Cьоме пророцтво Семіраміди

Повісті, оповідання

Маска для Мардука

1. Три твої сни

– Куди б ти не йшов і якою б довгою не була дорога, ти все-одно прийдеш до одного.

– До чого?

– До істини…

…Вузлик висить над письмовим столом. Він припадає пилом, його обдуває вітер. Під сонцем він здається помаранчевим, під місяцем буряковим, а насправді – пурпуровий. Вузлик шовковий. Коли і хто зав’язав його, щоб ти згадав…

Згадав що?

Сонце, порт, гавань, лайнери, люди…

Ні, не так. Треба вихопити щось конкретне з-поміж цих образів і від цього відштовхуватись.

…Люди, обличчя людей в порту, чоловічі, жіночі, дитячі обличчя. Валізи, бейсболки, окуляри. Незнайомець в сонячних окулярах впритул дивиться на тебе. Хто він?

Незнайомець відвертається і стрімко йде геть. Можливо це шлях до розв’язки вузлика. Не можна його втрачати… Незнайомець поспішає, похапцем озирається, майже біжить і губиться у натовпі. На тебе мчить гарячий від сонця і сп’янілий від пива натовп. Він штовхає тебе у напрямку, в якому рухається сам. Це не твій шлях і ти не обирав його…

Очі. На що можуть бути схожі очі? На море?

Море, гавань, кораблі, люди… Ні, це вже було.

Ти торкаєшся пальцями повік, проводиш ними від скронь до підборіддя. Ти мусиш згадати. Інакше не матимеш спокою до самої смерті. Твоя дружина цитує Делаланда: «Як божевільний вважає себе Богом, так ми думаємо, що смертні».

Тобі байдуже. Ти повинен згадати. Ти відчуваєш, що від цього залежить доля Асамблеї… Ось він – шлях в інший світ.

Асамблея, злітна смуга, три зорельоти.

3, 2, 1. Чому три?… Ні, щось тут не так. Треба спробувати інакше. З чим асоціюється асамблея? ООН, Рада безпеки, війна, війни… Зачекай. Спробуй міркувати інакше, відійди від звичних стереотипів, забудь про закони і забобони цього світу. Думай, відповідь лежить на поверхні. Легені наповнюються солоним морським повітрям, амфібія, медузи, море… І знову море…

Ти ходиш вздовж піщаного берега, хвилі лоскочуть сліди твоїх п’ят. Хвилі змивають сліди твоїх п’ят.

 
…Море гратиме грайливо,
Затремтить і здійме хвилю,
Хлюпне талою водою,
Розіллється над тобою…
 

… Звідки це? Звідки це і що там далі?!

Тепер, коли ти сидиш серед порожньої зали і споглядаєш насадження лотосів, які ростуть так щільно, що вода під ними не проглядає, те, що відбулося за останні 448 годин здається фантастичним сном.

Поруч з тобою маска. Маска людського обличчя. Добряче пом’ята, вона вже почала обростати першими легендами. Настане час і її закриють у скляний склеп і відішлють до музею. Ти прийдеш поглянути на неї разом з іншими і не впізнаєш. Про неї напишуть у Писанні і ти прочитаєш та не згадаєш.

Птахи, пролітаючи над твоїм палацом, співають оду складену якимось писакою. У підніжжя скляної гори проходить гурт людей, вітаючи тебе з

інавгурацією. І ти дивуєшся, що зовсім недавно був одним з них. Дивуєшся, що їм завжди потрібно вірити у якусь вигадку. А хіба тобі, ні? І що буде, якщо ти повідаєш їм істину?

Не треба поспішати. Кожен прийде до неї сам. Своїм шляхом.

– Чого ви чекаєте? – запитали з іншого кінця кімнати, довгої і темної.

– Нагороди, Леді.

Відповідь прозвучала не одразу.

– Що ж, ви маєте право її вимагати. Завдання загрожувало вашому життю і могло змінити перебіг історії… Так чого ви жадаєте: Раю чи Світу ілюзій?

– Я хочу повернутися на Землю, Леді.

Пауза ставала гнітючою. За скляною стіною йшов дощ і звук кожної краплі лунко віддавався у мозку. Нарешті голос відповів.

– Пропоную вам переглянути ваше бажання.

– Я хочу повернутися на Землю, Леді.

– Чи знаєте ви, що тої Землі, яку пам’ятаєте більше не існує.

– Так, Леді.

