Kitobni o'qish: «Орлеанська діва», sahifa 2

Пісня друга

Жанна, діставши зброю від святого Дениса, рушає до Карла VII в Тур; що вчинила вона по дорозі і як дістала свідоцтво про дівочу чистоту.

 
Щасливий, хто зрива вінок дівочий!
Це любий скарб; та серце полонить,
До себе милі привернути очі, —
Ось найдорожча і найкраща мить!
Навіщо рвати квітку самохіть?
Нехай любов її дарує вільно.
Тлумачники нам зіпсували сильно
Прекрасний текст; як звіритись на них,
То кожна радість – непрощенний гріх.
Ладен за те я книгу їм зложити;
Я там навчу, як слід людині жити,
Я доведу, що тішитися нам
Наказує закон природи сам.
У цім труді, ясної вартий слави,
Святий Денис підмогу дасть мені:
Недарма ж я про нього склав пісні.
Тимчасом, мій читальнику ласкавий,
Вернімось до його святої справи.
 
 
В Шампані, де простягся ряд стовпів¹,
Оздоблених пташками гербовими,
На знак, що Лотарінгія за ними,
Був городок, як сотні городків;
Та не умре ім’я його довіку,
Бо жертву він прекрасну і велику
Для Франції та короля зложив.
Про Домремі озвуся я хвалою, —
Хай з уст в уста іде вона луною!
 
 
О Домремі! Серед твоїх долин
Нема ні персиків, ані цитрин,
Ні золота, ні чистих вин шипучих, —
Та Жанну ти родив для діл могучих².
Кюре, що всюди, де лише бував,
Своє насіння щедро розсівав, —
Колись чернець, – охочий до осанни,
А також і до чарки та до панни —
Такий був батько героїні Жанни.
Стан покоївки, круглий та гладкий, —
Ось форма, що її отець святий
Обрав, щоб вилити це дивне диво.
В шістнадцять літ, моторну та вродливу,
До корчми Жанну віддали служить:
Їй коні там доручено глядіть.
Рішуча, горда, чесна у звичаї,
Вона очима, як зірками, сяє;
Зубів, як перлів, тридцять два блищить,
Скрашаючи рожевого їй рота,
І вся її струнка, міцна істота
Серця такою свіжістю п’янить,
Аж цілувати всіх бере охота.
Хоч перса й темні, а зате тверді,
Знадливі й для поважного судді,
І для священика й для капітана.
В’юнка, весела, дужа та рум’яна,
Вона спочинку не дає рукам,
Слугуючи і простим, і панам, —
А мимохідь дасть ляпаса гучного
Нахабі, що безстидно ухопив
Її за груди чи за повну ногу;
Працює, носить вина із льохів,
Годує коні, чистить, напуває, —
Чи, сівши верхи, чвалом їх пускає⁸
Незгірш від славних римських вояків.
О мудросте! О божий супокою!
У порох падають перед тобою
Великі й славні, принци й королі —
І до небес підносяться малі!
Святий Денис, посол твій на землі,
По замках та палацах не блукає,
Невинності в князівен не шукає, —
Ні, пташечку химерну та легку
Знаходить – де, панове? – у шинку.
 
 
Був саме час йому туди з’явитись,
Щоб Жанні в небезпеці прислужитись
І зберегти дівоцтва пишний крин:
Лиха ніколи не дрімає сила,
І тільки б трошки запізнився він, —
Вся Франція в неволі б заніміла.
Гладкий чернець, на ймення Грібурдон,³⁸
Що кинув із Шандосом Альбіон,
В тій корчмі Жанни назорив поставу —
І покохав, як батьківщини славу.
Натуру мавши підлу та лукаву,
Ладний і чорту слатися до ніг,
Шахрай, обмовник, сповідач і шпиг,
Він знав чаклунське таємниче діло⁴,³⁹
Що перейшло із глибини віків
Від магів та єврейських мудреців
I в нашу землю, Господеві милу…
Тепер його забули серед нас.
О дні тяжкі! О звиродніння час!
 
 
Він вичитав із книг кабалістичних,
Що Жанна – сил посланниця одвічних,
Що носить під спідничкою вона
Кінець війни, для всіх іще незримий,
I заприсяг, у злі досягши дна,
Христом і чортом та всіма святими
Її оплутать чарами земними,
Дівочості палладій звоювать⁵,
В молитвах і блюзнірстві невситимий:
«Британію і церкву врятувать
Повинен я, склонившись перед ними;
Обом же їм ретельно послужу —
Ну, та й собі самому догоджу».
 
