Kitobni o'qish: «Князь-варвар», sahifa 7

– Що тебе так стурбувало? Що не дає тобі спокою? – під’їхавши впритул до Мечислава, запитав Святовид.

– Те саме, що й тебе, – промовив когортний командир, уважно дивлячись у очі брата.

– Те, що й мене? – здивовано запитав молодий волхв.

– Так, – вкотре кивнув головою Мечислав, – я бачив очі Чаруни. Вона страждає і не розуміє причин вашої розлуки. Вона не розуміє, а я розумію. Це все те родинне прокляття…

– А тобі яка до цього справа? – заплющивши очі і піджавши губи, перебив Святовид брата.

– А така, що цієї ночі до моєї Ладомири приходила Мара, – випалив Мечислав.

– Богиня? До твоєї дружини? – спантеличений почутим, волхв натягнув повіддя коня, майже зупинивши його.

– Не дивися так на мене, – відмахнувся рукою Мечислав від здивованого Святовида.

– Але ж Мара просто так, без причини, не приходить, – видавив із себе волхв, усвідомлюючи те, що йому повів Мечислав.

– І я про теж тобі речу, дорогий брате, – зітхнувши, промовив Мечислав, – боюся, що скоро знову лихо навідається до нашої родини.

Святовид мовчки підігнав коня і, порівнявшись з братом, стурбовано подивився на нього. Подивився, але нічого не сказав. Слів не було. Дивний клубок підійшов до горла. Страх заполонив його серце. Йому згадалася та єдина ніч, яку він провів із Чаруною. І хоч між ними ніяких стосунків не було, він хвилювався, чи ті палкі поцілунки не наклали відбиток прокляття на ні у чому не повинну дівчину.

– Але я не хочу, щоб моя дружина лягла на Крада, а мій син залишився сиротою, – змарнілим і недоспаним поглядом дивився з надією на свого брата волхва Мечислав, – скажи, що мені вчинити, щоб відвести біду від родини?

Святовид хотів розрадити брата, але не знаходив потрібних слів, тому, що з острахом думав про Чаруну. Вони продовжували їхати і важка мовчанка затягувалася. Мечислав приречено прийняв мовчання свого брата і різко, алюром рвонув із місця конем, помчавши вперед. Святовид також пришпорив свого коня і поскакав за братом. Вони вирвалися перед кавалькадою і якийсь час неслися вперед.

– Мечиславе, зупинися! Почекай! – почав гукати Святовид, розуміючи, що він не зможе тягатися із вправним ватагою у верховій їзді.

Ще промчавши деякий час і відстань, Мечислав стишив ходу коня і почекав, коли до нього під’їхав Святовид із докором у погляді.

– Навіщо ти бентежиш нас усіх? – захекавшись від швидкого алюру, запитав він у когортного командира. – Що батько про нас подумає?

– Подумає, що ми безголові бешкетники, – не дуже весело усміхнувшись, промовив Мечислав.

Деякий час вони їхали поруч. Їхали мовчки, попереду кавалькади, яка поступово їх почала наздоганяти.

– Мені важко зараз тобі сказати, чому саме до твоєї дружини приходила Мара, але я думаю, що вона хотіла її про щось попередити, – порушив мовчанку Святовид, зібравшись із думками.

– Але про що?

– Я не знаю і це мене бентежить найбільше, – зітхнувши, промовив Святовид, – адже Богиня, коли приходить, щоб когось забрати, то їй ніхто не може завадити. А твоя дружина, хоч, можливо, стривожена і налякана, але жива і здорова. Ну і крім того вона чужинка, а ти сам казав, що прокляття на чужинок не діє. Значить, Мара хоче забрати когось іншого.

– Когось іншого? Але кого?

– Поки не знаю, – знизав Святовид плечима, – але напевне, що не чужинку.

– Не чужинку, кажеш? До цього часу я був упевнений, що доля підказала мені вірне рішення цієї проблеми, але після останньої ночі у мене закрався сумнів, що я направду зміг обійти долю, – опустивши голову, промовив, зітхаючи, Мечислав, – можливо, Боги захочуть мене покарати за те, що я спробував щось змінити у своєму житті?

