Kitobni o'qish: «Князь-варвар», sahifa 3
Тоді життя Добромира змінилося, він насолоджувався молодістю і гарною компанією батька. Вони, як і раніше, завжди були разом, але тепер все було по-іншому. Тепер Переслав був добрим і люблячим батьком. Добромиру хотілося, щоб так було завжди. Він був готовий програвати бої на ристалищі батькові хоч все життя, лиш тільки у їхніх стосунках нічого б не змінювалося. Але так не могло тривати вічно. Все пливе, все змінюється. Таке гарне життя тривало лише від однієї осені до іншої, якраз до того злощасного полюддя у васальних землях, коли князь Ігор Старий вирішив примучити древлян.
Ось так Добромир, у думках пробігшись спогадами про своє життя під батьківським опікунством, зупинився на тому дні, коли він бачив його востаннє живим. У той день батько був не таким, як завжди. Мабуть відчував щось недобре.
– Чому я тоді його послухав? Чому не відмовився залишатися у Києві? – прохрипів Добромир, міцно стискаючи кулаками бильця ні у чому неповинного крісла.
– Ну і що ти зміг би вдіяти? – десь із глибин єства прорвався голос батька. – Безславно загинув би разом із усіма, а цього не повинно було статися!
Важкий і болючий спомин змусив старого боярина скривитися так, наче йому наскрізь прокололи серце тонким шпичаком. На повіках забриніла краплина, але лише на одну мить. Добромир швиденько змахнув сльозину, адже ніхто і ніколи не міг бачити, що він може плакати. Він навіть не плакав, коли на Краду клали його доньку. Він ніколи не плакав і ніколи не плакатиме. Так навчив його батько: «Нехай усі думають, що твоє серце із криці!»
Добромир похитав головою і потер долонею груди. Він добре знав, що його серце може страждати так само, як у будь-кого іншого. Але це знав він, а інші не повинні цього знати.
Пам’ять Добромира до найменших деталей, вкотре за життя, відтворила ту останню розмову з батьком. Відбулася вона ввечері у київському будинку Поклінних. Так само, як і зараз, тоді також палахкотів камін. Вони сиділи один напроти одного і розмірковували про життя, військові дружинні будні, про печенігів, про Свенельда, який оббирає васальні княжі землі. І тут розмова зайшла про те, що князь Ігор хоче навідатися на полюддя до Мала Ніскині.
Розмова була довгою і тривожною. Вперше батько лишав його у Києві, а сам ішов із князем на полюддя. Це бентежило і турбувало. Добромир не хотів лишатися, але Переслав заперечливо похитав головою.
– За мене не хвилюйся, – Переслав усміхнувся синові, – зі мною піде наш вірний побратим Воїмир.
– Дядько, – прошепотів Добромир.
Воїмир був рідним братом зниклої дружини Переслава Поклінного, а тому Добромиру приходився рідним дядьком. Прізвисько у Воїмира було Шуйця, тому що він був лівшею і завжди тримав меч у лівій руці. І хоч Шуйця був старший за свого племінника всього на десять весен, він Добромиру, наскільки зміг, замінив батька, ставши найближчим його сподвижником. Це сталося саме після того злощасного дня, який розпочав епоху творення початку заходу великого закінчення.
Потім цей день назвуть люди «проклятим Богами». Боян мовитиме сказання, у якому згадає той день: «…Боги чекали слова від людей, а люди, наче німі, мовчали. Тоді Боги вирішили сказати своє слово, але люди, наче глухі, нічого не чули…»
Коли спозаранку князь Ігор Старий, разом зі своїми вірними поплічниками, вирушив у землі древлян, розпочалася гроза. Здавалося, що Боги вирішили не просто заговорити, а заволати у весь голос, можливо, хотіли від чогось оберегти, застерегти, але марно.
Давно такої грози не було. Люди не розуміли, чим змогли так розсердити Богів. Не знали, але творити прощенну молитву було уже пізно. Волхви блукали налякано навколо капищ, розуміючи, що велика вина на них, тому що вчасно не змогли почути і зрозуміти Богів. А тепер Божий гнів може впасти саме на їхні голови.
