Kitobni o'qish: «Князь-варвар», sahifa 5
Святовиду згадалося, як він у дитячому віці уперше почув розповідь про Перуна, його вогненні стріли та Творення Світу. Як захоплено він тоді її сприймав із вуст старого волхва Святолика. Історія через більше як двоє десятків літ повторювалася. Тепер Святовид, з такими самими захопленими відчуттями, оповідав давню історію Великого Творення онукам свого батька, які зачудовано дивилися на свого дядька волхва. «Ця історія назавжди має відкластися у Серцях і Душах юних нащадків роду Поклінних», – помислив Святовид.
– І звернувся знову Сокіл-Род, Творець усього сущого до Білобога: «Сину мій, Землю створено. Вона має чудові блакитні очі, які ми назвали озерами. У тих озерах повно риби, але її ніхто не ловить, ніхто не споживає. Земля пустельна і нема кому її обробляти. Земля потребує існування розумних істот. На Землі повинні жити люди, тому ми маємо їх сотворити. Чи погоджуєшся ти, сину, на таке Творіння?». «Погоджуюся, Батьку наш», – відповів Білобог. «Якщо так, то пірни на дно Священного озера і набери якомога більше золотої глини». Так Білобог і вчинив. І сказав йому Творець: «Виліпи із цієї золотої глини вродливу Жінку. Виліпи її за подобою своєю, але так, щоб у неї все було жіночне і красиве». І став Білобог створювати із золотої глини Красуню-жінку. А Сокіл-Род слідкував за творенням і підказував, якими мають бути її частини тіла. Коли творіння було завершено, Сокіл поглянув на прегарну постать Жінки і мовив: «Це є Краса». Злетівши з Прадуба, Творець вдихнув життя у вуста Красуні. Тієї ж миті та ожила, огляділася і промовила: «Як довго я спала». «Так, ти спала вічність, – промовив до неї Сокіл, – а тепер ми даємо тобі життя. Ось Земля перед тобою. Ти маєш іти туди і зачати рід Перших людей». «А хто я? Як мене звати?» – запитала Жінка. «Ти є Слава, – відповів їй Сокіл-Род, – таке твоє ім’я, тому що ти перша Людина на Землі. Перша Жінка. Отже, ти маєш бути славною, адже ти будеш першою Господинею на Землі». «Що ж я маю робити на Землі?» – запитала у Творця Слава. «Ти мусиш народжувати дітей, – відповів Сокіл, – годувати і ростити їх»…
– Як наша мама Ладомира, так? – раптом озвався несміливим голоском Добромир.
Святовид від несподіванки запнувся на півслові, поглянувши спочатку на малюка, який щирими оченятами дивився на нього. Тоді перевів погляд на старого боярина, який, скривившись, повертів головою. Видно було, що почуті дитячі слова причинили йому душевного болю.
– Так, – кивнув головою Святовид, швидко міркуючи, як вийти із непростої ситуації розповіді про Велику Матір, коли перед тобою сидить двоє малюків, які не знали рідної материнської любові, а отримували її від чужинки Ладомири, яка замінила кровну матір.
Не ставши заглиблюватися у деталі розповіді, щоб не порівнювати Ладомиру із Великою Праматір’ю, Святовид вирішив пропустити детальний опис Слави, знову зиркнувши на свого батька. Той продовжував сидіти на своєму місці, похитуючи головою.
– «Роде Великий, – промовила Слава, – я бажаю йти на Землю». «Іди», – відповів їй Творець. Ось так на Землі з’явилася Перша Жінка, яка стала матір’ю Перших людей на Землі.
– А як з’явилися перші чоловіки? – із дитячою наївною цікавістю запитав Переслав.
