Kitobni o'qish: «Подорожі Лікаря Дуліттлa. Підготовка»

Shrift:

* * *

Кóлінові й Елізабет

Пролог

Усе, що я досі написав про Лікаря Дуліттла, мені розповіли набагато пізніше після того, як це сталося, ті, хто мав щастя його знати. Насправді багато з цих подій відбулися ще до мого народження. Але тепер я маю намір викласти на папері ту частину життя цього великого чоловіка, яку я бачив на власні очі і в якій і сам брав участь.

Багато років тому Лікар дав мені дозвіл зробити це. Але ми обидва тоді були настільки зайняті, подорожуючи навколо світу, переживаючи пригоди й заповнюючи щоденники спостереженнями за природою, що, здавалося, я ніколи не знайду часу, аби сісти за стіл і написати про наші звершення.

Тепер, звісно, коли я вже доволі немолода людина, моя пам’ять уже більше не така гарна. Та щоразу, коли виникають у мене сумніви, з’являються вагання чи задума, я завжди звертаюся із запитаннями до Полінезії, нашої папуги.

Ця чудова птиця (їй тепер майже двісті п’ятдесят років) сидить на краю мого столу і зазвичай мугикає сама собі матроські пісні, тимчасом як я пишу книжку. А всі, хто коли-небудь із нею зустрічався, знають, що у Полінезії найкраща пам’ять на всьому світі. І коли йдеться про якусь подію, в якій я не зовсім певен, вона завжди може спрямувати мене в правильному напрямку й розповісти достеменно, як саме все відбувалося, хто там був і решту подробиць.

Насправді я інколи буваю майже готовий визнати, що цю книжку написала Полінезія, а не я.

Ну що ж, гаразд, буду починати. І перш за все я повинен вам розповісти трошки про самого себе й про те, як я зустрівся з Лікарем.

Частина перша

Перша глава. Син шевця

Звали мене Томмі Стаббінс, син Джейкоба Стаббінса, шевця в Паддлбі-на-Болоті, і було мені дев’ять із половиною років. У той час Паддлбі було всього лиш невеликим містечком, яке надвоє розділяла річка. Через річку було перекинуто старовинний кам’яний міст, який називався Королівським мостом і вів від базарної площі з одного боку до церковного двору на іншому березі.

Кораблі під вітрилами піднімалися з моря вгору по річці й ставали на якір біля моста. Я любив спускатися туди й дивитися, як матроси вивантажують товари з корабля на набережну. Вони, тягнучи за канати, співали своїх нетутешніх пісень, і я повивчав ці пісні напам’ять. Я зазвичай сидів на набережному мурі, бовтаючи ногами понад водою, і співав разом із матросами, вдаючи для самого себе, що я теж моряк.

Адже я завжди мріяв помандрувати кудись разом із цими відважними мореплавцями, коли їхні кораблі поверталися кормою до паддлбійської церкви і поволі повзли знову вниз по річці, через широкі й самотні болота-марші¹ аж до моря. Я мріяв податися з ними в далекі світи шукати свою долю в чужих землях – в Африці, Індії, Китаї й Перу! Коли кораблі заходили за вигин ріки й ховалися за ним, все одно можна було бачити їхні величезні коричневі вітрила, що здіймалися над дахами міста, повільно просуваючись уперед, – так, наче якийсь увічливий гігант проходив поміж будинками без жодного шуму. Я запитував себе, які ж то дива побачать вони перед тим, як знову повернуться до нас і стануть на якір біля Королівського мосту! Отак, мріючи про країни, яких ніколи не бачив, я й сидів собі, дивлячись на кораблі, аж доки вони не щезали з виду.

У той час було в мене в Паддлбі троє великих друзів. Один звався Джо, ловець молюсків, який мешкав у маленькій хатинці під мостом біля самої води. Цей старий чоловік неперевершено майстрував усякі штучки. Я ніколи не бачив людини, яка б мала такі талановиті руки. Він частенько ремонтував для мене мої іграшкові кораблики, які я під вітрилами запускав по річці; він будував вітряки з дерев’яних ящиків і бочкових клепок; а ще він умів виготовляти найфантастичніших повітряних зміїв зі старих парасольок.