Але гроза як раптово розпочалося, так раптово і припинилася. Визирнуло сонечко, усміхнулося, і весь щирий люд зрадів тому диву. Боги змилостивилися, Боги пробачили. Але, як виявилося пізніше, радість була передчасною…
…Добромир згадав, як він чекав звістки від батька. Кожен із чотирьох днів виринув із його задавненої пам’яті. Він тоді мало спав, похапцем їв і все був насторожі. І ось настав п’ятий день очікування після від’їзду князя зі своїми поплічниками до древлянських земель. Вся п’ята ватага також продовжувала бути насторожі, готова виконати будь-який наказ свого молодого командира.
Хоча раптом, по обіді п’ятого дня, Добромир заспокоївся і перестав нервувати. Він постійно отримував звістки про спокій у князівських хоромах, що там не відбувалося ніяких надзвичайних подій. Життя у княжих хоромах було буденним і не відзначалося чимось надзвичайним, що могло викликати тривогу. Молодий ватага вже почав вірити у те, що батькові хвилювання і підозри були марними та даремними. Добромир чекав, що ось відкриються двері гридниці і на порозі постане втомлений, але завзятий Переслав Поклінний у супроводі Воїмира Шуйця.
Двері направду по обіді у гридницю відтворилися. На порозі стояв втомлений Воїмир. Він був один і у руках тримав батьків меч. Його кремезна постать у кольчузі мала страхітливий вигляд. Він зняв з голови шолом і поклав його на лавку. Туди ж він поклав меч. Обличчя було покрито шаром сірої пилюки, але все одно в око впадала не притаманна Воїмиру блідість.
Добромир тоді піднявся із-за столу і мовчки очікувально дивився на свого дядька, який повільно підходив до нього. Молодший Поклінний і Воїмир зовсім не були схожі. Єдине, що видавало їхню кровну близькість, це очі. Могло здатися, що вони дивляться на цей світ одними очима. І ось ці два однакових погляди зустрілися, пересіклися. Серце Добромира частіше забилося, він зрозумів, що дядько прийшов із поганими новинами.
– Воїмире, слава Богам, ви повернулися. А де Переслав, мій батько? – якимось здавленим, не притаманним йому, повним сподівання і в той же час тривоги голосом запитав Добромир.
– Я приніс тобі батьків меч, тому ти зараз, Добромире, маєш зібрати докупи всю свою волю, – важким надривним голосом промовив Воїмир, – адже так сталося, що ми не зогледілися, як на нашу землю підступно і неждано завітали недобрі часи.
– Недобрі часи? Щось сталося з Великим князем? Ти так і не відповів мені, де мій батька? – Добромир запитально із наростаючою тривогою запитував, не зводячи свого погляду з дядька.
Добромир добре знав, що означають слова Воїмира, але не хотів йняти віри у те, що сталося найстрашніше, що могло статися. Але попри все він добре знав, якою буде відповідь.
– Вони всі мертві, – коротко промовив Воїмир.
Добромир донині пам’ятає той стан, який його переповнив у ту мить, коли він почув тих три страшних слова: «Вони всі мертві». Це була перша страшна і непоправна втрата, до якої він був не готовий. Це пізніше він буде переносити втрати, затискуючи горе у своєму серці, а тоді все було по-іншому. В голові загупали важкі молоти, на очі насунулася сива непроглядна сивина. Серце стиснулося від болю і жалю. Через тугу кольчугу Добромиру стало важко дихати. Здавалося, ще мить, і він впаде на підлоги гридниці. Але Добромир не впав, він міцно обіперся обома руками об край столу.
Добромир намагався зібрати докупи всю свою силу волі і мужність, щоб протистояти раптовому горю. Він хотів осмислити все, що сталося. Йому потрібна була впевненість і розуміння, як слід вчинити далі, адже недарма Воїмир приніс батьків меч.
– Чия кров на мечі мого батька? – запитав Добромир, взявши у руки батьків меч. – З яких причин на булатному залишено ворожу кров?
Запитання Добромира було не випадковим, адже існувала давня традиція очищення меча від ворожої крові після завершення бою. Кров на мечі залишалася лише у тих випадках, коли вона вимагала помсти або справедливого суду і дотримання давнього закону.
