Kitobni o'qish: «Сонети»

Від упорядника

Ця перша неприжиттєва книга знаного українського письменника Віталія Колодія об’єднала твори різних видань – «Сонети» (1998), «Сто сонетів» (2002), «Ангел на камені» (2008), «Слова осипалися з літа» (2013).

У нюансуванні настроєвих переливів, образних асоціаціях зримо проглядає авторське сприйняття світу як одвічного диспуту добра і зла, світла і темряви.

Поет уважно дослухається до нього, виповідаючи виважене власним сумлінням, сподіваючись, що говоритиме Ангел дня, а Ангел ночі нарешті спочине…

Аби сповнити своє призначення, письменник має зустріти свого читача. Не обов’язково однодумця, близького за світовідчуттям. Досить, щоб людина хотіла і могла мислити, неквапно пройти рядками прожиттєвих розмислів поряд з їх автором. Кожен раз сподівався на таку зустріч і мій батько.

Впевнена: сонетарій дасть відчуття насолоди від вивіреного думкою й почуттям слова, духовне очищення від щирої нелукавої бесіди про те, що хвилює, що болить.

Оксана Колодій

* * *

Сонети Віталія Колодія хочеться читати при хиткому світлі свічки, коли дуже самотньо, а висповідатись нема перед ким.

Віталій Колодій – це та література, яка є власне літературою, а не обслугою часу. З високою культурою письма. І з вірою у високе людське призначення.

Петро Скунць

* * *

Я знаю, как трудно написать венок сонетов, но перевести его во много раз труднее и сложнее… Ваш перевод, насколько могу судить, – получился великолепно!..

Владимир Солоухин

«І знов сонет… О, скільки голосів…»

 
І знов сонет… О, скільки голосів
Цю давню форму ганили. Доволі,
Мовляв, тримати слово на приколі
У затиску броньованих рядків.
 
 
Розкутості думок і почуттів!
Класичну одіж геть!.. Безмежжя волі
Хай буде у словесному роздоллі! —
Новітній глас поетам повелів.
 
 
Звичайна річ: канони киньмо ниць!
Чарунок власний мають різні квіти…
Та як нам часом хочеться зустріти
За гуртами свобідних чарівниць,
Одягнених ледь не на крайній грані,
Прекрасну жінку в строгому убранні.
 

1998

Від прагнення добра і чистоти
Вінок сонетів

1

 
Від прагнення добра і чистоти
Єднається із яблуком росина,
Зерно лягає в землю й потім гине —
Щоб міг із нього колос прорости.
 
 
У многості єднаються світи,
Немов глаголи й мислі воєдино
Зливаються у формі цій глибинно
В гармонію складної простоти.
 
 
Якщо поет рій образів трима
У повелінні строгім, мов зима,
Якщо слова в нас думки не приспали
І меж її розкутості нема,
Якщо в шуканні труднім недарма
Ми вирушили у життєву далеч.
 

2

 
Ми вирушили у життєву далеч
Малими і наївними дітьми.
Ще дим війни стояв над ворітьми
І десь хати за обрієм палали.
 
 
Тоді ще ми транзисторів не мали,
Про телевізори й не снили ми:
У повоєннім світі між людьми
Голодними були мої начала.
 
 
Стою сьогодні між пожовклих трав
І згадую, як ти отут сказала,
Що хлопчика-сусіда покохала
(Він мав баяна… Батька хлопець мав!).
Тоді ще я нещирості не знав:
Солодкою була сльоза печалі.
 

3

 
Солодкою була сльоза печалі,
Коли нарешті привітали вас
Із відкриттям, якого так чекали.
Із радістю, нежданою в цей час.
 
 
Усе при тому начебто й гаразд:
Ви стоїте в білоколонній залі.
І посмішки навстріч, і котрий раз
Прилюдно возвеличують і хвалять…
 
 
О, скільки втіхи ллється з висоти!
Та раптом гостро вас у серце вжалить
Така тоненька цівка гіркоти:
Вітальників оцих ви не стрічали,
Коли було безрадісно в путі,
Коли крізь терня випадало йти.
 

4

 
Коли крізь терня випадало йти,
Я оглядався: звідки почалося?
Чого шукав, як жив і думав досі?
І що тоді я міг відповісти?
 
 
Що прагнув підійматися й рости —
Без нарікань, природно, мудро, просто?
О ні – цього мені було не досить:
В затятості долав я шлях крутий.
 
 
Тепер назад поглянув… Боже мій!
Яке велике поле незозріле
Постало за посівами надій!
І щира сповідь дух мій осмутила,
Бо крізь густу завію суєти
Ми часто не доходили мети.
 

