Kitobni o'qish: «Пармський монастир»
Передмова
Наипоетичнішии роман Стендаля
Така репутація роману «Пармський монастир» давно встановилась на батьківщині письменника і була стверджена французьким літературознавством XX століття. Чи не найвідоміший вчений-стендалезнавець А. Мартіно в 1956 році опублікував статтю «Поезія Стендаля», в якій показав, що поезія проймає всю художню творчість письменника і найяскравіше втілення знаходить у романі «Пармський монастир». Інший відомий літературознавець М. Бардеш твердить у книзі «Стендаль-романіст», що в цьому романі «поезія всюди» і називає його автора «одним із найсправжніших (plus véritables) поетів XIX століття». Названі та інші дослідники констатують, що роман має два основні аспекти – поетичний і політично-побутовий, але домінуючим, визначальним вони вважають перший із них. До цього слід додати, що художня стратегія твору полягає у зниженні другого, політично-побутового аспекту і піднесенні, своєрідній апології аспекту поетичного.
Тут доцільно надати слово авторові. Підходячи до фінальної частини «Пармського монастиря», Стендаль вибачається перед читачами за те, що змушений залишити на певний час перший його аспект і зануритися «в політику». «Політика в літературному творі, – пише він, – це постріл з пістолета серед концерту, річ груба, але така, що її неможливо обійти увагою.
Нам доведеться зараз говорити про огидні речі, про які з різних причин воліли б промовчати, але про них необхідно сказати перш ніж перейдемо знову до подій, що належать до нашої сфери, до того, що розігрується в серцях наших героїв».
«Сфера вдачі наших героїв» і є поетичним світом роману «Пармський монастир» і воднораз домінуючим аспектом в його структурі. Та й загалом поезія Стендаля саме в серцях героїв, їхньому внутрішньому світі, але героїв не звичайних, тобто таких, що не сходять до середовища, його ницості й мізерії, а протистоять йому. Але про це мова далі.
Сказане тут усіляко розбігається з тими інтерпретаціями «Пармського монастиря», яких дотримувалося радянське літературознавство, вбачаючи в ньому передусім соціально-політичний роман і цінуючи його головним чином за «нищівне викриття реакційного режиму Реставрації». Це надміру соціологізоване й політизоване тлумачення, яке чітко прив'язувало роман до політичної історії початку XIX століття й редукувало його позачасовий загальнолюдський зміст, перетворилося на стійкий стереотип, що й нині позначається у нас на його прочитанні. Це засвідчується, зокрема, навчальними посібниками, котрі успішно регенерують названий стереотип.
«Пармський монастир» був останнім завершеним романом Стендаля, створеним десь за три роки до його смерті. Небезпідставно він вважається підсумковим твором письменника, в якому його життєвий досвід, духовні шукання й колізії, характерні теми й мотиви творчості знайшли завершене, найбільш повне і вільне вираження. А це тим більш зобов'язує хоча б у загальному обрисі представити життєвий і творчий шлях його автора.
Справжнє ім'я і прізвище письменника Анрі Бейль, а Фредерік Стендаль – один з його псевдонімів, до якого він найчастіше вдавався. Народився Анрі Бейль 23 січня 1783 року в Греноблі на півдні Франції, в сім'ї адвоката. Йому було сім років, коли померла його мати, яку він, за його спогадом, «любив божевільно». З батьком, людиною освіченою, але сухою й педантичною, стосунки не склалися ще в дитинстві, і вони лишилися чужими на все життя. Власне, в дитячі роки він не мав сім'ї, і ця «бездомність» позначилася на його характері, на «кочівному» стилі життя без постійного пристанища чи домашнього вогнища. Освіту майбутній письменник здобував у гренобльській Центральній школі, новому навчальному закладі, створеному революцією 1789–1799 років, де основна увага приділялася природничим та точним наукам і громадянському вихованню. Найбільшу любов і здібності він виявив до математики, – «науки, яка не терпить лицемірства» за його пізнішим визначенням, – і після закінчення Центральної школи був направлений у столичну Політехнічну вищу школу.