 
Під той же час, мужлай над мужлаями,
Погонич мулів загадав те саме, —
І, правду мовивши про молодця,
Він був нічим не гірший за ченця,
І день, і ніч приносити готовий
Дарунки грубі дикої любові,
А рівність їхніх станів життьових
Могла б невинну спокусить на гріх.
На щастя, досі стид і чеснотливість
Перемагали невідступну хтивість,
Та добре бачив Господа слуга,
До чого може призвести жага,
І, стрівши раз суперника свойого,
Таку промову він сказав до нього:
 
 
«Вартніші ви, мій рицарю, єсте
За мули всі, яких ви глядите,
І гідні недоторканої діви;
Вона чарує серце і мені,
Обидва ми коханці запальні,
І вірністю рівняєтесь мені ви.
Тож краще ласий шмат ми поділім,
Аніж змагатись без ладу над ним, —
Тоді б обидва щастя ми втеряли…
На неї я накличу сон міцний,
Щоб спалося, не прокидалось їй,
А ми б над нею по черзі не спали».
 
 
По слові тім він книгу ухопив
І викликав того споміж чортів,
Що звавсь Морфеєм за старих часів.
Цей дух тепер у Франції витає:
Як зранку велемовний адвокат
З Кюяса сипле блискавки цитат,
Він із панами суддями дрімає;
Удень він тихий навіває сон
Нещасним, що новітній Массільйон
Їм каже казань на гугнивий тон,
І ввечері одверто позіхає,
Трагедії чекаючи кінця.
 
 
Отож, почувши виклик від ченця,
Він дві сови запріг у колісницю
I лине, щоб приспати голубицю.
До Жанни він, скрадаючись, іде,
I чорний мак на груди їй кладе,
І, знаючись на ділі чародійнім,
В уста їй дише подихом сновійним.
Так, люди кажуть, і чернець Жірар ^6,
Невинну висповідуючи діву,
Із грішних уст наслав на неї чар
І розбудив у ній чортицю хтиву.
 
 
Тимчасом два гарячі джигуни,
Позичивши завзяття в сатани,
Стягли рядно, що Жанна ним укрита.
Вже кості кинуто на лоно їй,
Щоб вирішить, кому в розвазі тій
Судила доля перший крок зробити.
Тож перша Грібурдонові черга, —
І ворожбит розпалений плига
На Жанну… О святої волі диво!
Прибув Денис – прокинулася Діва.
Не зносять грішні сяєва святих!
Зальотники, скотившися до ніг
Денисові, що так заскочив їх,
Тікають у розкриті навстіж двері.
Отак у дім, присвячений Венері,
Зненацька завітає поліцай:
Молодики, покинувши свій рай,
Півголі, з вікон, із дверей, з балконів
Плигають від служителя законів,
Рятуються, налякані украй.
 
 
Денис лагідно Жанну утішає,
Що від образи дикої ридає,
І каже їй: «Обранко сил святих,
Бог королів правицею твоєю,
Яка ніколи не впадала в гріх,
Прогнати хоче бриттів навісних
I врятувати Франції лілею.
Він може обернути, пресвятий,
У кедр ліванський очерет хисткий,
Моря він сушить, потряса долини
І світ новий підносить над руїни.
Де ступиш ти – там залунає грім,
I перемоги над чолом твоїм
Устане ангел огняний, крилатий,
I в славі вічній будеш ти сіяти.
Іди ж, смиренну долю цю покинь,
Стань між героїв, стань між героїнь!»
 
 
На мову цю гучну і патетичну,
Утішницьку та ще й теологічну
У Жанни рот розкрився мимохіть:
Ні слова не далось їй зрозуміть.
Та благодать, прийшовши на підмогу,
До розуміння світить їй дорогу, —
І спалахнули в серця глибині
Святих, високих поривів огні.
Вона уже – не наймичка віднині,
I їй до серця титул героїні.
Так міщанин і простий, і плохий,
Що скарб йому зоставив багатій,
Халупу заміняє на палати,
З покірливого робиться пихатий,
Вельможам гордим рівня він тепер
I зве його простолюд: монсеньєр.
 
 
Так гарна дівчина, яку природа
Створила для гаремів затишних
Чи для театрів пишно-голосних,
А рідна мати, скромна й тихохода,
Готова б повінчати із шевцем,
Коли з Амура ласки осяйної
Опиниться нараз під королем, —
Уже й ходою ходить не такою,
І згорда поглядає навкруги,
I голос повен владного спокою,
А думи – королівської ваги.
Лаштуючись до подвигу свойого,
Звичайно, з церкви почали дорогу
Денис і Жанна. Там при вівтарі
(Усяке б здивувалося з такого!)
Упав з небес, ясніший від зорі,
Вояцький найдорожчий обладунок.
Архангел то Михайло надіслав
З небесних арсеналів подарунок:
З шоломом там Дебориним сіяв⁷
Той цвях, що смерть Сізарі вготував;
Там камінь був, що із пращі Давида
Попав у Голіафа-лиховида,
Та щелепа, которою Самсон,
Як мила продала його в полон,
Лупив без жалю юнака і діда;
Там меч Юдіти полум’ям горів,
Який вона в коханця устромила —
I вельми Господеві догодила,
Його священний втілюючи гнів.
З такої ласки Божої щаслива,
Те все добро бере одважна Діва —
Шолома, списа, панцира, меча,
Перев’язь, рукавиці до плеча,
І кістку, й цвяха, й камінця хапає, —
А серце славу вже передчуває.
 
