Kitobni o'qish: «Самсон і Надія»
Присвячується Всеволоду Євгеновичу Дмитрієву, архівісту-ентузіасту, ідеалістові, який ненавидів насильство.
1
Дзвін шаблі, що впала на голову батька, оглушив Самсона. Краєм ока він зловив миттєвий спалах блискучого леза клинка й ступив у калюжу. Лівою рукою вже мертвий батько штовхнув його вбік, і через цей поштовх наступна шабля упала не на його рудоволосу голову, але й не мимо – відсікла праве вухо, і він побачив його, падаючи у придорожню канаву, устиг простягнути руку, зловити й затиснути в кулаці. А прямо на дорогу впав батько з розрубаною навпіл головою. І кінь припечатав його ще раз до землі підкованим копитом задньої ноги. Потім вершник шарпнув вуздечку коня та рвонув уперед, де з десяток прудконогих городян самі кинулися в канави обабіч, розуміючи, що їх чекає. За ним – ще п’ять вершників.
Але Самсон їх уже не бачив. Він лежав на схилі канавки, лівою долонею упершись в мокру землю й опустивши голову на підкладений під неї кулак правої руки. Рана на голові палала, пекла голосно і дзвінко, наче хтось навмисне над нею лупив молотом по сталевій рейці. Гаряча кров лилася по вилиці на шию, затікала за комір.
Знову закапав дощ. Самсон підвів голову. Подивився на дорогу. Побачив відкинуту підошвою до нього ногу батька. Темно-сині ґудзикові англійські черевики, навіть вимазані грязюкою, мали благородний вигляд. Батько їх носив постійно і дбайливо вже шість років, із 1914-го, коли, наляканий початком війни, торговець взуттям на Хрещатику скинув ціну, справедливо вважаючи, що війна – не найкращий час для продажу модних товарів.
Він не хотів бачити мертвого батька повністю, з розрубаною головою. Саме тому позадкував по канаві, не розтуляючи кулака з вухом. Вибрався на дорогу, але випростатися не зміг. Стояв худий і згорблений, не даючи собі обернутися назад. Зробив кілька кроків і спіткнувся об тіло. Обійшов, і тут знову страшенний шум звалився на його голову й шугонув до неї всередину. Він вливався розжареним оловом у відрубане вухо. Самсон притиснув кулак до кровоточивої рани, немов намагався заткнути її та перекрити гуркіт, що продирався до голови, і побіг. Побіг просто геть, хоч і туди, звідкіля вони з батьком прийшли, у бік рідної Жилянської. Крізь гуркотняву і шум почув окремі постріли, але це його не зупинило. Самсон біг повз розгублених городян і городянок, які роззиралися на всі боки, але нікуди не йшли. І коли вже відчув, що далі не може, що сили закінчуються, зачепився поглядом за велику вивіску над дверима двоповерхового особняка: «Лікування захворювань очей. Лікар Ватрухін М. М.».
Підбіг до дверей, потягнув за клямку лівою рукою. Зачинені. Стукнув.
– Відчиніть! – закричав.
Затарабанив по них кулаками.
– Чого вам? – долинув зсередини явно старий жіночий переляканий голос.
– Мені до лікаря!
– Микола Миколайович сьогодні не приймає!
– Він мусить! Він зобов’язаний мене прийняти! – благав Самсон.
– Хто там, Тоню? – пролунав віддалений і глибокий чоловічий баритон.
– Так хтось із вулиці! – відповіла бабуся.
– Впусти!
Двері прочинилися. Старенька подивилася на закривавленого Самсона крізь щілину, потім впустила й відразу зачинила двері на замок і два засуви.
– Ой, господи! Хто це вас?
– Козаки. А де лікар?
– Ходімо!
Гладко виголений сивочолий лікар, оглянувши рану, мовчки її обробив, приклав до неї тампон із маззю та перебинтував голову.
