Kitobni o'qish: «Чорт зна що. У кігтях Хапуна»

Антология

Shrift:

Вибрики українського чорта

Антологія української літератури, присвячена темі чорта, творилася багато років. А почалося усе з укладання збірника української фантастики першої половини ХІХ ст., який видрукувало видавництво «Молодь» у 1989 р. під назвою «Огненний змій». Визбируючи по старих часописах маловідомі твори, я побачив, що насправді подібних антологій може бути більше. І тоді вирішив згрупувати їх тематично. Досі ці антології існували винятково у моїх записах і в моїй пам’яті. Несприятлива ситуація для видавничої справи в Україні не дозволяла їх видати раніше. Щойно зараз цей проект зрушився з місця. Наступні томи будуть присвячені відьмам і чорнокнижникам, русалкам і мавкам, вовкулакам та упирям, пеклу, янголам і раю, снам та маревам. І все це будуть твори лише українських письменників.

Українська фантастична література достатньо багата й цікава, а вишукування досі не відомих творів давно забутих письменників схоже на пірнання за скарбами. Одним із найпопулярніших демонологічних персонажів у світовій літературі став той, від кого власне й веде свій родовід уся нечиста сила, – чорт. Хоча у середні віки він частенько ввижався святим отцям, але вже епоха европейського Просвітництва підірвала віру в існування диявола. Освічені люди перестали вірити в гидку істоту з хвостом, рогами і копитами. Та досить було дияволу надійно щезнути з народної свідомості, як ним відразу зацікавилися митці та філософи. У добу романтизму чорт і загалом нечиста сила стали улюбленими персонажами світової літератури. Байрон, Ґьоте, Шиллер, Шаміссо, Ґотьє, Лермонтов, Гофман, Бальзак розгортають цілу галерею «демонів» або ж «демонічних» людей і настроїв, причому ці «демони» відзначаються неабияким інтелектом, вони дотепні, освічені, сповнені пристрастей, одним словом, привабливі, ба навіть можуть викликати співчуття.

Від зарубіжних письменників не відставали і вітчизняні. Персонажі української мітольогії або ті, кого в народі називають нечистою силою, давно вже надійно прижилися в нашій літературі, ставши подекуди не тільки епізодичними героями, а й головними. Та найцікавіше, що під впливом письменницької фантазії вони усе більше набирали рис людських, привабливих, викликаючи в читача замість страху симпатію або сміх. Згадаймо такі класичні твори, як оповідання Миколи Гоголя та Григорія Квітки-Основ’яненка, драматичні поеми «Лісова пісня» Лесі Українки та «Ніч на полонині» Олександра Олеся або повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Родовід українського літературного чорта починається з «Повісті врем’яних літ», із житій святих, з апокрифів про створення світу. У ті часи чорта ще сприймали цілком поважно, його боялись, шукали від нього захисту і в щоденному побуті вбачали сліди його підступної діяльності. Але починаючи з XVI ст. український диявол набирає ґротескної форми, численні народні оповідки дають безліч свідчень про те, що диявол поступається людині. Оповідей про грізного чорта, який чигає на людину, стає усе менше і менше. Судячи із окремих переказів, існувало переконання, що диявола завиграшки можна перехитрувати спритністю чи києм легше, аніж молитвою.

Львівський письменник XVIII ст. Йозеф Максиміліан Оссолінський писав: «Колись няньки і пестунки страшили дітей чортом. Нині чорти слугують ляльками, якими старі бавляться; нині вже не няньки і пестунки про них плетуть, а священики пишуть».

У вступній статті до збірки «Казки» Н. Кобринська витлумачила традиційний український образ чорта: «Ще більшу славу у всесвітній літературі має чорт. Він виступає не лиш алегорично символом абстракційних ідей, розв’язує філософічні проблеми і суспільні напрями, але часто пропагує морально-дидактичні цілі. Відповідно до тих задач прибирає він і відповідні ціхи характеру.

Наш народний чорт не відзначається такими високими аспіраціями. Він зичить гроші, краде, носить горівку. Сидить у пустих хатах, болоті, дуплявих вербах та корчах бузини. Робить людям пакості, але лиш тогди, як його розсердять. Задержує, однак, загальну і вельми поважну рису: жадобу панування над чоловіком і вельми оригінальну черту, приписувану його демонічній власті, як: сила людського таланту».