– Боги справедливі, вони не жорстокі, – впевнено промовив Святовид, – я не раз задавав собі запитання про те, що могли такого вчинити наші предки, що рід наш аж донині несе це прокляття. Я не одноразово звертався до Богів із цим, але вони мовчать.

– Можливо варто із Верховним волхвом порадитися? Може йому Боги дадуть відповідь? Адже Боги дослухаються до нього, – Мечислав, міркуючи, намагався знайти хоч якесь прийнятне рішення.

– Із Святозаром можна порадитися, – кивнув головою Святовид, – правда я не знаю чи це сподобається нашому батькові, адже він боїться, що Боги будуть на нашу родину гніватися ще більше.

– Якщо ти не порозмовляєш зі Святозаром, то я сам з ним матиму розмову, – кивнув невдоволено головою Мечислав, – тому що я не хочу жити у страху, очікуючи і гадаючи, хто наступний із жінок нашої родини піде на Крада.

– Я сподіваюся, що більше ніхто, – зітхнувши, промовив замислено Святовид, – але я хвилююся, щоб…

– До нас направляється батько, – перебивши брата, не давши завершити йому розпочату думку, промовив Мечислав.

Святовид, почувши про наближення старого боярина, одразу ж замовк, проковтнувши останні слова, і, повернувши коня, озирнувся на Добромира. Йому знову згадалася Чаруна. Святовид примружив повіки і перевів погляд із батька на брата. Він хотів щось сказати, перевівши розмову на інший лад. Він хотів привітно усміхнутися батькові, щоб той не запідозрив, про що між братами була розмова. Він ще щось хотів, але не встиг. Лиш почув свист, але не зрозумів, не усвідомив, що то летить стріла, яка була випущена із найближчого гайка.

Молодий волхв відчув болючий поштовх у спину. Біль миттю розбігся по всьому тілу, а темна пелена впала на повіки, почавши затягувати собою білий світ. Страху не було до тих пір, поки не прийшло розуміння, що сталося.

– Печеніги! – заволав хтось поряд із воїнів.

Почувся шалений тупіт кінських копит. І чиїсь руки, які підтримували, не даючи впасти. Сили триматися у сідлі не було.

– Батьку, притримай Святовида і попильнуй за ним, поки ми не відіб’ємо ворога! – десь здалеку долинув до свідомості пораненого окрик Мечислава. І знову руки. Тепер уже не одні, а декілька. Знімали з коня, несли, опускали на сиру Землю-матінку.

Це було останнє, що Святовид відчув, – холодну землю. Його свідомість окутав чорний морок, і йому здалося, що він провалився у глибоке підземелля. Біль наче відступив. Здавалося, що це прохолода рідної землі відігнала біль геть, рятуючи поранене тіло. Так, тілу стало легше, а душа? Душа боліла гнітючішим болем, ніж тіло.

«Невже це все? – промайнула розпачлива думка. – І я більше ніколи її не побачу?»

Але морок несподівано, хоч і не швидко, почав розсіватися. З’явилося світло. Воно було дивним, не природно яскравим і від того було важко на нього дивитися. Але дуже хотілося знати, звідки те світло лине. Почав приглядатися, і Святовид побачив у світінні обриси блідої жінки. Вона, повільно ступаючи, йшла до нього і її риси були все чіткішими. Святовид не став розглядати жінку. Він заплющив очі і смиренно зітхнув. Волхв не міг не знати, хто ця жінка.

– Мара, – прошепотів він, – ти прийшла за мною. У родині вже не залишилося жінок, доньок землі рідної, тому ти прийшла по мене, свого вірного слугу.

Після цих думок страх змінився на безповоротну приреченість. Але раптом він почув голос. Святовид знав, що голос дарує надію, тому що Мара не розмовляє із тими, чию долю вирішено.

