Kitobni o'qish: «Спогади про Шерлока Голмса»

Артур Конан Дойл

Shrift:

Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2015 році

Переклад з англійської Євгена Тарнавського

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

Звіздочолий

– Боюся, Ватсоне, що мені доведеться поїхати, – сказав якось за сніданком Голмс.

– Поїхати? Куди саме?

– У Дартмур, у Кінґс-Пайленд.

Я не здивувався. Мене значно більше дивувало, що Голмс досі не бере участі в розслідуванні цієї незвичайної справи, про яку гомоніла вся Англія. Увесь учорашній день мій приятель тинявся з кутка в куток кімнатою, насупивши брови та низько опустивши голову, раз у раз набивав люльку найміцнішим чорним тютюном, залишаючись цілком глухим до всіх моїх запитань і застережень. Свіжі номери газет, що надсилає наш поштовий агент, Голмс переглядав неуважно та закидав у куток. І все ж, незважаючи на його мовчанку, я знав, що його займає. Зараз у центрі уваги публіки було лише одне, що могло б дати достатньо поживи його аналітичному розуму – таємниче зникнення фаворита, який мав брати участь у перегонах на кубок Вессекса, й убивство його тренера. І коли Голмс раптом оголосив мені про свій намір поїхати в Кінґс-Пайленд, тобто туди, де власне й сталася трагедія, я анітрохи не здивувався, бо чекав цього.

– Я був би щасливий поїхати з вами, якщо, звісно, не буду тягарем, – сказав я.

– Мій любий Ватсон, ви мені прислужитеся, якщо поїдете. І я впевнений, що ви недарма витратите час, бо цей випадок, якщо брати до уваги те, що вже знаємо, обіцяє бути надзвичайно цікавим. Їдьмо зараз у Падинґтон, ще встигнемо на найближчий потяг. Дорогою розповім вам подробиці. І прихопіть, будь ласка, ваш чудовий польовий бінокль, він може вам знадобитися.

Ось так сталося, що через годину після нашої розмови ми вже сиділи в купе першого класу, і потяг мчав нас у напрямку Ексетера. Худе зосереджене обличчя мого товариша в насунутому на чоло дорожньому кашкеті схилилося над стосом свіжих газет, куплених у кіоску на Падинґтонському вокзалі. Коли Редінґ нарешті залишився вже далеко позаду, детектив засунув останню газету під сидіння й простягнув мені портсигар.

– А ми добре їдемо, – зауважив він, поглядаючи то на годинник, то у вікно. – Долаємо п’ятдесят і три з половиною милі за годину.

– Я не помітив жодного дистанційного стовпчика.

– І я також. Але відстань між телеграфними стовпами на цій дорозі – шістдесят ярдів, тому вирахувати швидкість можна завиграшки. Ви, звісно, знаєте подробиці вбивства Джона Стрекера та зникнення Срібної зірки?

– Тільки те, про пишуть «Телеграф» і «Кронікл».

– Це один із випадків, коли мистецтво логічно мислити слід використати для ретельного аналізу та відбору вже відомих фактів, а не для пошуків нових. Трагедія, із якою ми зіткнулися, така загадкова, незвичайна й пов’язана з долями стількох людей, що поліція буквально тоне у такій великій кількості версій, припущень і гіпотез. Труднощі в тому, щоб виділити з маси вигадок і домислів розмаїтих тлумачів і репортерів безсумнівні, незаперечні факти. Встановивши вихідні факти, ми почнемо будувати, ґрунтуючись на них, нашу теорію та спробуємо визначити, які моменти в цій справі можна вважати найголовнішими. У вівторок ввечері я отримав дві телеграми – від власника Срібної зірки, полковника Росса й від інспектора Ґреґорі, котрому доручили цю справу. Обоє просять моєї допомоги.

– У вівторок ввечері! – вигукнув я. – А зараз вже четвер. Чому ж не поїхали туди вчора?

– Я припустився помилки, милий Ватсоне. Боюся, таке зі мною трапляється набагато частіше, ніж гадають люди, котрі знають мене лише за вашими нотатками. Я просто не міг повірити, що кращого скакуна Англії можна приховувати так довго, та ще й у такому безлюдному краю, як Північний Дартмур. Вчора я з години на годину чекав повідомлення, що жеребця знайшли й що його викрадач – убивця Джона Стрекера. Але минув день, ніч, і єдине, що додалося до справи, – це арешт молодого Фіцроя Сімпсона. Я збагнув, що час діяти. І все ж маю таке відчуття, що вчорашній день не згаяний надаремно.