У творах українських письменників чорт практично уже нічим не відрізняється від людини: він і закохується, і страждає, і гуляє, і байдикує, і навіть допомагає людям. В окремих творах викликає читацьке співчуття і симпатію. Чорт став більше блазнем, ніж пострахом.

Незважаючи на те, чи вірить хто-небудь у чорта, чи ні, незримо він присутній завжди і всюди, особливо у прокльонах та приказках: «от чорт!», «що за чортівня?», «чорти б тебе дерли!», «чорт-ма», «чорт зна що (хто, де, куди, як)», «до чорта і трохи» і т. д. Щоправда, до згадування лихого народ завше ставився з осторогою і осудженням. Особливо це стосувалося вечірнього і нічного часу, коли, називаючи чорта, мовби його викликаєш. Саме тому народ витворив чимало евфемізмів, які заміняли слово «чорт»: лихий; той, що в скалі сидить; той, що греблі рве; нечистий; куций; рогатий; не при хаті згаданий і т. д.

Герой оповідання «Хвора душа» Олександра Кониського (1936–1900) без чорта і дня прожити не міг. «Перша вада у мого чоловіка була та, – нарікала жінка, – що він вельми любив чортів згадувати: і встаючи, й лягаючи, з чортом, було, не розминеться, і за обідом, і за вечерею без чорта не обійдеться; повсякчас черкає, на що вже й гірше: хліб святий почне, було, різати – і тут чорта згадає: «Яка оце чортяка ніж витупила», або: «Чортів ніж хліба не бере…» Страх і згадати, як мене вражає, було, отаке черкання! Ну, нащо йому здалися оті чорти? Яка йому з них користь? Чи вже ж він не тямить, що за чорта добра не буде довіку.

Отак, було, міркую собі, та й ну його благати: «Антоне! Чоловіче мій любий! Голубе мій сизоперий! Покинь ти чортів! Не займай ти їх, бог з ними!.. Призначено їм від Бога по болотах в купинах та в очеретах кублитися – нехай же вони там собі й живуть і здихають: не наводь ти їх у хату; в нас же в хаті образи на покуті, хрест святий на сволоці, а ти чортів сюди пхаєш. Чи до ладу ж воно? Подумай, розкинь головою! Вона ж у тебе не повстяна і не цвяшком бита…»

Він оце і схаменеться: тихцем любенько погомонить собі в уса та буцім і послухається мене. Іншим разом цілий день не згадає дідька; а по вечері, аби взявся за люльку, так і не втерпить, щоб не черконути – коли не сакви з тютюном чорт сховав, так вже ж ніхто, як чорт, чубук так засмоктав, що й протикачка не бере. Або оце, було, собака на кого гавкне – і тут без чорта не можна: «Який там чорт ходить»; «На якого лисого диявола вона бреше».

– Отаку нестатечну людину наділив мені Бог за чоловіка! Одначе ж тридцять і одно літечко я за ним прожила і добра нажила, а все-таки до черкання до отого не призвичаїлася. І що воно за знак? Що воно за причина, що так йому чорти муляли? Неначе на самому кінчику язика чортяка раз у раз у нього так і сидить, було; аби роззявив рота, він і вилетить; один вилетить, а другий зараз натомість сяде…

І вже чого тільки я не робила, чого і проти тих гаспидів не чинила! І язик йому хрестила, і свяченою вербою обводила, і маковіївською водою піднебіння обмивала – не помогло!.. А молилася скільки!.. Що свічок тих попоставила! І отець Лука молебні служив, і язик йому мирував, і смирну з-під плащаниці за зуби йому клав! Овва!.. Нічого не брало! Билася я, побивалася, та й «годі» сказала. Дала йому волю: нехай черкає! І не начеркався він до самої домовини. А я, було, чую, та вже німую: не поможу, кажу собі на думці, так нехай мої скорботи сидять у затишку, у мене в душі, щоб люди їх не чули, не бачили».

