Kitobni o'qish: «Vivat Academia!»

Зачин. На попелищі

– Тут трапилась пожежа, – неголосно сказала Ляна. – Років зо п’ять тому.

Ранок був на диво холодним. Тільки початок осені, і ось тобі – маєш. А яка погода, такий і настрій.

– Підпал? – із непідробною цікавістю запитала Ела.

– Та ні. Не схоже. – Пальці Ляниної руки, витягнутої над застарілим попелищем, тремтіли. Ела мовчала. Вона чудово відчувала, коли будь-хто готовий був її вислухати – і коли слова заважали.

В Академії їх навчали: Слово – то зброя. Слово – то скарб. Ні тим, ні іншим не слід розкидатися без потреби.

– Ми йшли по гриби, – нагадала Ела зрештою. Як на неї, час для ознайомлення із попелищем було вичерпано. Ела не любила довго чекати. Тим паче, це навіть не підпал.

Чи підпал то був кілька років тому, коли Ляна прийшла в Академію, при собі маючи лише рюкзак із найнеобхіднішими речами (у випадку Ляни – переважно книжками та пописаними зошитами), ніхто й досі не знав. Про те, що трапилося з Ляною, говорили всяке. Достеменно відомо було лише одне: будинок нинішньої кращої Елиної подруги згорів. Тож тепер Ляна навіть на канікули лишалася в Академії. Просиджувала дні над своїми зошитами, здебільшого в приміщенні, іноді у лісі. В світлі дні, звичайно, – у темні до лісу міг піти тільки самогубець. Це ще гірше, ніж у Чорний Сектор.

– Сьогодні не кращий день, – похитала головою Ляна. – Не темний, але не кращий. Здорових грибів не знайдеш, самі хворі.

– Тю! – Ела почувалася розчарованою. – Та ж я тебе питала…

– Ти питала, чи можемо ми піти в ліс по гриби. Про їхнє збирання мова не йшла, – підкреслила Ляна.

– Ой, тільки не кажи, що ти погодилася лише заради цього! – Ела подивилась у бік попелища.

– Заради цього. – Ляна злегка посміхнулась. – Я відчуваю їх. Ті місця, де щось горіло. Я хотіла б згадати, що тоді відбулося. Чому все згоріло, і чи були в мене родичі, і…

– Ти чудово пам’ятала зміст купи книжок і власних зошитів, була в курсі своїх творчих планів, знала, як тебе звати, хто навчається в Академії і що таке Чорний Сектор, а про минуле й гадки не маєш, – підсумувала Ела. Вона нудилася.

– Стрес. – Ляна нарешті підвелася. – Часткова втрата пам’яті. Чуєш, Ело… А от Талія зараз, мабуть, до практичного готується. І Рися теж.

– Ну, вони ж хороші дівчата. – Ела покивала. – Не те, що ми з тобою. Хоча мені й готуватися сенсу нема – Вищий збереже.

У цих словах була вся Ела. Більшість спудеїв Академії вона епатувала, Ляні ж сподобалася з першого погляду. Схоже, ця приязнь була взаємною, а з яких причин – ні Ела, ні «раціоналістична» у порівнянні з подругою Ляна пояснити не могли.

– На Вищого сподівайся, а за зброю тримайся, – пробуркотіла Ляна.

Зі зброєю у неї було не дуже. У Ели – ще гірше. Щастя, що попередні кілька років навчання практичних навичок не вимагали. Досить було й теорії, а креслити ритуальним ножем Слова Ляна вміла. Ела креслити не любила, обходячись усними балачками. Якось вона так заговорила Пацюківну, що та потім ще з тиждень ні до кого не прискіпалася. У Ляни була виразна підозра, що Ела могла б перевернути світ, самими балачками очистивши Чорний Сектор і поновивши небо – те, блакитне, яке тепер хіба що на мислестрічках побачиш. Чи у книжках, на малюнках.

– То янголи охоронять, як у Вищого часу на мене не стане, – сказала Ела. – Це ж не тільки я до Нього молюся.

Тепер, без колишнього неба, у Вищого вірити важче, ніж було колись, подумала Ляна, але думок своїх не озвучила. Тим паче що живого янгола вона ніколи не бачила, а мумії в музеї Міста довіри не викликали. Інша справа – почвари з Чорного Сектору чи, щур збережи, лісу.

