Kitobni o'qish: «Останній день», sahifa 2

Кравчук хотів був щось сказати на ці слова Коробчині, але в цей момент побачив самотню фігуру, що маячіла крізь темряву літньої синьої ночі й одразу ж впізнав у ній Олену Олександрівну.

– От що, браток! – поспішно сказав він, звертаючись до Коробки. – Чи не потрудишся ти для мене?.. Візьми, голубе, і моє пальто.

– А ти куди?

– Та я тут маю одну справу, – і Кравчук передав свою премію товаришеві. – Покищо заховай його, будь ласка, з своїм, а то знаєш літунів: як пронюхають, так тільки й бачили!

Коробка не звернув уваги на самотню фігуру в темряві й тому, не розпитуючи й не цікавлячись справами товариша, помандрував до гуртожитка.

Щождо Кравчука, то він упевненим кроком рушив до Олени Олександрівни. Думки й припущення, що він жив ними кілька годин тому, знову заметушились йому в голові.

«Сьогодні буду хоробрим, – подумав він. – Обов’язково буду хоробрим. Скажу їй усе. Признаюсь і нічого не програю: коли й вона мене кохає – моя відвертість може стати початком нашого нового життя, не кохає – хай хоч від’їжджаючи знає, що я її кохаю».

Кравчук не помилився: підійшовши до самотньої постаті, він упізнав у ній Олену Олександрівну.

– Доброго вечора! – сказав Кравчук, знімаючи кашкета.

– Драстуйте! – відповіла Олена Олександрівна й раптом подала йому руку: до цього часу, як і він, вона ніколи руки не подавала.

Кравчук стиснув жіночу долоню й відчув, як йому ще швидше забилося серце: він у перший раз приторкнувся до цього любого йому тіла.

– Куди це ви йдете? – спитав він. – Чи не в кіношку?

– Ні, в кіношку я не збираюсь, – сказала Олена Олександрівна й, усміхнувшись, блиснула своїми білими зубами.

– А я думав у кіношку! – він остаточно розгубився, хоч і обіцяв собі бути хоробрим. Несміливість, що завжди його тримала на певному віддаленні від дружини техрука, знову брала його в свої неприємні обійми.

«Що я їй буду говорити далі?» – подумав він і уже почував, що далі він їй нічого не скаже і, як і завжди, раптом відійде від неї незадоволений і розгніваний на свою несміливість. Навіть згадка про те, що вона днями може навіки покинути виселок, навіть ця згадка не підбадьорила його. І, очевидно, Кравчук так би й пішов ні з чим від Олени Олександрівни, коли б жінка на цей раз не виявила несподіваної відваги: на цей раз їй, мабуть, нічого було губити.

– Нікуди я не збираюся, – помовчавши, сказала Олена Олександрівна, і тут же, беручи різким рухом його під руку, додала: – ходімте далі… Ну, хоч би на ту степову дорогу, що по ній ви шпацируєте.

«Тепер я їй усе розкажу, – подумав Кравчук. – Все. Рішуче все. Нічого не сховаю… І справді, що це таке, доки я буду боягузом? Треба себе негайно прибрати до рук… Боже мій, як йому приємно з нею іти, як йому до солодкого болю радісно відчувати її плече, що ним вона притиснулась до нього».

І все таки він увесь час озирався по сторонах і уважно оглядав кожного, хто проходив повз них, боючись (саме боючись!) зустріти знайомого.

– Чого ви так нервуєтесь? – спитала Олена Олександрівна, коли вони залишили за собою останню будівлю й вийшли в степ. – Чи, може, боїтесь, щоб нас не зустрів мій чоловік? Не турбуйтесь: його зараз у виселку нема.

– А де ж він? – мимоволі вирвалось Кравчукові.

Жінка засміялась.

– Їй-богу, не думала, що ви такий чудний! – сказала вона. – Я думала, що я тільки така дивачка, а виходить, що ви комічніший за мене. Шкода, що я цього не знала раніш.

