Kitobni o'qish: «Вельможний клієнт»

ДОЛИНА СТРАХУ

Частина I
ТРАГЕДІЯ У БІРЛСТОУНІ

Розділ 1
ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

– Я схильний думати…

– Думайте, думайте, – спонукав Голмс із нетерпінням.

Я певен, що належу до числа найбільш терплячих людей, але це глузливе зауваження мене зачепило.

– Послухайте, Голмсе, – буркнув я, – ви іноді виводите мене з себе.

Але той був занадто зайнятий власними думками, щоб мені відповісти, і повністю поринув у вивчення аркуша паперу, що випав із конверта, який прибув поштою. Потім він узяв конверт і почав так само уважно розглядати і його.

– Це рука Порлока, – задумливо мовив Голмс. – Не сумніваюся, що це почерк Порлока, хоча досі бачив його лише двічі. Ігрек із особливим чубком дуже характерний. Але якщо це лист Порлока, то там є важлива звістка, дізнатися яку треба негайно.

Він балакав швидше сам із собою, ніж звертався до мене, але все моє роздратування раптово зникло.

– А хто цей Порлок?

– Порлок – це лише прізвисько, а за ним, Ватсоне, ховається напрочуд хитра та спритна бестія. У попередньому листі Порлок повідомив мені, що це його ім’я вигадане, і просив не шукати його. Втім, Порлок важливий не сам собою, а лише тим, що перебуває в контакті зі значнішою персоною. Уявіть собі рибу-лоцмана, яка супроводжує акулу, або шакала, що волочиться за левом, – хтось нікчемний у товаристві справді грізної істоти. І не лише грізної, Ватсоне, а й напрочуд таємничої. Ось чому Порлок мені цікавий. Ви вже чули від мене про професора Моріарті?

– Вчений і злочинець, такий величний у своїх хитрющих задумах, що…

– Що я і досі згадую про свої поразки…

– Я, власне, хотів сказати, що він залишається зовсім невідомим суспільству з цього боку.

– Це виразний натяк! – вигукнув Голмс. – Ви, Ватсоне, виявляєте несподівану жилку глузливого гумору. Вас краще остерігатися! Утім, назвавши Моріарті злочинцем, ви й самі схибили. Як не дивно, з точки зору закону це – наклеп. Один із найбільших зловмисників, організатор чи не всіх злочинів – ось хто насправді цей чоловік. Але він настільки невразливий, настільки вищий за всі підозри, що за ці ваші слова міг би позиватися на вас до суду за необґрунтоване звинувачення. Хіба не він прославлений автор «Руху астероїдів», книги, яка торкається таких висот чистої математики, що, кажуть, не знайшлося нікого, хто спромігся б написати про неї критичний відгук? Чи можна безкарно брехати про таку людину? Він геній, Ватсоне! Але прийде й наша черга тріумфувати!

– Як би мені хотілося це побачити! – вигукнув я. – Але ви згадали Порлока…

– Ах, звісно… Так от, цей так званий Порлок – лише одна з ланок у довгому ланцюжку, який створив цей незвичайний чоловік. І ланка доволі другорядна. Більше того: ланка, що дала тріщину. У цьому й криється надзвичайна важливість Порлока для нас. Його частково спонукає совість, яка прокинулася в його душі, але головним чином чеки на десять фунтів, які я йому посилав, коли він двічі постачав мене цінною інформацією. Настільки цінною, що вона допомогла запобігти злочину. Якщо ми знайдемо ключ до шифру, то не сумніваюся, що цей лист виявиться повідомленням такого ж штибу.

Голмс розпрямив листа й поклав його на стіл. Я схилився над ним і почав розглядати загадкове послання. На аркуші паперу було написано таке:

534 Р2 13 127 36 31 4 17 21 45 Дуґлас 109 293 5 37 Бірлстоун.

26 Бірлстоун 9 18 171

– Що про це думаєте, Голмсе?

– Либонь, це намір повідомити якусь таємну інформацію.

– Але якщо немає ключа, яка користь від шифрованого послання?

– Зараз – жодної.

– А чому кажете: «зараз»?