Відьом Ляна теж ніколи не бачила, але в них вірилося легше, ніж у янголів. Яких, до речі, час би уже й покликати.

– Падай, – звеліла Ляна, хапаючи Елу за сукню. Трохи схибила – вчепилась пальцями у задовгу комбінацію. Почувся тріск розірваної тканини. Втім, Ела вже лежала на холодному опалому листі поруч із Ляною.

Дівчата принишкли. Ела молилася – видко було, як ворушаться бліді не нафарбовані губи зі шрамом ближче до правого кутика. Ляна зосереджено вимальовувала щось паличкою просто поверх листя. Уявні візерунки, про себе вона називала це саме так.

День і справді був не кращим. Істота, наближення якої Ляна відчула на півсекунди раніше за Елу, повільно випливла на галявину. Не вийшла, не вбігла – випливла. Зелена, слизька, занадто сильно світиться. Не дивись – осліпнеш…

Ела намагалася навіть не кліпати. Істота зупинилася на галявині наче в нерішучості. Покрутилася туди-сюди, вишукуючи-винюхуючи – із зором у бідолахи були очевидні проблеми.

Креслити тепер ніц не можна було. Відчує рух – то прощавайте, любі спудейки. Істота реагувала на звуки і запахи, а ворухнутися, не зачепивши ні травинки, змогла б хіба відома усій Академії активістка Айрен Купер. І то не факт.

День дійсно був не кращий. Ляна боялася собі уявити, якої прочуханки їй дасть Ела, коли – якщо – вони врятуються.

«Якщо я зможу».

На Вищого надії було малувато. Щодо Ели Ляна не сумнівалася: її подруга не наробить дурниць і не зірветься з місця. Але вчинити щось більш дієве Ела не могла. Не та спеціалізація.

«Я зможу».

Ляна заплющила очі. Прислухалася до власного серцебиття, до пульсу, який відстукував молоточками в Елиному тілі. В уяві постали чіткі обриси – дві тіні, одна яскраво-червона, інша темніша, із зеленавим відтінком.

А поруч – іще. Не тінь навіть, а слизька пляма. Ядучо-зеленого кольору, як шипучка з карколомною назвою.

Тіні і пляма пульсували, кожна – у своєму ритмі. Тінь-Ела і тінь-Ляна – швидко і несильно, пляма-істота – повільно, наче жива калюжа, яка то розтікається ширше, то збирається компактно.

«Встигла», – подумала Ляна. Візерунки на опалому листі дали очікувані плоди.

Айрен Купер, мабуть, щойно побачивши істоту, вихопила б ритуального ножа і впоралась би одним розчерком тонкого леза. Антін провів би грамотну дематеріалізацію, на око визначивши різновид істоти і склавши для неї антиформулу. Пацюківна відступила б, белькочучи найдавніші заклинання – ті, якими і лаятися-то сором. Пацюківна знала їх безліч, цілком у відповідності з власним прізвищем – Чорнорота. Тямущі люди кажуть, що прізвище завжди вказує на особливості певного індивіда.

Особливістю Пацюківни була здатність випльовувати із себе завчені в невідомій кількості гострі словечка. Проти істот з лісу нецензурна лексика діяла на всі сто – невдахи розчинялись у повітрі, не лишивши по собі і сліду. З почварами Чорного Сектору було складніше, але ж недарма Пацюківна потрапила в групу з Айрен Купер. На практичному, яке скоро відбудеться, вони підтримають одна одну.

А Ляну підтримають Ела і Талія. Рисю розподілили в іншу групу. Рудий її захистить, тож нема чого хвилюватися. Тим паче, частина Чорного Сектора їм випала найбезпечніша, добре вивчена і досліджена. Це не той район, в який Ляні з Елою та Талією йти. Для нього навіть карти не складено, самі білі плями.

Оця ж, перед внутрішнім зором Ляни – зелена. І краще б її швидше поглинути, а то вже щось запідозрила – скорочуватися частіше почала. Такими темпами і на практичне не потрапиш, дарма що з нього не більше третини спудеїв повертаються живими… З тих, хто до кінця пішов, звісно. А як не до кінця – так який узагалі сенс іти?

– До мене, – вголос сказала Ляна, подумки розкриваючи обійми. Пляма здригнулася.

