Kitobni o'qish: «Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання»

© С. Мендор, художнє оформлення, 2021

© Ігор Андрущенко, переклад українською, 2019

© Наталка Сняданко, переклад українською, 2006

© Петро Таращук, переклад українською, 2006

* * *

Листи до Мілени

(Квітень 1920 р.) Мерано-Унтермайс¹, пансіон «Оттобурґ»

Дорога пані Мілено,

щойно ущух дощ, який падав два дні й одну ніч, ймовірно, лише ненадовго, – подія, втім, така, що її варто відсвяткувати, і з такої нагоди я пишу Вам. Дощ був, до речі, доволі стерпний, це через те, що навколо мене чужина, вона, щоправда, невелика, але гріє душу. Ви ж теж, якщо моє враження точне (недовге єдине напівніме побачення вочевидь у пам’яті не стерти), тішилися віденською чужиною; потім, можливо, все затьмарили обставини, але Ви теж радієте на чужину як таку? (Втім, це, напевно, недобра ознака, і краще б на неї не радіти.)

Живу я тут байдуже собі, ретельнішої турботи тлінне тіло навряд чи б і витримало, балкон моєї кімнати купається в зелені, оповитий, залитий квітучими кущами (дивна тут рослинність – в таку погоду, за якої в Празі вже і калюжі б позамерзали, перед моїм балконом лельом-полельом розкриваються квіти), і при цьому він увесь виповнений сонцем (або, точніше, повитим у низькі хмари небом, ось уже майже тиждень), ящірки і птах, – дивний мезальянс, – відвідують мене; о, як би я хотів подарувати Вам Мерано. Ви нещодавно написали, що «задихаєтесь», образ тут цілком збігається зі змістом, а ці краї, можливо, бодай трохи все пом’якшили.

Зі щирими вітаннями,

Ваш Ф. Кафка

(Квітень 1920 р.) Мерано-Унтермайс, пансіон «Оттобурґ»

Дорога пані Мілено,

я послав Вам кілька рядків з Праги, а потім з Мерано. Відповіді не було. Втім, рядки мої, звичайно ж, не потребували якоїсь пильної відповіді, і якщо Ваше мовчання – це всього лише ознака відносних гараздів, які, ми знаємо, часто виражаються у нехоті до писання листів, то я цілком задоволений. Але ж можливо також – і тому я пишу знову, – що в тих рядках своїх я Вас чимось образив (яка у мене тоді проти моєї волі груба рука, коли це так) або, що було б куди гірше, та хвилина перепочинку, про яку ви писали, знову позаду, і для Вас знову настали важкі дні. Щодо першого припущення мені сказати нічого, такий чужий мені цей намір, а все інше трохи ближче; що ж до другого не наважуюсь гадати, – та й як я можу гадати? – хочу тільки запитати: чому б Вам бодай ненадовго не виїхати з Відня? Ви ж не безпритульні, як інші. Можливо, прогулянка в Богемію додала б Вам сил? А якщо з якихось причин, мені невідомих, Ви не хочете в Богемію, то куди-небудь іще – може, незле було б навіть у Мерано? Ви бували в Мерано?

Отже, я очікую одного з двох. Або подальшого мовчання, це означає: «Не переймайтеся, у мене все гаразд»; або ж хоч декількох рядків.

Сердечно Ваш Кафка

Я раптом зрозумів, що, власне кажучи, не можу згадати в будь-яких подробицях Ваше обличчя. Бачу тільки, як Ви тоді проходили поміж столиків у кафе, прямуючи до виходу, Вашу фігуру, Вашу сукню – це все я бачу й досі.

Дорога пані Мілено,

серед віденської зневіри Ви працюєте над перекладом. Для мене це і зворушливо, і ганебно. Ви, напевно, встигли вже отримати лист від Вольфа², принаймні деякий час тому він уже писав мені про такий лист. Новели «Вбивця», нібито оголошеної в якомусь каталозі, я не писав, це непорозуміння; але якщо вона, далебі, краща, можливо, так воно і є.