Восени 1799 року Анрі Бейль приїхав до Парижа, якраз на другий день після 18 брюмера, державного перевороту, вчиненого генералом Наполеоном Бонапартом, який проголосив себе першим консулом. В Політехнічну школу він так і не вступив, натомість записався в армію і взяв участь в італійському поході генерала Бонапарта 1800 року. Це була його перша зустріч з Італією, країною, яка назавжди причарувала його і посіла визначне місце в його житті і творчості. Та ще перед італійським походом він почав писати і в нього визріло рішення стати письменником. Самому собі він уявлявся як «спостерігач, прикомандировании до армії, але покликаний писати комедії…»
Наприкінці 1801 року Анрі Бейль йде у відставку і повертається в Париж з твердим наміром присвятити себе літературі, «зрівнятися з Мольером». В його біографії настає трирічний «період самовиховання», заповнений інтенсивною самоосвітою й літературними вправами. Він вивчає філософію, естетику, літературу, театр, починає працювати над кількома комедіями, але жодну з них не завершує. У філософії він схиляється до сенсуалістичного матеріалізму, який назавжди стане філософським підґрунтям його світогляду. В естетиці й літературній творчості дотримується класицистичних орієнтацій, але не на «старий класицизм» XVII століття, а на так званий революційний класицизм, який був домінуючим напрямком французької літератури й мистецтва періоду Революції. Онтологічні підвалини класицистичної доктрини ним не заперечуються, але на перший план виходять громадсько-політичні завдання і виховання «республіканських чеснот». Від цієї естетико-художньої системи Стендаль згодом відійде, приєднавшись до романтичного руху, залишиться хіба що стильовий постулат, за яким письменник має з «математичною точністю» вивчити «мову пристрастей», «людське серце» і відтворювати їх з можливою адекватністю.
Однак Бейль був діяльною й енергійною натурою і «період самовиховання» довго тривати не міг. До того ж треба було думати про заробіток та про майбутнє, і він у 1806 році повертається в армію. Цього разу служить у військовому інтендантстві, яким відав його віддалений родич маршал Дарю. Виконуючи обов'язки імперського військового функціонера, він об'їздив усю Середню Європу, вступав з французькими військами в Берлін і Відень, а північнонімецьке місто Стендаль, у якому він певний час перебував, стало згодом його літературним псевдонімом. У 1812 році він брав участь у поході Наполеона на Росію, став очевидцем пожежі Москви, залишеної жителями, й панічного відступу «великої армії», рівнозначного катастрофі. Небезпеки й страждання, пов'язані з цими подіями, він переносив мужньо, але загубив рукопис розпочатої раніше «Історії живопису в Італії» й щоденники.
У 1814 році, після вступу союзних армій у Париж і падіння Імперії, Бейль, не сподіваючись на продовження кар'єри в поновленій монархії Бурбонів, подає у відставку і виїздить в Італію, де залишається до 1821 року. Розпочинається новий етап його біографії, на якому література стає основною справою життя письменника Стендаля. Він багато подорожує по Італії, вивчає пам'ятки культури й мистецтва, але живе переважно в Мілані, де постійно відвідує оперу Ла Скала, спілкується з молодими літераторами, що групувалися навколо часопису «Concüiatore» і відігравали значну роль у становленні італійського романтизму. Власне, в Італії він стає професійним літератором, але починає не з художньої літератури, а з біографічної, критичної, історико-культурної тощо. Зазначу мимохідь, що в його творчій спадщині ця література кількісно значно переважує художню. Його першою друкованою книжкою були «Життєписи Гайдна, Моцарта і Метастазіо» (1814), в якій він мав на меті ознайомити французів з музичним життям Австрії та Італії. Проте, не бажаючи вдаватися до копіткої дослідницької роботи, в ній він вдався й до відвертого плагіату, зокрема в життєписі Гайдна.
Стендаль належить до письменників, яких вирізняє широта мистецьких зацікавлень. Наступною його книжкою була «Історія живопису в Італії» (1818), написана заново, де він «вторгається» в інше мистецтво, не менш йому близьке, ніж музика, в мистецтво живопису; за своїми жанровими прикметами вона найбільш близька до живописного трактату. До живопису й музики він звертається й далі, і можна з певністю сказати, що постійний інтерес до них та ґрунтовна обізнаність плідно позначилися на його художній творчості, збагативши її художню мову, її зображально-виражальний потенціал, що знову ж таки найяскравіше проявилося в романі «Пармський монастир».
