Kitobni o'qish: «Малиновий пелікан»

Shrift:

Кліщ

Був у лісі. Збирав гриби. Повернувся додому, поїв, поспав, подивився телевізор, увечері засвербіло в правому кутку живота. Почухав, забув, знову засвербіло, нагадало. Близько півночі, до сну зібравшись, вирішив наблизитись до свічада. Глянув: ненечко моя! Коло діаметром сантиметрів п’ять наче триколірна червоно-помаранчево-жовта мішень і в самісінькій серединці, якщо з мішенню порівнювати, просто в десятці – чорна масна цятка. Придивився – цятка-то жива, лапками ворушить. Кліщ!

Я багато чув про неприємності від зустрічі з цим паразитом, про можливі фатальні наслідки зі смертельним фіналом, тому поліз в інтернет й одразу ж збагатився знаннями про кліщовий енцефаліт та хворобу Лайма (вона ж бореліоз – не плутати з композитором Берліозом та його булгаковським однофамільцем). Окрім цих двох, про які всі чули, є бабезіоз, рикетсіоз, гранулоцитарний анаплазмоз, моноцитарний ерліхіоз та ще усіляка негідь. Але для себе я прикинув, як найжахливіші, перші дві (нагадую): енцефаліт та бореліоз. Ознайомився з першими симптомами: сильний головний біль, блювання, світлобоязнь, температура до сорока, і це лише початок. В іншому випадку на шляху до смертельної межі можуть спостерігатись лихоманка, гіперемія зіва, склер шкіри, диспепсичні розлади, парези та паралічі шиї, верхніх кінцівок, обвисання голови на груди.

Я, зізнаюсь, – людина слабкодуха. Коли чую про можливість якихось симптомів, негайно їх помічаю. Якщо хтось скаже, що у мене незвично червоне обличчя і чи не ознака це підвищеного тиску, він, тиск, негайно в мене піднімається до гаданого рівня. Чи опускається, якщо запідозрити, що він понижений. Спробуйте, скажіть при мені що-небудь про епідемію грипу, і мій організм відразу відгукнеться кашлем, чханням та значним підвищенням температури. Зараз, якщо я не виявив у себе ознак гіперемії зіва та склер, диспепсичних розладів, то лише тому, що не зрозумів значення цих слів. Якби зрозумів, вони були б тутечки. А ось світла, мені здалося, в будинку надто багато, і обвисання голови на груди, це зі мною сталося одразу. Ледь я цю гидоту побачив, так вона, тобто голова, а не гидота, одразу й обвисла. Заглиблюватись далі в симптоми я не став, перейшов до інструкції, як позбутись непроханого гостя. Спосіб ніби простий. Прикласти ватку з олією, потримати хвилин п’ятнадцять, паразит почне задихатись і полізе назовні. Я приклав. Через п’ятнадцять хвилин він не виліз. І через тридцять, і через сорок залишався, де був. Терплячий виявився. Можливо, навіть чемпіон серед кліщів з витривалості, гідний занесення до Книги рекордів Гіннесса.

Між іншим, щоб ви собі уявляли, наскільки це можливо, приблизну хронологію, уточню, що ця халепа з кліщем закінчилась цими днями, а розпочалась… Дідько його зна, коли вона розпочалась, тоді ще, коли все у нас було тихо-мирно, країна готувалась до прийдешньої Олімпіади, ми повільно з хрускотом у суглобах розгинали коліна та підтримували добрі комерційні стосунки із сусідніми ворожими братерськими державами. Якби я міг передбачити, що станеться пізніше, то, можливо, про дрібну комаху не писав би, але оскільки час був ще мирний, без примітних подій, а тому нудний, що навіть задуми скількись гострі на думку нікому не спадали і вся література марніла за браком практичної відсутності сюжетів. Скажу більше, в описаний час життя здавалось настільки щасливим, що потреба в хоч трохи серйозній літературі цілком зникла. Нещасні люди, які завжди щасливі. І нещасливі письменники, які живуть серед щасливих людей. А сатирики й поготів. Я припускаю, що якби Салтиков-Щедрін воскрес і прожив трохи серед нас, тоді ще відносно щасливих, то, роздивившись та не знайшовши нічого цікавого, він залюбки повернувся б назад у той світ, до якого звик. Я теж у той час не бачив навколо себе жодних вартих уваги тем і з цієї причини зосередився на цьому бідолашному кліщі, маючи те виправдання, що він хоч і маленький, але клопоту завдав мені значного. Тим паче, що сама собою подія заглиблення в моє тіло кліща стала для мене поодиноким в останній час фізичним дотиком до реального життя.

