Kitobni o'qish: «Листи до Феліції (1912)»
Franz Kafka
Briefe an felice
© І. В. Андрущенко, переклад українською, 2020
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
Вересень. 20.09.1912
Вельмишановна панно!
На той – легко припустимий – випадок, якщо Ви про мене нічогісінько не згадаєте, ще раз рекомендуюся: звуть мене Франц Кафка, я – той самий чоловік, який уперше привітався з Вами в Празі у будинку пана директора Брода і який потім цілий вечір простягав Вам через стіл одну по одній світлини талійської подорожі, а врешті-решт ось цією ж рукою, яка зараз клацає по клавішах, стискав Вашу долоню, стиснувши яку Ви скріпили свій намір і навіть обіцянку на той рік зробити вдвох з ним мандрівку в Палестину.
Якщо бажання зробити цю поїздку у Вас іще не пропало – Ви ж самі сказали, що непостійністю не вирізняєтеся, та і я нічого схожого у Вас не зауважив, – тоді нам не тільки варто було б, але навіть просто необхідно спробувати про цю подорож як слід домовитися. Бо короткий, для подорожі Палестиною закороткий термін нашої відпустки нам доведеться вичерпати до самого денця, а досягти цього можна, тільки найкращим чином підготувавшись і заздалегідь дійшовши щодо всіх приготувань повної взаємної згоди.
В одному тільки я мушу зізнатись, як не кепсько це звучить і як не погано в’яжеться з усім попереднім: я вельми неакуратний у листуванні. Втім, справа стояла б іще гірше, якби я не мав друкарської машинки, бо навіть коли у мене зовсім немає настрою на лист, кінчики пальців завжди тут як тут. Утім, в нагороду за це я ніколи не чекаю і пунктуальних відповідей від адресата; навіть чекаючи на відповідний лист день у день з дедалі більшим нетерпінням, я зовсім не сумую, коли листа немає, коли ж він нарешті приходить, я, буває, навіть лякаюся. Зараз, закладаючи в машинку новий лист, я помічаю, що, мабуть, передав куті меду, малюючи власний важкий характер. Що ж, якщо я і справді припустився такої похибки, по заслузі мені, не треба було братися за це послання на шостій годині робочого дня, та ще й писати його на машинці, до якої я ще не зовсім принатурився.
А проте, а проте – до речі, єдиний недолік писання на машинці якраз у тому, що часом отак заборсаєшся, – навіть якщо у Вас виникають сумніви щодо того, щоб узяти мене з собою в подорож у якій завгодно ролі – товариша у дорозі, проводаря, баласту, тирана, – так само як і сумніви щодо мене як кореспондента (поки сама знаєш, у нас мова лише про це), – не варто поспішати з негативними рішеннями, може, краще все ж спробувати мене в одній із цих іпостасей?
Щиро ВашД-р Франц КафкаPrag, Pořič 7
28.09.1912, субота
Шановна пані!
Даруйте, що пишу Вам не на машинці, але мені так неймовірно багато треба Вам розповісти, машинка ж стоїть у коридорі, до того ж лист видається мені настільки невідкладним, а у нас в Чехії сьогодні свято1 (що, втім, з найвищим пробаченням пов’язано не так уже міцно), до того ж машинка пише, як на мене, недостатньо швидко, погода сьогодні чудова, вікно у мене відчинене (але я завжди живу з відкритими вікнами), в контору я, чого давно вже не траплялося, прийшов наспівуючи, і якби на мене не чекав тут Ваш лист, я б і уявити не міг, з якої неволі мені у святковий день йти на роботу.
Як я дістав Вашу адресу? Ви ж не про це питаєте, коли питаєте про це. Що ж, Вашу адресу я просто виканючив. Спершу мені назвали тільки якесь акціонерне товариство, але воно мені не сподобалося. Потім я дізнався Вашу домашню адресу, щоправда, без номера квартири, а вже потім і сам номер. Отримавши адресу, я заспокоївся і тим більше не писав: володіти адресою, на мою думку, це вже було щось, а крім того, я боявся, що адреса неправильна, бо, справді, хто такий цей Іммануїл Кірх? А немає нічого сумнішого, ніж лист, надісланий не на ту адресу, це вже й не лист зовсім, а радше зітхання. І тільки довідавшись, що на Вашій вулиці стоїть кірха Св. Іммануїла, і розшифрувавши таким чином скорочення Іммануїл Кірхштрассе, я знову заспокоївся. Щоправда, тепер мені до Вашої адреси бракувало вказівки на сторону світу, в Берліні це ж майже неодмінна ознака будь-якої адреси. По моїй голові, я поселив би Вас де-небудь у північній частині міста, нехай навіть це і бідні місця, як мені чомусь здається.