5

 
Ми часто не доходили мети.
Так пролісок не може сніг пробити,
Так паросток не досягає цвіту,
А дерево – своєї висоти.
 
 
Сліпі невдачі застили нам світло
І плин думок вели до мілкоти.
А ми таки тяглися до зеніту,
Невдачам наступали на хребти.
 
 
Уперто ми несли до перевалу
Невідворотні подарунки літ.
Вже крига втоми дихала услід,
Однак і далі знов скарбів шукали.
Хоч плечі нам хилило до землі —
Здобутого завжди здавалось мало.
 

6

 
Здобутого завжди здавалось мало…
Залишити хоча б один рядок,
Який колись назвали б досконалим,
І вивершить хоча б одну з думок!
 
 
О, скільки ми і думали й писали…
Але приходив невідступний строк —
І знов на вістрі гострого фіналу
Звучав суддівства строгого свисток.
 
 
Чи вірш засяє, наче світлячок?
Чи зблисне слово променем зухвалим,
Повідавши: не марним був урок
Змагань і бур, що на шляху зазнали?..
І сумнів брав: не видно ні на крок…
А ранки знов надіями світали.
 

7

 
А ранки знов надіями світали.
Я повертався крізь усі роки
До того заповітного причалу,
Звідкіль ми всі. До вічної ріки,
 
 
Де хвилькою маленькою гойдало
Задивлені в майбутній день зірки.
Там ходиш ти – між радістю і жалем,
Там сивиною всіяні стежки…
 
 
У сповіданні перед мене стали
Заінені від спогадів хати.
Ріка себе у кригу заховала,
Але сніги з ясної чистоти
Мені про тебе цілий день писали…
І кликали до обріїв мости.
 

8

 
І кликали до обріїв мости,
І сонце заясніло поранково
Моїм найпершим почуттям, любове.
Але тоді навстріч не вийшла ти.
 
 
Тебе в чужі для нас обох світи
Взяли на раннім досвітку людове…
І як мені тебе розрадить словом,
Зустріти, врятувать і вберегти?..
 
 
Ще дерево й не почало цвісти,
А з нього вже пелюстка відлетіла…
Іду в саду, на осінь просвітлілім,
Немов читаю з юності листи…
Пташиний клич вгорі – то в серпні білім
Витають десь думки під небосхилом.
 

9

 
Витають десь думки під небосхилом:
Смішні, серйозні, більші і малі.
То мчать увись, то зовсім при землі
Кружляють із ячанням посмутнілим.
 
 
Про що вони?.. Про те, що розгубили
Весняні ранки у холодній млі?
Що так охоче в літньому теплі
Літали б ще і сонечко б кружили?..
 
 
Та що це раптом сталося?.. На мить
 

 
Вони безвільно в леті затремтіли,
Мов хвилі моря, збиті вітром з цілі.
Ну що вас так стривожило, скажіть!
Там висота, в якій ослабли крила.
Там тінь гори, якої не скорили.
 

10

 
Там тінь гори, якої не скорили,
Хоч прагнули і сходили не раз.
Там тінь поразок, що навчають нас,
Караючи хистких і слабосилих.
 
 
Не відступи, знеможений, на схилах —
І зійдеш на верхи в урочий час.
Бо меншає надійності запас,
Якщо зневіра путь нам заступила…
 
 
Щасливий, хто на крутизні несхибний
Зусиллям волі, думки і руки,
Кого невдача будь-яка не спинить,
Хто з молоду завчив урок гіркий.
Бо що повчальніш: поклик із вершини
Чи сумнів за перейдені роки?..
 

11

 
Чи сумнів за перейдені роки
Додасть під вечір мудрості і хисту?
Коли з дерев спадає жовте листя —
Від того чи світлішають гілки?..
 
 
А сумніви шикуються в полки,
І кожен в настрій потрапляє вістю
Про те, що був не так зробив колись-то.
Яка відплата? Відсвіти які?
 
 
Чи боронитись вистачає сили?..
Вже й спомин повертається несміло
Із тих доріг, де видно кожен слід…
Облишмо це!.. Святкуючи прихід,
Побідно осінь піднімає щит,
Та молодість – о ні! – не відступила.
 

12

 
Та молодість – о ні! – не відступила,
Хоча б і як студили нас вітри.
Літа немов і сліду не лишили,
Але ж поглянь, яка глибінь вгорі!
 
 
Яка прозорість мудрої пори!..
І задуми, й бажання прояснілі
(Шукай себе, знайди себе, твори!),
Так само юно світять очі милі.
 
