Kitobni o'qish: «Стук у браму»

Franz Kafka

DER SCHLAG ANS HOFTOR

Переклад з німецької Ігоря Андрущенка

Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мєшкова

Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2019 році

© І. В. Андрущенко, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Опис однієї боротьби

І, вбравшись, ходять люди

По ріні ваги-переваги

Під небесами широченними оцими,

Які сягають по далекі горбовини

Від пагорбів удалині помітних.

I

Годині о дванадцятій деякі люди вже підвелися, вклонились, потиснули одне одному руки, сказали, що було дуже приємно, і вийшли через велику дверну пройму в передпокій, аби вдягтися. Господиня стояла посеред кімнати, рухливо кланяючись, а її сукня лягала витонченими бганками.

Я сидів за маленьким столиком – у нього були три витягнуті тонкі ніжки, – прикладаючись до третьої чарчини «Бенедиктину» й одночасно оглядаючи свій невеликий запас печива, яке я сам знайшов і наклав собі, бо воно мало тонкий смак.

Тут до мене підійшов мій новий знайомий і, трохи неуважно посміхнувшись моєму заняттю, сказав тремтячим голосом:

– Даруйте, що я підійшов до вас. Але досі я сидів один зі своєю дівчиною в сусідній кімнаті. З пів на одинадцяту, зовсім не так довго. Вибачте, що я це говорю вам. Ми ж не знаємо один одного. Чи не правда, що ми зустрілися на сходах і сказали один одному кілька важливих слів, а тепер я вже говорю вам про свою дівчину, але ви вже мені – прошу вас – даруйте, щастя рветься з мене назовні, я нічого не міг вдіяти. А що в мене немає інших знайомих, яким я довіряю…

Так він говорив. А я засмучено подивився на нього – шматок-бо фруктового торта, який перебував у мене в роті, був недобрий на смак – і сказав йому в його приємно спаленіле лице:

– Я радий, що здаюся вам гідним довіри, але засмучений тим, що ви мені це розповідаєте. І ви самі – не були б ви такі схвильовані – відчули б, як це недоречно – розповідати людині, яка сидить на самоті і п’є горілку, про кохану дівчину.

Коли я це сказав, він раптом сів, відкинувся й опустив руки. Потім, зігнувши в ліктях, притиснув їх до себе і досить гучним голосом заговорив наче до себе самого:

– Ми сиділи там самі-самісінькі… в кімнаті… з Аннерль, і я цілував її… цілував… її… в губи… цілував вухо… плечі.

Кілька чоловіків, які стояли поблизу і вирішили, що точиться якась жвава розмова, позіхаючи, підійшли до нас. Тому я встав і голосно сказав:

– Добре, якщо ви хочете, я піду, хоча нерозумно йти зараз на Лаврінову гору¹, адже погода ще холодна, а що випало трохи снігу, то дороги слизькі, наче ковзанка. Але якщо ви хочете, я піду з вами.

Спершу він здивовано подивився на мене і розкрив рота з широкими і червоними вологими губами. Але потім, побачивши чоловіків, які були вже близенько, засміявся, встав і сказав:

– О, нічого, холод на користь, наш одяг увесь просякнутий жаром і димом, та й я, напевно, п’яненький, хоча пив мало, атож, попрощаємося й підемо.

Ми підійшли до господині, і, коли він цілував їй руку, вона сказала:

– Їй-бо, я рада, що сьогодні у вас таке щасливе обличчя, зазвичай воно серйозне й тоскне.

Доброта цих слів зворушила його, і він іще раз поцілував їй руку; вона усміхнулася.

У передній стояла покоївка, ми побачили її зараз уперше. Вона подала нам пальто і взяла потім ліхтарик, щоб посвітити нам на сходах. А гарна ж була дівчина. Шия в неї була оголена і тільки під підборіддям пов’язана чорною оксамитовою стрічкою, а її просторо вбране тіло граційно згиналося, коли вона спускалася перед нами по сходах, світячи ліхтариком. Її щоки розчервонілись, бо вона випила вина, а її вуста були напіввідкриті.

Внизу сходів вона поставила ліхтарик на сходинку, похитуючись, пішла до мого знайомого, обняла і поцілувала його й затрималася в обіймах. Лише коли я вклав їй у руку монету, вона сонно відірвалася від нього, повільно відкрила маленькі двері під’їзду і випустила нас у ніч.