Того ж 1818 року Бейль видав ще одну книжку – «Рим, Неаполь і Флоренція», в якій повернувся до змалювання сучасної Італії, її суспільно-політичного устрою, побуту і звичаїв різних верств, культури тощо. Ця книжка примітна й тим, що в неї введено чимало сценок і замальовок з італійського життя, які за своїм стилем належать до художньої прози. Слід зазначити й те, що це був перший твір письменника, що з'явився під псевдонімом Стендаль («Барон де Стендаль, кавалерійський офіцер» – значилося на її титулі).
В Італії Стендаль спілкувався з карбонаріями, таємні організації яких (венти) були розсіяні по всій країні. Це був національно-визвольний рух за визволення Італії від іноземного (австрійського) панування і створення республіки, прообразом якої служила республіка давньоримська. На зламі 20-х років австрійський уряд вдався до жорстоких репресій карбонаріїв, залишатися далі в Італії стало для Стендаля небезпечним, і 1821 року він повертається на батьківщину. Героїку карбонарійського руху він згодом відтворить, у неповторному романтично-поетичному стилі, в повісті «Ваніна Ваніні» (1929) і романі «Пармський монастир», в образі поета і «народного трибуна» Ферранте Палла.
Повернувшись в Париж, Стендаль цілковито поринає в бурхливе літературне життя французької столиці. В ній розпочиналася знаменита «романтична битва» – завершальний акт боротьби романтиків з класицизмом і зміни літературних епох, яка у Франції затягнулася на кілька десятиліть, головним чином з політичних причин – і Республіка, і Імперія, і Реставрація, з різних мотивів, підтримували класицизм і негативно або й вороже ставилися до романтизму. В наскрізь політизованій атмосфері Парижа 20-х років XIX століття літературна боротьба перепліталася з політичною боротьбою проти режиму Реставрації, нав'язаною окупантами після падіння Наполеона. Існував негласний альянс романтиків і лібералів, що було притаманно й позиції Стендаля, у якого названий режим викликав відразу й протест.
Цей період життя письменника, що завершився 1830 року, позначений великою активністю літературної діяльності, до чого спонукали й матеріальні утруднення, які доводили його до відчаю. Для творчості Стендаля цього періоду характерна велика тематична й жанрова розмаїтість. Він активно виступає як критик, регулярно друкує статті у французьких і англійських часописах. У 1822 році видає трактат «Про кохання», в якому розвиває, спираючись і на власний досвід, оригінальну теорію цього почуття, його «кристалізації» і трансформації в різних соціальних середовищах і в різні історичні епохи. Через рік виходить його книжка «Життя Россіні» – про видатного італійського композитора, який тоді почав «завойовувати» Париж; цим пояснюється й певний успіх цього твору Стендаля. Того ж 1823 року з'явився перший випуск трактату «Расш і Шекспір», продовжений другим випуском 1825 року; цей трактат був його відвертим втручанням у літературні баталії романтиків з класицистами і рішучим запереченням класицизму як «мистецтва минулого». В 1826 році вийшов перший роман Стендаля «Арманс», який не був сприйнятий ні критикою, ні читачами. У 1829 році йому запропонували написати путівник по Риму, і він, ще раз відвідавши «вічне місто», швидко компонує «Прогулянки по Риму» і водночас пише на основі свіжих римських вражень згадувану повість «Ванша Ваніні». Його творчість плідних 20-х років увінчується знаменитим романом «Червоне і чорне», який був завершений у переддень Липневої революції 1830 року, а його вихід у світ дещо затримався через те, що працівники друкарні, де набирали цей роман, пішли на барикади.
Липневу революцію, яка покінчила з режимом Реставрації, Стендаль зустрів із захопленням і надіями, яким не судилося збутися. На зміну монархії Бурбонів прийшла Липнева монархія з королем-буржуа Луї-Філіппом на троні, до якої він досить швидко пройнявся критично-скептичним ставленням, що з усією переконливістю засвідчує його наступний роман «Люсьєн Левен» (1835). Та Липнева монархія приймає його на державну службу й він отримує посаду французького консула в Трієсті; однак австрійський уряд не погодився прийняти «неблагонадійного» представника, і призначення його було змінено на Чівіта-Векк'ю, приморське місто неподалік від Риму. Це було невелике місто, в якому Стендаль «помирав від нудьги». Рятували постійні вояжі до Риму та інших італійських міст, а також тривалі відпустки, які він проводив у Парижі. Його служба була необтяжлива і залишала багато вільного часу, але з'ясувалося, що в тихій Чівіта-Векк'ї письменник майже втрачав здатність творити. Для інтенсивної творчої діяльності йому була необхідна динамічна й напружена атмосфера Парижа, заряджена духовною енергією. В 1834–1835 роках він працює з невластивою йому повільністю над наступним великим романом «Люсьєн Левен», але не завершує його, третя частина так і лишилася ненаписаною. Така ж доля спіткала й автобіографічний твір «Життя Анрі Брюлара», розпочатий 1835 року. Наступного року він отримує тримісячну відпустку, яка завдяки протекції міністра іноземних справ графа Моле перетворилася на трирічну. В Парижі до нього повертається творча активність, він пише низку повістей і новел, зокрема майже весь цикл «Італійські хроніки», ще більше творів розпочинає, а увінчується ця відпустка романом «Пармський монастир», написаним, а вірніше надиктованим в листопаді – грудні 1838 року.
