Kitobni o'qish: ««Ефект Вертера» та інші новели»

ЕФЕКТ ВÉРТЕРА

Того ранку в студії новин Другого регіонального панувало сум’яття.

Удосвіта в передмісті скоїлась біда: з покрівлі недобудованої багатоповерхівки вистрибнула школярка й розбилась. Хоча сталося це ще поночі й на безлюдному кварталі – останній дім, за яким уже неорані поля, – проте одна знімальна група примчалась навіть раніше за «швидку» й поліцію. Зробили ефектну картинку в «Ранковий сполох» (нещасна – те, що від неї лишилося, – лежить у калюжі крові й мозку). Трішки згодом, після того як оперативники обдивилися труп і знайшла в кишені записку, великим планом зняли й закривавлену записку: дівча просило нікого не звинувачувати, тільки нещасливе кохання. Тимчасом інша група підняла з ліжок однокласників і однокласниць, учительку, сусідів і, звісно ж, маму з татом: про трагедію вони почули від журналістів і не могли отямитись. Ну, сказано – професіоналізм, та й квит. Утерли носа Третьому: ті хоч і виходять в ефір зі своїм «Гарячим будильником» на півгодини раніше, та нічого не зняли, тільки рухомим рядком устигли повідомити про те сутінкове нещастя.

Однак на самóму Другому тривало сум’яття, і що ближче до ефіру, то густішала атмосфера. Відколи матеріал привезли, переглянули, почали монтувати – у відділі новин не вщухала суперечка. Чи то так яскраво попрацювали оператори, чи слова за кадром брали за живе, але кабінет гув як вулик.

– Хлопці, ми вже переступили всяку межу! В нас і так вже новини – самі «страшилки», але такого ще не було. Годі!

– Чом там «не було»?! Чого там «годі»?! Як маньякову расчлєньонку показували – ще й не таке було, і рейтинг тоді був ого-го! Піпл хаває.¹

– До трясці той піпл і той рейтинг! Живем, як в смердючій клоаці, вже всі провонялись тим негативом. Рейтинг це ще не все!

– Е, ні, друже, рейтинг – це все. Рейтинг – це мані-мані. Це реклама, це наші зарплати. Рейтинг – це все, а кому такі гроші смердять – «с вещами на выход»!

І лиш Артем, який тим часом монтував новини культури, зберігав незворушний спокій. То був типовий інтелектуал у журналістських колах: мовчазний, волосся косичкою, сережка у вусі… Особливо ж – мовчазний: якщо не спитаєш, уст не розтулить. Але вже коли говорить, то, як у прислів’ї: хто мовчить – сімох навчить.

– Артеме, ну скажи хоч ти!..

Всі змовкли.

Артем зняв навушники, зняв окуляри, повернувся й промовив:

– Ми сильно ризикуємо. Всі. Тут може бути ефект Вертера.

– Ану-ну… Ми цю пару, схоже, колективно прогуляли…

– У Ґете є роман «Страждання молодого Вертера». Ґете в ньому перший використав для романів психологічні засоби. Щоправда, як тепер читати – нічого особливого, навіть скучнувато, але в кінці вісімнадцятого то була бомба. Словом, юнак Вертер закохується з першого погляду в заручену дівчину, липне до неї, але вона ж заручена, шансів ніяких. Вона виходить заміж, а Вертера розбирає все дужче, він все ходить і ходить до них, типу як друг сім’ї, а чоловік навіть якийсь час розуміє й терпить. Але всі ті візити вже стають дивними «в очах громадськості», тоді Вертер не витримує і пускає собі кулю в лоб. Словом, нам, загартованим Голлівудом, все це нуднувато, але Ґете потім зізнався, що він описав сам себе. Щоб не пустити собі кулю в лоб, вирішив написати книгу. «Я написав «Вертера», щоб не стати Вертером».

– А він розумів, що описує тяжкий гріх? Самогубство – то ж тяжкий гріх.