– У вас уже є версія?

– Ні, але я виділив найістотніші факти. Зараз викладу їх вам. Адже найкращий спосіб дістатися до суті справи – розповісти всі обставини комусь іншому. До того ж ви навряд чи зможете мені допомогти, якщо не будете знати, що ми зараз маємо в своєму розпорядженні.

Я відкинувся на подушки, димлячи сигарою, а Голмс, подавшись уперед і водячи по долоні тонким довгим пальцем для наочності, розпочав викладати мені події, які змусили нас вдатися до цієї мандрівки.

– Срібна зірка, – почав він, – син Самоцвіта й Відради й нічим не поступається своєму знаменитому батькові. Зараз йому п’ять років. Ось уже три роки, як його щасливому власникові, полковнику Россу, дістаються на перегонах усі призи. Аж тут сталося нещастя. Срібну зірку вважали першим фаворитом у гонитві на кубок Вессекса. Ставки на нього приймали три до одного. Він був улюбленцем публіки й ще жодного разу не засмутив своїх шанувальників. Навіть якщо з ним змагалися найкращі коні Англії, на нього завжди ставили величезні гроші. Тому зрозуміло, що є багато людей, в інтересах яких не допустити появи Срібної зірки біля прапора перегонів і наступного вівторка. Це, звісно, чудово розуміли в Кінґс-Пайленді, де розташована тренувальна стайня полковника Росса. Фаворита ретельно охороняли. Його тренером був Джон Стрекер, котрий прослужив у полковника дванадцять років, із яких п’ять був жокеєм, поки не став занадто важким для цього. Свої обов’язки він завжди виконував взірцево й був відданим слугою. У нього було троє помічників, бо стайня маленька – усього на чотирьох коней. Уночі один конюх чергував у стайні, інші ж спали на сіннику. Усі троє – абсолютно надійні хлопці. Джон Стрекер жив із дружиною в невеликому котеджі, ярдів за двісті від стайні. Платив йому полковник добре, дітей у них немає, прибирає в будинку й пере служниця. Місцина навколо Кінґс-Пайленда безлюдна, тільки на північ на відстані півмилі якийсь підрядник із Тавістока збудував кілька вілл для недужих і тих, хто бажає просто подихати цілющим Дартмурським повітрям. Сам Тавісток розташований на заході, до нього дві милі, а з іншого боку рівнини, також на відстані двох миль, розташований Мейплтон – садиба лорда Беквотера, де також є стайня. Коней там більше, ніж у Кінґс-Пайленді, урядує сам Сайлес Браун. Навколо на багато миль тягнуться порослі чагарником болота, зовсім безлюдні, якщо не брати до уваги циганів, котрі час від часу заходять сюди. Ось атмосфера, в якій проти ночі на вівторок розігралася драма.

Напередодні ввечері, як завжди, коней тренували й купали, а о дев’ятій годині стайню замкнули. Двоє конюхів подалися в будиночок тренера, де повечеряли в кухні, а третій, Нед Гантер, залишився чергувати в стайні. Десь по дев’ятій служниця, її звати Едіт Бакстер, понесла йому вечерю – баранину з часниковим соусом. Ніякого питва вона не прихопила, бо в стайні є кран, а пити щось, крім води, нічному сторожу заборонено. Дівчина запалила ліхтар, бо вже зовсім стемніло, а стежка до стайні тягнулася крізь зарості дроку. Ярдів за тридцять від стайні перед Едіт Бакстер виник із темряви якийсь чоловік і гукнув, аби вона зачекала. У жовтому світлі лампи вона побачила явно джентльмена на вигляд – у сірому твідовому костюмі та кашкеті, гетрах і з важким ціпком у руках. Він був дуже блідий і помітно нервував. Років йому, як вирішила дівчина, тридцять або тридцять п’ять.

– Не скажете мені, де я перебуваю? – спитав він дівчину. – Я вже вирішив, що доведеться ночувати в полі, аж раптом побачив світло вашого ліхтаря.

– Ви в Кінґс-Пайленді, біля стайні полковника Росса, – відповідала дівчина.