Дощ заграв голосніше. Тепер його мелодію вже не переривали нічні голоси.

Кап.

Кап…

Остання крапля розтанула у повітрі, не допавши. Коли ваш сон раптово обривається, знайте, що десь не договорили і не дожили люди, що хтось не встиг виконати завдання важливі і не надто. Герої снів живі, незалежно від того чи ви в них вірите. Не забувайте про це ніколи. Це єдине, що ви можете для них зробити.

2. Будь-яка свобода – умовність

У невеличкій кав’ярні у Франсиско на Монмартрі людно і гамірно. Грає саксофон, його ніхто не слухає, заходять і виходять люди, впускаючи у двері тепле літнє повітря.

– Алісо, ще пива усім. І хазяїну теж. Я пригощаю, – гукнув Жак молодій офіціантці.

– Жаку, а з якої нагоди вечірка? Ти що женишся? – запитав Карлик, давній приятель хлопця, який пригощав усіх пивом.

– А йди до біса зі своїми жартами. – розлютився Жак. – Я сьогодні познайомився із самою Лі.

– Та ну?

– Та бреше він усе. – озвався кремезний чолов’яга, що стояв біля стійки.

– Провалитись мені на цьому місці, коли брешу, – образився Жак. – Я говорив з нею, як з тобою зараз.

Присутні поділилися на тих, які повірили Жаку і тих, що ні:

– Що їй робити в нашому кварталі?

– А як вона тепер виглядає? Кажуть після пластичної операції дуже змінилась?

– Дуже худа і дуже руда, – промовив Жак, задоволений з того, що його слухають, – а очі, як трава на газоні Франсиско.

Хтось висунувся у вікно глянути на траву. Хтось припустив, що це контактні лінзи.

– Я йшов на зміну, по дорозі зазирнув до Франсиско на каву з вершками. – розповідав Жак. – Дивлюсь, сидить вона…

… Вона сиділа на відкритій терасі і пила мінералку з бульбашками. Цього разу у неї було довге руде волосся і бездонні зелені очі. Жак вмостився напроти («Дозволите?»), хоча поруч були усі столики вільні. Вона відповіла ствердно, з акцентом.

– Ви не француженка, міс, – констатував Жак.

Вона дивилась на нього, не моргаючи.

– Хоча ви й розумієте французьку, але у вас англійський акцент. І ваша зовнішність… Ви напевно з Північної Британії чи Шотландії.

– Можна сказати й так. Колись я жила там.

– В Британії найчарівніші жінки у світі. Ви в Парижі у справах, чи відпочиваєте?

– І те, й інше. Я подорожую, – вона усміхнулася.

– Так ви мандрівниця! Я можу показати вам місто. Бульвар Кліші, Собор Паризької Богоматері…

– Ціль моєї подорожі, – почала незнайомка з точнісінько таким акцентом, як і на початку, але цієї миті відносну тишу порушили кілька пострілів.

– Війна? – звела вона брови.

– Ні, що ви, міс, це один дурень так вітається із своїми сусідами. Може вам ще щось замовити?

– Він глухий?

– Хто, він? Дурень? Ні, він художник. Живе в кораблі-мийці, он там, – Жак непевно махнув рукою праворуч.

– Навіщо він це робить?

– Що?

– Стріляє.

– Чорти його знають. – Жак стенув плечами. – Колись я спитав його про це, він сказав, що вільна людина і робитиме все, що йому заманеться. Він іспанець. Іспанці, вони всі такі.

– Мені треба з ним познайомитись, – мовила вона.

– Марна трата часу, міс, він – кразі…

– Як це?

– Крейзі, – Жак винувато усміхнувся. – Здається, так кажуть англійці. Коротше, не сповна розуму. – Жак покрутив пальцем біля скроні.

– Все одно мені треба з ним побалакати. Я люблю мистецтво.

Жак знову стенув плечима.

– Це не малярство, а карикатура. Малює якісь трикутники, кубики, ромбики, а потім каже: «Тут намальовані три жінки». Крейзі. Я вас можу провести до нього. Але потім не кажіть, що я не попереджав. Він не надто гостинний…

– Пабле, – прокричав Жак з порогу, – Я до тебе гостю привів. Міс любить мистецтво і хоче познайомитись з твоєю писаниною. – Гей, Пабле, ти вдома? От бісовий поріг, – вилаявся Жак і потер вдарену ногу.