Річ у тім, що коли мені було років набагато менше, ніж тепер, я вів рухливий спосіб життя. Взимку жив у місті, влітку – в селі, багато мандрував Росією, відвідував заводи, колгоспи, блукав тайгою з геологічним загоном, спостерігав за роботою золотошукачів на Колимі, плавав в Охотському морі на дірявому рибальському сейнері, побував у Антарктиді та загалом славився як один з перших знавців російської дійсності. Але останнім часом від життя, як то кажуть, відірвався.

Вік, лінощі, хвороби, втрата енергії, цікавості до мандрів, людей та географії, а також зменшення матеріальних можливостей призвели до того, що я став домосідом.

Сиджу на дачі. В місто виїжджаю рідко, у випадках крайньої необхідності. Практично ні з ким не спілкуюсь, окрім дружини, хатньої робітниці Шури та зовсім вже рідко з кимось із сусідів, коли виходжу вигуляти пса. Колись я думав, що запасу накопичених мною життєвих вражень вистачить для моїх писань на все життя, але запас виявився не настільки об’ємним, як я очікував, а життя довшим, ніж я розраховував, і зненацька для мене настав час, коли я, хто тримав у голові стільки сюжетів, раптом з’ясував, що просто не знаю, про що писати. Тому що сиджу вдома, не ходжу навіть до магазину і не знаю, що по чім. Сотні людських пригод, котрі знав, з пам’яті спливли, тисячі вражень потьмарились, а нові у мене звідкіля? З телевізора. Вдень ще якось працюю, а ввечері сиджу перед «ящиком», і всі свіжі знання звідтіля. Так само, як і у моєї високоосвіченої дружини та хатньої робітниці, яка не подужала семирічки. Всі ми знаємо про Галкіна, Пугачову, Кіркорова, Малахова, Безрукова, Хабенського та інших телеведучих, співаків, серіальних акторів, олігархів, їхніх дружин та коханок. Хто з ким одружився, розлучився, купив будинок на Лазурному узбережжі чи арештований за крадіжку в особливо великому розмірі. І не лише я не знаю теперішнього життя. Його не знає ніхто. Раніше відмітною ознакою міського пейзажу були бабусі, які сиділи на ослінчику перед будинком, помічали та обговорювали усіх сусідів, які входили чи виходили, хто що придбав, в чому одягнений, хто п’є, б’є дружину, чию дружину, коли чоловік у відрядженні, відвідує коханець. Тепер таке враження, що ні в кого в країні власного життя немає, всі сидять перед «ящиком», слідкують за долями героїв мильних опер, заздрять їхнім успіхам, співчувають невдачам та переживають за них більше, ніж за себе. І я теж живу саме таким життям, подібно більшості моїх співгромадян, сиджу вечорами, втупивши погляд у «ящик», живу в ньому, жив би й далі, якби не цей клятий кліщ.

О пів на другу ночі я розбудив та покликав на допомогу Варвару, дружину. Кажу: давай, допомагай, витягуй. Вона нічого подібного в житті не робила і по телевізору в медичній передачі лікаря Голишевої їй такого не показували. Взяла пінцет, наділа окуляри, руки тремтять, ніби їй доведеться робити порожнинну операцію, а не видаляти дрібну комаху. При тому, що вона не лише медичної освіти не має, але від краплі крові, котру беруть на аналіз з пальця, втрачає свідомість. Так ось вона штрикала, штрикала в цю тварюку пінцетом, потім я сам в неї штрикав, а вона як була там, так і зосталась, хоча, сподіваюсь, ми їй якісь незручності все ж спричинили. На кшталт тих мужиків з анекдоту, які на прохання сусідки намагались заколоти свиню, і кінець кінцем заколоти не закололи, але відлупцювали від душі.