Якщо судити з вашого останнього і передостаннього листів, тривоги й турботи, здається, геть цілком Вас відпустили, і я вельми цього Вам зичу – і Вам, і Вашому чоловікові. Пригадую, як одного недільного вечора кілька років тому брів набережною Франца Йозефа³ попід стінами будинків, і надибав на Вашого чоловіка: не кращий на вигляд, він йшов мені назустріч, – двоє великих фахівців з головного болю, втім, кожен цілком на свій лад. Я уже не пам’ятаю, чи то ми пішли далі вдвох, чи так і розминулися, зрештою, мабуть, різниця не така вже й велика. Але все це минуло і має залишитися в глибинах минулого. Чи добре у Вас удома?

Зі щирими вітаннями,

Ваш Кафка

(Мерано, квітень 1920 р.)

Отже, легені. Цілий день я повертав цю думку в голові й так і сяк, ні про що інше думати не міг. Не те щоб хвороба надто мене налякала; напевно – я на це сподіваюсь, і Ваші натяки про це, здається, свідчать, – вона торкнулася Вас лише м’яко, але навіть і серйозне захворювання легенів (половина Західної Європи зараз має більш-менш ушкоджені легені), знайоме мені самому ось уже три роки, радше прислужилося мені, ніж зашкодило. Років зо три тому це почалося в мене посеред ночі: з горла пішла кров. Я встав з ліжка (і це замість лежати й далі, як я згодом дізнався з приписів), – те, що трапилося, мене схвилювало, як усе нове, але, звичайно, трохи і налякало; я підійшов до вікна, вистромився назовні, потім пройшов до умивальника, походив по кімнаті, сів на ліжко – кров цідилася невпинно. Але при цьому я не те щоб був нещасний – бо перегодом я чомусь ясно раптом усвідомив, що по трьох, та ні, чотирьох роках нічниць я вперше – якщо, звичайно, кров зупиниться – зможу заснути. Незабаром усе припинилося (і відтоді не поверталося), тож залишок ночі я спав спокійно. Щоправда, вранці прийшла покоївка (я наймав тоді квартиру в Палаці Шенборнів), добра, мало не самовіддана, але напрочуд ділова дівчина, і, побачивши кров, сказала: «Pane doktore, s Vami to dlouho nepotrva»⁴. Втім, я почувався краще, ніж звичайно, пішов у контору і лише по обіді подався до лікаря. Розповідати, що було далі, тут уже ні до чого. Що я хотів сказати: мене налякала не Ваша хвороба (тим більше що я, без кінця перебиваючи сам себе і перебираючи свої спогади, прозираю за всією Вашою тендітністю майже по-селянськи бадьору, міцну натуру і доходжу висновку: ні, Ви не хворі, це лише застереження, а не захворювання легенів), – так от, не це мене налякало, а думка про те, що5 мало б передувати такому зриву. Тут я для початку виключаю інше, про що Ви пишете: вітер у кишенях свище, тільки чай та яблука, щодня з другої до восьмої, – все це речі, яких я не розумію, і вони явно потребують усних роз’яснень. Від цього я, отже, зараз відволікаюся (але тільки в листі – бо забути таке неможливо) і думаю лише про пояснення, яке я тоді наготував для захворювання в моєму випадку і яке надається до багатьох випадків. Здавалося, мозок мій тоді просто не міг більше витерплювати покладені на нього турботи й муки. Він сказав: «Я здаюсь; а якщо комусь таки важливо по змозі зберегти ціле, нехай полегшить мене від тягаря, і тоді ми ще якийсь час протримаємось». Аж тут озвалися легені – їм, видко, нічого було втрачати. Ці перемовини між мозком і легенями – без мого відома – були, напевно, жахливі.

І що ж Ви тепер робитимете? Скільки я розумію, трішки оберігати Вас – це річ мала. А те, що Вас треба трішки оберігати, має збагнути кожен, хто Вас любить, тут усі інші міркування повинні припнути язика. Отже, порятунок знайдено? Я ж сказав уже – але ні, не жартуватиму, в мене геть невесело на душі і не буде весело, доки Ви не напишете мені, чи вдалося Вам налагодити новий і здоровіший спосіб життя. Чому Ви на деякий час не поїдете з Відня – про це я вже не питаю по Вашому останньому листі, я все зрозумів, але ж і поблизу від Відня є чудові місця і багато де про Вас могли б пильно попіклуватись. Я не пишу сьогодні ні про що інше, нічого важливішого у мене немає в голові. Все інше – на завтра, зокрема і подяку за журнал: я був зворушений і посоромлений, засмучений і втішений. Ні, ще тільки про одне сьогодні: якщо Ви пожертвуєте бодай хвилиною Вашого сну заради перекладу, це буде все одно що навік мене проклясти. Бо коли одного разу дійде до суду, жодного особливого слідства не знадобиться, буде просто встановлено: він позбавив її сну. Тим самим я буду засуджений – і правом. Отже, я борюся і за себе, коли прошу Вас більше цього не робити.

