Kitobni o'qish: «Царівна Нефрета»

Художник і письменник, що сидів на двох кріслах

Український графік, скульптор, мистецтвознавець і письменник Василь Масютин (справжнє прізвище – Масюта-Сорока) згідно «Енциклопедії сучасної України» народився 29. 01. 1884 р. у Ризі. А тим часом Павло Ковжун, який був з В. Масютиним знайомий і не раз про нього писав, стверджує, що художник народився у 1887 році в Луцьку, «де й пройшло його дитинство, згодом перебував у Черкасах та Києві» («Назустріч», 1934, № 4).

Батько його був інспектором Московської семінарії і походив із давнього козацького роду з Чернігівщини. Недарма В. Масютин пише в одному з листів з Берліна: «В моем латвийском теле кроме немецких костей хорошая доза украинской крови, упрямой». В. Масютин закінчив Київський кадетський корпус (1898), Московське училище живопису, скульптури та архітектури (1914). Ілюстрував у 1906 р. московський журнал «Золотое руно». З 1907-го був учасником виставок українського мистецтва у Львові, Празі, Берліні, Нью-Йорку. Персональні виставки також відбулися у Москві (1920, посмертна – 2012).

Василь Масютин служив у 1914-1917 рр. в російській армії. В 1918-1920 роках керував графічною майстернею ВДХУТЕМАСу. Потім емігрував і в 1920-1921-х жив у Ризі, а відтак виїхав до Берліна, де працював ілюстратором у видавництвах. Російською та німецькою мовою видав кілька мистецьких підручників та монографій, опублікував чимало популярних нарисів про європейських графіків, низку статей з проблем мистецтва.

У 1935-1944 рр. відвідував Львів, до якого мав сентимент, і казав: «Львів мені незвичайно подобається, ризикну гіпотезою: Львів з вигляду – це маленький Париж. Львівські пані мені подобалися куди більше від парижанок». У Львові він співпрацював із журналом «Мистецтво», був членом АНУМу – Асоціяції незалежних українських мистців. На початку 1930-х рр. створив понад 60 гіпсових медальйонів українських історичних постатей, які Святослав Гординський після смерті Масютина перевів у бронзу й поділив на серії «Княжа доба» і «Козацькі часи».

У Німеччині змушений був заробляти тим, що малював рекламу й етикетки для берлінських купців, а також продавав вирізьблені статуетки українських гетьманів.

Користуючись посмертною маскою, В. Масютин створив два портрети Кобзаря, ілюстрував багато російських та українських книжок, творив сценографію до кінофільмів компанії «УФА» (1930-1940), листівки на тему голодомору 1932-1933 рр. в Україні, рекламні плакати, олійні портрети, пейзажі, натюрморти.

2 травня 1935-го Павло Ковжун надрукував у «Ділі» статтю про художника, який звірився йому про своє навернення до українства: «Життя відвело мене в інший бік, поки я не усвідомив собі тягу, що єдино могла привести мене до свого народу. Мої безпосередні предки, а в тому й батько, походять з Чернігівщини, де я був ще дитиною. Там чув я козацькі оповідання, пісні, там я пізнав свій старинний український рід, що з нього вийшли й військові козацькі старшини Масюти-Сороки. Коли я зустрівся з питанням української культури, переді мною відкрився новий, а разом з тим і старий свій властивий світ».

«Масютин у своїй праці вглибився в форму і зміст української мистецької культури, – продовжив П. Ковжун. – Увійшов до неї з розмахом, з новими силами, в саму її гущавину, у все те, що хвилює наші передові мистецькі кола. Маючи величезний досвід, ставить він питання стилевої самобутности, опановує прояви мистецької української культури, аби підсилити її цілою силою свого мистецького знання і хисту».