– Зараз розповім, – радо промовив волхв, переходячи на іншу тему розповіді. – Після того, як пішла Слава на Землю, звернувся Сокіл-Род до Білобога: «Сину мій, пірни на дно Священного озера і підійми звідти єдиного каменя, що там лежить». Після того як Білобог виконав прохання Творця, той знову до нього звернувся: «Ось з цього прегарного каменю витеши Чоловіка за подобою своєю». Почав Білобог виконувати свою чергову працю, витесувати великого Богатиря, а Сокіл спостерігав за його творінням і підказував, як творити ту чи іншу частину тіла. Коли Білобог закінчив свою працю, то перед ними постала могутня постать Чоловіка. Сокіл поглянув на творіння Білобога і, сказавши: «Це є Сила», вдихнув життя у вуста Велетня. І враз той ожив, озирнувся навколо й мовив: «Як я довго спав». «Так, ти спав цілу вічність, – промовив до Велетня Творець, – але тепер ти отримав життя. Ось перед тобою Земля, ти маєш спуститися на неї, щоб жити і творити рід людський». І запитав Чоловік у Рода: «А хто ж я?». Творець відповів йому: «Ти є Гук, таке ім’я твоє. Бо дужим гуком своїм огласиш ти мертву Землю і сповістиш, що на ній починається життя людське. Ти гукатимеш свою суджену Славу, яка вже ходить по Землі й шукає житло для тебе і для себе. Вона тобі скаже, що ти маєш робити: чи на полювання йти, чи рибу ловити, чи житло впорядковувати. А ще ти маєш знайти гору, яка називатиметься гора Гук. На ній ти складатимеш подяку і шанування Творцю». «Боже мій великий, чи зможу я все те робити, що Ти мені велиш?» – засумнівався Гук. І мовив Творець: «Насилаю на тебе вміння робити все, що доведеться на Землі». У ту ж мить, скрикнувши, промовив Гук: «Роде великий, я відчуваю у собі вміння робити все, що треба на Землі. А ще я маю велике бажання стати чоловіком Слави. Тієї жінки, яка стане Матір’ю перших людей і усього роду людського. Я хочу йти на Землю». «Іди», – відповів йому Сокіл-Род. Так був явлений у Земний Світ батько Перших людей і усього роду людського.
Святовид, склавши долоні, кінчиками пальців доторкнувся до підборіддя, дивлячись на дітей і розмірковуючи, чи варто продовжувати далі. Чи готові діти ще сприймати не легку для їхнього дитячого розуміння історію Творення? Волхв запитально подивився на старого боярина, який сидів позаду дітей на тапчані під стіною. На здивування Святовида, старий боярин слухав з не меншою цікавістю, ніж малолітні діти. Могло здатися, що Добромир цю історію чує вперше. Але чув він її не вперше і знав з самого дитинства, просто у Добромира було своє надто трепетне відношення до Богів. Він неодноразово намагався зрозуміти, у чому провина його роду перед Природою, перед Богами. У такі хвилини він намагався відчути, зрозуміти голос і бажання Богів. Тому Добромир кивнув головою, на знак того, що Святовид може продовжувати свою розповідь.
– Сокіл-Род звернувся до Білобога і Перуна: «Не гоже нам, Богам, залишати своїх дітей напризволяще, мусимо допомогти їм», – продовжив свою оповідь Святовид, поглядаючи на дітлахів, чи уважно вони слухають. – І зніс Творець Золотий Жолудь і Золоте Зернятко, повелівши Білобогові посадити їх на Землі своїй та полити Живою Водою. Посадив Білобог Золотий Жолудь та Золоте Зернятко, полив Живою Водою. І сталося диво-дивне, з Жолудя Золотого виріс молодий крислатий зелений дуб, вершиною якого був надзвичайної і небаченої вроди юнак, що спав міцним сном. А з Золотого Зернятка виріс великий Житній Колос, вершиною його була надзвичайної і чарівної вроди дівчина, що спала міцним сном. Злетів Творець із Прадуба й вдихнув життя, спочатку у вуста юнака, а потім передав свій дух прекрасній дівчині. У ту ж мить обоє, і юнак і дівчина почали дихати, ожили, розплющивши очі й одним голосом мовили: «Як довго ми спали!» «Ви спали вічність, – промовив Сокіл, – а відтепер я даю вам Життя Вічне». І повелів їм Сокіл-Род прийти до Вирію. Довго ішли вони пустельною