Ваш Франц К.

(Мерано, кінець квітня 1920 р.)

Дорога пані Мілено,

сьогодні я хочу писати про інше, але – не пишеться. Не те щоб я брав усе аж надто серйозно; якби це було так, я писав би по-іншому, але ж має десь стояти для Вас шезлонг у саду, в напівзатіненому куточку, і склянок десять молока під рукою, щоб відразу дотягнутися. Нехай це навіть буде у Відні, ну і що, тим більше влітку, тільки б не голодувати і не тривожитися. Невже немає нікого, хто б у цьому допоміг? А що каже лікар?

Коли я вийняв журнал з великого конверта, я був майже розчарований. Я хотів почути що-небудь про Вас, а не цей аж надто знайомий голос зі старої могили. Навіщо він встряв поміж нас? А потім я зрозумів, що він же нас і звів. Але, між іншим, для мене незбагненно, як Ви зважилися взяти на себе цю тяжку працю, і я глибоко зворушений тим, з якою вірністю Ви її зробили, речення за реченням; що така вірність і та чудова природна впевненість, з якою Ви її зберігаєте, можливі в чеській мові, я й гадки не мав. Невже німецька й чеська мови такі близькі? Але хай там як, сама розповідь, кажучи по честі, кепська та й годі; мені було б легше, дорога пані Мілено, довести Вам це рядок за рядком, і хіба що моя відраза пересилила б необхідність доказів. Те, що розповідь Вам сподобалася, природно, надає їй цінність, але і трохи затьмарює для мене картину світу. Досить про це. «Сільського лікаря» Ви отримаєте від Вольфа, я йому написав.

Звісно, я розумію чеську. Мені вже не раз хотілося запитати Вас, чому Ви не напишете мені якось чеською. Це зовсім не тому, що Ви не володієте німецькою мовою. Здебільшого володієте Ви нею блискуче, а якщо десь раптом виявиться, що ви нею не володієте, вона самохіть схиляється перед Вами, і тоді це особливо чудово; ось німець цього від своєї мови ніяк не очікує, тож особисто він не наважується писати. Але я б хотів почитати Вас чеською, це ж ваша мова, адже тільки там, у ній, уся Мілена (переклад про це свідчить), а тут хіба що Мілена віденська або та, що збирається до Відня. Отже, по чеськи, будь ласка. І надішліть свої фейлетони, про які Ви пишете. Нехай вони «убогі», Ви ж пробралися крізь мою повістину – до якого місця? Не знаю. Але раптом і я зможу, а вже якщо не зможу, що ж – так і залишуся й далі в найкращому упередженні з усіх можливих.

Ви питаєте про мої заручини. Я був заручений двічі (коли хочете, навіть тричі – бо ж двічі з однією і тією ж дівчиною⁵); отже, тричі я був за якихось кілька днів од шлюбу. Перша історія цілком позаду (там уже нове подружжя і, як я чув, з’явився малюк), друга ще жива, але без будь-яких намірів узяти шлюб, себто, власне, вже й не жива – або, точніше кажучи, живе тепер самостійним життям завдяки людям. Узагалі я в цьому випадку – та й в інших теж – дійшов висновку, що чоловіки, можливо, більше страждають або, якщо поглянути на справу інакше, виявляють меншу опірність, а ось жінки завжди страждають безвинно, і це не тому, що вони тут «неспроможні що-небудь вдіяти», а в прямому розумінні, хоча воно, напевно, врешті-решт виявляється тією-таки «неспромогою». Втім, ламати над цим голову ні до чого. Ти ніби силкуєшся розбити один-єдиний казан у пеклі; по-перше, це не вдається, а по-друге, якщо і вдасться, ти хоч і згориш сам у розтопленій лаві, що з нього хлюпне, та пекло все одно залишиться у всій своїй красі. Треба діяти інакше.

Але спочатку, в усякому разі, треба лягти в саду і спробувати скуштувати всієї розкоші, яка тільки можлива, з хвороби, особливо якщо це хвороба несправжня. А розкоші в ній багато.