Потім вона стала йому розповідати, якими вона собі уявляла шахтарів, коли їхала зі своїм чоловіком у цей виселок. На її тодішній погляд усі вони мусіли бути страшенними п’яницями, жахливими крикунами і мало не звірюками (так вона, принаймні, чула про них від тих, хто знав їх за часів імперії). Отже нічого нема неприродного в тому, що вона, побачивши нового шахтаря, що вміє не гірше за інших мислити, що від нього ніколи не почуєш брудної лайки, що знявши прозодяг, надягає навіть краватку й лакерки, – словом, побачивши сучасного культурного шахтаря, будівника соціялізму, вона розгубилась. Саме тому вона й була з ним досі такою соромливою… Але чого він так по-дитячому поводився з нею? Кравчук не відповідає?

– Ну, й не треба!

Над степами, й шахтами йшла літня донецька ніч. Ступала м’яко, ледве чутно по травах, ставках і по далеких хлібах, що колосилися біля оточених відважними териконами сіл. В ніч влітали легенькі вітерці й ніжними зідханнями ласкали обличчя подорожників. В кількох місцях булькали огні сусідніх шахт, і все це вивершувало синє зоряне небо.

– А все таки куди ж подівся ваш чоловік? – знову запитав Кравчук, прокидаючись від задуми.

– Він поїхав у той район, куди його призначено. Він тільки за три дні буде тут.

– Значить, ви зовсім виїздите з нашого виселка, – з сумом сказав шахтар і зідхнув.

Олена Олександрівна уважно подивилася Кравчукові в очі й промовила:

– Хіба вам і справді неприємно, що я виїздю?

– Дуже неприємно! – вирвалось шахтареві.

– Ну, як неприємно, то тоді… – Олена Олександрівна зупинилася. – Знаєте, що, товаришу Кравчук, я бачу, що вам бракує обстановки для нашої цілковитої одвертости й тому я вас запрошую до себе. Ви на якій зміні працюєте?

– На нічній, – відповів шахтар і відчув, як йому надзвичайно солодко стиснуло серце.

– Шкода… А втім, ви до мене зайдете завтра вранці. Добре? Як тільки вилізете з шахти – добре?

І тут же Олена Олександрівна заметушилась: мовляв, йому ж треба за годину йти до загодовні, а вона його затримує. Словом, до побачення. До скорого побачення… у неї! Він може вранці сміливо заходити, бо чоловік повернеться (вона ще раз повторює) тільки за три дні… А втім, це не має ніякого значення, бо вона вже щось вирішила. Він розуміє її – вона щось вирішила! І ніщо вже тепер її не стримає. Словом, завтра вирішальний день.

– У вас теж завтра вирішальний день? – спитала Олена Олександрівна, потискуючи руку шахтареві.

– Так. Завтра кінчається соцзмагання з сусідньою шахтою. Завтра останній день.

– Не говоріть так, – з тремтінням у голосі сказала жінка. – День вирішальний, але не останній. Я хочу, щоб це був перший день. Добре? Хіба ж соцзмагання кінчається? Воно ж тільки-но починається – правда?

Олена Олександрівна ще раз стиснула руку шахтареві і, взявши з нього слово, що він обов’язково завтра зайде до неї, – раптово зникла в теплій темряві літньої зоряної ночі.

IV

«Господи, Боже мій, – думав Кравчук, ідучи до заголовні, – який я безвихідний дурень! Жінка вже сама говорить мені, що кохає мене, а я стою біля неї й лупаю очима. Та невже не можна було хоч би цю біленьку ручку поцілувати?» Фу, яка гидота! Не кавалер, справжнісінький тобі бельбас!»

Проте гнівався він на себе не довго, бо спогад про завтрашню зустріч так рожево виглядав, що він уже готовий був себе присоромити: мовляв, не треба бути таким прожерливим. Правда, він проморгав декілька щасливих хвилин, але хіба його завтра не чекають більш прекрасні години?

«Та все таки чим же скінчиться ця зустріч? – думав він. – Що вона вирішила? Про що вона говорила?»

А втім, що б вона не вирішила, а йому турбуватись нічого, бо він певний, що всяке її вирішення піде йому лише на користь.

До заголовні вийшло сьогодні чимало робітників і тому шахтний двір зі всіх сторін блимав вогниками «Вольфа», – лямпочками, що їх тримали шахтарі в руках. На естета ця підготовка до походу в глибокі підземні поля й штреки справила б надзвичайне вражіння, він би, очевидно, порівняв цю вогняну метушню на темному дворищі, скажімо, з так званими, «страшними» огнями, а шахтарів з якоюсь таємною і (обов’язково!) надзвичайно прекрасною ложею, але виселкові люди до всього цього звикли, і знали, що всі ці вогники, як і їхні носії, за якісь кілька хвилин зникнуть під землею й стануть там на важку відповідальну й зовсім прозаїчну працю і знали, що з цього «красиво» захоплюватись не варт.

