Kitobni o'qish: «Історичні Буйди Львова. Філософські казки. Двірнича Cпілка (збірник)»

Shrift:

Історичні буйди Львова

Сенсації: про походження назви «Львів» і «Галичина»

Декілька слів про абсолютно сенсаційну актуальність запропонованої істеричної розвідки. Її результати, лише тепер, на початку нового, ІІІ тисячоліття, дають нам змогу розпочати вповні обґрунтовану дискусію про походження назв «Львів», а також «Галичина».

Отож, немилосердна плутанина, породжена істериками за багато століть, призвела до прикрих непорозумінь, серед яких чи не найболючішим було абсолютно згубне і безповоротно прикре походження назви «Львів» та його герба. Іншою, не менш несправедливою напівправдою є однобоке відношення до назви «Галичина», нібито пов’язане з племенами галлів?! Хибні уявлення про ці назви, що увійшли в саму серцевину львівсько-галицького самовизначення, могли б законсервувати філософію нашого мізерно-провінційного всесвіту до кінця існування людства, якби не знайдена у королівському архіві Львова частина середньовічних літописів. Вона складається з двох частин, які будуть викладені у пристосованому для нинішнього читача усучасненому мовному варіанті.

І. Львів

«…Надійшов час, і король Данило, аби простягнути у вічність свою королівську мудрість, надумав закласти нову столицю. Був у нього потаємний дорадник, ім’я котрого Данило-король велів стерти з усіх пергаментів, і мав він на таке не лише право, але й свої резони. Отож, кажуть, що саме той радник без імені виготовив для короля Данила спочатку гербову печатку для міста, котре мали збудувати так, аби у ньому правив Лев, перший син Данила. На печатці тій було написано у верхній половині – місто для Лева – LEO POLIS; у нижній половині була справжня назва самого міста, що увікопомнила перемогу Данилового королівства над Золотою Ордою. У центрі печатки відлили Лева, що підпирає браму, як двоякий знак: королівської влади над містом і правонаступництва королівства за сином Данила – княжичем Левом. А що надумав будувати Данило не просто місто, а нову столицю, яка мала знайти своє місце точнісінько у самому центрі Європи, то написано було на тій печатці так: Porta EUropae GEOgraphica et Triumphata, чи ж бо просто – „Тріумфальні ворота посередині Европи“. Умістити всі слова ці на печатці було можна, таж вигляду гарного воно не мало. І тоді радник короля Данила заховав справжню і повну назву нового столичного міста за скороченим акронімом: P.EU.GEO.T. Відтоді нова столиця золоторогого королівства була ознаменована коротким і гарним йменням PEUGEOT, або „Славне місто у воротах Європи під знаком Лева“. Так і записали у книгах – „PEUGEOT“ або „Polis Leonis – стольне місто золоторогого королівства, зведеного там, де діляться води усіх рік руських на північ і на південь, а могутність світу – на захід і на схід…“» (P.EU.GEO.T, Manuscripta Leopoliensia, A.D. MMVIII).

На цьому можна було б істеричну частину завершити, якби не два нез’ясовані питання: чому король Данило наказав стерти з усіх документів ім’я свого радника-герольда? І куди поділася оригінальна печатка з першим гербом Львова?