«З нагоди побуту В. Масютина у Львові, – читаємо в газеті «Назустріч» (1935, № 8), – кілька багатших осіб замовило собі в нього портрети. Деякі установи, що мають звичай вішати у своїх бюрах портрети своїх довголітніх голов (чи пак, «директорів», або, як звуть їх у нас з китайською чемністю, «президентів»), теж надумуються над тим, чи не скористати б з такої нагоди. Дирекцію одного з таких товариств намовляв прихильник нашого мистецтва замовити в Масютина портрет свого директора. Клопіт був з директором. Це була людина така скромна, що не могла скрити свого бажання мати великий портрет на великій стіні і боронилась перед такою пропозицією всякими арґументами. Боронилась ця достойна особа між іншим так:

– Нащо кому мого портрету? Я собі звичайний…

Присутній при цій розмові журналіст переконує:

– Але ж, пане директор, хто там буде знати після вашої смерти, що це ви? Зате всі будуть знати, що це портрет Масютина!

У лютому 1944 р. художник живе у Львові, має свою майстерню, зокрема 13 лютого «Український вісник» публікує з ним інтерв’ю. У червні 1945-го його заарештували в Берліні за зв’язки з українськими націоналістичними колами, й він 15 місяців перебував у концтаборі Заксенгаузен. Опісля, коли його звільнили, то доручили виготовити скульптурні декорації для нового совєтського посольства в Берліні та пам’ятник М. Глинці на Берлінському кладовищі.

25 листопада 1955 р. в Берліні Василь Масютин покінчив самогубством. «Сохранился клочок бумажки с начертанной карандашом надписью в старорусской орфографии: “Кончаю с собой по своей доброй воле. В. Масютин”», – стверджує один з російських дослідників.

В листі до Д. Бурлюка, батька російського футуризму і теж українця, В. Масютин пише: «Немного обидно, конечно, что, в силу обстоятельств, оказался между двух стульев: здесь я – иностранец, для соотечественников я все-таки на положении эмигранта, не прошедшего их школу, не напитавшегося их духом. Претендуют на меня как на своего кое-какие украинцы, но и те с оговорками. Так я и состою в «ничьих», и особенного интереса ко мне никто не проявляет. Это меня в сущности и не печалит, но все же немного грустно становится, что после меня еще некоторое время будет беречь мои вещи Марина (донька художника. – Ю. В.), а после нее все оставшееся после меня станет ненужным хламом. Думая так, не себя становится жаль, а жаль вещей, к которым у меня отношение как к живым существам».

Донька художника Марина Масютин (1908-1998) теж захоплювалася графікою і зробила ілюстрації до окремих українських видань (Олександр Олесь. «Мисливець Хрін та його пси», 1944). По смерті батька вона передала українській громаді медальйони з зображенням українських історичних діячів, однак картини й графіку після її смерті у 1999 р. віддав у Москву її чоловік Судлецький, росіянин, хоча художник заповідав їх Україні.

Писати В. Масютин почав замолоду, писав українською, російською та німецькою мовами, окрім названих повістей створив цикл легенд «Дні творіння» (1918), повісті «Небезпека зеленого острова» (1925), «Der Doppelmensch» («Подвійна людина» – німецький варіант повісті «Два з одного», 1925).

В часопису «Назустріч» (1935, № 8) В. Масютин зізнається: «З друкованої белетристики маю ще багато новель, розкинених по ріжних німецьких літературних журналах, а у теці ще два фантастичні романи, підготовані до друку. Тепер пишу новий роман, в якому зображую національну метаморфозу російського старшини Дембовицького, якого батько вважав себе за поляка, а в суті річи був нащадком козацького роду Дубовіїв. Через полонізм і русицизм молодий Дембовицький стає свідомим українцем Дубовієм».

В 1925-му він повідомляє російському мистецтвознавцеві П. Еттінгеру: «Последнее время увлекся писанием небольших рассказов в библейском стиле и на библейские темы. Начал печатать их (в немецком переводе) в газете. Меня занимает форма. Конечно, это меньше всего «божественные» легенды. Собираюсь рано или поздно сделать иллюстрации. Пока написал 15 коротких рассказов о сотворении Адама и Евы, слона, муравья, крота, черепахи и пр. и пр. Если смилостивится надо мной судьба, даст мне возможность на два – на три месяца забраться куда-нибудь в глушь и спокойно поработать, тогда я к осени произведу на свет роман сверхсенсационнейший. Озабочен пристройством залежавшихся «Дней творения» и «Нефрет». Что-то будет? Это все равно как дочери, засидевшиеся в девках». Некоторые рассказы «библейского» цикла были напечатаны в берлинских газетах: «Так вышло, что на поприще беллетристики я выхожу в немецком одеянии. Русские открещивались от меня».