Підняли ми з ліжка Шуру, а вона й поготів. Як глянула, так обидві руки підняла:

– Ні-ні-ні.

Я запитую:

– Що ні-ні-ні?

– Я його боюся.

– Кого його?

– Та цього. – Вона навіть руку простягнути не наважується, очима мені на нього вказує.

Я кажу їй:

– Та чого ж ти його боїшся? Ти ж у селі жила, курям, либонь, голови рубала?

– Курям, – погоджується, – рубала. А це ж не курка, це ж це…

А що «це», сформулювати не може, але зрозуміло, що щось жахливе. Після Шури прокинувся Федір, який спав у передпокої на килимку, та увійшов до кімнати, широко позіхаючи й похитуючи головою. Уважно нас усіх оглянув, не розуміючи, чим викликаний такий пізній гармидер, нічого не втямив, вискочив на канапу, простягнувся на всю довжину, поклав морду на передні лапи і почав очікувати, що буде далі. Я забув сказати, що Федір – це наш ердельтер’єр, який нещодавно відзначив своє шестиріччя.

Усунувши жінок від справи, я сам узяв пінцет, але знову діяв незграбно і нічого не досяг, хіба що убгав комаху в себе ще глибше, ніж вона сиділа до цього. Доки я трудився, Варвара набралася сміливості та розбудила телефоном знайомого лікаря. Той, позіхаючи у слухавку, мовив, якщо ми цього кліща відразу не витягнули, подальше можна довірити лише фахівцям. Тому що коли дилетант залишить в мені хоча б маленьку частинку цієї капості, від неї можна очікувати найсумніших наслідків, аж до згаданих вище. А час, котрий я описую, це ніч з суботи на неділю. Це в нас з Варварою завжди таке везіння: всі неприємності стаються саме в ніч з суботи на неділю, коли ніхто ніде не працює, а знайомі лікарі вимикають свої мобільні телефони та п’ють – терапевти спирт, котрий принесли з роботи, а хірурги подарований пацієнтами французький коньяк. Варвара каже, потрібно викликати «швидку». Я спробував заперечити, але потім погодився умовно, гадаючи, що «швидка» через кліща не поїде, але може дати корисну пораду. Зазвичай, скільки я чув, ця сама «швидка», сперш ніж виїде, задасть вам сто запитань по справі та безглуздих, що болить, де і як, чи холонуть ноги, чи синіють руки і скільки хворому років, у тому сенсі, що, може, пожив, та й досить, чи варто заради нього даремно палити бензин, та й на пенсії держава вже розтринькалась.