Але і крім клопоту з адресою (тут, у Празі, ніхто до пуття не знає, який у вас номер будинку – 20 або 30) – чого тільки не довелося витерпіти цьому моєму сердешному листові, перш ніж він був написаний. Тепер, коли двері між нами починають відкриватись або принаймні коли ми взялися за клямки з двох боків, я можу, а мабуть що, і зобов’язаний у цьому зізнатись. Які тільки комизи не нападають на мене, пані! Нервові дивацтва падають на мене безперервним дощем. То я хочу одного, то за секунду геть іншого. Уже зіп’явшись сходами, я все ще не знаю, в якому стані увійду до себе в квартиру. Доводиться нагромаджувати в собі різні нерішучості, поки вони не переростуть в якусь маленьку рішучість або ось у лист. Як же часто – без перебільшення, вечорів десять – я перед сном складав той свій перший лист до Вас. Але це одна з моїх бід: нічого з того, що я ретельно продумав заздалегідь, я згодом не в змозі записати разом, як стій. У мене дуже слабка пам’ять, але навіть найпрекрасніша пам’ять не допомогла б мені точно відтворити нехай навіть найменший, заздалегідь придуманий або просто намічений пасаж, бо всередині кожного речення є зв’язки і переходи, що залишаються наче підвішеними. Зберусь я записати фразу – переді мною самі уламки, вони нагромаджуються і заступають ціле, я не бачу просвіту ні поміж них, ні за ними, так що якби на те воля моєї млявої натури, хоч бери й кидай перо. Проте я і далі розважав над тим листом, я ж іще не зважився його написати, а подібні роздуми – найкращий спосіб утримати мене від рішення. Одного разу, пам’ятаю, я навіть серед ночі схопився з ліжка, поклавши собі негайно записати дещо щойно для Вас придумане. Але зараз же ліг назад, адже – і це друга моя біда – подібний поспіх здався мені жахливою дурістю, я картав себе і запевняв, що такі ясні думки легко зможу записати і завтра вранці. Ближче до півночі завше переймаєшся таким самообманом.
Утім, на цьому шляху я ніколи не доберуся до кінця. Патякаю про свій попередній лист, замість писати Вам про купу всього того, що я хочу написати. Зауважте собі, чому цей лист набув для мене такої ваги. Він набув ваги, бо Ви мені на нього відповіли, і цей Ваш лист у відповідь лежить зараз поруч і дарує мені веселу втіху, коли я кладу на нього руку, щоб упевнитися, що я його і справді посідаю. Так що мерщій напишіть мені ще один. Надто не пніться – за листом відразу видно, скільки в нього вкладено праці; ви просто ведіть для мене маленький щоденник, це дається не так важко, зате адресату дає дуже багато. Зрозуміло, для мене Ви записуватимете дещо більше, ніж Ви писали б тільки для себе, бо ж я Вас зовсім не знаю. Так що для початку Вам доведеться мені повідомити, коли Ви приходите на службу, що їли на сніданок, куди дивляться вікна Вашої контори і яка у Вас там робота, як звуть Ваших друзів і подруг, хто це робить Вам подарунки, намагаючись порушити Ваше здоров’я шоколадними цукерками, а також тисячу інших речей, про існування і саму можливість існування мені й невтямки. – До речі, як щодо подорожі до Палестини? Якщо не в найближчому, то в недалекому майбутньому, навесні на той рік або восени неодмінно. Макс закинув поки що свою оперету, зараз він в Італії, але незабаром має намір приголомшити Вашу Німеччину неймовірним літературним щорічником. Моя книга – книжечка, зошит – зустріла у нього дуже привітний прийом. Але не надто вже вона й добра, треба писати набагато краще. На цьому запевненні і прощаюся!
Ваш Франц Кафка
Жовтень. 13.10.1912
Ласкава пані!