Відповідь на них була знайдена випадково (як, зрештою, відбувається з усякою істеричною правдою). В анналах невеликого середньовічного замку поблизу Фігейрасу (нині – готельно-ресторанного закладу) було знайдено такий запис: «У 1849 році смута і жорстокість у Франції досягли апокаліптичного виміру (dimention apocaliptique). Аби зберегти себе і свої родини, знатні сім’ї шукали схову і виправдання у своєму походженні (origine genealogique). Відкупитись або сховатись від найнебезпечнішої приналежності до французької родовитої аристократії не вдавалось нікому, а тому всяк на свою можливість шукав таку приналежність уневажнити. Одна з сімей, походженням з таммерінгів, переховуючись у старому помісті, знайшла у погребі, заваленому алхімічним безладом (chaos alchemique), потаємний сховок, в якому лежало дві печатки з гербом і написами та невеликий пергамент. Одна з печаток була майстерно (tres artistrique) вирізьблена у бурштині, а друга – відлита у золоті. В центрі печатки був зображений прямостоячий лев, що верхніми лапами впирався у відкіс порталу, а з обох його боків філігранний напис: „Rex Leopoiliеnsis“. У верхній частині печатки стояло „Polis leonis“, а у нижній, під левом – „P.EU.GEO.T“.» Остання абревіатура була незрозумілою, але звучала гарно та загадково, а крім того, мала явне відношення до якоїсь незнаної королівської сім’ї. Позаяк у французьких анналах такої не значилося, то потомки таммерінгів вирішили присвоїти собі цю печатку і нею захиститися: мовляв, ось є доказ нашого не французького знатного походження. Так вони вирішили тому, що невеликий пергамент, до якого дві печатки у бляшаних футлярах були прикріплені жовто-блакитним (і майже не вицвілим) шнуром, був списаний невідомим шрифтом. А це означало, та ще й беззаперечно, що походження печаток є не лише невідомим, але й звідкись зі сходу. Серед кліру сім’я швидко знайшла знавця давньокириличного алфавіту, і пергамент прочитали.

Там була описана історія дорадника короля Данила Золоторогого (Галицького), для якого він (цей дорадник), на ім’я Афанізій, виготовив герб для нового столичного міста. Але він, Афанізій, вчасно дізнався про приховані наміри короля Данила. Той задумав знищити свого радника, щойно печатки з гербом нової столиці будуть у його королівських руках, – аби ніхто не знав, хто насправді був володарем імені міста. І тоді він, Афанізій, утік так далеко і заховав себе так надійно, що жодна королівська сила ні могутнього Данила, ні його лінивого сина Лева не змогла його досягти. З собою він забрав обидві печатки, які відновити у їхній первозданній красі і величі ніхто не зміг.

Оселився він на півдні Франції, перейменував себе в Абеля, а родове прізвисько прийняв таке, аби печатка засвідчувала його шляхетне походження, – PEUGEOT. А що слово це легко читалося на французький манір, а саме ПЕЖО, то цим усі недоречності його появи у маленькому середземноморському містечку вичерпувались і не викликали ні у кого зайвого зацікавлення. Відтак, з цього часу родина, яку заклав Афанізій-Абель Пежо, стала французькою, поховавши у собі значно ширшу і глибшу історію, котру нікому не можна було зрадити.

Postscriptum primum: лише у далекому XX столітті іменита фамілія Пежо прославила назву нашого міста по усьому світу, навіть серед тих, хто про наше місто не мав ані найменшої гадки.

* * *

Отож, беручи до уваги віднайдений документ, сьогодні, хоча й із запізненням на довгі століття, маємо усі підстави покладатися на відновлену справедливість. А полягає вона у тому, що усяка істерична колізія значно багатша на таємниці і що випадковостей вона не любить. Ба більше: лише тепер ми могли б з вами зрозуміти, здавалось би, зовсім нез’ясовану для Львова експансію, яка наводнила наприкінці минулого століття наше місто. Йдеться звісно ж про маршрутні таксі «ПЕЖО» – символ новітніх часів та економічних перетворень початку ІІІ тисячоліття, названі серед людей любовно «Пижиками».

Місто Пежо, 1256–2012 рр.