 
Хай сіє осінь сутінки навстріч,
З долоні хмар стечуть зимові хвилі.
Але хіба колись настане ніч,
Якщо для неї серця не відкрили?..
Звучить дороги непоборний клич:
І досвід є, і мрії не згоріли.
 

13

 
І досвід є, і мрії не згоріли —
Єднання дня і віку золоте!
Ще слово нам черешнею цвіте,
А в реченні вже світить плід дозрілий.
 
 
Все має круг свій в нашім світі білім.
Сягнуть його – бажання непросте.
Ось пагінець ще при землі росте,
А вже в могуть свого розкрилля цілить.
 
 
Йому довкіл ялини креслять простір.
Зламало їм колись верхи стрімкі,
А гляньте: гінко підвелися досі.
І стали у блакитній високості,
І ярко сяють в наш буденний досвід,
Як ці високі в небесах зірки.
 

14

 
Як ці високі в небесах зірки —
Моя всесуща і невсипна доля.
Ти звідала і солоду, і солі,
Пізнала, врешті, хліба смак гіркий.
 
 
Але мені в цей вечір залюбки
Вести з тобою диспут мимоволі:
Хоч завдають твої нападки болю,
Однак в собі я стверджуюсь-таки!
 
 
Щоб зоставатись до кінця солдатом
І здужати на шлях новий зійти,
А здійснене могло б снаги додати,
Щоб допоміг і дітям осягти,
Що злети всі і найгіркіші втрати —
Від прагнення добра і чистоти.
 

15

 
Від прагнення добра і чистоти
Ми вирушили у життєву далеч.
Солодкою була сльоза печалі,
Коли крізь терня випадало йти.
 
 
Ми часто не доходили мети,
Здобутого завжди здавалось мало.
А ранки знов надіями світали,
І кликали до обріїв мости…
 
 
Витають десь думки під небосхилом.
Там тінь гори, якої не скорили,
Чи сумнів за перейдені роки?..
Та молодість – о ні! – не відступила.
І досвід є, і мрії не згоріли,
Як ці високі в небесах зірки!
 

1983

«Далекі спомини – і ждані, і неждані…»

 
Далекі спомини – і ждані, і неждані —
До мене йдуть у вечір навесні.
Затихли думи в квітах на смерканні,
І сповідається печаль у тишині.
 
 
Любове ще не звідана, в мені
Твої найперші промені світанні
Давно-давно мережать сподівання
І теплим сном лягають десь на дні.
 
 
Під білим небом хмари запашні
Моїм чуттям пророчать дощ весняний.
Нехай проллються струмені рясні.
Щоб заяріло в серці осіяннім
Таке жагуче і солодке щось…
Щоб мріялось, любилось і жилось…
 

1964

Вона єдина

 
Коли любов до тебе завітає,
То пригорни і приголуб її,
І найдорожчі помисли свої,
І все віддай, що тільки серце має.
 
 
Нехай щебечуть мрію солов’ї,
І молоде життя, як мак, світає, —
Любов прийшла, вона в тобі витає,
Крильми підносить в золоті краї.
 
 
Плекай її! Над муки і над силу!
Чи сам у скруті, чи ідеш до зір.
Якщо ж її полине смертний вир,
То не гадай, що знов зустрінеш милу.
 
 
То буде не любов уже, не вір, —
А тільки квіти на її могилі.
 

1959

«Твої найперші промені світанні…»

 
Твої найперші промені світанні
Мене осяяли, і я назустріч їм
Поніс мої найперші хвилювання,
Аби розкрилились у трепеті твоїм.
 
 
Високий дню мій! Я не наповім
На тебе смутку чи жарин зітхання.
Але не все в твоєму океані
Мене підносило і тішило, не всім
 
 
Гостям був радий серця теплий дім.
Бо йшли крізь мене подорожні дальні
І білий світ у вузлику легкім
Несли з собою. Тихо, безпечально
Вони проходили. І любо їм було.
І важчало моє чоло.
 

1965

«До мене йдуть увечір навесні…»

 
До мене йдуть увечір навесні
Думки про щастя і дівочу вроду,
Про юнака, що бився на війні
І вже повінчаним вернувся із походу.
 
 
Він сад садив. Вона носила воду
І поливала з пригорщі. Ясні
З рожевих рук стікали струмені
І танули, немов краплини льоду.
 
 
Любилось їм… І не питали броду,
Не падали у відчай почуття,
Народжені безсмертністю народу,
Колисані жадобою життя…
 
 
Так день і вік зливалися в одно,
І мирне сяяло над світом знамено.
 

1967

Молитва

 
Зостатися людиною навчи,
Наш Сотворителю!.. Усе стерплю.
Віддам в офіру все, що я люблю,
І що замав, крізь терня ідучи.
 