У серпні 1839 року Стендаль повертається на місце служби, де коригує «Пармський монастир», пише роман «Лам'єль», який теж не був завершений. 15 березня 1841 року він переніс перший апоплексичний удар, але переміг у цьому «поєдинку з небуттям». Наступний удар трапився через рік, під час чергової відпустки в Парижі, і він виявився смертельним. 22 березня 1842 року не стало одного з найкращих письменників Франції, який так і не був визнаний за свого життя.
Як видно з біографічного начерку, Стендаль був активним учасником романтичного руху й борцем за створення «нового мистецтва» у Франції. Самого себе він усвідомлював романтиком і подібним чином усвідомлювався іншими. Відомий критик Ш. де Сент-Бев назвав його «гусаром романтизму», маючи на оці те, що в тогочасній воєнній тактиці гусари були передовими загонами війська, що зав'язували бої. Більше того, він сам і його молодший друг та однодумець Проспер Меріме вважали себе «справжніми романтиками» і відмовляли в цьому Гюго та його оточенню. Так, після повної публікації трактату Стендаля «Расін і Шекспір» Меріме заявив у листі до нього: «Сподіваюся, тепер не будуть називати романтиками Гюго, Ансло і всю їхню братію».
Очевидно, абсолютна більшість обізнаних з французькою літературою XIX століття приєднається до думки, що «справжніми романтиками» все-таки скоріше були Гюго та «його братія», а не Стендаль та Меріме. Але це аж ніяк не означає, що вони лише номінували себе романтиками, будучи насправді реалістами, як на цьому категорично наполягало радянське літературознавство. «Стендаль і Меріме називали себе «справжніми» романтиками, тому що в них не було терміна, який допоміг би їм точно визначити всю особливість, всю своєрідність їхньої позиції, їхнього реалістичного методу», – пояснював, наприклад, Я. Фрід у своїй монографії про Стендаля.
Безперечно, в естетиці й творчості Стендаля є немало аспектів і тенденцій, котрі виводять його за межі романтизму, – як він визначився і був експлікований літературознавцями. Багато було сприйнято ним з ідейної і естетичної спадщини Просвітництва, в тому числі й такого, що аж ніяк не узгоджується з парадигматикою романтизму. Як зазначалося, ще в «період самовиховання» він засвоїв філософію сенсуалістичного матеріалізму, яка й надалі залишилася філософським підґрунтям його світогляду. За цією доктриною, відчуття є основою всякого пізнання, вони пов'язують людину зі світом і визначають її поведінку. В цій філософії людина постає як фізіологічна машина, детермінована й керована відчуттями. Всім людям, вважав Стендаль, властиво уникати страждань і прагнути щастя, що перетворює життя на загальну «погоню за щастям». Однак щастя люди розуміють по-різному, і тут творець «Червоного і чорного» та «Пармського монастиря» входить у суперечність з постулатами просвітницького антропологізму: виявляється, що на кшталт «фізіологічної машини» діють індивідууми типу Вально чи Рассі, тоді як герої, близькі й симпатичні авторові, керуються іншими, одухотвореними почуттями й прагненнями. Зафіксуємо, що саме цих героїв письменник відносив до категорії «романтиків».
Просвітницький антропологізм позначився і на естетичних поглядах Стендаля. Пов'язуючи розуміння краси з суспільствами різних епох, умовами життя і системами цінностей, він доходив висновку, що люди зрештою вважають за прекрасне те, що є для них необхідне й корисне в практичному житті. Більший інтерес становлять його міркування про те, яким має бути сучасне мистецтво, що є його головним предметом і як цей предмет воно виражає. І тут Стендаль входить в поле романтизму, тих дискусій і полемік, що велися навколо нього, і пристає до багатьох принципово важливих постулатів та штенцій романтичного руху.