Над порожньою, рівномірно освітленою вулицею стояв великий місяць на трохи хмарному і через це ще ширшому небі. Лежав сніжок. Ноги на ходу ковзали, тому треба було робити маленькі кроки.

Щойно ми вийшли на вулицю, я помітно підбадьорився. Я пустотливо задирав ноги, тріскотячи суглобами, викрикував на всю вулицю якесь ім’я, наче від мене за рогом зник приятель, підстрибуючи, кидав угору капелюх і хвалькувато підхоплював його.

А мій знайомий незворушно йшов поруч. Голова його була опущена. І він нічого не говорив.

Це здивувало мене, бо ж я очікував, що радість його роздратує, коли навколо нього не стане людей. Я принишкнув. Щойно я зібрався схвально плеснути його по плечу, як мене охопив сором, і я ніяково відсмикнув руку. Що вона не була мені потрібна, то я застромив її в кишеню пальта.

Отже, ми йшли мовчки. Я стежив за звуками наших кроків і не розумів, що мені за ним не вгнатися. Це трохи хвилювало мене. Місяць був ясний, усе було видно чітко. Там і сям хтось дивився у вікно і розглядав нас.

Коли ми прийшли на вулицю Фердинанда, я помітив, що мій знайомий завів якусь мелодію; зовсім тихо, але я почув. Я образився на це. Чому він зі мною не розмовляв? А якщо я йому не потрібен, навіщо він порушив мій спокій. Я з досадою згадав про славні ласощі, які я через нього залишив на столику. Я згадав також про «Бенедиктин» і трохи повеселішав, майже, можна сказати, запишався. Я взявся в боки і уявив, що гуляю самохіть. Я був у гостях, врятував від ганьби одного невдячного юнака і тепер гуляю під місяцем. Весь день на службі, ввечері в гостях, уночі на вулиці і нічого надміру. Безмежно природний лад життя!

Однак мій знайомий ще йшов ззаду, ба він навіть пришвидшив крок, помітивши, що відстав від мене, і вдав, що це цілком природно. А я подумав, чи не краще мені звернути в бічну вулицю, бо ж не зобов’язаний я гуляти разом. Я можу піти додому один, і ніхто не сміє затримувати мене. Запалю настільну лампу в залізному корпусі в себе в кімнаті, сяду в своє крісло, що стоїть на драному східному килимі… Коли я дійшов цієї думки, мене охопила слабкість, яка завжди бере мене, щойно подумаю про те, аби знову піти в своє житло і знову на самоті проводити години серед помальованих стін і на підлозі, яка, якщо дивитися на неї в люстро із золотою рамою, що висить на задній стіні, косо падає вниз. У мене втомилися ноги, і я вже готовий був у всякому разі піти додому і лягти в ліжко, як раптом у мене виник сумнів, чи треба, йдучи геть, прощатися зі своїм знайомим чи ні. Але я був занадто боязкий, щоб піти не попрощавшись, і занадто слабкий, щоб попрощатися голосно, тож я знову зупинився, сперся на будинкову стіну, освітлену місяцем, і почекав.

Мій знайомий підійшов бадьорим кроком і був, мабуть, певною мірою стурбований. Він заметушився, закліпав очима, розпростер руки, різко скинув голову в мій бік, бажаючи, здавалося, всім цим показати, що здатен гідно оцінити жарт, який я утнув тут для його розваги. Я був безпорадний і тихо сказав:

– Сьогодні веселий вечір.

При цьому я видав вимучений смішок. Він відказав:

– Так, а ви бачили, як і покоївка поцілувала мене?

Я не міг говорити, бо в моєму горлі було повно сліз, тому я спробував висурмити, наче поштовий ріжок, щоб не залишатися німим.

Він спершу заткнув вуха, потім, люб’язно дякуючи, потиснув мені праву руку. Та, напевно, виявилася на дотик холодною, бо він одразу відпустив її і сказав:

– У вас холоднюща рука, губи покоївки були тепліші, авжеж.

Я тямуще кивнув головою. Благаючи Господа дати мені стійкість, я сказав:

– Так, правда ваша, ми підемо додому, вже пізно, а завтра вранці мені йти на службу; уявіть собі, можна і там поспати, але це не годиться. Ви маєте рацію, підемо додому.