Самсон, трохи заспокоєний тишею квартири, подивився на нього з тихою вдячністю та розкрив перед ним правий кулак.
– А вухо можна якось пришити? – запитав ледве чутно.
– Я вам не скажу, – сумно похитав головою лікар. – Я лікую захворювання очей. Це вас хто так?
– Не знаю, – хлопець знизав плечима. – Козаки.
– Червоне безвладдя! – сказав Ватрухін і важко зітхнув.
Він відійшов до столу, попорпавсь у верхній шухляді та, вийнявши коробочку з-під пудри, простягнув хлопцеві.
Самсон зняв кришечку, усередині було порожньо. Лікар відірвав клаптик вати і поклав на дно коробочки. Самсон опустив до неї вухо, закрив і сховав у накладну кишеню куртки-френча.
Підвів погляд на лікаря.
– У мене там батько залишився, – він важко зітхнув. – На дорозі. Зарубали.
Лікар гірко прицмокнув і хитнув головою.
– Хіба можна зараз по вулицях ходити? – Він розвів руками. – І що ж ви збираєтеся робити?
– Не знаю, треба забрати його…
– Гроші у вас є?
– У нього були, у портмоне! Ми за костюмом до кравця йшли.
– Ходімо, – Ватрухін жестом показав на двері, що вели до коридору.
Вулиці цього разу виявилися безлюдними. Десь далеко стріляли з рушниць. Над містом, яке напилося крові, ще нижче нахилилося небо, немов збиралося влягтися на ніч на його дахи та кладовища.
Коли дійшли до Німецької, де Самсона та батька наздогнали козаки, попереду побачили дві підводи та з десяток дядьків. На одну підводу вже підняли кількох убитих, але батько Самсона так і лежав на краю дороги. Тільки тепер він був босим – хтось зняв англійські ґудзикові черевики.
Самсон нахилився до його тіла, намагаючись не дивитися на голову. Поліз рукою під груди, намацав у внутрішній кишені пальта портмоне. Витягнув. Його пухлість дещо збентежила та здивувала. Запхав портмоне в кишеню куртки-френча і, випроставшись, озирнувся на підводи.
– Везти треба? – запитав дядько, який тримав коня порожньої підводи за вуздечку.
– Так, треба, – кивнув Самсон. І озирнувся на лікаря.
– А який похоронний дім тут ближче? – запитав дядька лікар.
– Та до Гладбаха ближче за всіх! – відповів той. – А гроші ж є? Тільки не ці, не карбованці!
– «Керенки» є, – сказав лікар.
– Добре, – кивнув дядько. – Давайте допоможу підняти, а то ж вимажетеся!
Самсон подивився на свої брудні штани й брудну куртку й одночасно з дядьком нахилився до тіла батька.
Вівторок 11 березня 1919 року став днем, який перекреслив його минуле життя.
2
– Пальто я б вам радив забрати, – сказав по-російськи з польським акцентом прикажчик похоронного дому. – У пальті не ховають! Там воно не зігріє. А от на ноги треба б!
Тіло батька лежало в грубо збитій труні. Голова, укрита квадратом китайського лілового шовку, здавалася цілою. Працівник похоронного дому перебинтував її, щоб стягнути розколоті половинки черепа.
– А ось ця дошка? – Самсон показав поглядом на боковину труни, що явно вже була в іншому вжитку.
– Ви знаєте, у нас же своя лісопильня під Фастовом, але тепер туди не доїхати, а якщо доїдеш, то можеш не повернутися, – сказав прикажчик. – Там, де не вистачило доброго дерева, вставили з поваленого паркану… Клієнтів занадто багато, столяри не встигають… Може, ваш батько повз цей паркан і ходив!