У заголовні Кравчук зустрівся з Коробкою.

– Хіба я не казав, – сказав Коробка. – Тепер будуть пиячити кілька день.

– Ти знову про Шруба з Остапенком?

– Та про кого ж, як не про них, – і Коробка сплюнув. – Оце так у останній день змагаються… сукини сини!

За п’ять хвилин кліть забрала товаришів і з «вітерцем» спустила їх на 400 з гаком метрів. Ще за мить вони вже йшли по штреку, прислухаючись до дзвоників і даючи дорогу вагончикам з вугіллям, що випливали з вогкої темряви неясними силюетами, як і їхні возії: коні й коногони.

Коли Кравчук взяв до рук відбійного молотка й почав ним працювати в чорному закутку штрека, від образа Олени Олександрівни знову нічого не зосталось, крім того ж таки ніжного стиску в серці. Цей стиск до свідомости, можна сказати, не доходив і був як той, тимчасово прибитий вогкістю, вогник, що йому тільки за якийсь час дозволять розгорітись і забушувати. У заголовні він зустрів завшахти і узнав від нього, що передостанній день дав 104 проценти. Це його ще більше підбадьорило, бо коли передостанній вийшов переможцем, то останній, вирішальний, мусить його перевищити на кілька відсотків: йому відомо було, що сьогодні кліть забрала багато більше вибійників, ніж у цю зміну вона забрала вчора.

Відбійний молоток так легко врізався в пласт і такі великі глиби одривав вугілля, що Кравчукові здавалося, що не він працює, а хтось інший, що стоїть за ним і посилює його м’язи своїми міцними, як сталь, руками. Він працював без відпочинку й почував, що сьогодні його ніхто й ніщо не стомить. Деренчав відбійний молоток, шипіло повітря крізь шлангу, але він цього нічого не чув: він тільки бачив пласт, що посувався вглиб під натиском його напружених м’язів. Він сьогодні взявся побити рекорд, дати стільки, скільки дає, принаймні в звичайні дні, весь участок. Він тільки тоді опам’ятався, коли його взяли за руку й сказали, що вже час подавати й на-гора. Тільки тоді він глибоко зідхнув і озирнувся навкруги.

– Ну, й нагатив! – сказав хтось позаду нього. – За тобою скоро цілий участок не вженеться.

Він уже й сам бачив, що рекорд побито, тому йому й приємно стало на душі, наче дивився він не У вогку темряву переможеного пласта, а на золоте проміння ніжного весняного сонця.

– Ну, так хто ж з вибійників береться вступити зі мною в соцзмагання? – задерикувато кинув Кравчук.

Його виклик спершу не найшов відгуку: очевидно, ніхто не ризикував сперечатися з такою продуктивністю праці, якої досяг Кравчук. Але потім обізвалося кілька голосів:

– Коли хочеш, беремося обігнати тебе парою. Ти один, а нас двоє. Згода?

– Я беруся сам обігнати! – самовпевнено заявив широкоплечий вибійник, підходячи до Кравчука.

Кравчук подивився на широкоплечого й, впізнавши в ньому відомого старого вибійника, подумав: «саме тебе я й чекав».

– Згода! Давай руку! – сказав він і додав: – на місяць. А там подивимось.

– Я брався обігнати тебе за день, – поліз був рачки широкоплечий і тут же засоромився! – А втім, добре: хай буде на місяць!

Свідки розняли їм руки й скоро Кравчук був нагорі. І тільки тоді, коли він попав нагору й коли вже ранкове сонце умивало його чорне обличчя своїм теплим променем, – тільки тоді він згадав про Олену Олександрівну й відчув, що зараз лише про неї він і може думати.

«І нічого тут поганого нема, – заспокоював він себе, виходячи з лазні. – Право думати зараз про неї я заслужив своєю вдарною винятковою роботою в цей вирішальний останній день».

