Kitobni o'qish: «Сповідь з того світу»

Автор книжки висловлює подяку за наданий історичний матеріал журналістам, краєзнавцям та історикам Львівщини:

Любомиру Світенку, Романові Гораку, Володимиру Дудку, Романові Смілці, Юлії Дурбак та Ігореві Сапеляку.

Також автор висловлює подяку народному депутату Ярославу Дубневичу за підтримку та популяризацію книжки.

Пролог

Навколо шуміли старі липи. Вітер пробіг поміж їхніми товстезними стовбурами, шугонув прибережним верболозом і понісся далі понад річковою гладдю. Поміж деревами блукали слота і сірість, обіймаючи мрякою, напуваючи дощем та заколисуючи шумом у верховітті.

Небо нависло густими сірими хмарами і все плакало, плакало, плакало. Кажуть: воно живе – небо. Йому з висоти все видно… Ще недавно це небо посміхалося зорями, підморгувало молодим місяцем купальській ночі – як раптом почервоніло. На сході. Ні, то не сонечко вставало з-за пралісів, аби дати людям теплий літній день. То була заграва: горіли містечки й села по той бік Верещиці. Прийшла біда, тож і плаче тепер…

Цей муж лежав нерухомо просто в калабані. Він дивився своїми вже скляними очима на те сіре небо, що плакало над його тілом. Муж не рухався – гримаса болю запеклася на обличчі. Грубі краплі з розгону падали на чоло, щоки, бороду, стікали по волоссю. Вони поволі змивали той біль – лице ставало спокійнішим.

Вишита дивним орнаментом сорочка була закривавлена, рана у грудях стала смертельною. Тіло уже б мало задубіти за цей час… Навкруги зліталися ворони і дивилися з гілля на чоловіка, однак підлітати не наважувались – щось їх стримувало. І тільки дощ, не боячись, і далі обмивав загиблого…

Раптом чоловік застогнав. Очі заплющилися. Видихнув. Тоді вдихнув, а далі ледве-ледве підняв свою важку правицю і став нею обмацувати рану. Це приносило мужеві біль, так що він кривився стогнучи. Втомився. Полежав іще трохи, а тоді, зібравши усю свою волю, сів. Дощ раптом посилився, і полило наче із відра. Чоловік, похитуючись, витер долонею воду з обличчя. Очі його кліпали – їх пекло денне світло. За мить звикли. Муж почав шарити по калабані, щось шукаючи у брудній воді. Його рука натрапила на сталеве лезо – і він витяг великий меч. Ще трохи посидів, тримаючи лезо на колінах, – відпочивав, немов після важкої роботи.

Довго сидіти не можна: треба вставати. Спираючись на руків’я, стогнучи, чоловік підвівся. Мимоволі ще раз помацав рану, тоді ж брудною рукою знову витер мокре від дощу обличчя.

«Добре погуляли», – мовив про себе і почав оглядатися.

Навколо нього валялося багато тіл. Дехто лежав мирно, ніби й справді спав після доброї пиятики. Але більшість були порубані і тепер «валялися» із розрубаними головами й пробитими животами в смердючих калюжах із багна, крові й дощової води.

Муж був дуже могутньої статури: усім богатирям – богатир. Він розірвав на собі сорочку, здер із себе, оголюючи груди, витер лезо меча, так що воно тьмяно посміхнулося краплям дощу.

Його звали Михайлом. Він пам’ятав усе: ніч на Купала, сміх, співи, багаття. Дикі поганські забави… Тоді враз страшний крик:

– Обри!!!

Січа була зла і немилосердна – поле засіяне трупами і своїх, і чужих. Михайло все дивився навколо себе: трупи, трупи, трупи… І вороння на деревах. А незабаром і вовки прибіжать – уже, певно, занюхали свіжу кров і крутяться десь неподалік.

Михайло поволі пішов у бік річки: там, у густому верболозі та очереті, мали поховатися від степовиків жінки і діти. Стиснувши меч у руці, він крокував усе швидше. Його рана вже майже затяглася, могутнє тіло набирало пружності, рухи ставали меткі, а погляд – яснішав…

Михайло, не збавляючи кроку, спустився схилом, що густо заріс травою, і вийшов на берег річки. Тут стояв жертовник. Колись стояв. Зараз же він був спаплюжений, розгромлений, спалений. Навколо жертовника так густо насипано трупів, що неможливо було перейти, щоби не наступити на чиєсь тіло. Мужі стояли на смерть… Кров, руки, очі – усе було перемелено жорстокими жорнами… Побачив Михайло і кілька замордованих жіночих тіл – не встигли сховатися. Або не захотіли, залишившись зі своїми чоловіками до кінця.