– Бо чимало шифрів я можу прочитати з такою ж легкістю, як акростих за першими літерами кожного рядка. Такі нескладні завдання лише розважають. Але тут – інша річ. Ясно, що це посилання на слова, які можна знайти на сторінці якоїсь книжки. Однак я безсилий, поки не дізнаюся її назву.

– А що можуть означати слова «Дуґлас» і «Бірлстоун»?

– Либонь, цих слів немає на потрібній сторінці.

– Чому ж не вказана назва книжки?

– Любий Ватсоне, ваші розум і кмітливість, що справляють стільки радощів вашому покірному слузі, мали б вам підказати, що не варто посилати зашифрований лист і ключ до шифру в одному й тому ж конверті. Невдовзі, однак, принесуть свіжу пошту, і я буду здивований, якщо не отримаю листа з оголошенням або, можливо, навіть саму книжку, якої нам так бракує.

І справді, за кілька хвилин з’явився кур’єр Біллі, котрий і приніс очікуваного листа.

– Той самий почерк на конверті. І цього разу лист підписаний, – задоволено додав детектив, відкривши конверт. Але, переглянувши його, спохмурнів. – Наші очікування не виправдалися. Вочевидь, із цим Порлоком у нас нічого не вийде. Послухайте! «Вельмишановний містере Голмс, я більше не можу нічим допомогти вам у цій справі. Вона занадто небезпечна. Гадаю, що Він мене підозрює. Тільки-но я надписав адресу на конверті, щоб надіслати вам ключ до шифру, як Він несподівано увійшов до мене. Я встиг прикрити конверт, але прочитав у Його очах підозру. Спаліть шифрований лист – він вам більше не допоможе. Фред Порлок».

Якийсь час Голмс сидів мовчки, тримаючи листа в руці та зосереджено дивлячись на вогонь у каміні.

– Цікаво, – промовив він нарешті, – що ж його могло так налякати? Можливо, всього лише голос нечистого сумління. Відчуваючи себе зрадником, він запідозрив звинувачення в очах іншого.

– Той інший, здогадуюся, професор Моріарті?

– Аякже. Коли хтось із цієї компанії каже «Він», то зрозуміло, кого мають на увазі. У них є лише один «Він», вищий над усіма іншими.

– І що ж Він затіває?

– Складне запитання. Коли проти вас постає один із найкращих розумів Європи, а за його спиною – безліч темних сил, можливі будь-які варіанти. Що б там не було, Порлок, мабуть, розгубився. Порівняйте лист із адресою на конверті, написаною до неприємного візиту. На конверті почерк твердий, у листі ж його можна розібрати, лише доклавши зусиль.

– Навіщо ж він таки написав, а просто не покинув цю справу?

– Боявся, що я буду домагатися пояснень, чим накличу на нього неприємності.

– Слушно, – погодився я і, взявши шифрований лист, почав напружено його вивчати. – Можна з глузду з’їхати від розуміння, що в такому клаптику паперу міститься важлива таємниця, в яку неможливо проникнути.

Шерлок Голмс закурив люльку, найкращу супутницю його найглибших роздумів.

– Можливо, тут усе ж є зачіпки, що вислизають від вас. Розгляньмо проблему при світлі чистого розуму. Ця людина посилається на якусь книжку – це вихідний пункт.

– Щось дуже невизначене, мушу зізнатися.

– І все ж ця проблема, коли вдуматися в неї, не здається мені нерозв’язною. Які вказівки містяться щодо цієї книжки?

– Їх немає.

– Ну, я б так не сказав. Шифрування починається великим числом п’ятсот тридцять чотири. Візьмімо за робочу гіпотезу, що тут ідеться про ту сторінку, до якої нас відсилають як до ключа шифру. Отже, це фоліант. Які ще вказівки є щодо цієї грубезної книжки? Наступний знак – Р2. Що скажете про нього?

– Розділ другий.

– Навряд чи, Ватсоне. Якщо подано сторінку, то номер розділу вже не має значення. Крім того, якщо сторінка 534 стосується лише другого розділу, то розміри першого розділу мали б бути просто жахливі.

