Kitobni o'qish: «Наталка-Полтавка», sahifa 6

Явление 8

Петро (один).

Горько менi слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котору я любив бiльше всього на свiтi; для которої одважовав жизнь свою на всi бiди, для которої стогнав пiд тяжкою роботою, для которої скитався на чужинi i заробленую копiйку збивав докупи, щоб розбагатiть i назвать Наталку своєю вiчно! I коли сам бог благословив мої труди, Наталка тогдi достається другому! О злая моя доле! Чом ти не такая, як других? (Поет).

N 16

 
Та йшов козак з Дону, та з Дону додому,
Та з Дону додому, та сiв над водою.
Сiвши над водою, проклинає долю:
Ой доле, ти, доле, доле моя злая!
Доле моя злая, чом ти не такая!
Чом ти не такая, як доля чужая?
Другим даєш лишнє, мене ж обижаєш,
I що менi миле, i те однiмаєш.
Не спасибi долi, коли козак в полi,
Бо коли вiн в полi, тогдi вiн на волi.
Ой, коли б ти, доле, вийшла ко мнi в поле,
Тогдi б ти згадала, кого обижала.
 

Явление 9

Петро и Микола.

Петро. А що, Миколо! яка чутка?

Микола. Не успiв нiчого i спитати. Лихий принiс возного з виборним. Та тобi б треба притаїтись де-небудь. Наталка обiщала на час сюда вийти.

Петро. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?

Микола. Я кликну тебе, коли треба буде.

Петро прячется.

Явление 10

Микола и Наталка.

Наталка (выходя поспешно). Що ти хотiв сказати менi Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збiгаються.

Микола. Нiчого. Я хотiв спитати тебе, чи ти справдi посватана за возного?

Наталка (печально). Посватана… Що ж робить, не можна бiльше сопротивлятися матерi. Я i так скiлько одвильовалася i всякий раз убивала її своїм одказом.

Микола. Ну, що ж? Возний – не взяв його враг – завидний жених. Не бiйсь, полюбиться, а може, i полюбивсь уже?

Наталка (с упреком). Миколо, Миколо! Не грiх тобi тепер надо мною смiятись! Чи можна менi полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав. його, пожалiв би i мене, i його.

Микола. Петра? (Поет).

 
Що за того Петруся
Била мене матуся.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус.
 

Наталка (заплакав). Що ти менi згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бiдна! (Помолчав, указывает на реку). Бачиш Ворскло?.. Або там, або нi за ким.

Микола (показывает в ту сторону, куда спрятался Петро). Бачиш ту сторону? Отже, i в Ворсклi не будеш, i журитись перестанеш.

Наталка. Ти, менi здається, побувавши довго в городi, ошалiв i совсiм не тим став, що був.

Микола. Коли хочеш, то я так зроблю, що i ти не та будеш, що тепер.

Наталка. Ти чорт знаєть що верзеш, пiду лучче додому. (Хочет уйти).

Микола (удерживает). Пожди, одно слово вислухай, та й одв'яжись од мене.

Наталка. Говори ж – що такеє?

Микола. Хочеш бачити Петра?

Наталка. Що ти? Перехрестись! Де б то вiн взявся?

Микола. Вiн тут, та боїться показатись тобi, потому що ти посватана за возного.

Наталка. Чого ж йому боятись? Нам не грiх побачитись, я iще не вiнчана… Та ти обманюєш!..

Микола. Не обманюю – приглядайся! Петре, явись!

Наталка при появлении Петра вскрикивает: "Петро!" Петро вскрикивает: "Наталка!", оба стремятся друг к другу, обнимаются.

Немая сцена.

Микола (поет),

 
Поблукавши, мiй Петрусь
До мене оп'ять вернувсь.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус.
 

Петро. Наталко! В який час тебе я встрiчаю!.. I для того тiлько побачились, щоб навiки розлучитись.

Наталка. О Петре! Скiлько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе i затим не питаюся, чи iще ти любиш мене, а за себе – божусь…

Микола (перебивает). Об любовi поговорите другим разом, лiпшим часом; а тепер поговорiте, як з возним розв'язаться.