Посеред кімнати сидів худорлявий чоловік і водив вугіллям по мольберту. Він озирнувся лише на мить і знову відвернувся до картини.

– Ти б намалював мій портрет? – запитала вона.

Він кілька секунд дивився на неї, потім похитав головою і продовжив малювати.

– Чому ні?

– Мій колір рожевий, а твій помаранчевий. Я не малюватиму тебе, – відповів художник.

– Я ж казав, що він крейзі. – втрутився Жак.

– Я б гарно заплатила.

– А я малюю лише те, що мені заманеться.

– Ти вважаєш себе зовсім вільним? Вільним від усього? – запитала вона.

Якийсь час він мовчав.

– Моя свобода – мої картини. Ну і що з того, що кожен в них бачить різне? Я ж бо знаю, що на них. Ось картина три жінки, а, можливо вона тут одна, а то й більше. Я малюю вночі, а сплю вдень. Вітаю друзів вистрілом з револьвера…

– Ти так само легко як і від грошей відмовишся від корабля-мийки і свого імені? – запитала Лі.

Художник вдоволено усміхнувся.

– А від своїх картин?

– Атож.

– А від кольорів?

Пабло мовчав. Лі чекала.

Він заперечно похитав головою. Вона зітхнула.

– Я багато мандрую, але ще не зустріла жодної вільної людини.

– Свобода завжди умовна.

– А потім вона почала танути у повітрі, – розповідав Жак. – Спершу я думав, що це мені привиділося, але вона стала зовсім прозорою і зникла.

Ті, що слухали історію зашуміли.

– Схоже це справді була, Лі…

– Та вигадує він усе.

– Іч, фантазер.

– Хіба не бачиш, перебрав хлопець трішки.

– А ходімо попитаємо Пабло…

3. Дивний гість

Якби котресь із ваших життів минуло в Туманному Альбіоні, ви б навчились цінувати кожен сонячний день. Золоті і срібні краплі падали на охайно підстрижену траву англійських газонів. Взагалі всі англійці люди охайні і пунктуальні.

Контора містера Нека працює з 10-ої до 17-ої мінус двогодинна перерва з 13-ої до 15-ої. Його автомобіль часто буксує у розм’яклій від дощу землі десь посеред фермерського господарства, яке він провідує по дорозі на роботу. Тоді хазяїн залишає авто серед калюжі до вечора і рушає у контору пішки, забруднючи дорогою високі гумові чоботи. Мокра земля чавкає під ногами, із болота вистрибують жаби подивитися хто іде…

По правді кажучи, до контори можна доїхати і на Трістані, але після прогулянок під дощем кінь довгенько чхає. Ще простіше дійти пішки. Та містер Нек не з тих, хто вибирає найлегший шлях.

Його контора – не центральний офіс бензозаправок Північної Англії, не фабрика по виготовленню вівсянки і не лавка, де торгують снами. Це звичайна мерія містечка Холіхед, керувати яким йому випала нагода у цьому житті. Загалом, до контори можна й не ходити. У Холіхеді усі працюють фермерами і справами державними та місцевими не переймаються. Втім, Нек, як і всі його земляки, людина принципова і на роботу приходить вчасно.

Обідня перерва у його родині пахне вівсяними пластівцями і шоколадом…

Людина за життя розкриває свої можливості лише на 10 відсотків. Так могло бути і з містером Неком. Але все змінили два дзвінка в дуже охайні двері. Голос його дружини сповістив, що прийшла людина «у справі».

Халепа. І в обідню перерву не дадуть відпочити. Нек підвівся, пішов до дверей…

Досить було одного погляду, аби зрозуміти, що прийшла не людина.

Тіні за ним грали три сонати для просвітлених, не порушуючи гармонії жодного з музичних творів. Його плащ до самої шиї переливався сімома смугами: червоною, помаранчевою, жовтою, зеленою, синьою, блакитною, фіолетовою. Смуги то змішувались, то змінювали свою послідовність, як пролитий бензин під сонцем. В кризові моменти пам’ять повертається за лічені хвилини і Нек збагнув хто перед ним.

– Голуба Леді чекатиме на вас сьогодні опівночі, – змовницьки підморгнув гість і вклав містеру Неку в долоню невеличкий круглий предмет. Це був бейжик. – Дорогу пам’ятаєте?

Він пам’ятав.

– Як ви знайшли?…

– О, бувало й складніше.

Гість чемно відкланявся, потьмянів і розтанув у повітрі.