На зазвичай малолюдному Щекавицькому кладовищі цього разу стояв вуличний гамір. І навіть каркання сотні ворон, які вподобали крону могутнього дуба на старообрядницькій ділянці, було не в змозі цей гамір заглушити. Шум, плач, сердиті, але все ж жалобні голоси долинали з краю кладовища, з боку урвища. Самсон же перебував у самому центрі, стояв і спостерігав, як двоє дядьків, знайдених прикажчиком, поглиблювали вузьку яму між старими могилами. Час від часу він відходив на кілька кроків, аби бура земля, яку викидали з ями, не впала на черевики.
– Глибше не можна! – крикнув із ями один. – Тут уже труни!
Мабуть, для підтвердження своїх слів, він ударив лопатою по дереву, яке прозвучало у відповідь глухо та жалібно.
Самсон заглянув униз.
– А труна стане?
– Якщо убгати, то стане! – відповіли йому. – Може, трохи стиснеться!
Праворуч визирало потемніле ребро труни мами, похованої тут п’ять років тому. Вона пішла слідом за сестричкою Вірочкою, заразившись від неї хворобою легенів. Ось тепер і тато ляже поряд третім, не залишивши йому, Самсонові, місця в сімейній могилі.
Він глянув на пам’ятник – бетонне дерево з обрубаними гілками. З вирізаним написом «Колечко Віруся, Колечко Зінаїда Федорівна. Спочивайте з миром. Від батька, мами й брата».
Напис збентежив Самсона.
Дядьки опустили труну на мотузках. Вузька його частина легко стала на дно могили, верхня ж застрягла на два фути вище.
Дядьки лопатами підтесати буру землю в тісному місці, і верхня частина труни опустилася на кілька вершків униз.
– Далі зараз не піде, – похитав головою дядько. – Але потім воно осяде! Воно завжди так! Завжди осідає!
Самсон кивнув. І відчув, як сповзає пов’язка. Знайшов на дотик вузлик бинта над відрубаним вухом, розв’язав, підтягнув і пов’язав кінчики заново.
– Болить? – співчутливо запитав один із дядьків.
– Ні, – відповів Самсон. – Тільки ниє.
– Воно завжди так! – сказав дядько і з виглядом усезнавчого мудреця закивав непокритою головою. Потім дістав із кишені ватяної куртки пом’яту картату кепку і покрив нею голову.
Отримавши розрахунок, дядьки пішли до підводи. Самсон залишився сам. І тут із-за хмар визирнуло сонце, і під його променями немов притихло все на кладовищі. Ворони замовкли. І з боку урвища ніхто не шумів і не плакав. Усе причаїлось і затримало подих. Усе, крім прохолодного березневого вітру.
Бурі плями землі на старому зашкарублому снігу навколо свіжої могили здалися Самсону плямами крові.
Добротне, але брудне батьківське пальто, відмивши комір й утеплені ватином плечі, він повісив у лівій половині шафи, у правій висів одяг мами та її улюблений кожушок із сірої лисиці.
Зайшов до кабінету батька. У цю маленьку, але затишну кімнатку з одним вікном, що виходить на вулицю, він заглядав рідко. Письмовий стіл батько тримав у німецькому порядку. По праву руку на краю стільниці лежав абакус1, подарований господарем торгової фірми, де батько працював рахівником до самого її закриття рік тому. Боковинки горіхової рами абакуса були інкрустовані вставками зі слонової кістки. Самі лічильні кісточки теж були благородними, з кісток «морського звіра», як полюбляв казати батько.
По ліву руку на столі зазвичай лежали картонні теки на зав’язках із документами. Але коли торгова фірма закрилася, ці теки перекочували на підлогу. Викидати їх батько не поспішав, говорив, що життя неможливе без повітря, води й торгівлі, а тому думав, що й торгова фірма може знову відкритись, як тільки «незадоволені стануть задоволеними».