Ваш Франц К.

* * *

Дорога пані Мілено,

скажу відразу – а то Ви, чого доброго, проти моєї волі вичитаєте це з мого листа: ось уже тижнів зо два мені дедалі дужче дошкуляють нічниці, взагалі то я не роблю з цього трагедії, такі періоди приходять і йдуть, і для них завжди є навіть більше причин, ніж потрібно (це смішно, але, за Бедекером, одна з них – Меранське повітря⁶), – хоч ці причини іноді майже і не видно; хай там як, через усе це стаєш тупим, як колода, і нервовим, як лісовий звір.

Але хоч одна радість у мене є. Ви спали спокійно – нехай і «дивним чином», нехай ще вчора ви були «у нестямі», – але спали спокійно. Якщо вночі, отже, сон тікатиме від мене, я тепер знаю його дорогу – і прийму її. Та й нерозумно було б нарікати: адже з усіх створінь сон – найбезневинніше, а людина, яка не знає сну, – сама винна.

І ось цій людині, позбавленій сну, Ви дякуєте в своєму останньому листі. Якби хтось збоку прочитав його, він би, напевно, подумав: «Що за людина! Схоже, вона здолала зрушити гори». А тим часом людина нічого не зробила, пальцем не ворухнула (хіба що пером), харчується молоком і всякою всячиною (не завжди – хоч і часто – маючи під рукою «чай та яблука»), а в іншому пускає речі самопливом і дозволяє горам залишатися на своїх місцях. Ви знаєте історію першого успіху Достоєвського? Ця історія чимало в себе увібрала, і я наводжу її лише для зручності, через славетне ім’я, бо ж будь-яка історія, що трапилася по сусідству, а то і ще ближче, мала той-таки сенс. До речі, я вже і пам’ятаю-бо її лише приблизно – тим більше імена. Достоєвський писав у цей час свій перший роман «Бідні люди», а жив разом зі своїм другом, літератором Григор’євим⁷. Той хоч і бачив місяцями купу списаних аркушів на столі, але манускрипт отримав у руки, лише коли роман був готовий. Він його прочитав, був у захваті і, ні слова не сказавши Достоєвському, відніс його знаменитому тоді критику Некрасову. О третій ночі у двері Достоєвського дзвонять. Вриваються Григор’єв з Некрасовим, кидаються до Д. з обіймами і поцілунками, Некрасов, який перше його не знав, називає його надією Росії, вони розмовляють годину, дві, головним чином про роман, і розходяться лише під ранок. Достоєвський, який потім назвав цю ніч найщасливішою у своєму житті, підходить до вікна, дивиться їм услід, не може стямитися і заливається сльозами. Почуття, що його охопило – він сам його потім описав, не пам’ятаю де, – було приблизно таке: «Що за чудові люди! Які добрі, які шляхетні! І який низький я сам. Якщо б вони могли заглянути в мою душу… Але ж якби я сказав їм – не повірили б». Те, що Достоєвський потім ще і вирішив ступати їм у сліди, – це вже химера, це останнє слово, яке залишає за собою непереможна юність, до розказаної історії це вже не має відношення, вона, отже, добігла кінця. Чи розумієте Ви, люба пані Мілено, таємний сенс цієї історії, непроникний для думки? На мою думку, він ось у чому: Григор’єв і Некрасов, якщо говорити взагалі, були, звичайно ж, не шляхетніші за Достоєвського, але Ви відмовтеся зараз від загального погляду (Достоєвському він-бо теж не потрібен був тієї ночі, та й що зиску від нього в кожному окремому випадку?), Ви слухайте тільки Достоєвського, і Ви перейметеся тоді переконанням, що Гр. і Н. справді були прекрасні, а Д. брудний, нескінченно низький, що він, звичайно ж, ніколи навіть і віддалено не доскочить до цих висот і вже тим більше мови бути не може про те, щоб віддячити Гр. і Н. за їх нечуване, незаслужене добродійство. Я буквально бачу їх з вікна – як вони даленіють і тим самим підтверджують свою недосяжність. На жаль, істинний сенс цієї історії розмивається великим ім’ям Достоєвського. Куди мене завело моє безсоння? Туди, у всякому разі, де я і залишаюся, щоб побажати Вам усього найкращого.

Ваш Франц К.

(Меран, травень 1920 р.)