– Пручаєшся? А от не треба. – Ляна не розплющувала очей. Поруч пришвидшено дихала Ела – замовчувати дихання сил не ставало. – До мене!

Пляма завібрувала часто і злякано. Як Елине серце, як серце самої Ляни.

Втім, ні. Серце Ляни билося занадто швидко – шалена швидкість, повертаємо, лобове скло, обережно, дзеркальця, капот, тримай кермо, гонщице!

Юж, ти тримай мене, міцно тримай, ось нам і потяг, космічний трамвай, в космос зірватись, не знати туги, не зупинятись, тривати, іти; йди, йди до мене у далечінь, хочеш – кричи, а не хочеш – мовчи, біловороже дивиться ніч, ні, ні себе, ні мене ти не клич, тут ми залишимось попелом вишитим на простирадлах зниклих віків, непередбачено русло означене, русло одне – для моєї ріки, я не причинна, просто зірвалась, виникла звідкись – як монастир, я кандидатка, може, доцентка, та я не знаю, хто мене вчив…

Відсутність ритму. Відсутність себе. Всього відсутність – кров вирує у жилах, нічого нема! Нічого нема! Хвала Хаосу, і вічній напівтемряві, що на небо у дві тисячі дванадцятому впала – хвала!

…– Я ж недарма кошик брала, – непевний голос Ели змусив Ляну розплющити очі і озирнутися довкола. Першим, що вона побачила, був мокрий слід на листі неподалік. Істота встигла підплисти до них ближче… а потім її не стало. – Дивись.

Повертати голову було важко, та Ляна це зробила. Вологий рушник, яким Ела встигла обв’язати голову подруги, значно полегшив цю непросту задачу. Ляна виклалася на повну…

І майже не здивувалася, побачивши цілу сім’ю здоровесеньких із вигляду грибів, яка притулилася на давньому попелищі.

Розділ перший. Практика на узбіччі

У дві тисячі дванадцятому році світ занурився у пітьму.

Причини цього забуті. У подальшому було висунуто кілька досить переконливих версій, з них найбільшого поширення набула одна, про ворожнечу двох наддержав, що не могла не завершитися світовою катастрофою.

Не так уже багато поселень змогло цю катастрофу пережити.

Місто стало винятком.

Бо за кілька днів до занурення світу у темряву Місто було уражене біологічною зброєю.

Райони Міста, що прийняли на себе удар, пізніше були названі Чорним Сектором. Вони знаходилися на узбіччі.

Після того, як Чорний Сектор було уражено, у Місті зчинився хаос. Біозброя перетворювала людей на істот з чорними очима, котрі вбивали і мучили мирних жителів або робили з них собі подібних. Окремі люди тікали з Міста, але доля їхня була жахливою. Біозброя вплинула на зелені насадження, які оточували Місто. Дерева мутували і розрослися: за кілька днів Місто було оточене густим лісом, який ніхто не міг подолати. Ліс був живим і пожирав усіх, хто заходив до нього вночі чи у календарний час, пізніше названий «темними днями». Поглинуті люди ставали особливим різновидом істот; поглинуті лісом істоти перетворювалися на справжніх монстрів.

У перші дні поширення біозброї військові намагалися контролювати її розповсюдження. Так, вони оточили Чорний Сектор і нікого звідти не випускали. Евакуацію було припинено після того, як вивезені з Сектору люди почали перетворюватися на істот.

Останньою групою людей, якій вдалося вирватися з Чорного Сектору, була група Ганни Гроно. На тоді військові полишили свої пости – адже самі «охоронці» у більшості своїй мутували.

На відміну від них, люди, що їх вивела Ганна Гроно, не тільки не перетворилися на істот, але й навчилися захищатися. Вони комбінували Слова – певні біоенергетичні одиниці – у візерунки, породження власних біополів, завдяки яким можна було змінювати навколишню реальність.

За усталеною думкою, здібності до креслення візерунків з’явилися у людей внаслідок позитивного впливу мутації, що інших перетворювала на істот. Ганна Гроно була першою, хто розробив методики для застосування цих здібностей. Завдяки цьому та її особистим лідерським якостям Ганна Гроно незабаром устала на чолі громади вцілілих. У співпраці із Павлом Святозіром, колишнім військовим, Ганна Гроно розробила бар’єр, що ним було огороджено Чорний Сектор і зафіксовано його у субреальності. Після цього, коли світ, якому було не до локальної катастрофи Міста, сам зрушив з місця, Ганна Гроно і Павло Святозір вчасно евакуювали населення у підземні сховища і захистили найпотужнішими візерунками.