До цієї книжки увійшло дві фантастичні повісті Василя Масютина. «Два з одного» була написана ще до Першої світової війни, випередивши повість М. Булгакова на схожу тему – «Собаче серце», але видана у Львові в 1936 р., «Царівна Нефрета» була написана в 1919-му, але видана теж у Львові в 1938-му.

Обидві повісті збурили тодішню пресу, клерикальні часописи побачили в повісті «Два з одного» розпусту і гостро заатакували автора й видавництво, називаючи повість «бруковою», тобто найнижчого ґатунку. На захист письменника виступив Михайло Рудницький. З цією цікавою полемікою читач може ознайомитися наприкінці книжки.

А минулого року «Царівна Нефрета» була видана в Росії – «русского художника и писателя» переклали… з української.

Юрій Винничук

Царівна Нефрета

Перша частина
Боротьба

– Тепер я остаточно переконаний, дорогий Райте, що ви на фальшивій дорозі. Ви залишаєте на боці поважні досліди, а захоплюєтесь оманною пишнотою зверхніх форм…

Райт слабо оборонявся перед нагальними аргументами Стакена.

«Дорогий Райте» – такого звороту досі не чув д-р Роберт Райт, молодий єгиптольоґ, автор кількох книжок. Професор Готгард Стакен – міжнародна величина і неохибний авторитет в царині єгиптольоґії, зводив підсумки з останньої книжки Райта. У останньому часі говорили про нього винятково багато: Єгипет, його останні розкопи і все зв’язане з ними стало улюбленою темою розмов навіть ляїків ¹.

Стакен – худорлявий і випростований, стояв за столом. покритим книжками і рукописами. Він доторкався настільної плити своїми твердими, наче алябастровими нігтями і вибивав глухо такт до своїх слів. Його плоский череп покривало рідке дбайливо пригладжене волосся тільки ззаду та по боках. Його закарлючений ніс нагадував пташиний дзьоб. Чорні, блискучі очі. Зовсім як той славний суп ² у музею в Каіро. Такий глибокий був погляд його незглибних – наче знання вічности – очей.

Перед ним стояв Райт з пошаною, але з упертою міною, і проти віку вчителя виглядав іще молодший, ніж ним був справді. Його подовгасте обличчя – що вказувало на його походження – було англійське. Завзяте підборіддя і трохи гостра лінія уст не зовсім згоджувалися з м’якістю вищої частини його обличчя. У його очах можна було відчитати супротивність людини не так може, впертої, як химерної. Напів жіночі і напів мужеські риси його вдачі, помітні у зверхньому вигляді, надавали його працям своєрідний чар.

«Дорогий Райте…». У цій апострофі пробивалася нотка самовладної протекційности. Така фраза лестила Райтові, а водночас і насторожувала його.

«Дорогий Райте!» – у тих словах критики на його книжку він відчував, як хочуть знищити його індивідуальність, але разом з тим він віднаходив у критиці якусь болісну насолоду, якби жертвував собою для якоїсь вищої мети. «Дорогий Райте» – звучало як обеззброєне великосердя батька і володаря, що наказує.

Райт уявляв зовсім інакше становище супроти його книжки. Ось вона перед ним, оправлена в пергамент зі золотим шулікою на обгортці. Кілько незабутніх хвилин внутрішнього напруження! Кілько годин щасливої подорожі у підземелля єгипетського генія, якого твори призбирані у мовчазних салях єгипетської ґалєрії!

У кількох метрах від нього гудуть авта та електрична залізниця, пливе течія людей зовсім байдужих до величної минувшини. Йому не повинні були докоряти, а хвалити його за те, що він дав цій тупій масі свою книжку. Стакен признавав совісні підстави його праці, але не вмів відчути теплого віддиху тих картин минулого, які Райт оживив разом з терпіннями, любов’ю та думками єгиптян. Стакен не хотів признати вартости його книжці, дарма, що Райт вложив у неї так багато праці: кілька місяців треба було з напругою всіх сил визбирувати з надписів матеріали про буденне життя єгиптян і з окрушків складати повну його картину.