Надивившись на цю страшну картину, він пішов понад берегом. Ішов усе швидше, немов хотів застати хоча б когось із живих у цьому царстві мертвих. Раптом десь почувся жіночий крик. Михайло прискорив ходу, а тоді побіг.

Дощ перейшов, та сонце все одно не наважувалося виходити з-за густих хмар. Вони й далі висіли над самою землею, чекаючи вітру, аби він поволі посунув їх далі. Було тихо.

– Рятуйте! – знову розпачливо вигукнула жінка, порушуючи цю мертву тишу.

Степовик ударив її в лице так, що вона впала на землю. Озирнувся. На галявині було чимало обрів, однак кожен із них займався своїми справами, а за ним спостерігало лише декілька.

– Давай трахни її. Ти ж мужик, чи хто? – вишкірився Біда.

Вожаку степовиків, що виконував цю екзекуцію, така думка прийшлася до вподоби, однак він цього не показав. Поволі нахилився, узяв напівпритомну свою жертву за косу і почав підводити.

– Чекай, – стримав інший на ймення Недоля. – Ти, Половий, маєш дати їй вибір.

Вожак відвернувся і сплюнув.

– Ми, обри, нікому вибору не даємо. Має бути завжди по-нашому, беремо, що хочемо. За нами – сила, а отже, ми можемо робити те, що нам заманеться.

Недоля посміхнувся:

– Ти помиляєшся, Половий. Згадай собі, як колись сам стояв перед вибором? Де б ти був зараз, якби я не підійшов до тебе та не запропонував дві дороги: ліворуч і праворуч?

Половий мовчав. Недоля продовжив:

– Тинявся б ти зараз поміж Доном, Волгою та Окою у пошуках нових пасовищ для своїх ведмедів! Тоді ти послухав мене, тож тепер ти – цар! Цю корону ти здобув, грабуючи багаті землі слов’ян. Та чи зможеш ти її втримати? Чи зможеш насолодитися всім награбованим?

Половий мить постояв мовчки, тоді зазирнув в очі своєї жертви. Жінка тремтіла від страху, однак не побоялася глянути на нього. Із розбитої губи текла кров, та, незважаючи на це, вона була тоді дуже гарною.

– Я даю тобі вибір, – почав степовик. – Ти мені віддашся – і я перестану тебе бити. Навіть нагодую. Якщо ні – ти помреш.

Схоже, для жінки вибір був очевидний.

– Ліпше смерть.

Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Оброві не сподобалася ця відповідь, він дуже хотів, щоби жінка зробили «правильний» вибір, тому підняв ставки.

– Я заберу тебе за Дон, до свого дому. Будеш моєю дружиною і царицею. Житимеш у розкоші. А коли ні – то я віддам тебе на поталу своїх людоловів. Ти помреш у муках, а твоє тіло роздиратимуть дикі звірі. Вибирай, – ще раз наполіг Половий.

Жінка опустила очі, готуючись до смерті.

– Ніколи!

Вона і справді була дуже гарною, і з неї вийшла б добра цариця. Одначе ця жінка вибрала інакше. Половий видихнув, тамуючи гнів, тоді почав добувати свій меч, поволі заніс його над головою жертви. Вона навіть не охнула.

– Шкода, – натомість зітхнув Недоля.

– Зупиніться!

Михайло чорною тінню вислизнув з лісу, а голос його був такий різкий, що обри аж здригнулися з несподіванки. Завмерли. Один Недоля почав поволі підводитися, раптом ухопив бойову сокиру і кинув нею у Михайла. Смертоносна зброя профурчала, обертаючись у повітрі.

– Зупинися! – ще раз наказав муж – і від його голосу сокира застигла на півдорозі.

Усе затихло. Навіть липи старі перестали шуміти. Завмер вітер. Річка стала, зупинивши свою течію. Обри також застигли: хто стоячи, хто балакаючи, хто підносячи до рота ситний слов’янський хліб. Катована жінка також застигла поглядом, дивлячись на Михайла своїми великими виразними очима.