 
Та як же слави без коня зажить?
Хіба що в цьому ділі попросить
Погонича, нещасного з любові?
Аж дивиться: осідланий, готовий,
У золоті, в шовковому шитві
Осел ревучий став на мураві,⁴⁰
Б’є копитами землю, нетерпливий,
Як той фракійський кінь золотогривий.⁴¹
 
 
На спині мав він довгих двоє крил,
Літав-бо й за далекий небосхил.
Отак Пегас, ясному вірний Фебу,⁴²
Всіх дев’ять муз возив колись по небу;
Так Гіппогріф на місяць голубий
Носив Астольфа – в Жанів край святий⁸.⁴³
Коли, читачу, хочете ви знати,
Що за тварина цей осел крилатий, —
Про це ще буде в повісті моїй.
Та знайте: шанувать його годиться,
Бо в цім ослі – небесна таємниця.
 
 
От героїня сіла на осла,
Денис, як завжди, променя сідла, —
І линуть понад берегом Луари
Мерщій кінчати смертоносні чвари.
Осел предивний то мов кінь біжить,
То, наче птах, підноситься в блакить.
А Грібурдон, якому в серці ласім
Бажання знов прокинулись тимчасом,
Погонича на мула обернув
(Недарма-бо чаклун із нього був!)
І їде ним услід хоробрій Діві,
Клятьби вигукуючи нечестиві.
Погонич мулів, мул віднині сам,
Покірний ворожбитовим словам,
Летить учвал – і ледве помічає,
Що трохи іншу оболону має.
 
 
Денис і Жанна поспішали в Тур,
Де короля в полон забрав Амур,
Їм на шляху, при самім Орлеані,
Зустрілися англійці, дуже п’яні;
Шукавши втіхи дикої в вині,
Вони поснули; у тяжкому сні
Хропли солдати, слуги, капітани —
І німували сурми й барабани.
Той голий ліг, не вкрившися й плащем,
А той простягся над своїм пажем.
 
 
Тоді Денис, неначе батько добрий,
Промовив стиха дівчині хоробрій:
«Дитя моє! Нам розповів поет,
Як Ніс, до Турна трапивши в намет⁹
Удвох із вірним другом Евріалом,
Рутульців сон довершував кинджалом.
Відоме й те хтозна з яких часів,
Що достославний гордий син Тідея
У товаристві мудрім Одіссея,
Як Ресів табір морок оповив¹⁰,
Троянців сонних мертвими робив.
Чому й тобі задля свойого краю
Не відновити їхнього звичаю?»
«Ні, – мовить Жанна, – я письма не знаю.
Але на рицарську ступила путь
I відаю: лежачого не б’ють».
Ще не скінчивши гордої відмови,
Вона шатро золочене, чудове
У сяйві місячнім постерегла:
Особа, певне, там значна була.
Вино, окрасу доброго стола,
Там Жанна в кубки сміло наливає,
I пирогом вечеряє смачним,
І вдвох із богопосланим святим
За короля французів випиває.
 
 
Шандос у тім наметі проживав¹¹.
Горілиць він, вояка грізний, спав.
Вона бере меча його страшного,
Бере штани з єдвабу дорогого:
Так Господів улюбленець Давид,
Саулові натрапивши на слід.⁴⁴
Низьке бажання помсти занехаяв,
А тільки шмат плаща його відкраяв
I царедворцям навіч появив,
Що міг зробити, тільки не зробив.
 
 
Біля Шандоса, юний та вродливий,
Спав юний паж, у забутті щасливий.
На лінії, відкіль початок ніг,
Амур би сам йому позаздрить міг.
Поблизу нього каламар похідний
Стояв з чорнилом – доказ очевидний,
Що хлопець вірші звечора писав
Красуні тій, яку він покохав.
Пречиста Жанна узяла чорнило
I на озадку хлопцевому сміло
Лілеї три в один виводить мах.
Святий дивився з радістю в очах,
Як зад англійця, свіжий та круглявий,
Скрашає герб французької держави.
 
 
Хто ж був уранці, наче звір, лихий?
Шандос, і так з похмілля сам не свій.
Побачивши у хлопця в місці певнім
Три лілії,⁴⁵ він, повен гнівом ревним,
Лукаву зраду в цьому добача
І кидається по свого меча…
Ох! ні меча, ані штанів немає!
Він стогне, виє, очі протирає, —
I врешті думка родиться ясна,
Що це зробив не хто, як сатана.
 