Два тижні тому о десятій ранку я отримав від Вас першого листа і через якісь хвилини вже сидів за відповіддю, написавши Вам чотири сторінки неймовірного формату. Про що і зараз анітрохи не шкодую, бо годі було збавити той час з більшою втіхою, шкодувати ж доводиться тільки про те, що написане тоді так і залишилося крихітним початком, написати хотілося набагато більше, тож притлумлена в собі частина листа іще довго, цілими днями розпирала мене і не давала спокою, поки занепокоєння це не поступилося місцем очікуванню Вашої відповіді й дедалі слабшій надії цю відповідь отримати.
То чому ж Ви мені не написали? – Можливо, а з урахуванням сквапливості того мого листа навіть цілком ймовірно, що Ви натрапили там на якусь дурість, яка могла Вас збентежити, але ж щирість і доброта намірів, які відчувалися в кожному моєму слові, не могли від Вас вислизнути. – Або, може, котрийсь із листів загубився? Але мій відправлено з такою ретельністю, а Вашого чекають з таким завзяттям, що втратити їх просто не могли… Та й чи губляться взагалі листи – навіть ті, яких чекають вже майже без надії, через саму лише нез’ясовну впертість? – Або, може, Вам не передали мого листа через непростиму згадку про мандрівку до Палестини? Але чи можливо таке в сім’ї, а тим паче щодо Вас? Але ж лист мій, за моїми розрахунками, мав дійти до Вас іще в неділю вранці. – У такому разі залишається тільки одне сумне припущення – що Ви занедужали. Але і в це я вірити не хочу, Ви напевно здорові і радієте життю. – Все інше мій розум просто відмовляється розуміти, і я пишу цей лист не так у надії на відповідь, як чинячи обов’язок перед самим собою.
Якби я був листоношею, що розносить листи по Вашій Іммануїл Кірхштрассе, я б із цим листом у руках, минаючи одного за іншим всіх здивованих членів Вашої родини, через усі кімнати пройшов би просто у Вашу і вклав би конверт Вам прямо в руку; а ще краще – сам опинився б під дверима Вашого будинку і довго, нескінченно довго тиснув на кнопку дзвінка, із захопленням і захватом смакуючи довгоочікувану зустріч, яка знімає будь-яке напруження.
Ваш Франц К.
23.10.1912, середа
Ласкава пані!
Навіть якби всі три заступники директора стояли зараз над моїм столом, заглядаючи мені через плече, я все одно відповів би Вам негайно, бо Ваш лист упав на мене як дар небес, на які я вже три тижні в марному сподіванні позираю. (До речі, припущення щодо начальницького нагляду негайно підтвердилося, щоправда, тільки в особі мого безпосереднього начальника.) Якби мені довелося відповідати на присланий Вами опис Вашого нинішнього життя тією ж монетою, мені довелося б сказати, що життя моє щонайменше наполовину складалося з очікування вашого листа, до чого я зарахував би ще три маленьких послання, які я написав Вам за ці три тижні (мене тим часом розпитують про страхування ув’язнених, Матір Божа!) і з яких два тепер так-сяк ще можна Вам відіслати, тоді як третій, хоча насправді він є першим, не випадає відсилати. Так, значить, лист Ваш загубився (тільки-но мені довелося заявити, що про міністерську скаргу якогось Йозефа Вагнера з Катарінаберґа я ні сном ні духом не знаю), і відповідей на свої нещодавні питання мені вже не бачити, при тому що провини моєї у цій втраті немає жодної.
А я з приводу цієї втрати все ніяк не заспокоюся, не можу зосередитися, готовий увесь світ засипати скаргами, хоча сьогодні життя вже зовсім не те, що вчора, але що накопичилося, те як і раніше не відпускає, ще й пильнує вихлюпнути у кращу добу.
Виходить, те, що я Вам сьогодні пишу, це не відповідь на Ваш лист, відповіддю, можливо, стане лист завтрашній, ба навіть – позавтрашній. І манера писати у мене не сама по собі така безглузда, вона безглузда рівно настільки, наскільки відбиває мій нинішній спосіб життя, який я Вам теж коли-небудь зможу змалювати.
А Вас тим часом, як і раніше, задаровують! І всі ці книги, цукерки та квіти нагромаджуються просто на письмовому столі у Вас на роботі? У мене на столі тільки звичайний канцелярський нелад, а Вашу квітку, за яку цілую Вам руку, я мерщій сховав у гаманець, де, попри тепер уже непоправну втрату одного листа, зберігаються два інших Ваших послання, одне, щоправда, адресоване Максу, але я його у нього вижебрав, нехай це й смішно трохи, але Ви, сподіваюся, за це на мене не ображаєтеся.