На стіні ліворуч і на стіні праворуч висіло на вбитих цвяхах іще три десятки рахівниць – ціла колекція. Раніше Самсону вони здавались однаковими, але тепер, коли він залишився в квартирі сам і зміг до них придивитися, то дуже швидко побачив відмінність і форм, і відтінків, і кольору лічильних кісточок. Дивно й нерозумно на прикрашених абакусами стінах виглядали кілька фотографій у дерев’яних рамках. Дідусь із бабусею, батько з матір’ю, він, Самсон, із сестрою Вірою маленькі в матросках…
Самсон підійшов ближче до своєї фотографії з сестричкою. Рука потягнулася до абакуса, що висів під нею.
Він із силою штовхнув кісточку ліворуч на вільний край залізної спиці.
– Віра! – сказав він сумно. Потім штовхнув туди ж наступну і мовив: – Мама! – А відправивши за ними слідом третю, уже зовсім притишеним голосом сказав: – Батько!..
Потім трохи відділив четверту кісточку від решти в ряду й повозив її пальцем по спиці ліворуч-праворуч.
Гмикнув і відійшов. Сів за батьківський стіл. Висунув верхню ліву шухляду. Узяв до рук їхній сімейний паспорт. На фотографії вони були вчотирьох. Дата видачі – 13 лютого 1913 року. Тато його оформив, мріючи про сімейну поїздку до Австро-Угорщини на води. Тепер ні Австро-Угорщини, ні Російської імперії, ні тата. Тільки паспорт.
Самсон закрив сіру книжечку, поклав туди, звідки взяв. А поряд із нею – коробочку з-під пудри зі своїм вухом. І тут доторкнувся до правої скроні, помацав рану під бинтом. Вона дійсно нила, але не боліла.
Клацнув пальцями біля рани, і здалося йому клацання гучним і дзвінким.
«Добре, що ще чую», – подумав.
3
На дев’ятий день після вбивства батька подивився Самсон на себе в дзеркало, на запалі очі, на запалі щоки, на брудний розкошланий бинт.
Дні пронеслися, як дощова вода Володимирським узвозом, – шумно й під ногами. Тільки на вулицю Самсон не виходив, а визирав із вікна батьківського кабінету або з вікон вітальні. Вікна його спальні, як і вікна спалень сестри Вірочки та батьків, виходили на подвір’я, на ще голі гілки старого клена. Спальні Вірочки тепер ніби не існувало. Її двері були повністю закриті буфетом. Двері до спальні батьків Самсон «сховав» два дні тому. Тепер вони були за пересунутою шафою. У цих закритих від стороннього світу кімнатах ховався біль утрат. І від цього Самсонові ставало трохи легше думати про своїх покійних батьків і сестричку.
Дощ змінювався мокрим снігом, хлюпання ніг по калюжах раз у раз заглушалося цоканням підків по бруківці, а іноді й шум мотора налітав, як вітер, і тоді все в ньому тонуло, але не надовго.
Виївши тарілку вчорашнього вівсяного киселю, уже набридлого за останні дні, Самсон вичистив у коридорі щіткою з батьківського пальта висохлий бруд та надяг його на себе. Знову в дзеркало глянув. Ні, і пальто не робило його схожим на батька, у якого мудрість і самовпевненість світилися на обличчі водночас із добродушністю, що вічно була присутньою в погляді карих очей. Пальто своєю солідною поважністю просто підкреслювало суперечність між ним і переляканою, неголеною фізіономією Самсона.
Сховав він вичищене пальто в шафу, але думки про батька, що справедливо обсіли його на дев’ятий день, вимагали якихось дій. Їхати на Щекавицьке кладовище на могилу? Ні, це Самсон відразу з голови викинув. Далеко й небезпечно. Навіть якщо вибудувати вздовж усього маршруту червоноармійців із гвинтівками, усе одно небезпечно! Хто їх знає, що в них на думці та в кому вони раптом ворога побачать? Адже можуть і в ньому побачити й вистрілити! До церкви піти та свічку поставити? Це, звичайно, можна було б, але ні батько, ні він сам особливо побожними не були. Тільки мати ходила на святкові служби, та й то соромилася про це оголошувати або розповідати.