Джо інколи брав мене з собою у свій рибальський човен, і коли починався відплив, ми веслували вниз по річці аж до самого моря, щоб назбирати устриць та мідій і наловити омарів на продаж. І там на холодних і самотніх болотах ми могли бачити, як летять дикі гуси, і кроншнепи, і червонодзьобі кулики, і багато інших видів водяних птахів, що живуть у заростях солонцю й високої трави на великих солоних маршах. А коли увечері знову починався приплив і наш човен поволі повз угору по річці, ми дивилися, як блимають у сутінках ліхтарі на Королівському мосту, нагадуючи нам, що вже час пити чай і грітися біля багаття в каміні.

Іншим моїм другом був Меттью Маґґ, на прізвисько Котяче М’ясо. Це був кумедний дідусь, сильно косоокий. Виглядав він страшнувато, але порозмовляти з ним завжди було дуже приємно. Він знав усіх у Паддлбі, у тому числі й усіх собак та котів. У ті часи бути продавцем м’яса для котів було звичайною професією. Ви могли побачити практично кожен день, як такий торговець проходить по вулиці з дерев’яним лотком, повним шматків м’яса, нанизаних на шпичаки, і горлає: – М’ясо! М’-Я-С-О! І люди платили йому, щоб дати це м’ясо своїм котам та собакам, замість того щоб годувати їх собачими сухарями чи недоїдками зі столу.

Я любив гуляти по місту зі старим Меттью і спостерігати, як коти й собаки підбігають до садових хвірток, щойно зачують його голос. Інколи він дозволяв мені, щоб я сам давав м’ясо тваринам, і для мене це було величезне задоволення. Він дуже багато знав про собак і називав мені назви різних порід, коли ми ходили по місту. У нього в самого було кілька своїх собак, одна, гонча, дуже швидко бігала, і Меттью часто вигравав із нею призи на суботніх перегонах; інший пес, тер’єр, вправно полював на пацюків. Котяче М’ясо навіть винаймав свого щуролова мельникам і фермерам, це був його додатковий заробіток поряд із продажем м’яса для домашніх улюбленців.

Моїм третім великим другом був Люк Відлюдник. Але про нього я розповім вам дещо пізніше.

Я не ходив до школи, бо мій батько був занадто бідний, щоб за неї платити. Проте я страшенно захоплювався тваринами. Тому й проводив час, колекціонуючи пташині яйця й метеликів, ловлячи рибу на річці, блукаючи поза містом в пошуках ожини й грибів, а також допомагаючи ловцеві молюсків штопати його сіті.

Так, у ті давні-предавні дні я жив надзвичайно приємним життям, хоча, звичайно ж, тоді я так не думав. Мені було дев’ять із половиною, і, як і всі хлопчаки, я хотів швидше стати дорослим, навіть не підозрюючи, наскільки добре мені ведеться без жодних турбот і гризот. Я завжди мріяв про той час, коли мені нарешті дозволять покинути батьківський дім, зайняти своє місце на одному з тих відважних кораблів, пройти під вітрилами вниз по річці крізь туманні болотá-марші і вийти у відкрите море, у широкий світ, щоб шукати там своє щастя.

Друга глава. Я дізнаюся про великого натураліста

Якось рано-вранці навесні, блукаючи поміж пагорбами поза містом, я натрапив на сокола, який тримав у пазурах білку. Він сидів на камені, а білка з останніх сил намагалася вирватися. Сокіл так перелякався, коли я отак зненацька з’явився, що зронив нещасне звірятко й полетів геть. Я підібрав білку, і з’ясувалося, що в неї сильно поранені дві лапки. Тож я поніс її на руках до міста.