Наталка. Не довго з ним розв'язаться: не хочу, не пiду, та й кiнцi в воду!

Петро. Чи добре так буде? Твоя мати…

Наталка (перебивает). Мати моя хотiла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися.

Петро. Возний – пан, чиновний i багатий, а я не маю нiчого. Вам з матiр'ю треба подпори i защити, а я через себе ворогiв вам прибавлю, а не помощ подам.

Наталка. Петре! Не так ти думав, як одходив!

Петро. Я одинаковий, як тогдi був, так i тепер, i скажу тобi, що i мати твоя не согласиться промiняти багатого зятя на бiдного.

Микола. Трохи Петро неправду говорить.

Наталка. Одгадую своє нещастя! Петро бiльше не любить мене i йому нужди мало, хоть би я i пропала. От яка тепер правда на свiтi!

N 17

Наталка.

 
Пiдеш, Петре, до тiєї, яку тепер любиш,
Перед нею мене, бiдну, за любов осудиш.
 

Петро.

 
Я другої не полюбив i любить не буду,
Тебе ж, моє серденятко, по смерть не забуду.
 

Оба  вместе.

Наталка.

 
Коли б любив по-прежньому,
То б не мав цураться;
Не попустив свою милу
Другому достаться.
 

Петро.

 
Люблю тебе по-прежньому,
Не думав цураться;
Не попущу мою милу
Другому достаться.
 

Наталка.

 
Я жизнь свою ненавиджу, з серцем не звладiю,
Коли Петро мiй не буде, то смерть заподiю.
 

Петро.

 
Коли вiрно Петра любиш, так живи для його,
Молись богу, моя мила, не страшись нiкого.
 

Оба.

 
Бог поможе серцям вiрним пережити муки;
Душi нашi з'єдинились, з'єдинить i руки.
 

Микола. Так, Наталко! Молись богу i надiйся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє незчуєтесь, як i щастя на вашiй сторонi буде.

Наталка. Я давно уже поклялась i тепер клянусь, що кромi Петра нi за ким не буду. У мене рiдна мати – не мачуха, не схоче своєї дитини погубити.

Петро. Дай боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.

Наталка. Петре! Любиш ти мене?

Петро. Ти все-таки не довiряєш? Люблю тебе бiльше, як самого себе.

Наталка. Дай же менi свою руку! (Взявши руки). Будь же бодрим i менi вiрним, а я навiк твоя.

Микола. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дiвка, що i на краю пропастi не тiлько не здригнулась, но i другого пiддержує. (К Наталке). За се заспiваю тобi пiсню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою, воно i без тебе славне. (Поет).

N 18

 
Ворскло рiчка
Невеличка,
Тече здавна,
Дуже славна
Не водою, а войною,
Де швед полiг головою.
Ворскло зрiло
Славне дiло:
Як цар бiлий,
Мудрий, смiлий,
Побив шведську вражу силу
I насипав їм могилу.
Козаченьки
З москалями
Потiшились
Над врагами,
Добре бившись за Полтаву
Всiй Росiї в вiчну славу!
 

Петро. Отже iдуть…

Микола. Крiпись, Петре, i ти, Наталко!.. Наступає хмара, i буде великий грiм.

Явление 11

Те же, возный, выборный и Терпилиха.

Выборный. Що ви тут так довго роздабарюєте?

Возный. О чем ви – теє-то як його – бесiдуєте?

Терпилиха (увидя Петра). Ох, менi лихо!

Наталка. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.

Терпилиха. Свят, свят, свят! Вiдкiль вiн взявся? Се мара!

Петро. Нi, се не мара, а се я – Петро, i тiлом, i душею.

Возный (к виборному). Що се за Петро?

Выборный. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвiт, ланець.

Возный (к Петру). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б – теє-то як його – убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишнiй.

Наталка. Почому ж вiн лишнiй?

Терпилиха. I вiдомо – лишнiй, коли не в час пришов хати холодити.

Петро. Я вам нi в чiм не помiшаю, кiнчайте з богом те, що начали.

