Kitobni o'qish: «Морошка для Оксани»

1

Вітер-свіжак з Татарської протоки ще зранку розігнав легенькі вогнисті хмари і, чи не вперше за довгі липневі дні, виглянуло довгождане сонце.

Взувши кирзові чоботи замість «болотників», які за місяць дощів устигли добряче набриднути, я крокував на нову бурову, куди мала переїхати бригада. Йшов навпростець, через болотисту низину, тримаючись ледь помітної стежки, старанно обходячи блюдця прозорих, жовтуватих від торфу калюж. Пружинив під ногами мох-ягель, бурштинова, вже дозріла морошка з краплинами роси іскрилась на вранішньому сонці. Я дивився на ніжні ягоди схожі на велику малину, що росла в батьковому садку і дивувався. Коли морошка встигла достигнути? Зовсім недавно низина була вкрита килимом білих квітів. Минув місяць, не більше, і морошка дозріла. Як швидко біжить час! Коли я вперше спробував цих дивних ягід? Три роки тому, в гуртожитку, а здається, це було вчора, так чітко все пам’ятаю. Оксана подала тарілку. Я вкинув у рот кілька ягід. Відчув їхній кисло-солодкий смак, приємну свіжість, і радісне передчуття чогось незвичайного охопило мене. Ще тоді дав собі слово назбирати цих дивних ягід Оксані. Обіцянку свою так і не виконав. Три роки промайнуло, а скільки подій сталося!..

Схилом узгірка збігали донизу приземкуваті, скручені вітром модрини, далі сірів ріденький лісок карликових берізок, за яким бовваніла бурова вишка.

Ось і вона, бурова. Стоїть мовчазна, тягнеться в небо, немов космічний корабель на старті, чекає свого часу.

Готуються до переїзду вишкомонтажники. Оранжевий бульдозер «Камацу» («японець», як його всі називають), виблискуючи полірованим ножем, копає котлован для стоків. А виконроб монтажників Бондаренко нерухомо стоїть на містках, дивиться на вишку.

– Що, Васильовичу, милуєшся своїм творінням? – тиснучи руку Бондаренкові, запитав я.

– Яке до біса творіння?! – сердито буркнув виконроб. – Хіба за тиждень щось путнє змонтуєш? Насядуть зверху – пискнути не встигнеш! А ти кажеш – «творіння».

У Бондаренка перед приїздом комісії завжди псувався настрій. Сьогодні він здає бурову, тому нервує, хвилюється.

– Котлован, бачу, не готовий, рибінспекція не підпише.

– «Японцю» на дві години роботи… Підпише, кінець місяця, – невпевнено каже він, чухаючи потилицю, і несподівано махає на мене руками: – Ти йди, йди, майстре, не чіпляйся. Нічого душу гризти, без тебе начальників вистачає. Краще походи по буровій, помацай усе як слід, тобі тут працювати.

Тепер про роботу Бондаренкові нагадувати не варто вирішив я і рушив до агрегатного відсіку, де дизелісти чаклували біля моторів, а слюсар бригади, Іван Семенович Диба, порався під щитом лебідки.

– Семеновичу! – гукнув я слюсаря.

– Агов, – долинув звідкись ізнизу, наче з діжки, басовитий голос. Зарипіли чоботи, дзенькнули біля мене ключі, і з-під щита виліз Диба.

– Як справи?

– Думаю – на три з мінусом. Змонтовано на перший погляд більш-менш… От тільки на вишку не лазив. Дизелі треба пускати – в дії перевірити. Бо в нас як роблять: зовні добре, а пустиш мотори – почне розсипатися. Щит он поставили, а не закріпили.

– Гаразд, закріплюйте. Вишку я сам перевірю.

– Ясно, – сказав Диба і знову поліз під лебідку. Перевіряти після слюсаря не було потреби. Бурову Іван Семенович знав, як власні п’ять пальців, слюсарем працював чотирнадцятий рік і, якби щось серйозне виявив – одразу зчинив би ґвалт. Отож я вирішив спочатку оглянути вишку, а вже потім наземне обладнання.

Металевими сходами піднявся на вишку, роззирнувся довкола. Помітив чорну цятку, яка росла й росла, і невдовзі впізнав уазик головного інженера нашого бурового підприємства Сабірова. Їде комісія, час спускатися вниз.

Уазик розвернувся перед містками, і з машини вийшов Сабіров.

– Так, шановний, завтра мусиш дати перші метри, – привітавшись, одразу насів на мене головний інженер. – П’ятсот метрів!

– За планом триста! – заперечив я.

– Тепер п’ятсот, як мінімум! В управлінні виконання плану на грані зриву. На твою «нулівку» надія!

За три дні п’ятсот метрів, мало не закричав я. – Триста, якщо не підведе обладнання, може, якось витягнемо. Але п’ятсот?… А ще треба перевезти вагончики, обкатати двигуни, відремонтувати насоси. Ні, п’ятсот метрів не потягнемо.

Однак стримався висловитись уголос. За п’ять місяців роботи на посаді бурового майстра навчився не гарячкувати, а терпеливо метикувати, яким чином виплутатися з тієї чи іншої ситуації.

– Не знаю, що й казати, – мовив по хвилі. – На складі є ліцензійні долота. Дасте нам, тоді будемо націлюватись на п’ятсот метрів. Інакше такий метраж за три дні взяти неможливо. І ще одне маленьке прохання: все, що замовляємо, бажано привезти сьогодні.