Кравчук ішов бадьорим кроком. Він зовсім не відчував утоми, наче залишав за собою не важку нічну роботу в шахті, а м’яке ліжко, що на ньому він проспав принаймні добрих сім годин. Ранок був ніжно-голубий і надзвичайно запашний: з якогось садка долітав запах липи. Цвірінькали й пурхали горобці й десь торохкотів важкий грузовик. Ніколи Кравчук не був так переповнений радістю життя, як у цей день. І тому, коли вчора він ще не наважувався малювати картини своєї зустрічі з Оленою Олександрівною, то сьогодні він остаточно розперезався: він уже цілував її ніжні м’які руки, він навіть уже обіймав її як свою дружину.

«Тепер я скажу тобі все й буду з тобою до кінця відвертий, – думав він. – Тепер тобі прийдеться стримувати мене. Сьогодні вирішальний день і під землею й на землі… Останній день!»

Вона сказала, що не можна цей день називати останнім. Кравчук пригадав, як їй затремтів голос, коли вона заперечувала проти назви сьогоднішнього дня останнім, і несподівана тривога неприємного торкнула його серце.

«От тобі й маєш»! – подумав він. – Не мала баба клопоту, так нате вам вигадку. Вона просто не хоче зі мною розлучатися – тут уся розгадка й ховається. А потім вона й справді має рацію: який же це останній день, коли він тільки вирішальний?»

Хоч Олена Олександрівна й пропонувала йому зайти до неї сьогодні прямо з шахти, але Кравчук вирішив спершу переодягтися і лише з гуртожитка піти до своєї коханої. Він, звичайно, дуже поспішав, йому кожна хвилина була дорога, але не можна іти в цьому брудному вбранні.

В гуртожитку нікого не було: Коробка ще не прийшов, а Шруб та Остапенко, очевидно, десь пиячили. Кравчук хутко переодягся в новий костюм і, затягнувши краватку та змахнувши порох з черевиків, вийшов на ганок.

– А, ударничок! Драстуйте! Драстуйте, ударничок! – перерізав йому дорогу п’яний Шруб. – Багато нарубали?

Остапенко, що теж ледве тримався на ногах і стояв тут же, взяв Шруба за руку й пробубонів п’яним голосом:

– Не чіпайте його, дядьку! Ходімте до казарми!

– Зачім до казарми? – висмикнув руку Шруб. – А що як я хочу поговорити з товаришем Кравчуком?

– Чого тобі треба від мене? – спитав Кравчук і відступив на два кроки.

– А того мені треба, що ти мені жити не даєш! – Шруб блиснув своїми маленькими зеленуватими очима, й Кравчук знову побачив у них звірячу ненависть.

– Ти сам собі жити не даєш своїми прогулами, – сказав він. – Як тобі не соромно, Шрубе, ти ж старий робітник! Невже в тобі ніколи не заговорить совість?

– Кажеш, ударничку, совість? – і Шруб схватив Кравчука за рукав.

– Та не чіпайте його, дядьку! Ходімте до казарми! – ще раз пробубонів Остапенко.

Але вже було пізно. Ненависть Шрубова, що він її сяк-так приховував, вийшла із штучних берегів, а п’яний чад відбив йому найменшу здібніть мислити. Він раптом схопив у свої кам’яні обійми Кравчука й почав його валити. Назвати сили нерівними не можна було: Кравчук не поступався м’язами кремезному «самомобілізованому фронтовикові», і треба було чекати, що Шруб тут же дорого розплатиться за свій вчинок. Але в останній момент, коли Кравчук захоплений у несподіваний притиск, випростовувався й збирався перейти в контратаку, з шумом і важко повалився на підлогу, грюкнувши головою об цемент.

І тоді ж перед його очима ранковий промінь блиснув у чомусь гостро тривожному, а біля серця почув він неможливий біль. І тоді ж на мить промайнув йому перед очима вогкий штрек, промайнули ті гори вугілля, що він його сьогодні, у вирішальний, останній день так багато нарубав, постало, нарешті, обличчя Олени Олександрівни: спершу воно було нормальної величини, потім стало зменшуватись і раптом зовсім зникло. Потім він остаточно й навіки згубив свідомість. Пірнувши ножем Кравчука, Шруб кинувся в степ і біля вбитого шахтаря залишився сам коногон Остапенко. Він кліпав переляканими очима й то поглядав на Кравчука, то дивився на ласкаве сонце, що повагом, ледве помітно посуваючись по блакитному полю літнього вранішнього неба, байдуже обминало нерухоме тіло.