Він сказав: бувало й складніше. Отже, він запрошений не один. Де ще можуть знаходитись Вони? Та де завгодно.

Він приходить через двері між двома світами. Ці двері з’являються, коли сонце зустрічається з дощем, тому ім’я його Веселка і він найшвидший посланець Голубої Леді. Його прихід завжди знаменує випробування. У Леді є тисячі крилатих посланців, які літають швидше вітрів, проходять крізь стіни, розчиняються у повітрі і воді, не горять у полум’ї. Але якщо приходить Веселка, зустріч буде тривалою, і не гарантує повернення. Хоча, надія все ж лишається.

4. Серед моря імен

Дощ, дощ, дощ… Чому планета плаче? Щоб дістатись в Голубу залу потрібно багато води. Отже, існує чимала ймовірність, що там, де сьогодні ллється дощ, готуються до фуршету у Голубої Леді. Для переміщення у просторі також можна скористатися морем. Але це привілей Дельфіна. Якщо не знаєте, яке море він обере, краще не ризикувати. Двох вода не перемістить.

Нек творив заклинаннями дощ. Цей дощ грав чарівні вальси і сонати. Опівночі музика стане магічною і здатною перемістити його в будь-який куточок всесвіту.

Дощ ллє безперервно. Звідки знати, де він штучний, де справжній?

Коли крапля на великій швидкості мчить в океан, найкраще розумієш, що таке спорідненість. Крапля падає довго. Часу достатньо, щоб збагнути, що вона частина моноліту води, що її більше не буде, та з’явиться безліч інших, які складатимуться з неї. Але і вони зникнуть, і вічним буде тільки океан, який впіймає в свої обійми кожну краплю, що хлюпнеться в нього.

Лайнери, люди на човнах, риба, піщані і кам’янисті береги – все це колись було краплями і стане краплями, щоб впасти в безмежний океан життя.

Нек плюснувся у воду, прочитав заклинання і набув звичних форм. Він пройшов контроль на кислотність, на вміст в організмі бактерій та радіації, вибрав собі нове ім’я і поплив до резиденції Голубої Леді.

Здаля її апартаменти нагадують широко розчахнуту пащу морської кішки. Колись йому, Неку, – а тепер Людині в масці довелось змагатись не на життя з таким хижаком. Та вже з півсотню років вони не зустрічаються в морських глибинах. Схоже, що той звір був останнім.

Навіщо Леді придумала таку форму своєму помешканню: щоб відлякувати небажаних гостей, чи щоб історія не забула зовнішність морської кішки, ніхто ніколи не дізнається. Проте, це завжди було темою для балачок серед просвітлених.

Більшість гадає, що кішку збудували за порадою психологів. Навіть коли вдесяте підпливаєш до апартаментів, перші кілька секунд кожного проймає холод, хоча ніхто в цьому і не зізнається. Вогники двох червоних очей у голубому просторі легенько посмикуються, а з пащі капає вода. Оволодіти емоціями вдається швидко. Дехто потім навіть посміхається. Мовляв, оригінальна лякачка, а, втім, перші кілька секунд були і їх не забудеш. Чим ближче наближаєшся до пащі-входу в апартаменти, ілюзія, що поруч з тобою морський хижак слабшає і скоро зовсім зникає. Бейжик пропускає запрошених до голубої зали, попискуючи.

Довга голуба зала залита блакитним світлом. У світлі плаває морський пил і різні види риб зіштовхуються одна з одною. Посеред кімнати круглі таці з морськими стравами. Медуза та Дельфін вже прибули. Вони лишили собі старі маски.

Гості вешталися між довгих зелених водоростей, провадили неспішну бесіду. Скидалось на те, що вони когось чекали. Дуже може бути, що цей хтось – Людина в масці.

Музика грала майже нечутно, вона гармонійно доповнювала стиль розмови запрошених і дизайну кімнати. Спершу навіть здалося, що це плескіт води фонтанів-дерев і спів морських риб, що гойдаються на вітах. Але вона линула з далекого кутка і розливалась по всій кімнаті.

Людина в масці помітив свого старого приятеля Сліпого Ліру. Він не змінився відтоді як вони востаннє розмовляли: тільки довге срібне волосся і борода стали ще довшими, а колись карі очі – ще зеленішими. Ліра грав на хвилях і кожна хвилька видавала новий м’який звук не схожий на всі попередні.