За це все – тільки докори…

Нігті Стакена барабанили глухо по столу, його очі дивилися непорушно і непризно.

«Орел повинен дивитися в сонце. Очі Стакена не повинні осліпнути від того, що вони ввесь час задивлені у великого Ра… Хто це такий Стакен? Птах, чи бог?… Райт відчував, що його думки розсіваються у тому погляді, який повертає унівець його думки. Він мусив зробити більше зусилля, щоб вернутись до рівноваги.

– Дуже мені прикро, пане професоре, що моя праця не знайшла у вас прихильности, але тепер, вислухавши всіх ваших доказів, мушу признатись, що не можу відректись від нічого з того, що я написав. Я знаю, що правда на моєму боці і це для мене полекша під тягарем ваших закидів.

Стакен стягнув уста, якби хотів усміхнутися. Це було новиною для Райта: адже Стакен ніколи не сміявся.

– Ви вперті, пане докторе, і я поважно боюсь, щоб ви не ввійшли на небезпечний шлях. – І вже у зовсім зміненому, офіційному тоні додав: – Будь ласка, перегляньте завтра оту скриньку з рукописами. Відчитайте тексти, заки я прийду вполудне.

Знову стук нігтів по столу – на знак, що цим разом востаннє. Легко кивнув головою і Райт мусив відійти. Учень, відходячи до дверей, нагадав шкільні роки і той настрій полекші, яку відчував, коли міг відповісти задовільно на питання вчителя. Стакен опустився на фотель і відразу втратив сувору поставу. Він пожовк, мовби старівся на очах – подобав на чоловіка, що відчував приємність, коли його знесилене тіло може спокійно та вигідно знайти собі місце.

Працю, яку перервав Райт, щоб побачитися зі Стакеном, він не міг уже продовжувати після повороту. Тепер якось дуже поволі відчитував напис на п’єдесталі статуетки. Несподівані проблиски, що звичайно находили на нього під час такої праці, тепер не з’являлися. Щойно дзвінок, що сповіщав годину, коли зачиняли музей, звільнив Райта.

Він зібрав свої записки і поквапніше, ніж звичайно, подався до виходу.

При воротах музею побачив Райт знайоме авто і за спущеним вікном обличчя нареченої. Рукавичка переслала йому живий привіт. Сьогодні Райт мало тішився цією зустрічею. Марія, чи як він звав її – Мері теж заявляла права до його свободи. Він знав її лише рік, – від місяця був її нареченим. Райт не міг віднайти у своїй пам’яті зв’язку між своїм станом нареченства і теперішнім настроєм. Якесь зовсім чуже йому почування порушувало його рівновагу.

Та тільки на мить тривало це невдоволення. Він збіг сходами і всів у авто, що пахтіло парфумами. Вже сидів, коли побачив у дверях музею Стакена. Цей тримав під пахвою палицю, натягав рукавички і дивився тупо з-під старомодного капелюха з широкими крисами. Райт відхилився, щоб пірнути у глибину авта, викладеного подушками.

Мері притулилася до нареченого. Від цієї щирости його поганий гумор щез миттю. Він уже дивився з задоволенням на свою наречену: на її природно свіже личко, коротке волосся і кінчик нахабного носика. Усе інше щезало під її капелюхом. Мері мовби відчула його погляд – відвернула голову.

«Яке це дивне… – думав Райт, – коли вона дивиться на мене ось так, як тепер, маю вражіння, мовби вона прийшла з якоїсь далекої далечіні і приносила «зі собою щось давно забуте і загублене». Але перед ним світило ясне та безсумнівне личко гарної дівчини. На устах Мері заграла усмішка. Райт нахилився над ними і поцілував їх.

– Стакен хотів нині дати мені лекцію, йому не подобається моя книжка. Він уже зовсім припав порохом і цвіллю, нагадує мумію. Ані мені в голові слухати його! Нехай він собі воскрешає єгипетську історію, а я оживляю єгипетських людей. Але це тебе нудить? Це нецікаве… Зате по шлюбі поїдемо до Каіро. Побачиш Єгипет, тоді зрозумієш, чому я так полюбив той край.