Землею посеред напівтемряви та пронизливого холоду. Здолавши важкий шлях, юнак і дівчина прийшли до світлого Вирію, де співали пташки і було тепло. Стали вони перед Прадубом, на вершечку якого сидів Сокіл-Род. І сказав Сокіл юнакові: «Ти є Дажбог. Найщедріший Бог, бо щедро будеш засаджувати Землю лісами, гаями, травами, квітами, заселятимеш живністю, звіром і птахом, та усім чим зможеш і зумієш». Тоді Сокіл звернувся до дівчини: «Ти є Жива, тобто Богиня Життя. Ти будеш засівати Землю житом, пшеницею, та усім чим зможеш». По тому звернувся Сокіл до обох: «Ви є чоловік і жінка. Ви народжуватимете Богів і людей, аби і Вирій, і Земля не були пустельними. Будете щедрими, творячи Добро і Красу як на Землі, так і у Вирії. А тепер скуштуйте молодильних яблук і скупайтеся у Священному озері». Вкусивши молодильних яблук, Дажбог і Жива стали безсмертними, а скупавшись у Живій Воді, стали безсмертними, будучи готовими прикрашати й збагачувати весь Світ. Потому скинув із себе Сокіл-Род Золоте перо. Упало воно у озеро Живої Води й перетворилося там у великий Золотий Камінь. Повелів Творець Дажбогові витягнути камінь і покласти його біля Прадуба. Дажбог одразу ж виконав веління Сокола-Рода, дістав Золотий Камінь і поклав його у тому місці, де було вказано. Тоді звернувся Сокіл до Дажбога та Живи, мовлячи такі слова: «Ось вівтар, який буде слугувати Золотим Ложем для Богів. На ньому ви зачинатимете Богів і людей. Лише з-під нього ви братимете всіляке насіння. Засіватимете його, щоб воно буйно родило на Землі». І направду сталося диво-дивне у Вирію, Золотий Камінь, який був Вівтарем, почав без упину плодити усяке насіння для посіву. Дажбог брав те насіння й розсівав його земними просторами, щоб…
Святовид перервав свою оповідь на півслові, тому що через вікно, знадвору, до кімнати долетіли спочатку стукіт копит, а тоді пролунали голоси і розпочалася дворова метушня.
– До нас завітали якісь гості, – поважно підвівшись із тапчана, промовив старий боярин, – цікаво хто.
На декілька хвилин у кімнаті запанувала тиша в очікуванні відомостей про прибулих. Малолітній Переслав, наче щось відчувши своїм дитячим сердечком, зіскочив з табуретки і випроставшись стояв також у очікуванні.
Відчинилися двері і на порозі, усміхаючись з’явилася управителька Ладомира.
– Батьку Добромире, до нас прибув ваш син, а мій чоловік Мечислав Відчайдушний, – поклонившись, промовила вона до старого боярина.
– Прибув мій син Мечислав, – також усміхнувшись, промовив старий боярин.
– Так, батьку, я прибув до вас із посланням від Великого князя київського Володимира Святославовича, – промовив Мечислав, поставши на порозі кімнати у всій красі і величі когортного командира.
Всі присутні одразу звернули на це увагу, зрозумівши, що Мечислав прибув у дім батька вже зовсім у іншій якості, не як раніше.
– Гостинно прошу тебе до дому, сину мій славний, – усміхаючись з радості за сина, промовив старий боярин, роблячи крок назустріч для обіймів і шанування.
4. Ладомира
Володарка цієї ночі
Ладомира дуже зраділа, коли побачила свого чоловіка Мечислава, який, верхи гарцюючи, у супроводі дружинних воїнів в’їхав на подвір’я боярського дому. Щиро зраділа, адже доля так склалася, що вони не могли жити постійно разом, під одним дахом. Ладомира господарювала у великому боярському домі у Переяславі, доглядала за їхнім сином і ще двома дітьми, які через примхи Богів залишилися сиротами. Саме вона, Ладомира, повинна була замінити для них матір.
Окрім дітей, Ладомира у боярському будинку мала багато обов’язків. До того ж вона повинна була догоджати боярині Катерині, яка через горе втрати рідних відійшла від управління боярською господою, але, як і раніше, повинна була відчувати, що саме вона господиня у боярському домі. Ладомира докладала усіх зусиль, щоб у цьому домі все було саме так, як і було раніше. Тоді коли ще усі були живі.