Зовсім умиротвореними і нешкідливими виглядають чорти у вірші Богдана-Ігоря Антонича (1909–1937) «Чортівський бридж»:

В маленькій, біленькій хатині сон мрії колише в колисці дитині.
По усточках сонних, мов тіні по сіні, блукається усмішки брижа.
Лиш сутінків рожі в кімнаті закляті кладуться на «завтра» й на «нині».
Навколо колиски чортів чотирьох посідало та грають у бриджа.

І мрійно, спокійно і тихо. Лиш день похилився над лихом у вікнах.
На шибах задзенькали мухи й без руху присіли, побачивши гай.
Ні миша не скрипне. І тиша кладе свої пальці на очі привітна.
Біси грали в карти невпинно. Дитині приснився тоді вперше – рай.

Компонуючи цю антологію, я намагався якнайповніше представити чортівську тематику в нашій літературі від давнини до сучасності, а тому, можливо, не все з уміщеного тут викличе захват сучасного читача. Зважаючи на те, що давні наші письменники рідко зазнавали втручання редактора, у випадку, якщо це не стосувалося класиків, я дозволяв собі ці тексти редагувати, водночас зберігаючи мовно-стилістичні особливості першодруків. Твори розташовані у хронологічному порядку в межах кожного тематичного розділу. Авторів представляють біографічні довідки, вичерпність яких залежить від того, наскільки цей автор відомий ширшому колові читачів. Оскільки імена окремих авторів повторюються, то при публікації наступного твору довідка відсутня і шукати її слід у попередніх розділах.

Юрій Винничук

Степан Томашівський

Народився 9.01.1875 р., с. Купновичі Рудківського повіту. Історик, публіцист і політик, закінчив Львівський університет. У 1900–1910 рр. вчителював у гімназіях Бережан і Львова, з 1910 р. – доцент історії Австрії у Львівському університеті. У 1914–1918 рр. член Бойової Управи Українських Січових Стрільців, 1919 р. – радник делегації ЗУHP на мировій конференції в Парижі, у 1920–1925 рр. голова її дипломатичної місії в Лондоні та Берліні. У 1926 р. вчителював у Львові. Наукові дослідження С. Томашівського присвячені головно Хмельниччині й Мазепинській добі.

Помер 21.ХІІ.1930 р. у Кракові. Стаття про історію вірувань у чорта подається за часописом «Житє і Слово» (т. 5. Книга 3–4, 1896).

Нарис історії віри в чорта

Вступні уваги

Часто можна почути голоси жалю за часами минулими, часами повної, щирої віри, надії і потіхи серед горя, яку давала людям релігія. Ми тому не станемо перечити, та все-таки погляд такий односторонній і опертий на незнанні духового життя минувшини. Не треба забувати, що в тих часах (йдеться нам про середні віки) поза Христом, що справді цілющий бальзам виливав на рани бідних грішних – стояв величезний силою Сатана, що в ці рани рівночасно впускав отруту. А побожний християнин висів завсігди між небом і землею, повний страху і внутрішніх болів. Доказом того – житія святих. Не трудно розуміти, який з тих відносин фатальний був вплив на загал людей, на їх освіту, моральність і соціальні відносини. Факт, що ніколи в історії не стрічаємо побіч себе таких проявів аскетизму релігійного (сполученого з фанатизмом) разом з якнайогиднішою розпустою і варварством, як саме в згаданих часах.

Тому-то погляд на віру в чорта не такий дрібний та маловажний, як може здаватися. Чорт у християнстві – се половина виображінь релігійних, а затим дуже важна сторона в історії середньовічних народів. Не маємо тут на думці подати читачам повний образ, оригінальний науковий дослід, а лишень підсумуємо новіші досліди на тому полі з гадкою – показати, як нині стоїть в науці історія віри в чорта.

а) Джерело віри в чорта і стан її в часах дохристиянських. Ніхто, щойно трохи має наукової освіти, не вірить нині, мов би то дикі релігії були попсованими зостатками якоїсь первісної релігії доскональної. Нині ясно, що річ мається якраз противно, що від простих релігій витворилися вищі, з основою етичною. Тут проте, у вірах диких і старинних народів, шукати треба почину сеї темної постаті чорта. Відколи чоловік появився на світі, мусів усе боротися з природою о своє існування. Він стрічав на кождім кроці якісь перепони, що не давали йому або поживитися або спочити і т. і. З другого ж боку не одно ставало йому до помочи в добуванню поживи або в пригоді. Звідси він почав розріжнювати річи йому корисні і шкідливі. Розумієсь, що розділ сей не був тривкий, а залежав від того, в яких обставинах географічних та культурних був чоловік; приміром блискавка і перун страшили його, огонь здавався шкідливим, але, пізнавши добру силу огню, чоловік мусів пізнати, що шкідливість якоїсь річи залежать від обставин.