– Я – Та, Хто володарює у Смерті. Я – божевільна, і Я – мудра; Я – стара, і Я – діва; Я – Жива, і Я – Мара; Я живу, хоча Я – мертва. Моє дихання – Вітер, моє волосся – Пекельне Полум’я, Мої очі – Віща Ніч. У Моєму Серці немає Крові, бо Кров Моя наповнює Чашу, яка у руці Моїй. Не жива, але і не підвладна тліні, Я – Та, що була до того, як постав цей світ, і та, Хто буде після. Я – Віщий Птах, що Співає в Ночі, і Пісня Моя – це Слово Моє, звернене до тих, чиї вуха не оглухли від шуму слів світу цього, сказаних людьми всує. Сліз не знають Мої очі. Крові вимагають губи Мої. Мої ноги – коріння Древа, Мій одяг – нічна імла. Я – Життя, і Я – Смерть. І Я ж – Вічне Відродження, Кола Велесова кругообіг. Той, хто почує у Серці своєму Лебедину пісню Мою, той ніколи не помре, але матиме Життя Вічне. Той, хто зуміє розгледіти за життя образ Мій наяву, – не злякається Мене, коли прийде йому час ступити крок услід за предками на Велесові Луки. Той, хто зуміє за життя відтяти голову свою, на честь Мою і славу, – втратить лише минуще, отримавши Вічне, яке набагато більше світу цього.

Останні слова розтворилися у мороці. Світло зникло і темінь знову окутала своїм чорним саваном все навколо. Знову із глибин душі почав виринати страх. Вже не було приреченості, коли раптом щось тепле і вологе впало на його щоку. Святовид відкрив очі і побачив батька. З його повік котилися, одна за одною, декілька сльозин і закапали на обличчя Святовида, наче живильна вода, яка повертає до життя.

– Сину, не покидай нас, – схлипуючи, повторював одне і те ж старий переяславський боярин.

Поряд із Добромиром стояв, важко дихаючи, Мечислав. Із його розсіченою щоки цівкою стікала кров, але когортний командир на те не зважав.

– Ця стрілу я мав отримати в груди, а Святовид повернувся і закрив мене спиною, – промовив хриплим голосом воїн, не віддихавшись від кривавої січі, а тоді стиха, щоб ніхто не чув, додав: – тепер я знаю, чого приходила Мара і про що вона хотіла попередити.

Навколо ще лунав дзвін мечів і стогін поранених, а також тих печенігів, яких когортні воїни добивали, щоб нікого із наглих зайд, крім їхнього ватажка, якого взяли у полон, не лишати живим.

Ворог не розрахував власних сил, не сподіваючись на таку різку відсіч дружинних воїнів. Крім того Боги останню мить все змінили, врятувавши від підступної стріли дружинного командира, закривши його тілом свого слуги, молодим волхвом. Всі розуміли, що якийсь зрадник попередив ворогів про те, що цією дорогою будуть їхати поважні мужі переяславські. Вороги міркували одним пострілом вбити ватагу, а тоді розібратися із дружинниками, які мали залишитися без командира. Але так не сталося, тому що Боги продовжували оберігати свою землю від ворожих підступів.

Святовид, якого Боги використали у своєму промислі, лежав на руках у батька і то вертався до пам’яті, то знову відходив у інші світи.

– Командире, – підійшов молодий воїн Данеслав і звернувся до Мечислава, – всі вороги, окрім їхнього ватажка, мертві.

Добромир, почувши останні слова, обережно поклав пораненого сина на землю, підвівся і озирнувся навкруг. Побачив посадника переяславського, який стояв тут неподалік і тримався правою рукою за неглибоку рану на лівому плечі.

– Мечиславе, Дзвенимире, на цьому наша подорож закінчується. Ми повертаємося до Переяслава, – на якусь мить старий боярин запнувся і важко задихав, торкнувшись руками грудей.

Всі присутні промовчали. Ніхто нічого не мовив у відповідь на слова Добромира. Ті, що залишилися живими, більшість мали різні поранення, але всі були раді і дякували долі, що залишилися живими, на відміну від шістьох дружинних воїнів, які переступили межу і відійшли у світ прабатьків.

– Дзвенимире, тебе прошу, візьми ворожого ватажка і вирви з нього ім’я зрадника, – промовляючи останні слова, Добромир зціпив зуби і стиснув пальці в кулаки, – а тоді ми разом вирішимо, що з ними робити.

Не звично було бачити таким Добромира. Завжди з виду він був наче з криці. Ніколи сльозини не побачиш на його повіках. А зараз все змінилося, сльози котилися по щоках боярина. Такого випробування Богів серце Добромира не могло витерпіти.