Мечислав же ніс службу за межами рідного міста у Києві. Будучи воїном великокняжої дружини, командував ватагою і був правою рукою у славного воєводи Сігурда. Численні і довготривалі великокняжі походи не давали змоги йому бути поряд зі своєю коханою дружиною. Правда, час від часу Мечислав навідувався додому, щоб побачити сина, вдихнути на повні груди рідного переяславського повітря, а також розділити ложе зі своєю красунею дружиною. Правда, це траплялося не так часто, як того хотілося б Ладомирі. Тому у неї були нічні хвилини смутку, жалю і самоти, але так жили всі дружини великокняжих воїнів. «Тільки б живий повернувся», – постійно благала Богів Ладомира.
Ще з самого ранку, проснувшись, Ладомира мала відчуття хвилюючого і млосного збудження, наче відчувала, що Мечислав сьогодні приїде. Відчувала, але не сподівалася. З її молодим жіночним єством це часто траплялося. Але сьогодні відчуття були дивними, сильними, навіть доходячи до межі болю. Тому вона повільно встала з постелі, оглянула своє по-жіночному пишне, але недолюблене тіло, омила його прохолодною водою і, одягнувшись, причепурившись, поринула у домашні, господарські справи, щоб чимшвидше забути про вранішній неспокій.
Так і сталося. Затурбувалася, заметушилася, з дітьми довго возилася. То бояриня покликала, все про Ратимира поговорити хотіла. Потім боярин старий кликав, розпорядження невідкладні собі придумував. Ладомира вислухала. Не перечила господареві будинку, хоч більшість із тих розпоряджень було вже виконано. Потім Святовид прийшов. Ладомира зраділа, що він на певний час дітей займе, а вона зможе доробити те, що ще не дороблене. Але, не дивлячись на заклопотаність, все одно, час від часу відчувала тривожне поколювання у низу живота. Відчувала, але виду не подавала, усім привітно усміхалася.
Бути привітною її навчило життя на чужині. Вона вже майже не пам’ятала того краю, у якому народилася, де пройшло її дитинство. Маму свою вона взагалі, можна сказати, не знала. Вона померла, ще тоді коли Ладомира була малим дитям. Певний час вона жила підростаючи з батьком, але він безглуздо загинув, а вона, у той самий день, стала бранкою. Дівчам її Мечислав привіз на чужину, де вона на зло усім, у тому числі й долі, зробила все, щоб стати щасливою. Не просто вижити на чужині, а жити тут гідно і славно. «Я більше ніколи не втрачу свою родину», – дала вона тоді собі затяту обіцянку.
Не дивлячись на великі життєві труднощі, Ладомира невпинно працювала над собою, влаштовуючи усіма правдами й неправдами своє життя, свою долю. І Боги оцінили її старання, вони усміхнулися їй, влаштувавши її життя. Що ще зараз хотіти Ладомирі? Вона дружина славетного воїна, командира великокняжої дружинної когорти. Живе у найбільшому будинку, який є у переяславському дитинцю, більше того, вона не просто тут живе, вона управляє всією господою, прислугою, смердами, закупами. Без її відома нічого не може відбутися у цьому боярському домі. Окрім того, вона щаслива мати, її син є онуком боярина Добромира Поклінного із усіма визнаними правами. Ладомира переконана, що після смерті старих бояр вона стана повноправною господинею цієї господи. Вона буде бояринею, такою, якою є зараз, також чужинка і колишня великокняжа рабиня, гречанка Катерина.
Але це буде потім, буде колись, а сьогодні гряде очікувана нею ніч кохання. Саме цієї ночі вона порине у палкі обійми люблячого чоловіка. Ладомира все зробила, щоб Мечислав був закоханий у неї до безтями, щоб не мріяв про іншу жінку. Вона дуже цього боялася, тому докладала всіх зусиль, щоб він марив лише нею. І так було. При першій-ліпшій нагоді він їхав до Переяслава. Їхав, щоб насолодитися своєю коханою чужинкою, яка з бранки стала дружиною…
…Нашвидкуруч завершивши усі господарські клопоти, заглянувши у дитячу кімнату, вона наказала служниці, щоб та вклала дітей спати без неї. Сама ж Ладомира із щемлячим відчуттям майбутньої ночі усамітнилася у своїх спальних покоях. Сама оглянула подружнє ложе, перестелила його, розложила духмяні трави, які їй дала знахарка Чаруна. Та Чаруна, у яку так безтямно був закоханий Святовид. Потім покликала служниць, наказала розтопити великий камін, а також принести у передспальну кімнату великі дерев’яні ночви для омивання. Веліла нагріти багато води, щоб було достатньо самій омитися і чоловіка викупати.