По довгих досвідах життєвих, по обсервації, зіставлюванню вражінь, а при тім, не вміючи розслідити причин багатьох явищ корисних і шкідливих, він уявляє їх собі живими. Спочатку, як оточення було різнорідне, так і різнорідні були, по його думці, сі живі істоти. Вони були йому прихильні або ні. Збираючи всі вражіння приємні, яких дізнавав, стикаючись із річами добрими, він дійшов до поняття приємности вже яко абстракції. Затим і ті сили, що викликували явища приємні, прибрали один характер загальний і стали персоніфікацією приємности, стали богами добрими. Подібно справа йшла з річами шкідливими: по такій самій дорозі дійшов чоловік до абстрактного поняття шкідливости, а з тим до поняття божества, що приносило шкоду, божества злого.

У такий спосіб чоловік перейшов зі сфери осуду сенсуалістичного до етичного. Розвій тих виображінь ішов відповідно до обставин місцевих, культурних, історичних і відповідно до вдачі поодиноких народів. Природно, ті два світи, добрий і злий, бувши виразом власних противних вражінь чоловіка, мусіли зайняти і в його виображеннях релігійних вороже становище. Дух шкідливий, принцип злого, стараєсь шкодити чоловікови, а добрий – помагати. Один засвічує сонце, другий висуває темну ніч, один каже виростати рослинам пожиточним, другий насилає вітер, мороз, сіє хабаззя… З тим принципом зла в’яжеться поняття чорта, що має на меті псувати діла доброго духа, головно шкодити чоловікови. Він тісно в’яжеться з дуалізмом, себто релігією, що приймає два противні божества, добре і зле.

Не у всіх народів розділ між добром а злом розвинувся в сильний антагонізм дуалістичний. Первісний дуалізм не має в собі зовсім домішки етичної, як загалом не мають її первісні релігії. Не бачимо дуалізму і в релігії Греків та Римлян; до етичного дуалізму не дійшли й релігії Фінікійців та Єгиптян. Так само у Жидів, окрім Ягве, нема властиво другого бога, сильного як він, з прикметами і стремліннями противними йому. Він самодержець і ні з ким не ділить власти. Аж з часом під впливом перського дуалізму наступають в тому напрямі зміни. Все ж таки у багатьох народів можна добачувати сліди первісного дуалізму в більш або менш виразній формі. Так, у Єгиптян Сет-Тифон, противник Озіріса, вбиває сього світлого бога, та його поборює син Озіріса Горус, по чім Озіріс воскресає. Найвиразніше зазначився дуалізм у Персів. Ормузд, бог світла, мусів усе боротися з Аріманом, богом темноти і шкоди, о власть над світом. Тут більше, як де, переконуємося, що прикмети і характер злого духа відповідають відносинам краєвим. Мешканець гарячого краю пізнає діло злого духа в гострім пустельнім вітрі, що спалює збіжжя; мешканець північної країни зове його богом зимна, що все живуче умертвляє. Там знов єсть він причиною трясіння землі, тим-то й релігія єсть зложений результат ріжнородних причин, що не все дадуть ся зібрати і уложити в систему.

У Греків та Римлян хоча б можна знайти деякі основи дуалізму (наприклад, боротьба за олімпійський престол по уступленню Кроноса), все-таки релігія не має персоніфікації зла, не має чорта; є се вельми характерно, що народ, котрий обожав стілько абстрактних понять, не утворив правдивого божества зла. Треба тут мати на увазі, що ані у Греків, ані у Римлян не було ніякої святої книги релігійної ані теократичного праводавства.

