Kitobni o'qish: «Сонети»

Shrift:

Від упорядника

Ця перша неприжиттєва книга знаного українського письменника Віталія Колодія об’єднала твори різних видань – «Сонети» (1998), «Сто сонетів» (2002), «Ангел на камені» (2008), «Слова осипалися з літа» (2013).
У нюансуванні настроєвих переливів, образних асоціаціях зримо проглядає авторське сприйняття світу як одвічного диспуту добра і зла, світла і темряви.
Поет уважно дослухається до нього, виповідаючи виважене власним сумлінням, сподіваючись, що говоритиме Ангел дня, а Ангел ночі нарешті спочине…
Аби сповнити своє призначення, письменник має зустріти свого читача. Не обов’язково однодумця, близького за світовідчуттям. Досить, щоб людина хотіла і могла мислити, неквапно пройти рядками прожиттєвих розмислів поряд з їх автором. Кожен раз сподівався на таку зустріч і мій батько.
Впевнена: сонетарій дасть відчуття насолоди від вивіреного думкою й почуттям слова, духовне очищення від щирої нелукавої бесіди про те, що хвилює, що болить.
Оксана Колодій

* * *

Сонети Віталія Колодія хочеться читати при хиткому світлі свічки, коли дуже самотньо, а висповідатись нема перед ким.
Віталій Колодій – це та література, яка є власне літературою, а не обслугою часу. З високою культурою письма. І з вірою у високе людське призначення.
Петро Скунць

* * *

Я знаю, как трудно написать венок сонетов, но перевести его во много раз труднее и сложнее… Ваш перевод, насколько могу судить, – получился великолепно!..
Владимир Солоухин

«І знов сонет… О, скільки голосів…»

І знов сонет… О, скільки голосів
Цю давню форму ганили. Доволі,
Мовляв, тримати слово на приколі
У затиску броньованих рядків.

Розкутості думок і почуттів!
Класичну одіж геть!.. Безмежжя волі
Хай буде у словесному роздоллі! —
Новітній глас поетам повелів.

Звичайна річ: канони киньмо ниць!
Чарунок власний мають різні квіти…
Та як нам часом хочеться зустріти
За гуртами свобідних чарівниць,
Одягнених ледь не на крайній грані,
Прекрасну жінку в строгому убранні.

1998

Від прагнення добра і чистоти
Вінок сонетів

1

Від прагнення добра і чистоти
Єднається із яблуком росина,
Зерно лягає в землю й потім гине —
Щоб міг із нього колос прорости.

У многості єднаються світи,
Немов глаголи й мислі воєдино
Зливаються у формі цій глибинно
В гармонію складної простоти.

Якщо поет рій образів трима
У повелінні строгім, мов зима,
Якщо слова в нас думки не приспали
І меж її розкутості нема,
Якщо в шуканні труднім недарма
Ми вирушили у життєву далеч.

2

Ми вирушили у життєву далеч
Малими і наївними дітьми.
Ще дим війни стояв над ворітьми
І десь хати за обрієм палали.

Тоді ще ми транзисторів не мали,
Про телевізори й не снили ми:
У повоєннім світі між людьми
Голодними були мої начала.

Стою сьогодні між пожовклих трав
І згадую, як ти отут сказала,
Що хлопчика-сусіда покохала
(Він мав баяна… Батька хлопець мав!).
Тоді ще я нещирості не знав:
Солодкою була сльоза печалі.

3

Солодкою була сльоза печалі,
Коли нарешті привітали вас
Із відкриттям, якого так чекали.
Із радістю, нежданою в цей час.

Усе при тому начебто й гаразд:
Ви стоїте в білоколонній залі.
І посмішки навстріч, і котрий раз
Прилюдно возвеличують і хвалять…

О, скільки втіхи ллється з висоти!
Та раптом гостро вас у серце вжалить
Така тоненька цівка гіркоти:
Вітальників оцих ви не стрічали,
Коли було безрадісно в путі,
Коли крізь терня випадало йти.

4

Коли крізь терня випадало йти,
Я оглядався: звідки почалося?
Чого шукав, як жив і думав досі?
І що тоді я міг відповісти?

Що прагнув підійматися й рости —
Без нарікань, природно, мудро, просто?
О ні – цього мені було не досить:
В затятості долав я шлях крутий.

Тепер назад поглянув… Боже мій!
Яке велике поле незозріле
Постало за посівами надій!
І щира сповідь дух мій осмутила,
Бо крізь густу завію суєти
Ми часто не доходили мети.

5

Ми часто не доходили мети.
Так пролісок не може сніг пробити,
Так паросток не досягає цвіту,
А дерево – своєї висоти.

Сліпі невдачі застили нам світло
І плин думок вели до мілкоти.
А ми таки тяглися до зеніту,
Невдачам наступали на хребти.

Уперто ми несли до перевалу
Невідворотні подарунки літ.
Вже крига втоми дихала услід,
Однак і далі знов скарбів шукали.
Хоч плечі нам хилило до землі —
Здобутого завжди здавалось мало.

6

Здобутого завжди здавалось мало…
Залишити хоча б один рядок,
Який колись назвали б досконалим,
І вивершить хоча б одну з думок!

О, скільки ми і думали й писали…
Але приходив невідступний строк —
І знов на вістрі гострого фіналу
Звучав суддівства строгого свисток.

Чи вірш засяє, наче світлячок?
Чи зблисне слово променем зухвалим,
Повідавши: не марним був урок
Змагань і бур, що на шляху зазнали?..
І сумнів брав: не видно ні на крок…
А ранки знов надіями світали.

7

А ранки знов надіями світали.
Я повертався крізь усі роки
До того заповітного причалу,
Звідкіль ми всі. До вічної ріки,

Де хвилькою маленькою гойдало
Задивлені в майбутній день зірки.
Там ходиш ти – між радістю і жалем,
Там сивиною всіяні стежки…

У сповіданні перед мене стали
Заінені від спогадів хати.
Ріка себе у кригу заховала,
Але сніги з ясної чистоти
Мені про тебе цілий день писали…
І кликали до обріїв мости.

8

І кликали до обріїв мости,
І сонце заясніло поранково
Моїм найпершим почуттям, любове.
Але тоді навстріч не вийшла ти.

Тебе в чужі для нас обох світи
Взяли на раннім досвітку людове…
І як мені тебе розрадить словом,
Зустріти, врятувать і вберегти?..

Ще дерево й не почало цвісти,
А з нього вже пелюстка відлетіла…
Іду в саду, на осінь просвітлілім,
Немов читаю з юності листи…
Пташиний клич вгорі – то в серпні білім
Витають десь думки під небосхилом.

9

Витають десь думки під небосхилом:
Смішні, серйозні, більші і малі.
То мчать увись, то зовсім при землі
Кружляють із ячанням посмутнілим.

Про що вони?.. Про те, що розгубили
Весняні ранки у холодній млі?
Що так охоче в літньому теплі
Літали б ще і сонечко б кружили?..

Та що це раптом сталося?.. На мить