ІІ. Галичина

«…Коли княжі зародки Русі, маючи пишні та багатющі землі, почали їздити у Візантій і коли узріли вони, яка розкіш правує тут, то забажали вони і собі возвеличити свої убогі поселення, аби тим прославити й себе. А що іншого вміння для самозвеличення, окрім війни, вони спочатку не мали, то року 860 на чолі з Аскольдом, а потому ще й за Олега та Ігора ходили спільним походом на Константинополь (так уже тоді називався Візантій, а нині – це Стамбул). Думали вони, що візьмуть там війною дорогі оздоби та знаки імператорської влади, а з ними й велич наймогутнішої столиці прийде у їхні князівства. Але сили княжичам-русичам на те не стало. І тоді вирішили вони, як мужі хтиві до слави, будувати самі. Та так, аби міста їхні не гіршими були, а ще кращими за Константинополь.

Відтоді на горбах Славутича (себто Дніпра) почав виростати стольний град, заснований Києм і його спритними родичами. Коли Київ-град став багатим, хитромудрі Рюриковичі привезли з Константинополя царевну Марію і оженили на ній молодого княжича Всеволода, сина Ярослава Мудрого. Тим став Київ стольним градом у рівень з іншими, і назва його стала відомою повсюдно.

А на землях західних, що пролягли аж до моря, зневажений Всеволодом київським та його братами, Ростислав, четвертий онук князя Ярослава, заснував своє могутнє князівство і переніс його столицю у Галіч. Так він зробив, аби відомстити за своє вигнання з Києва. Бо не лише стояв Галіч доладно над Дністром, а мав ще славнішу, аніж Київ, назву. Те знав Ростислав од свого діда Ярослава, названого Мудрим. Той, у свою чергу, розповідав своїм онукам усілякі історії великокняжого роду, а серед них одну, вельми прецікаву. І от яку.

Ще за часів Святославового князювання (додамо від себе, що було це у другій половині Х століття), зрозумівши, що не здолати їм Візантій, полюбили бояри не лише торгувати, а ще й потішити плоть і душу у найбагатшому місці з найбагатших – у самому серці Константинополя. Сюди, на лівий берег затоки, від злих очей захованої між горбами, а від ворогів – перечепленої грубезним ланцюгом, збиралися багатства з усій кінців ойкумени. Недарма імператори візантійські, а до них іще греки, оберігали цю затоку як запоруку процвітання. І називали її заслужено – Золотим Рогом. А купці зівсюди, що з ними втішалися бояричі руські, услід за простим людом, що усім їм прислужував, називали цю затоку за старим звичаєм персидських купців – „HALIC’“. Бо так межи собою люд іменував те місце, а не інакше (прим. автора – воно й тепер називається – Галіч, і у нинішньому Стамбулі табличку з назвою затоки Золотого Рогу знає кожен). Коли ж княжі пасинки і бояри, котрих погнали з Києва, шукали собі іншого пристанку, то знайшли вони перед самими Карпатами неприступний верх, а перед ним широку долину. Верх той омивав Дністер, а саме місце нагадувало криву затоку Золотого Рогу. Поставили вони тут мури могутні, а в них град стольний. Лише назвати не знали як. Бо хотіли мати не тільки силу і багатство, але й славу – та таку, що затьмарить усі інші міста руські, а рівною стане самому Константинополю. Тоді-то й згадали про ГАЛІЧ, що то ЗОЛОТИЙ РІГ візантійський, знаний ще з прадавніх часів персько-грецьких воєн, – імператорська ознака багатої могутності. Так і назвали вигнані з Києва княжичі своє новозбудоване місто.

Один із родовитих потомків, Ростислав, – той самий, якого вигнали брати, – з трьома синами своїми перенесли стольний град князівства у Галіч, а онук його Ярослав Осьмомисл укріпив володіння, і постало князівство врівень з Київським. Саме ж князівство перебрало назву від граду столичного, бо кращої собі бажати і не могло. Відтепер слава князівства – ЗОЛОТОРОГОГО – почала примножувалася серед сусідства незмірно.