Напевно, навіть добре, що в листуванні нашому з самого початку вийшла така затримка, я тепер знаю, що зможу писати Вам, навіть коли відповіді Ваші не доходять. Але більше листи губитися не повинні. – Усякого вам добра, і не забудьте про маленький щоденник.
Ваш Франц К.
[На верхніх берегах першої сторінки]
Я так нервую через можливу втрату листів, і мою адресу Ви пишете не зовсім правильно, тому писати її треба так: Poric 7 з двома гачками над «r» і «c», а для надійності незле було б згадати про Товариство страхування працівників від нещасних випадків.
Дату народження пані Софі я напишу завтра.
24.10.1912, четвер
Ласкава пані!
Ах, яка сьогодні була трудова безсонна ніч, – тільки під кінець її, скрутившись калачиком, я мало не силоміць змусив себе до двох годин натужної, майже штучної дрімоти, коли і сон не в сон, і сни не сни. А зранку в під’їзді на мене ще налетів якийсь різничук з ношаком, дерев’яний ріг якого я і зараз іще цілком болісно відчуваю у себе під лівим оком.
Зрозуміло, такий початок дня не кращим чином допомагає долати труднощі, з якими пов’язане для мене писання листів Вам, труднощі, які і цієї ночі у найрізноманітніших формах проходили перед моїм внутрішнім зором. Труднощі ці зовсім не від мого невміння висловити те, про що я хочу написати, бо хочу я написати про найпростіші речі, але речей цих стільки, що мені не до снаги розмістити їх у часі й просторі. Іноді, усвідомлюючи це своє безсилля, – правда, таке буває тільки вночі, – я ладен усе кинути і ніколи більше не писати, бо краще вже померти від ненаписаного, ніж від писанини.
Ви пишете, що часто ходите в театри, мене це цікавить дуже, бо ж, по-перше, Ви там, у Берліні, перебуваєте в самому центрі театральних подій, по-друге, Ви з великим смаком вибираєте театри для відвідувань (за винятком «Метрополя», в якому і мені траплялося побувати, я там позіхав так, що боявся проковтнути сцену), по-третє, сам я з погляду театру цілковитий профан. Але, знову-таки, чи багато зиску читати про Ваші театральні походи, якщо я не знаю всього, що їм передувало, і все, що було після, не знаю, у що Ви були одягнені, який був день тижня і яка того дня стояла погода, коли Ви вечеряли – до театру або після, де Ви сиділи, в якому були настрої і чому саме в такому, а не іншому, і так далі, й так до нескінченності. Зрозуміло, абсолютно неможливо, щоб Ви написали мені про все це, але точно так само неможливо і все інше.
День народження пані Софі – щоб написати щось цілком і повністю зрозуміле – лише 18 березня, і коли Ваш, якщо питати прямо?
Не те щоб хвилювання, що ним охоплене бюро, підганяло мене писати, тож я запитую про дещо інше: я мимохідь заховав у пам’яті все, що Ви сказали того вечора в Празі, наскільки можна бути впевненим у таких переконаннях, тільки одне мені залишилося не зовсім ясне, наскільки пам’ятаю, коли я читав Вашого листа, і Ви повинні це доповнити. Коли ми вийшли з помешкання з паном директором Бродом до готелю, я, щиро кажучи, був схвильований, неуважний і нудний, хоча причиною цьому, принаймні, як на мій розум, почасти була присутність пана Брода. Навпаки, я був досить задоволений тим, що почувався самотнім. Йшлося і про те також, що Ви уникаєте вечірнього стовпища у центрі міста, навіть коли буваєте в театрі, і що, повернувшись, умисно спадаєте на увагу матері з провулка, по-особливому плеснувши в долоні, і вона відкриває Вам вхідні двері. Невже це так дивно? І чи тоді, коли Ви ходили в Метрополітен, ідея прихопити ключа не виникла винятково через те, що довелося вертати надто пізно? Чи не смішні це, бува, питання? Моє обличчя досить серйозне, і якщо Ви смієтеся, смійтеся, будь ласка, щиро і дайте точну відповідь.