Дійшовши до мосту, я завернув до хатини ловця молюсків і спитав його, чи може він чимось зарадити. Джо начепив окуляри і старанно оглянув пораненого. Потім похитав головою.

– У твого звіряти зламана нога, – сказав він, – а на другій глибока рана, і все таке. Я можу полагодити тобі твої кораблики, Томе, але в мене нема ні інструментів, ні знань, щоб зробити покалічену білку придатною до морської служби. Це задачка для хилурга, причому для дуже вправного хилурга, і все таке. Є тільки один чоловік, якого я знаю, котрий зміг би врятувати життя твоєї тваринки. І це Джон Дуліттл.

– Хто такий Джон Дуліттл? – запитав я. – Він ветеринар?

– Нє, – відповів ловець молюсків. – Він не витиринар, він нутуруліст.

– А що таке нутуруліст?

– Нутуруліст, – сказав Джо, скидаючи окуляри й починаючи набивати свою люльку, – це чоловік, який знає все про тварин, і метеликів, і про рослини, і камені, і все таке. Джон Дуліттл це дуже великий нутуруліст. Мені дивно, що ти ніколи не чув про нього, якщо вже ти з ума сходиш від тварин. Він знає купу всякого про мушлі і про крабів, у цьому я сам переконався. Він чоловік скромний і багато язиком не плеще, але є люди, які божаться, що він найбільший нутуруліст на світі.

– А де він живе? – запитав я.

– Це по дорозі на Оксенторп в іншому кінці міста. Точно не знаю, котрий саме будинок, але певен, що це тобі може сказати перший-ліпший у тому кутку. Піди познайомся з ним. Він великий чоловік.

Отож я подякував ловцеві молюсків, узяв знову свою білку й подався до дороги на Оксенторп.

Перше, що я почув, як дістався базарної площі, це як хтось вигукує: – М’-я-с-о! М’-Я-С-О!

«А ось і Меттью Маґґ, – сказав я собі. – Він точно має знати, де живе цей Лікар. Меттью знає всіх».

Я поспішив перетнути майдан і встиг його упіймати.

– Меттью, – сказав я, – а ти знаєш Лікаря Дуліттла?

– Чи я знаю Джона Дуліттла! – перепитав він. – Ну, можна припустити, що таки знаю! Хлопче, та я знаю його так само добре, як свою дружину, навіть мені інколи здається, що й краще! Це великий чоловік, дуже великий чоловік.

– А ти можеш показати мені, де він живе? – попросив я. – Хочу віднести до нього цю білочку. У неї зламана ніжка.

– Звісно, – відгукнувся Котяче М’ясо. – Я якраз проходитиму повз його будинок. Ходімо я тобі покажу.

І ми пішли далі вдвох.

– О, я знайомий із Джоном Дуліттлом уже роки і роки, – сказав Меттью, коли ми вибралися з базарної площі. – Але я майже впевнений, що зараз його нема вдома. Він десь подорожує. Хоча вже має повернутися з дня на день. Я покажу тобі його дім, і ти знатимеш, де його шукати.

Увесь час, поки ми йшли по Оксенторпській дорозі, Меттью практично не припиняв розповідати про свого великого друга Лікаря Джона Дуліттла, Доктора Медицини. Він говорив так багато, що зовсім забув вигукувати: – М’ясо! аж поки ми раптом не помітили, що услід за нами терпляче йде вже ціла процесія з собак.

– А куди відправився в подорож Лікар? – запитав я, поки Меттью роздавав м’ясо усім їм навколо.

– Не можу тобі сказати, – відповів він. – Ніхто ніколи не знає, ні куди він їде, ні коли він їде, ні коли повернеться назад. Він живе сам-один, якщо не вважати хатніх улюбленців. Він здійснив великі подорожі і чудові відкриття. Останнього разу, як він повернувся додому, то розповів мені, що знайшов плем’я червоношкірих індіанців у Тихому океані. Так от, вони жили на двох островах. Чоловіки жили на одному острові, а їхні жінки – на другому. Недурні люди, хоч деякі з них і дикуни. Вони зустрічалися тільки раз на рік, коли чоловіки відвідували дружин на велике свято – скоріш за все на Різдво. Так, він таки прекрасна людина, цей Лікар. А щодо тварин, ну так ніхто про них не знає стільки, скільки знає він.

