуже мало пишемо. Те й друге для заробітку й про чужих».

11 грудня 1941 року у Василя Короліва після допиту в гестапо стався серцевий напад, і Наталена овдовіла.

Після війни письменниця втратила можливість публікуватися, не рахуючи рідкісних випадків, коли їй вдавалося передати рукописи за кордон. З великої нужди вона змушена була братися за будь-яку роботу – навіть плела кошики. А деколи давала приватні уроки іноземних мов.

Лев Биковський, який листувався з нею, писав, що вона «одержує маленьку пенсійку, як колишня вчителька чужоземних мов. Доробляє фізичною працею в господах миттям начиння, у фабриці – сортуванням рижу на нічній зміні, а влітку – збиранням фруктів по садах. Отримує час від часу різні «подарунки» з-за кордону – речі, харчі (яких, переважно, не може споживати), гроші. Крім того, час від часу отримує «гонорари» за свої твори. Отже, загально – животіє!..»

Чікагський часопис «Овид» (№ 1, 1967) зібрав дані про те, «Як жила і вмерла Наталена Королева»:

«Наталена Королева була невисока на зріст, досить огрядна, одягалася дбайливо, хоч ходила, звичайно, не в новому. Харчувалася скромно, пила здебільша каву з молочним порошком, що його розводила водою. До того шматок хліба або булочка. Неділями діставала обід від свого колишньою годованця Тругляжа, що займав з родиною решту її дому. Не раз жартувала, що таємниця довговічности полягає в тому, щоб мало їсти.

Жила Королева у власному невеликому домику, де займала кімнату поверхнею в 20 кв. метрів, з одними дверима та з одним вікном. Крім печі, стояла там софа, що вночі заступала ліжко, письмовий стіл, кілька шаф та етажерок з книжками, мисник і два табурети. На столі лямпа, друга лямпа-дзеркало на суфіті. Стіни досить щільно позавішувані картинами, що їх змалювала сама Королева та її чоловік. Підлога застелена килимом. Всюди дуже чисто.

Можна б ще добавити, що вдержати чистоту не було для господині такою легкою справою, коли врахувати її старший вік і подекуди каліцтво. Наталена не могла вільно ходити, в неї були хворі ноги. Ідучи, спиралася на палицю. Держала при собі кота, майже ніколи не випускала його надвір, тож мусила за ним прибирати, не раз по найнедоступніших кутках. Урешті кіт, за півроку чи трохи більше до смерті своєї пані, кудись утік і більше не вернувся. Пані прохала знайомих дістати їй іншого кота, але для добра її самої не було охочих задовольнити її бажання.

«Котів я «обожаю», як стародавня єгиптянка» (З листа Н. Королевої до М. Денисюка в 1961 р.). Іншими живими істотами, що ними опікувалася письменниця, були рибки в кімнатному акваріюмі.

Кошти й удержання Наталени Королевої були спочатку дуже скромні. «Було це тяжке життя, – пише її знайомий. – Деякий час, але не довго, ходила вона до недалекої фабрики і там у кухні мила посуд. Незабаром посковзнулася, впала і вже більше туди не ходила. Підставою її існування була пенсія, що становила 200-300 чеських корон, себто половину життьового мінімуму. Свій невистачальний бюджет доповнювала деколи гонорарами з Америки та допомогою від своїх прихильників у Німеччині. Згодом нею заопікувалися українські письменники в Чехо-Словаччині. Завдяки заходам Назара Гнатюка та за редакцією д-ра О. Зілинського видано у Пряшеві в одному томі дві повісті Королевої – «1313» і «Сон тіні» (але без другої частини п. н. «Останній бог», яку письменниця згодом дописала). За рахунок гонорару письменниця дістала аванс – коло 2 000 корон, дальших 7 000 надіслано тоді, як письменниця була вже мертва. Українська філія у Пряшеві подбала про те, що Королеву прийнято в члени Спілки чехо-словацьких письменників. На тій підставі вона одержала одноразову допомогу – коло 2 000 корон, а згодом другу постійну пенсію – коло 300 корон місячно. Разом з попередньою ця пенсія забезпечувала письменниці щомісячний прожиток. У 1966 році матеріяльне становище Королевої виглядало досить надійно, але – раптово прийшла катастрофа.