– Невже? Яке щастя! – вигукнув незнайомець. – Один із конюхів, кажуть, завжди ночує в стайні, чи не так? А ви, мабуть, несете йому вечерю? Ви ж не така горда, правда, і не відмовитесь від нової сукні?

Він вийняв із кишені згорнений аркуш паперу.

– Передайте це зараз конюху, й у вас буде найошатніше плаття, яке тільки можна купити за гроші.

Хвилювання незнайомця злякало юнку, вона кинулася до віконця, через яке завжди подавала конюху вечерю. Воно було вже відчинене, Гантер сидів за столиком. Тільки служниця розтулила рота, щоб розказати йому про те, що трапилося, як незнайомець знову опинився поруч.

– Доброго вечора, – промовив він, зазираючи в віконце. – У мене до вас справа.

Дівчина присягається, що, промовляючи ці слова, він стискав у руці якийсь папірець.

– Яка у вас може до мене бути справа? – сердито буркнув конюх.

– Справа, від якої й вам може дещо перепасти. Двоє ваших коней, Срібна зірка й Баярд, беруть участь у перегонах на кубок Вессекса. Відповісте мені на кілька запитань, і я не залишуся в боргу. Правда, що вага, яку несе Баярд, дозволяє йому обійти Срібну зірку на сто ярдів у забігу на п’ять ферлонгів і що ви самі ставите на нього?

– То он ви хто! – залементував конюх. – Зараз я покажу вам, як ми зустрічаємо шпигунів!

Він побіг спустити собаку. Служниця кинулася до будинку, але на бігу озирнулася та побачила, що незнайомець просунув голову у віконце. Коли за хвилину Гантер вискочив зі стайні з собакою, то його вже не було, і хоча вони перевірили всі споруди та прибудови, жодних слідів так і не виявили.

– Стривайте! – перебив я Голмса. – Коли конюх вибіг із собакою надвір, він залишив двері стайні відчиненими?

– Чудово, Ватсоне, бездоганно! – всміхнувся мій друг. – Ця обставина здалася мені такою істотною, що я вчора навіть спитав про це в Дартмурі телеграмою. Так от, двері конюх замкнув. А віконце, виявляється, дуже вузьке, людина крізь нього не пролізе. Коли інші конюхи повернулися після вечері, Гантер послав одного з них розповісти про все тренеру. Стрекер стривожився, але великого значення тому, що трапилося, ніби й не надав. Утім, невиразна тривога все ж не покидала його, бо, прокинувшись о першій годині ночі, місіс Стрекер побачила, що чоловік одягається. Він пояснив їй, що турбується за коней і хоче переконатися, чи все гаразд. Дружина благала чоловіка не ходити, бо якраз почався дощ (жінка чула, як він дріботить у вікно), але Стрекер накинув плаща й таки пішов. Місіс Стрекер прокинулася знову о сьомій ранку. Чоловік досі не повернувся. Вона поспішно одяглася, гукнула служницю та подалася до стайні. Двері були відчинені, Гантер сидів, опустивши голову на стіл, у стані повного безпам’ятства, стійло фаворита спорожніло, і ніде жодних слідів тренера. Негайно ж розбудили конюхів, котрі ночували на сіннику. Хлопці вони молоді, сплять міцно, вночі ніхто нічого не чув. Гантер перебував, вочевидь, під дією якогось дуже сильного наркотику. Оскільки чогось виразного від нього домогтися не вдалося, обидві жінки залишили його відсипатися, а самі побігли шукати зниклих. Вони все ще сподівалися, що тренер із якихось міркувань вивів коня на ранкову прогулянку. Піднявшись на горб за котеджем, звідки було добре видно все навколо, люди не помітили жодних слідів фаворита, зате в очі їм кинулася одна річ, від якої в них стислося серце в передчутті біди.