Підвівся лиш той, хто не був людиною, – Недоля.

– Чого тобі треба?

– Я прийшов по неї.

– Опа-ча, – вишкірився степовик. – Вона зробила свій вибір, так що ти тут нічого не зробиш, білий! Вали звідси!

– Я не відступлюся, – твердо відповів Михайло.

Демон перестав шкіритися, натомість нагнав на себе страшну гримасу гніву.

– Не жартуй зі мною, Михаїле! Нас тут четверо, а ти – сам-один! Сила – за нами!

На підтвердження цих слів позаду Недолі стали Біда, Лихо і Малий. Михайло мовчав, навіть не думаючи відступати. Недоля добре це бачив, тому вів далі:

– Ти готовий віддати своє життя за оцю жінку? Вона ще трохи – і буде наша. Ти не бачив, як блиснули її очі, коли обрин сказав їй про царство, про розкіш. Про життя! Вона лише жінка, а жінки завжди лягають під сильнішого. Тому, мій білий друже, зникають цілі народи, хоча люди залишаються. Асиміляція… Те ж саме чекає і тутешніх русинів.

– А як же пророцтво? Як же Андрій, що стояв зі своїм хрестом на Дніпрових кручах?

Недоля удавано засміявся:

– Це все байки…

– Не бреши, демоне! Тут іще будуть стояти міста християнські із церквами золотоверхими. А що до жінки – вона не дасться. Не всі такі! Так, люди є різні, але Він помер за їхні гріхи, я ж готовий накласти головою за їхню надію!

Демон зареготав цього разу щиро, і регіт його сколихнув цю мертву тишу і луною покотився понад річкою.

– Тоді давай поб’ємося об заклад!

…Правила були давно відомі. Руки Михайло чорному не потиснув, але його слово важило набагато більше.

– Згода!

У ту ж мить сокира продовжила свій смертоносний політ, однак Михайло перехопив її лівою рукою і запустив назад: Недоля й незчувся, як сталеве лезо пролетіло над його головою і вп’ялося в дерево. Усе навколо ожило, навіть вітер знову почав колихатися у верховітті дерев.

– Ще побачимося, – мовив Михайло і зник.

– Відпусти її, – наказав Недоля, потираючи руки. Половий опустив меча.

– Іди звідси.

Жінка ще не до кінця зрозуміла, що сталося, однак долю випробовувати не стала. Затуливши руками розхристану сорочку, вона поволі встала і покрокувала геть. Обри один за одним розступилися перед нею.

Знову пішов холодний дощик…

Розділ 1
Марія

Тут усе перемішалося: час, люди, звичаї, історія. Здавалося, що хтось просто перезавантажив систему – і вона видавала, викидала різні результати, перебираючи їх, перетасовуючи, не в змозі вибрати з-поміж них оптимальний. Та хіба ж реально було усе це систематизувати, розкласти по якихось поличках, комірках, позначити нулями й одиничками? НІ! Не цього разу, бо все це творилося не в надрах процесора, не на моніторі, а просто перед моїми очима, навколо мене, в моїй голові та душі. Замість мирного гудіння системного блока тихо стукало серце в грудях, а замість лампочок індикаторів мені блимало здаля світло в кінці тунелю…

Історія, що вам хочу розказати, доволі дивна, і ваше право – вірити чи посміятися. Життя людині дається лише раз, і вона проходить його від точки до точки. Проходячи цей шлях, людина мислить і працює, любить і ненавидить, сумує і радіє, продовжує себе у нащадках. Мені довелося пережити не одне життя, а сотні, може, навіть тисячі – хто б їх рахував? Я надто часто втрачала найдорожче, мені його повертали і знов забирали, вириваючи з рук. Я виплакала всі свої сльози, висміяла увесь сміх, так що в душі лишилася простора чорна порожнеча. І серед тої порожнечі жила сива, втомлена, пригнічена моя любов, а з нею маленька-маленька надія. Та я знов і знов роблю цей крок. Чи я шкодую за зробленим? Ні, і ніколи не шкодуватиму.