Дуалізм приймає осібну форму і властивий характер в юдаїзмі. Ще в книгах, знаних під назвою Мойсеєвих, Сатана займає доволі мале місце. Тут вуж райський тілько наймудріший та найхитріший звір, і аж опісля через тлумачення на інші мови змінюється він на чорта-спокусника. Деякі учені думають, що Євреї аж після неволі вавилонської набрали понять о демонах. Стинаючися з маздеїзмом, себто релігією перською, перейняли вони його науки. Така думка не є несумнівна; певна річ, що й перед неволею поняття злих духів жидам не були чужі, та чорт аж у книгах, писаних після неволі, приймає властивий характер. У книзі Йова являється Сатана посеред ангелів в небі і не є зовсім противником Бога. Він сумнівавсь о побожности і вірности Йова і стає тільки причиною тяжкого досвіду. Він ще не радуєсь злим, він ще не спокусник, а причина спокуси.

Далі росте чорт і доповнюється. Пророк Захарія вважає його ворогом і оскаржувачем вибраного народу, що бажає відвернути від нього ласку Божу. В книзі Мудрости чорт псує і нищить діла Божеські, він з зависти звів перших людей і сим вніс смерть на землю. В апокрифічній книзі Єноха чорти не є нічим, як ангелами, що позалюблювалися в земські дівчата, а з тих любовних зносин повстала молода генерація чортів. Як бачимо, в Старому Завіті розвій дуалізму поступає, і побіч Бога виринає чим раз виразніше постать чорта. Хибна се думка, мовбито жиди вірили лишень в одного бога; вони тільки признавали власть і опіку над собою одного найсильнішого бога. Сама заповідь Божа «не будеш мати інших богів, окрім мене» не каже ще: «не вір в інших богів», але: «не признавай їх своїми». Тому-то в початках юдаїзму бачимо лише тінь дуалізму. Ягве – бог деспотичний, він не зносить противника. Отже, хоча опісля сторона негативна (не без впливу сторонніх релігій) розвивається, то все ж таки до повного розвитку супротив всемогутнього Ягве не дійшла. Сатана ніколи не виступає ворожо проти Бога, а є лишень персоніфікацією абстрактної нечистоти, підозрінником, оскаржувачем, що навіть спроваджує смерть.

б) Чорт в християнстві. До повного розвитку щодо форми і суті доходить чорт аж у християнстві, релігії, що мала на меті доповнити жидівську віру, з якої вийшла, а одначе не в однім противиться їй. Сила і форма Сатани росте рівномірно з удосконаленням самого Ягве, а саме його коштом. В жидівській вірі абсолютний бог лучить в собі багато прикмет, які опісля в християнстві перейшли на чорта. «Я сію світло і вношу темноту, даю супокій і спроваджую нещастя. Я пан, що все те робить», – каже він устами пророка Ісайї. Ягве гнівний, жорстокий, невмолимий, кари від нього не відповідають блудам покараних, німота його страшна і безумна, паде без ріжниці на винних і невинних, людей і звірів; він велить свойому народови вирізувати ціле населення здобутих міст… З виступом Христа сей бог, котрого годі любити, а треба лише боятись, змінюєсь в бога добра, любови, що для людей життя своє дає… Та рівночасно підноситься його противник, негація божеських прикмет. Його сила дорівнює майже в кінці силі божеській. Уже сам Син Божий тому тільки сходить на землю, що світ дістався в руки чорта. Його сила вже неабияка, коли для викупу людей з-під його власти Бог мусить аж сина свойого одинокого передати на муки і смерть. І чи вповні довершив діла Христос, чи увільнив людей від пекла? Можемо сказати, що ні. Сила чорта після відкупу не зменшилася, противно, бачимо, як вона росте, коли може псувати овочі діла Божого. Він посуваєсь аж до тої границі, що самого Відкупителя спокутує; він лев ревучий, що шукає, кого пожерти. Його власть об’являється в ідолопоклонстві,