Під час світової катастрофи більшу частину Міста було зруйновано, вціліли тільки Чорний Сектор і ліс.

Після того, як зрушення на поверхні на землі дійшли кінця, сонце заступили радіоактивні хмари. З неба падав смертоносний попіл: людське існування було можливе тільки під землею, під надійним захистом візерунків.

Проте ресурси врятованих були майже вичерпані. Тоді Ганна Гроно і Павло Святозір Слово за Словом розробили новий бар’єр, і у певний день простягнули його від лісу до лісу, оточивши кордони Міста. Бар’єр захищав від радіації, очищував атмосферу, біосферу і геосферу. Віднайдені у лісі рослини і впольованих тварин тепер також можна було очищувати, а потім і проводити клонування за допомогою візерунків.

У ті часи остаточного краху зазнала колишня релігія – у руїнах Міста було знайдено тіла створінь, в яких люди впізнали янголів. На зміну старій вірі прийшла нова – віра у Вищого. Певні зміни відбулися і в мові, у письмовій формі якої із винайденням візерунків більшість людей уже не мала потреби.

Завдяки візерункам Ганни Гроно і організаційній роботі Павла Святозіра Місто було відбудовано і поділено на кілька умовних частин: огороджений непроникним бар’єром Чорний Сектор, передмістя, відведене для розведення флори та фауни, та жила частина. Популяція населення почала відновлюватися, у суспільстві запанувала чітка система. На місце цивілізації, що існувала до дві тисячі дванадцятого року, прийшла нова, яка набула інших якостей у своєму герметичному розвиткові.

Стимулом для подальшого розвою були істоти. Ті, котрі мешкали у лісі, не могли надовго полишати своє середовище існування, бо без нього слабнули і помирали. Найнебезпечнішими вони були для жителів передмістя, тому що могли впливати на тварин та рослини. Бар’єр на зразок того, яким було оточено Чорний Сектор, на істот з лісу не діяв. Та й мешканці Чорного Сектору навчилися оминати бар’єр, пробираючись у Місто закиненими акведуками, руйнувати які було небезпечно. На щастя, час активності істот обмежувався нічними годинами.

Після того, як Ганну Гроно було убито істотами під час спроби встановити бар’єр в акведуках, Павло Святозір прийняв остаточне рішення – заснувати Академію. У цей заклад приймалися всі, хто володів здібностями до креслення візерунків.

Академія стала освітнім, культурним і адміністративним центром Міста. Її випускники, у залежності від власної спеціалізації, бралися до подальшої розбудови передмістя і жилої частини або вирушали на полювання за істотами.

З часом, коли істот було приборкано і обмежено у пересуванні, необхідність у постійному і всезагальному протистоянні з ними відпала, а в Місті утвердилася надійна грошова одиниця («кредит»), були створені так звані «райони беззаконня». Там люди могли безкарно звертати одне на одного свою агресію і, вільні від законів Академії, будь-яким чином заробляти собі на прожиття. Вбивство у районах беззаконня не засуджувалося, проте існували свої правила.

Поява цих районів дозволила мешканцям жилої частини Міста, котрі не бажали особливих досягнень, існувати у відносному мирі. Для підтримання цього миру було також створено лікарню – спеціалізований заклад для хворих людей.

Академія ж поступово перетворилася на головний орган влади у Місті. Ректор був також офіційним очільником людей Міста, його радники завідували кафедрами і мали тісні контакти з керівниками груп провідних науковців, котрі працювали в Академії.

Вступити до Академії вважалося великою честю й неофіційним обов’язком кожного громадянина Міста від шістнадцяти календарних років, здібності якого до креслення візерунків становили більш як п’ять одиниць за шкалою Олбрайта.

Тільки випускники Академії мали право контактувати з істотами чи людьми, що їх істоти торкалися.

Без дозволу на це успішну кар’єру у Місті зробити було можливо хіба що у районах беззаконня.

* * *

– А у тебе гірка кров, – сказала Талія. Із подивом сказала – до того клятого практичного їй якось кров Ляни спробувати не випадало. То і на краще.