 
І променю, й крилатому ослові,
Що Жанну ніс крізь хмари пурпурові,
Було б за жарти й землю облетіть!
Вони до двору добулися вмить.
Святому досвід показав недавній.
Що люблять жарти царедворці славні.
Почути міг би тут ізнову він,
Як од Рішмона, дотеп не один,
А з того люди втратили б пошану
До нього й до єпископського сану.
Та хитрощів не вчитися святим!
Щоб висловити королеві-пану,
Що слід було, подобу він узяв
Одвертого Рожера Бодрікура¹².
Той рицар – щира і тверда натура —
Любов, проте, у короля придбав.
 
 
«Королю! – він до Карла промовляє, —
Ви тут собі замкнулись, як у раї,
Амурові віддавшися в полон,
І це чоло, де сили всемогущі
Накреслили суворий свій закон,
Троянди лиш вінчають запахущі!
Ви залишили лютим ворогам
Країну й трон, від Бога дані вам!
Ідіть на смерть або на перемогу,
Ударте на британців навісних!
Вам сам Господь показує дорогу
До славних діл, до лаврів бойових!
 
 
То ж він мене навчив цієї мови,
Він засмутився з вашої любові,
Він допомогу обіцяє вам!
Ідіть же: слава вас чекає там!
У цій війні ви будете щасливі,
Лише довіртесь непорочній діві,
Яку сюди, королю, я привів.
Вона для вас врятує трон батьків.
Махне вона могутньою рукою, —
І в прах паде нахабний супостат…
Нехай уже залежність від дівчат
Вам силою присуджена святою, —
Покиньте ту, якої згубний чар
У вас одваги заглушає дар,
I тій услід без роздуму ідіте,
Що ваш вінець прийшла оборонити».⁴⁶
 
 
Агнеса люба Карлові була,
Та честь кохання те перемогла.
Бійця старого заклик патетичний
У нього сон розвіяв летаргічний:
Так в оний день, що нам Господь прорік,
В сурму заграє ангел-вістівник,
І прах оживить, і гроби розкриє,
І збудить мертвих голосом надії.
Король ожив, король огнем горить,
Війни він бачить заграви червоні,
Гукає, слів не тратячи: «До броні!» —
І гострий спис в руці його дзвенить.
 
 
Та впали в душу сумнів і тривога,
Коли минув той порив запальний:
Чи перед ним посланниця від Бога,
Чи, може, дух наслав її лихий?
Чи вість благу несе її поява,
Чи діє сила тут якась лукава?
Тож, повернувшись до красуні, він
Сказав слова, з яких не без причин
Почервоніла б інша, а не Жанна:
«Скажіть, а справді ви ще чиста панна?»
На те вона: «Нехай аптекарі,
У круглих окулярах лікарі,
Жінки статечні, весь народ учений
Придивляться, до чого слід, у мене.
Усім, королю, хто на це мастак,
Ладна я показатись так і сяк».
 
 
У мові цій одвертій, благородній
Відчув король навіяння Господнє.
«Гаразд! – він мовив, – вірю, чом би й ні,
Лиш угадайте ви одно мені:
Що з милою робив я цеї ночі?»
«Нічого!» – ^з дива заблищали очі
У Карла. «Сила Божа!» – він сказав,
Перехрестився й на коліна впав.
Аж от ідуть учені чередою
У мантіях, у гострих ковпаках,
З писанням Гіппократовим в руках⁴⁷
На огляд войовниці молодої¹³,
Що відкрива їм плечі, груди, стан
I нижче… Придивляється декан
До неї зверху, знизу, справа, зліва, —
І пише вирок: безперечно, діва.
 
 
Свідоцтвом вельми втішена таким,
Стає перед монархом молодим
Навколішки обраниця Господня,
Показує трофеї благородні,
Що у британця сонного взяла,
I каже: «Володарю, я прийшла
Тобі вернути під шляхетну руку
Край, супостатам відданий на муку.
Від Бога в мене влада й сила ця.
Клянусь тобі невинністю своєю,
I цим мечем, і смілою душею,
Що ти у Реймсі досягнеш вінця,⁴⁸
Як проженеш орду англійців п’яну,
Яка несе загибель Орлеану.
Іди ж, французам звесели серця,
Покинь свій Тур, добудь отчизні волю, —
З тобою поруч я піду, королю!»
 
 
Придворці, Жанну оточивши вмить,
На неї тільки й на святу блакить
Зорять побожно, плещуть у долоні
І одностайно всі кричать: «До броні!»
З них кожен – і старий, і молодий —
За зброєносця хтів би стать при ній,
Всі сили їй і все життя віддати, —
І кожен має сховану жагу
Солодку квітку в дівчини зірвати,
Для неї й для вітчизни дорогу.
Усі заворушились комашнею:
Той з любкою прощається своєю,
Той розписки складає лихварям,
А той без грошей платить хазяям.
Денис підняв священну орифламу¹⁴ —
І мужній Карл, радіючи думками,
У славі бачить трон високий свій:
Тож прапор цей, для ворогів страшний,
Невинна діва та осел крилатий
Його безсмертям мають увінчати!
 
