Kitobni o'qish: «Наталка-Полтавка», sahifa 5

Явление 4

Петро и Микола.

Петро. Се старший в вашiм селi?

Микола. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний – так i бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз рiдного батька злупить!

Петро. А то, другий?

Микола. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так бiда – хитрий, як лисиця, i на всi сторони мотається; де не посiй, там i уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.

Петро. Так вiн штука! Кого ж вони висватали?

Микола. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до неї багато женихiв залицялись.

Петро (в сторону). На Наталцi!.. (Успокоясь). Но Наталка не одна на свiтi. (К Миколе). Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна?

Микола. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий їх родич i знаю їх бiдне поживання.

Петро. Де ж вони перше жили?

Микола. В Полтавi.

Петро (с ужасом). В Полтавi!..

Микола. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?

Петро. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже Наталка з матiр'ю тут живуть i як вони прозиваються?

Микола. Як тут вони живуть… (Говорит протяжно, как будто в мислях рассчитывает время). Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смертi Наталчиного батька.

Петро (вскрикивает). Так вiн умер!

Микола. Що з тобою робиться?

Петро. Нiчого, нiчого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?

Микола. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка – Наталка.

Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно.

Микола (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал, и говорит), Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:

N 14

 
Вiтер вiє горою,
Любивсь Петрусь зо мною,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
Полюбила Петруся
I сказати боюся,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
А за того Петруся
Била мене матуся,
Ой, лихо, не Петрусь…
Де ж блукає мiй Петрусь,
Що i досi не вернувсь?
Ой, лихо, не Петрусь…
Я хоть дiвка молода,
Та вже знаю, що бiда.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
 

А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра).

Петро. Так, угадав!.. Я – той нещасний Петро, якому Наталка припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а тепер…

Микола. Що ж тепер? Iще ми нiчого не знаємо, може, i не її засватали.

Петро. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив менi, що ти їх родич, чи не можна тобi довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю.

Микола. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю. Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут?

Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо їй вспоминати об тiм, якого так легко забула!

Микола. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю її, то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. (Уходит к Терпилихе).

Явление 5

Петро (один).

Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим потом копiйку, спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi. Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все удається, всi його люблять, всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (Поет).

N 15

 
У сосiда хата бiла,
У сосiда жiнка мила,
А у мене нi хатинки,
Нема щастя анi жiнки.
За сосiдом молодицi,
За сосiдом i вдовицi,
I дiвчата поглядають, —
Всi сосiда полюбляють.
Сосiд ранше мене сiє, —
У сосiда зеленiє,
А у мене не орано
I нiчого не сiяно.
Всi сосiда вихваляють,
Всi сосiда поважають;
А я марно часи трачу,
Один в свiтi – тiлько плачу.
 

Во время пения Макогоненко выходит на сцену, слушает и по окончании подходит к Петру и говорит.

Явление 6

Петро и выборный.

Выборный. Ти, небоже, i спiвака добрий.

Петро. Не так, щоб дуже – от аби-то.

Выборный. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за чоловiк?

Петро. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в Полтаву.

Выборный. Де ж ти бував, що ти видав i що чував?

Петро. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був на лiнiї, заходив i в Харков.

Выборный. I в Харковi був? Лепський то десь город?

Петро. Гарний город; там всього доброго єсть, я i в театрi був.

Выборный. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко?

Петро. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистроєний великий будинок. Туда ввечерi з'їжджаються пани i сходяться всякi люди, хто заплатити може, i дивляться на комедiю.

Выборный. На комедiю (знак удивления). Ти ж бачив, пане брате, сю комедiю, яка вона?

Петро. I не раз бачив. Се таке диво – як побачиш раз, то i вдруге схочеться.

Явление 7

Те же и возный.

Возный. Що ти тут, старосто мiй, – теє-то як його – розглагольствуєш з пришельцем?

Выборный. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та бачив i комедiю i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили.

Возный. Комедiя, сирiч, лицедiйство. (К Петру). Продолжай, вашець…

Петро. На комедiї однi виходять – поговорять, поговорять та й пiдуть; другi вийдуть – те ж роблять; деколи пiд музику спiвають, смiються, плачуть, лаються, б'ються, стрiляються, колються i умирають.

Выборный. Так таке то комедiя? Єсть же на що дивитись, коли люди убиваються до смертi; нехай їй всячина!..

Возный. Они не убиваються i не умирають – теє-то як його – настояще, а тiлько так удають iскусно i прикидаються мертвими. О, якби справдi убивалися, то б було за що грошi заплатити!

Выборный. Так се тiлько грошi видурюють! Скажи ж, братику, яке тобi лучче всiх полюбилось, як каже пан возний, лицемiрство?

Возный. Не лицемiрство, а лицедiйство.

Выборный. Ну, ну! Лицедiйство…

Петро. Менi полюбилась наша малоросiйська комедiя; там була Маруся, був Климовський, Прудиус i Грицько.

Выборный. Розкажи ж менi, що вони робили, що говорили.

Петро. Спiвали московськi пiснi на наш голос, Климовський танцьовав з москалем. А що говорили, то трудно розiбрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому i дуже поперевертав слова.

Выборный. Москаль? Нiчого ж i говорити! Мабуть, вельми нашкодив i наколотив гороху з капустою.

Петро. Климовський був письменний, компоновав пiснi i був виборний козак: служив в полку пана Кочубея на баталiї з шведами пiд нашою Полтавою.

Возный. В полку пана Кочубея? Но в славнiї полтавськiї времена – теє-то як його – Кочубей не бил полковником i полка не iмiл; iбо i пострадавший от iзверга Мазепи за вiрность к государю i отечеству Василiй Леонтiйович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником.

Выборный. Так се так не во гнiв сказати: буки-барабан-башта, шануючи бога i вас.

Возный. Великая неправда виставлена пред очi публичностi. За сiє малоросiйськая лiтопись вправi припозвать сочинителя позвом к отвiту.

Петро. Там i Iскру почитують.

Возный. Iскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським i пострадал вмiстi з Кочубеєм, мало не за год до Полтавськой баталiї; то думать треба, що i полк не ему принадлежал во врем'я сраженiя при Полтавi.

Петро. Там Прудиуса i писаря його Грицька дуже бридко виставлено, що нiбито царську казну затаїли.

Возный. О, се дiло возможне i за се сердиться не треба. В сiм'ї не без виродка – теє-то як його. Хiба єсть яка земля, праведними Iовами населена? Два плута в селi i селу безчестям не роблять, а не тiлько цiлому краєвi.

Выборный. От то тiлько нечепурне, що москаль взявся по-нашому i про нас писати, не бачивши зроду нi краю i не знавши обичаїв i повiр'я нашого. Коли не пiп…

Возный (перебивая). Полно, довольно, годi, буде балакати. Тобi яке дiло до чужого хисту? Ходiм лиш до будущої моєї тещi. (Уходят).