– А як йому вдалося так багато узнати про звірів? – запитав я.

Котяче М’ясо зупинився, нахилився й прошепотів мені у вухо:

– Він говорить їхньою мовою, – сказав він хриплим, загадковим голосом.

– Мовою тварин? – скрикнув я.

– Авжеж, – кивнув Меттью. – Усі тварини мають якийсь різновид своєї мови. Деякі говорять більше, ніж інші; деякі говорять тільки мовою жестів, як глухонімі. Та Лікар, він розуміє їх усіх – і птахів, і звірів. Хоча ми, тобто він і я, тримаємо це в секреті, бо люди тільки засміють тебе, як ти їм таке розкажеш. Ну, а він може навіть писати мовою тварин. А потім читає вголос своїм улюбленцям. Він написав книжки з історії мовою мавп, вірші мовою канарок і жартівливі пісеньки, щоб їх співали сороки. Це все факти. А тепер він намагається вивчити мову мушель. Але каже, що це страшно важко, і він кілька разів сильно застудився, бо занадто довго тримав голову у воді. Він великий чоловік.

– У цьому я й не сумніваюся, – сказав я. – Хотів би я, щоб він був удома і я зміг би з ним познайомитися.

– Ну що ж, ось і його будинок, дивися, – показав Котяче М’ясо, – отой на повороті вулиці, він трохи на узвишші, так наче сидить на мурі понад дорогою.

Ми вже вийшли за межі міста. І будинок, на який указав Меттью, був досить маленьким і стояв окремо від інших. Зате виглядало так, що його оточує великий сад; і цей сад розташувався набагато вище від рівня дороги, так що потрібно було пройти цілий проліт сходів, для того щоб потрапити до головних воріт нагорі. Я бачив, що в саду росте багато гарних фруктових дерев, бо їхні гілки подекуди звисали з-понад муру. Проте сам мур був таким високим, що я не міг роздивитися щось іще.

Коли ми порівнялися з домом, Меттью піднявся по сходах до воріт, а я слідом за ним. Я гадав, що він збирається зайти в сад, однак ворота виявилися замкненими. З будинку вибіг пес. Він забрав кілька куснів свіжини, які Котяче М’ясо просунув між ґратками, і ще кілька паперових кульків, повних зерна і висівок. Я звернув увагу, що пес не став тут же їсти м’ясо, як це зробив би будь-який звичайний собака, а забрав усі принесені припаси з собою в будинок і зник. У нього навколо шиї був цікавий широкий ошийник, який виглядав так, наче його зроблено з бронзи абощо. Після цього ми пішли собі геть.

– Лікар ще не повернувся, – пояснив Меттью, – а то ворота не були б замкнуті.

– А що це були за продукти в паперових кульках, які ти віддав собаці? – запитав я.

– А, це була провізія, – сказав Меттью. – Їжа, щоб тварини їли. У Лікаревому будинку просто повно його улюбленців. Я приношу продукти собаці, поки Лікаря немає, а собака роздає їх решті тварин.

– А що це за такий незвичайний ошийник він носить навколо шиї?

– Це собачий ошийник із чистого золота, – відповів Меттью. – Він одержав його давно-давно під час однієї подорожі з Лікарем. Він тоді врятував життя людині.

– А скільки він уже живе у Лікаря? – запитав я.

– О, пройшло вже багато років. Джип уже нівроку старенький. Тому Лікар більше й не бере його із собою у мандри. Він залишає його доглядати за домом. Щопонеділка й щочетверга я приношу їжу до воріт і передаю йому через ґратки. Він ніколи нікого не пускає всередину, доки Лікар у від’їзді, навіть мене, хоча мене він прекрасно знає. Зате ти завжди можеш сказати, повернувся вже Лікар чи ні, бо якби був повернувся, то ворота б точно стояли незамкнутими.