Дорога пані Мілено,

всього кілька слів, завтра напевно напишу Вам знову; сьогодні ж я пишу тільки заради себе, тільки для того, щоб бодай щось зробити для себе, тільки щоб трохи відсунути враження від Вашого листа, інакше він переслідуватиме мене день і ніч. Ви дуже дивна, пані Мілено, живете там, у Відні, страждаєте від того і того і, крім того, ще знаходите час дивуватися, що іншим, мені, наприклад, живеться не з медом і що якусь ніч я сплю гірше, ніж попередню. У трьох тутешніх моїх приятельок (трьох сестричок, найстаршій – п’ять років) бачення розумніше, за будь-якої зручної і незручної нагоди, біля річки чи ні, вони силкувалися спихнути мене в воду, і зовсім не тому, що я якось їх скривдив, аж ніяк. Коли дорослі загрожують дітям такими речами, то це, зрозуміло, жарт і любов і означає приблизно таке: скажемо задля сміху що-небудь ну геть, абсолютно неможливе. Але діти беруть усе серйозно, і неможливе для них не існує, десять невдалих спроб зіпхнути тебе в воду не переконають їх, що і одинадцята закінчиться невдачею, бо вони не пам’ятають, що колись десять разів вони вхопили шилом патоки. Якщо наповнити дитячі слова і наміри знанням дорослих, стає моторошно. Коли така собі чотирирічна дівчинка, яка немовби і створена лише для того, щоб її цілували і мнули, а до того ж сильна, як ведмежа, і ще по-дитячому опецькувата, йде на тебе в атаку, а дві сестрички допомагають їй зліва і справа, і за спиною у тебе вже бильця, а щирий татусь цієї трійці і м’яка красива товстуля-мати (в колисці у неї четвертий) з посмішкою здалеку спостерігають за тим, що відбувається, і геть не квапляться тобі допомогти, – ти майже на краю загибелі, і годі описати, яким чином усе ж вдається врятуватися. Розумні або прозорливі діти намагалися скинути мене в воду просто так, можливо, тому, що вважали мене зайвим, непотрібним, але ж вони не знали ні Ваших листів, ані моїх відповідей.

Нехай Вас не лякають «добрі наміри» останнього листа. У мене був – тут це часто трапляється – період цілковитого безсоння, я записав цю історію, про яку часто розмірковував у зв’язку з Вами, але, коли закінчив, скроні і праворуч, і ліворуч так зчавило, що я вже не розумів до пуття, нащо її розповідав, до того ж заважала і безформна брила всього того, що я хотів сказати Вам на балконі, в гойдалці, тому мені нічого і не залишалося, крім як послатися на основне відчуття, та я і тепер ще не можу інакше.

У Вас є все, що я опублікував, крім останньої книжки «Сільський лікар», збірки невеликих оповідань, яку Вам надішле Вольф, у всякому разі тиждень тому я просив його про це в листі. У пресі немає нічого, і не пригадаю, щоб щось могло вийти. Хоч як Ви вчинили би з цими книгами і перекладами, все буде правильно, шкода, що вони не такі мені дорогі, щоб передача їх в Ваші руки по-справжньому висловила ту довіру, яку я до Вас маю. Зате я дуже радий, що за допомогою декількох зауважень з приводу «Паровичника», про які Ви просите, справді можу принести маленьку жертву; це буде передвістя тієї пекельної кари, яка полягає в тому, що необхідно ще раз перевірити своє життя поглядом пізнання, причому найгірше тут не перегляд явних переступів, а саме тих, які колись вважав спасенними.

Хоч би там що, а писати-таки добре і корисно, мені тепер спокійніше, ніж було дві години тому з Вашим листом на балконі, в гойдалці. Я лежав там, а за крок від мене горізнач упав якийсь жук, комашка відчайдушно намагалася підвестись і не могла, я б охоче допоміг жукові, адже це було геть легко: зробити крок і трохи його підштовхнути – чим не дієва допомога, але я забув про нього, читаючи Ваш лист, я не міг встати, лише якась ящірка знову привернула мою увагу до життя навколо, шлях ящірки лежав якраз через кузьку, яка вже зовсім затихла, – значить, сказав я собі, це була не дрібна невдача, а сутичка зі смертю, рідкісне видовище природної смерті живої тварини; та, коли ящірка уджиґнула через жука, вона ненароком поставила його на ноги, він, щоправда, ще хвилину-другу не ворушився, але потім любісінько побіг угору по стіні. Якимось чином це, мабуть, дещо мене осмілило, я встав, випив молока і написав Вам.