V

На другий день ховали ударника-шахтаря. За труною йшла й Олена Олександрівна: вона сухими очима дивилась кудись поперед себе. За добу вона так змарніла, що її не можна було й пізнати.

…На четвертий день вловили Шруба, а на п’ятий дістали з «його заводу» такого термінового папірця:

«Цим доводимо до відома, що справжнє прізвище Шруба – Степанюк. На нашому заводі він працював всього з року. Степанюк-Шруб, як вияснилося, із розкуркулених куркулів і попав він на завод через недогляд адміністрації».

Майбутні шахтарі

В «Майбутніх шахтарях» я протиставляю справжніх комсомольців липовому. На погляд критиків ХІППО «вся інтрига збудована на протиставлені сільського комсомольця містечковому». Ну, що ж: «очевидно, вони мали рацію, раз їм доручили писати – але дуже хочу виправити свою лінію, раз на неї напались рецензенти, бо їм же доручили писати рецензію». Цей рефрен (нагадую) із того ж таки Майка Йогансена.

І

Перша сутичка виникла саме в той момент, коли Швидкий, кинувши неохайний погляд на обшиту листовим залізом Чапчикову скриньку, іронічно запитав:

– А це чий чамайдан?

– Це моя скринька, – сказав Чапчик, витираючи піт з чола: він допіру ледве-ледве всунувся у вагон.

– Чи не молода тобі презентувала її? – Швидкий усміхнувся до Супруна й, вийнявши шкіряного портсигара, так би мовити, елегантно (двома пальцями) забрав з нього папіросу.

Наївний Чапчик безперечно не зрозумів іронічного запитання свого співбесідника й тому здивовано вирячив свої темні озера – напівдитячі очі.

– Яка це молода? – сказав він і облизав губи.

– Ну, як не молода, – кинув Швидкий, – то чого ж ти з нею церемонишся? Підсунь кудись – хіба не бачиш, що вона посіла моє місце?

Чапчик нарешті зрозумів у чому річ: «ага, он у чому річ», – подумав він і заходився біля своєї скрині. За мить скриня вже була під лавою, за хвилину на місці скрині сидів уже Швидкий, але спогад про цю розмову з новим товаришем залишився по суті надовго. І надовго він залишився саме тому, що був, можна сказати, трохи неприємний.

Та й справді: що тут гарного? Чапчик розуміє, що він селюк, він розуміє, що йому бракує міської виправки й тих вишуканих рухів, якими так успішно володіє цей містечковий хлопець, Чапчик, нарешті, знає, що він дуже низенький, що він замість кепі носить картуза і не має того породистого носа, що його має Швидкий, нарешті він знає, що все це поруч з Швидким робить його трохи комічним. Але хіба справа в цьому? Хіба він не був зразковим комсомольцем у своїй Комарівці? Хіба його не вважали за першу людину на селі? Навіщо ж тоді таким неохайним тоном розмовляти з ним? Ну, він помилився, не туди поставивши скриню, але при чому тут глумлива «молода»? Нарешті Чапчик доміркувався, що й скриню його Швидкий нарочито назвав «чамайданом».

Словом, розмова з новим товаришем не подобалася селюкові. І згадуючи її, він відчував на серці деяку образу. Саме тоді й взяла його заздрість, що він не може так розв’язно поводитись з людьми, як Швидкий, і тоді ж виникло в нім бажання, так би мовити, якось показати себе.

Бажання показати себе за дорогу цілком усвідомилось і, усвідомившись, почало розгорятись. Та й справді: Швидкий не тільки не змінив своєї поведінки, – він до безкраю розперезався й не менш остаточно довів, що для нього Чапчик не більш, як муха, з якою йому можна поводитись, як йому забажається. То він, розвалившись на лаві, примушував селюка сходити по воду, то він, вдаючи з себе пана, пропонував Чапчикові одчинити або зачинити вікно. Нарешті він вийшов із всяких норм пристойности й, повернувшись задом до своєї жертви, сказав:

– Анубо почеши мені спину… Та не там, нижче свербить!

Як видно хоч би з останньої фрази Швидкого, досі Чапчик виконував накази без всяких заперечень: не тільки тому, що він пасував перед цією винятковою розв’язністю, але й, головним чином, тому, що (як це вияснилося з розмови) Швидкий уже побував на шахтах і навіть (з його слів) один час був вибійником. Але тут Чапчик не витримав і, набравшись хоробрости, сказав:

– Я тобі не нянька – чухай сам!