Коли ж прийшли владарювати у Галіч Рюриковичі з коліна Романовичів, то князя Данила коронували на престол, і стали західні землі руським королівством із рогами, щоправда золотими. Ймення се уславило себе навіки у війні з монгольським ігом: бо лише Золотим Рогам стало сили спинити навалу Золотої Орди» (Manuscripta Haliciensia, A.D. MMIV).

Postscriptum secundum: Відтак, шановні читачі, розважайте добре і знайте, що істерична істина непереможна. Про нас же, золоторогих пежофілів, думайте собі тепер як хочете. Одного лиш не думайте: що до написаного можна ставитися будь-як, чи ніяк взагалі. Бо таке взагалі – неможливе.

З міста Пежо, 2012 р.

Кафе «Поминальне»

Міста із давнини виглядають непідробно старезними, і зовсім не з тієї причини, що нема кому їх поновити. Бо поновити так-таки й нема кому. Але, блукаючи серед каменів, обтесаних часом, і серед часу, затесаного у камені, починаєш розуміти, що справжня історія жодного оновлення не потребує. Історичні сценарії таких міст плодять самі себе. Про деякі з них, забуті львів’янами, надійшов час нагадати. Принагідно спімнемо, що почерпнуті вони із розповідей пані Гені, яка знала про колишній Львів геть усе – навіть і те, чого не відали ані архіви, ані хроніки. На жаль, вже давно її нема, тож доводиться покладатися на сказане.

В одному із заблудних місць підземного Львова у квітні 1789 року було закладено поминальне кафе під назвою «Locus omnius condolentis – Atributum Leopoli» або скорочено – «LOCAL». Місцина ця набрала одразу ж гучності завдяки назві та містичному флеру – і небезпідставно. Побувати у поминальній атмосфері заради самої поминальної атмосфери стремів усяк, а найперше заможні гості Львова зі світових столиць. Замовляли місця заздалегідь, листами й усно, отож, слово «ЛОКАЛЬ» швидко і натурально увійшло в ужиток, розповсюдившись у Австрії та Франції – спочатку, а відтак – всіма закутками Європи. Авжеж, словом «локаль» сьогодні не здивуєш вже нікого, і воно, втративши свій первинний містичнуватий присмак, прижилося, розплодилося і стало банальним. Шкода лише, що такою долею грішить чимало починань, породжених Львовом і не пом’янутих найперше ним же.

Та менше з тим. Кафе-локаль «Поминальне» проіснувало 125 років з великими перервами: воно то відкривалось, то засинало не раз – аж до загибелі Австро-угорської цивілізації; з нею ж воно пішло у небуття. Що сліди його намагались відшукати окремі шукачі пригод сумнівного штибу – це правда. Але слід сказати, що кафе-локаль «Поминальне», як величні піраміди чи перуанський пупець світу в Куско, наміцно затаїло свою містичну силу, віднайти яку таки не вдалося. Здається, єдина літературна згадка про нього зашифрована в есеях Антонія Павенцького, ніколи не публікованих, аде випадково знайдених пані Геньою при перегляді фамільних архівів.

Таємниці такого масштабу, як «Locus omnius condolentis», звісно ж не залишають у спокої істинну допитливість. Отож, якби хтось мав непереборне бажання його відкопати, то вартувало б нагадати, що колишній стародавній доступ до львівського підземелля було засипано у 60-х роках при Союзі Радянських Соціалістичних Республік. Партайгеносе у Москві думали, що у ньому продовжують снувати бандерівці і що вони мають намір підірвати обком партії, що могло бути і правдою. Тому вони ліквідували усі входи до підземелля, так би мовити, «перекривши йому кисень». Однак реальність, яка ніколи не підвладна партійній дисципліні, знайде, як про себе сказати. Це про неї, романтичну і загадкову, розповідав Станіслав Лем, описуючи часи свого навчання у гімназії, звідки тягнулися підземельні проходи аж до Високого Замку. (Від другого пришестя совєтів гімназія переназвана у школу № 8, хоча їм це анічогісінько не дало; за 200 років саме тут перевчилося 83 % усіх видатних і переконаних львів’ян.)