Дістав Самсон батьківське портмоне, присів за його письмовий стіл, слухаючи звуки Жилянської вулиці, що долітали крізь шибки. Витягнув «керенки» та «думки», перерахував. Три візитні картки, книжечка члена Київського товариства правильного полювання, багаторазово складена розписка кравця про отримання всієї суми оплати за тканину та за пошиття костюма з підтвердженням правильності всіх знятих для цього мірок, кілька гербових марок для проплати різних мит і зборів шляхом приклеювання, вирізана по овалу фотографія мами…
Напередодні ввечері вдова двірника постукала йому в двері та повідомила, що в парадному сусіднього будинку селянка продає молоко й масло. Він устиг у темряві збігати й купити півфунта масла та літр молока. І коли рипнула під його ногою нижня приступка дерев’яних сходів, якраз перед дверима двірницької квартирки, та сама вдова, жінка років сорока п’яти, що полюбляла носити на голові непримітні дешеві хустки, покликала його зайти до себе на кухню. Запах там стояв страшний і соковитий – ніби годинами хтось цибулю смажив. Але, не скаржачись, Самсон прийняв запрошення присісти до столика й випити з нею чаю.
– Ти ж тепер сирітка, – сказала вона з жалем і ніби запитуючи. – А воно так не можна довго! Згубно!
– А що ж робити? – запитав Самсон просто для продовження її словесної участі в обговоренні ситуації, в якій завдяки долі опинився.
– Одружуватися, – твердо порадила вона. – Одруження сирітство проганяє. І з харчуванням тоді налагодиться! – Вона подивилася на його обличчя критично. Мабуть, неголеність і запалість щік викликали у неї такий погляд. – Якщо пощастить із дружиною, то й страждання твої припиняться…
– Молодий я ще, – подумавши, сказав їй Самсон. – Рано мені.
– Чого рано? – не погодилася вона. – Мені он чотирнадцять було, коли заміж вийшла!
Допив Самсон чай, підвівся, прихопивши з колін пляшку молока та пакет з маслом. Подякував сусідці.
– Якщо у мене хто на прикметі з’явиться, я тобі скажу! – пообіцяла на прощання вдова і зачинила за ним двері.
Молоко та пляшка з олією тепер стояли всередині вікна, на одну шибку ближче до вулиці. Холодні кахляні грубки просили дров. Але Самсонові здавалося, що в повітрі квартири ще витає тепло минулої топки. Перед сном він пів оберемка дров спалив у тій грубці, що і вітальню, і спальню гріла. У батьківському кабінеті, звичайно, колючий холод стояв, але все одно не такий, який бував узимку в ті дні, коли залишалися вони з батьком узагалі без дров. Але якось же перезимували. А наприкінці зими раптом виявилося, що хтось у їхньому підвалі величезну кількість дров сховав. Видно, крадених. Сховав і пропав. Так що тепер будинок міг жити в теплі. Але сонце вже на весну повернуло. До теперішнього природного тепла залишалося чекати недовго.
Коли посіріло за вікном і час сутінків наблизився, вдягнув Самсон свою гімназичну шинель і, опустивши в її кишеню розписку від кравця із зазначенням його адреси на Німецькій вулиці, вийшов із дому.
Люди по вулиці ходили обережно й намагалися не ловити ґав, ніби боялися побачити щось неприємне. На ходу нагадала про себе перев’язана рана. Поправивши бинт і перезав’язавши його заново, продовжив Самсон той самий шлях, який виявився для батька останнім. Зупинився на місці його загибелі, на канавку подивився, на край дороги. Згадав, як сюди з лікарем приходив. Загуло в голові, немов кров піднялася в його думки. І стали вони важкими, малорухливими та з присмаком крові, і немов старалися цією малорухливістю та вагою охопити його. Тому пішов звідти Самсон рішучим кроком далі, звернув на Німецьку і вже біля будинку кравця зупинився перед вивіскою «Кравець Сивокінь. Костюми. Візитки. Фраки».