Приблизно за чверть милі від стайні на кущ дроку був накинутий плащ Стрекера, і вітерець тріпав його поли. Підбігши до куща, жінки побачили за ним невеликий видолинок, а на його дні – труп нещасного тренера. Голова була розтрощена якимось важким предметом, на стегні рана – довгий тонкий поріз, завданий, без сумніву, чимось надзвичайно гострим. Усе свідчило про те, що Стрекер відчайдушно захищався, бо його права рука стискала маленький ніж, по саме руків’я в крові, а ліва – червону з чорним краватку, ту саму, яка, за словами служниці, була на незнайомцеві, котрий з’явився напередодні ввечері у стайні. Опритомнівши, Гантер підтвердив, що це – краватка незнайомця. Він також не сумнівався, що чужинець підсипав йому якогось зілля в баранину, коли стояв біля вікна, і в результаті стайня залишилася без нагляду. Що стосується зниклого Срібної зірки, то численні сліди в багнюці, що вкривали дно фатальної яруги, вказували на те, що він був тут під час боротьби. Але потім зник. І хоча за інформацію про нього полковник Росс пропонує величезну винагороду й усіх циганів, котрі кочують по Дартмурі, допитали, досі про Срібну зірку немає ні слуху ні духу. І на додачу ось що: аналіз залишків вечері Гантера показав, що в їжу підсипали чималу дозу опіуму, між тим усі інші мешканці Кінґс-Пайленду їли того вечора ту ж саму страву, і нічого лихого з ними не сталося. Ось основні факти, очищені від нашарування домислів і припущень, якими обросла справа. Тепер розповім вам, до яких кроків вдалася поліція. Інспектор Ґреґорі, котрому доручили справу, чоловік енергійний. Якби природа обдарувала його ще й уявою, він міг би досягнути вершин розшукового мистецтва. Прибувши на місце події, інспектор дуже швидко знайшов і заарештував особу, на яку, природно, падала підозра. Знайти чоловіка було зовсім не важко, бо його добре знають в окрузі. Його ім’я – Фіцрой Сімпсон. Він із гарної родини, отримав чудову освіту, але всі свої статки програв на перегонах. Останнім часом мирно заробляв на життя букмекерством у спортивних лондонських клубах. У його нотатнику виявили кілька ставок до п’яти тисяч фунтів проти фаворита. Коли підозрюваного заарештували, він зізнався, що приїхав у Дартмур, сподіваючись вициганити інформацію про коней Кінґс-Пайленду та про другого фаворита, жеребця Обачного, який перебуває під опікою Сайлеса Брауна в мейплтонській стайні. Він і не намагався заперечувати, що в понеділок увечері був у Кінґс-Пайленді, однак запевняє, що нічого лихого не вчиняв, хотів лише отримати звістку з перших вуст. Коли йому показали краватку, чоловік дуже зблід і ніяк не зміг пояснити, як краватка опинилася в руці мерця. Мокрий одяг Сімпсона доводив, що вночі він потрапив під дощ, а його сукуватий ціпок із свинцевою голівкою цілком міг бути тією самою зброєю, якою тренеру завдали ті жахливі рани. З іншого боку, на ньому самому немає ні подряпини, але ж закривавлений ніж Стрекера – незаперечний доказ, що, принаймні, один із нападників на нього таки постраждав. Ось, власне, й усе, і якщо ви зможете мені допомогти, Ватсоне, буду вам дуже вдячний.

Я з величезною цікавістю слухав Голмса, котрий виклав мені обставини цієї справи з властивою йому ясністю та послідовністю. Хоча всі факти не були для мене новими, я не міг встановити між ними ні зв’язку, ні залежності.

– А чи не може бути, – припустив я, – що Стрекер сам завдав собі рану під час конвульсій, якими супроводжується пошкодження лобових ділянок головного мозку.

– Цілком можливо, – сказав Голмс. – Якщо так, то обвинувачений позбудеться одного з головних доказів, що свідчать на його користь.

– І все ж, – продовжував я, – я ніяк не можу зрозуміти версію поліції.

– Боюся, що в цьому випадку проти будь-якої гіпотези можна знайти дуже вагомі заперечення. Наскільки я зрозумів, поліція вважає, що Фіцрой Сімпсон підсипав опіум у вечерю Гантера, відімкнув стайню ключем, який він десь роздобув, і вивів жеребця, маючи намір, певна річ, викрасти його. Вуздечки в стайні не знайшли – Сімпсон, ймовірно, одягнув її на коня. Залишивши двері незамкненими, він повів його стежкою через пустир, і тут його зустрів або наздогнав тренер. Вчинилася бійка, Сімпсон проломив тренеру череп ціпком, сам же не отримав і подряпини від леза Стрекера, яким той намагався захищатися. Потім злодій забрав коня й десь заховав його, або, може, кінь утік, поки вони билися, і тепер бродить околицями. Ось як уявляє собі те, що сталося, поліція, і, хоча малоймовірна ця версія, всі інші здаються мені ще менш імовірними. Як тільки прибудемо в Дартмур, я її перевірю. Іншого способу зрушити справу з мертвої точки не бачу.