Тут передусім слід вказати на те, що, за визначеннями Стендаля, предметом мистецтва сучасності має бути внутрішній світ людини, її духовне й емоційне життя. Цей висновок письменника вписується в загальну стратегію романтизму, який у центр уваги поставив внутрішній світ, відкрив «внутрішню безкінечність» особистості, «суб'єктивну людину» в її глибині, складності й неоднозначності (О. Анікст). Ці ж інтенції притаманні й творчості Стендаля, а з найбільшою повнотою та інтенсивністю проявилися вони в його вершинних творіннях, в романах «Червоне та чорне» та «Пармський монастир». Другим принципово важливим аспектом естетико-художньої програми Стендаля, що вводить її в загальну парадигму романтизму, є надання переваги вираженню над зображенням, що в широкому плані означало відхід від міметичних художніх систем попередніх епох, чим теж ознаменувалася епоха романтизму.
Знайомство Стендаля з романтизмом відбувається в перший італійський період його життя і творчості (1814–1821), коли він самовизначився як письменник. Але ще в 1813 році він читає «Лекції про драматичну літературу й мистецтво» А. В. Шлегеля (1809–1811), що належать до засадничих праць з теорії романтизму. Тут його увагу особливо привернуло розмежування класицизму й романтизму як різних систем художньої творчості і розгорнута характеристика останньої. В Італії він спілкується з молодими італійськими романтиками і повідомляє друзям, що «в Мілані відбувається запекла боротьба між романтиками й класиками […]. Я – несамовитий романтик, тобто я за Шекспіра й проти Расіна, за Байрона й проти Буало». Слід зазначити, що італійський романтизм виявився особливо близьким та співзвучним Стендалю і мав на нього значний вплив, що знаходить свій вияв не тільки в його творах на італійські теми.
У зв'язку з цим необхідно нагадати, що в різних країнах Європи романтизм набирав специфічних рис та інтенцій і в цілому характеризується яскраво вираженою національною своєрідністю. Це можна пояснити тим, що на відміну від класицизму, зорієнтованого на рівнях естетики й поетики на наднаціональну систему, виведену із античних взірців і «законів краси», романтизму притаманне звернення до національних джерел і традицій, які набувають значення провідних структу-роутворюючих чинників. В колі західноєвропейських літератур італійський романтизм вирізнявся тим, що, по-перше, він був втягнутий у національно-визвольний рух і означився високою напругою почуттів і пристрастей, енергією і сильними характерами, а по-друге, він не втрачав зв'язку з ренесансно-класичною традицією, яку багато хто з італійських романтиків розумів як іманентну традицію національної культури. І те, і друге було близьке Стендалю й високо ним цінувалося, особливо перша з названих особливостей італійського романтизму.
Повернувшись з Франції 1821 року, Стендаль активно включається в літературну боротьбу, яка там розгоралася. В 1823 і 1825 роках він видає двома брошурами літературний маніфест «Расін і Шекспір», в якому піддає безапеляційній критиці класицизм і виступає палким поборником романтизму. Проте в поняття романтизму він вкладає зміст, який в істотних моментах має розбіжність із загальноприйнятим у французьких романтиків. Він називає його, як це прийнято в італійців і англійців, романтицизмом, щоб відмежувати його від консервативних містичних течій. Для нього романтизм – це передусім мистецтво сучасності, що виражає її зміст і дух, тоді як класицизм – це мистецтво минулого, «маркізів XVII століття у розшитих камзолах». «Романтизм, – пише він, – це мистецтво давати народам такі літературні твори, які при сучасному стані їхніх звичаїв та вірувань можуть принести їм найбільшу насолоду.
Класицизм, навпаки, пропонує їм літературу, яка приносила найбільшу насолоду їхнім прадідам».