Колись Сліпий Ліра був навігатором японського корабля. Він проплив усі існуючі моря і океани і знав багато морських пригод. Життя Ліра обірвав шторм в Індійському океані. Коли він опинився на дні, то зіграв на хвилях довгу оду вдячності Правителю морського царства за те, що по смерті отримав можливість поглянути на підводний світ, де ростуть коралові рифи, розважаються найрозумніші дельфіни і кожен ранок розчісує оливкове волосся прекрасна донька Посейдона. Тої миті Голуба Леді якраз під’їхала на морському конику оглянути новий затонулий корабель і почула музику японського навігатора. Вона забрала затонулого моряка у свої апартаменти, щоб він вічно грав під зеленими фонтанами-деревами.

Зібрання не відзначалося оригінальністю: нічого не провіщало несподіванок. Але в останньому завданні вони втратили Йога, коли той намагався перемонтувати Колесо Енергії. Тоді вони спробували покласти край зухвальству енергетичних потоків і підпорядкувати їх конкретному закону, який спрямував би енергію на зародження добрих і справедливих задумів.

Для цього Йог розробив програму, яка мусила надати енергетичним потокам і добрим намірам протилежні заряди. Програма мала утворити між ними взаємне тяжіння. Та щойно Йог почав запуск свого шедевру – Колесо захопило його, прокрутило кілька раз на очах Нека, Медузи і Дельфіна і зникло у північно-східному напрямку.

Людина в масці струсив із плаща на підлогу останні краплі. Краплі впали і забриніли. Потім було стримане коротке привітання.

– Відтоді як ми зустрічались востаннє ти жодного разу не зв’язався ні з ким, – почала Медуза. – Ми кілька раз намагалися вийти на контакт, але ти не відповідав. Ми думали з тобою щось скоїлось.

– Я був надто заклопотаний однією важливою справою.

Він збрехав. На його пам’яті не було жодної спроби контакту – ні вікон, ні снів. Очевидно хтось свідомо відключав його пам’ять.

– Ми не могли ухвалювати рішення без тебе, – додала Медуза. – Адже в тебе право вето.

– Чудово. Що за рішення?

Медуза перезирнулася з Дельфіном.

– Леді нас покликала, щоб провести екстрене засідання Асамблеї. Ми самі поки що мало знаємо.

– Пліткують, що у Галактиці завівся космічний пірат, – шепнув Дельфін.

– На котру годину заплановане засідання? – Людина в масці поглянув на годинник. У мене увечері важлива зустріч.

– Це пов’язано з музикою? – запитала Медуза. – Ти здається складаєш ноктюрни?

Він обережно глянув на Медузу. Чи не намагається вона вдати, що знає найменше про його останнє життя? Якщо вони його розшукали, то їм все уже відомо. З нею треба бути насторожі. Втім, як і з Дельфіном.

Він спробував перевести розмову на інше:

– Йог не намагався вийти на контакт з кимсь із вас після історії з Колесом?

Вони похитали головами.

– Схоже, йому не вдалося врятуватися.

Людина в масці кивнув. Зустріч мала початися за чверть години.

– Дивну маску ти собі обрав цього разу, – сказав Ліра Людині в масці, перебираючи білими пальцями хвилі.

– Бачиш, Ліро, для мене самого загадка, до яких сил себе віднести – до лівих чи правих. Тому яку б маску не вдягнув, вона на відповідатиме моїй сутності.

– У кожному з нас є добре і лихе. Важливо, що переважає. Якби тобі довелося розчавити мураху, ти мав би збудувати мурашник, – мовив Ліра.

Людина в масці посміхнувся:

– Мені доводилося чавити не лише мурах. І не з власного бажання. Мене вистежували, я захищався…

– Вбивство під час захисту не вбивство.

– А приречений однак помре, бо закінчилось його земне життя, – продовжив Людина в масці. – Я знаю. Що у вас тут нового?

– Глухомань… – зітхнув Ліра. – великі кораблі давно не тонуть. Так, інколи маленькі човники з одним-двома рибалками. Флотилія Голубої Леді відчутно поріділа. Лише вчора через розпад ядерного палива розвалились 4 підводні човни і 2 шхуни.

Ліра заграв голосніше. Людина в Масці притулився до рожевого фонтану, вода якого пахла розмарином і прикрив очі…

– Тут, до речі, недавно була Лі, – сказав Ліра, не припиняючи гру…

Людина в масці уважно глянув на нього.

– Вона розмовляла з тобою? Давно?