Ваш Франц К.

Отже, коментарі:

Колонка I, рядок 2 arm («рука») має тут також значення: «bedauernswert» («бідолашний»), але без особливого емоційного наголосу, симпатичного співчуття, що його Карл відчуває до своїх батьків, можливо, uboží⁸, I 9 «вітри» трохи розкішніші, але, ймовірно, тут немає виходу; I 17 z dobré nálady a ponevad byl silný chlapec⁹ геть викреслено.

Ні, листа пошлю краще сьогодні, а завтра відправлю Вам свої зауваження, до речі, їх дуже небагато, на більшості сторінок їх узагалі нема, наче сама собою зрозуміла правдивість переказу знову і знову – коли я змічаю, що це зовсім не само собою зрозуміло, – дивує мене, майже жодної похибки, та й те через дрібниці, завжди міцне і рішуче розуміння. Я ось тільки не знаю, чи не поремствують на Вас чехи за цю вірність, яка мені в перекладі особливо мила (зовсім не в ім’я розповіді, але в ім’я мене самого); моє чеське відчуття мови, а воно у мене теж є, повністю задоволене, але вкрай упереджене. Принаймні, якщо хтось Вам це закине, постарайтеся врівноважити образу моєю вдячністю.

(Меран, травень 1920 р.)

Дорога пані Мілено,

(так, звернення це вже набридло, але в нашому ненадійному світі воно – один із тих поручнів, за які можуть вхопитися хворі, і якщо хапатися за поручень набридло, – це все одно ще не ознака одужання) я ніколи не жив серед німецького народу, німецька мова мені рідна по матері і тому для мене природна, проте чеська мені куди миліша, тим-то Ваш лист ніби розриває туманні завіси, я бачу Вас ясніше, рухи тіла, рук, такі швидкі, такі рішучі, це майже зустріч, – правда, коли я потім хочу звести очі, щоб побачити Ваше обличчя, то лист мій – оце пригода! – спалахує полум’ям, і я нічого не бачу, тільки полум’я.

Так можна спокуситися й повірити в виведений Вами закон Вашого існування. Те, що Ви не хочете, щоб Вас шкодували через цей, нібито навислий над Вами закон, цілком зрозуміло, бо незнання закону є не що інше, як високодумство і пересада (ja jsem ten který platí¹⁰); правда, приклади прояву цього закону, Вами наведені, обговоренню не підлягають, тут залишається тільки мовчки поцілувати Вам руку. Що ж до мене, я, звичайно, вірю у цей Ваш закон, я не вірю тільки, що він так уже й неприховано жорстоко і навіки поклав свій знак на Ваше життя; хоч він і одкровення, але одкровення в дорозі, а шлях нескінченний.

Однак незалежно від цього для людського земного обмеженого розуму жахливо уявляти Вас у тій розпеченій печі, в якій Ви живете. Я спробую говорити тільки про себе. Якщо розглядати все як якусь натяму шкільного завдання, то у Вас щодо мене були три можливості. Ви могли б, наприклад, нічого не розповідати мені про себе, але тоді ви позбавили б мене щастя знати Вас і – що ще важливіше – щастя перевіряти на цьому себе саму. Тож Вам не можна було критися переді мною. Ви могли б, далі, про щось промовчати, багато прикрасити – і тепер іще можете, – але я б за нинішнього стану речей це відчув, хоч і нічого не сказав би, і мені було б лише вдвічі боляче. Значить, і цього Вам не можна робити. Залишається тільки третя можливість: намагатися по змозі врятувати саму себе. І боязка надія на таку можливість прослизає-таки у Ваших листах. Я часто-густо тепер читаю в них про спокій і твердість, нерідко, щоправда, доводиться досі читати і про інше – а то навіть і про «reelní hrùza»¹¹.