Щоб бути романтиком, провадить далі Стендаль, треба бути сміливим, власне, треба бути новатором, відкривати нові шляхи в мистецтві, вміти ризикувати, знаходити нові засоби й форми вислову – на відміну від обережного класициста, котрий кроку не ступить без оглядки на непорушні правила і цитування авторитетів. Категорично заперечуються ним незмінні для всіх часів і народів ідеали й взірці мистецтва, його позачасові канони, що теж у природі класицизму. «Існує стільки ідеалів прекрасного, скільки різних форм носа і різних характерів», – заявляє Стендаль. Прапором і зразком «нового мистецтва», тобто романтизму, Стендаль проголошує Шекспіра, в чому він не має розбіжності з загальною думкою романтиків. Але аргументація цього вибору має в нього свої акценти: на перший план виходить «правдивість», з якою Шекспір змальовує звичаї свого часу й пристрасті людського серця. «Все-таки він найправдивіший митець, якого я тільки знаю», – резюмував Стендаль у листі до сестри Поліни. Уособленням «старого мистецтва» і відповідно об'єктом критики виступає в нього Расін, який мав тоді репутацію взірцевого митця класицизму. Втім тут передусім дається взнаки дія загального дискурсу романтизму, а не воля автора, який любив Расіна, хоч і заперечував його у своєму маніфесті.
Разом з тим Стендаль визнавав існування «залізних законів» реальності й необхідність їх пізнавання митцем. Він проголошував: «Необхідно, щоб уява засвоїла залізні закони реального світу» і коригувалася ними; це виводило його за межі романтизму, в тих його іманентних засадах і формах, що склалися в 10 – 20-х роках XIX століття. Як відомо, уява для романтиків була не лише вимислом, фантазією, а й чимось незрівнянно більшим: і засобом пізнання світу, і художньою реалізацією цього пізнання. Вважалося, що вона володіє здатністю проникати в речі та явища, їхні сутності й виражати все це в поетичних образах і картинах. Словом, для романтиків уява була головною креаційною силою творчості і, скажімо, Шеллі проголошував, що вона в загальному сенсі може бути визначена як «вираження уяви», а Кітс твердив: «Уяву можна порівняти зі сном Адама: прокинувшись, він пересвідчився, що все в ньому правда».
Стендаль не задовольнявся уявою в усіх її креащйних та епістемологічних можливостях і вважав, що вона має спиратися на пізнання «залізних законів реальності», на спостереження й аналіз, виявляв він інтерес і до «наукових методів», зокрема у фізіології і психології. А це вже ті атрибутивні риси, ті шляхи, якими характеризується реалізм, що розвивався в першій половині XIX століття. На відміну від романтиків, реалісти, аж ніяк не заперечуючи роль і значення уяви у творчому процесі, як основний обрали шлях спостережень, вивчень та аналізів життєвої емпірії, і їхні твори дедалі більшою мірою виростають із цих спостережень і аналізів.
Так ким же був Стендаль – романтиком чи реалістом? Очевидно, єдиною достовірною відповіддю може бути: і тим, і тим, і романтиком, і реалістом, ці два первні поєднуються в його творчості, виливаючись в неповторний індивідуальний стиль, якому неможливо відмовити в цілісності й органічності. А саме індивідуальні стилі, а не «загальні стилі», тобто стилі напрямків, течій, шкіл тощо, слід брати за основну атрибутивну категорію літературного процесу.
Щодо напрямків і течій літератури, то вони не є чимось завершеним і чітко окресленим, таким, що має визначену, «матеріалізовану» структуру. Насправді це скоріше маркери наявності певних повторюваних елементів і тенденцій у творах певного кола митців тієї чи іншої епохи, абстракції, якими означається ця дискретна присутність. Індивідуальні стилі митців не вкладаються в умоглядно розроблені моделі «-ізмів», як правило, в індивідуальних стилях маємо поєднання елементів стилів різних течій, що, однак, не перетворює їх на щось еклектичне, не руйнує їхню художню єдність. Особливо це стає характерним для художньої творчості XIX–XX століть, коли вона остаточно звільняється від регламентації та нормативності, від канонізації жанрових і стильових структур.
Перший художній твір Стендаля, роман «Арманс», був написаний 1826 року, а вийшов 1827-го. В час загального захоплення історичним романом, яке у Франції припадає на 20-ті роки XIX століття, це був роман про сучасність. Більше того – про сьогодення, що підкреслювалося підзаголовком: «Сцени із життя одного паризького салону 1827 року». Виходило, що час дії твору й час його появи цілком збігалися і твір відбивав біжучий момент життя. Зазначу, що подібна синхронізація притаманна більшості романів Стендаля, те ж знаходимо в «Червоному та чорному», і в «Люсьєні Левені», винятком щодо цього є «Пармський монастир».