– Років зо два тому. Ти що їй гроші винен?

– Ти про що?

– Ну, – протягнув Ліра, – людина може бути такою злою на когось тільки, якщо їй винні багато грошей.

– Я не… – Людина в масці обхопив голову руками.

Довга простора зала. Леді сидить у м’якому кріслі кольору бірюзи, лускає фісташки, п’є голубу воду з бульбашками і час від часу хитає маленькою ніжкою, взутою у розшитий діамантами черевичок. Цього разу її розкішне смарагдове волосся зібране у хвіст. Вона не поспішає починати розмову. Здається обмірковує, що сказати. У неї право першого голосу. Леді незворушна і байдужа, саме така, якою має бути Істина, сестра Свободи.

– Ви знаєте чому вас викликали у цю кімнату?

Питання, очевидно, риторичне.

Втім, вони відповіли:

– Ні, Леді.

– Всесвіт у небезпеці. У ньому з’явилися космічні пірати. Ви згодні захищати ваш Всесвіт?

– Наш Всесвіт. – поправив Людина в масці.

Посмішка ледь торкнулась її тонких губ.

«Ні» – не вимовив жоден із запрошених.

– У нас з Тадом є певні підозри. З диску ви дізнаєтесь як відбулися три вбивства в нашому Всесвіті. Застерігаю – це не імітація, а запис реальних подій. Отож, почнемо.

5. Три смерті, які сколихнули світ

Старі світи не зникають безслідно. Вони продовжують своє існування, але поза свідомістю їх автора. Вони мов неприкаяні ширяють у чорних дірках Галактик, додаючи хаосу заплутаному простру. Якщо такий блукаючий світ трапиться вам на шляху, коли будете мандрувати міжгалактичним коридором, ліпше оминіть його. Собі безпечніше. Такі настанови дають на кожному зоредромі, перш ніж здати в оренду літаючу яхту, шхуну чи зорехід. Проте, не усі їх дотримуються. Інколи через цікавість мандрівник підлітає занадто близько до забороненого об’єкту, а той засмоктує його у свої тенета. Зазвичай повернутись неможливо.

Блукаючому світу для існування постійно потрібна нова енергія, тому він і поглинає усе, що наближається до нього на видиму відстань. Так чинить більшість світів. Втім, якщо вам трапиться срібний блукалець – можете не перейматися. Це світ волхвів, ельфів і просвітлених. Ті, кому щастило погостювати у срібному світі, розповідали усілякі дива. Втім, сьогодні срібні блукальці – неабияка знахідка. А от планета Несхідного Сонця не схожа на жодну з описаних.

На планеті Несхідного Сонця, як завжди, парило. Омега сидів у веранді перед вікном, яке ніколи не прочинялось і дивився на кактусові насадження, що простягались довкола на кілька сотень кілометрів. Голову його прикривав трикутний капелюх з газетного паперу кількастолітньої давнини. Він ні про що не думав.

– Напевно Мардук від нас відвернувся, – раптом сказала Даяна Роуз, потушивши в попільничці цигарку.

– Ти знову починаєш! Ще 2 тисячі років тому Аркс із Скари методом експериментальної фізики довів, що ніякого Мардука не існує. Мільйони років жриці нас дурили цим міфічним персонажем і до того ж так вправно, що навіть такі кити науки як Парфагор, Медалєв і Моносов ходили до Жовтого палацу аби відсвяткувати день народження придуманої істоти, – відповів Омега.

– Хотіла б я поговорити з Арксом, – зітхнула Даяна. – Я впевнена, що його тортурами примусили зректися віри в Мардука.

– Ти з ним уже не поговориш, він півгодини не дожив до початку вічності.

– Прикро… Я пам’ятаю, коли я ходила до школи, моя бабуся частенько навідувалась до Жовтого Палацу і просила у Мардука – то сонця, то дощу. І все – отримувала, – Даяна додала в каву вершків і відставила філіжанку на підвіконня.

– Даяно, ти не можеш цього пам’ятати. Тобі вже стільки років, що ти не можеш цього пам’ятати.

– Еге ж, скільки років! Ти й не знаєш, що доки ми не загубили час, нагадувати жінці про її вік було вульгарно.

– Не можу побачити в цьому нічого поганого.

– Він не може побачити, – буркнула Даяна. – Усе ж таки моїй бабці пощастило більше, ніж мені. Вона встигла померти до початку хаосу.