– Рядок! – вигукнув я.

– Чудово, Ватсоне! Ви сьогодні у формі! Звісно, це рядок. Отже, починаємо тепер із передбачення наявності грубої книжки, надрукованої у два стовпчики, бо одне зі слів позначене числом 293, а це більше, ніж може поміститися на сторінку в один стовпчик. Тепер ще таке міркування. Якби книжка була рідкісною, він одразу ж надіслав би її мені. Насправді ж він мав намір, поки в його плани не втрутилися, повідомити лише ключ до шифру. А це означає, що книжку я знайду в себе без зусиль. Інакше кажучи, Ватсоне, йдеться про якусь дуже поширену книжку.

– Схоже на те.

– Отже, ми можемо сильно звузити коло наших пошуків, позаяк Порлок посилається на товсту й дуже поширену книжку, надруковану в два стовпчики.

– Біблія! – вигукнув я переможно.

– Авжеж, добре!.. Утім, цей здогад, на жаль, не годиться. Адже саме Біблію найважче уявити в руках у когось із соратників Моріарті. До того ж різних видань Біблії існує така прірва, що він не міг розраховувати на наявність у мене примірника з потрібною нумерацією сторінок. Ні, він посилається на щось конкретніше, він знає напевно, що вказана ним сторінка виявиться тотожною моїй п’ятсот тридцять четвертій сторінці.

– Однак книжок, що відповідають усім цим вимогам, зовсім небагато?

– Саме так. І саме в цьому наш порятунок. Наші пошуки мають тепер обмежитися книжками з постійною нумерацією сторінок, і до того ж такими, які зазвичай є в усіх.

– Якийсь щорічник.

– Браво, Ватсоне! Щорічник! Візьмемо число «Щорічника Вайтекера». Він дуже поширений. У ньому є потрібна кількість сторінок, і видрукуваний він у два стовпчики. – Голмс узяв томик із книжкової полиці. – Ось сторінка п’ятсот тридцять четверта… другий стовпчик… про бюджет і торгівлю Британської Індії. Записуйте слова, Ватсоне. № 13 – «Махратта». Боюся, початок розгадування шаради не надто сприятливий. Сто двадцять сьоме слово – «уряд». Тут уже є якийсь сенс, котрий має, правда, мало стосунку до нас і до професора Моріарті. Тепер подивімося далі. Що ж робить уряд Махратти? На жаль! Наступне слово – «пір’я». Невдача, милий Ватсоне. Доводиться ставити крапку.

Голмс говорив жартівливо, однак його насуплені брови свідчили про ступінь розчарування. Я сидів також засмучений, поглядаючи на вогонь у каміні.

Запанувала мовчанка, яку порушив несподіваний вигук Голмса, котрий з’явився з-за дверцят книжкової шафи з пошарпаним томиком у руці.

– Ми поплатилися, Ватсоне, за свою поспішність. Сьогодні 7 січня, і ми взяли свіжий номер щорічника. Але більш ніж імовірно, що Порлок скористався для свого послання минулорічним номером. Без сумніву, він повідомив би про це, якби сам написав другого листа. Тепер погляньмо, на що нам покаже сторінка 534. Тринадцяте слово – «маю», сто двадцять сьоме – «інформація». Це вже щось.

Очі Голмса збуджено блищали.

– «Небезпека». Чудово! Записуйте, Ватсоне: «маю – інформація – небезпека – загрожуватиме – дуже – скоро – якийсь». Далі маємо ім’я «Дуґлас». «Заможний – поміщик – тепер – у – Бірлстоун – замок – запевняти – вона – нагальна». Ось і все, Ватсоне! Що скажете про методику чистого розуму та її результати?

Я не відривав очей від аркуша паперу, що лежав на столі і на якому я записав текст послання під диктування Голмса.

– Що за дивний і туманний спосіб висловлювати свої думки!