Ела вилаялася так, що Пацюківна позаздрила б. Щоправда, відразу після цього вона вибачилася перед Вищим за «нечисті Слова». Слова ці ніяк не стосувалися Ляни і її крові. Ела радше дала визначення ситуації в цілому. Як завжди, на диво метке.

* * *

Крім Ляни, Ели і Талії в групі була «солодка парочка» – Захід і Воля. Із дівчатами ці молодята не сильно товаришували, тож, коли висадку в Чорний Сектор було завершено, закохані взялися за руки і попростували уперед на максимальній швидкості. Сподівалися швидше пройти свій шлях і дістатися жаданого порталу.

Дівчата поспішати не стали. По-перше, Ела, як яскраво виражений холерик, мусила берегтися від поспішності, а з нею разом береглося все найближче оточення, щоб не загальмувала, бува. По-друге, був день, а Талія не могла швидко ходити вдень. Вночі ж вона швидше за Айрен Купер пересувалася. Втім, лишитися в Чорному Секторі на ніч Ляна і ворогу не побажала б.

Тож вона взяла подруг попід руки. Йшли повільно, не озираючись і не вивчаючи туман, який з’являвся десь кроки за два від них. Видко було лише широкий заасфальтований шлях. Зараз такого не стелили. Чорний Сектор – те, що лишилося від старого Міста, те незмінне і вічно плинне, загадки чого ніколи не будуть вичерпані.

На перехресті шляхів здибалися із Антіном і Вірою плюс З-Цегли. Ще двох молодиків з їхньої групи Ляна не знала. Як і З-Цегли, ті вчилися на паралельному курсі.

Зате Ела, мабуть, була з ними знайома, бо привіталися вони перш за все з нею. Балачок розводити не стали – у кожного свій шлях, а практичне вкрай треба завершити до ночі. Потім буде пізно, доведеться сорому наїстися. Евакуюватися тобто.

– Антін наш до Віри небайдужий, чи що? – покліпала очима Ела, коли дівчата розминулися з групою, яка потрапила в «їхню» частину Чорного Сектора. – Я думала, він з Устиною…

– Нічого в них нема з Устиною, – голос Талії звучав невдоволено. За підготовкою до практичного вона і виспатися як слід не встигла. – Товаришують просто.

Ляна щиро сумнівалася, що у розумника-Антіна щось взагалі з кимось може бути. Він легко знаходив спільну мову з людьми, знав що сказати у компанії, проте тримався осторонь. Ляна чудово його розуміла – сама такою була. Якби не її подруги, не Ела, Талія і Рися…

Тоді Ляна і групи не мала б на сьогодні. Йшла б сама. Може, так було б швидше або зручніше, зате на душі важче. Коли ти сама, неприємні думки легше вкорінюються у свідомість, чіпляються розгалуженими гілками – не жени, хазяйко, ми ж свої, рідні.

Ела була цілковитою Ляні протилежністю. Вона не боялася зближуватися з людьми, завжди першою йшла на контакт. Того чоловіча половина Академії у неї і була закохана, щоправда, неодночасно. Одночасно спілкуватися з багатьма на однаково якісному рівні навіть Елі було не під силу.

Ляна погано пам’ятала, що робила, доки не вступила в Академію. Та чомусь їй здавалося – раніше таких подруг, як Ела чи Талія, чи то пак Рися, у неї не було. Вона звикла все робити сама, інколи перебираючи на себе відповідальність за інших.

Це було ще до пожежі.

– Та й з Вірою нема, – припечатала Талія. – Ти ж знаєш Віру. Вона… це… усіх розуміє. І за руку ні з ким серед хлопців піти не відмовиться, Антін не виняток.

Ляна мовчала. Їй небезпідставно здавалося – Вірі сильно поталанило, що в одну групу з Антіном потрапила. Він не такої вдачі, як деякі, минуле їй за вину не поставить. Щодо інших хлопців Ляна не переймалася. Вони з паралельного курсу, а отже, потужного впливу Айрен Купер не зазнали і Віру не образять.

А ще Ляна подумала – Талія точно не виспалась, і посередині краще б їй іти, а то ще спотикнеться і впаде. А раптом одна Ляна її не втримає?

– Змінюємо дислокацію, – запропонувала Ляна. Інколи в ній прокидалася любов до розумної лексики, до якої дівчина насправді теплих почуттів не мала. Ляні завжди простіше було накреслити свій черговий візерунок, ніж пояснити, чому креслити його треба саме так, а не інакше.