Я тоді була маленьким пастушком, що крихітною цяточкою загубився серед темного степу. Сніп світла падав тоді на мене згори – і тут з’явився Ангел. Він був у білому, мав крила за плечима і німб, оповитий блискучим «дощиком». Уже було не так самотньо і страшно, навіть коли показався Чорт. Дідько був чорний і кудлатий, усе стрибав чогось навколо нас, танцював і розказував анекдоти, привертаючи нашу увагу до своєї важливої персони. А далі вже пішли царі, королі, князі, воїни… Прийшла навіть Смерть у старому, «закривавленому» помідорним соусом лікарському халаті і з дерев’яною косою. А ще приперялися Жид і Жидівка.

– Щоб ви мали молока від корови і бика, щоби було сира, масла, щоб ваша донька сраками трясла! – побажали вони усій нашій громаді.

Я тоді не вдавалася у всі ці розмови, жарти, поради, а все дивилася на той сніп світла, що падав згори. Думала про своє, згадуючи минуле й будуючи плани на майбутнє. Тільки дарма: моїм планам збутися так і не судилося…

Чиясь рука потяглася до щитка з вимикачами. Вони клацнули – і холодне світло, попервах мигаючи, почало заливати увесь зал.

Під дією світла вся містика розсіялася, а зимовий степ перетворився на сцену нашого народного дому, куди ми приходили щоп’ятниці о сьомій вечора на репетицію.

– Доброго вечора. Бачу: ви вже розминаєтеся? – Всередину зайшла Марія Василівна – художній керівник нашого театрального гуртка.

– Вар’ята граємо, – відповів Чорт, знімаючи свою маску та витираючи спітніле людське лице. Тоді додав: – У нас тут так гарно виходило, що ми вирішили внести зміни у сценарій.

– Знаю я ваші зміни. Мені на сцені не потрібна політика, ксенофобія, матюки та заклики до пиятики. У нас Різдвяний вертеп – солідна постановка для наших юних глядачів! – жартома посварилася Марія Василівна пальцем на своїх акторів. – Як вам костюми?

– Нормально, – мовив Воїн, оглядаючи бутафорний автомат.

– Декорації також будуть готові з дня на день, – сказала шефова. – Чого нам ще бракує?

– Глядача, овацій і квітів, – знову, за своєю звичкою пожартував екс-Чорт.

– Це все нас чекає 12 січня, коли будемо тут ставити наш Вертеп. Якщо немає зауважень, прохань та пропозицій – починаймо.

– Звукорежисера нема. Спізнюється, – підказав пан Гаврило, старший дядько, що мав грати одного з трьох Царів у нашій виставі.

– А ще у нас нема колядки. Може, традиційно – «Нова радість стала»? – зауважив один з наших акторів.

– Чекайте, – знову сказав пан Гаврило. – Є у мене одна ідея. А хто знає таку старовинну коляду, чи навіть щедрівку, про чотирьох волів? Ти, Марусе, маєш знати, це твоєї бабці улюблена…

Так, я знала. Бабуся увесь час її мені співала…

 
Пасла Маруся чотири воли в долині.
Гей же, в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.
Гей же, в долині.
При молоденькій, при зелененькій ялині!
 

І не знаю, що на мене найшло: пісня ніби сама вирвалася з моєї душі і полетіла залом. Усі присутні подивовано глипали на мене, раптом один за одним почали аплодувати.

– Браво! – гукнув екс-Чорт.

Я підняла руки вгору, заспокоюючи їх, Марія Василівна поплескала у долоні:

– Досить приколюватися: колядка і справді суперова. А зараз давайте попрацюємо над фінальною сценою, бо вона у нас трохи «сирувата». Гайда по місцях!

Доки ми говорили, підтягнулися й інші наші актори, що враз розчинилися за лаштунками – і ми почали свою роботу. Вертеп наш мав би вийти незвичайний – городоцький – за нашим власним сценарієм…

Розділ 2
Гаврило

Пан Гаврило ходив до церкви, коли тільки випадала найменша нагода. Він приходив, ставав навколішки й молився, питаючи в Господа поради та розради. Проказавши усі свої молитви, пан Гаврило сідав на лавочці і просто сидів, роздумуючи у цій святій тиші. Думок тут приходило особливо багато, так ніби Господь говорив до нього, навчаючи. Гаврило цілком був занурений у це слухання-задуму і лише час від часу відповідав «Слава навіки Богу», коли хтось із прихожан вітався з ним.