Отож я повернувся назад у батьківський дім і поклав свою білку в ліжко – старий дерев’яний ящик, устелений соломою. І потім я сам доглядав за нею й піклувався про неї як тільки міг, чекаючи, поки прийде час і Лікар повернеться. І кожного дня я бігав до маленького будиночка з великим садом на окраїні міста і смикав ворота, щоб подивитися, чи вони замкнуті. Часом собака, Джип, виходив до воріт мені назустріч. І хоча він завжди махав хвостом і, здавалося, радий був мене бачити, проте ніколи не пускав мене зайти в сад.

Третя глава. Лікар удома

Одного понеділка пополудні, вже наприкінці квітня батько попросив мене віднести черевики, які він відремонтував, в один дім на тому кінці міста. Це були черевики полковника Белловса, надзвичайно своєрідної особи.

Я знайшов будинок і подзвонив у дзвоник на вхідних дверях. Полковник прочинив їх, висунув своє червонюще лице й прогарчав: – Обійди й зайди через задній вхід для обслуги! – А потім захряснув двері.

Мені хотілося закинути його черевики прямо на клумбу з квітами. Але я подумав, що батько може розсердитися, і тому не зробив цього. Я пішов до заднього входу, а там мене зустріла полковникова дружина й узяла черевики. Це була сором’язлива маленька жіночка, а руки в неї були всі в борошні, так наче вона саме пекла хліб. Здавалося, що вона страшенно боїться свого чоловіка, якого я все ще міг чути, як він тупцяє десь усередині дому й обурено бурчить, бо я, бачте, посмів подзвонити у головні двері. Тоді вона пошепки спитала мене, чи не хотів би я булочку й склянку молока.

– Так, із задоволенням, – відповів я.

З’ївши булочку й випивши молоко, я подякував полковниковій жінці й подався додому. А потім подумав, що перед тим, як повертатися, варто піти подивитися, чи ще не приїхав Лікар. Я вже раз був біля його будинку вранці. Але вирішив, що краще ще раз піти й перевірити. Моїй білці не ставало анітрохи краще, і я вже почав серйозно непокоїтися за неї.

Отож я звернув на Оксенторпську дорогу й попрямував до Лікаревого будинку. По дорозі я помітив, що небо захмарилося, й схоже було, що збирається на дощ.

Я піднявся до воріт, і вони виявилися все так само замкнутими. Я почувався вельми розчаровано, адже приходив сюди щодня вже цілий тиждень. Пес Джип підійшов до воріт і помахав хвостом, як завжди, а потім сів і став пильно дивитися на мене, аби я не зайшов усередину.

Мене охопив страх, що моя білка помре ще перед тим, як Лікар повернеться. Пригнічений, я розвернувся й пішов униз по сходах, вийшов на дорогу й почвалав додому. Я подумав, чи не надійшов уже час вечеряти. Звісно ж, у мене не було власного годинника, зате я помітив джентльмена, що крокував назустріч мені по дорозі, а коли я підійшов ближче, то побачив, що це Полковник вийшов на прогулянку. Він увесь був загорнутий у дороге пальто й кашне, а на руках мав рукавички яскравого кольору. День був не надто холодним, однак чоловік мав на собі стільки одежин, що виглядав як подушка, закручена в рулон ковдр. Я спитав його, чи не буде він так ласкавий сказати, котра година.

Полковник зупинився, щось прогарчав і вирячився на мене, його червоне обличчя стало ще червонішим, а коли він заговорив, то це звучало так, наче корок вилітає із пляшки з імбирним пивом.

– Ти можеш собі хоч на мить уявити, – просичав він, – що я стану розстібувати всі свої ґудзики тільки для того, щоб сказати час такому малому хлопчиськові, як ти?! – І він потупав по вулиці далі, бурмочучи прокльони сильніше, ніж будь-коли.