– Навпаки, Порлок дуже чітко їх висловив, – заперечив Голмс. – Якщо ви використовуєте лише один книжковий стовпчик для висловлювання своїх думок, то навряд чи знайдете все, що вам потрібно. У дечому вимушено доводиться розраховувати на кмітливість вашого кореспондента. Певна серйозна небезпека нависла над якимось Дуґласом, заможним джентльменом, котрий живе, можливо, у своєму маєтку, на що й вказує Порлок. Він переконаний: «запевняти» – найближче, що йому вдалося знайти до слова «впевнений», – що ця небезпека дуже близька. Такий результат нашої роботи.

Шерлок Голмс відчував задоволення справжнього творця, який насолоджується своїм шедевром. Він ще продовжував тішитися досягнутим успіхом, коли Біллі оголосив про прибуття інспектора Мак-Дональда зі Скотленд-Ярду.

У той час Алек Мак-Дональд ще не здобув теперішньої широкої популярності. Цей молодий представник карного розшуку виявив неабиякі здібності в ряді випадків, коли йому довіряли слідство. Його висока костиста постать свідчила про неабияку фізичну силу, а відкрите високе чоло та очі, що виблискували з-під густих брів, – про проникливість і розум. Він був мовчуном із дещо суворим характером. За роки його служби в поліції Голмс уже двічі допомагав йому, вдовольняючись при цьому лише радістю мислителя, котрий розв’язав надскладну проблему. Шотландець відповідав глибокою вдячністю та повагою, радячись із Голмсом у кожному скрутному випадку. Не надто схильний до приятелювання, Голмс ставився до шотландця із симпатією і дружньо всміхнувся, побачивши колегу.

– Ви рання пташка, містере Мак. Боюся, що ваш візит спричинила якась нова надзвичайна подія.

– Я вибрався так рано тому, що перші години після злочину найдорожчі для нас…

Молодий інспектор раптом затнувся й здивовано задивився на клаптик паперу, що лежав на столі.

– «Дуґлас», – пробурмотів він. – «Бірлстоун»! Джентльмени, але ж це якась чортівня! В ім’я всього святого, звідки ви взяли ці імена?!

– Із шифру, який доктор Ватсон і я щойно розгадали. А в чому річ?

Інспектор продовжував здивовано витріщатися на нас обох:

– Справа в тому, що містера Дуґласа з Бірлстоунської садиби по-звірячому вбили сьогодні вночі.

Розділ 2
МІРКУВАННЯ ШЕРЛОКА ГОЛМСА

Це був один із тих драматичних моментів, які складали головний сенс життя мого приятеля. Було б перебільшенням стверджувати, що він виглядав приголомшеним. У його вдачі не було й тіні нечуйності, але, звісно, нерви його були загартовані постійною напруженою роботою. Душевні потяги чоловіка в такі миті ніби дрімали, зате інтелектуальна сприйнятливість загострювалася до краю. У цьому випадку на обличчі Голмса не було помітно навіть сліду того жаху, який пройняв мене після слів Мак-Дональда, швидше за все воно виражало інтерес, із яким хімік спостерігає за химерним скупченням кристалів на дні реторти.

– Чудово! – промовив Голмс після невеликої паузи. – Дивовижно!

– Вас, здається, не здивувала ця звістка?

– Я зацікавився, містере Мак. Чому маю ще й дивуватися? Я отримав повідомлення, що одній особі загрожує небезпека. За годину дізнаюся, що задум реалізували й що цю особу вбили. Я зацікавлений, це так, але нітрохи не здивований.

Голмс розповів інспектору про зашифрованого листа та знайдений до нього ключ. Мак-Дональд сидів за столом, спершись підборіддям на обидві руки, і слухав із напруженою увагою.

– Я хотів їхати до Бірлстоуна сьогодні ж уранці та зайшов попросити вас поїхати зі мною. Але з вашого повідомлення випливає, що ми можемо успішніше діяти в Лондоні.

– Ні, не так, містере Мак, – заперечив Голмс.

– Зважте все, містере Голмс, – не здавався інспектор. – День чи два всі газети будуть заповнені повідомленнями про бірлстоунську таємницю. Але що це за таємниця, якщо в Лондоні є людина, котра зуміла заздалегідь передбачити злочин? Залишається лише схопити цю особу, і все з’ясується.