– Називай це як заманеться. Як на мене, то краще жити. Бачиш скільки всього смішного.

– І тобі не здається це безглуздям! Живеш і не старієш на жоден рік – ніби й не живеш. Раніше все було інакше, доки Мардук від нас не відвернувся.

– Що ти ще вигадаєш! Мардук, Мардук… Де ж він, твій Мардук, скажи мені. Може сходи і ти в Жовтий Палац як твоя бабця – попроси у нього дощу або ночі. – скривився Омега.

– Мені остогидло жити. І ніяка халепа нас не візьме.

Вхідні двері скрипнули і Даяна з Омегою почули монотонне цокання палиці по підлозі.

– От кому й справді не пощастило, так це Кріту, – зітхнув Омега. Сердега вже ногою був у могилі, коли час припинив ходити. А тобі чого нарікати! Ще можеш перечитати усі книги, навчитись балету, лижному спорту і аквааеробіці, вивчити з півсотні мов, зайнятися астрономією…

– Тю… Ти що! Я вже всьому цьому навчилась і встигла забути.

– Можна навчитись вдруге.

– Що ти верзеш? Щоб знову забути? – кривляючись мовила Даяна. Вона розвернулась до вікна, взяла філіжанку кави і відпила два ковтки.

Двері прочинилися і до кімнати, перевалюючись увійшов дядько Кріт.

– Хелоу, – сказав він, – Даяно, я чую тут запах твоїх парфум, але тебе не бачу. Ти ж знаєш, що я погано бачу.

– Він говорить про це вже 600 років, – Даяна розпачливо ковтнула кави.

– Не 600, а 631 рік, 2 місяці і три дні. Я точно веду відлік, відтоді, як спинився час.

– А ще каже, що погано чує!

– Я справді погано чув, коли спинився час. Але за 631 рік, 2 місця і 3 дні я витренував свій слух. Де тут ослінець?

Даяна підсунула старому ослінця і допомогла всістися.

– Омего, ти тут, я впізнаю тебе по диханню. Давай побалакаємо про велику політику. Мені щойно надійшов імпульс із сузір’я Андромеди від цивілізації ропух. Проти Мардука готується заколот.

– Твій імпульс, Кріте, спізнився більш, ніж на пів тисячоліття. Мардука давно заколотили, або з’їли ці ваші ропухи. Ми живемо 631 рік і не можемо померти. І не помремо ніколи. І дітей ми не можемо народжувати! – саркастично вигукнула Даяна.

– 631 рік, 2 місяці і 3 дні.

– Гаразд! Гаразд! І три дні, а що це змінює?

– Ми повинні врятувати Мардука.

Даяна розреготалась.

– Ми не можемо навіть собі дати раду! Ми не можемо навіть померти за власним бажанням!

– А я, а я… Я і не хочу помирати, – сказав Кріт, – Я відчуваю себе на 71 рік.

– А я на 671!

– У вас такий поганий вигляд? Не можу повірити. Чекайте я дістану контактні лінзи.

Даяна розлютовано попростувала до дверей.

– Вона пішла, Омего? То я не доставатиму лінз. Чого це їй так кортить померти?

– У неї рак легень, Кріте, вона витримує страшенний біль. Так що ви за казку розказували про ропух?

– Це не казка. Не насміхайся з мене.

– Я і не сміюся. Я просто не вірю ні в яких мардуків.

– Як? Ти не віриш в Мардука? – сліпі очі Кріта округлились і зробилися, мов скляні.

– Я казав про це вчора і позавчора.

– Ти не віриш…

– Кріте, Кріте, склероз знову підступає до вас. Ми живемо в блукаючому світі. Тут ніхто вже давно не вірить в Мардука.

– Справді. Я забув. Це все отой склероз. Я хотів…

Але Кріт не договорив. Різкий крик розрізав відносну тишу планети Несхідного Сонця. Омега кинувся до вікна і побачив Даяну, яка, нерухомо лежала посеред плантації кактусів. Коли підоспів лікар (а ходив він неспішно, бо ж, однак, коли б не прийшов – пацієнт залишався живий), Даяна вже не дихала. Жодні засоби не змогли повернути її до життя. Так на планеті Несхідного Сонця сталася перша смерть за 631 рік 2 місця і 3 дні.