Служниці заметушилися, виконуючи розпорядження господині, а сама Ладомира підготувала пахучі й корисні для тіла трави, які будуть добавлені у приготовану купель. Спочатку вона взяла любисток, до нього відібрала звіробій, м’яту, чистотіл. Деяку мить помислила, чи досить цих трав, а потім, окинувши оком підготовлений трав’яний збір, усміхнулася, зрозумівши, що ще не вистачає духмяної ромашки.
Ладомира поспішала, вона хотіла встигнути омити своє тіло, до того як повернеться Мечислав. Вона жадала бути готовою, щоб коли він переступить поріг їхньої опочивальні, віддати йому всю свою ласку і ніжність, яка назбиралася за останні дні і нерозтраченою клекотала у її тілі, час від часу турбуючи молоду жінку.
Ладомира озирнулася навколо. «Здається, все так, як має бути», – подумала вона. Вогонь палахкотів у великому каміні, швидко зігріваючи кімнату. Неподалік від вогнища стояли великі ночви, наповнені теплою водою. Поряд на лавці лежали чисті спідні одежі, які буде одягнуто після омивання. Підійшла служниця, щоб допомогти їй роздягтися. Ладомира не перечила. Їй подобалося, як навколо неї метушаться слуги. Спочатку служниця, добра, сердечна жінка, яка була старшою за Ладомиру на весен п’ятнадцять, допомогла їй зняти з голови білий із тонкого шовку убрус, який на кінцях був вишитий кольоровим узором. Убрус був завитий навколо голови, проходячи під підборіддям, де був сколений застібкою. Під убрусом у Ладомири на голові, як і у кожної заміжньої жінки, був повойник. Виготовлений повойник був у формі волосника із дорогих шовкових ниток і міцно був затягнутий на потилиці зав’язками, щоб з-під нього не вибивалося і не виглядало волосся заміжньої жінки. Цупке темне волосся, вивільнившись із полону убруса і повойника, важко впало вниз, розсипавшись на плечі жінки по навершнику з дорогої тканини.
Поступово її тіло вивільнювалося із обіймів одежі. Спочатку служниця допомогла здійняти навершник, потім розв’язала поневу, відложивши убів, а тоді допомогла вислизнути із білої сорочки, яка була пошита з тоненького, приємного на дотик шовку.
Ладомира постала повністю гола біля ночов із теплою водою. Вона на якусь мить потягнулася догори, піднявшись на кінчиках тендітних пальчиків. Потягаючись, вона відчула тепло, яке зігрівало її спину, вириваючись із каміна, який палав позаду неї. Насолоджуючись миттю, яка поступово наповнювалася манливим передчуттям блаженства, яке вона зараз відчує, занурившись у теплу воду. Гаряча вода не лише омиє її тіло, вона віддасть їй своє тепло, розгарячивши томне жіноче тіло.
Притримуючись за край глибоких ночов, Ладомира обережно з допомогою служниці опустилася у воду, занурившись у неї з головою. Мить пробувши у воді, вона, наче малолітнє пустотливе дитя, виринула, розхлюпуючи бризки по підлозі. З її горла вирвався блаженний стогін як задоволення, так і радості, яка раптом охопила молоду жінку. Ладомира від усієї душі розсміялася, чим змусила усміхнутися служницю, яка з цікавістю спостерігала за своєю молодою господинею.
Коли луна від сміху полишила невелику кімнату і Ладомира заспокоїлася, вона сіла вільно у ночвах, розслабилася, заплющивши очі, і дозволила служниці старанно і ретельно її омити. Вона сиділа, дослухаючись, як пальці сторонньої чужої жінки обережно доторкаються до її тіла, розтираючи спочатку плечі і спину, потім під пахвами, а тоді служниця почала омивати її груди і живіт.