Тепер про дійсну, переказану пані Геньою історію львівського нутра. Було воно у свої квітучі часи підземними променадами, якими найзаможніші родини, купуючи за хабара спеціальний дозвіл магістрату, гонили на своїх каретах. Простіший люд ходив пристінними вузькими хідниками, потерпаючи від мажорів: вони гасали так затято, що уся божевільна ця бравада закінчувалася прикрим травматизмом або й летальними випадками. Але не дивуймося. Тодішні львів’яни, незважаючи на ризик бути придушеними під колесами, все ж надавали перевагу підземному місту: вулиці прикро пахли від помий і сміття, бо воно, за приписами Магдебурзького права, викидалося у внутрішні двори і розповсюджувало гидотливі та небезпечні інфекції. Крім того, приразливі випаровування Полтви – а вона тоді вважалася річкою – плодили комарів і різні усілякі насікомахи, які виїдали терпіння мешканців Львова, і єдиною радою на таке було сховатися у підземне місто. (Потім, якщо хто не знає, саму Полтву туди і загнали.) Центральний вхід у підземні вулиці був поблизу Успенської церкви і тої ж таки 8-ї школи. Далі йшла коротка магістраль до широкої площі під високим склепінням – акурат під новозбудованим магістратом, або нинішньою Ратушою. Посередині підземної площі стояла мурована арка, вкрита у стилі ампір жовтим металом. За задумом неперевершеного П’єтро Нобілє, ампірного короля австрійської архітектурної традиції, золотом обкладали величезні стилізовані Роги, які чашоподібно впирались у склепіння центральної променади. Саму ж арку називали «Європейська Брама»; а ми пам’ятаємо, що Львів був столицею Золоторогого князівства, яке спинило Золоту Орду перед навалою в Європу. Це вона, між іншим, спонсорувала тоді Львів і надала золото на спорудження цього ампірного чуда задарма, із чистої монархічно-політичної вдячності за жертовність золоторогих галичан у часи дикунської навали зі Сходу. Спорудження арки припадало на п’ятсот п’ятдесяті роковини від дня народження Львова, отож у 1806 році. Курйозність ситуації з її відкриттям нібито була описана у «Gazette de Leopol» (перша друкована періодика в Україні, що виходила французькою мовою у друкарні А. Піллера з 1 січня 1776 року). Позаяк зберігся лише один її нечитабельний екземпляр, то сьогодні знаємо про те, що сталося, із усних переказів, які циркулюють Львовом після пані Гені. Так ось: центральна арка підземної променади завалилася рівно за 13 днів до її відкриття через розкрадання цегли! Буцімто робітники, із місцевих, викладаючи арку, міняли кожну другу-третю цеглу на камені, а вкрадене продавали багатим львів’янам для екстер’єрних потреб. Така була ота цегла гарна, спеціально імпортована з Іспанії. Ще цікавіше: за дванадцять днів зведення арки і конструкція Золотих Рогів були завершені зусиллями будівничих, закликаних із Дрогобича, які хотіли чесно заробити, бо жили у такій бідоті, що красти їм не було ніякого резону. За наказом міста між цеглою арки заклали спори моху, який мав укріпити склепіння брами навічно, від чого, між іншим, і пішла звичаєва назва арки і брами – «мохната лапа магістрату».

Від Золоторогої брами відгалужувалися вулиці, від них – менші й менші, аж до вузьких провулків, які закінчувалися жвавими ґешефтами і кнайпами. Усе це підземельне царство освітлювали гасові лампи (тоді їх також називали керосинні), викувані з міді та срібла у майстернях вірменського кварталу. Шкода, аде ці лампи у вигляді рогів ви ніде не побачите: іще у 1912 році австріяки продали їх нібито у Швецію для музею мореплавства, освітлюваного їдучими смолоскипами. Гасові лампи, однак, швидко вийшли з ужитку, тож і їх поміняли, вже на електричні. Лише три з них вціліли; кажуть, що опинилися вони якимось дивом у кабінеті директора лондонського летовища Хітроу. Ось так.