 
Нехай погасне зірка уночі,
Не зійдуть зерна, кинуті в ріллю,
Нехай зловіщо прокричать сичі —
І чашу горя знову пригублю…
 
 
Відчайно стане, Боже, – хоч кричи! —
Здолати мушу, слова не сказавши,
Хай зранюся, як предок на мечі,
Поразкою… Та, Господи, й упавши,
 
 
Молю про те, що нині тут найважче, —
Зостатися людиною навчи!
 

2002

Триптих дев’ятого березня

І

 
Щось надто ми розхнюпилися, друже, —
Як у весняній каламуті сніг…
Ось надійшов Шевченко. Сів і тужить.
Досвітньо Леся стала на поріг,
 
 
Від сонця чи сльозини очі мружить…
Засумував, натомлений з доріг,
Трудар Франко – із наймужніших мужній, —
Що глибоко орав наш переліг.
 
 
Спізнився з мандрів, скрушно погляда
На правнуків малих Сковорода.
А далі й далі світлі лиця й лиця —
При нашім дні, що в туманах сльозиться.
 
 
Визвідують скорботними очима:
Куди тепер наш блудний люд ітиме?..
 

ІІ

 
Що ж ви тепер, безпам’ятні братки? —
Пошилися у мудрі дурні знову?
Співаєте старої про обнову,
Вдяглися в розкіш мниму, жебраки?..
 
 
Два береги вкраїнської ріки.
Важка й гірка між вами перемова, —
Де лихо йде від братньої руки,
А ненависть – від братньої любові?..
 
 
Хистка на хвилях наших днів плавба,
Потоне слава – випірне ганьба,
І мир квітує кольорами крові.
 
 
За виром – вир. Нуртують плеса вод.
Попереду – незнаний поворот.
А лук тугий і стріли вже готові.
 

ІІІ

 
Несуть вінки. Урочисто і строго.
В мовчанні стрічок жовто-голубих.
Стобарвна, буйна квіткова облога.
І чола, гордо схилені до ніг.
 
 
Тут молитовна висповідь до Бога.
Тут вольностей і слави оберіг.
І возвеличення рабів німих,
І низложенство царського чертогу.
 
 
Ви мовите, як здавна повелось,
Що все збувається чи вже збулось —
У цей прекрасний неповторний час!..
 
 
О вінценосні носії вінків,
Невже до тла не пропікає вас
Сумління голос і поета гнів?..
 
 
Стоїть в узбіччі, од фальшивих фраз
Відвівши думну голову, Тарас
І журиться під ювілейні дзвони,
 
 
Що нас таки не тисячі – мільйони,
А ще свого не мали Вашингтона
З його новим і праведним законом.
 

2007

Біля Пушкіна

І

 
О, як давно минулися дороги
І Ваші всі спалилися літа!..
Одне пташа із вічної тривоги
Поранене щоднини приліта.
 
 
Нічого не кажіть мені… Проста,
Немов печаль, ця істина від Бога:
Є тінь душі, є серця знак – й нічого…
Та ще оцей безсмертно юний птах…
 
 
Як меркне все у світовім огромі!
Але крізь прах тече вода жива,
Але боління Ваші і слова
 
 
Такі близькі нам і такі знайомі.
Так само плаче кривда і біда,
Моя сльоза на Вашу упада…
 

ІІ

 
На царство короновані людці
Понад усе терзаються за владу.
Вона для них і рада, і розрада,
І слава з ангелочком на лиці.
 
 
Поводирі, верховники, отці…
Для них престол – то найсолодша знада,
Бо на престолі – і брехня є правда,
Бо на престолі – й дурні мудреці.
 
 
О, скільки їх на тім’ячку народу!
Той хитрощів єлей на серце ллє,
А той петельку біля шиї в’є…
 
 
Але збагніть, охочі верховодить,
Що владою над кожну владу є
Поетом коронована свобода!
 

2002

Теплий день у січні

 
Зима надворі. Біла голизна.
Вітри пробігли, вчора ще холодні,
В морози туго взуті, а сьогодні —
Неначе спорядила їх весна.
 
 
Навпроти геть розмерзлого вікна
Притьма стрибають горобці голодні
І крихітки, як подання Господні,
Визбирують з-під снігового дна.
 
 
Гряде теплінь… ну гейби весняна.
Але чому ж непевність і тривога
Усе єство обнемлять, що незмога?..
І так в сум’ятті день цей промина…
 
 
О класико!.. Це б запалить свічу.
Та я дивлюся в сумерк і мовчу.
 

2002