Трохи про себе і не тільки

Якщо ви нічого не знаєте про мене, я вам дещо розповім. Мене звати Петро Ілліч Смородін, це мій псевдонім, а справжнє прізвище, Прокопович, мало хто знає. Серед них – наша листоноша Заїра, яка на початку кожного місяця приносить мені пенсію, та касирка «Аерофлоту» Людмила Сергіївна, у якої я раніше купував квитки до Берліна, куди літав до свого сина Данила. Багато років я користувався її послугами, розраховуючись додатково своїми книгами та набором цукерок, а нині купую квитки он-лайн. До мого віку люди зазвичай тупішають і новими технологіями оволодівають важко, але я себе вважаю користувачем комп’ютера, як то кажуть, просунутим. Років тридцять з гаком тому в Америці я купив свій перший «Макінтош», він звався «Мак-плюс» (екран розміром з пачку цигарок), і відтоді намагаюсь йти в ногу з часом, чим викликаю зневагу мого сусіда по дачі, одного з останніх допотопних мугирів мого покоління Тимофія Семигуділова, прізвище якого його ж соратники злегка переінакшують, заміняючи літеру «г» іншою, з котрої починається слово «мати». Тимоха вважає, що справжній письменник повинен писати лише «пірцем», маючи на увазі кулькову ручку. Своєю непроглядністю він вельми пишається і впевнений, що лише той, хто пише від руки, може вважати себе хоч якоюсь мірою належним до справжньої російської літератури. Досягнення Пушкіна і Тургенєва пояснює тим, що вони писали гусячим пером, а на комп’ютері ні «Євгенія Онєгіна», ні «Бєжин луг», на його думку, не напишеш. До всіх цих міркувань додає, що через комп’ютер йдуть флюїди (чому флюїди?) від диявола, а в того, хто пише «пірцем», є прямий контакт з Богом, хоча у нього самого, я підозрюю, якщо був контакт з чимось далеким, то через комутатор, установлений на Луб’янці. Щодо комп’ютера, то я гадаю, що і Пушкін, і Тургенєв залюбки його б опанували, але в будь-якому разі технічна тупість ще не ознака літературного таланту, що досвід нашого мугиря якраз і засвідчує. Він пише важко, незграбною мовою. Пройшов довгий шлях. Був колись зразковим радянським письменником. Писав про успішні колгоспи і вважався середньої руки нарисовцем. Тридцять років був членом КПРС і половину цього часу – секретарем партійної організації. Завжди демонстрував безмірну відданість радянській владі, за котру, як казав, готовий віддати власне життя та задушити будь-кого, хто мав про неї не дуже добру думку.

Ще будучи, як і я, студентом літінституту, взяв участь у цькуванні Пастернака. І цим звернув на себе увагу влади. У сімдесяті роки вишукував серед побратимів по перу інакомислячих, охоче брав участь у гоніннях на них та був вельми кровожерливим. У вісімдесятих, відчувши, звідки вітер віє, перекваліфікувався у мугирі, почав писати повісті про колективізацію та руйнування більшовиками російського села, тоді радянська влада подібне вільнодумство допускала. Більшовики у нього були суцільно з прізвищами, що натякали на їх єврейське походження. Писав, як і раніше, незграбно, але, як тоді багатьом здавалось, гостро, чим зажив тимчасову репутацію правдолюбця і навіть прихованого антирадянщика. А коли радянська влада захиталась, дуже заповзято її захищав, довівши цим, що йому, як казав Бенедикт Сарнов, у літературі без підтримки армії, флоту та КДБ робити нічого. У дев’яності, котрі він називає лихими, ненадовго затих, знітився, десь комусь пошепки пояснював, що завжди тайкома був лібералом і в доказ десь щось цитував зі своїх антиколгоспних опусів, але при передачі управління державою (разом з ядерним чемоданчиком) нашому теперішньому Перодеру (Першій особі держави) збадьорився духом, оголосив себе православним патріотом і нині шалено таврує американців та лібералів, захоплюється гідністю Володаря чемоданчика і за усіма ознаками з’їхав з глузду на мрії про православно-державну велич. І в його хворій голові якимось чином поєднуються уявлення про те, що країна зусиллями заокеанських політиків та наших лібералів лежить у руїнах, але й одночасно піднімається з колін, відроджується з попелу і ще покаже усьому світу, де раки зимують.