– Це вже ділова розмова. Недарма твій наставник Касько казав, що тебе давно треба ставити до керма бурової бригади. Гаразд, долота я тобі дам. А все необхідне для пуску бурової сьогодні привезуть, я вже розпорядився. Отож, Титаренко, слово за тобою.

Я мовчав. Наперед не варто рапортувати. Надто часто лунають обіцянки. Краще промовчати, ніж запевнити й не виконати.

Головний інженер зрозумів, що бити в груди себе я не буду, тому хитнув головою, щось промимрив собі під ніс і рушив до бурової. За ним бадьоро підтягнулися члени комісії. Лише рибінспектор Рулєєв – низенький, кругленький, як м’ячик, чоловічок – задріботів у бік котловану, підозріло позираючи на «японця». Виконроб монтажників Бондаренко кашлянув, глянув спідлоба на мене і неквапно подався за рибінспектором.

Відчуває слабинку, збагнув я, очисні споруди ще не готові, пішов «обробляти» Рулєєва, аби той підписав акта.

Я залишився на містках разом з Янимовим, начальником нашої інженерно-технологічної служби. Мав Олександр Іванович кремезну, огрядна постать з доволі примітним животиком і виглядав старше своїх тридцяти двох років. Ходив повагом, набундючившись, наче індик, випнувши губи. Очі мав маленькі, колючі, злі. Голосом Янимов відзначався гучним і дужим. Коли в диспетчерській робив черговий рознос майстрам, складалося враження, що тремтять стіни й вібрує стеля.

Його манера керувати мені не подобалася. В основному він брав горлянкою, переконувати ж, розмовляти щиро й відверто не вмів, і за це його не поважали буровики. Найменшу провину Олександр Іванович не дарував нікому й при нагоді завжди згадував старі промахи. Єдине, чому я заздрив, так це його невичерпній енергії та вмінню негайно реагувати на ненормальності в роботі. Тільки щось негаразд, начальник служби тут як тут. Втома не брала цього чоловіка. Він міг кілька діб гасати на своєму уазику по бурових, зберігаючи впевненість та командирський вигляд.

Налітав на бурову несподівано, наче смерч, бо категорично заборонив диспетчерам попереджати майстрів про свій приїзд. Янимов не йшов до вагончика перевіряти папери, не читав нудних нотацій, як робили інші перевіряючі, а простував одразу до вишки. Бувало, не встигне майстер зачинити за собою двері вагончика, а Олександр Іванович уже біжить назустріч, викрикуючи такі слова, що навіть у буровиків вуха в’януть.

Ми не сподобались один одному, можна сказати, з першого погляду. Але виробництво є виробництво. Особисті антипатії та емоції – геть. Є діло, план, люди, якими керую я, начальство, якому підпорядковуюся.

– З ночі пускай людей по вахтах, – голосно почав Янимов. – Пускова конференція сьогодні о сьомій. Чуєш? Я бачу, ти й вухом не ведеш. Електростанцію пустили?

– Ще ні.

– Мать твою! Негайно давай енергію. Перевір поворотний кран. Сьогодні привезуть труби. Дивись, щоб не вийшло так, як на попередній «нулівці», коли трубовоз півдня простояв! З людьми як?

– Не всі вахти укомплектовані. Двоє помбурів у відпустку просяться.

– Поки не пустиш бурову й не виконаєш місячний план, ніяких відпусток, мать твою! – гудів Янимов. – Завтра я тобі підкину стажерів. Тракторів скільки дали?

– Два.

– Досить. Сьогодні щоб переїхав, чуєш? І без вибриків! Бач, нові долота йому давай. Сказав головний інженер п’ятсот метрів – і крапка! Май на увазі, Титаренко, свердловину забурюватимеш сам. Начальники зміни зайняті, допомагати не будуть. Утямив, мать твою?

– Утямив, мать вашу!.. – злісно відгукнувся я.

– Но-но, без матюків тут!.. Твоє діло – підготувати все до пуску бурової й вчасно забурити свердловину. Про план є кому думати. А то, бач, завези йому сьогодні, подай на тарілочці. Забагато хочеш, мать твою!

– Не багато, а те, що треба для роботи. Мені ці постійні аврали в кінці місяця вже набридли. Що я буду казати робітникам? Хтось знову не справляється з планом?

– Ти поменше з ними на цю тему балакай. Між робітником і майстром мусить бути дистанція, а то не встигнеш озирнутися, як сядуть на голову. Досить того, що заробляють більше ніж ітеерівці.

– Крім зарплати, є ще конкретна мета. Робітник – не залізний робот, а жива людина.

– Не лізь у високі матерії,– підвищив голос Янимов, – і мене не вчи. Молодий іще, мать твою! Може, начальник служби краще знає, що таке конкретна мета! Гаразд, ми з тобою ще поговоримо. Зараз мені ніколи.

Члени комісії, оглянувши бурову, перемовляючись, ішли до нас. Я ще здалеку бачив: усі, крім рибінспектора, задоволені. Рулєєв ступав твердо, з обличчя не сходила глузлива посмішка, підборіддя войовниче випнулося, очі примружені, наче в кота, який чатує на мишу, і вся його постать мала вигляд неприступної фортеці, яку голими руками не візьмеш.