Найпізніше навесні у видавництві «Ровольт» у Ляйпциґу повинен вийти «Щорічний альманах красного письменства», який видає Макс. Там буде надрукована і моя маленька розповідь «Вирок», з присвятою «Мадемуазель Феліції Б.».
Сподіваюся, Ви не сприймете це як безцеремонне важення? Особливо якщо врахувати, що посвята випереджає оповідання вже більше місяця, а рукопис уже випущено мною з рук. Можливо, за вибачення мені стане та обставина, що другу частину посвячення – «Мадемуазель Феліції Б., щоб вона отримувала подарунки не тільки від інших» – я все- таки змусив себе випустити? По суті ж історія ця, скільки я можу судити, до Вас особисто жодного стосунку не має, хіба що там мигцем згадується дівчина Фріда Бранденфельд, себто, як я лише після усвідомив, з такими ж, як у Вас, ініціалами. Єдиний зв’язок з Вами полягає, мабуть, лише в тому, що маленьке це оповіданнячко здалеку намагається бути гідним Вас. Що і прагне висловити посвята.
Мені важко на душі, що мені не дізнатися, що Ви відповіли на мій передостанній лист. Минуло стільки років, коли я нічого не чув про Вас, і тепер доведеться накинути щонайменше зайвий місяць забуття. Звичайно, я довідуватимуся про пошту, але мало шансів, що я дізнаюсь там більше, ніж Ви ще пам’ятаєте з цього листа. Чи не могли Ви це записати десятьма словами?
Остаточний висновок, остаточний висновок на сьогодні. Вже на попередній сторінці навіть у цій тихій кімнаті, в якій я ховався, дійшло до збурення. Вони здивовані, що у мене стільки вільного часу в бюро (це вимушений виняток) і що я пишу лише в бюро. Для цього теж є пояснення, але ніколи про них писати.
Усього найкращого, і не гнівайтесь за щоденний обов’язок розписуватися в одержанні рекомендованої кореспонденції.
Ваш Франц К.
27.10.1912, неділя
Ласкава пані!
Нарешті о восьмій вечора – і це в неділю – я можу сісти за лист до Вас, хоча все, чим я цілий дня займався, мало на меті якнайшвидше за цей лист взятися. А Вам весело минають неділі? Ну звичайно ж, по Вашій виснажливій праці! Для мене, принаймні в останні півтора місяця, щонеділі – це диво, сяйво якого я бачу вже в понеділок зранку, щойно прокинувшись. Головний же клопіт по цьому – як протягнути цілий тиждень до наступної неділі, протягнути крізь усі ці будні, коли до п’ятниці ти остаточно знемагаєш на силу. Коли ось так, година за годиною, проводиш тиждень, коли навіть при світлі дня тобі до снаги зосередитися лише не набагато більше, ніж нічницями, і коли раптом оглянешся на себе посеред нещадної машинерії такого-от тижня, тоді мимоволі зрадієш, що ці безрадісні, тужливі дні не обвалюються на місці, щоб зараз же почати повільно здійматися знову, а таки зле мляво спливають, тягнуться, і тебе нарешті чекає вечорове зітхання і нічний перепочинок.
По неділях я теж веселий, але не сьогодні; сьогодні, вийшовши як завжди перейтися у неділю, я бродив під дощем; півдня – це лише, вочевидь, суперечить сказаному в перших рядках – перебув у ліжку, найкращому притулку для задуми й печалі; турки програють2, що могло б змусити мене проповідувати як фальшивого пророка не тільки для солдатів, але і для всього відступу (це також є великим ударом для наших колоній), і нічого іншого не лишалося, як укопатися сліпо й глухо в інші заняття.
Добре ж, однак, я Вас розважаю! Мила панянко, може, мені краще просто встати з-за столу і кинути на сьогодні всю писанину? Але, можливо, Ви все бачите наскрізь і знаєте, що врешті-решт я все одно дуже щасливий, і тоді мені можна залишитись і писати далі.