При цьому я подав йому руку, немов справу було остаточно вирішено. Але він з посмішкою підхопив мою манеру висловлюватися:

– Так, ви маєте рацію, таку ніч не можна проспати в ліжку. Уявіть собі, скільки щасливих думок душиш ковдрою, коли спиш один у своєму ліжку, і скільки нещасних снів зігріваєш нею.

І, радіючи з цього натхнення, він із силою схопив мене за піджак на грудях – вище він не діставав – і з запалом трусонув мене; потім заплющив очі і довірливо сказав:

– Знаєте, який ви? Ви смішний.

При цьому він пішов далі, а я пішов за ним, не помітивши того, бо мене цікавила його думка.

Спершу мене це потішило, бо як би показувало, що він прозирає в мені щось таке, чого в мені хоч і не було, але воно підносило мене в його очах тим, що він це прозирав. Таке ставлення мене щасливило. Я був радий, що не пішов додому, і мій знайомий набув для мене неабиякої ваги, адже він надавав мені перед людьми цінність, яку я отримував від нього без будь-яких моїх зусиль! Я дивився на мого знайомого ласкавими очима. Подумки я захищав його від небезпек, надто від суперників і ревнивців. Його життя стало мені дорожче за моє власне. Я вважав його обличчя за гарне, я був гордий його успіхом у жіночої статі і долучався до поцілунків, які він цього вечора отримав від двох дівчат. О, цей вечір був веселий! Завтра мій знайомий говоритиме з панною Анною; спершу, звісно, про речі звичайні, а потім він раптом скаже: «Вчора вночі я був руч об руч з однією людиною, яку ти, мила Анна, напевно ніколи не зустрічала. На вигляд вона – як це описати? – як розгойдана жердина, на яку трохи криво настромлена жовтошкіра і чорнява голова. Його тіло обвішано безліччю невеликих, яскравих, жовтуватих клаптиків, які вчора цілком прикривали його, бо в тиші цієї ночі гладко прилягали до нього. Він боязко йшов поруч зі мною. Ти, моя мила Аннерль, ти, що вміє так добре цілувати, ти, я знаю, трохи посміялась і трохи злякалася б, а я, чия душа розлітається по вітру від кохання до тебе, я радів його присутності. Він, може, нещасний, і тому він мовчить, і все ж при ньому відчуваєш безперервне щасливе занепокоєння. Адже вчора я був зламаний власним щастям, але я мало не забув про тебе. Мені здавалося, що з кожним подихом його запалих грудей підносилося тверде склепіння зоряного неба. Обрій розчинився, і під палаючими хмарами відкрилися ті нескінченні далі, які роблять нас щасливими… О небо, як я кохаю тебе, Аннерль, і твій поцілунок мені миліший за будь-які далі. Більше не будемо говорити про нього, а кохатимемо одне одного».

Коли ми, повільно крокуючи, вийшли потім на набережну, я хоч і заздрив своєму знайомому через поцілунки, але і радів, що переді мною, яким я йому видаюся, йому, ймовірно, соромно.

Так думав я. Але мої думки тоді плуталися, бо Влтава і міські квартали на іншому березі були оповиті темрявою. Горіло, граючись із задивленими очима, лише кілька вогнів.

Ми зупинилися біля огорожі. Я вдягнув рукавички, бо від води віяло холодом; потім я не знати чому зітхнув, як це хочеться зробити біля річки вночі, і хотів піти далі. Але мій знайомий дивився в воду і не ворушився. Потім він підійшов ще ближче до поручнів, сперся ліктями на залізо і поклав чоло на долоні.

Це здалося мені дурним. Я змерз і підняв комір пальта. Мій знайомий випростався і перехилився через перила тулубом, який тримався тепер на його напружених руках. Я засоромлено поквапився заговорити, щоб придушити позіхання:

– Правда ж, дивно, що саме тільки ніч здатна цілком накрити нас спогадами? Зараз, наприклад, мені пригадується ось що. Одного разу я сидів на лавці на березі річки в незручній позі. Поклавши голову на руку, що лежала на дерев’яній спинці лавки, я дивився на туманні гори іншого берега і чув ніжну скрипку, на якій хтось грав у прибережному готелі. По обох берегах снувалися потяги, пускаючи блискучий дим.

