Kitobni o'qish: «Наталка-Полтавка», sahifa 4

Явление 7

Наталка (одна).

Не минула мене лиха година; возний гiрше реп'яха причепився. А здається, що Макогоненко до всей бiди привiдця. Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно i подумать, як з немилим чоловiком весь вiк жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда менi дiватись? Де помощi шукати? Кого просити? Горе менi! Добрi люди, помогiте менi, пожалiйте мене! А я од всього серця жалiю об дiвках, якi в такiй бiдi, як я тепер. (Становится на колени и, поднимая руки вверх, говорит), Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за возним, ти вижени любов до Петра iз мого серця i наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навiки… (Встает и поет).

 
Чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила?
Чого ж i я смутна тепер, чи не мати била?
Мене ж мати та не била – самi сльози ллються;
Од милого людей нема, од нелюба шлються.
Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!
Ти хоть в серцi, но од тебе беруть мою руку.
Спiши, милий, спаси мене од лютой напастi!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.
 

Действие II

Театр представляет прежнюю улицу.

Явление 1

Микола (один).

Один собi живу на свiтi, як билинка на полi; сирота – без роду, без племенi, без талану i без приюту. Що робить – i сам не знаю. Був у городi, шукав мiста, но скрiзь опiзнився. (Думает). Одважусь в пекло на три днi! Пiду на Тамань, пристану до чорноморцiв. Хоть iз мене i непоказний козак буде, та єсть же i негiднiйшi од мене. Люблю я козакiв за їх обичай! Вони коли не п'ють, то людей б'ють, а все не гуляють. Заспiваю лиш пiсню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив.

N 12

 
Гомiн, гомiн, гомiн, гомiн по дiбровi,
Туман поле покриває, мати сина виганяє.
"Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе орда возьме, нехай тебе орда возьме".
 
 
"Мене, мати, мене, мати, орда знає,
В чистiм полi об'їжджає, в чистiм полi об'їжджає".
"Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе ляхи возьмуть, нехай тебе ляхи возьмуть".
 
 
"Мене, мати, мене, мати, ляхи знають,
Пивом-медом наповають, пивом-медом наповають".
"Iди сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе турчин возьме, нехай тебе турчин возьме".
 
 
"Мене, мати, мене, мати, турчин знає,
Срiблом, злотом надiляє, срiблом, злотом надiляє".
"Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе москаль возьме, нехай тебе москаль возьме".
 
 
"Пiду, мати, москаль мене добре знає,
Давно уже пiдмовляє, давно мене пiдмовляє.
У москаля, у москаля добре жити,
Будем татар, туркiв бити, будем татар, туркiв бити".
 

Так i я з чорноморцями буду тетерю їсти, горiлку пити, люльку курити i черкес бити. Тiлько там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, iз розумом не треба висоватись; та се невелика штука. I дурнем не трудно прикинутись.

Явление 2

Петро и Микола.

Петро (выходит на сцену и, не видя Миколы, поет).

N 13

 
Сонце низенько,
Вечiр близенько,
Спiшу до тебе,
Лечу до тебе,
Моє серденько!
Ти обiщалась
Мене вiк любити,
Нi з ким не знаться
I всiх цураться,
А для мене жити.
Серденько моє,
Колись ми обоє
Любились вiрно,
Чесно, примiрно
I жили в покої.
Ой, як я прийду,
Тебе не застану,
Згорну я рученьки
Згорну я бiлiї
Та й нежив стану…
 

Микола (в сторону). Се не iз нашого села i вовся менi незнакомий.

Петро (в сторону). Яке се село? Воно менi не в примiту.

Микола (подходя к Петру) Здоров, пане брате! Ти, здається, не тутешнiй.

Петро. Нi, пане брате.

Микола. Вiдкiль же ти?

Петро. Я?.. (С улыбкою). Не знаю, як би тобi i сказати – вiдкiль хочеш…

Микола. Та уже ж ти не забув хоть того мiста, де родився?

Петро. О, запевне не забув, бо i вовся не знаю.

Микола. Та що ж ти за чоловiк?

Петро. Як бачиш: бурлака на свiтi; тиняюсь од села до села, а тепер iду в Полтаву.

Микола. Може, у тебе родичi єсть в Полтавi або знакомi?

Петро. Нема у мене нi родичiв, нi знакомих. Якi будуть знакомi або родичi у сироти?

Микола. Так ти, бачу, такий, як i я – безприютний.

Петро. Нема у мене нi кола, нi двора: весь тут.

Микола. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити.

Петро. Правда твоя, брате; но я, благодаренiє богу, до сього часу прожив так на свiтi, що нiхто нiчим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що i ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рiдного брата. Будь моїм приятелем…

Явление З

Те же й возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковым платком.

Выбороный – в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье.

Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною.

Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборньй громко говорит в дверь Терпилихи.

Выборный. Та ну-бо, Борисе, iди з нами! Менi до тебе дiло єсть.

Терпилиха (в своей хате). Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається.

Выборный. Та надворi швидше провiтриться.

Терпилиха. В хатi лучче: тут нiхто не побачить i не осудить.

Выборный. За всi голови! (Отходит от двери). Не стидно, хоть на сватаннi i через край смикнув окаянної варенухи (Увидя Миколу). Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся iз города?

Возный. Не обрiтається лi в городi новинок каких курйозних?

Выборный. Адже ти був на базарi – що там чути?

Микола. Не чув, далебi, нiчого. Та в городi тепер не до новин; там так старi доми ламають, та улицi застроюють новими домами, та кришки красять, та якiсь пiшоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пiшки, що аж дивитись мило.

Возный. Дивитись мило, а слухати, що мiщанство i купечество говорить, чи мило, чи нi?

Выборный. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що не запаслися заздалегiдь деревом, досками i дранню. Од того i тяжко. Ви думаєте, весело i старшинi принуждати других виполняти те, що їм велять. Та що ж робить, нiгде дiтись, коли треба управлятись.

Возный. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так i те ж треба сказати, що всякий господар для себе ж i строїть.

Микола. Iншi хати такi були, що якби не велiли порозламовати, то б од вiтру самi попадали i подавили б своїх хазяїнiв. Коли прислухатись, хто бiльше гримає на сю перестройку, то однi тузи, багачi. А середнього розбору мовча строять. Да уже ж i город буде, мов мак цвiте! Якби покойнi шведи, що згинули пiд Полтавою, повставали, то б тепер не пiзнали Полтави!

Возный. По крайнiй мiрi – теє-то як його – чи не чути чого об обидах, спорах i грабежах i – теє-то як його – о жалобах i позвах?

Выборный. Та що його питати: вiн по городу гав ловив та витрiшки продавав… (К Миколе). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш – вiн заручився.

Микола. Поздоровляю вас, добродiю… А з ким же бог привiв?

Возный. З найкращою зо всього села i всiх прикосновенних околиць дiвицею.

Выборный. Не скажемо, нехай кортить! (Отходя). А се що за парубок?

Микола. Се мiй знакомий; iде iз Коломака в Полтаву на заробiток.

Возный. Хiба-развi – теє-то як його – iз Коломака через наше село дорога в город?

Петро. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись.

Выборный и возный уходят.