 
Святий Денис так справу влаштував,
Що Карл Агнесі й слова не сказав:
Навіщо зайві для страждань причини?
Навіщо тратить дорогі хвилини?
Агнеса спала пресолодким сном.
Не знаючи, що діється кругом,
Їй снилося те ніжне раювання,
Якому вже прийшла пора остання:
Коханець обіймав її палкий,
Вона йому жагуче віддавалась…
Шкода й казать! Забрав його святий,
І тільки милі спогади лишались.
Так лікар, щоб хворобу відігнать,
Забороняє те і се вживать
І від смачних наїдків ненажері,
Йому ж на добре, зачиняє двері.
Коли Денис монарха одірвав
Од грішних, хоч і любих нам забав, —
З’явився він до Божої ягниці,
Що силу мала більшу від левиці,
Вернув до себе знову взір святий,
Побожну мову, зачіску нехитру,
I патерицю, й перстень золотий, —
І мовив так, свою надівши митру:
«Служи тепер отчизні й королю
I знай, дитя, що я тебе люблю.
Пильнуй лише, щоб з лавром гордовитим
Цвіли й невиннощі рожевим цвітом.
Під Орлеан ти поведеш бійців.
Коли Тальбот, вождь наших ворогів,
До президентші⁴⁹ йтиме на стрівання,
Пойнятий диким полум’ям бажання, —
Він упаде від мужніх рук твоїх.
Скарай же грішного, сама на гріх
Не надячись лукавий. Будь щаслива
I відай: сильна ти, допоки діва».
Скінчивши так високий заповіт,
Полинув пастир у надземний світ.
 

Пісня третя

Опис палацу Дурості. Битва під Орлеаном. Агнеса перевдягається в Жаннин військовий одяг, щоб найти свого милого; вона потрапляє в полон до англійців, і соромливість її зазнає багато лиха.

 
То ще не все – у бої бути смілим,
Одважним оком ворога стрічать,
Спокійно власним довіряти силам
I вояками твердо керувать;
Таку нам славу може показать
I той, і той на цьому світі білім.
Палкі й завзяті Франції сини, —
Та чи не рівня мудрі їм англійці
В страшній науці лютої війни?
Чи гірші за германців іберійці?⁵⁰
Бували биті, били і вони.
Перед Тюренном сам Конде не встояв¹,⁵¹
Віллара, не останнього з героїв,⁵²
Євгенія перемогла рука², —
І з Карла, вінценосця-вояка,
Північної країни дон-Кіхота,
Як під Полтавські він ступив ворота,
Блискучі лаври воїн той зірвав,
Що Карл його за хлопчика вважав!³
Хто вмів людей сліпити і вражати,
Певніше той, читачу мій, робив:
У святості зодягшись дивні шати,
Нам легше йти на грізних ворогів.
Так давній Рим усіх собі підбив,
Вдававшись до чудес, де тільки треба,
З оракулів, що знали волю неба.
Юпітер, Марс, Поллукс⁵³ і всі боги
Його орлові додали снаги.
Вакх, Азії великий переборець,
І син Алкмени, воїн-чудотворець,
І Олександер, цар серед царів,⁵⁴
Вдавали з себе Зевсових синів,
Бо з того мали дещицю вигоди:
Корились їм владики і народи,
Шануючи таку високу кров.
 
 
До цеї думки і Денис дійшов;
Намислив він, щоб Жанну між юрбою
Прославлено і названо святою,
Щоб простий вірував у це вояк,
Тальбот-зальотник і Шандос-пияк,
Безбожник і хвалько зарозумілий, —
I всі б небесну силу в ній узріли.
 
 
Дійшовши до такого рішенця,
Бенедиктинця він обрав, ченця —
Не з тих ото, що книги компонують
I раз у раз їх Франції дарують,
Але з дрібних, що й книг не потребують,
Як требник прочитали до кінця:
Тож брат Лурді,⁵⁵ простак благочестивий,
Здобути славу має задля Діви.
 