Правду кажучи, Мері мала інші пляни. Єгипет не приваблював її: вона ж знала, що її заберуть туди не для приємности. Вона воліла б французьку Рів’єру або Італію. Навіть не було б погано залишитись у Німеччині і поїхати над море… Як наречена вона мусила спрямовувати свої думки на спільне життя з Райтом і вона пробувала знайти гармонію між звичками і бажаннями чоловіка і власними.

– Я радо поїду з тобою…

Її очі дивилися ніжно і покірливо. Райт побачив її закоханий погляд… Що після цього значить Стакен! Які смішні ті атентати на його свободу! Райт відчув з такою самовпевненістю своє право і свою силу, що його недавні сумніви видалися йому дитячим настроєм.

Дома чекав на Райта пакунок. Його видавець пересилав йому рецензії на його книжку. Сам автор не сподівався такого успіху. Між вирізками англійський лист. Питають за умовами перекладу. Досить приємно. Якийсь великий англійський журнал. У ньому звіт з одного наукового засідання. Книжку Райта вважають подією. Такий осуд видав не хто інший, а сам славний Пікок. Усе разом – повна перемога. Райт знав, що Пікок це єдиний єгиптольоґ, якого авторитет признавав також Стакен. Голоси критики вказували, що Райт не лишиться серед боротьби самотнім. Боротьба видавалась йому неминуча.

Райт мав рішучість молодих, яка дозволяє нехтувати загальноприйнятими поглядами, а триматися нез’ясованої певности, подиктованої внутрішнім переконанням. Стакен був дослідником. Те, що світ учених уважає за плід його генія, є по правді тільки екстрактом його дослідів. Нема там нічого, чого не можна б було доказати, покликуючися на джерела, коли перевірити їх достовірність. Того, що давав Райт, не можна було завсіди перевірити, але тільки тому, що люди типу Стакена не все знають. Докази прийдуть аж згодом. Те, що писав Райт – він знав з якнайліпшого джерела і цим джерелом був його власний дух, що жив скрізь і що не признавав перепон між минулим і теперішнім. У своїй книжці він змальовував єгиптянина на тлі його способу життя, того єгиптянина, що був у силі творити такі чуда, як голову богині Мут у Каіро, незрівнянний малий торс в Лондонському університеті, фльорентійську голову, що не уступає нічим голові Монни Лізи, і всі ті подиву гідні твори вічного мистецтва, які ще й досі дають спонуку до творчої праці, хоч би як сучасні хотіли оминути їх впливів. Пояснення тих чудес треба шукали не в магічних і обрядових текстах, але в самому життєвому ритмі того незвичайного мистецького народу.

Тарабанячи своїми твердими нігтями по столу, Стакен докоряв Райтові, що він висунув один загальний закон для любовних пісень і сакральних різьб. Стакен уважав такий замах на обрядову строгість різьбарського мистецтва майже за хулу. Але чи, наприклад, створити таку різьбу, як малий торс, що стоїть в університеті, це щось інше, як скласти молитву? Чи саме тіло Мері теж не можна вважати поклоном перед великим Невідомим, а хіба її очі, що розпливаються серед рожевого серпанку, не моляться?

Перед ним вирізки, журнали, листи. «Все це докази, що моя правда не тільки моя, але що теж інші вірять у того Бога, якому я молюсь… Про-фе-соре Стакен! Я був вашим учнем. Тепер я сам уже став учителем. Наші правди ріжні і наші дороги розходяться».

Коли Райт заснув після дня, проведеного над листами і книжками, перед ним знову виринуло непохитно самовладне обличчя Стакена. Він пригадав, як його учитель здобув над ним владу, викладаючи перед уважними слухачами виміреними, немилосерними словами. Кожне з тих слів западало у глибину Райтової душі. Він мав тоді таке вражіння, мовби Стакен наповнював душу найліпшого учня частиною своєї душі, мовби своїми словами накреслював довкола нього магічне коло, щоб забезпечити Райта від усяких спокус, що могли прийти до нього і охоронити його перед його власною правдою.