Того, що Ви повідомляєте про своє здоров’я (у мене воно гарне, тільки сплю я в цьому гірському повітрі погано), мені недостатньо. Діагноз лікаря я не вважаю надто вже сприятливим – точніше кажучи, він ні те ні се, і лише від Вашої поведінки залежить, як його витлумачити. Звичайно, всі лікарі – бовдури; втім, вони, напевно, і не дурніші за інших, але їхні амбіції смішні; хай там як, треба взяти до уваги, що варто нам тільки з ними зв’язатись, як вони дедалі відбігають розуму; але те, що лікар від Вас поки вимагає, не назвеш ні дуже дурним, ані неможливим. Неможливо лише, щоб Ви серйозно захворіли, і так воно і має залишитися неможливим. У чому змінилося Ваше життя після розмови з лікарем – ось найголовніше питання.

А тепер кілька другорядних питань – Ви дозволите? – Чому і відколи Ви сидите без грошей? Чи підтримуєте стосунки з родичами? (Я так думаю, бо якось ви дали мені адресу, з якої ви регулярно отримували пакунки, це скінчилося?) Чому Ви раніше, як Ви пишете, спілкувалися в Відні з багатьма людьми, а тепер ні з ким?

Свої фейлетони Ви не хочете мені надіслати; отже, не вірите, що я зможу правильно і доречно вписати ці фейлетони в той образ, який я собі про Вас склав. Гаразд, тоді я буду з цього погляду на Вас сердитий, що, втім, не біда, адже для збереження рівноваги навіть краще, якщо в одному куточку мого серця для Вас буде приготовлено дрібку сердитості.

Ваш Франц К.

(Меран, 29 травня 1920 р.)

Дорога пані Мілено,

день такий короткий, проведено його з Вами з деякими незначними дрібницями, і він уже добіг кінця. Залишається хіба що трохи часу, щоб написати справжній Мілені, позаяк ще справжніший цілий день вона пробула тут, у кімнаті, на балконі, в хмарах.

Звідки йде свіжість, настрій, безтурботність Вашого останнього листа? Щось змінилося? Або я помиляюсь і цьому сприяють буденні речі? Або Ви так добре владаєте собою, а заразом і всім цим? У чому ж тут річ?

Починається Ваш лист прямо як судовий документ, я серйозно так вважаю. І Ви має слушність, дорікаючи: «či ne tak docela pravdu»¹², так само як Ви, по суті, мали рацію щодо «dobre mineno»¹³. Адже це само собою зрозуміло. Коли б я був стривожений так сильно і безперервно, як написав, то не витримав би у гойдалці і жодні перешкоди не завадили б мені вже за день з’явитися у Вашій кімнаті. Це єдина перевірка на правдивість, все інше – розмови, зокрема й ось це. Або апеляції до основоположного відчуття, але воно мовчить і сидить склавши руки.

Як же виходить, що всі ці смішні люди, ті, кого Ви описуєте (з любов’ю і тому чудово), потім той, хто ставить питання, і багато інших, Вам іще не набридли? Ви ж повинні скласти вирок, адже врешті-решт вирок складає саме жінка. (Легенда про Паріса дещо напускає туману, а й Паріс судить лише про те, вирок якої із богинь найвагоміший.) Річ-то, загалом, не в сміховинних дрібницях, можливо, сміховинне в них миттєве, а ставши частиною цілого, вони потім стануть серйозні і хороші, – чи не ця надія утримує Вас при тих людях? Хто може сказати, що йому відомі таємні думки судії, але мені здається, що Ви прощаєте сміховинні дрібниці як такі, розумієте їх, любите і Вашою любов’ю ушляхетнюєте. А тим часом ці сміховинні дрібниці суть не що інше, як зиґзаґи собачої біганини, тоді як господар прямує навпростець, ну не напролом звичайно, а якраз там, де проходить дорога. Однак у Вашій любові, напевно, все одно є сенс, я в цьому абсолютно впевнений (просто я не можу не питати і не вважати це дивним), і, тільки щоб підтвердити таку можливість, мені пригадуються слова одного з колег по роботі. Кілька років тому я часто плавав в човнику «душогубці» (maňas¹⁴) по Влтаві, піднімався на веслах угору річкою, а потім, розтягнувшись на весь зріст на дні, плив із примхи хвиль під мостами. Через мою худорбу згори, з мосту, видовище явно було вельми смішне. Так ось, той товариш по службі, який одного разу побачив мене з моста, так підсумував своє враження, перше досить підкресливши комізм ситуації: картина – як перед початком Страшного суду, коли вікна вже повідкривані, але мертві ще не повоскресали.