Починало вечоріти, коли ми під’їхали до Тавістока, маленького містечка, що виділялося, як вістря щита, у самому центрі великого Дартмурського плоскогір’я. На платформі нас зустріли високий блондин із зачіскою, що нагадувала лев’ячу гриву, пишною бородою та пронизливим поглядом блакитних очей і невисокий елегантно одягнений джентльмен, енергійний, із невеликими пещеними баками та моноклем. Це були інспектор Ґреґорі, чиє ім’я набувало все більшої популярності в Англії, і знаменитий спортсмен і мисливець полковник Росс.

– Дуже радий, що ви приїхали, містере Голмс, – привітався полковник. – Інспектор зробив усе можливе, але, щоб помститися за смерть нещасного Стрекера та знайти Срібну зірку, я хочу зробити й неможливе.

– Є якісь новини? – спитав Голмс.

– На жаль, результати розслідування могли б бути й кращими, – повідомив інспектор. – Ви, звісно, хочете якнайшвидше побачити місце злочину. Тому їдьмо, поки не стемніло, поговоримо дорогою. Транспорт нас чекає.

Через хвилину зручне, витончене ландо везло нас вулицями старовинного мальовничого містечка. Інспектор Ґреґорі захоплено ділився з Голмсом своїми думками та міркуваннями. Голмс мовчав, час від часу задаючи йому запитання. Полковник Росс у бесіді участі не брав, він сидів, відкинувшись на спинку сидіння, схрестивши руки на грудях і насунувши капелюха на чоло. Я з цікавістю прислухався до розмови двох детективів: версію, яку викладав зараз Ґреґорі, я вже чув від Голмса в потязі.

– Зашморг ось-ось затягнеться навколо шиї Фіцроя Сімпсона, – підсумував Ґреґорі. – Я особисто вважаю, що злочинець – він. З іншого боку, не можна не визнати, що всі докази проти нього непрямі й що нові факти можуть спростувати наші висновки.

– А ніж Стрекера?

– Ми дійшли висновку, що Стрекер сам себе поранив, коли падав.

– Мій приятель Ватсон висловив таке ж припущення дорогою сюди. Якщо так, то ця обставина обертається проти Сімпсона.

– Звісно. У нього не знайшли ні ножа, ні хоча б навіть дріб’язкової подряпини на тілі. Але докази проти нього, певна річ, дуже вагомі. Він був надзвичайно зацікавленим у зникненні фаворита. Ніхто, крім нього, не міг отруїти конюха, вночі він потрапив десь під сильний дощ, був озброєний важким ціпком, і, нарешті, його краватка була затиснута в руці покійника. Доказів, мені здається, достатньо, щоб почати процес.

Голмс похитав головою.

– Хвацький захисник не залишить від аргументів звинувачення й каменя на камені, – зауважив він. – Навіщо Сімпсону знадобилося виводити коня зі стайні? Якщо він хотів щось йому заподіяти, чому не зробив цього там? А ключ, хіба в нього знайшли ключ? У якій аптеці продали йому порошок опіуму? І, нарешті, де Сімпсон, чоловік, котрий уперше потрапив у Дартмур, міг сховати коня, та ще такого, як Срібна зірка? До речі, що він каже про папірець, який просив служницю передати конюху?

– Каже, що це була банкнота в десять фунтів. У його гаманці справді знайшли таку банкноту. Що стосується всіх інших ваших запитань, відповісти на них зовсім не так складно, як вам здається. Сімпсон у цих краях не вперше, бо влітку двічі приїжджав у Тавісток. Опіум, либонь, привіз із Лондона. Ключ викинув, як тільки відімкнув стайню. А жеребець, можливо, лежить мертвий в одній із покинутих штолень.

– А що він сказав про краватку?

– Зізнався, що краватка його, але стверджує, що загубив її десь того вечора. Але тут з’ясувалася ще одна обставина, яка якраз і може пояснити, чому він вивів коня зі стайні.

Голмс насторожився.

– Ми встановили, що приблизно за милю від місця вбивства ночував циганський табір у ніч на вівторок. Вранці вони знялися та зникли. Так от, якщо припустити, що Сімпсон змовився з циганами, то напрошується висновок, що саме до них він і вів коня, коли його зустрів тренер, і що зараз Срібна зірка в них, правильно?