Тепер очі Стакена дивилися на Райта десь здалека, з тих царин, звідки до Райта дійшла свідомість двоїстости нашого життя. Тепер здавалось, що вчорашній день вилікував його остаточно з небезпеки піддатися впливам Стакена. Його збентеженість розсіялася, коли він уявив тіло Мері – тіло статуетки з університету.

Вранці о дев’ятій Райт сидів уже за столиком бібліотеки. Упорядкував рукописи для Стакена. Договори, джерела, гімни – на один бік. На другий – усяке барахло, що не приносило нічого нового, але яке Стакен мав звичку пильно переглядати.

Коротке оповідання, запашна любовна історія. Райт почав заглиблюватись. Він не міг перервати лектури і забув про інші ще невпорядковані наміри з багатої присланої збірки, до якої Стакен прив’язував велике значіння.

Нефрета. Хто вона така? Невідома предтеча Сафони, що диктувала пильному секретареві фрагменти оповідання про тужливі зустрічі, хвилювання, надії. Короткі речення падають, як зірвані пелюстки квітки, з якої рука тремтячи хоче відчитати свою долю, дістати відповідь на питання розгубленого серед сподівань серця.

«Кохана твого серця виходить нишком до саду. Мій коханий! Моє серце стежить за тобою.

Я кличу тебе… глянь – я тут.

Мій коханий покидає свій дім і йде своєю дорогою, не вважаючи на моє кохання. Моє серце затихло у грудях. Навіщо мені солодощів і пахощів! Те, що було солодке для моїх змислів, тепер для мене гірке, як жовч птахів.

Зате від віддиху твоїх уст починає битися моє серце, з них пливе до нього вічне життя, наче таємний дар Бога…

О, мій любий друже! Бажання, що наповняють мене, те, що ворушить твої груди, я довіряю своєму серцю. Я буду подібна до мерців, коли мій любий друг не прийде до мене вночі.

Я чую голос голубки. Вона каже: «Чи бачиш досвітню зірку, що багрянцем барвить мою стежку?» І ти, пташко, кличеш мене. Я знайшла мого любка, і моє серце зраділо; стало радіше, як серце всіх інших.

А! Я виглянула з-поза дверей, бо мій милий наближається до мене. Заки він надійде, мій зір не може відірватись від землі, моє вухо заслухалось у його кроки. Бо моє кохання для нього – єдине щастя мого серця…

Моє серце б’ється так живо назустріч твоєму коханню, що кучері над моїм чолом падуть, моє волосся розкуйовджується, коли біжу тобі назустріч. Та я присягаю тобі, присягаю, що коли прийдеш – я його зачешу».

Це навіть не оповідання, а низка натяків, від яких починає бурлити кров. Фрагментарні записки у щоденнику. Омах огника, що ще не став полум’ям. Острах вичікування. Обіцянки перед зустріччю. Гімни кохання, що ще не заволоділо предметом, за яким тужить, кохання ще не заквітчаного насолодою своєю жертви.

Ім’я Нефрети – однозвучне з єгипетським означенням звуків. У коханні звучить душа, у пісні тремтять струни. Оце ім’я солодке, безмежно близьке. Райтові здавалося, що воно йшло за його душею від хвилини, коли звук «Нефрета» виринув із темряви неіснування після довгої і таємничої блуканини, а тепер його земне життя наповнилося ним і надало йому зміст.

Дванадцять ударів. Округлі, повні удари, водночас мовби на хвилину застрягли – наче годинник, що висів у кутку, випускав їх вагаючись. З останнім ударом Стакен увійшов до бібліотеки.

Вчорашня свіжість Райта, його самовпевнена віра у перемогу десь пропали. Пронизливий і непроглядний погляд учителя знову покорив його. Як птах у клітці його душа билася на всі боки, не находячи виходу. «Моя книжка, мій шлях, Мері… вони були десь там… але тут… погляд засушеного старця, що вже витягав руку за папірусами».

У ньому виринув один спомин зі шкільних часів: саме так, а не інакше пропазить ³ учитель «віслячий міст» ⁴, який перед ним незручно заховали.

На папірусі спочила Стакенова рука. Кутки його зшилених ⁵ уст тремтіли, коли він усміхнувся: «Пане доктор! Будьте такі добрі і занесіть це до мене».