У вікні майстерні горіло неяскраве світло. Найяскравішим воно було у двох вікнах на другому поверсі особнячка. Самсон гучно стукнув по дверях і став чекати.
Кравець, якого Самсон тільки кілька разів і бачив у своєму житті, прочинив двері й запитав, не привітавшись: – Що вам у позаурочний час?
Самсон назвався, просунув розписку через двері, яку ланцюжок ширше, ніж на кулак, не розкривав.
Кравець впустив Самсона, вислухав його, покивав співчутливо.
– Ви ж дрібніші за вашого батечка будете, – сказав і зітхнув. – Я, звичайно, можу його на вас перешити… Але зараз якось недоречно. Руки дрижати почали. Почекати треба. Хочете, можете забрати! Або можете поки що тут залишити, якщо боїтеся по вечірній вулиці нести?
– Я заберу, – сказав Самсон.
Ще було не зовсім темно і страшно, коли він ішов назад. Назустріч йому навіть вийшли дві дівчини, акуратно в усе темне одягнені. І почув він занадто чітко, як одна одній прошепотіла: – Дивись, який гарний брюнетик! Поранений, як герой!
Зупинився він, провів їх поглядом. Знову бинт поправив, аби не сповзав. Подумав іще, що в темряві такій ніхто й не побачить, що пов’язка його стара та брудна.
Паперовий пакет із костюмом, стягнутий мотузкою, він ніс під рукою і намагався сильніше до тіла притискати, щоб не звертати на себе уваги перехожих.
Удома, не розгортаючи, опустив пакет на дно лівої половини шафи, під батьківське пальто.
Своє гімназичне пальто поверх ковдри постелив і спати ліг у теплій спідній сорочці та підштаниках. Лежав, чекав, коли тіло зігріється, але заснути ніяк не міг. А тут іще почав йому ввижатися шорсткий звук, ніби миша щось паперове або картонне гризе. Він підвівся, засвітив гасову лампу й у всі кутки своєї кімнати зазирнув, не виявляючи при цьому джерела нав’язливого шарудіння. Але дивним чином звук цей супроводжував його й під час пошуків невидимої миші. Хоча зазвичай мишки замовкали й зникали, як тільки він починав їх шукати. Зупинившись, він зрозумів, що все ще чує цей шум. Але зрозуміло вже йому стало, що не звідси, не з його кімнати звук чується. Вийшов у коридор і почув шарудіння голосніше та чіткіше. І долинало воно ніби з батьківського кабінету, хоча важкі горіхові двері мали тримати всі звуки цієї кімнатки в таємниці від тих, хто в ній не перебуває!
Зайшов Самсон до кабінету. Ще голосніше настирливий звук почув – з боку письмового столу. Підійшов, різко висунув верхню ліву шухляду – і все, пропав звук. Шмигнула миша вглиб і далі кудись. У світлі гасової лампи побачив Самсон коробочку з-під пудри з прогризеною у верхньому кутку діркою. У дірку цю можна було вже й палець просунути.
Узяв він коробочку в руку, кришечку з неї зняв. Побачив своє вухо із запеченою кров’ю по краю порізу. Вухо здавалося живим, зовсім не всохлим. Здивувався Самсон, доторкнувся пальцем до нього. І немов одночасно відчув цей дотик і пальцем, і вухом. Помацав тоді він своє ліве вухо пальцем. І те ж саме відчуття у нього виникло.
Збентежений і сонний, Самсон закрив коробочку, пройшов із нею і з лампою на кухню, знайшов круглу бляшанку від французьких льодяників, сховав у неї коробочку з вухом і забрав із собою в спальню. Відчув, як бажання сну перемагає холод в його тілі.