А я, остовпівши на хвилину, дивився йому вслід і гадав, скільки ж років мені має виповнитися, щоб він зволив завдати собі клопоту витягти свого годинника. А потім, геть зненацька, дощ ушкварив мов із відра.

Я ще ніколи не бачив такої потужної зливи. Надворі потемніло, як уночі. Здійнявся вітер, громи прокочувалися небом, спалахували блискавки, і за кілька секунд узбічні канави перетворилися на бурхливі потоки. Не було жодного місця, де б можна було заховатися, тож я нагнув голову і помчав додому наперекір зустрічному вітрові.

Я не встиг далеко пробігти, як моя голова вдарила у щось м’яке, так що я з несподіванки плюхнувся задом на бруківку. Підвів голову подивитися, в кого це я врізався. Навпроти мене, як і я, сидів посеред мокрої дороги маленький огрядний чоловічок із надзвичайно добрим обличчям. На ньому був зношений циліндр, а в руці він тримав невеликий чорний саквояж.

– Я прошу пробачення, – перепросив я. – В мене була опущена голова і я не побачив, що ви йдете назустріч.

На моє здивування, замість того, щоб розлютитися, що його збили, чоловічок почав реготати.

– Ти знаєш, – промовив він, – це нагадує мені часи, коли я був у Індії. Одного разу я, так само нахилений, тікаючи від грози, влетів у жінку. Але вона несла на голові глек із патокою, так що я кілька тижнів мав на голові солодкі ковтуни і мухи переслідували мене повсюдно. Я тобі не зробив боляче?

– Ні, – відповів я. – Зі мною все гаразд.

– Взагалі-то це була настільки ж моя вина, як і твоя, – сказав маленький чоловік. – Я теж був нагнув голову. Але дивися, ми не мусимо отак сидячи розмовляти. Ти, мабуть, змок до нитки. Про себе я знаю точно. Як далеко тобі треба йти?

– Мій дім на другому кінці міста, – відказав я, коли ми підвелися.

– Господи, та це ж була мокра бруківка! – вигукнув він. – Констатую, що періщить, як ніколи. Ходімо до мене додому, нам треба просохнути. А така сильна гроза не може тривати довго.

Він узяв мене за руку, і ми разом побігли по дорозі у зворотному напрямкові. Поки ми бігли, я почав дивуватися, ким би міг бути цей смішний маленький чоловічок і де він мешкає. Я був для нього повним незнайомцем, і все-таки він веде мене у свій дім обсушитися. Така відмінність у порівнянні зі старим червонопиким Полковником, який відмовився навіть сказати мені, котра година! Нарешті ми зупинилися.

– От ми й прибігли! – сказав він.

Я підвів очі подивитися, де ми є, й виявилося, що ми стоїмо прямо біля сходів, які вели до маленького будинка з великим садом! Мій новий друг уже збіг угору по східцях і заходився відмикати ворота ключами, які дістав із кишені.

«Сто відсотків, – подумав я, – це не може бути ніхто інший, як сам великий Лікар Дуліттл!»

Гадаю, що після всього того, що я наслухався про нього, я очікував когось високого, і дужого, і прекрасного. Важко було повірити, що цей смішний маленький чоловічок із добрим усміхненим обличчям міг би справді бути Лікарем. Але ось він тут є, він пробіг по сходах і відчиняє ті самі ворота, на які я дивився так багато днів!

Пес Джип прожогом кинувся до нього й почав стрибати й гавкати від щастя. А згори лилися потоки ще дужче, ніж раніше.

– А ви Лікар Дуліттл? – прокричав я, коли ми поспішали по короткій садовій стежці, що вела до будинка.

– Так, я Лікар Дуліттл, – підтвердив він, відчиняючи вхідні двері тією ж зв’язкою ключів. – Заходь! Не витрачай часу на витирання ніг. Бог із нею, з грязюкою! Занось її всередину. Давай усередину від дощу!