– Цілком імовірно.

– Плоскогір’я зараз прочісують у пошуках тих циганів. До того ж я оглянув усі стайні та хліви в радіусі десяти миль від Тавістока.

– Але тут поблизу є ще одна конюшня, де тримають скакунів?

– Саме так, і цю обставину в жодному разі не слід випускати з уваги. Оскільки їхній жеребець Обачний – другий претендент на кубок Вессекса, зникнення фаворита було його власнику також дуже на руку. Знаємо, що, по-перше, мейплтонський тренер Сайлес Браун уклав кілька великих парі на цей забіг і що, по-друге, з бідолахою Стрекером він ніколи не приятелював. Ми, звісно, оглянули його стайню, але не виявили нічого, що вказує на причетність мейплтонського тренера до злочину.

– І нічого, що вказує на зв’язок Сімпсона з мейплтонською стайнею?

– Зовсім нічого.

Голмс відкинувся до спинки коляски, і розмова обірвалася. За кілька хвилин наш екіпаж зупинився біля гарненького будиночка край дороги з червоної цегли та з широким виступаючим карнизом. За ним, з іншого боку загону, виднілася будівля під сірим дахом, вкритим черепицею. Навколо до самого горизонту тягнулася хвиляста рівнина, буро-золота від пожовклої папороті, тільки далеко на півдні здіймалися гостроверхі дахи Тавістока й на захід від нас стояло поруч кілька хатинок мейплтонської стайні. Ми всі повистрибували з екіпажа, а Голмс так і залишився сидіти, дивлячись прямо перед собою, зосереджений на якихось своїх думках. Тільки коли я торкнувся його ліктя, він здригнувся і виліз.

– Даруйте, – звернувся він до полковника Росса, котрий здивовано витріщився на мого приятеля, – вибачте мені, я задумався.

За блиском його очей і хвилюванням, яке він намагався приховати, я здогадався, що він близький до розгадки, хоча й не уявляв собі ходу його думок.

– Ви, мабуть, хочете насамперед оглянути місце події, містере Голмс? – припустив Ґреґорі.

– Волів би побути спочатку тут і уточнити кілька деталей. Стрекера потім принесли сюди, чи не так?

– Атож, він лежить зараз нагорі.

– Він служив у вас кілька років, полковнику?

– Я завжди був ним дуже задоволений.

– Кишені вбитого, сподіваюся, оглянули, інспекторе?

– Усі речі у вітальні. Якщо хочете, можете поглянути.

– Авжеж, дякую.

У вітальні ми сіли навколо столу, що стояв посеред кімнати. Інспектор відімкнув сейф і розклав перед нами його вміст: пачку воскових сірників, недогарок свічки довжиною в два дюйми, люльку з кореня вересу, шкіряний кисет, у якому була плитка тютюну, срібний годинник на золотому ланцюжку, п’ять золотих соверенів, алюмінієвий наконечник для олівця, якісь папери, ніж із руків’ям зі слонової кістки та дуже тонким негнучким лезом, на якому стояла марка «Вайс і К°, Лондон».

– Дуже цікавий ніж, – зауважив Голмс, уважно його розглядаючи. – Судячи із засохлої крові, це той самий ніж, який знайшли в руці мерця. Що про нього скажете, Ватсоне? Такі ножі – ваша спеціалізація.

– Це хірургічний інструмент, так званий катарактальний ніж.

– Так я й думав. Найтонше лезо, призначене для найточніших операцій. Чи не дивно, що особа, котра планує захищатися від злодіїв, прихопила його зі собою. Особливо, якщо врахувати, що ніж не складається?

– На кінчик був одягнений шматочок корка, ми його знайшли біля трупа, – пояснив інспектор. – Дружина Стрекера каже, що ніж лежав у них кілька днів на комоді, і, йдучи вночі, Стрекер прихопив його з собою. Зброя не надзвичайна, але, ймовірно, нічого іншого в нього під рукою на той момент не було.

– Цілком можливо. А що це за папери?

– Три оплачених рахунки за сіно. Лист полковника Росса з інструкціями. А це – рахунок на тридцять сім фунтів п’ятнадцять шилінгів від кравчині, мадам Лезер із Бонд-стрит, на ім’я Вільяма Дербішира. Місіс Стрекер каже, що Дербішир – приятель її чоловіка й що час від часу листи для нього приходили на їхню адресу.