Втім слід зауважити, що наведений підзаголовок формулює лише одну з двох основних тем роману, яку можна визначити як соціально-побутову, друга, психологічна, ним не охоплюється. В першій темі представлене столичне аристократичне середовище, яке подається в різко критичному висвітленні. Ці родовиті аристократи, вигнані революцією, повернулися в обозі інтервентів, їм були виплачені урядом Бурбонів величезні суми («еміграційний мільярд»), і вони знову вважають себе хазяями країни й елітою суспільства. Але ці їхні претензії, показує Стендаль, нічим не виправдані, за зовнішнім лиском та бездоганними манерами ховається розумова й духовна убогість, порожнє існування нероб, дріб'язковість інтересів і корисливий егоїзм, той же, що й у зневажуваних ними багатих буржуа, – словом, ті якості та риси, що їх відомий французький літературознавець А. Тібоде означив як «кінець породи».
До родовитої аристократії належить і головний герой роману Октав де Малівер, але від оточення він відрізняється тим, що усвідомлює невиправданість багатства та привілеїв свого класу і морально страждає від цього. Більше того, він розуміє механізм руху сучасного суспільства і те, що аристократія приречена й неминуче поступиться місцем промисловій буржуазії. «З того часу, – розмірковує він, – як світом стала правити парова машина, титули перетворилися на безглуздість, але що робити? Ця безглуздість звалилася на мене у той час, коли я побачив світ. Якщо я спробую її скинути, вона мене розчавить».
Октав закохується в Арманс, свою кузину, котра, як і він сам, є винятком в середовищі, що їх оточує. Так входить в роман друга тема, психологічна, історія любові двох молодих людей, але любові неможливої. І неможливої не тому, що перед закоханими постають непоборні соціальні чи сімейні перепони, а з причин фізіологічних: автор досить прозоро натякає на імпотенцію Октава. Це був любовно-психологічний роман нового типу, що будується на фізіологічній колізії любовної драми, що, як і глибокі соціологічні аналізи, не було сприйнято читачами і критиками. Не був ними сприйнятий і стиль письма автора, сухуватий і точний, підкреслено аналітичний, що суперечив тогочасним літературним смакам, вихованим емоційною і барвистою романтичною прозою. Після виходу твору Стендаль записав на полях авторського примірника: «Ця книга приводить у відчай. Повний провал».
Наступним твором Стендаля був роман «Червоне і чорне», який справедливо вважається одним з його шедеврів. Це теж роман про сучасність, про французьке суспільство періоду Реставрації, але взяте воно в набагато ширшому діапазоні: тут перед нами не лише «життя одного паризького салону», а провінції і столиці, різних класів та прошарків – провінційної і столичної аристократії, буржуазії, духовенства, навіть якоюсь мірою соціальних низів, бо головним героєм твору є син селянина-тесляра Жюльєн Сорель. Роман має підзаголовок «Хроніка XIX століття», який, проте, не означає дистанціювання від зображуваного в його нарації. «Під XIX століттям, – пояснює Б. Реїзов, – слід розуміти період Реставрації, а «хроніка» просто означає тут намір давати історично правдиву розповідь без прагнення до більш точного датування дії». Роман писався в останні місяці існування режиму Реставрації, в передчутті його близького краху, і був своєрідним підсумком цього періоду і вироком йому.
Роман сповнений соціальної динаміки, що укладається в основний вектор руху історії. Виводячи персонажів із аристократії і буржуазії, Стендаль відображає їхнє протистояння на суспільній арені, витіснення аристократії, що спирається на родовитість та підтримку уряду, буржуазією, для якої головною орудою є гроші. З особливою наочністю це проявляється в провінції. В маленькому Вер'єрі теж киплять політичні пристрасті, за посаду мера відбувається запекла боротьба між дворянином де Реналом і буржуа-вискочкою Вально. В кінці роману автор повідомляє про обрання Вально і оцінює це як перемогу активного шахрая над пасивним честолюбцем. Аж ніяк не симпатизуючи аристократії (все-таки він належав до партії лібералів), Стендаль суцільно чорними фарбами змальовує буржуа: відсутність виховання і культури, будь-яких моральних гальм, здатність до будь-якої ницості та підлості заради вигоди, вульгарність почуттів і смаків.