Колись Твардовський, з яким я у молодості був знайомий, казав, що людині називати себе самого письменником нескромно, тому що звання «письменник» припускає наявність в людині специфічних непересічних здібностей, котрі в сукупності називаються талантом. І насправді, в колишні часи те коло людей, яких іменують читацькою публікою, так і сприймали письменника, як істоту, наділену незвичайним і навіть надприродним хистом сягати в душу людини, розуміти її пориви, переживання, страждання, таємні потяги й таке інше. Але тепер це все залишилось у минулому і письменником називають ледь не кожного, хто пише дешеві детективи, жалісливі простенькі історії і навіть якісь брошурки, конспекти політичних промов, рекламні тексти. Всі вони письменники. Тому тепер я, долучаючи до себе це звання, ніякого збентеження не зазнаю. Та й як уявляти мені себе, який написав дванадцять романів, шість сценаріїв, чотири п’єси та сотні невеликих літературних текстів? Я – член Спілки письменників, член Пен-клубу, член ще якихось журі, комітетів, редрад та редколегій, де часто-густо просто значуся у ролі весільного генерала без усяких обов’язків та винагороджень. Крім того, перебуваю у двох іноземних академіях, є почесним доктором трьох університетів та лауреатом десятка премій. Сьогодні мене шанують, називають іноді навіть класиком, і романи мої у книжкових магазинах знаходяться у розділі «Класична література». Але був час, коли мене вважали дисидентом, відступником, ворогом народу, мене переслідували люди, імен яких давно ніхто не пам’ятає, казали, що я пишу книги за завданням ЦРУ та Пентагону (а тепер сказали б Держдепу), що книжечки мої нічого не варті й згниють разом зі мною або навіть раніше за мене на звалищі історії. На мене нападали могутні сили, погрожували усілякими карами, і все це я пережив і вижив, а задля чого? Чи не для того, щоб стати жертвою цієї маленької нікчемної членистоногої комахи?

Федір і Олександра

Щоб домалювати картину про себе та мою родину, до вищесказаного додам ось що. Мої діти від першого шлюбу, син Данило та донька Людмила, виросли та роз’їхались у різні боки. Він у Берліні змінив журналістику на бізнес, володіє великою автотранспортною конторою, ганяє фури в Росію, Білорусь, Україну та Казахстан і дуже непогано заробляє, а донька вийшла заміж за успішного американського адвоката чи, як вона каже, лойера, та проживає у місті Лексінгтон, штат Кентуккі, чи знову ж, як вони кажуть, Кентаккі. Теперішня моя родина – це я, дружина Варвара, хатня робітниця Шура і, певна річ, Федір. Семигуділов вважає, що я пса так назвав із русофобських міркувань, тому що, як йому здається, лише людина, яка ненавидить чи зневажає росіян, може давати псам російські людські імена. Хоча це – нісенітниця несусвітська, тому що, по-перше, ім’я Федір, а також Теодор, грецького походження і означає «Божий дар», і тому що, по-друге, ніякі не русофоби, а справжні споконвічні росіяни з давніх-давен називали котів Васьками, кіз Машками, а кабанів Борьками. А пес отримав таке ім’я, бо він, як мені здається, схожий на мого двоюрідного брата Федьку, який такий же гладкий, добрий та кучерявий і на існування чотириногого тезки не ображається. Федір (не брат, а пес) має дуже гострий нюх на моє наближення. Коли я повертаюсь з міста, він відчуває це заздалегідь, виявляє значне занепокоєння, якщо вдається, втікає з двору і мчить до шлагбаума біля в’їзду в селище, щоб мене зустріти. Якимось чином вирізняє моє авто серед інших і дріботить за ним, метляючи своїм куцим хвостом.

– Як він впізнає ваше авто? – дивується Шура.

– За номером, – відповідаю.

– Та ну! – вигукує вона, але, маючи про інтелектуальні здібності Федора високу думку, схиляється до того, щоб повірити.

Шура опинилась в нас, коли втекла з тамбовського села, де її все життя били. Спочатку за будь-яку провину та просто для постраху шмагав ремінцем налиганий батько, згодом за те, що виявилась безплідною, кулаками виховував чоловік, теж налиганий. Час від часу він «зашивався» і не пив, але тоді ставав ще злішим і бив ще більше. Шура все терпіла, не уявляючи собі навіть, що може просто піти, але їй пощастило, що одного разу він п’яний потрапив під автобус. Але до цього часу підріс і теж почав її бити на той час зачатий у пиятиці синок Валентин, від якого вона втекла, залишивши йому все, що в неї було, включаючи будинок та корову. Про сина вона говорити не любить, але чоловіка згадує з ненавистю і дякує шоферові того автобуса, котрий його роздушив.

З’явившись у нас, вона попервах поводила себе надто сором’язливо, боялась поставити зайве запитання і показати, що чогось не знає. Першим її завданням було приготувати нам з Варварою сніданок. Напередодні ввечері Варвара наказала їй зварити два яйця в мішечок. Вранці ми прокинулись, сніданку немає, нас зустрічає розгублена Шура і повідомляє, що всю кухню винишпорила, але мішечків ніде не знайшла.