Його пожовкла рука зробила над столом і над рукописами наказовий рух.

Райт чув на спині погляд Стакена, коли йшов до його робітні, де висіла скромна мідяна табличка: «Директор Стакен». Скрип ключа у замку – Стакен випередив Райта, щоб відчинити двері: «Прошу, пане докторе».

Як і вчора, Райт знову стоїть перед столом директора. Стакен уже сів на своєму фотелю. Цим разом він не страшний. Просить Райта сісти. Його руки з перехрещеними пальцями спочили на рукописах:

– Мені здається, що я відорвав вас від праці, дорогий Райте.

(«Дорогий? Тепер я не піддамся», – подумав Райт, мовби прокинувшись із почуванням спротиву.)

– Цей уступ зацікавив вас. Чи не прийшло вам на думку, що я хотів виставити вас на пробу?

Саме в тій хвилині Райт подумав про цю можливість.

– Пікок хвалить вас. Ви повинні тішитися, що маєте такого оборонця.

Райт відчув, що почервонів з радости і як щось свіже оживило його по-давньому. Може, Стакен уже прочитав звіт з засідань товариства…

– Пікок пише мені, – при цьому вийняв поручений лист з грудної кишені, – складає мені побажання… – у цих словах звучала явна іронія, – називаючи ваше пояснення єгипетського світогляду сміливим, але він і виразно захоплений ним. Ви переходите в царину небезпечної фантазії, ви мрієте, ви піддаєтесь спокусам відтворювати людей, при цьому нехтуючи єдиний певний шлях суворо наукового досліду…

Райт не мав сили опанувати нетерпеливого відруху.

– Ви занадто сміливі, дорогий Райте. Я не можу не сказати вам цього. Вчора я критикував вашу легкодушність, а нині остерігаю вас перед нею з подвійною силою.

Пальці Стакена ворухнулися, уста стягнулись.

– Чи ви упорядкували до кінця всі надписи, пане доктор, чи ні? Прошу вас зайнятися ними сьогодні, бо завтра я попрошу вас переглянути в моїй робітні папіруси.

Обличчя Стакена задоволене, на його очі падають вії.

– Сподіваюсь, що ріжниця в поглядах не порушить наших щирих приятельських взаємин.

І подає через стіл руку Райтові, який хоче якнайшвидше розірвати нові пута.

Райт вертається до своєї праці зовсім схвильований. Його думки спрямовує у зовсім інший бік свідома воля.

«Чи за ті місяці надмірної праці в музею і дома я не перетомив себе?» – думає Райт. Зустрічі з Мері були для нього тільки коротким відпочинком і не зуміли переривати його умової праці. Він усміхався тільки зверха, говорив чемні слова, супроводив Мері на концерти і до театру, але ввесь час бачив тільки образи, що виринали перед ним з минулого, яке раз у раз відкривав.

Він думав про своє недалеке подружжя, як про обов’язок, що його треба якомога скоро спекатися. «Я виїду і кілька місяців буду далеко від Стакена, що тільки мені перешкоджає… Тоді й відпочину».

Ввечір Мері була ніжна. Її батько Ляндсберґ появився тільки на короткий час:

– Я тішуся вашими успіхами, пане Райт. Молодь іде тепер швидше вперед, ніж ми, старі. Ви вже дійшли до шпилю, хоч ви могли б бути моїм сином. Як я мусив намучитися, поки здобув те місце, яке займаю тепер! Які зусилля, кілько умової праці!… Але на нашу працю ніхто не звертає уваги, ніхто про нас не говорить.

Ляндсберґ був дуже себелюбний: він тішився, як дитина, коли який ілюстрований часописний додаток приносив з нагоди його ювілею – очевидячки не безкорисно – його фотографію. Не знати який уже раз він повторяв оповідання про поодинокі етапи своєї кар’єри. Починав від хлопця на посилки, а нині є директором ріжних підприємств. Не все можна було пояснити його успіхами – про не одне він мовчав. Виговорився, закурив циґару, поглянув у дзеркало, поправив краватку. Розмахуючи руками виходив з хати і вертався пізно вночі.