– Не сумнівайся, Добромире, він мені все розкаже. Ще до вечора цей зайда пожалкує, що залишився живий, а не ліг у цій січі. Його смерть не буде смертю воїна і він вкаже на зрадника, – промовив посадник, кривлячись від болю, а у думках дякуючи Богам, що вберегли від поїздки цим злощасним трактом сина Люта.

Добромир кивнув головою і повернувся до ватажка дружинних воїнів, який, примруживши повіки і важко дихаючи після завзятої січі, стояв поряд біля пораненого брата.

– Мечиславе, когортний ти мій командире, прошу тебе допомогти, разом зі своїми воїнами доправити твого пораненого брата Святовида додому. Там найкращі знахарі нададуть йому допомогу, – звернувся, як і годиться, Добромир до свого старшого сина, хоч було зрозуміло, що той не відкаже батьковому проханню і сам все зробить, щоб порятувати брата.

Мечислав не встиг відповісти батькові, тому що, лежачи на сирій землі, Святовид прийшов до тями і застогнав.

– Боги, навіщо ви так зі мною? – не соромлячись і вже не приховуючи своїх душевних переживань, схлипнувши, сутужно похитавши головою, дивлячись не у небо, а у землю, запитав Добромир. – Що я скажу його матері?

Саме у цю мить Святовид розплющив очі і, важко вдихнувши, щось спробував промовити. Але набряклі губи не слухалися. У кутиках рота запеклася кров. Добромир і Мечислав нагнулися, щоб почути, що поранений намагається їм сказати, але марно.

– Сину, не напружуйся, не втрачай життєві сили, – благально простогнав Добромир, – зараз ми тебе відвеземо додому, там ти швидко піднімешся на ноги.

Святовид важко видихнув і спробував заперечливо похитати головою, але йому забракло сил і він лише зачервонілими зіницями очей спробував дати зрозуміти, що його душа бажає чогось іншого.

– Сину, ти не хочеш додому? – запитав батько, зрозумівши, що син йому намагається заперечити. – А куди ти хочеш?

– Я, здається, здогадуюся, куди його душа намагається у цю мить полинути, – промовив Мечислав, хитнувши головою.

– Куди? – обернувшись до свого старшого сина, запитав боярин.

– У Ольжичі. До Чаруни.

Після цих слів очі Святовида загорілися болючою радістю. Він ледь помітно кивнув головою, вдячно дивлячись на брата.

– Якщо мені судилося жити, то мене може підняти на ноги лише Чаруна, – з останніх сил, ледь чутно прошепотів поранений волхв, – якщо мені судилося піти у світ наших пращурів, то хочу хоча б один раз глянути на неї і попросити вибачення.

Промовивши останні слова, Святовид заплющив очі і знову поринув у світ мороку. А Добромир мить постояв, поміркував, а тоді, розвівши безпорадно руки, кивнув головою.

Так і вчинили. Дружинна кавалькада розділилася на дві частини. Одна, на чолі із посадником Дзвенимиром і важкопораненими воїнами, попрямувала назад у бік Переяслава. Позаду них плентався, вже трохи понівечений, прив’язаний до коня, ватажок печенігів.

Інша половина дружинних воїнів, на чолі із Мечиславом і Добромиром, попрямувала у напрямку до княжого поселення Ольжичі, виконуючи волю важкопораненого волхва Святовида. Попрямувала туди, де жила знахарка Чаруна. З ними ж поїхав і молодий, мало кому відомий воїн Данеслав, який знову вийшов із бою без найменшої подряпини.

6. Святозар
За межею Великодньої жертви

Весна того року видалася по-незвичному ранньою. Теплі промінчики сонця швидко зігнали сніг із охолодженої землі, яка ось-ось мала зазеленіти буйними травами. Простий люд радів, що зима швидко відступила навіть не спробувавши, як зазвичай, поборотися з весною. Старожили говорили, що давно такої ранньої весни не було. Дехто бідкався: «…не на добро це, адже зима свого не попустить, прийшовши заморозками посеред весни. Ось тоді і будемо не радіти, а плакати, коли молодий врожай вщент вимерзне».