Воїмир взяв закривавлений меч із рук племінника, поглянув на нього і, зітхнувши, відклав булатного убік на дерев’яну стільницю.
– Меч твого батька, Переслава Поклінного, я вийняв із пробитих грудей Містиші Свенельдича, – слова, мовлені Воїмиром Шуйцею, прозвучали у гридниці, як грім серед ясного неба.
– Ти хочеш сказати, що саме мій батько убив блудного сина воєводи Свенельда? – запитав Добромир, будучи до нестями здивований почутим.
– Поруч із твоїм батьком лежав мертвий Свенельдич. Із його пробитих грудей стирчав булатний меч Переслава, і це є найбільшою загадкою. Тому що, якщо твій батько вбив Містишу, то хто вбив Переслава? – розвівши руки, проговорив Воїмир.
Шокований почутим, Добромир лиш розгублено розвів руки, в думках збираючи докупи все почуте.
– Мій батько не міг просто так взяти і вбити сина воєводи, він не вбивця. Якщо він так вчинив, значить, мав для того вагомі підстави, – знову Добромир вирішив настояти на своєму, захищаючи військову честь свого покійного батька.
– Мене вже не це турбує. Я про інше думаю, – махнувши рукою, промовив Шуйця.
– Про вбивцю? – здогадався Добромир.
– Саме так. Якщо вбивця твого батька із когорти Свенельда, то думаю, що вже приготований меч, який має розтяти тобі груди. Більше того, можливо, вже хтось тримає той меч у руці…
…Протягом усього свого життя Добромир у своїх роздумах неодноразово буде повертатися до подій тих днів, ставячи собі одне і теж питання: «Чи вірно я тоді вчинив?» Були миті, коли він жалкував, що не розтяв груди Свенельду. Навіть, десь із потаємних глибин душі, інколи виринала підступна думка щодо самої Великої княгині, її підступних чар, які так звабливо подіяли на нього.
Але ці думки Добромир швидко гнав геть. Він розумів, що не можна піддаватися тим сумнівам, вірити їм, адже вони можуть перекреслити весь сенс вчиненого і прожитого життя. Життя непростого і звитяжного…
…Добромир підвівся і, ступивши кілька кроків, знову присів біля камінного багаття. Взяв поліно і положив його на жар. Суха кора на поліні миттєво спалахнула і відбилася у погляді боярина палаючим багаттям Крада. Це було поховальний вогонь для його батька. Горів його човен, який віз старого боярина в останню земну путь. Поряд з батьком на тому човні лежала невідома для Добромира жінка.
Довго він не знав усієї правди. Лише коли ліг на смертне ложе Воїмир Шуйця, він дізнався крихти правди, які були відомі дядькові і які він не хотів забирати з собою на той світ. Тоді він прикликав до себе Добромира і повідав йому страшну таємницю його роду. Але повідав він її вже пізно, та й, як виявилося пізніше, Воїмир також не знав усієї правди. Та що тепер гадати, багато чого було зроблено такого, що поправити неможливо. З цим болем Добромир продовжував жити і донині.
Раптом Добромирові згадалася одна давня молитва, яку колись він почув із вуст, вже нині покійного, переяславського волхва Світолика Богомудрого. Потім ця молитва була мовлена багатьма волхвами і чута боярином неодноразово, але чомусь він її завжди пов’язував саме з Світоликом.
– Смерть не страшна, страшним є відчай! Не кари прошу, а уроку! Не перешкоди, а подолання! Не погибелі, а Переходу! Народжуємося на смерть! Вмираємо на життя! Так було, так є і так буде! Від століття до століття! Від Кола до Кола! – прошепотів давно завчені слова боярин. Слова, які поступово стали сенсом його життя і розуміння дійсності…
Добромир знову сів у крісло, на якусь мить заплющив очі, десь у глибині душі картаючи себе за те, що так безжально своїми роздумами пошматував своє уже немолоде серце.
– Колись воно не витримає твоїх катувань, Добромире, – сам до себе промовив боярин, – і ти ляжеш на Крада і підеш шляхом Ірійським.