Врешті-решт вона у нас прижилась, розм’якла, але давніх страхів довго не могла позбутись. Буває, я просто покличу її: «Шура!», вона здригається, дивиться на мене, і я бачу, що вона мене боїться. Боїться, що щось зробила не так і зараз буде фізично покарана. Іноді, втім, боїться не даремно. Якось, увійшовши до себе в кабінет, я застав її за тим, що вона, ставши на стілець, мокрою ганчіркою для підлоги намагалась протерти картину Полєнова «Зарослий став», що висіла над моїм столом, не оригінал, звичайно, але дуже хороша копія.

– Що ти робиш?! – закричав я.

Вона повільно сповзла на підлогу, бліда, дивилась на мене приречено і губи її трусились. Через роки, уже більше до мене звикнувши, вона зізналась, що думала, що я буду її бити.

Шура живе у нас вже понад шість років. Ми їй виділили кімнатку на другому поверсі з окремим туалетом та душем. Там вона поставила собі шафку з настольною лампою. На шафку поставила маленьку іконку, на стіну почепила літографію, на котрій було зображено замок та став з лебедями. Ми віддали їй старий телевізор, котрий вона дивиться у вільний час. Її улюбленими передачами раніше були «Модний вирок» та «Нумо, поберемось», але з недавнього часу почала цікавитись політичними ток-шоу, котрі переглядає, але свого ставлення до них ніби ніяк не виявляє. Загалом, вона тиха, неговірка, чепурна. Особистого життя у неї, здається, ніякого немає. Ходить гуляти з Федором. З якогось часу почала відвідувати церкву. Її батько був, як виявилось, членом КПРС і навіть секретарем радгоспного парткому, але нишком прийняв на себе хрест та похрестив дітей, що не перешкоджало йому, як і раніше, багато пиячити та мордувати рідних.

Я з Шурою борюся, тому що вона завжди намагається навести у мене свій порядок, перекладає мої речі, під час моєї відсутності складає мої папери так, що потім я не можу розібратись, де що, і відучити її від цього немає ніякої можливості.

Попередня наша хатня робітниця Антоніна постійно втручалась у наші з дружиною розмови. Про що б ми не говорили, про життя, політику, економіку, літературу, про все вона мала свою думку, котра, втім, завжди збігалася з моєю. Ця ж ніколи не втручається, лише слухає, як ми обговорюємо яку-небудь книгу, фільм, театральну постановку, телевізійну програму, перетираємо на зубах знайомих, картаємо владу чи лаємось самі. Слухає, іноді посміхається якійсь своїй думці, але розмову не заводить. Я взагалі думав, що вона ні про що власної думки не має, але якось зазирнув до її хижки, побачив у неї на шафці поруч з іконкою, на котрій була зображена Божа Матір з немовлям, такого самого розміру фотопортрет Перодера. Звичайно, я не втримався і поцікавився, звідки він і навіщо.

– А що, не можна? – запитала вона.

– Та будь ласка, але навіщо він тобі?

– Але ж він хороший.

– А чим він хороший?

– За Росію побивається.

Іншого разу я побачив у неї на шафці книгу відомого нашого «патріота» Гарольда Євсєєва «Витоки російського жидо-масонства». Коли я запитав, хто дав їй цю погань, вона відповіла: Семигуділов.

А я ж то сумнівався, що вона вміє читати.

Мені це не сподобалось, і я сказав Варварі, що хатню робітницю настав час змінювати.

Але Варвара стала рішуче на захист Шури, переконуючи мене, що вона просто дурепа, але чесна дурепа. Антоніна нас трішки обкрадала, а ця поки що у злодійстві не помічена. Свої обов’язки виконує, в будинку завжди чисто, вікна вимиті, білизна випрана, обід приготовлений, а її погляди не мають ніякого значення, тим паче, що насправді ніяких поглядів у неї немає.