– У місіс Дербішир вельми дорогі смаки, – зауважив Голмс, переглядаючи рахунок. – Двадцять дві гінеї за один гарнітур – забагато. Ну що ж, тут начебто все, тепер можна відвідати місце злочину.

Ми вийшли з вітальні, і в цю мить жінка, котра стояла в коридорі, зробила крок уперед і торкнулася рукава інспектора. На її блідому, худому обличчі виднівся відбиток пережитого жаху.

– Знайшли їх? Спіймали? – голос затремтів.

– Поки що ні, місіс Стрекер. Але ось щойно з Лондона приїхав містер Голмс, і ми сподіваємося знайти злочинців з його допомогою.

– Мені здається, ми з вами не так давно зустрічалися, місіс Стрекер. Пригадуєте, в Плімуті, на банкеті? – поцікавився Голмс.

– Ні, сер, ви помилилися.

– Справді? А мені здалося, що це були ви. На вас було сталевого кольору шовкове плаття, оздоблене страусовим пір’ям.

– У мене ніколи не було такої сукні, сер!

– Ага, мабуть, я помилився.

Вибачившись, Голмс подався за інспектором надвір.

Кілька хвилин ходьби стежкою поміж кущів привели нас до видолинку, в якому знайшли труп. Біля його краю ріс кущ дроку, на якому того ранку місіс Стрекер і служниця помітили плащ убитого.

– Вітру в понеділок вночі не було, – промовив Голмс.

– Вітру – ні, зате йшов сильний дощ.

– У такому разі плащ не закинув на кущ вітер, його хтось туди поклав.

– Аякже, він був акуратно складений.

– Знаєте, а це дуже цікаво! На землі багацько слідів. Бачу, в понеділок тут пройшло багато людей.

– Ми ступали тільки на рогожу. Вона лежала ось тут, збоку.

– Чудово.

– У цій сумці черевик, який був тієї ночі на Стрекері, черевик Фіцроя Сімпсона та підкова Срібної зірки.

– Любий мій інспектор, ви перевершили самого себе!

Голмс узяв сумку, спустився в яму й підсунув рогожу ближче до середини. Потім ліг на неї і, підперши руками підборіддя, почав уважно вивчати потоптану глину.

– Ага? – раптом вигукнув він. – А це що?

Голмс тримав у руках восковий сірник, вкритий таким шаром бруду, що з першого погляду його можна було прийняти за сучок.

– Не уявляю, як я прогледів це, – з прикрістю видихнув інспектор.

– Нічого дивного! Сірник був утоптаний у землю. Я помітив його лише тому, що шукав.

– Як! Ви знали, що знайдете тут сірник?

– Не виключав такої можливості.

Голмс витягнув черевики з торби й почав порівнювати підошви зі слідами на землі. Потім виліз нагору й поповз, розсуваючи кущі.

– Боюся, жодних слідів більше немає, – зронив інспектор. – Я все тут оглянув якнайретельніше. У радіусі ста ярдів.

– Ну, що ж, – зітхнув Голмс, – не хочу бути нечемним і не стану ще раз усе оглядати. Але мені хотілося б, поки не стемніло, походити трохи долиною, щоб краще орієнтуватися тут завтра. Підкову візьму собі в кишеню на щастя.

Полковник Росс, котрий нетерпляче стежив за спокійними та методичними діями Голмса, зиркнув на годинник.

– А ви, інспекторе, будь ласка, ходімо зі мною. Хочу з вами порадитися. Мене зараз хвилює, як бути зі списками учасників перегонів. Мені здається, наш обов’язок перед публікою – викреслити звідти ім’я Срібної зірки.

– У жодному разі! – рішуче заперечив Голмс. – Нехай залишається.

Полковник вклонився.

– Я надзвичайно вдячний вам за пораду, сер. Коли закінчите свою прогулянку, знайдете нас у будиночку нещасного Стрекера, і ми разом повернемося в Тавісток.

Вони попрямували до хатинки, а ми з Голмсом повільно пішли вперед. Сонце стояло над самими дахами мейплтонської стайні. Перед нами полого опускалася на захід рівнина, то золотиста, то червонувато-бура від осінньої ожини та папороті. Але Голмс, занурений у глибоку задуму, ці принади пейзажу не помічав.