Приходив пан Гаврило до цієї церкви, скільки себе пам’ятає, ще з дитинства, усе своє життя. А життя у нього було ой нелегке, зараз уже всього і не згадаєш! Та й навіщо? Нема чого оглядатися. Попереду нова місія. Дуже важлива.

Люди у місті знали і поважали його у першу чергу як вчителя, патріота і просто порядну людину, яка все життя боролася, страждала і вірила. Багато хто тоді називав цю працю «сізіфовою», одначе Ті-Що-Йшли-Вперед свого таки домоглися: залізобетонна система, обвита товстими ланцюгами й освячена кров’ю невинних, таки впала. Рухнула, розвалилася, розсипалася, як будиночок на піску…

Сам пан Гаврило виховував молодь, писав статті, робив історичні розвідки, а також розкопки, під час яких знаходили кістяки людей, закатованих котроюсь із систем. Він завжди говорив правду, заодно спростовуючи брехню, і слово його було сильним. Цього слова боялися…

Про свої досягнення пан Гаврило розповідати не любив, уперед дивився. А там, на жаль, нічого доброго не було: все, за що він так боровся, що захищав, – поволі зсихалося під тиском людської байдужості та корисливості. Почала вибудовуватися нова система, покликана перетворити його людей на маргіналів, карликів, зробити їх плебеями на власній землі. Споконвічні цінності було побито тяжким побутом та злиднями, а те людське, що іще лишилося, – перекручували в інший бік, на 180 градусів. Молодь росла уже не та, що колись… Та й що з них виросте, коли вони на своїй же землі – соціальні сироти. Хіба ж для того він так терпів, хіба ж тому присвятив стільки років свого життя?

А тим часом система росла і дужчала…

– Слава Ісусу Христу! – вчергове привітався хтось із Гаврилом, той так само напівавтоматично відповів:

– Слава навіки Богу!

– Я знав, що знайду тебе в нашій церкві. Ніде твоя життєва батарея не зарядиться так, як тут.

Тільки тепер Гаврило зрозумів, що біля нього підсів не простий прихожанин. Оглянувся: це був майор міліції пан Михайло.

– Тобі, друже, також не завадило б сюди частіше приходити.

– Так, я знаю. Але у мене в цьому місті дуже багато справ, тому, відповідно, дуже мало часу на те, щоби розслабитися.

На якусь мить запала мовчанка.

– Я так розумію, зараз ти тут також у справі? – першим спитав Гаврило.

Вони поглянули один на одного, погляди їх перетнулися.

– Чорні щось придумали, – мовив майор. – Хмари згущаються. Вони стягли до Городка велику силу.

Гаврило з Михайлом знову помовчали, розмірковуючи. Були знайомі вже з тисячу літ і навчилися розуміти один одного з півслова.

– Я не дивуюся: нова система росте і кріпне. Людський ресурс не безмежний, ми втрачаємо кожен день. Скільки так ще буде тривати, чи довго ми протримаємося? – мовив Гаврило, але його співбесідник не мав часу відповідати на риторичні запитання.

– Чорні надто сильні, їх надто багато, вони в кожному кабінеті. Скоро ті виродки захочуть все. Все. Треба нарешті ставити питання руба! Мусимо зробити ставку…

Гаврило навіть слухати того не хотів, перервав Михайла на півслові:

– Запам’ятай, Михайле, ми тут не для того, аби грати з чорними в шашки. Наше завдання – тримати рівновагу, баланс. Хочеш поставити все на людей? Це ж люди, Михайле, вони слабкі…

– Були й сильні поміж ними, сам знаєш. Чорні довго чекати не будуть: невдовзі почнеться. Ми не вистоїмо – сам бачиш, які хмари лізуть. Нам треба вириватися з того кола, інакше кінець наш близько. Мусить бути чоловік, що проведе нас крізь пітьму!

Знову мовчанка-задума.

– Як ми його впізнаємо?

– Має сам до нас прийти. Так було сказано.

І ще раз та сама мовчанка, та сама задума.