Ладомира відчувала приємність від того, що у неї є власна служниця, яка їй догоджає, стараючись не розсердити свою господиню. Зараз вона її омивала, ніжно і з трепетом доторкаючись до неї, так наче вона мила власну малолітню дитину, намагаючись зробити все так, щоб їй було радісно і приємно. Ладомира розплющила очі, поглянула, як та миє їй живіт, поглянула на свої жіночі груди і трішки скривилася. Її перса вже не були такими, як раніше. Годування Переслава позначилося на їх формі. Вони злегка опустилися і поникли, хоча ще мали гарний і добротний вигляд. Ладомира зітхнула, їй здалося, що вона старіє і на якусь мить їй знову стало лячно, що настане день, коли вона перестане так чарівно вабити свого чоловіка.
Але цей стан тривав у Ладомири лише декілька миттєвостей. Завершивши купання, вона полишила ночви, служниця насухо обітерла їй тіло і допомогла одягнути чисту білу натільну сорочку. Полишивши слуг, які виносили воду із ночов і готували, загріваючи на вогнищі нову купель, Ладомира перейшла до опочивальні. Там вона знову окинула оком кімнату, щоб переконатися, що тут все готове для того, щоб провести велике таїнство двох закоханих.
Ложе було застелене чистими покривалами, на підлозі були застелені теплі шкури впольованих звірів. Збоку у стіні палахкотіло полум’я, яке наповнювало теплом кімнату, щоб закохані не відчували холоду. На невеликому столику стояли різні ароматичні масла, які вона взяла також у знахарки Чаруни для натирання тіла, щоб воно було приємним на дотик і покращувало сприйняття чарівних відчуттів. Ладомира прислухалася, як вкотре за сьогоднішній день пришвидшено забилося її серце у передчутті майбутнього єднання і блаженно зітхнула. Саме у цю мить вона почула кроки і метушню у передпокої. Її сердечне биття знову пришвидшилося і млосні відчуття у грудях посилилися.
– Це, мабуть, Мечислав іде до мене, – прошепотіла Ладомира і обернулася до дверей, що відкривалися.
Але то був не Мечислав. Розкривши двері і переступивши поріг, до кімнати увійшла кланяючись служниця.
– Господине, ми все підготували, – промовила служниця. – Хочу лиш запитати, чи будуть ще якісь розпорядження чи побажання?
– Дуже добре, – схвально кивнула головою Ладомира. – На сьогодні ти мені більше не потрібна. Можете усі йти відпочивати.
Служниця, нічого не промовивши, низько вклонилася і полишила опочивальню. У передпокої стихла метушня. Ладомира залишилася одна, з легким відчуттям розчарування. Вона усміхнулася своїй поведінці в очікуванні того, що мало нині статися.
Раптом Ладомира згадала, що хотіла зробити ще одну річ. Одним швидким порухом вона скинула із себе сорочку, положила її на ложе і, взявши у руки невелику скляночку із натільним ароматним маслом, почала себе ним натирати. Приємний духмяний запах швидко почав розлітатися кімнатою. Жінка із задоволенням вдихала той аромат, із ніжністю натираючи кожну часточку свого звабливого і красивого тіла, відчуваючи, як воно сповнюється жагою пристрасного бажання.
Закінчивши натирати своє тіло, Ладомира сіла на ложе, звісивши ноги, поставила їх на шкіру, якою була застелена підлога, і прислухалася. Вона намагалася вловити хоч найменший звук, незначний шерех, який би означав, що Мечислав вже звільнився і прямує до неї, до її обіймів. Адже у її єстві вже поступово починав загорятися пекельний вогонь. Але марно, ніяких ознак того, що Мечислав вже прямує до неї, вона не почула. Навпаки, у цей пізній вечірній час життя у боярському будинку поступово, засинаючи, стихало. Ладомира піджала губки, скривившись, і у її оченятах промайнула тривога: «Мечислав вже мав давно прийти. Чи, бува, чого недоброго не трапилося?» Це питання запульсувало у її голівці, трішки притишуючи той пристрасний «вогонь», який її переповнював.
Ладомира підвелася із ложа, одягнула сорочку, якусь мить постояла, а потім знову сіла на ложе. Вона, як імовірна господиня дому, могла пройтися будинком і прислухатися, що де відбувається. Могла вона пройти і до кімнати боярина, де зараз зібралися на раду ратні мужі переяславські. Але для цього потрібно знову одягатися, прибирати волосся під убрус, а вона цього не хотіла, тому що тоді всі її приготування будуть надаремно. А пройтися боярським будинком у тонкій шовковій сорочці, одягненій на голе тіло та ще й з розпущеним волоссям, вона не просто не могла собі дозволити, вона такого навіть помислити собі не могла.