Зробив невелику прогулянку (не ту велику, про яку згадував і яка так і не відбулася) і майже три дні через (зовсім не неприємну) втому майже нічого не міг робити, навіть писати, тільки читав, лист, статті, і не по одному разу, вважаючи, що така проза існує, зрозуміло, не заради себе самої, а править за своєрідний дороговказ на шляху до людини, на шляху, яким ідеш дедалі щасливіший, поки в мить прозріння не усвідомлюєш, що нітрохи не просуваєшся вперед, просто й далі блукаєш у власному лабіринті, тільки у ще більшому, ніж зазвичай, хвилюванні і сум’ятті. Але хай там як, написала це не яка-небудь пересічна авторка. Після цього я маю до Ваших писань майже стільки ж довіри, як і до Вас самої. Чеською мовою (за мізерних моїх знань) мені відомий лише один зразок словесної музики – музика Божени Нємцової¹⁵, і ось нова музика, але ріднить її з першою рішучість, пристрасть, витонченість і перш за все прозорливість розуму. Це зродили останні роки? Раніше Ви теж писали? Звичайно, Ви можете сказати, що я до смішного упереджений, і Ви маєте рацію, я безумовно упереджений, але лише через те, що я не просто вперше знайшов у цих (до речі, нерівних, подекуди позначених поганим впливом газети) нотатках, але знайшов знову. Неповноцінність мого судження Ви, однак, можете помітити відразу по тому, що я, зведений двома пасажами, вважаю Вашою і порізану статтю про моду. Я б із великим задоволенням залишив ці витинки в себе, щоб принаймні показати їх своїй сестрі, але, що вони потрібні Вам негайно, то докладаю їх до листа, до того ж по краях я бачу підрахунки. Вашого чоловіка я все ж оцінював інакше. У колі завсідників кав’ярні він здавався мені найпоступливішим, найтямковитішим, найспокійнішим, чи не перебільшено по-батьківському турботливим, утім, і закритим, але не до такої міри, щоб це усунуло вищеозначені риси. Я завжди ставився до нього з повагою, а познайомитися з ним ближче не мав ні нагоди, ні здатності, але друзі, надто ж Макс Брод, були про нього високої думки, і, думаючи про нього, я постійно про це пам’ятав. Свого часу мені особливо подобалося його дивацтво: у будь-якій кав’ярні йому по кілька разів за вечір телефонували. Схоже, хтось, замість спати, сидів біля апарата, дрімав, поклавши голову на спинку фотеля, і час від часу в паніці прокидався, щоб зателефонувати. Мені так зрозумілий цей стан, що, напевно, я тільки тому про це і пишу. Поза цим я визнаю рацію Сташі¹⁶; у всьому, мені недосяжному, я визнаю рацію, тільки коли ніхто не стежить, я крадькома визнаю більшу рацію Сташі.

Ваш Франц К.

Як ви думаєте? Чи вдасться мені ще до неділі отримати лист? Можливість є ж. Але ця пристрасть до листів просто безглузда. Хіба мало одного листа, однієї звісточки? Звичайно досить, і все ж відкидаєшся на спинку гойдалки, і п’єш ці листи, і знаєш тільки, що так би і пив їх безпересталь. Поясніть це, Мілено, вчителько!

(Меран, 30 травня 1920 р.)

Як ідуть справи з Вашим знанням людей, Мілено?

Іноді я вже починаю в ньому сумніватися, наприклад коли Ви пишете про Верфеля; у Ваших рядках звучить і любов (і, може, тільки любов), але любов не зовсім розуміють; якщо, однак, забути про все, що собою являє Верфель як чоловік, і закидати йому огрядність (до речі, і цей докір я вважаю несправедливим, – як на мене, Верфель з кожним роком гарнішає і милішає, щоправда, ми бачимося лише мигцем), хіба не відомо Вам, що тільки товстуни і заслуговують на довіру? Тільки в цих грубезних посудинах усе доварюється до готовості, тільки ці капіталісти повітряного простору убезпечені від турбот і божевілля, наскільки це взагалі можливо для людини, вони можуть спокійно займатися своїм ділом, і лише від них одних, як хтось одного разу сказав, є пуття на землі як від її справжніх громадян, бо на півночі вони зігрівають, а на півдні дають тінь. (Можна, звичайно, сказати і навпаки, але тоді це буде неправда.) (слів із 40 написано нечітко)