– Без сумніву, містере Мак. Але яким чином ви плануєте схопити цього Порлока, як він себе називає?

Мак-Дональд із обох боків оглянув листа, отриманого Голмсом.

– Штемпель поставлений у Камбервілі. Цей факт нам не може допомогти. Ім’я, гадаєте, вигадане? Також, звісно, не дуже сприятлива обставина. Кажете, що посилали йому гроші?

– Двічі.

– Куди саме?

– У Камбервільське поштове відділення чеками одного з банків.

– І жодного разу не поцікавилися, хто приходив за ними?

– Ні.

Інспектор був явно здивований.

– Чому ж?

– Бо я завжди тримаю своє слово. Після першого ж листа пообіцяв, що не буду його шукати.

– Гадаєте, що він лише пішак і що за ним стоїть якась велика риба?

– Я не думаю, я знаю.

– Той професор, про котрого я чув від вас?

– Власне, так.

– Не стану приховувати від вас, містере Голмс, що в нас у Скотленд-Ярді вважають, що ви даремно маєте зуб на цього професора. Я зібрав певну інформацію про нього: він має репутацію поважного й талановитого науковця.

– Радий, що ви визнаєте його талановитим.

– Після того як мені стало відоме ваше ставлення до нього, я визнав за необхідне побачитися з ним. Зі своїм благородним обличчям, із сивими скронями та якоюсь особливо врочистою манерою триматися, він був схожий на справжнього міністра. Коли він на прощання поклав мені руку на плече, це виглядало так, немов батько благословляє сина, відпускаючи його в жорстокий світ.

Голмс усміхнувся.

– Чудово! – вигукнув він. – Це справді вражаюче! Скажіть, любий Мак-Дональде, ця приємна інтимна бесіда відбувалася в кабінеті професора?

– Атож.

– Гарна кімната, чи не так?

– Дуже гарна.

– Ви сиділи біля його письмового столу?

– Еге ж.

– Так, що ви опинилися проти джерела світла, а його обличчя залишалося в тіні?

– Це відбувалося ввечері… Авжеж, світло лампи було спрямоване в мій бік.

– Цього й слід було очікувати. Чи звернули ви увагу на картину за спиною професора на стіні?

– Ще б пак, звісно, я помітив картину: на ній зображена голова дівчини впівоберта.

– Це картина Жана Батиста Ґреза, знаменитого французького художника, котрий жив у другій половині XVIII століття.

Інспектор слухав зовсім байдуже.

– Чи не краще нам… – почав було він.

– Ми саме це й робимо, – зупинив його Голмс. – Усе, про що я кажу, має прямий стосунок до того, що ви називаєте бірлстоунською таємницею. Це навіть можна назвати її стрижнем.

Мак-Дональд ледь помітно всміхнувся.

– Ви думаєте занадто швидко для мене, містере Голмс. Відкидаєте одну чи дві ланки у своїх міркуваннях, а тому я не можу встигнути за вами. Що може бути спільного між давно померлим художником і бірлстоунською справою?

– Одну відому картину Ґреза нещодавно на аукціоні «Порталіс» оцінили в один мільйон двісті тисяч франків.

Обличчя інспектора відразу ж набуло жвавого зацікавлення.

– Хочу нагадати вам, – продовжував Голмс, – що розмір платні професора Моріарті можна дізнатися вкрай легко: він отримує сімсот фунтів на рік.

– У такому разі, як же він зміг придбати…

– Саме так: як зміг?

– Продовжуйте, будь ласка, містере Голмс. Мене це дуже зацікавило. Непроста історія!

– А як щодо Бірлстоуна? – спитав Голмс усміхаючись.

– У нас іще є час, – відповів інспектор, зиркнувши на годинник. – Біля ваших дверей на мене чекає кеб, який за двадцять хвилин доправить нас на вокзал Вікторії. Але щодо тієї картини… Ви, містере Голмс, здається, якось казали мені, що ніколи не навідували професора Моріарті?

– Правильно, ніколи.

– То звідки ви знайомі з його помешканням та інтер’єром?