Так говорив я, гарячково намагаючись уявити за словами якісь любовні історії з цікавими становищами; не завадило б і трохи грубості, рішучості, насильства.

Але не встиг я вимовити перші слова, як мій знайомий байдуже і лише здивувавшись, що я досі тут, – так мені здалось – обернувся до мене і сказав:

– Знаєте, так завжди буває. Коли я сьогодні спускався по сходах, щоб ще прогулятися ввечері, перш ніж піти в гості, я здивувався тому, як теліпалися мої червоні руки в білих чохлах, і тому, що теліпалися вони неабияк жваво. Тут я став чекати пригоди. Так завжди буває.

Останнє він кинув уже на ходу, ненароком, як маленьке спостереження. Мене ж це вельми зворушило, і я засмутився, що, можливо, йому неприємна моя довготелеса фігура, поруч з якою він цілком міг здатися занадто маленьким. І ця обставина, хоча надворі стояла ніч і ми майже нікого не зустрічали, мучила мене так сильно, що я зігнув спину аж так, що мої руки на ходу торкалися колін. Але щоб мій знайомий не помітив мого наміру, я міняв свою поставу дуже поступово, з великою обережністю і намагався відвернути від себе його увагу зауваженнями про дерева на Стрілецькому острові і про те, як у річці відбиваються ліхтарі на мості. Але він раптом різко повернувся обличчям до мене і поблажливо сказав:

– Чому ви так ходите? Ви ж геть згорбилися і заввишки стали майже з мене.

Що він сказав це люб’язно, то я відповів:

– Це можливо. Але мені ця поза приємна. Я слабенький, знаєте, і мені буває занадто важко триматися прямо. Це не дрібниця, я дуже довго…

Він сказав дещо недовірливо:

– Та це просто примха. Раніше ж ви, по-моєму, йшли, випроставшись на весь зріст, та й в гостях ви трималися непогано. Ви ж навіть танцювали – чи ні? Ні? Але йшли ви гордо, і це ви, звичайно, можете і зараз.

Я відповів наполегливо і з заперечувальним жестом:

– Так, так, я йшов гордо. Але ви недооцінюєте мене. Я знаю, що таке хороші манери, і тому йду згорбившись.

Але це не здалося йому простим, в сум’ятті від свого щастя він не зрозумів зв’язок моїх слів і докинув тільки:

– Ну, як знаєте, – і подивився на годинник Мельникової вежі, який показував майже першу годину.

Я ж сказав подумки: «Яка безсердечна ця людина! Яка прикметна й явна його байдужість до моїх смиренних слів! Вона щаслива, ось у чому біда, і така властивість щасливих – вважати за природне все, що відбувається навколо них. Їхнє щастя встановлює в усьому чудовий зв’язок. І якби я стрибнув зараз у воду або якби почав перед ним корчитися в судомах на бруківці під цією аркою, то все одно б я мирно вписався в його щастя. Так, якби йому втовкмачити – щасливі такі небезпечні, це безсумнівно, – він убив би мене як зарізяка. Це не підлягає сумніву, і, що я боягузливий, то я від жаху навіть не наважився б закричати… О боже!»

Я в страху озирнувся. Удалині перед кав’ярнею з прямокутними чорними вікнами по бруківці ковзав поліцист. Його шабля трохи заважала йому, він узяв її в руку, і тепер справа пішла значно краще. А вже почувши здалеку, що він слабо скрикує, я остаточно переконався, що він мене не врятував би, коли моєму знайомому схотілося б випустити з мене дух.

Зате тепер я знав, що мені робити, бо якраз перед страшними подіями мене охоплює велика рішучість. Мені слід було втекти. Це було дуже легко. Тепер, біля повороту ліворуч до Карлового моста, я міг шмигнути направо в Карпову вулицю. Вона була з закутками, там було багато темних підворіть і пивничок, наразі ще відкритих; мені не слід було впадати у відчай.