– Ось що, Ватсоне, – промовив він нарешті, – наразі облишмо питання, хто убив Стрекера, і будемо думати, що сталося з конем. Припустімо, Срібна зірка в мить злочину або трохи пізніше кудись поскакав. Але куди? Кінь дуже прив’язаний до людини. Без мети Срібна зірка міг повернутися в Кінґс-Пайленд або втекти в Мейплтон. Що йому робити самому в полі? І вже, звісно, хтось та й побачив би його там. Тепер цигани: навіщо їм було красти коня? Вони тільки щось вчують, поспішають утекти: поліції бояться більше за чуму. Надії продати такого коня, як Срібна зірка, немає. Вкрасти скакуна – великий ризик, а вигоди – жодної. Це поза всяким сумнівом.

– Де ж тоді Срібна зірка?

– Я вже казав, що він або повернувся в Кінґс-Пайленд, або поскакав у Мейплтон. У Кінґс-Пайленді його немає. Отже, він у Мейплтоні. Приймімо це за робочу гіпотезу та поглянемо, куди вона нас приведе. Земля тут, як зауважив інспектор, висохла й стала твердішою за камінь, але місцевість трохи знижується до Мейплтона, і в тій долині в ніч на понеділок, мабуть, було дуже вогко. Якщо наше припущення слушне, Срібна зірка скакав у цьому напрямку, і нам треба шукати його сліди.

Розмовляючи, ми швидко просувалися вперед і за кілька хвилин спустилися в долину. Голмс попросив мене обійти її праворуч, а сам пішов лівіше, але не встиг я зробити й п’ятдесяти кроків, як він почав гукати до мене й махати рукою. На м’якій глині біля його ніг виднівся чіткий кінський слід. Голмс вийняв із кишені підкову, яка якраз підійшла до відбитка.

– Ось що таке уява, – всміхнувся Голмс. – Єдина чеснота, якої бракує Ґреґорі. Ми уявили собі, що могло б статися, вирішили перевірити ідею, і вона підтвердилася. Ходімо далі.

Ми пройшли дном яруги, що хлюпала під ногами і з чверть милі крокували сухим твердим дерном. Знову почався невеликий схил, і ми ще раз побачили сліди, потім вони зникли та з’явилися лише через півмилі, зовсім близько від Мейплтона. Першим їх побачив Голмс: він зупинився й тріумфально вказав на них рукою. Поруч із відбитками копит на землі виднілися й сліди людини.

– Спочатку кінь був сам! – вирвалося у мене.

– Еге ж, спочатку кінь був сам. Стривайте! А це що таке?

Подвійні сліди людини та коня різко завернули в бік Кінґс-Пайленда. Голмс свиснув. Ми пішли тими слідами. Детектив не підіймав очей від землі, а я повернув голову праворуч і з подивом побачив, що ці ж сліди йшли й у зворотному напрямку.

– Один-нуль на вашу користь, Ватсоне, – сказав Голмс, коли я вказав йому на них, – тепер нам не доведеться робити гак, який привів би нас туди, де ми стоїмо. Ходімо зворотним слідом.

Нам не довелося йти довго. Сліди закінчилися біля забрукованої доріжки, що провадить до воріт Мейплтона. Коли ми підійшли до них, назустріч нам вибіг конюх.

– Геть звідси! – залементував він. – Нема чого вам тут робити.

– Дозвольте лише задати вам одне запитання, – попросив Голмс, встромляючи вказівний і великий пальці в кишеню жилетки. – Якщо я прийду завтра о п’ятій годині ранку побачити вашого господаря містера Сайлеса Брауна, це не буде занадто рано?

– Скажете таке, «рано», сер. Мій господар підіймається вдосвіта. Та он і він сам, поспілкуйтеся з ним. Ні-ні, сер, він прожене мене, якщо побачить, що я беру у вас гроші. Краще потім.

Тільки Шерлок Голмс опустив у кишеню півкрони, як із хвіртки вибіг немолодий чоловік, зухвалий на вигляд, із батогом у руці, і заверещав:

– Це що таке, Даусоне? Брешете, так? Маєте справи, чи ні? А ви якого біса приперлися?

– Щоб погомоніти з вами, любий мій сер. Усього десять хвилин, – найніжнішим голосом промовив Голмс.