Диявол виступає в поганських пророцтвах, в самім навіть юдаїзмі, в засліпленню проти правди Євангелія, у ворожнечі проти науки Христа, в зіпсутті обичаїв світа. Він доказує свою власть на одному з учеників Христових, входить в нову громаду і там засіває кукіль між пшеницю. Апостоли Павло та Іоанн зовуть його князем і богом сього світа, принцом зла, що панує над світом і перечить правді. Дивне диво! Між людьми ніколи не було стілько мови про чорта, ніколи його більше не боялися, як саме після побіди Христової, після відкуплення роду людського!.. Він піднімає цілу силу поганства супроти нової віри; цілий тодішній уклад суспільний, уся цивілізація поганська в очах вірних стала ділом сього ворога. Се й не диво: ціле внутрішнє життя поганства було вповні перейняте змисловістю. Християнин, що вступив поміж поган, бачив себе окруженим демонами. Тертуліан уважає, що то рука чорта виробляє річи, що служать для релігійних цілей поган. Звідси відраза у християн до штуки (мистецтва. – Ю. В.), що має цілу свою історію. З конфлікту між тими двома світами, де справді тогочасна ідея державна була загрожена, виходять гонення християн, приписувані, розумієсь, також чортови. Він витворює єресі, ворожі зорганізованій вже тоді громаді християнській.

Александрійська освіта, сей фермент в процесі церковно-християнської науки, мала вплив і на писателів новозавітних. Вже в євангеліях бачимо початки розрізу між тілом а духом. А під впливом Александрійців з розширенням віри Христової в Азії, входить до християнства чим раз більше елементів містичних, основаних на дуалізмі душі і тіла. Таким способом чорт став нерозлучним чинником життя чоловіка. Єресі, як ґностицизм, маніхеїзм, що допроваджували сю ідею до екстремів, були, щоправда, ворожі церкві, та все-таки їх погляди, що приймались виключно у верстви більш освіченої, не могли не мати свойого впливу на вітців церкви, а доказом того – Оріген і Тертуліан. Той розріз між душею і тілом, мешканням чорта, полишився в повній силі в християнстві. Поборювати свою природу стало девізою побожних християн. Взагалі майже неможливо представити собі докладно сі впливи, що витворювали чорта. Супротилежні науки, філософічні спекуляції, передовсім неоплатонізму та кабалізму, фантазії містичні разом з хиткою ще догмою, ось де загальні чинники зросту чорта.

Християнство побідило світ поганський. Одначе чорт не упав, він росте далі і далі. Аскети, що тікають від світа, аби втекти від чорта, стрічають його в пустинях ще сильнішого і гіршого. Відколи почались напади північних германських народів на Італію, гинули останки давньої цивілізації, а з ними й критицизм; варварські поняття релігійні зв’язувались із християнськими і головно ріс в уявах людських чорт. Майже ціла мітольоґія нових народів, як передше клясична, перейшла в царство темноти. Така редукція стрічає навіть людей, як от Пилата, Нерона, Магомета й інших. Сатана доступає верху свойого значіння і сили в середніх віках, в тих часах суму, коли християнство було найсильніше. Темноту воно сіє, сходить страх необмежений, а затим дозрівають гріхи, що ведуть на смерть духову. Нема місця, де б не було чорта. Ціле повітря – осідок демонів «піднебесних», вони криються в закутинах церковних, в тихих монастирях, на замках панів, в укритих келіях, в робітні альхеміста, в лісах, полях… словом всюди. Багато людей бачить чорта, багато з ним говорить.

Такий зріст чорта був церкві на руку для її політики. Її повага росла, бо чого люди не робили з любов’ю до Бога, те мусіли робити зі страху перед чортом. Старалося його образ поставити завсігди перед очима вірних, він був змістом наук проповідницьких, підпорою сповідниць, героєм легенд. Пізніше, з запровадженням інквізиції, чорт величезну робив прислугу церкві католицькій.

Як бачимо, побут чорта і зріст його власти в уявах іде рівнобіжно з розвоєм церкви, яко сили політичної та сим посередньо і безпосередньо доповнюєсь. А засоби поваги церковної, заразом і зросту чорта – се Хрестові походи, тайна сповідь, відпусти, жебручі монахи, екскомуніки, мертвота мови церковної і т. д. Всі писателі, що обговорюють сю квестію середніх віків, згоджуються в тому, що витворення чорта і страх перед ним в протягу ХІІІ ст. дійшли до найвищої точки. Се властивий період чортівський. Чорт і в тодішній художній літературі займає ледве не головне місце. А головним джерелом до пізнання його сили, прикмет і значіння служить нам тогочасна книжка Цезарія з Гайстербаху під назвою Dialogus miraculorum (перша половина XIII ст.).