– Ґете був людиною віруючою, але не християнином. Казав, що є чотири речі, які йому огидні: «дим, клопи, часник і хрест». Він був масоном у вищих ступенях посвячення; туманна історія, словом. Так от: «Страждання молодого Вертера» мали феноменальний успіх, і пішла по всій Європі епідемія самогубств. Прочитав книжку, полюбив без відповіді – та й слідом за Вертером! Перекладуть на іспанську – в Іспанії біда, перекладуть італійською – в Італії… У кількох країнах роман заборонили, навіть в наполеонівській армії. Але відтоді у психології з’явився термін – «ефект Вертера». Це коли під впливом мистецтва чи літератури люди роблять те саме, що почерпнули: вбивають, палять, грабують… Зло заразне. «Дурной пример заразителен», як кажуть росіяни. Так от, я думаю: те, що ми тут робимо, – типу об’єктивно висвітлюємо факти, – тільки накручує людей, і звідти новий виток, і ще більше нам матеріалу для новин…

– Так шо, не висвітлювати?! Шо – знов цензуру подавай?! А демократія, а свобода слова?!

Та був ще один чоловік, який лише спостерігав, як вирували пристрасті серед новинарів, але не встрягав у дискусію. Сергій Павлович, завредакції. Ви собі, колеги, балакайте, рішення все одно за мною. Але він слухав аргументи й контраргументи і все більше вагався: давати сюжет про самогубство школярки в ефір чи не давати? Авжеж, зроблено все так професійно, і нарешті ми обскакали тих чваньків із Третього. Рейтинг, да, рейтинг цього дня нам забезпечено. Але як дослухатись, то й Артем має рацію… То що?

– То що, Сергію Павловичу? Цейтнот! – показують на студійний годинник.

– Даєм. Профі ми чи не профі? І далі протягом дня: рука на пульсі, розвиток теми. Поліція, патологоанатом, знайти того коханого, і ще раз до матері, – словом, все по повній програмі. Поїхали!

І все стало на свої місця. Вийшов «Ранковий сполох» із сюжетом, потім ще кілька разів у новинах, усе з новими подробицями. А ще безліч інших сюжетів, і біганина, і зустрічі, і дзвінки, і візити, і виклики до начальства, і листи електронкою, і гримання на підлеглих, і «молодці!» до підлеглих, і все як білка в колесі: сказано – відділ новин. Навіть не подзвонив додому до Віки. Зрештою, рідко якого дня згадає. Дівча приходить зі школи, обідає, потім сідає за домашку, а вже як тато вертається з роботи пізно ввечері, то і домашка готова, і посуд помито, і сніданок на завтра в холодильнику… Вона славна, в усьому заступила маму, хоч і лише десятий клас.

Так і сьогодні. Подзвонити знову забув, але це ж як завжди. Посуд помито, книжки й диски – в акуратний стосик біля комп’ютера… А якщо кудись іде, то лишає записку: «Пішла на дискотеку» чи «Пішла до Лєнки»… Так і сьогодні, записка.

«Таточку, я тебе дуже люблю, але ще дужче Володю, а він сьогодні женився. Вибач. Прощай».

Сергій Павлович ще не второпав записки, як задзвонив мобільник. Карпенко, друзяка, дзвонить:

– Старий, я шось не поняв, я тут проїжджав Київським шосе – по-моєму, твою Віку бачив. Шо вона тут робить в таку пору? Ти там пильнуй. Ну пока!

Як ошпарений вистрибнув з квартири! стрибнув у машину! помчав порожніми вулицями на Київське шосе! здалеку побачив мигтливі вогні!! виплигнув з машини – й закляк.

Мигтіли сполохи «швидкої», і поліції, і знімальна група Третього регіонального робила сюжет.

ПОЖИРАННЯ ДІТЕЙ

Як є щось, про що кажуть:

«Глянь: ось нове!» —

то воно вже давно було у віках,

які були перед нами.

Еклезіаст, 1:10

Священика вкинули до камери першим. Крізь ґрати ясніла сонячна днина, і трохи оговтавшись та втерши кров з обличчя, він узявся розглядати своє тимчасове пристанище. Аж геть тимчасове, бо то камера смертників, отець уже знав.