Можливо, вже Добромир насправді втомився жити. Бували миті, коли він відчував готовність перетнути межу і ступити на стежку, яка веде до родових пращурів. Але усіма своїми помислами боярин розумів, що ще не пора. Розумів, що він ще потрібен на цьому світі своїй рідній землі, своїм рідним, а особливо тим трьом безпомічним малюкам, які жили у його родовому помешканні і яким судилося творити майбутню історію від імені бояр Поклінних.
Погоджуючись зі своїми думками, Добромир кивнув головою і хотів піднятися, щоб підійти до вікна. Йому захотілося вдихнути свіжого рідного повітря, яке, як вважав Добромир, мало чудодійну силу додавати життєвої наснаги.
Але лиш тільки він обіперся обома руками у бильця крісла, як у двері постукали і на порозі з’явилася красива і статна Ладомира, дружина Мечислава і мати одного із Добромирових онуків, який був названий у честь старого Переслава.
– Прийшов ваш син, волхв Святовид, – спочатку трішки присівши, а потім схиливши у поклоні голову, промовила жінка. – Він хоче порозмовляти з дітьми, розповісти їм правду рідної землі.
– Дякую тобі, дитино, ти добру мені принесла звістку, – усміхнувшись промовив Добромир, – я давно його про це просив. Скажи Святовиду, що я зараз вийду.
Ладомира знову вклонилася і тихенько, майже беззвучно полишила боярську кімнату.
– Життя продовжується, – промовив боярин, – ті, хто помер, йдуть своєю дорогою до життя, а ті, хто ще живуть, йдуть своїм шляхом до невідомого. Так було споконвіку і так буде до тих пір, поки Боги будуть оберігати вогонь у наших оселях.
Добромир знову усміхнувся і, підвівшись зі свого крісла, неквапно пішов до дверей, щоб зустрітися з тими, хто йшов слідом за ним.
2. Мечислав
На Переяславському тракті
Полишивши по обіді заїжджий двір, кавалькада із двох десятків кінних дружинників виїхала на тракт і попрямувала у бік Переяслава. Подорожні, які рухалися гостинцем чи то у бік Києва, чи то у зворотному напрямку, до Переяслава, з пошаною звільняли проїзд дружинним воїнам. На хоругві дружинного загону були відзнаки приналежності до п’ятої ватаги славетної Третьої когорти молодшої великокнязівської дружини.
Це були воїни тієї всім відомої когорти, яку у народі називали дружиною Сігурда. Того Сігурда Ейріксона, який був воєводою молодшої великокняжої дружини. Саме він зібрав навколо себе найкращих воїнів цієї землі у славну когорту звитяжців.
Так вже сталося, що після загибелі колишнього когортного командира Третя когорта довгий час безпосередньо підпорядковувалася воєводі, тому що серед рівних звитяжців він не міг виокремити самого більшого достойника, який міг би взяти під свою оруду найкращу дружинну когорту. Всі десять ватагів були як один славетними воїнами, і Сігурд не хотів когось ставити вище інших. Хоча можна було виділити одного ватагу, Мечислава на ймення Відчайдушний, але він був бастардом і Сігурда брали сумніви, чи варто виділяти його з-поміж інших. Та й невідомо було, як сприйме Великий князь такого когортника. Тому часто доводилося Сігурду самому водити когорту до бою та віддавати особисті розпорядження ватагам.
Поміж іншим саме Третя когорта охороняла Великого князя і супроводжувала його у виїзди до заміських резиденцій. Багато хто ще називав Третю когорту «вовками Сігурда», адже їхньою особливою відзнакою була голова вовка. Саме голова вовка красувалася як на когортних хоругвах, так і на обладунках і зброї воїнів.
Окрім Третьої когорти Сігурд мав під своєю орудою ще три когорти, але там були свої когортні, через яких і здійснював командування воєвода. Дві когорти, Сьома і Восьма, складалися виключно зі скандинавських найманців, войовничих вікінгів. Це були сильні воїни, завзяті рубаки, крім того одноплемінники Сігурда. Він знав, де і коли можна використати їх завзяття і лють. Воєвода добре знав когортних командирів і був упевнений у їхній вірності і відданості. Вони були родом із Опростадіра, тих самих земель, що і Сігурд Ейріксон, тому з великою пошаною відносилися до воєводи. Командирами цих когорт були Інгольв Вовча Паща на ймення Король Вовків та Барді Косматий. Свого часу вони несли службу у батька Сігурда, ярла Ейрікa Бьодаскаллі, тому воєвода не сумнівався, що у будь-яку мить може розраховувати на цих завзятих воїнів.