Залишалося чекати. Вона краєм вуха чула, що щось трапилося на тракті, неподалік Переяслава. Чи хтось помер, чи когось убили, Ладомира не знала. Вона тієї новини не взяла до уваги, тому що її думки заполонила інша звістка. А саме те, що воєвода Сігурд повелів, щоб саме Мечислав став командиром найкращої когорти у всьому дружинному війську. Її серце пристрасно колотилося від радості, а душа була переповнена гордістю за свого любого чоловіка. Перебуваючи у такому емоційному стані, хіба могла Ладомира зважати на те, що там десь щось сталося на тракті. Хіба мало чого навколо стається кожного дня, що їй до того, коли вона переповнена радісними відчуттями і трепетними передчуттями, які наповнені манливим очікуванням прийдешніх перипетій.
– Що вони можуть так довго обговорювати, – прошепотіла стурбована очікуванням жінка.
Її помисли понеслися до кімнати боярина Добромира, де зараз радили раду найкращі мужі Переяслава. Ладомира намагалася зрозуміти, відчути, що там відбувається, про що ведуть мову мужі славні. І серед тих мужів її Мечислав. Жінка спробувала усміхнутися, але усмішка вийшла дивною, більше схожою на гримасу.
Ладомира встала з приготовленого ложа, пройшлася кімнатою, підійшла до вікна і зазирнула у непроглядну темінь ночі. Місяць сховався за хмарами, які нависли над містом. Ладомира знову прислухалася, але до її слуху долетів поодинокий гавкіт собак, які несли свою нічну сторожову службу.
Молода красива жінка стояла і не знала, що їй слід вчинити. Думку одягтися і сходити до боярської кімнати, щоб запитати, чи, бува, чого не сталося, Ладомира відкинула одразу. Так постоявши кілька миттєвостей біля вікна, обіпершись плечем об стіну, вона помислила, а потім розвернулася, підійшла до ложа і, не знімаючи сорочки, лягла.
Деякий час лежала Ладомира на своєму ложі із заплющеними очима, випроставши руки вздовж свого тіла. Вона лежала, вслухаючись у темінь ночі, щоб вловити будь-який найменший шерех, який міг долетіти з передпокою. Раптом її тіло напружилося і нервово сіпнулося. Ладомира усім своїм єством відчула чиюсь присутність у кімнаті. Вона розплющила очі і зойкнула. Від порогу до неї наближалася бліда жінка у всьому білому.
Спочатку Ладомирі здалося, що то покійна Доброслава, донька старого боярина. Вона вже кілька разів приходила до неї уві сні, щоб запитати про залишеного нею маленького сина. Але добре розгледівши жінку, яка була більше схожа на примару, Ладомира зрозуміла, що вона її бачить уперше. Ця обставина ще більше схвилювала і стурбувала жінку.
– Ти хто? – трохи здавленим голосом, не притаманним їй, запитала Ладомира незнайомку, але наче не чула запитання.
– Ти померла з першим стуком твого серця, – почала говорити примарна жінка замогильним голосом, – коли ти побачила перший промінь світла і світ почув твій перший крик – ти тоді уже була мертвою. Коли ти зустріла свою любов, тобі на мить зажевріло у тобі життя, але це тривало недовго. Коли у тебе народився ваш син, ти цим вбила його. Але з останнім ударом твого серця у тебе з’явиться можливість знову знайти життя. Бо коли Яв зростає, тоді Нав зменшується, і навпаки. Прав же ж – врівноважує їх, перетворюючи на гармонію. Тому кажуть Боги людям: «Осягнув Прав у своєму Серці – перевершив Яв і Нав». І ще одне хочу сказати: «Той, хто перевершить одночасно Світло Ірийське і Темряву Пекла, – досягне Невідомих Чертогів Родових». Невіглас у своєму житті бачить лише життя, а на смерті бачить лише смерть. Мудрий же ж у житті навчається помирати, а у смерті навчається жити. Вчитися у житті вмирати – означає готувати себе до переходу. Вчитися у смерті жити – означає позбавлятися прив’язаності до всього минущого. Той, хто намагається вибрати Яв або Нав – залишається невільним. А той, що шукає Прав за межами Яві і Наві, є божевільним. Той, хто осягне основи єдності Тиесвіття, – збагне велике розуміння Шляху, поєднавши в своєму Серці початок Шляху з його закінченням. Про таку людину скажуть: «Перевершивши життя і смерть, він повернувся до своїх Витоків». Така людина більше не втілюватиметься у одному з світів. Той, хто відає, тому цього буде достатньо.