 
На Місяці є дивовижний край,
Для дурнів і безумців давній рай⁴, —
А на межі широкого простору,
Де Ніч, Хаос і Пекла дух тяжкий
Панують завжди в злагоді тісній,
З’єднавшися у силу темнозору,
Лежить страшне, печеряве житло,
Що світла сонячного й не було
Ніколи там, – проміння лиш фальшиве,
Хистке, холодне, тьмяне і жахливе,
Яке з болотних повстає огніз.
Там повно чортенят, чортиць, чортів.
Дитина з бородою і в короні,
Цариця-Дурість там сидить на троні,
Рот, мов Данше, роззявлюючи свій⁵.
За скіпетр – служить брязкотельце їй.
Дочка це темноти, хоч не єдина;
Стоїть навколо вся її родина:
Пиха, Лінивство, Впертість кам’яна
Та Легковір’я, що вагань не зна.
Слугують їй уклінно, як годиться,
Подумав би, що й справді то цариця, —
А все це лиш облуда і туман,
Панує-бо за неї інший пан:
Лукавство там несите за міністра.
Ця спритна постать, до ошуки бистра,
За ніс царицю водить і дворян.
В години неспокою та тривоги
Там раду радять мудрі астрологи,
Що правди не сказали ще ні в чім, —
Тому ж і віри всі діймають їм.
 
 
Алхіміки там злото фабрикують,
Не маючи в кишені і дрібних,
Юрба там розенкрейцерів дурних⁵⁶
І всіх, що в теології мудрують.
 
 
Товстий Лурді з-поміж усіх ченців
Був обраний туди помандрувати.
Коли блакить ясних небес повив
Нічний туман, мінливо пелехатий,
На крилах сна, імлистих та легких,
Полинув наш чернець у рай дурних⁶.
Не маючи підстави дивувати
У Дурості нічому при дворі,
Він думав, що в своїм монастирі.
 
 
Передусім він, глянувши на стіни,
Емблематичні постеріг картини:
Какодемон,⁵⁷ що будував той храм,
Накреслив мальовниче там і сям
Помилок, хиб і всіх дурниць портрети.
Там і дотепні плани ви знайдете,
Що виконать ніхто, проте б, не міг,
Хоча у «Віснику»⁵⁸ і славлять їх.
Поміж такими дивними дивами,
Де у гурті роззяви з шахраями,
Шотландець Лоу там немов живий, —
Землі французької король новий.
Скрашає паперова діадема
Чоло його, де й напис є: система⁷.
Із мила блискотливі бульбашки
Усім дає він з щедрої руки.
Ченці, повії, судді – для користі
Всі грошики до нього зносять чисті.
 
 
О, скільки тут гуртків, гурточків, пар!
З Моліною достатнім Ескобар⁸,
По них – Дусен, що бідній людській зграї
Ту буллу цілувати простягає,
Яку Тельє так хитромудро склав⁹,
Аж навіть Рим, хоч потай, глузував…
Проте ж із неї безліч випливає
Сперечок, партій, диспутів гучних
I – це найгірше – товстелезних книг,
Де, кажуть, єресів отрутних повно.
(Нудні усі ті книги невимовно).
Нові белерофонти-вояки⁵⁹
Химер у тім тумані засідлали,
Змагаючись за тьмяні ідеали.
В руках у них не сурми, а свистки.
У нападах священної нестями
Вони незгодних луплять пухирями.
Тут сила всяких доказів ясних,
Дискусій, коментаріїв дрібних, —
I з того всього ще темніші справи!
 
 
Гомере-батьку, літописче слави,
Що, Іліаду давши нам гучну,
Склав і «Жабино-мишачу війну»,⁶⁰ —
З могили встань і оспівай до діла
Змагання всі, що булла та зродила!
Он янсеніст, покірний долі син,
Що ласки духу Божого не знає;
На прапорі у нього Августін,
За «декотрих» він списа підіймає¹⁰;
Навпроти – ціла зграя ворогів
Сидить на спинах зігнутих попів.
 
 
Замовкніть, чвари суєти й марноти!
Навколішки! Дорогу, ідіоти!
В труні, що отінив святий Медар,
Лежить дурних і тупоумних цар!¹¹
Господній дух на всіх французів лине
З убогої тієї домовини:
Сліпому враз він повертає зір, —
I той навпомацки іде в свій двір;
Кривий до того гробу поспішає,
Реве осанна – і як перш кульгає;
Глухий стоїть і слухає, мов пень, —
А натовп легковірний день у день
Кричить про явлене високе диво,
Цілуючи труну благочестиво¹².
Товстун-Лурді на все те позира
I славить бога сили та добра,
Кричить, не розуміючи нічого,
I з реготу трясеться пузо в нього.
 
 
А! Ось і він, премудрий трибунал,
Де засідає й піп, і кардинал, —
То інквізитори, то слуги віри,
Яких побожні оточили сбіри,
То судне коло докторів святих;
Совине пір’я покриває їх,
На головах – ослині довгі уші.
Щоб зважувати людські справи й душі,
Вони вживають певних терезів;
Дві шалі там: одна для дукачів,
Що їх собі святі отці зібрали,
Для крові з грішних, що вони пролляли;
На другій шалі – чотки, літії,
Декрети, булли та єктенії…
 
 
Ця вся високовчена асамблея
Бідаху оточила Галілея¹³;
Він перед ними на коліна став,
Прощення молить, правду-бо сказав.
Що ж то в Лудені за нове багаття?
Кюре в огні печеться, миле браття;
Негідники приречення своє
Сказали: ворожбит Юрбен Грандьє¹⁴.
 