Коли ми вийшли з-під арки в кінці набережної, я з піднятими руками побіг у цю вулицю; але достоту, добігши до маленьких дверей церкви, впав, бо там була сходинка, яку я не помітив. Гупнувся добряче. Найближчий ліхтар був далеко, я лежав у темряві. З пивниці навпроти вийшла товстуха з закуреним ліхтариком – подивитися, що трапилося на вулиці. Фортепіанна гра змовкла, і якийсь чоловік розкрив прочинені двері нарозтвір. Він чудово харкнув на сходинку і, лоскочучи товстуху між грудей, сказав, що те, що сталося, у всякому разі не має значення. Потім вони повернулись, і двері знову зачинилися.

Спробувавши встати, я знову впав. «Ожеледь», – мовив я і відчув біль у коліні. Але все ж мене тішило, що люди з пивниці мене не побачили, і тому мені здалося, що найзручніше пролежати тут до схід сонця.

Мій знайомий дійшов один, напевно, до моста, не помітивши мого зникнення, бо до мене він прийшов не відразу. Я не бачив, щоб він був здивований, коли співчутливо схилився до мене і погладив мене м’якою рукою. Він провів по моїх вилицях вгору і вниз, а потім поклав два товстих пальці на мій низький лоб.

– Ви забилися, так? Ожеледь, треба бути обережним… У вас болить голова? Ні? Так-то.

Він говорив співуче, немов розповідав історію, до того ж дуже приємну історію про далезний біль у чиємусь коліні. Він і руками рухав, а й не думав піднімати мене. Я підпер собі голову правою рукою – лікоть лежав на бруківці – і забубонів, як старий дяк, щоб не забути це:

– Не знаю, власне, навіщо я побіг праворуч. Але я побачив, як під аркадами цієї церкви – не знаю, як вона зветься, о, будь ласка, даруйте – бігає кішка, маленька кішечка, і шерсть у неї була світла. Тому я помітив її… О ні, річ не в цьому, даруйте, але досить важко цілий день володіти собою. Для того ми і спимо, щоб змогтися для цієї праці, а якщо ми не спимо, то з нами нерідко трапляються безглузді речі, але було б неввічливо з боку наших супутників голосно цьому дивуватися.

Мій знайомий, тримаючи руки в кишенях, подивився на порожній міст, на Конгрегаційну церкву², потім – на небо, під той час ясне. Що він не слухав мене, то злякано сказав:

– Ну, чому ж ви не говорите, дорогий? Вам зле?.. Ну, чому ж ви, власне, не встаєте?.. Адже тут холодно, ви застудитесь, а потім ми ж збиралися на Лаврінову гору.

– Звичайно, – мовив я, – вибачте, – і підвівся самостійно, відчуваючи, проте, сильний біль. Я хитався і мимоволі вперся поглядом у статую Карла Четвертого, щоб дізнатися, де я перебуваю. Але місячне світло було невправне і Карла Четвертого теж зворухнуло. Я здивувався, і мої ступні значно зміцніли через страх, що Карл Четвертий впаде, якщо я не приберу заспокійливої пози. Згодом моє зусилля виявилося марним, бо Карл Четвертий таки впав, якраз коли мені подумалося, що мене кохає дівчина у гарній білій сукні.

Я б’юся марно і багато пропускаю. Яка це щаслива була думка щодо дівчини!.. І як це мило було з боку місяця, що він висвітлював і мене, а я через скромність хотів стати під склепіння вежі біля мосту, зрозумівши, що це просто природно, щоб місяць освітлював усе. Тому я з радістю розпросторив руки, щоб повністю насолодитися місяцем… Тут мені згадалися вірші:

 
Я скакав через вулиці,
Тупаючи у повітрі,
Наче п’яний бігун, —
 

і мені зробилося легко, коли я, вдаючи з допомогою млявих рук плавальні рухи, безболісно й легко посунув уперед. Моїй голові було спокійно в прохолодному повітрі, а кохання дівчини в білому сумно захоплювало мене, бо мені здавалося, ніби я пливу геть від закоханої, а також від туманних гір її краю… І я згадав, що одного разу зненавидів одного щасливого знайомого, який і зараз, можливо, йшов поруч зі мною, і потішився, що моя пам’ять така гарна, що в ній зберігаються навіть такі другорядні речі. Адже у пам’яті навантаження велике. Раптом у голову полізли назви всієї сили-силенної зірок, хоча я ніколи не вчив їх. Так, це були цікаві назви, важко запам’ятовувані, але я знав усі і дуже точно. Високо піднявши вказівний палець, я голосно викрикував назву кожної… Але я недовго називав зірки, бо мені треба було плисти далі, якщо я не хотів зануритися занадто глибоко. Але щоб мені потім не сказали, що плисти над бруківкою може кожен і про це не варто розповідати, я, налягши на ноги, піднявся над поручнями і кружляв уплин біля кожної статуї святого, яку зустрічав на шляху… Біля п’ятої, саме коли я впевненими помахами затримався над бруківкою, мій знайомий схопив мою руку. Тепер я знову стояв на бруківці і відчував біль у коліні. Я вже забув назви зірок, а щодо милої дівчини пам’ятав тільки, що на ній була біла сукня, але ніяк не міг згадати, які підстави були у мене вірити в її кохання. У мені піднялася велика і цілком обґрунтована злість на свою пам’ять і страх, що я втрачу цю дівчину. І я заходився напружено і безперервно повторювати «біла сукня, біла сукня», щоб хоча б за допомогою однієї цієї ознаки зберегти її для себе. Але це не допомогло. Мій знайомий чимраз ближче підступав до мене зі своїми промовами, і тієї миті, коли я почав розуміти його слова, щось біле витончено перехопилося перилами мосту, пронеслося через мостову вежу і стрибнуло в темну вулицю.

– Я завжди любив, – сказав мій знайомий, вказуючи на статую святої Людмили, – руки цього янгола, ліворуч. Їхня тонкість безмежна, і пальці тремтять, напружившись. Але від сьогоднішнього вечора ці руки мені байдужі, можна сказати, бо я цілував руки.

Тут він обійняв мене, поцілував мій одяг і притулився головою до мого тулуба.

Я сказав:

– Так, так. Я вам вірю. Я не сумніваюся, – і при цьому щипав своїми пальцями, коли він відпускав їх, його литки. Але він цього не відчував. Тоді я сказав собі: «Чому ти йдеш з цією людиною? Ти її не любиш і ненависті до нього теж не плекаєш, бо щастя полягає тільки в дівчині, і навіть точно невідомо, що вона вбирається в білу сукню. Значить, ця людина тобі байдужа… повтори: байдужа. Але вона й безпечна, як з’ясувалося. Тому йди з ним далі на Лаврінову гору, бо ти вже на шляху туди прекрасної ночі, але не заважай йому говорити і розважайся по-своєму, цим – скажи це тихо – ти захистиш себе найкраще».

II

Забави, або доказ того, що жити не можна

1. ЇЗДА ВЕРХИ

Напрочуд спритно я вже скочив на плечі свого знайомого і, штовхаючи кулаками в спину, змусив його тікати підтюпцем. А коли він ще комизився і часом навіть зупинявся, я бив його чобітьми по животу, щоб осмілити. Це вдалося, і ми з хорошою швидкістю проникали чимраз далі вглиб великого, але ще невикінченого краю, де був вечір.

Путівець, яким я їхав, був кам’янистий і помітно йшов угору, але якраз це мені подобалося, і я змушував його стати ще кам’янистішим і крутішим. Варто було моєму знайомому спіткнутися, як я тягнув його за волосся вгору, а варто було йому застогнати, лупив кулаками по голові. При цьому я відчував, яка корисна для мого здоров’я ця вечірня їзда верхи в цьому гарному настрої, і, щоб зробити її ще скаженішою, я пускав на нас довгі пориви зустрічного вітру. Тепер я ще й збільшував на широких плечах свого знайомого підскоки при їзді верхи і, обома руками вчепившись в його шию, далеко закидав голову і дивився на різноманітні хмари, які, слабкіші за мене, незграбно летіли за вітром. Я сміявся і тремтів від відваги. Моє пальто розіпнулося і давало мені силу. При цьому я міцно зчіплював руки, вдаючи, ніби не знаю, що тим самим душý свого знайомого.

А в небо, що його мені поступово закривали викривлені гілки дерев, які росли з моєї волі край дороги, я в гарячці руху кричав:

– У мене ж є інші справи, крім того, щоб вічно слухати любовну маячню. Чому він прийшов до мене, цей балакучий закоханий? Вони всі щасливі і стають особливо щасливі, коли інший це знає. Вони думають, що у них зараз щасливий вечір, і вже тому радіють майбутньому життю.