Мовчазний широкоплечий Супрун, який до цього часу тільки спостерігав, раптом взявшись за живіт, зареготав басом.

– Так би й давно… – промовив він тим же басом. – Ач, який паничик найшовся!

Ця несподівана підмога підбадьорила селюка і підбадьорила тим більше, що Супрун хоч ще й не бачив шахти – все ж був містечковий комсомолець: до цього часу Чапчик думав, що всі містечкові комсомольці такі, як Швидкий, тепер він побачив, що він помилився, і побачив, що тепер не буде вже відчувати себе самотнім, яким він відчував себе до цього часу.

– І справді паничик, – задерикувато кинув підбадьорений Чапчик. – Кажу, чухай сам!

Але Швидкого очевидно важко було збентежити. Він повагом повернувся, подивився глумливо поглядом на селюка (мовляв, яка ж ти нікчемна муха!) й промовив чітко й іронічно:

– Теж майбутній шахтар! Товариш називається… Ти чому, до речі, не поїхав з першою партією мобілізованих? – додав він. – Мабуть, ухилявся?

Додаток був такий же несподіваний, як і підмога з боку Супруна. Звичайно, Чапчик не поїхав з першою партією мобілізованих на вугільний фронт тому, що здавав свої справи новому голові КНС (він був у своєму селі головою КНС). Звичайно, таке ж запитання він міг би поставити й перед Швидким, бо до складу першої партії входило й кілька містечкових комсомольців. Але всі ці думки, на жаль, прийшли багато пізніше. В той же вирішальний момент він тільки розгубився й, розгубившись, мовчки сів на своє місце (він стояв), і сів приблизно таким маніром, як сідають школярі, що почувають себе винними.

Ця нова неприємність, проте, не справила вже такого гнітючого вражіння на Чапчика, яке справляли на нього неприємності попередні. Образа залишалася, залишалося й болюче бажання якось показати себе, але, найшовши з боку Супруна підтримку (правда химерну, бо Супрун знову мовчав), селюк покищо вичікував моменту, коли хтось чи щось хоч трохи зіб’є пиху самовпевненому Швидкому.

Момент цей нарешті прийшов. Прийшов тоді, коли вони вже були кілометрів за 500 від свого району й коли поїзд, врізавшись у донецький степ, мчав їх повз заводів і шахт незнайомого їм краю.

На одній із зупинок до комсомольців підсіла якась пристаркувата жінка. Швидкий зав’язав з нею розмову. З розмови вияснилося, що вона живе в Донбасі з двадцяти років, цебто вже більше як 26. Так би мовити, тутешня староживка. Це, очевидно, заімпонувало Швидкому й він, відрекомендувавшись колишнім шахтарем, почав з нею вихвалятися знанням шахтарського життя й шахти. Чи й справді Швидкий мав такі великі знання – принаймні Чапчикові покищо це було не зовсім ясно, але пристаркувата жінка цим знанням повірила й пройнялася навіть до них деякою повагою.

– Гобі, хлопче, видніше, – втираючи хусткою носа, сказала вона на якесь гаряче твердження Швидкого. – Що я там знаю, живу я в Бахмуті, тепер Артемівське зветься, і за 26 років, сказати тобі по правді, і близько не була біля шахти. Бублички я продаю на базарі.

Почувши це, широкоплечий Супрун враз прокинувся від своєї мовчанки й зареготав тим же таки добродушним басом. Швидкий спалахнув (він у перший раз спалахнув), і розгубившись, затикався. Годі він зі злістю подивився на Супруна, зиркнув таким же чином і на Чапчика, зі справжньою ненавистю зміряв з голови до ніг пристаркувату жінку, що її він взяв за матір якогось шахтаря й яка, як виявилося, була звичайнісінькою собі спекулянткою, – і все це, так би мовити, проробивши, вийшов суворий і не задоволений з купе.

Цей випадок, безперечно, сподобався Чапчикові: мовляв, нарешті Швидкому хоч трохи збито пиху: ну, хіба б справді досвідчена людина попалася на такий гачок? Словом, Чапчик зідхнув з полегшенням.

Ага, чортова кукла, – подумав він, – попався? Ото не задавайся на задрипані макарони. Подумаєш, який досвідчений шахтар!