Ладомира слухала, не все розуміючи з того, що мовить незнайомка, кожне слово якої наче молотом стукало у її свідомість, намагаючись проникнути у самі глибини її єства. Водночас серце Ладомири почало боротися із почутим, наповнюючись непереборним жахом. На очах забриніли сльози. Ладомира схлипнула і спробувала відсторонитися чимдалі від непроханої гості. Вона спробувала забитися у дальній куток ложа, як раптом відчула, що хтось доторкнувся до її тіла. Ладомира стрепенулася усім тілом, зойкнула і розплющила очі. Біля її ложа стояв Мечислав. Ніякої жінки у кімнаті не було. Ладомира полегшено зітхнула.
– Ти плачеш? Тебе хтось налякав під час твоєї подорожі у інші світи? – тихо і поблажливо усміхаючись, запитав воїн.
Ладомира, нічого не відповівши, схопилася із ложа і кинулася до Мечислава. Жінка обійняла його за шию і пригорнулася усім тілом. Майже так само, як це було тоді, коли він її побачив уперше. Ладомира так само тремтіла усім тілом, як і тоді. Правда, тобі то було юне дівча, а зараз до воїна пригорталася пишна, дородна жінка.
Мечислав спробував її заспокоїти. Погладив ніжно по голівці, а потім спробував легенько відсторонити від себе, щоб заглянути їй у вічі і побачити там її страхи. Ладомира цупко трималася за шию чоловіка, не дозволяючи відсторонити себе від нього, заперечливо хитаючи головою. Поведінка і страхи дружини стурбували Мечислава. Він не хотів отримати якусь неприємну звістку у ту мить, коли життя, здавалося йому, йде шляхом удачі і покровительства Богів.
– Хочу, щоб ти заспокоїлася і розповіла мені про все, що тебе стурбувало чи налякало, – твердо і трохи суворіше, ніж завжди, промовив Мечислав.
– Я бачила жінку, – прошепотіла Ладомира, так само не послаблюючи свої обійми.
Мечислав полегшено зітхнув, розуміючи, що це лиш жіночі причуди чогось боятися і за все переживати. Він все-таки легенько, але твердо послабив обійми дружини, а тоді підхопив її на руки і, поклавши на ложе, присів біля неї.
– Мабуть, та жінка була дуже страшною, якщо змогла тебе так сильно налякати, – усміхаючись, промовив Мечислав, щоб остаточно розвіяти страхи дружини.
– Ні, – заперечливо похитала головою Ладомира.
– Ні?
– Спочатку я думала, що то прийшла до мене покійна сестра твоя, Добромира, – лежачи на ложі, тривожно почала розповідати Ладомира, – вона раніше приходила. Переймається своїм сином. Хвилюється, чи добре я до нього ставлюся. Переконається, що я до нього добре ставлюся і йде собі назад у інші світи, до своїх пращурів.
– Добромира? Вона до тебе приходила? Коли? Чому ти не розповідала? – здивувався почутому Мечислав.
– Це було давно. Я не хотіла тебе цим турбувати, – знизнувши плечима, промовила Ладомира. – Остаточно переконавшись, що я не ображаю її сина, вона перестала мене турбувати.
– Заспокоїлася. Це добре, – кивнув головою Мечислав.
– Побачивши сьогодні жіночу постать, – зітхнувши, промовила дружина, – я спочатку подумала, що то знову прийшла вона. Але придивившись, я побачила, що то не Добромира.
– Якщо не Добромира, тоді хто? Може, Родена? – зробив здогад Мечислав.
– Ні, – похитала головою Ладомира, – я думаю, що то була Мара.
– Мара? – почувши ім’я могутньої Богині, Мечислав стрепенувся і підвівся на ноги. – Що вона хотіла? Щось тобі казала?