Так могло статися, як говорили старі люди, адже раннє тепло протрималося не довго. Вже під Великдень небо насупилося, затягнувшись густими хмарами і почавши мжичити холодним дощем упереміж із мокрим снігом. Волхви в один голос почали говорити: «Боги сердяться на свій народ». Правда, народ не знав і не усвідомлював своєї провини, він міг лише про неї здогадуватися.

Але не дивлячись на такий незвичний природній розвиток, народ Київської держави продовжував жити зі своєю надією. Тією надією, яка покладалася, як за звичай останні роки, на Верховного волхва землі Київської Святозара Світлого. А саме на його вміння розмовляти з Богами, та на його щорічну, особливу, Великодню жертву.

– Святозар переконає Богів у нашій вірності, адже ми не знаємо і не хочемо знати інших Богів, крім наших споконвічних, у яких вірували і поклонялися наші предки.

– Так, наш зв’язок із рідними богами є непереривним, адже ми шануємо ті заповіді, які Боги дали ще нашим давнім предкам, першим людям цієї землі.

Ось так люди гомоніли поміж собою, переконуючи і себе і інших, що все буде добре в наших споконвічних землях.

– Благослови, Боже, благослови, Мати, зиму проводжати, а весну закликати. Ой Ладо-мати, зиму проводжати. Ой Ладо-мати, весну закликати… – люди співали, весну закликали, готуючись до важливої Великодньої жертви…

…І ось святковий день настав. Великодню жертву принесено. Навколо святилища ще у повітрі відлунювалася прочитана молитва. Та молитва, якою люд звертається із проханнями до своїх Богів. Тепер залишилося лиш чекати, чи приймуть Боги принесену жертву, чи ні. Чекав цього рішення і Верховний волхв землі рідної Святозар Світлий. Він продовжував стояти посеред центрального капища, уважно вдивляючись у священне коло святилища, навколо якого мали стояти Боги.

Це було саме те капище, яке збудував Великий князь київський Володимир Святославович за своїм великокняжим теремним двором. Святозар стояв у центрі священного кола, обличчям до витесаної із дерева подоби великого Бога, голова якого була срібна, а вус золотий. Він стояв, піднявши догори руки, з повернутими вперед долонями, з яких, неквапно, крапля за краплею, стікала, поступово засихаючи, кров. Наче засвідчуючи свою вірність Богам, Верховний волхв стояв і чекав, чи приймуть Боги його власну жертовність.

– Гой Ярило, Сонце красне, прийди до нас у силі своїй молодечій, прийди у силі буйній! Розбуди Землю Ненечку, аби зродила вона нам жита та хліба багато, аби обдарувала здоров’ям і силою. Прийми, Батьку Яриле, подяку цю та будь нам заступником небесним од Великодня та й до Купали. Слава Сонцю! Слава Ярилу! – рік молитву Верховний волхв, сподіваючись, що Боги його чують.

Боги чули, але у відповідь мовчали. Боги вагалися. Мабуть, у них виник якийсь суттєвий сумнів щодо сьогоднішнього жертовного обряду, вчиненого на святилищі. Але незважаючи ні на що, Верховний волхв Святозар Світлий продовжував стояти у молитовному пориві і з надією чекати.

– Боги наші, які йдуть від Сварога, почуйте нас! Прийшли ми за своєю волею на це святилище, щоб принести Великодню жертву і прославити своїх Богів, за заповідями наших предків, тому що ми ходимо тими ж стежками, що і вони ходили. Так було, так є, і так буде, доки Земля родитиме, доки Сонце світитиме…

Верховний волхв благав Богів зглянутися. Його полишали сили, але надія в очах не згасала. В цю мить він навіть не відчував, як весняний прохолодний вітерець, подих якого линув від річки аж сюди на пагорб, намагався проникнути через широкі рукави під білу ритуальну сорочку, маючи на меті лиш одне, остудити як гаряче тіло волхва, так і його надію. Довгопола сорочка вишита спереду вздовж усієї застібки, з широкою відлогою, почала надуватися на високій і вузькій в плечах постаті волхва, наче вітрило легкої чайки, яка мчить водами Борисфену.