В уяві селюк уже бутузив свого супротивника, так би мовити, на всі заставки. Бутузив так, як йому хотілось. І коли б він мав упевненість, що з-під цих його ударів Швидкий уже не виприсне, – він би був цілком задоволений. Та лихо було в тому, що всі ці удари були покищо уявними. Це зовсім не значить, що він не здібний по-справжньому «показати» себе перед містечковими комсомольцями – він ще покаже! Але перед якими… от? Перед подібними до самовпевненого й досвідченого Швидкого? Перед цими все таки важкувато!

З таким зневір’ям до своїх сил він їхав аж до районного вугільного центру. З таким зневір’ям він вирушив і до шахти: в районі їх довго не затримували – позаписували в якісь книжки, наділили відповідними папірцями й побажали всього найкращого.

ІІ

З добрими дорогами ще не всюди гаразд. Але це був один із тих капітальних шляхів, що їх ми тепер чимало найдемо й на Донбасі й що вкупі з палацами культури, з радянськими житлобудами, з новими заводами та шахтами в корінний спосіб змінюють обличчя всієї нашої країни. Були й добрі коні, був непоганий і фаетон. Правда, сидіти було не зовсім зручно, бо заважали Супрунів і Швидкого чамайдани (Чапчикова скриня стояла в ногах напівглухого візника), але цієї незручности селюк не помічав: думки працювали йому в зовсім іншому напрямку й зупинялися на більш серйозних справах.

Не помічали, мабуть, покищо цього і його товариші: і вони були зосереджені й їм було не до дрібниць. Довгий час їхали мовчки. Коли їхали поїздом, раз-у-раз перекидалися словами, а Супрун навіть насвистував якусь пісеньку, та вже в районному центрі все це вгомонилось. Можливо, навіть, що й розв’язний Швидкий принаймні сяк-так відчував серйозність моменту: принаймні і йому слова покищо не навертались на язик. Очевидно, всі думали про іспити і про те, що їм несуть найближчі загадкові дні.

А втім, коли сонце надзвичайно душного дня зупинилося в зеніті й немилосердно почало палити голову, Чапчик помітив не тільки незручність, – він помітив, що вони досі не зустріли жодного гайка, в якому можна було б відчути деяку прохолоду й помітив, що весь ляндшафт нового краю муляє йому очі: сиротливий степ був далекий і без кінця чужий.

– Ач, яка місцевість! – порушив мовчанку Супрунів бас. – У нас не така.

– Тут всюди гола місцевість! – авторитетно заявив Швидкий. – Сіра. Особливо вона впливає на селюків: не встиг приїхати – вже й тікає!

Швидкий, що аж досі ніяк не міг забути скандального випадку з пристаркуватою жінкою, мабуть, мав сильне бажання на комусь помститись і, не находячи нічого крім Чапчика (Супруна він безперечно побоювався), вирішив шпигонути селюка. Шпилька попала в самісіньке серце й зробила найсправжнісінький біль. Річ у тому, що мініатюрний Чапчик, який далі свого села не знав дороги в світ і був надзвичайно вразливою людиною, покинувши вагон, і справді відчував себе трохи сиротою: ну, що тут зробиш, коли йому така вдача! Звичайно, в’юнкому й легковажному Швидкому, який встиг уже побувати в багатьох городах і районах, усе це іграшка. Мабуть, і спокійному урівноваженому Супрунові це іграшки. А от вразливому Чапчикові – Чапчикові це зовсім не іграшки! І тепер, не бачучи навколо себе жодного деревця, він згадував свій лісовий край, і йому було трохи сумно. Одним словом, у певному сенсі Швидкий не помилявся.

Але хто це йому сказав, що Чапчик думає тікати? Хіба Чапчик не з легкою й радісною душею від’їздив зі своєї Комарівки? Хіба він, скажім, не обіцяв своїй матері-незаможниці за рік так ошахтаритись, що й її забрати до себе? Нарешті хіба це не він навіки вирішив залишитись чесним, добросовісним і витриманим комсомольцем? Швидкий, мабуть, помічає на його обличчі риски суму? Так тут нічого поганого нема (в тому, що риски суму) – це може трапитись зі всякою вразливою людиною. Подумаєш який твердокам’яний комсомолець!