Наталка. Не так-то легко можна окончпти те, що вони начали.

Возный. А по какой би то такой резонной причинi?

Наталка. А по такiй причинi: коли Петро мiй вернувсь, то я не ваша, добродiю.

Возный. Однако ж, вашецi проше, ви рушники подавали, сирiч – теє-то як його – ти одружилася зо мною.

Наталка. Далеко iще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нiчого не значать.

Возный (к Терпилихе). Не прогнiвайся, стара. Дочка твоя – теє-то як його – нарушаеть узаконенний порядок. А понеже рушники i шовковая хустка суть доказательства добровольного i непринужденного єя согласiя бить моєю сожительницею, то в таковом припадкi станете пред суд, заплатите пеню i посидите на вежi.

Выборный. О, так! так! Зараз до волосного правленiя та i в колоду.

Терпилиха (со страхом). Батечки мої, умилосердiтесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робiте з Петром, а Наталку, про мене, зв'яжiте i до вiнця ведiте.

Наталка. Не докажуть вони сього. Петро нiчого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою нiхто мене не принудить. I коли на те iде, так знайте, що я вiчно одрiкаюсь од Петра i за возним нiколи не буду.

Микола. Що то тепер скажуть?

Выборный. От вам i Полтавка! Люблю за обичай!

Терпилиха. Вислухайте мене, мої рiднiї! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою i смiлою; а як прийшов сей (указывает на Петра) шибеник, пройдисвiт, то i Наталка обезумiла i зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите вiдсiль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона i мене послухала.

Возный  и  Выборный (вместе). Вон, розбишако, iз нашого села зараз… I щоб твiй i дух не пах! А коли волею не пiдеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять.

Терпилиха. Зслизни, маро!

Петро. Утихомиртесь на час i вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те i богу, i людям iзвiсно; но щоб я Наталку одговорьовав iти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матерi i поселяв несогласiє в сiм'ї – нехай мене бог накаже! Наталко, покорися своїй долi, послухай матерi, полюби пана возного i забудь мене навiки! (Отворачивается й утирает слезы. Все показывают вид участия в горести Петра, даже и возный).

Терпилиха (в сторону). Добрий Петро! Серце моє против волi за його вступається!

Наталка плачет, возный рассуждает.

Выборный. Що не говори, а менi жаль його.

Микола. На чiм то все се окошиться?

Возный (Петру). Ти, вашець, – теє-то як його – куда тепер помандруєш?

Петро. Я iшов в Полтаву, но тепер пiду так, щоб нiколи сюда не вертатись… Iще пару слов скажу Наталцi. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву i для тебе в дальнiх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли i згодовалися вкупi у твоєї матерi, нiхто не воспретить менi почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив – все твоє: на, возьми! (Вынимает из-за пазухи завернутые в лубки деньги). Щоб пан возний нiколи не попрекнув тебе, що взяв бiдну i на тебе iздержався. Прощай! Шануй матiр нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.

Наталка. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грiшми можна од його одкупитися: воно тут! (Показывает на сердце). Не треба менi грошей твоїх. Вони менi не поможуть. Но бiдою нашою не потiшаться вороги нашi… I моїй жизнi конець недалеко… (Склоняется на плечо Петру).

Терпилиха (подбегает и обнимает Петра). Петре!

Наталка (обнимая Петра, говорит матери). Мамо! Кого ми теряємо!

Микола (виборному). А тобi як вiн здається?

Выборный. Такого чоловiка, як Петро, я зроду не бачив!

Возный (вышед вперед на сцену). Размишлял я предовольно, i нашел, что великодушной поступок всякiї страстi в нас пересиливаєть. Я – возний i признаюсь, что от рожденiя моєго расположен к добрим дiлам; но, за недосужностiю по должностi i за другими клопотами, доселi нi одного не здiлал. Поступок Петра, толiко усердний i без примiсу ухищренiя, подвигаєть мене на нижеслiдующеє… (К Терпилихе). Ветхая деньми! благословиши лi на благоє дiло?