Верховний волхв замовк і над святилищем повисла гнітюча тиша, незважаючи на те, що навколо капища зібралася неймовірно велика кількість люду, як мирського так і військового. Всі вони очікували, яку відповідь дадуть Боги на сьогоднішню жертву. «Що скаже Ярило? Чи засіє Він ниву багатим врожаєм?» – з острахом міркували присутні, роззираючись навколо, розуміючи, що сьогоднішня жертва особлива і важка, як для людей так і для Богів. Багато хто із присутніх мирян здивовано роззиралися, поглядом виглядаючи Великого князя. Але марно. Володимира Святославовича сьогодні ніхто не бачив на святилищі.

«Недобре, що Великий князь відсутній на Великодній жертві», – так міркували майже всі, хто прийшов до того місця, де жили Боги. Міркували, але висловити цю думку вголос поки що не наважувався ніхто. Так само як ніхто не наважувався запитати: «А чому відсутній Великий князь київський Володимир Святославович? Яка нагальна причина змусила його оминути стороною одну з найважливіших жертв року? Адже саме від цієї Великодньої жертви залежав майбутній врожай і спокій у всій державі!»

І коли більшість присутніх навколо святилища за теремним двором, із болючим сердечним щемом, вже були переконані, що Боги сьогодні будуть невблаганні, як раптом, через пелену густих хмар прорвався радісний і живий сонячний промінчик. Цей провісник тепла і світла впав посеред капища, на срібну голову подоби великого Бога, а звідти відбився на обличчі Святозара. Верховний волхв полегшено зітхнув і важко, втрачаючи останні сили, опустився на коліна, поклавши долоні на жертовний Алатир-камінь, наче намагаючись віддати Богам останні криваві краплини зі своїх долонь.

Боги прийняли його жертву. А хіба могло бути по-іншому? Це ж була його власна жертва. Кривава жертва Верховного волхва землі Київської, Святозара Світлого.

Так вже повелося в цих землях, що Святозар завжди приносив в жертву Богам, поряд з іншими дарами, кров. В більшості випадків це була кров тварин, але Перуну він завжди приносив людську кров. Особливо в ті дні, коли Великий князь готувався до походу на чужинців, або святкував перемогу над ними. Тоді людська кров річкою розтікалась по капищу. Це була кров полонених воїнів. Але раз у рік, на початку весни, тоді коли Великодній день перемагає ніч, Святозар приносив у жертву свою власну кров. Він вважав, що саме навесні, коли все починає розцвітати і пробуджуватися до життя, Богам треба приносити якусь особливу Великодню жертву, а саме для Ярила. Щоб увесь рік був вдалим, родючим, і біди оминали київську землю. Тому Святозар приносив у жертву частину себе, жертвуючи свою власну кров заради процвітання та добробуту рідного краю. І Боги із вдячністю приймали це жертвоприношення, завдяки чому Великий князь київський ставав все могутнішим, а Верховний волхв, здавалося, все більше починав розуміти Богів, і відгадувати їхні потаємні бажання. Хоча сьогодні Боги довго вагалися, їх збентежила, а можливо, навіть і образила, відсутність на ритуалі Великого князя київського Володимира Святославовича. Але врешті-решт, власна кров Святозара, яка була пролита на Алатир-камінь перед Богами, переконала їх і вони прийняли цю самовіддану жертву свого вірного слуги, Верховного волхва.

Святозар втомлено усміхнувся, він був щасливий від сподіяного ним, але відчувши, що в голові паморочиться і сили залишають його, зрозумів, що настав час полишати священне коло. «Зараз слід залишити Богів у спокої, нехай вони насолоджуються моєю жертвою», – помислив Верховний волхв, поглянувши ще раз спочатку на свої руки, потім на жертовний вівтар, а тоді на витесану могутню подобу Бога. Можливо, Святозар хотів ще раз переконатися, що його жертва не була марною.

– Моя жертва не може бути неприйнятою, я вчинив так, як того жадали Боги, – ледь чутно, але впевнено прошепотів Святозар і зробив першу спробу піднятися, щоб піти, полишити священне коло святилища, але його зусилля були марними, йому бракувало життєвих сил. Саме тих життєвих сил, які були віддані сьогодні Богам.