У Вашому листі Ви згадали, наскільки незатишно почувалися в Празі того вечора, і хоча самі Ви про це не сказали, а можливо, навіть і не подумали, відчувається-таки, що відчуття затишності увійшло в той вечір тільки разом зі мною, бо до цього Макс іще майже не встиг заговорити про свою оперету, тим паче що він не надто переживав і переймався нею, і тільки я, прийшовши зі своєю безглуздою папкою, порушив загальний настрій. Окрім того, це була якраз та дивна смуга в моєму житті, коли під час своїх чимраз частіших візитів я жартома заважав Отто Бродові, який дотримувався своєчасного відходу до сну, нескінченними теревенями, у міру просування стрілки годинника дедалі жвавішими, поки зазвичай об’єднаними і, звісно, сповненими усієї любові зусиллями всієї родини мене не випирали з помешкання. Внаслідок чого моя поява у будинку в таку пізню годину – по-моєму, перейшло вже за дев’яту – видалася, напевно, загрозою. Себто у свідомості членів сім’ї два наших візити викликали геть різні відчуття: з одного боку Ви, кому призначалася тільки щира доброта і люб’язність, і з іншого ж боку я, так би мовити, той, кого мучать нічниці. Для Вас, наприклад, грали на роялі, тоді як для мене Отто вовтузився з екраном коминка – заняття, яке давно вже стало в будинку спеціально призначеним для мене умовним сигналом до влягів, але, якщо цього не знати, видається досить дивним і виснажливим. Що ж до мене, то я, абсолютно не готовий зустріти в будинку таку гостю, прийшов лише на домовлену зустріч з Максом (ми домовилися на восьму, та я, як звичайно, на годину спізнився), щоб обговорити з ним, як усе стоятиме у рукописі3, про що своєчасно подумати не спромігся, а його вранці другого дня вже треба було нести на пошту. І тут раптом застаю в будинку незнайомку і відчуваю з цього приводу навіть деяку досаду. Натомість я чомусь повівся так, ніби візит Ваш для мене ніякий не сюрприз. Я першим, перш ніж мене встигли Вам відрекомендувати, через величезний стіл простягнув Вам руку, хоча Ви ледь підвелися мені назустріч, не маючи, очевидно, анінайменшого наміру мою руку тиснути. Я тільки мигцем на Вас глянув, сів і одразу відчув, що все навколо добре, тільки-но відчув, як од Вас виходить легка заохота, що її завжди пробуджує в мені присутність незнайомої людини у знайомому товаристві. Коли не брати до уваги те, що переглянути разом з Максом рукопис уже не вдасться, з’ясувалося, що простягувати Вам світлини талійської подорожі – миленна забава. (За ці останні слова, що цілком точно відображають мій настрій того вечора, я сьогодні, далеко від Вас, ладен себе тодішнього просто побити.) Ви поставилися до перегляду світлин вельми серйозно і відривали від них очі, тільки коли Отто щось пояснював або коли я простягав Вам наступний знімок. Хто із нас, вже не пам’ятаю хто, з приводу однієї з фотографій бовкнув, як жаба в болото. Через світлини Ви геть забули про їжу, а коли Макс кинув з цього приводу якесь зауваження, заперечили, що немає, мовляв, нічого бридкішого за людей, які знай жують. Тут задзвонив телефон (тим часом у мене тут уже давно минула одинадцята вечора, коли для мене починається головна моя робота, а я досі не можу одірватися від цього листа), так ось, задзвонив телефон, і Ви заходилися переказувати початкову сцену з оперети «Дівчина в авто»4, яку слухали у «Резиденцтеатрі» (є у вас «Резиденцтеатр»? Це була таки оперета?): там п’ятнадцять чоловік на сцені, а в передпокої дзвонить телефон, і потім кожного по черзі одними і тими ж таки химерними словами кличуть до апарата. Я добре пам’ятаю навіть саме цей французький вислів, але написати його не наважуся, бо не те що написати, а навіть вимовити до пуття його не зумію, хоча тоді не тільки нівроку його розчув, але навіть прочитав по Ваших губах, і хоча згодом він раз по раз крутився у мене в голові, марно прагнучи знайти неспотворену форму. Не пам’ятаю вже, яким чином потім (хоча ні, до того, бо я все ще сидів біля дверей, навскоси проти Вас) розмова