– Не знаю, – завагався Гаврило. – Я людям ніколи не вірив. Вони Христа розіп’яли…

Розділ 3
Марія

Наш дім був спроектований і зведений руками мого чоловіка. Іван у мене – інженер-будівельник, підприємець, майстер на всі руки. Спочатку було важко: ми з ним жили в орендованій квартирі, багато працювали, але потроху стали на ноги, і перед тим, як на світ мав прийти наш синочок Івасик, ми уже переїхали у свою хату. Вона не Бог зна яка велика чи модерна, але тут було дуже затишно…

Отож, я називаюсь Марія, живу в Городку, маю роботу, сім’ю, є актором аматорського драматичного гуртка. Ніколи зірок з неба не хапала, не ганялася за славою чи розкошами: у свої двадцять п’ять мала від життя все те, що хотіла. Для мене завжди найголовнішим була моя сім’я, хоча тоді я іще цілком і не усвідомлювала усієї глибини цих слів, навіть не уявляла, як сильно я люблю свого чоловіка і дитину. Це знання прийшло трохи пізніше…

Я зайшла до хати, зачинила за собою двері, роззулася і звичним рухом кинула ключі на тумбочку.

– Чому ніхто не йде зустрічати маму? – гукнула я з коридору в надії, що зараз вибіжить Івасик і кинеться мені на руки. Та його не було, і в хаті панувала підозріла тиша.

Мій чоловік Іван сидів за своїм комп’ютером у кімнаті, працював. Я дуже любила спостерігати за ним у такі моменти: був зосереджений на своїй роботі так, що не зауважував більше нічого навкруги себе. У моїй уяві відразу чогось повставав Франків Каменяр, який лупає гранітну скалу, чи великий Прометей, що несе людям вогонь. Мабуть, вони так само любили свою роботу…

 
Ах лента за лентою набої подавай,
Вкраїнський повстанче в бою не відступай!
 

Не знаю як Каменяр з Прометеєм, але Іван завше собі підспівував, або підсвистував, коли щось робив. Таку вже мав звичку.

Мій чоловік чогось уподобав собі саме мене, хоча дуже багато дівчат задивлялися колись на нього і кидали у його бік недвозначні погляди. Жив він у Заставському передмісті, його батьківська хата стояла за кільканадцять метрів від нашої. Тут, на Заставському, пройшло його дитинство і молоді роки, як він сам любить хвалитися: «тусувався я з Вокзалом». Я ж зі своїми батьками мешкала у центрі Городка, недалечко від церкви Благовіщення. Ще моя мама розказувала, що із Центром Вокзал ворогував постійно, тобто завше так було: вокзальні, підгаєцькі і Фоса проти хлопців із вулиці Львівської, Черлянського і Центру. Звичайні парубоцькі справи… Одначе, усі ці їхні «розклади» не завадили нам зустрітися, полюбити одне одного й одружитися. Так я і поїхала жити з Центру на Заставське передмістя, або, як каже моя бабуся, «на Заставлє»…

Іван, схоже, моєї появи не зауважив, а й далі продовжував клацати по клавіатурі. Із динаміків комп’ютера тихо линула музика: як завжди Іван слухав «Файне радіо» Галичину. Діджей м’яким голосом у черговий раз привітав городківчан із 800-літтям їхнього міста, поставив композицію про Городок, про ангелів, що його оберігають…

Я підійшла до чоловіка, обійняла за шию і не стрималася, щоб не поцілувати. Краєчком ока кинула на монітор – там були якісь креслення, схеми, текст… Поруч із монітором стояла фотографія у рамочці, на якій була наша сім’я: Іван, малий Івасик і я. Ми зробили це фото минулого літа, коли відпочивали на природі. Поруч стояла ще одна рамочка, а у ній, за склом, був схований жовто-синій прапорець із написом «Воля Україні – або смерть». Цей прапорець для мого чоловіка був дуже цінним, бо дістався йому від тата, який помер уже давно, коли Іван був ще дитиною. А татові – від діда…

– Ти хоч їв щось? – спитала.

– Зварив гречку. На кухні, у баняку. Є молоко, а є підлива. Іди поїж, поки ще тепле…

Він сказав, не відриваючись від комп’ютера, і ті слова прозвучали так, ніби він їх раніше записав на автовідповідач і тепер тільки прокрутив.