Дівчата помінялися місцями, Ляна відібрала у Талії важкенький пакунок з провізією (Талія славилася поміж спудеями Академії як велика годувальниця, кілька разів вона так точно рятувала заглиблену у свої розробки Ляну від голодної смерті) і відчула велике полегшення.

В неї самої жодних пакунків-сумок не було. Ритуальний ніж – на місці, в піхвах у рукаві, а більше нічого і не треба. Голову не забула, і те добре.

Ела ж прихопила із собою грубу Книгу Вищого. Книга як така їй була не дуже потрібна, Ела знала її напам’ять, проте взяла, щоб почуватися більш впевнено. Час від часу вона кидала ласі погляди на пакунок Талії. Ела завжди любила добре попоїсти, хоча по ній було і не видно, якщо не враховувати майже зриму сонячну енергію, що її дівчина випромінювала.

Може, тому Талії і Елі на початку було важкувато разом. Талія сонця не любила. Навіть зважаючи на те, що у теперішні роки його ніхто й не бачив. Постійно заховане за хмарами, сонце, однак, існувало. В Академії казали, що без нього і Міста не було б. Принаймні, розподілу на день і ніч не було би, а це віщувало великі неприємності. Більшості людей вночі не ставало краще, як Талії. Навпаки, ніч їх лякала. Вночі почвари з Чорного Сектору просиналися, а ліс оживав.

Ляна пам’ятала, що в дитинстві боялася темряви. Згодом темрява стала її близькою знайомою. Стати подругами їм не судилося, коханками – тим паче. Ляна для цього була надто відсторонена.

– І все ж нечесно, з групами цими, – не вгавала Ела. – У них самі хлопці, до того ж путящі, а у нас? Тільки Захід, і той кудись з Волею звалив.

Талія усім своїм виглядом демонструвала скептичність відносно «путящості» вищезгаданих хлопців. Антіна вона не любила за «слизькість» і цього не приховувала. Ляна у даному питанні зберігала нейтралітет.

– А чим тобі ці хлопці не догодили? – Коли потрібно, Ела була більш ніж настирливою. І коли непотрібно – теж. Не прокоментувати іронічний вираз Таліїного обличчя було вище Елиних сил. – Вони всі – нічого так, я б із будь-яким на побачення пішла.

– Тільки не з З-Цегли, – не втрималася Ляна.

– Ти його знаєш? – жваво поцікавилась Ела.

– Ми з ним гралися, – зізналася Ляна.

Ела осудливо похитала головою – Вищий не схвалював «грання» до заміжжя, – але цікавості втримати не змогла.

– І як? – запитала, дурно хихочучи. – У нього дійсно з цегли?

Ляна провокаційне запитання зігнорувала.

Талія мовчала просто-таки мертво.

– Пам’ятаєте, я пропонувала вам уявити собі Айрен Купер у шкіряному корсеті та з нагайкою? – нарешті запитала Ляна.

– Ну, – небагатослівно озвалася Талія. Тоді, на парі, вони страшенно сміялися з того жарту.

– З-Цегли вона б такою дуже сподобалася, – додала Ляна.

Ела витріщилася на подругу, схоже, намагаючись уявити її у шкіряному корсеті.

Незабаром трохи розвиднілося. Тепер, окрім шляху, дівчата могли бачити будівлі довкола. Гарний район, широкі вулиці, тільки от жилі будинки страшні. А інші до дві тисячі дванадцятого спробуй знайди. Тоді переважно такі будівлі зводили, височенні, багатоповерхові. Схожі на термітники, що їх дівчата бачили на мислестрічках.

Пройшли повз дитячий майданчик із яскраво розфарбованою «гіркою». Ела подивилася на нього ностальгічно, але нічого не сказала. Розуміла, що їм треба поспішати. Вдень Чорний Сектор здається спокійним місцем, проте вірити цьому спокоєві не варто, як не хочеш, щоб він став для тебе вічним.

– Там була дитина, – сказала Талія, щойно майданчик зник десь позаду. Обертатися і шукати поглядом його наново ніхто не став. Дівчата чудово знали – у Чорному Секторі назад краще не дивитися.

– Де? – Пальці Ели на руці Талії стиснулися міцніше. Та скривилася на хвильку, але руки не забрала.