– А це вже зовсім інша річ. Я тричі побував там без запрошень, двічі під різними приводами очікував його й ішов ще до його повернення. А втретє… Ну, про той візит не буду поширюватися перед офіційним представником карного розшуку. Скажу лише, що того разу я дозволив собі переглянути його папери. Результати були зовсім несподівані!

– Виявили якийсь компромат?

– Абсолютно нічого. Це мене й вразило. Утім, є одна річ, про яку ви тепер знаєте, – картина. Слід гадати, що він дуже заможний чоловік. Але як він набув своїх статків? Його молодший брат служить начальником залізничної станції десь на заході Англії. Кафедра дає йому сімсот фунтів на рік. Тим часом у нього є справжній Ґрез.

– Гадаєте, його статки здобуті незаконними шляхами?

– Певна річ. Але я маю й інші підстави для такого висновку: десятки найтонших ниток звивистими манівцями ведуть до центру павутини, де ховається ця на вигляд бездіяльна, але отруйна істота. Я згадав про Ґреза лише тому, що ви бачили його на власні очі.

– Зізнаюся, усе, що ви розповіли, украй цікаве. Але вкажіть на щось конкретніше. У чому його слід звинувачувати: у підробках, виготовленні фальшивих грошей, убивствах? Звідки він бере кошти?

– Ви читали про Джонатана Вайлда?

– Ім’я начебто знайоме. З якогось роману, чи не так? Зізнаюся, не люблю детективів із романів: герої здійснюють подвиги, але ніколи не розповідають, як саме вони це роблять. Вигадка, мало схожа на реальність.

– Джонатан Вайлд – не детектив і не герой роману. Це видатний злочинець, який жив у минулому столітті.

– У такому разі мені до нього немає діла. Мене цікавить винятково сучасне життя, я людина практична.

– Містере Мак, у житті все без винятку повторюється, навіть професор Моріарті. Джонатан Вайлд був наче невидимою пружиною, таємною силою лондонських злочинців, котрим він позичав свій розум і організаторський хист за п’ятнадцять відсотків винагороди. Старе колесо обертається, і спиці повертаються на колишні місця. Усе, що ми бачимо, колись уже було й знову буде. Я розповім вам іще дещо про Моріарті.

– Будь ласка.

– У мене була нагода дізнатися, хто виступає першою ланкою у створеному ним ланцюзі, на одному кінці якого перебуває лиходій зі збоченим розумом, а на іншому – сотня жалюгідних дрібних шахраїв і шулерів. Що стосується середньої частини цього ланцюга, то її ви можете заповнити, не боячись помилитися, практично всіма типами карних злочинів. Начальник його штабу також тримається віддалік, поза будь-якими підозрами, так само недоступний для каральної руки закону. Це полковник Себастьян Моран. Як гадаєте, скільки він йому платить?

– Важко щось сказати.

– Шість тисяч фунтів на рік. Це оцінка розуму, зроблена, як бачите, у дусі американських махлярів. Сума ця перевищує зарплату прем’єр-міністра. Така подробиця дає вам змогу уявити прибутки Моріарті та масштаби, якими він оперує. Тепер інший момент. Я вважав доречним поцікавитися кількома останніми чеками Моріарті. Звичайнісінькими та безневинними чеками, якими він оплачує свої господарські рахунки. Виявилося, що їх видали шість різних банків. Що скажете про це?

– Дивно, звісно. А який висновок робите ви?

– Такий, що він прагне уникнути зайвих балачок про своє багатство. Жодна людина не має знати, скільки в нього насправді грошей. Мабуть, він має щонайменше двадцять рахунків у різних фінансових установах. Значна частина коштів розміщена, либонь, за кордоном, швидше за все в Німецькому або Ліонському банках.

Мак-Дональд слухав дуже уважно, але шотландська практичність змусила його перервати мого друга.

– Погодьтеся, містере Голмс, ви дещо відійшли від теми. Поки що ми знаємо тільки, що є якийсь зв’язок між професором і злочином у Бірлстоуні. Такий висновок ви робите із застереження, отриманого вами від якогось Порлока. Які ще припущення можемо зробити?