Якщо ви відкриєте каталог «Золоте листя» на 75 сторінці, то відшукаєте з півсотні адрес контор, що спеціалізуються на проектуванні і розробці снів. Найбільші з них «Сестри і бараки», «Серотонін», «Нюкта та Гемера». Вони постійно змагаються за клієнтуру і гноблять дрібні фірми сновидінь на провінційних планетах. Щорічно рейтинг трьох найпопулярніших фірм змінюється. Цьогоріч рекордній кількості клієнтів задурили голову «Сестри та бараки». У них замовили сни 40 мільйонів мешканців Сонячної Системи.

Алон Осока в минулому працював головним дизайнером снів у «Сестрах та бараках». Йому перевалило за 30. Високий, стрункий, з міцним здоров’ям, він користувався повагою колег, добре заробляв, подобався жінкам і умів поводитись в елітному товаристві. Однак, він мав серйозні проблеми… зі своєю тінню.

Алон дратувався, коли тінь його не слухалась. А з нею таке ставалося частенько. Наприклад, вона могла під час розмови із замовником податися в буфет, або видертись на дерево. Алон поспішно «пробачався» і підтюпцем біг за зухвалкою, бо де ж це видано, щоб тінь вешталась сама по собі, окремо від господаря.

Попередній Алоновий керівник, сер Реслі Ілсер директор однієї з найуспішніших фірм сновидінь «Сестри і бараки», розцінив такі дії Алона як неадекватні і після півсотні попереджень звільнив його з роботи.

Все вирішилось саме тоді, коли «Сестри і бараки» одні з перших вийшли у міжпланетний торговий простір і підписали домовленість із Марсіанським центром сновидінь, що провіщало казкові прибутки. Саме цей успішний для фірми етап став таким несприятливим для Алона.

Сер Реслі перед звільненням провів з Алоном прощальну бесіду більше подібну на монолог, у якому роздумував про те, як нелегко йому було зважитись на такий крок. Адже хоч Інститут імені Німфи Сну сьогодні і випускає щороку у світ сотню дизайнерів сновидінь, але відшукати путнього спеціаліста складніше, аніж голку в сіні, а щоб переманити до себе майстра із конкуруючої фірми доведеться запропонувати більші заробітки, а це серйозно похитне фінансове становище фірми… Але водночас він як директор, не може і далі понукати Алоновій поведінці навіть, не зважаючи на його неординарний талант і досвід роботи. Не як директор, а як колега і друг, він би радив Алону змінити тінь, але, якщо він вважає це неприйеятним, то в «Сестрах і бараках» йому не місце.

До Алонових обіцянок ще раз провести перемовини з тінню Сер Реслі залишився глухим. Він сказав, що тінь не повинна керувати людиною, а Алон все перевернув з ніг на голову і, якщо його послухати, то виходить так, ніби тінь важливіша за нього самого.

– Ти талановита людина, Алоне, і привабливий чоловік, але твій м’який характер псує тобі життя. Помізкуй сам, як можна так залежати від якоїсь там тіні!

– Сер Реслі, цю тінь мені подарував тато, коли мені виповнилось 15 років. Це був його останній подарунок…

– Потім його покликали воювати і він не повернувся. Тому ти так і прикипів до цієї тіні. Я поважаю твої почуття, але ж, якщо ти так обожнюєш свою тінь – живи з нею, але знай, що всі «Сестри і бараки» їй не потуратимуть.

На тому й закінчилась розмова Сера Реслі з одним з найталановитіших дизайнерів Алоном…

…Телефон задзвонив опів на третю ночі.

– Містере Алоне?

– Я.

– Це нічна поліція. Пробачте за пізній дзвінок…

– Чого вам треба?

– Ми затримали вашу мм… тінь.

– Що? Де затримали? – Алон із слухавкою зістрибнув з канапи і підскочив до вмикача. З іншого кінця відповіли:

– У «Тещі на посиденьках». Це нічний клуб на лівому березі міста.

– Що вона накоїла? – розлютовано прокричав Алон, всовуючи руку в рукав клітчатої сорочки і, про всяк випадок озираючись на підлогу. Чи не з’явилось там його відображення?

– Вона мм… відмовилась сплачувати рахунок.

– Ви впевнені, що це моя тінь?

– Авжеж, містере Алоне, вона назвала ваше ім’я і номер. Інакше ми б не турбували вас в мм… такий час.

– Гаразд, гаразд. Дозвольте я з нею побалакаю.

– Боюсь це неможливо, містере Алоне, вона ммм… нетвереза.

– Ще цього не вистачало! Де ви знаходитесь? Я зараз же під’їду.