перейшла на побої і в зв’язку з цим на Ваших сестер і братів. Були названі імена декого з Ваших сім’ян, перш мені абсолютно незнайомі, зокрема й ім’я Феррі (може, це Ваш брат5?), і Ви розповіли, що коли були маленькою, старші брати, рідні та двоюрідні, часто Вас били, а ви почувалися цілком беззахисною. Ви ще провели рукою по лівому передпліччю, яке під той час являло собою суцільний синець. Але вигляд у Вас при цьому був зовсім не страдницький, отож я, сам, щоправда, до пуття не розуміючи чому, абсолютно не міг собі уявити, як це хтось наважувався Вас бити, нехай Ви і були тоді геть мацюпкою. – Потім Ви мимохідь, щось переглядаючи або читаючи (Ви взагалі дуже рідко зводили очі, а вечір був такий короткий!), згадали, що вчили єврейську6. З одного боку, мене це здивувало, з іншого ж – мені захотілося (але все це тодішні мої думки, що відтоді перейшли стільки дрібних сит!), щоб згадка не була така вже підкреслено скороминуща, тому потай я зловтішався, коли згодом Ви не здолали прочитати на обкладинці назву «Тель- Авів». – Ще, все у тій-таки кімнаті, мова зайшла про Вашу роботу, а пані Брод згадала про вишукану батистову сукню, що її бачила у Вашому готельному номері, адже Ви їхали до когось на весілля, і весілля це – тут я швидше кажу майже навмання, ніж згадую, – мало відбутися у Будапешті. – Коли Ви підвелися, з’ясувалося, що на Вас домашні капці пані Брод, адже чобітки Ваші сохнуть. Час того дня і справді був негодяний. У цих пантофлях Ви, мабуть, почувалися трохи ніяково і в кінці нашого проходу через темну середню кімнату навіть встигли сказати мені, що звикли до патинків на підборах. А я про такі патинки раніше не чув. – У музичній вітальні Ви знову опинилися проти мене, і тут я заходився гортати і розкладати свій манускрипт. На мене зусібіч посипалися найхимерніші поради щодо рукопису і його пересилання, зокрема й Ваші, але я вже не пригадаю точно, які саме. Зате я добре запам’ятав епізод ще у попередній кімнаті, який до того мене здивував, що я навіть по столу гепнув. Це коли Ви сказали, що переписування рукописів дає Вам насолоду, Ви, мовляв, у Берліні часто переписуєте для одного пана (прокляття, як же безглуздо звучить це слово, коли біля нього нема імені, прізвища або бодай якихось пояснень!) і попросили Макса надсилати Вам рукописи. – Найкраще, на що я спромігся, це було випадково захопити з собою номер журналу «Палестина», і хай буде мені подаровано заради цього все інше. Мандрівку до Палестини – ось що ми з Вами взялись обговорювати, і, обіцяючи її, Ви навіть простягнули мені руку, а радше це я якимось навіянням звабив Вас на це. – Поки грали на роялі, я сидів навскоси позаду Вас, Ви закинули ногу на ногу і раз у раз поправляли зачіску, яку я спереду уявити собі не можу, зате під час концерту мав змогу відзначити, що вона якось покривилася. – Потім, щоправда, товариство розділилося – хто в горох, а хто в сочевицю, – пані Брод тихо куняла собі на канапі, пан Брод знайшов собі заняття біля книжкової шафи, а Отто боровся з екраном коминка. Мова зайшла про книги Макса, Ви щось зауважили щодо «Арнольда Беера»7, згадали рецензію «Ост унд Вест»8, і врешті-решт, гортаючи томик повного зібрання Ґете у виданні «Пропілеї», сказали, що і «Замок Норнепіґґе»9 теж намагалися читати, але до кінця не подужали. На цих Ваших словах я просто завмер зі страху – за себе, за Вас і за всіх інших. Чи не була ця фраза якоюсь абсолютно безглуздою і до того ж незбагненною образою? Ви, однак, спокійно завершили свій катастрофічно непоправний пасаж, навіть не підвівши схиленої над книгою голови під нашими поглядами. І раптом виявилося, що це ніякий не ляпсус і взагалі ані на йоту не оцінка, а всього лише життєвий факт, якому Ви самі дивуєтеся, через що і збираєтеся при нагоді знову за цю книгу взятися. Просто неможливо було виплутатися з цієї халепи витонченіше, і я тоді подумав, що всім нам має бути перед Вами трохи соромно. – Щоб якось змінити тему, пан директор витягнув