– Можемо припустити можливі мотиви злочину. Вам слід знати, що Моріарті тримає своїх підопічних у залізних лещатах. Дисципліна, яку він запровадив, просто вражає. Єдине можливе покарання в його кодексі – смерть! Це дає підставу припустити насамперед, що вбитий Дуґлас зрадив свого лідера, тож його покарали. Коли про нього дізнаються інші, то страх смерті ще дужче зміцнить дисципліну. Про долю, призначену Дуґласу, заздалегідь дізнався один із другорядних членів зграї, і він повідомив про це мені.

– Це лише здогад…

– Та ні, це одна зі звичайних махінацій Моріарті. Там був грабунок?

– Я про таке не чув.

– Якщо був, то це свідчить проти першої гіпотези й на користь другої. Моріарті міг бути залучений до справи обіцянкою частки від прибутку або керувати нею за оплату готівкою. І те, й інше однаково можливо. Але як би там не було, відповіді на всі запитання маємо шукати саме в Бірлстоуні.

– У такому разі – гайда в Бірлстоун! – погодився Мак-Дональд і підвівся з крісла. – Хай йому грець! Уже пізно, джентльмени, тому на збори маємо всього кілька хвилин.

Голмс і я підвелися й почали вдягатися.

– Містере Мак, дорогою розповісте нам про всі відомі вам деталі…

Інформація ця була достатньо мізерною, але все ж з’ясувалося, що справа, яка очікувала нас, виявилася винятковою. Вислуховуючи сухі й на перший погляд незначні подробиці, Голмс пожвавився, час від часу потирав руки й хрустів тонкими пальцями. Місяці бездіяльності залишилися позаду, і тепер нарешті його чудовим здібностям знайшлося гідне застосування. Голмс зовсім змінився: очі його виблискували, і все тонке нервове обличчя ніби сяяло внутрішнім світлом. З напруженою увагою слухав він коротку оповідь Мак-Дональда про те, що нас чекало в Сассексі. Письмове повідомлення з викладом подій інспектор отримав із першим ранковим потягом. Місцевий поліційний офіцер Вайт Мейсон – його особистий приятель; це пояснює, чому Мак-Дональд отримав повідомлення швидше, ніж це зазвичай відбувається, коли когось із Скотленд-Ярду викликають у провінцію.

«Любий інспекторе Мак-Дональд, – наголошував Мейсон у листі, – офіційне запрошення Ви отримаєте в окремому конверті. Я ж пишу Вам приватно. Телеграфуйте мені, яким потягом зможете приїхати в Бірлстоун, і я зустріну Вас сам або, якщо буду зайнятий, доручу комусь. Випадок дуже дивний. Приїжджайте, будь ласка, не гаючи ні хвилини. Спробуйте, якщо вдасться, привезти й містера Голмса, він знайде тут чимало цікавого. Можна подумати, що вся картина розрахована на театральний ефект, якби в її центрі не було вбитої людини. Даю слово честі: надзвичайно дивний випадок».

– Ваш приятель, здається, не дурень, – зауважив Голмс.

– Атож, сер, наскільки можу вважати, Вайт Мейсон дуже діловий чоловік.

– Гаразд, що ще можете повідомити?

– Нічого. Подробиці він розповість нам при зустрічі.

– Як же ви дізналися ім’я Дуґласа й те, що його вбили звірячим чином?

– Про це йшлося в офіційному повідомленні. У ньому не згадується слово «звірячий». Це – неофіційний термін. Там назване ім’я Джека Дуґласа. Зазначено, що причина смерті – поранення в голову й що знаряддя вбивства – мисливська двоствольна рушниця. Повідомляється також і час злочину: незабаром після півночі. Далі додано, що ще нікого не заарештували. Наприкінці сказано, що випадок непересічний і що вся ситуація дає можливість робити найрозмаїтіші припущення. Це вже все, містере Голмс, що наразі маємо.

– У такому разі, містере Мак, з вашого дозволу, ми на цьому й зупинимося. Мені треба поміркувати.