– На гірці. – Талія дивилася просто перед собою. – Маленький хлопчик. Він сидів… і плакав. Його мати покинула.

Ляна замислилася, ким міг бути цей хлопчик і чи вдалося врятуватися його матері.

– Він давно там сидить, – вела далі Талія, – дуже давно. Проте… так дивно. Він начеб і часу не помічає.

– В Чорному Секторі нема часу, – резонно зауважила Ела. – Є зміна дня і ночі, але день – це завжди один і той самий день, а ніч – одна й та сама ніч.

– Коли я приходжу на попелище, – несподівано для самої себе втрутилась у розмову Ляна, – це завжди одне й те саме попелище. Байдуже, що батько-ліс змінюється кожної ночі. Я знаходжу це попелище все одно.

Ела і Талія промовчали. Кожна з них мала свою таємницю, ще й не одну. Таємниці Ляни відрізнялися від їхніх тільки тим, що були такими і для неї самої. Все інше в Ляні здавалося чистим і прозорим.

Чи так? Ела пригадала недавній випадок із лісовою істотою. Щось Ляна з нею тоді зробила… Щось таке, чого Ела у подруги не бачила, навіть на теоретичних іспитах в Академії, де вони всі перевершували самі себе. До того ж, тоді Ляна не використовувала ніж. Це було більш ніж дивно.

Неподалік почувся плюскіт води. Дівчата обмінялися поглядами. Ось, почалося.

Ляна нашвидкуруч прилаштувала пакунок Талії у себе за спиною. Потяглася за ножем, одночасно повертаючись корпусом направо. Ела щось зашепотіла, роблячи крок наліво. Таким чином, Талія була прикрита з обох боків.

– Як на шлях вилізе – тоді робимо щось, ні – далі йдемо, – вирішила Ляна. – Зі шляху негоже сходити.

– Добра від шляху того теж небагато, – прокоментувала Ела. – Це тобі не паломницький, а…

– Не кажи вголос, – попередила Талія. Ритуальним ножем вона користувалася рідше, ніж Ляна, але зараз приготувала його до справи.

– Не дурна, – зронила Ела, міцніше стискаючи Книгу Вищого. – Ви знаєте, що Рися роман пише?

– Про повстання, – підтримала розмову Талія. Слова рятували і тут – застерігали від неминучої паніки. Ляна від когось чула, що перший раз у Чорному Секторі – то як перша шлюбна ніч, непідготованим не вживати. А як же до такого підготуєшся? Тут повторюй – не повторюй теорію, все одно на практиці інше вийде.

Тим часом плюскіт пролунав знову. До нього доєднався жіночий сміх і приглушений чоловічий голос.

– Що за маячня. – Ляна опустила ніж, прислухалася. – Вбитися віником! – гукнула за кілька секунд. – То ж Захід із Волею!

– Вони зійшли зі шляху. – Талія несхвально похитала головою. – Навіть думати не хочу, кого вони там можуть зустріти. Той хлопчик – це так… Нічого серйозного.

– Знаємо, – пробурмотіла Ела.

– Та вони наче щасливо звучать, – заперечила Ляна. – Може, підійдемо до них і підемо далі всі разом? А то негарно якось.

– Я туди не піду! – наодріз відмовилася Ела.

– Тим паче, це можуть бути зовсім не вони, – натякнула Талія. – Ми ж читали… що тут живе.

– Читали, і не раз, – підтвердила Ела.

– Добре, – вирішила Ляна. – Тоді так: я йду до Західа і Волі, ви чекаєте мене на шляху. Можете вперед пройти, я вас наздожену. Сподіваюся, вже з молодятами. Схоже, вони не сильно поспішають, то чому б їм з нами не піти?

– Ляно.

– Що таке? – Ляна, яка вже збиралася зійти зі шляху, відчула, як на зап’ястку наче капкан замкнувся.

– Не ходила б ти. – Талія дивилася своїм особливим поглядом – просто перед собою, на Ляну і водночас не на Ляну. – Нічим хорошим це не скінчиться. Вони перші нас кинули, що ж нам тепер за ними бігати?

– От-от, хай самі виплутуються! – підтримала Ела.

– Та вони наче ще нікуди і не вплуталися, – не дуже впевнено заперечила Ляна. Відступати вона не збиралася – впертості дівчини могло позаздрити стадо віслюків з тих самих мислестрічок.