Ще однією когортою, Четвертою, командував далекий родич Великого князя Мал Завидів. Тут були зібрані різні воїни: найманці із різних земель, ближніх та дальніх, а також свої, місцеві рубаки. Інколи Сігурд диву давався, як дає Мал раду такому різношерстому дружинному братству. Але ці воїни завжди були напоготові, намагаючись довести, що нічим не поступаються воїнам із інших когорт.
Ось таку армію мав під своєю орудою Сігурд. Дехто з бояр навіть нашіптував Великому князю про те, що Сігурд має надто великий авторитет серед дружинних воїнів, об’єднуючи навколо себе найкращих звитяг, а це недобре. Ці нашіптування дійшли до Сігурда, і хоч Володимир не зважав на ці пусті слова, все-таки воєвода замислився, він не мав найменшого бажання вступати з кимось у конфлікт, тим більше дозволити собі розкіш дратувати Великого князя. Тому після кількаденних роздумів Сігурд наважився і прийняв рішення. Він таки призначив командиром Третьої когорти Мечислава Відчайдушного, який до цього очолював п’яту ватагу когорти і якого у народі ще називали Відірви Голова.
Саме цей Відірви Голова і мчав трактом на Переяслав у супроводі кавалькади дружинних воїнів. Мчав, не зауважуючи поривів холодного вітру, який ще не встиг прогрітися ранньовесняним сонцем. Мечиславу було байдуже до холоду, адже його душу з учорашнього дня зігрівало призначення когортним командиром. Воїн давно про це мріяв, але не сподівався, адже він не прямий потомок боярського роду, він бастард. І хоч його батьком є славнозвісний переяславський боярин Добромир, все одно Мечислав був незаконнонародженим. Це до певної пори дратувало воїна, спонукаючи його відчувати себе скривдженим життям, але з часом він знайшов спокій у своїй душі. Служив і вірив у свою добру долю і у те, що Боги не можуть бути завжди до нього не прихильними.
І ось він прямує до рідного дому, вже не ватага, а командир Третьої когорти, щоб постати перед своїм батьком, як рівний із рівним. Нагода навідатися додому з’явилася вчора ввечері, коли воєвода Сігурд сказав йому про нагальну потребу відправити когось із посильних воїнів до переяславського боярина Добромира з посланням від Великого князя. Мечислав розцінив це як знак Богів, які хочуть, щоб він у своїй славі представ перед батькові очі, тому подякував воєводу, виказуючи бажання самому доправити послання своєму батькові від Великого князя. Сігурд усміхнувся і на знак згоди кивнув головою.
Із Києва до Переяслава вело два тракти. Один добротний і безпечний, але набагато довший. Він простягався попри величаву і грізну річку Дніпро через Пересічень до Треполя, а там далі попри Чучин до Зарубського броду. Від Зарубського броду, через Устю, до Переяслава було зовсім близько.
Інший тракт був набагато коротший, але міг бути небезпечним, тому що простягався у деяких місцях через густий ліс, виводячи на Альтське поле і оминаючи великі поселення, такі як Ворониця і Мажеве. Крім того вже неодноразово доходили звістки, що печеніги час від часу з’являються в околицях Переяслава. Але хіба це могло налякати новопризначеного командира Третьої когорти. Тому, взявши з собою два десятки дружинних воїнів із П’ятої ватаги, Мечислав вирушив короткою дорогою. Йому хотілося чимшвидше переступити батьківський поріг.
Ось вже і поле Альтське, половину шляху подолано. Мечислав стишив ходу коня, який, роздуваючи ніздрі, почав важко дихати після шаленого галопу, по не зовсім добротній дорозі. Натягнулася вуздечка і кінь загарцював на місці. Мечислав озирнувся і задоволено усміхнувся. Всі його воїни одночасно також притримали своїх коней, повторивши рухи свого командира.