Святозар зібрав докупи всі зусилля і зробив ще одну спробу піднятися. Знову марно. Життєва сила Верховного волхва розтікалася по жертовному камені і більше йому не належала. В голові паморочилося, безсилля швидко розбігалося по всьому тілу, займаючи місце втраченої крові. Верховний волхв важким порухом руки прибрав із чола темне довге волосся, що спадало йому на очі, і важко зітхнув. Надто великою була сьогодні його жертва. Ще ніколи Святозар не віддавав Богам настільки багато своєї крові, але на це була не його воля. Це була воля Богів.

«Князю, Великий князю, як ти міг знехтувати нашими Богами», – з важкістю в серці, вже не шепотів, а думав Святозар. У нього не було сил ворушити губами і він безнадійно розумів, що йому немає звідки чекати на допомогу. Ніхто не посміє переступити межі священного кола і прийти йому на допомогу. Він, Верховний волхв, міг сподіватися лише на Богів, яким більше половини свого життя вірно і віддано слугував. Він вірив і покладався на них, але сили чомусь не надходили.

«Боги не відпускають мене, Вони хочуть, щоб я залишився тут. Вони хочуть, щоб я розділив з ними свою ж власну жертву. Але я ж не можу цього зробити – я смертний, я не Бог, – з надією помислив Верховний волхв, але тут його вже згасаючу свідомість прорізала інша, страшна думка. – А можливо, Боги жадають, щоб я приніс себе в жертву цілковито, до останньої краплини? Богам замало лише частини моєї крові. За зухвальство Великого князя вони вимагають у жертву моє життя».

Ця думка спочатку вжахнула Святозара, але за якусь мить він вже був готовий змиритися зі своєю долею, аж раптом перед його очима постали очі Ягни, його коханої Ягни, і до його слуху почали долинати її закличні слова. Вона кликала його, вона прохала його піднятися і йти до неї, тому що лише вона своїми таємними знаннями могла допомогти йому. Але допомогти вона йому могла лише за межами священного кола.

Всі, хто був присутній на ритуалі Великоднього жертвоприношення, знаходилися за межами священного кола. Вони бачили, що Верховний волхв не може самостійно піднятися і розуміли, що йому потрібна стороння допомога. Але з прадавніх часів було так заведено, що ніхто не має права увійти в священне коло до тих пір, поки його не залишив той, хто жертовно розмовляв з Богами. Ніхто, крім Великого князя, який не просто мав право зайти в священне коло, він мав знаходитися там під час принесення Великодньої жертви, як захисник землі київської. Але вперше за всі часи свого князювання Володимир Святославович, Великий князь київський, якого смерди називали Ясне Сонечко, був відсутній на сьогоднішньому жертовному обряді.

Ягна Ясна, місцева знахарка, спостерігала, як Святозар робив невдалі спроби піднятися. Вона бачила і відчувала його безсилля, її серце розривалося, у неї було нездоланне бажання схопитися з місця і побігти до нього, але Ягна не могла цього вчинити. Якщо вона ступить хоч крок за межі священного кола, то сьогоднішня жертва буде марною, а Святозар їй цього не пробачить ніколи. Вона різко повернулася до великокнязівських дружинників, на чолі яких стояв мужній та славетний Великий воєвода, який окрім того, ще був посадником новгородським, Добриня Ніскиніч.

– Ну і де ваш Великий князь? – з недобрим відблиском в очах прошипіла Ягна, так що аж моторошно на серці стало тим, хто почув ці слова.

Воєвода, загартований у великій кількості кровопролитних військових баталіях, спочатку кивнув головою і, приклавши праву долоню до грудей, вшанував дружину Верховного волхва, а тоді, уважно дивлячись їй у вічі, витримав важкий погляд знахарки.

– Наш Великий князь Володимир Святославович зараз у Вишгороді приймає послів візантійських, – промовив Добриня, дивлячись на Ягну з докором із-під своїх густих брів, на які нависав військовий шолом із нерухомим нанісником.

Ягна похитала головою, не дослухаючись до мовлених слів, впритул підійшла до Добрині, виставивши ліву руку уперед. Здавалося, ця тендітна жінка, зовсім не будучи поляницею, хоче здолати ратного воїна. Її повійник із тонкої і легкої тканини, увінчаний убрусом, почав послаблюватися на потилиці, тому темне як воронове крило волосся жінки з’явилося на чолі.