Наталена занедужала несподівано. Вона впала в своїй кімнаті й уже не могла підвестись. Тільки по деякім часі домашні почули стогін. Намагалися дістатись до кімнати, але то не було легкою справою, бо двері були забарикадовані її тілом. Тругляж мусів виламати двері. Згодом хвору відвезено до шпиталю. За три дні (1-го липня 1966 р.) вона померла. Історія хвороби і тим самим причина смерти не відома, бо в чеських лікарнях це урядова таємниця.

Про занедужання письменниці довідалися деякі знайомі з української колонії у Мельніку, але дістатися до хворої було важко. Тільки двоє більш рішучих людей спромоглося побачити ще живу письменницю, не звертаючи уваги на спротив Тругляжів».

* * *

Перші літературні твори Наталена Королева публікувала у французьких часописах починаючи з 1903 року. А ще вона писала польською під псевдонімом К. Walewska. Першою ж україномовною публікацією стало оповідання «Гріх» у 1921 році у віденському журналі «Воля». Оповідання було підписане Ковалівська-Короліва. Отже вона вже тоді була одружена з Василем Королівим. Але чому назвала роком шлюбу 1923 рік – загадка.

Тим самим псевдонімом підписані й наступні публікації в часопису «Нова Україна» (1923), але вже з 1925-го вона підписується Наталія Королева і відтоді щороку публікує оповідання в різних часописах.

Окремими виданнями вийшли збірки «Во дні они» (1935) та «Інакший світ. Екзотичні оповідання» (1936), де поміщено оповідання на євангельські мотиви та релігійні легенди.

Перший історичний роман Наталени Королевої «1313» присвячений середньовіччю. Тут описана історія винайдення пороху.

Автобіографічна повість «Без коріння. Життєпис сучасниці» з’явилася 1936 року, а ще через рік – повість «Предок», яка стала першою частиною автобіографічної трилогії. Третя частина «Шляхами і стежками життя» залишилася у рукописі, хоча окремі її частини публікувалися в пресі.

В історичній повісті «Предок» (1937) письменниця використала родові хроніки, перекази й легенди, збагативши їх власною фантазією, аби описати зустріч двох своїх предків по батьковій та материнській лінії в Україні у XVI сторіччі.

Історичний роман «Сон тіні» вийшов у 1938 році. Події твору відбувалися за часів римського імператора Публія Елія Адріяна (117–138 pp.). Продовження «Останній бог» залишилось у рукописі.

У Празі 1942 року з’явилися «Легенди старокиївські» у двох томах з ілюстраціями Василя Короліва, який вважав цю книжку «за найліпшу з усього написаного» дружиною. Ця книга і зараз частенько перевидається, щоправда, не з оригінального видання, а з київського 1991 року, яке було спотворене бездарним редагуванням.

Книжка мала успіх, але дехто сприйняв її надто критично – наприклад, мовознавець Василь Сімович у часопису «Наші дні» в 1943 році. Ось як згадує про це письменниця Марія Струтинська: «До темних сторінок нашої праці у «Наших днях» я зараховую те, що інколи, під тиском видатних співробітників ми мусили друкувати матеріял, що йшов на шкоду нашим взаєминам з авторами. Наприклад, я не можу забути того прикрого листа, що його мені написала Наталена Королева, одна з наших найпильніших співробітниць, після того, як д-р Василь Сімович обстояв – проти нашої волі, свою гостру критику на її нову книжку леґенд. Ніколи більше вона не написала нам ні одного слова».