На всіх чотирьох стінах не було живого місця від написів. «Умираю за правое дело, товарищи». «Будьте прокляті, кати!». «Помилуй нас, Господи». «Да здравствует Мировая революция!»… Безліч цих передсмертних криків тут видряпано, а деякі, вочевидь, написано кров’ю, – від долівки й до рівня людського зросту. А ще вище ледь виднілася глибоким шрамом затинькована п’ятикутна зірка: певно, хтось іще за царизму закарбував, а нова влада затинькувала.

Ближче до вечора, коли ґрати вже не відкидали тіні, двері важко зарипіли знов і до камери штовхнули ще двох. То були юнаки; їх, схоже, тяжко голомшили, тож вони не хутко прийшли до тями. Отець допоміг їм підвестись і посадив на лаву.

Спершу вони дивились – один вгору, другий перед себе – тупими безбарвними поглядами. Потому в погляди стали повертатись думки, хаос думок.

– Ніколи б не погадав… – насилу спромігся врешті один. – У страшному сні не приснилося б…

– Ґольдман… Він, бачте, революціонер. А ми – «петлюрівське охвістя».

– А як разом червоного півня під графський маєток підклали? А як із Врангелем воювали? А як гетьманців розстрілювали? І саботажників? Усе ж були разом! Що ж за сволота нас оббрехала?

– І чому Ґольдман повірив?

– Простіть, браття, – втрутився в розмову отець. – Я так розумію, вашим слідчим теж був Соломон Ґольдман. І ви були бойовими товаришами.

Тільки зараз юнаки помітили, що їхній співкамерник – душпастир: і з виду, і з мови. Тож один мляво відповів:

– Піп… Яка нам з тобою балачка? Ми й церкву одного разу з димом пустили…

Другий приглянувся:

– Та це ж наш гімназійний. Що Закон Божий викладав. Забув, як звати…

– Я вас теж упізнав, але як звати – забув. Ви кепсько вчились. Те, що безбожники, – то ця камера нас помирить, в ній нема часу на ворожнечу. Але маю вам дещо нагадати з історії. Не священної, а просто з історії, ви з неї теж, пригадується, тікали.

Хлопці усміхнулись: певне, щось згадали з гімназійних пустощів.

– Про те, що сталося з вами (та й далеко не з одними вами), а з багатьма іншими ще станеться, є знаменитий вислів: «Революція пожирає своїх дітей». Річ не про канібалізм, як ви розумієте. Це вигукнув Жорж Дантóн, засновник революційного трибуналу за часів Великої французької, коли за вироком того ж трибуналу везли на страту вже його. І в цих словах – уся революція. Будь-яка, і ця наша теж. Бо є закони природи і є закони суспільства, пожирання ж своїх дітей – невідворотний суспільний закон.

– Далі, – зацікавлено підсунулись юнаки, одразу якісь зібрані й зосереджені.

– Усяка революція починається з боротьби проти спільного ворога, і це гуртує, хоч би які були відтінки між революціонерами. Потім боротьба переходить між своїми, шукаючи ворогів, потому – поміж ще більш своїми, й так далі. Розстріли, розстріли, розстріли… Врешті приходить Наполеон, недавній революційний генерал, і возсідає на трон (трон же порожній, короля стратили), і прорікає: «Громадяни, революція скінчилась». Тоненький прошарок нових здобуває владу. Ну а народ, як завжди, залишається в дурнях. Так буде й цього разу. Хай Троцького там, чи Лєніна, чи кого там іще й не назвуть царем-батюшкою, – не в тому річ. Знову буде монарх, і знову – дворянство… Як завжди по революції, так і тепер. Тільки ваших гарячих голів шкода. Бо до гарячих сердець – треба холодних голів. Не потрібні ви вже новій владі, ви їй уже небезпечні.

– А Ґольдман?

– Ґольдману теж не позаздриш. Вас революція пожирає на сніданок, ну а його пережує на обід, чи на вечерю то вже напевно. Хоч має й холоднішу голову, ніж ви, але ж – «марнота марнот, геть усе марнота», як писав Еклезіаст.

Так вони говорили про революцію та багато про що – цілий вечір аж за північ. А коли прорипіли двері, якось так ненадіяно, то відчули, що головного чогось і не встигли сказати.

– Ваше последнее слово? – запитав Ґольдман юнаків, прочитавши вирок.

– Висповідатись в Отця, – відповіли обидва в один голос.