Дружинні воїни, смерди, закупи та челядники, одні з цікавістю, інші з тривогою дивилися на протистояння, яке раптово виникло біля святилища між знахаркою та грізним вожаком дружинної раті.

– Ти бачив, скільки сил він втратив, проводячи обряд жертвоприношення, на славу і добробут усіх. У тому числі і на славу того, хто навіть не захотів прибути віддати належне шанування споконвічним Богам, – слова Ягни, як вістря меча, кололи не лише свідомість Добрині, а й усіх навколо присутніх, – хто допоможе Святозару вийти зі священного кола? А якщо там раптом його здолає Мара, що тоді робитимете ви всі і ваш Великий князь? Що він без нього зможе вчинити?

Ягна спочатку повела рукою в бік Святозара, а потім ізпересердя тупнула ногою, наче намагаючись налякати мужнього воїна.

– Можливо, я як людина, яка тут заміщає Великого князя, міг би вивести Верховного волхва зі священного кола, – не зовсім впевнено, знову поклавши свою кремезну руку собі на груди, проговорив суворий Добриня Ніскиніч.

– Ти можеш заміщати Великого князя скільки завгодно, де завгодно, і перед ким завгодно, але не перед Богами, тому не можеш увійти в священне коло як захисник землі нашої рідної, – промовила як вирок Ягна і її слова звучали загрозливо, наче чорна, несамовита буря, яку час від часу на землю насилали Боги, коли були незадоволені діяннями людей.

Всі присутні на святилищі, хто зміг уявити, що може скоїтися, коли Святозару не стане наснаги вийти зі священного кола, стало і страшно, і моторошно. Люди відчули перший порив безнадії, посланий до них Богами. Присутні почали гомоніти все гучніше і гучніше.

Добриня поморщився. Він і насправді сьогодні представляв Великого князя на цьому священному дійстві, але як захисник землі київської не мав права брати в ньому безпосередньої участі, тому нічого не відповівши, відвів погляд убік і повернувся до свого побратима Доброгоста Новгородського, який стояв поряд.

Добриня міг багато що сказати цій зухвалій знахарці. І те: «…що якщо Святозар не вийде з кола, то на те воля Богів. Або те, що Святозара ніхто не примушував приносити власну кров у жертву. Це було його власне рішення. І Великий князь тут не може бути звинувачений у тому, що Святозар перейняв, невідомо від кого, багато дивних, а можливо і диких речей, які інколи не піддавалися здоровому глузду і розумінню». Але воєводі не хотілося вступати в суперечку з цією незвичною і непростою жінкою. Він достеменно не знав, чому князь Володимир був сьогодні відсутній, тому за таких непевних обставин не мав наміру щось комусь доводити. В глибині своєї ратної душі Добриня не схвалював відсутності Великого князя в такий важливий момент для всієї землі київської, у той момент, коли краще не дратувати і не сердити Богів. Тому Великий воєвода розумів, що гнів Ягни є справедливим, тим більше, що вона жінка не передбачувана і впливова. Добриня потай здогадувався, що напевне завдяки своїй дружині Святозар володіє такою неймовірно потужною силою духу, яка дозволяє йому напрямки спілкуватися з Богами.

Ягна Ясна була для усіх відомою знахаркою в цих краях. До її хатини, поблизу Лисої гори, постійно йшли люди по допомогу, але мало хто знав, що ця тендітна жінка є не простою знахаркою, а спадковою відьмою київською, яку всі боялися тому, що вона мала здатність і силу керувати природними, а особливо надприродними явищами.

Ягна ще раз тупнула зпересердя ногою, а тоді полишила у спокої Великого воєводу і повернулася до краю капища. Там вона, міркуючи про можливість залучення надприродних сил для порятунку Святозара, спробувала зосередитися. Знахарка хотіла сконцентрувати всі свої зусилля, щоб допомогти Верховному волхву піднятися і вийти зі священного кола, але вона не відчувала зв’язку із знепритомнілим Святозаром. Тоді вона почала його закликати, використовуючи спеціальний тембр голосу, що повинен був посилити проникнення до свідомості Верховного волхва. І Святозар її почув. Він стрепенувся, а тоді повільно підвів голову, щоб обернутися на закличний поклик Ягни.