Мері чекала від Райта якоїсь ознаки ніжности. Але Райт обертав свою емальовану папіросницю і говорив:

– Стакен постарівся і став нудний, засох, прибрав наказову позу. Всі його бояться, а в музею мертвеччина, як у гробі. Він навіть не хоче слухати про періодичні виставки, які повинні показувати систематично ріжні сторінки старовини. Складати все у хронольоґічному порядку це ж нудна річ. Музеї мають тільки тоді вартість, коли вони не тратять зв’язку з життям і не нагадують цвинтарів, де скидаємо на купу все, що для життя непридатне.

– Роберте! Я хотіла тебе прохати… Забудь за музей, коли ти приходиш до мене. Коли ти так промовляєш, як тепер, маю таке вражіння, якби мене теж посадили за шкло, бо я вже нікому непотрібна.

Райт глянув на Мері. Її уста складались по-дитячому, але її тон не був дитячий: у ньому звучало щось своєрідно владне.

– Вибач мені, але я в останньому часі був трохи неспокійний. Я почуваю потребу відпочити… ми мусимо кудись в недовзі виїхати.

– Ні, приспішити шлюб неможливо. Навіть якби наше мешкання було раніше готове, то перед початком жовтня не можна навіть про це і думати.

Мері все заздалегідь обдумала.

– Я матиму труднощі з відпусткою: Стакен…

– Я не розумію, чому ти так тримаєшся музею. Я гадаю, що наш маєток дозволяє нам зректися твоїх заробітків. Ти ж зрештою сам сказав, що твої книжки принесуть тобі гарні гонорари, – поправила першу думку Мері, щоб висунути на перший плян матеріальну самостійність Райта.

«Може, й її правда, – думав Райт, вернувшись додому. – Ніщо не в’яже мене з музеєм, крім звички…». Та водночас він почував, що ця звичка проникла в нього, як отрута, і що він потребував щоденно всіх тих музейних предметів коло себе, як повітря для легенів. Очам, що зупинялися на тих предметах недбайливо, тільки з цікавости, вони справді видавалися нудні, але перед Райтом, що почував себе посвояченим з ними, вони відкривали довірливо свій зміст, спочатку незрозумілий. Між тими предметами ріжної вартости не було нічого такого, що не заслуговувало б на увагу.

Це ж усе були тільки частини великої цілости – цілости Єгипту Озіріса, що його проглинув час. Його тіло, що розпалося на тисячі відламків, містилося по всіх музеях світу.

Усе тут було конечне, все сутнє. Райт відчував свої сумніви з гіркотою, хоч вони виринали тільки на хвилину. Він не міг під ніяким приводом зректися свого внутрішнього зв’язку з музеєм.

Оця зневажлива байдужість Мері… Музей і Мері – два непримиренні бігуни ⁶. Стакен, Єгипет і теперішність. Завмерлий Захід – країна занепаду – Аменті – захист покійників. Де є життя? Чи тут у тому світі, що вимирає, чи в Єгипті – вічно новому світі чудових візій, країні безсмертної краси? Безконечна зміюка торохливих авт, грюкіт поїздів над головами, шум підземельних залізниць… Ряди сірих, одноманітних, нудних домів, асфальт, що ввесь блищить товщем, сіре небо – все сіре та чорне серед холодного електричного світла.

Райт бачив інші лінії, інші пропорції. Він мріяв про інше темпо руху. Святошними фалдами царської мантії він покривав метушливу запопадливість сучасного життя.

Королівський Єгипет! Прадід усього нашого знання! Учитель незабутньої мудрости та краси!…

«Мері відійшла від мене трохи холодно, – подумав Райт, коли положив руку на клямці дверей свого мешкання. – Прощаючись, вона затримала трохи довше руку в моїй, коли казала: – Ти не мав сьогодні для мене ні одного ніжного слова». Натякала, що воліла його таким, яким він був учора. Чи не мала вона наміру перебрати вплив Стакена?» Та чи не він, Райт, не зраджував Єгипту, якому віддавна записав душу? Постать Мері нагадувала йому обов’язки супроти теперішнього світу. Оцей світ з’їдав його щоденне існування, під яким скривалося його безсмертне «я». Так, щоденщина своєю чергою вражінь тягнула його як крутіж проти його волі.