Всі дружинні воїни були, як на підбір, справжні рубаки і кожен мав особливу відзнаку П’ятої ватаги – вовча паща з мечем у зубах. Вороги знали про вовчу пащу, яка є уособленням Третьої когорти. Ця відзнака наводила неабиякий жах на ворожі загони. Але коли у повітрі майорів штандарт П’ятої ватаги Третьої когорти, із вовчою головою, яка тримала у зубах меч, ворог знав, що пощади не буде нікому.
Правда, серед двох десятків кремезних воїнів був один, який відрізнявся від інших. Це був юний воїн Данеслав. Він не мав кремезної статури. Навпаки, він виглядав якось по-дитячому. Під своє опікунство взяти цього юнака, років два тому, Мечислава попрохав Сігурд за дорученням Великого князя. Мечислав тоді не дуже зрадів цьому проханню. Йому не хотілося з чиїмось знатним дитям бавитися, але він не міг відмовити воєводі, тим паче той не стільки прохав. Більше це було схоже на наказ.
Мечислав знову глянув на юнака. Той їхав на своєму коні, трішки відставши, і його обличчя не виказувало будь-яких емоцій. Втомленим він також не виглядав.
Завжди дивлячись на цього юнака, Мечислав розумів, що цей юнак доволі непростий хлопець. Багато речей дивувало не лише Мечислава, а й багатьох воїнів П’ятої ватаги. Насправді хлопець не був надто завзятим рубакою, тому Мечислав все робив, щоб юнак не наражався на смертельну небезпеку. Хоча юнаку це не подобалося, він намагався бути задіяний у всіх баталіях. Але одного разу ватага втрапила у жорстоку і криваву січу з печенігами. Ворог чисельно переважав, тому Мечислав не мав можливості прикривати Данеслава від небезпеки. Глянувши на юнака, помислив Відчайдушний: «Не вийде Данеслав живим із цього бою». Але юнак бився на рівних, за чужі спини не ховався і вийшов живим із січі кривавої. Більше того, Данеслав вийшов із бою неушкодженим, на його тілі не було жодної подряпини. Якась невідома сила оберігала молодого воїна у бою.
«Випадковість, – подумалося тоді Мечиславу, – просто йому повезло у цьому бою».
Хоч насправді досвідчений воїн знав, що таких випадковостей не буває. І справді, через декілька тижнів знову відбулася люта зустріч із ворогом. Данеслав убив трьох ворогів, знову не маючи найменшої подряпини на своєму тілі. Так, це вже не могло бути випадковістю.
Воїни стали з повагою відноситися до юнака, а деякі шепталися, що Данеслав є таємним характерником, якого у бою оберігають Боги. Можливо, так і було насправді, хто знає, адже крім того у юнакові відчувалася велика духовна внутрішня сила. Сам же він лише знизував плечима і сміявся, не заперечуючи слів бувалих воїнів ватаги і не підтверджуючи їх.
Мечислав на якусь мить зіщулився, відчуваючи, що холод хоче пробратися під кольчугу.
– Уперед, дружинні воїни, – прокричав Мечислав, – якомога швидше треба добратися до Переяслава, там ми зможемо зігріти і своє тіло, і свою душу.
– Слава Роду! – у відповідь прокричали воїни, пришпорюючи своїх коней услід за когортним командиром. Пришвидшив свого коня і юний воїн Данеслав.
Кавалькада воїнів понеслася далі через Альтське поле. Навколо була тиша, лиш тупіт копит порушував те зимове оніміння, яке намагалася оживити рання весна. Вже не холодно, але ще не тепло, ось він поріг переходу. Поріг року, який мав ознаменуватися новою весною. Весною нових надій і нових сподівань.
З такими ж відчуттями мчав на своєму скакунові новий командир Третьої когорти Мечислав Відчайдушний. Воїн наче світився від радості. Він радів, що нова весна так добре починається для нього. Мечислав дякував Богам, що вони не втрачають своєї прихильності до нього.