ілюстрований том того ж таки видання «Пропілеї» і оголосив, що зараз покаже Вам Ґете у спідніх. На що Ви процитували: «Король – він і в спідніх король»10, і ось ця цитата виявилась єдиним, що мені в Вас того вечора не сподобалося. Причому я відчув досаду за Вас майже фізично, ніби клубком у горлі, і вже тоді мав би запитати себе, з якого це дива я так за Вас переживаю. Втім, я описую все жахливо неточно. – Швидкість, з якою Ви під кінець вечора вислизнули з кімнати і раптом з’явилися вже у чобітках, мені взагалі годі було збагнути. Хоча порівняння з газеллю, до якого двічі вдалася пані Брод, мені не сподобалося. – Досить точно бачу, як Ви надягали капелюх і стромляли шпильки. Капелюх був величенький, з білою підкладкою. – На вулиці я негайно ж впав в один із тих, аж ніяк не рідкісних присмеркових своїх станів, коли нічого, окрім власної нікчемності, навколо не помічаю. На Перлґассе11 Ви, ймовірно, щоб якось вивести мене з незручного мовчання і бажаючи зрозуміти, чи по руці нам чи ні, запитали, де я живу, на що я, ідіот нещасний, поцікавився у відповідь, чи не хотіли б Ви дізнатися мою адресу, з дурної голови уявивши, що Ви, тільки-но приїхавши в Берлін, блискавично кинетеся списуватися зі мною щодо мандрівки до Палестини і не хочете опинитися у скрутному становищі людини, що пнеться відправити мені листа, не маючи під рукою адреси. – Те, що я наразі накоїв, усю подальшу дорогу не давало мені спокою, остаточно збивши мене з пантелику, якщо взагалі було з чого збивати. – Ще нагорі, у першій із кімнат, та й потім на вулиці розмова заходила про якогось знайомого з Вашої празької філії, який того дня по обіді возив Вас візником на Градчани. Саме думки про цього знайомого, схоже, і перешкодили мені вранці наступного дня з’явитися на вокзал з квітами, хоча щось подібне боязко і бринить у моїй свідомості. Та рання година Вашого від’їзду і неможливість у такий короткий термін роздобути квіти посприяли мені у рішенні відмовитися від цієї ідеї. – На Обстґассе і Ґрабені12 бесіду підтримував здебільшого пан директор Брод, а Ви тільки встигли розповісти історію про те, як мати відчиняє Вам вхідні двері за умовним сигналом, коли Ви на вулиці плескаєте в долоні, – з приводу цієї історії Вам, до речі, ще доведеться дещо мені пояснити. А решту часу було ганебно змарновано на порівняння празького і берлінського громадського транспорту. Пам’ятаю, Ви ще встигли розповісти, що пополуднували у Громадському будинку13 проти готелю. Насамкінець пан Брод дав Вам кілька дорожніх побажань, назвавши станції, на яких можна купити щось поїсти. Та Ви збиралися снідати у вагоні-ресторані. Тут з’ясувалося, що Ви забули в потязі свою парасольку, і ця дрібниця (для мене дрібниця) додала нових деталей до Вашого вигляду – натомість те, що Ви ще не спакували речі, хоча, попри це, маєте намір читати в ліжку, неабияк мене стурбувало. Напередодні вночі Ви ж теж читали до четвертої. Для дорожнього читання у Вас були з собою Бйорнсон, «Прапори над містом і гаванню»14 і Андерсен, «Книга картин без картин»15. Мені здалося, що я і без Ваших слів угадав би ці книжки, хоча, звісно, про таке мені ні в світочку не здогадатися. Я в черговому нападі незручності втиснувся в одну з Вами секцію двопільних дверей і мало не стоптав Вам ноги. – Потім перед швейцаром ми всі троє ще постояли біля ліфта, за дверцятами якого, поки що розкритими, Ви ось-ось мали зникнути. Ви навіть встигли перекинутися кількома словами з швейцаром, і гордий тон Вашого голосу, – варто мені затамувати подих, – досі звучить мені у вухах. Ви не так легко дали переконати себе, що до вокзалу близько і що авто Вам не знадобиться. Щоправда, Ви думали, що їдете з вокзалу Франца Йозефа16. – Потім і справді настав час прощатися, я знову – як мені взагалі тоді здавалося – найневправнішим з усіх можливих способів згадав про мандрівку до Палестини, хоча і без того за вечір надто часто говорив про цей замір, який, схоже, ніхто, окрім мене, серйозно не сприймав.