Тут мій знайомий впав, і, оглянувши його, я побачив, що у нього важко поранене коліно. Що користі від нього більше не було, то я залишив його на каменях і тільки свистком спустив з висоти кілька шулік, які слухняно і з поважними дзьобами сіли на нього, щоб його охороняти.

2. ПРОГУЛЯНКА

Я незворушно пішов далі. Але, боячись, що пішки гірською дорогою йти буде важко, я змусив дорогу робитися дедалі пологішою і нарешті спуститися в долину.

Камені зникли з моєї волі, вітер затих і загубився в вечорі. Я йшов хорошим кроком, а що я йшов з гори, то підніс голову, підібрався і схрестив руки на потилиці. Оскільки я люблю ялинники, я йшов через ялинники, а що мені подобається мовчки дивитися на зоряне небо, то зірки сходили для мене на широко розпростореному небі повільно і спокійно, як це взагалі їм властиво. Я бачив лише окремі витягнуті хмари, гнані вітром, який дув тільки на їхній висоті.

Далеченько проти моєї дороги подумки я поставив, ймовірно, відокремлену від мене рікою гору, вершина якої поросла чагарником і межувала з небом. Мені чітко було видно навіть дрібні розгалуження і рухи найвищих гілок. Це видовище, хоч яке воно було звичайне, потішило мене настільки, що, хитаючись пташкою на прутах цих віддалених скуйовджених кущів, я забув наказати зійти місяцю, який уже лежав за горою, обурюючись, ймовірно, на таку затримку.

Аж тут прохолодне сяйво, що передує сходу місяця, розтеклося по горі, і раптом місяць сам піднявся за одним із неспокійних кущів. Я ж під цей час дивився в інший бік, і, коли я тепер подивився вперед і раптом побачив, як він світить вже майже всією своєю повнею, я з тьмяними очима зупинився, бо здавалося, що моя похила дорога веде прямо в цей страшний місяць.

Але незабаром я звик до нього і спокійно спостерігав, як важко він підбивається, поки нарешті – а ми з ним пройшли назустріч один одному вже неабияку відстань – не відчув приємної сонливості, яка напала на мене, як я думав, через труднощі цілого дня, яких я, правда, вже не пам’ятав. Я йшов деякий час із заплющеними очима, не засинаючи тільки завдяки тому, що голосно і рівномірно плескав у долоні.

Та потім, коли дорога стала вислизати у мене з-під ніг і все, стомившись, як і я, почало зникати, я поквапився гарячково видертися на схил праворуч дороги, щоб ще вчасно прийти в високий, заплутаний сосновий ліс, де збирався проспати ніч. Треба було поспішати. Зірки вже темніли, і місяць недолужно тонув у небі, як у бурхливій воді. Гора була вже частиною ночі, дорога тривожно закінчувалася там, де я повернувся до схилу, а з глибини лісу чувся дедалі ближчий гуркіт падаючих стовбурів. Тепер я міг би відразу впасти в мох і заснути, але, боячись мурах, я, чіпляючись за стовбур ногами, виліз на дерево, яке теж уже хиталося без вітру, ліг на гілку, сперся головою на стовбур і квапливо заснув, а на тремтливому кінці гілки сиділа й хиталася білочка моєї примхи зі стрімким хвостом.

Річка була широка, і галасливі хвильки її були освітлені³. На іншому березі теж були луки, які переходили потім у чагарник, за яким ген-ген бовваніли світлі алеї плодових дерев, що йшли до зелених пагорбів.

Зрадівши цьому виду, я ліг і, затиснувши собі вуха через страх почути плач, подумав, що тут можу заспокоїтися. Адже тут порожньо і красиво. «Не потрібна велика мужність, щоб тут жити. Тут доведеться мучитися, як деінде, але при цьому не доведеться гарно рухатися. Це буде ні до чого. Бо тут тільки гори і велика річка, і я ще досить розумний, щоби вважати їх безживними. Так, спотикаючись на самоті на дедалі вищих лугових стежках, я буду не більше полишеним, аніж ця гора, хіба що почуватимуся полишеним. Але думаю, що і це минеться».

Так грав я зі своїм майбутнім життям і завзято намагався забути. При цьому я, мружачись, дивився на те небо, що вирізняється напрочуд щасливим забарвленням. Таким я вже давно не бачив його, це зворушило мене і нагадало мені окремі дні, коли я теж думав, що бачу його таким. Я забрав долоні від вух, розвів руки в різні боки і впав у трави.