– А де наш малий? Щось так тихо в хаті…

– Приходила твоя бабця, забрала до себе…

– Значить…

І тут я, не випускаючи Івана зі своїх обіймів, хвацько скочила йому на коліна, заступивши собою монітор.

– … ми лишилися самі вдома.

Він поцілував мене, та очі його все одно не могли відірватися від роботи, пальці усе ще були на клавіатурі.

– Секунду, мені треба закінчити один рисуночок…

– А що роблять тато і мама, коли лишаються вдома самі? – не переставала я цілувати свого чоловіка.

– Працюють, – відповів Іван, намагаючись дотягнутися рукою до мишки, однак я взяла його руку і поклала собі на талію.

У нас так завжди: все робота, дитина, дім, а особисте життя постійно лишалося на другому плані. Як на мене, саме настав добрий час змінювати ситуацію на краще…

– Правильно, працюють. А ви, товаришу, шукаєте приводу відхилитися від роботи і від сімейних обов’язків, узятих на себе у нашому РАКСі.

– Неправда. Я чесно віддаю у сімейний бюджет усі зароблені гроші, і секс у нас також буває регулярно…

Я ще раз поцілувала – його впертість заводила мене ще більше.

– А як же наш Івасик?

– Угу… У нього все добре…

– Він уже давно просив у Святого Миколая собі братика…

Іван кліпнув очима, ніби ввімкнув перезавантаження. А щоби він довго не «глючив», я зняла з себе кофту, а слідом за нею на підлогу полетів і ліфчик. Погляд мого мужа враз посвітлішав, на обличчі з’явилася посмішка.

– Я обіцяв малому, що буду чемним…

– І слухняним, – додала я, допомагаючи йому зняти футболку.

…Цей вечір нам так було добре удвох. Уже лежачи в ліжку, я тулилася до нього, думаючи про те, що він для мене найдорожчий у світі. Чи змогла б уже жити без нього? Ні, однозначно. Скажете, що така любов буває тільки в казці?

– Пам’ятаєш, ти колись розповідав мені легенду про співця Орфея?

– Угу, – відповів Іван.

– Скажи, а така любов буває тільки в казці, чи й у житті також?

– Не знаю.

– Хіба ж ти мене не любиш так, як Орфей свою Еврідіку?

– Люблю. Та, може, не так, як він, а по-своєму.

– А ти пішов би за мною до пекла?

– Гм.

– А я пішла б.

Він пригорнув мене до себе і поцілував у чоло.

– Ну тебе, перестань. Не думай про погане.

Ми й далі лежали собі на нашому ліжку поверх покривал, я притулилася до чоловіка, не соромлячись свого голого тіла. Чомусь не спалося, хоча вже було під ранок. Він також не спав. У мене було враження, що невдовзі щось має статися. Узагалі, через ті всі події з непідписанням асоціації якась туга витала у повітрі і клубочилася все більше й більше. Іван рвався до Києва. Може, через те моє серце так билося – тривога задавала йому ритм. Але ні. Тут щось інше. Мене раптом охопило відчуття дежавю так, що серце почало стискатися від якогось страшного передчуття. Зараз. Вже от-от! Три, два, один…

Раптом задзвонив Іванів телефон. Ми стрепенулися, перезирнулись: хто б став дзвонити о п’ятій ночі? Іван дотягнувся і взяв слухавку.

«Східняк? Дивно», – подумав, а у мобілку мовив:

– Слухаю.

Я лежала поруч, тому добре чула їхню розмову.

– Що, спиш?

– Так ніч же… – розгублено відповів Іван.

– Тоді увімкни телевізор…

У телефоні стихло. Іван був уже в штанах, вхопив пульт від телевізора, натиснув. Ми враз закам’яніли, прикипівши очима до екрана.

– Господи Боже! – вирвалося в мого чоловіка. – Не може того бути!

У телевізорі озброєні беркутівці били студентів. Диктор говорив щось про розгін, але в мене виникло відчуття, що тих дітей хочуть не розігнати, а просто «поламати»! Спецназівці оточили їх, мов звірину, і били так, ніби то не підлітки-студенти з синьо-жовтими прапорами, а небезпечні рецидивісти, що затіяли бунт на зоні!

– За що?! – крикнув якийсь хлопчина перед тим, як їх скинули із підніжжя стели.

– За що? – повторював безперестанку і мій Іван.