Але, на жаль, іронія прозвучала кволенько і Чапчик замислився. Не в тому сенсі замислився, що він думав тікати додому, а тому, що Швидкий і справді мав рацію пишатися й, так би мовити, гнути кирпу. Скажім, на обличчі Швидкого не помітно ніякого суму, а це вже величезний плюс і немала перемога. Це значить, що Швидкий буде почувати себе на шахті, як дома, а він, Чапчик, ще довго там виступатиме в ролі новака, і на нього будуть дивитися з деяким презирством.

«Ні, на мене не будуть дивитись з презирством», втішав себе Чаплик. «Я на шахті зроблюся героєм, і тоді Швидкий ніколи вже не наважиться так неохайно поводитись зі мною й посилати на мою адресу такі образливі натяки. Це нічого, що Швидкий має чималий досвід. Це навіть гарно. Але й я буду мати не менший досвід, а можливо, й трохи більший. І потім я обов’язково забуду свій лісовий край і тоді на моєму обличчі не з’явиться жодної риски суму».

Шахта, що до неї посувались мобілізовані комсомольці, була найдальшою шахтою в районі, і тому вони їхали вже з годину, а виселок досі не показувався. Не прихопилося їм пересікати й сусідні шахти. Лише то тут, то там повставали димарі й терикони, і тоді хлопці вдивлялися в обрій. Ніщо по суті не тривожило й тиші донецького степу: стукіт коліс і раптовий цокіт підков, коли той чи інший кінь засікався, тільки підкреслювали гаряче безгоміння літнього дня.

– Отже, завтра поліземо в шахту, – сказав Швидкий і раптом звернувся до Чапчика: – тобі не боязко?

– Чого ж мені боязко? – кинув Чапчик, який давно вже чекав, що в’їдливий Швидкий від натяків перейде до прямих колючих запитань. – Хіба там що – вовки ходять?

– Там, брат, штреки страшніші за вовків! – авторитетно поінформував «досвідчений» комсомолець.

Супрун давно вже помічав, як погано впливають на селюка запитання й репліки Швидкого, і тому він, підшморгнувши носом, сказав:

– Слухаю я тебе, Швидкий, от уже не перший день, а й досі не розберу, чого ти липнеш до хлопця.

– Ні до кого я не липну! – роздратовано кинув Швидкий: йому не подобалось, коли в його розмову з селюком втручався Супрун, до того ж помітивши нарешті чамайдани, він ніяк не міг з ними впоратись: то один, то другий налазив на нього. – Ні до кого я не липну, – ще раз підкреслив він. – Мені тільки здається, що даремно його послали сюди: не з його худобою й смекалкою лазити по штреках!

– Це ти про мене говориш? – спитав схвильований Чапчик і тут же подумав, що він зовсім даремно не почухав Швидкому спини.

– Та про тебе ж!.. А що таке? Хіба помиляюся?

Тут уже й Супрун не витримав. Положивши в кишеню ножа, за допомогою якого він допіру підполуднував, Супрун почухав потилицю й сказав:

– Коли це ти по тих штреках лазив? Що рік блукав десь поза районом, то вірно, а от, щоб по штреках, то хто й зна!

– Що значить «блукав»? – незадоволено промовив Швидкий. – Хіба то називається блукав, коли тебе в іншу округу перекинули?

– А до чого ж тут штреки?

– А до того, що працював значить на Донбасі!

– Та невже?.. Чи не так, як ота жінка, що в поїзді? – і Супрун зареготав своїм добродушним басом.

Бас цей цілком задовольнив Чапчика, він прозвучав йому справжньою музикою. Але, на жаль, не надовго, бо Швидкий подивився на Супруна таким поглядом, що навіть Чапчикові неприємно стало. І тим більш неприємно стало, що Супрун на цей погляд нічого не відповів: склалося таке вражіння, що він його не витримав. Словом, Супрун уже мовчав, а селюк, знову відчувши себе самотнім і безпорадним, дивився на рівну спину напівглухого візника й облизував губи.

За деякий час на горизонті почали вирисовуватись будівлі і раптом повстав величезний димар. Вирвались з-за горба якісь підводи і хутко наближалися до них. По лівій дорозі пробіг собака. Видно було, що вони, нарешті, наближаються до якогось виселка. Тоді вони поцікавились, що це. Напівглухий візник сказав їм, що це й є та шахта, на яку йому доручено їх довезти. Словом, за півгодини вони вже були на місці призначення.