– Треба буде шану і дяку Богам принести, – стиха промовив сам до себе Мечислав, – зустріну сьогодні Святовида, поговорю з ним про це.
Так вже сталося, що з усієї родини Поклінних Мечислав найприязніше ставився саме до волхва Святовида, він дійсно відчував у ньому брата. Саме Святовид першим простяг руку Мечиславу, коли той уперше з’явився у будинку Поклінних. Тоді Святовид підійшов до нього і промовив: «Ти мій брат». Своїми таємницями Мечислав ділився лише зі Святовидом, будучи щасливим від того, що по смерті матері він віднайшов справді рідну і близьку душу.
Щодо Ратимира, іншого Добромирового сина, наймолодшого, то з ним Мечислав ніяких особливо дружніх відносин не мав. Можливо тому, що той був набагато молодший, хоча і ворожнечі з меншим сином Добромира у Мечислава не було. Правда, інколи у Ратимирові відчувалося щось чужинське, не своє, не рідне. Мабуть, кров його матері гречанки час від часу брала гору над нашою рідною кров’ю. Окрім того Мечиславу не подобалося, що Катерина, дружина Добромира, хоч і була доброю людиною, все ж, з-поміж трьох своїх дітей, найбільше любила і вирізняла Ратимира. Тим самим для неї платив молодший син, адже помітно було, що Ратимир більше тягнувся до матері, ніж до батька.
Певний час теплі і дружні стосунки складалися у Мечислава з Добромирою. Він також відчував у ній свою кров. Але сталося лихо і пішла у світ пращурів єдина донька Добромира Поклінного.
Щодо батька, то протягом життя він по-різному відносився до цієї людини. Було таке, що душа Мечислава металася по усіх крайнощах, від безмежної ненависті до величезного захоплення.
Мати померла, коли Мечиславу було десять весен. До цього вони жили з матір’ю у невеликому будинку на околицях переяславського дитинцю. Батька Мечислав бачив рідко, але хто він – знав. Добромир від сина не відмовився, все робив, щоб він жив у статку і не знав нужди. Саме завдяки турботі батька Мечислав не знав, що таке голод, мав відповідне вбрання.
Важко до нього, тоді у дитячі роки, приходило розуміння, хто він. Ось тоді він уперше зненавидів батька, розуміючи, що, не дивлячись на впливовість і міць Добромира, він у цьому житті буде не сином боярина, а його бастардом.
Був час, коли він не хотів зустрічатися із батьком, йому було образливо його бачити, адже той жив у самому центрі дитинця, мав шановану дружину, поважних дітей, які завжди будуть боярськими. Одне лиш було приємним: ніхто з дітей не був так схожий на боярина, як Мечислав. Більше того, старші люди шепталися, що він більше схожий на старого боярина, славного Переслава. Це ім’я Мечислав запам’ятав. Йому тоді захотілося бути більш схожим на свого невідомого діда, ніж на знаного батька. Не могла не тішити хлопця ще й та обставина, що йому передалися найкращі навики воїна, якими володіли у роду Поклінних.
– Знай, сину, ніхто настільки не є Поклінним, наскільки ним є ти, – неодноразово говорила ненька. – Бачив би тебе старий Переслав.
Коли Мечиславу виповнилося десять весен, мати несподівано швидко зів’яла і померла. Померкло небо на горизонті, темним став для малого Мечислава ясний день. Раптом він став одним-однісіньким у цьому світі.
Але малюк не залишився наодинці зі своєю долею і своїм життям. За ним прийшов його славетний батько і зробив те, про що Мечислав боявся навіть мріяти. Батько забрав його до свого боярського будинку, який красно височів у центрі дитинцю.
Зі смертю матері почалося нове життя у Мечислава. Життя, до якого йому прийшлося звикати. Йому довелося навчитися жити у новому, незвичному оточенні, з новою родиною, їхніми слугами та різним невідомим людом, який відвідував оселю, тоді ще посадника переяславського.