 
Галігаї! І ти, і ти згоріла¹⁵
У розцвіті прекрасної весни,
Коли парламенту продажна сила
Тебе назвала, винну без вини,
Страшною спільницею Сатани.
Ох, Франціє високомудра й мила!
У пекло й папу тільки й віриш ти,
За «Отче наш» боїшся перейти!
Стоїть мені в очах наказ твій дикий
Про Арістотеля й шлункові ліки¹⁶.
 
 
I вас, Жіраре, отче запальний¹⁷,
У книзі оспіваю я своїй!
Немов живу, я вашу постать бачу,
Побожний і прекрасний сповідачу;
Скажіть мені, як з чарівним дівчам
У сповіді тій повелося вам?
Лихого я не бачу в цій пригоді:
Законне все, Жіраре, що людське,
I тут гріха дошукуватись годі:
Святі отці чинили й не таке.
Одна для мене річ незрозуміла:
До чого тут здалась нечиста сила?
Жіраре! Ви самі і всі судці,
Всі прокурори, свідки, адвокати —
Лукаві клерки і тупі ченці —
Шкода між вами чаклунів шукати!
 
 
Ось і парламент, що спалити враз
Послань прелатських двадцять дав наказ
I смертний бій оголосив тій раті,
Де на чолі – дивак, святий Ігнатій;
Та й на парламент склалася біда;
Ігнатій радий, а Кенель – рида.⁶¹
Париж тій долі співчував трагічній
I втішився лиш в опері комічній.
 
 
О Дуросте, богине вагітна!
Родила смертних, мати всеземна,
Ти більше, ніж Кібела ясносила,⁶²
Богів колись могучих породила,
I дивишся, від радості п’яна;
Як виростає їх незмірна сила:
Дурний тлумач, дурний перекладач,
Та й автор теж, а також і читач!
Скажи ж мені, владарко сьогосвітня,
Хто в цій юрбі, віддалеки помітній,
Для тебе найдорожчий з-між усіх,
Хто найздатніший до безглуздих книг,
У кого голос – наче рев ослиний,
Хто топчеться на місці щохвилини?
А, знаю! З тим твойого серця пал,
Хто у Треву свій видає журнал.
 
 
Отож Денис у місячній країні
Уміло й потаємки готував
Проти англійців хитрощі невинні, —
Новий тимчасом колот повставав
Тут, на землі, де дурнів, як у скрині.
Ступив король на Орлеанський шлях,
На сонці грає королівський стяг, —
А Жанна, з ним верстаючи дорогу,
Над Реймсом обіцяє перемогу.
Ви бачите цих рицарів ставних,
Цих зброєносців юних, запальних?
Усі вони, цвіт рицарства, на сонці
Виблискують, покірні амазонці.
У Фонтевро так чоловіча стать
Примушена жіночій слугувать¹⁸.
Там жінка вищу владу обіймає,
Святих отців вона благословляє.
 
 
Агнеса гожа, невеселих днів
Примушена без милого зазнати,
Снаги не мала розпач подолати,
I душу смертний холод їй повив.
Та друг Бонно, вигадник знаменитий,
Зумів життя пригасле розбудити.
Вона розкрила очі чарівні, —
Навіщо-бо? Щоб сльози лить сумні!
Тоді, склонивши голову до нього,
Вона сказала: «Зраджено мене!
Яку ж тепер король обрав дорогу
I де його те слово вогняне,
Яким мені він у коханні клявся,
З якого пломінь у душі зайнявся?
Сама ночую в ліжку я своїм,
А Жанна у військових тих уборах —
Агнесі більший, ніж британцям, ворог —
Мене ганьбою криє перед ним!
Які гидкі – не вмію я й сказати! —
Тварюки ці, у спідницях солдати¹⁹,
Що чоловіча сила в них сама,
А ніжності утрачена принада;
І чоловікам слави з них нема,
I красна стать нітрохи їм не рада».
Це мовивши, Агнеса вся горить,
Від болю стогне, з гніву аж тремтить,
Ревнивий зір, як полум’я, палає, —
Та враз нову їй думку навіває
Любов, у радах бистра й потайна.
 
 
До Орлеана рушила вона,
Аліса з нею та Бонно мостивий, —
I от до корчми випадок щасливий
Приводить їх, де Жанна спочива,
Стомилось-бо і тіло й голова.
Агнеса жде, щоб ніч усіх приспала;
Тимчасом з хитрих розпитів дознала,
Де Жанна спить, – і в темряві нічній
Туди крадеться, одяг військовий
З Шандосовими надіва штанами
З залізними міцними тилягами,⁶³
Що ковано їх зовсім не для дами.
Як зброя та на плечі їй злягла, —
Вона б упала, бідненька, була…
Бонно правиця тут їй помогла.
 