Я почув, як далеко хтось тихо схлипує. Зірвався вітер, і з шурхотом злетіли купи сухого листя, яких я раніше не бачив. З плодових дерев шалено посипалися на землю незрілі плоди. З-поза якоїсь гори піднялися потворні хмари. Хвилі ріки скрипіли і поступалися назад од вітру.

Я швидко встав. У мене боліло серце, бо тепер мені здавалося неможливим вибратися з моїх знегод. Я вже хотів покинути цю місцевість, щоб повернутися у своє колишнє життя, як раптом мене пройняла думка: «Як чудово, що в наш час значних осіб іще переправляють через річки в такий непростий спосіб. Нічим іншим цього не пояснити, як тим, що це старий звичай». Я похитав головою, бо був здивований.

3. ТОВСТУН

а) Промова до місцевості

З кущів на інший берег вийшло четверо кремезних голих чоловіків, які несли на плечах дерев’яні ноші. На цих ношах по-східному сидів товстючий чоловік. Хоча його несли через кущі по бездоріжжю, він не розсовував колюче гілля, а спокійно розштовхував його своїм нерухомим тілом. Його складчасті маси жиру були розпластані так ретельно, що цілком покривали носилки і ще звисали з боків, як краї жовтуватого килима, однак нітрохи не заважали йому. У нього був нехитрий вираз обличчя людини, яка задумалась і не намагається приховати це. Часом він заплющував очі; коли він відкривав їх знову, підборіддя його кривилося.

– Ця місцевість заважає мені думати, – сказав він тихо, – через неї мої міркування гойдаються, наче ланцюгові мости під час божевільного перебігу. Вона гарна і тому хоче, щоб на неї дивилися.

Я заплющую очі і кажу: ти, зелена горо біля річки, ти, у якій проти води є перекотисте каміння, ти красива.

Але вона незадоволена, вона хоче, щоб я розплющив очі і дивився на неї.

А якщо я з заплющеними очима скажу: горо, я тебе не люблю, бо ти нагадуєш мені хмари, вечірні зорі і високе небо, а це речі, які змушують мене мало не плакати, бо їх не досягти тому, кого носять на маленьких ношах. А показуючи мені все це, ти, підступна горо, затуляєш мені даль, яка мене тішить, бо в прекрасній перспективі показує досяжне. Тому я не люблю тебе, горо біля води, ні, я не люблю тебе.

Але ця промова залишить її такою ж байдужою, як попередня, якщо я не говоритиму з розплющеними очима. Інакше вона не буде задоволена.

А хіба ми не повинні продовжувати її прихильність до нас, щоб узагалі зберегти її, ту, яка плекає таку химерну пристрасть до каші наших мізків? Вона обвалить на мене свої зубчасті тіні, вона мовчки виставить переді мною жахливо голі стіни, і мої носії спіткнуться об каміння на дорозі.

Але не тільки гора така пихата, така настирлива і така потім мстива, таке ж і все інше. Тому я повинен, округливши очі – о, їм боляче, – раз по раз повторювати:

«Так, горо, ти прекрасна, і мене тішать ліси на твоєму західному схилі… І тобою, квітко, я теж задоволений, і твій рожевий колір веселить мені душу… Ти, траво на луках, вже висока і потужна і даруєш прохолоду… І ти, дивовижний чагарнику, який штрикається так несподівано, що наші думки відразу розсіюються. А до тебе, річко, я маю таку велику симпатію, що дам пронести себе через твою пружну воду».

Голосно вимовивши десять разів цю хвалебну промову, що супроводжувалася смиренними рухами його тулуба, він опустив голову і, заплющивши очі, сказав:

– А тепер я прошу вас – горо, квітко, траво, чагарнику й річко, – дайте мені трохи місця, щоб я міг дихати.

Тут дійшло до хапливого пересування навколишніх гір, які посунулися за габу туману. Алеї хоч і залишилися на місці, сяк-так зберігаючи ширину дороги, але завчасно розпливлися: на небі перед сонцем стояла волога хмара з ледь просвічуваними краями, в тіні якої місцевість опускалась, а всі предмети втрачали свої прекрасні обриси.