На перших порах Мечислав насторожено дивився на батькову дружину гречанку Катерину. Він її по-дитячому боявся, але з часом малюк зрозумів, що її не варто боятися, вона добра. Окрім того Катерина не намагалася будь-якою ціною замінити йому матір. Трималася з бастардом рівно, інколи можливо навіть холодно. Але це не лякало малюка, навпаки, він був задоволений, що бояриня не намагається залізти йому у душу, щоб відкрити його потаємні помисли. Адже ті помисли були різні і не завжди вони могли сподобатися родині Поклінних.
Батька він рідко бачив, найбільше часу проводив із Святовидом, який був на чотири весни молодшим. Ще приязно ставилася до нього малолітня Добромира, а Ратимир тоді був ще зовсім малий.
Йшов час, Мечислав підростав, багато спілкувався із простолюдом. Одного разу до нього дійшла дивна чутка, що усі жінки, які мають якесь відношення до родини бояр Поклінних, перебирають на себе родове прокляття і їх швидко забирають невідомі сили із цього світу у інший. Ці слова, одного разу почуті, назавжди закарбувалися у пам’яті Мечислава. Тоді, будучи ще дитиною, він дав собі обіцянку, що ніколи не одружиться, щоб не накликати біди на чиюсь голову.
Мечислав усміхнувся, згадуючи ту дитячу обіцянку, адже він десь глибоко у душі радів, хоч і боявся сам собі признатися, щоб не зурочити, тому що він вважав, що зміг перехитрити долю.
Одного разу, замислившись над почутим, Мечислав подумки звернув свій погляд до жінок, які були пов’язані з сім’єю Поклінних. Таких жінок було дві: дружина боярина Катерина і його донька Добромира. Тоді Мечислав зрозумів, що котрась з них є приреченою.
Через деякий час він почув розмову старого волхва Світолика із одним із боярських гостей. Їхня розмова ніякого відношення не мала до родини Поклінних, але одна крамольна фраза, мовлена волхвом, закарбувалася у голові Мечислава: «Є думка, що на чужинців, які моляться іншим Богам, прокляття наших вищих сил або взагалі не діє, а якщо діє, то лише так, що від того страждають інші, вірні люди». Далі Світолик говорив про великий зв’язок наших Богів і людом, який проживає на рідних землях, але це вже Мечислава не цікавило. Юнак отримав зерно для роздумів і все зробив у майбутньому, щоб воно проросло буйним паростком.
Усвідомивши почуте, Мечислав зрозумів, хто у родинні його батька є приреченим. Більше того, він зрозумів, що може одружитися лише на чужинці, яка знала інших Богів. Так і сталося, як гадалося.
Час ішов, Мечислав, дорослішаючи, все впевненіше тримав меч у руках. І ось настала життєва мить, коли Добромир відвіз свого бастарда до Києва і віддав на військову службу до Великого князя. Знову життя Мечислава змінилося. Знову він був змушений звикати до інших умов життя, до іншої сім’ї. Тепер його сім’єю стало військове дружинне братство.
Мечислав мужнів як воїн, несучи службу у великокняжій дружині. Походи, смертельні баталії, кров ворога на твоєму мечі, на твоєму обличчі, мертвіючий погляд того, у кого ти тільки що забрав життя. Все це гартувало, вирізняло, робило звитяжцем.
У одному з таких пам’ятних походів Великого князя Мечислав знайшов свою чужинську долю. То був лютий і довготривалий похід. Вогнем вони пройшлися землями хорватів, ляхів, ятвягів. У одному поселенні він побачив дівча, яке сиділо біля убитих батьків і палаючої хатини. Це було дійсно дівча, вона вже не була дитиною, але й дорослою жінкою важко було її назвати.
Мечислав підійшов до неї і підняв з колін. Вона була перелякана. Все її тіло тремтіло. Мить провагавшись, вона переконалася, що молодий воїн не несе для неї загрози. Якимось своїм жіночим відчуттям дівча побачило, відчуло, що Мечислав не ворог, не вбивця. Усім своїм тілом вона припала, пригорнулася до юного воїна.
Цю мить Мечислав запам’ятав на все життя. Він пережив неймовірні відчуття, адже вперше у житті він відчув юне, щире дівоче тіло, пригорнуте, наче приклеєне до його тіла. Мабуть тоді, у ту мить ці дві чужих душі, дві половинки зліпилися у одну.