 
Тоді Агнеса тихими словами
Промовила: «Амуре, пане мій,
Дай сил мені тяжку носити зброю,
Щоб я збудила постаттю такою
Любов і жаль в душі його ясній.
Мій милий хоче дівчини-героя, —
Нехай же втішу, звеселю його я!
Піду за ним і буду попліч з ним
За нього в бої битися страшнім.
Коли на нього зловорожі сили
Списи підіймуть і летючі стріли,
Нехай мене прошиють вістря їх,
Щоб я умерла, він щоб жити міг,
Щоб у хвилину темного конання
Зомліла я від щастя, від кохання».
Бонно цих слів уважно наслухав
І їй меча та списа подавав, —
А Карл тоді близенько пробував.
 
 
Агнеса захотіла тої ж ночі
Коханого побачить милі очі.
Тож, повна нестриманної жаги,
Сіда вона, зігнувшись од ваги,
І жеребця стискає острогами,
Роздряпавши озадок свій штанами.
На огирі нормандському Бонно
Хропе й сопе, натомлений давно, —
А бог любові сумно поглядає
На дівчину одважну – і зітхає.
 
 
Як тільки рушила Агнеса в путь, —
Зненацька кінське тупотіння чуть
Із-за дерев, що віти посплітали, —
І кінні вояки повилітали
В червоних одягах. Ще й лихо в тім,
Що Жан Шандос був за сеньйора їм.
«Гей, хто іде?» – питання розляглося,
А дівчина, – їй, бачите, здалося,
Що це зустрівся з нею сам король, —
Кричить: «Любов і Франція – пароль!
Агнеса я!» – Не встигла докінчити,
Як бідолашну ухопили бритти,
Бонно-добрягу також узяли —
I до Шандоса хутко повезли,
Що, повен люті і страшного гніву,
Поклявся в серці покарать жахливо
Розбійників (хоч би там хто вони),
Які украли меч його й штани.
 
 
Під час, коли з очей нам відлітають
Останні зграї животворних снів,
Щебече птаство в глибині гаїв,
Пригаслі сили в серці воскресають,
Жвавіше котиться по жилах кров,
Тремтять бажання, виника любов, —
Під час отой перед тобою стала,
Шандосе, дівчина; вона сіяла,
Неначе сонце східне навесні.
Яке ж чуття в сердечній глибині
Збудила німфа, дивна красотою,
В твої штани одягнена, герою?
 
 
Огонь пробіг в Шандосових очах,
I він крізь зуби каже, їй на страх,
Милуючися на дівочі чари:
«А, маю знов свої я шаровари!»
На постіль садить він її мерщій
I промовляє: «Полонянко мила,
Не до лиця одежу ти наділа».
По тих словах, нестримний та палкий,
Він панцира зриває з неї хтиво.
Пручається Агнеса соромливо
І стогне в переможцевих руках,
Звертаючись до Карла у думках.
А що ж Бонно? Його вояк завзятий
Послав, яко митця, кухарювати,
Відомо-бо, хоч то вже й давній час:
Бонно – вигадник кров’яних ковбас,
Йому ви честь, французи, віддаєте,
Коли з вуграми хвалите паштети!
«Сеньйоре! Що ви хочете вчинить?
Ой лишечко!» – Агнеса лебедить.
Шандос: «Божуся (божаться всі бритти)²⁰,
За кривду я повинен одплатити.
Штани – мої, а я добром своїм
Не поступався ще ні перед ким».
Таке промовив – і з одного маху
До голого роздяг він бідолаху, —
А та, обійми чуючи міцні,
Ридала тільки: «Я не хочу, ні!»
 
 
Під цю хвилину крик розтявсь: «До зброї!»
Зчинився гуркіт, лемент, ґвалт і грім, —
І, крові й смерті вісником страшним,
Сурми розлігся голос бойової.
Прокинувшися, Жанна не знайшла
Ані шолома із пером з орла,
Ні панцира²¹, ані брагет, що звичай²²
Носити каже статі чоловічій.
Без роздуму, схопивши навмання
Свойого зброєносця убрання,
Вона ослові скочила на спину
I крикнула: «За віру! За країну!»
Сто рицарів на поклик той гучний,
Шістсот солдатів кинулося в бій.
 
 
Тут брат Лурді, щоб край свій рятувати,
Покинув темні Дурості палати
I до англійців прилетів з небес,
Мішок незграбних несучи чудес
Та нісенітниць, що ченці побожні
Між людом сіють у часи тривожні.
Труснув мішком – і лютих ворогів
Дикунських забобонів оповив
Густий туман, що Франція віддавна
У нім живе, своїм безглуздям славна.
 
 
Так ночі бог у повозі своїм,
Над падолом літаючи земним,
Нас обсипає видив чорним маком,
І ми дурницям віримо усяким.