Я заскочив у дім, Лікар і Джип за мною. Потім Дуліттл захряснув за нами двері.

Від грози надворі зробилося досить темно, але всередині будинку, з зачиненими дверима, темрява була як глупої ночі. А потім піднявся найдивовижніший шум, який я будь-коли чув. Це звучало так, наче усі різновиди й породи звірів і птахів ревли, пищали й стрекотали одночасно. Я чув, як щось тупотіло вниз по сходах і мчало по коридорах. Десь у темноті кахкала качка, кукурікав півень, туркотів голуб, гугукав пугач, бекало ягня, а Джип гавкав. Я відчував лопотіння пташиних крил, які розганяли повітря біля мого обличчя. Якісь істоти натикалися на мої ноги й мало не повалили мене. Увесь передпокій, здавалося, кишів тваринами. Гамір, у поєднанні з грохотом зливи, був неймовірний. І я вже почав був трошечки лякатися, коли відчув, як Лікар узяв мене за руку і прокричав мені у вухо:

– Не хвилюйся! Не бійся! Це просто деякі з моїх улюбленців. Мене не було три місяці, й вони радіють, що я знову вдома. Стій спокійно де стоїш, поки я не засвічу світло. Боже милий, оце так гроза! Ви тільки послухайте, який грім!

Отож я стояв у чорній як смола, у темряві, доки усі види тварин, яких я не міг бачити, ґелґотали й штовхалися навколо мене. Це було дивне й приємне відчуття.

Я частенько замислювався над тим, коли зазирав через ґратки воріт, як виглядає Лікар Дуліттл і що там знаходиться всередині цього веселого маленького будиночка. Проте я ніколи не міг собі уявити, що там буде щось подібне. Але якимось чином, відчувши Лікареву долоню на своїй руці, я вже не боявся, а просто розгубився. Усе це нагадувало якийсь чудернацький сон, і я вже почав сумніватися, чи й справді не сплю, коли знову почув голос Лікаря:

– Мої кляті сірники всі намокли. Вони не хочуть запалюватися. У тебе часом сірників немає?

– Ні, боюся, що нема, – відказав я.

– Не біда, – зазначив він. – Сподіваюся, Чап-Чап десь нам роздобуде світло.

І тоді Лікар зробив язиком якісь смішні клацальні звуки, і я почув, як хтось знову тупоче вгору по сходах і починає розбігатися по кімнатах над нами.

Потім ми досить довго чекали, але нічого не відбувалося.

– Нам ще довго ждати світла? – запитав я. – Якась тварина сидить у мене на ногах, і пальці вже починають німіти.

– Ні, тільки хвильку, – заспокоїв мене Лікар. – За хвильку вона повернеться.

І саме тоді я побачив перші відблиски вогню десь на верхньому східцевому майданчику. Усі звірі відразу ж затихли.

– Я думав, ви живете один, – сказав я Лікареві.

– Так воно й є, – сказав він. – Це Чап-Чап несе світло.

Я поглянув угору на сходи, намагаючись збагнути, про кого йдеться. Що там було далі за східцевим майданчиком, я побачити не міг, зате я чув надзвичайно дивні кроки на вищому прольоті сходів. Звук був такий, наче хтось зістрибує з однієї сходинки на іншу, причому на одній нозі.

Коли світло спустилося нижче, воно стало яскравішим і почало відкидати дивні тіні, що стрибали по стінах.

– Ну нарешті! – промовив Лікар. – Мила добра Чап-Чап!

А потім мені здалося, що це насправді сон. Бо з-за повороту східцевого майданчика висунула шию і застрибала вниз по сходах на одній нозі біла без жодної плямочки качка. А в своїй правій лапі вона тримала запалену свічку!

1.Ма5рші, або приморські луки – низовинні смуги морського узбережжя, затоплювані лише під час найвищих припливів або нагонів морської води.

Bepul matn qismi tugad.