Дітей же били, били і били. Всюди кров, розбиті голови і побиті камери журналістів. Ми з жахом вдивлялися у цю екзекуцію, слухали коментарі телевізійників.

– Перед початком зачистки зник мобільний зв’язок. Силовиками були застосовані газ та вибухові пакети…

– За що? – знову вирвалося в Івана.

Мій чоловік залишився стояти, стискаючи пульт від телевізора в руці. Він наче закам’янів. Жодна жилка не здригнулася на його обличчі, кулаки мимоволі стиснулися. Він зблід. Я підвелася, прикриваючи груди коцом. Ми подивилися одне на одного: Івана зараз не могла спинити жодна сила. Він мовчки взяв у руки телефон, я ж кинулася вдягатись.

– Я виїжджаю на Київ.

– Я поїду з тобою: самого не пущу!

Східняк був товаришем мого Івана іще з часів їхньої служби в армії. Мешкав він у Харкові і працював у МВС.

– Що це таке було? – запитав Іван.

– Дідько його знає, – відповів Східняк. – Схоже, наш Вітьок зовсім злетів з котушок.

– Ти щось знаєш?

– Навіть якби і знав – не телефонна розмова.

– Я їду до Києва. Ти зі мною, брате? – запитав Іван.

На тому кінці мить помовчали, тоді була відповідь:

– Я буду у Києві. По роботі. Нас усіх збирають. Тому я тобі і подзвонив: не рипайся, не ризикуй, бо гасити будуть по повній програмі.

Іван побагровів:

– Та що ти таке кажеш, старий? Та як же…

– Та зрозумій ти, – перебив товариш. – Не бути нам у тій Європі, понімаєш? Геополітика… Не пустять… Ви там дуже не кіпішуйте, бо Вітьок стягує реально велику силу. А сила, брате, і солому ломить.

Іван видихнув.

– Ми ж з тобою стільки дружили… Невже ти будеш у мене стріляти? Невже піднімеш руку на брата?

– Та заспокойся ти, мать твою перемать! Я взагалі не хочу нікуди їхать, мені і вдома добре! На чорта того всього?

– А ти подумай, брате, згадай, хто ти і кому присягу давав! А ще дивися, щоб ми з тобою не зустрілися там, у Києві… по різні боки барикад!

– Та які барикади, у мене наказ, розумієш?!

Іван відключився. Був злий, аж кипів. Спересердя хотів був кинути телефоном, однак стримався: пригодиться ще. Я була вже одягнена і готова…

Ми поїхали до Києва наступного дня. З того часу були там майже постійно. Мерзли. Стояли. Боролися. Східняк намагався подзвонити іще кілька разів, однак розмови із ним не вийшло. Зате зустріли тут багато його земляків зі східних областей, ми всі дружно почали самоорганізовуватися. Іван завжди повторював, що наша боротьба не повинна бути лише героїчною, але й ефективною. Кожен відповідав за свою ланку, мав свої обов’язки, тож наш Майдан зажив, як великий організм… Та найперше, що зробив мій чоловік, це закріпив на «Йолці» прапор нашого Городка,¹ аби надихатися ним до подальшої боротьби.

Перед Різдвяними святами нам випало поїхати додому, щоби взяти дещо із речей та заладнати деякі справи. А ще я дуже скучила за своїм синочком. Іван просив мене, аби я лишилася вдома і цього разу із ним не їхала до Києва.

– Не треба тобі, Маріє. Може, досить? За малого подумай…

– Івасик побуде в баби. Зубну щітку не забув? – відповіла я.

– Ні.

– Гроші?

– Є.

– Права, техпаспорт?

– Та є в машині.

Він зрозумів, що сперечатися зі мною – марна справа, і тільки рукою махнув. Я ж чогось боялася відпускати його самого, знову нахлинуло відчуття цього дежавю…

Іван узяв в одну руку сумку з нашими речами, у другу – з продуктами. Уже переступив поріг, як раптом спинився.

– Чекай! Найголовніше забув! Там я лишив нашу бухгалтерію з Майдану…

– Не вертайся – не пощастить, – сказала я.

– Тоді візьми з кімнати папочку з документами. Така зелена.

Я відразу знайшла зелену пластикову папку і встромила її у свою сумочку, виключила світло і вийшла з хати.