Але ж уся оця заплутана історія підземного Львова була б далебі не такою вартісною, якби ми забули, про що веліла не забувати пані Геня. Уявіть собі, що гасові лампи, а отже, й сам гас-керосин, були винайдені для Львова ще у 1679 році вірменином Амвелом Лукіасяном. Майже 200 років ніхто й подумати не міг, від чого світяться підземні лампи Львова. І весь цей час родина Лукіасянів жила безбідно, ховаючи таємницю виробництва нафти, аж поки у 1853 році Ігнацій Лукасевич, аптекар і спольщений потомок роду Лукіасянів, відчув щось недобре. Його партнер, такий самий аптекар, як і він, щось винюхав про гас-керосин. У таких випадках не чекають! Особливо коли маєш справу із золоторогим галицьким другом. Наспіх Ігнацій Лукасевич змушений оприлюднювати родинну таємницю, нібито винаходить спосіб ректифікувати нафту, і через два роки продає свій патент спритному промисловцю Роберту Домсу. Вони разом будують нібито перший у світі нафтоперегінний завод (хоча насправді сім’я Лукіасянів віддавна гнала перероблену нафту промисловим способом). У 1877 році Лукасевич скликає у Львові перший світовий нафтовий конгрес для публічного визнання своєї нафтової першості. А за кулісами конгресу?.. Продає винахід австріякам. Уже тоді поговорювали небезпідставно про те, що він міг би продати патент арабам і вони збудували б центральний офіс ОПЕК не у Відні, а у нашому місті. Втішати тут можемо себе лиш тим, що львів’яне – люд інтелігентний, а істинна інтелігентність роздає ідеї та добро без претензій на історичну вдячність.

А що знаємо, врешті-решт, про саме кафе-локаль «Поминальне»? Що повідала пані Геня? Власне кажучи, немало й небагато. Нібито засновники, один з них – лікар, а другий – скульптор, влаштували відкриття локалю з власними поминками при житті. Самі полягали у труни з дірками у кришці і слухали, що про них казатимуть добросердечні люди. Затія закінчилась плачевно, запрошені образились і кафе погромили. Наступні власники виявились куди делікатнішими у помислах: оголосили поминальні сімпосії, себто бенкети на честь видатних історичних персонажів з камерним ритуалом у вигляді коротких театральних спогадосюжетів. При вині та добрій кухні – і цим завоювали публіку звідусюди, а з нею і славу.

Але ж історія кафе-локалю «Поминальне» так просто не закінчилась. Річ у тім, що років через сорок стали поширюватись дивні розмови: буцім той лікар і той скульптор, котрі залягли у труни, аби послухати власні поминки, ще досі живі, хоча їм давно вже перехилилось за сто років. Ба більше, що обидва вони повні розуму і сил – так, ніби смерть ніяк не знає, як до них підступитися. Тоді наступні власники (бо попередні повмирали) вирішили перевірити магічну силу кафе-локалю, замовивши і собі труни з дірками. Але обдурити смерть їм не вдалося, бо кафе напередодні запланованої імпрези затопили ґрунтові води під час шаленої зливи над містом. Знак цей був настільки промовистим, що відновлювати кафе вже ніхто не наважувався ще років зо тридцять, аж поки знайшлися спритні гендлярі з Личаківського цвинтаря, які відновили кафе-локаль для заможних родин, аби ті могли відбути поминки після поховання. З тим кафе «Поминальне», яке у місті перейменували на «Помиральне», поступово кануло в Лету.

Postscriptum tertium. Смерть поважає лише правдивих і безжалісно карає усілякі плагіати.

Львів, весна 2016

Bepul matn qismi tugad.