– Дурепа, – прокоментувала Ела, – хай пробачить мене Вищий.

– Я скоро, – пообіцяла Ляна, намагаючись вирватися. Талія не пускала. Тоненька, як хворостинка, худенька, середнього зросту, вона вчепилася в Ляну міцніше за пересічного кліща. Здається, саме так називалася та комаха…

– Я з тобою.

На Лянин подив, сказала це не Талія, а Ела.

Талія просто пішла.

* * *

Озеро, до якого дівчата незабаром наблизилися, було зовсім невеликим. Радше не озеро, а ставок, чомусь огороджений високою металевою сіткою. Дивлячись на неї, Ляна пригадала дитячий майданчик, який вони нещодавно проминули. За такою сіткою легко можна було уявити щось на кшталт того майданчика. Тільки не для маленьких дітей – для старших. Тих, хто вже має охоту ганяти за м’ячем. Невеличка прямокутна площина з ворітьми і кільцями, розташованими паралельно одні до одних – запорука хорошої гри. Поле. І металева сітка не завадить – м’яч не відскочить в обличчя перехожій людині.

Воріт і кілець тут не було. Зате прямокутна площина ще й чимало сягала у глибину – ставок на славу вийшов. У ньому й плюскався Захід. Воля стояла біля нерівної великої дірки у металевій сітці і посміхалася. Ноги у неї вже були босі.

– Воле, – гукнула її Ляна. Ела і Талія звертатися до одногрупниці не стали. Так сталося, що Ляна знала Волю краще за них – їхні спеціалізації були ближче. Тож Ляна і Воля прослухали чимало спільних предметів. З-поміж них Ляні найбільше запам’яталася «Поетика зла», чудернацький курс, слухачі якого мали б точно знати різницю між тим, що добре і тим, що погано. Більшості спудеїв курс цей був ні до чого. Крім Ляни, Волі і Антіна його слухало лише кілька чоловік. Західа серед них не було.

Побачивши дівчат, Воля скривилася так, наче їй пропонували несвіжу зупу на обід.

– Чого ви тут загубили? – Ляні невчасно пригадалося, що вона начеб відбила у Волі кавалера. Цебто Даблдекера, з яким на початку Академії дружила. Даблдекера забрала найближча сесія, та й робити йому в Академії було нічого. Він фантастично малював, проте у візерунках мало що тямив. Ляна намагалася йому допомогти, виправити що можна, обмінювалася з ним мислестрічками і книжками – до Слів хотіла його привчити.

– Ти – геній, – сказав їй Даблдекер врешті-решт. Позаду було півроку тісного спілкування і образ – Даблдекеру не подобалось, що його виправляють, він мав до Ляни претензії, вважав, наче вона прибіднюється, кажучи – він не згірш за неї витворює, почувався забутим і покинутим. Ні що б з Волею далі товаришувати… і що йому тільки заважало, між ним і Ляною навіть поцілунку в щоку не було ніколи.

Тепер Даблдекер і Ляна вкрай рідко бачились. У різних світах жили.

А Воля і далі звинувачувала Ляну, аж поки Західа не зустріла.

Визнаний чемпіон Міста і не тільки, Захід не знав собі рівних у двобої. Звісно, доки бився з іншими спудеями – до створінь з лісу та Чорного Сектора його, ще не випускника Академії, не допустили б.

У навчанні Захід був не дуже і до Айрен Купер дорівнятися не міг, а все ж в Академії його тільки лінивий не знав. Усі думали, що після випуску з Академії Захід піде у райони беззаконня і там буде собі на прожиття заробляти, може, навіть в люди виб’ється. Панувати у районах беззаконня, де все дозволено – це була жадана для багатьох бійців перспектива. Звісно, у районах беззаконня і вбити можуть, проте свої ж, не істоти. Люди.

А людей легше перемагати, бо в них є почуття. Істоти цієї слабкості позбавлені.

У найближчому майбутньому Захід мав намір подолати свої слабкості, а поки насолоджувався життям. Воля була не першою його коханою. Можливо, навіть останньою. До випуску не так багато часу лишилося, врешті-решт.

На місці Волі Ляна б теж не схотіла втрачати дорогоцінні хвилини наодинці із коханим. За умови, що ці хвилини не будуть проведені у такому місці, як Чорний Сектор.