Зимові дерева

Василь Стус

Зимові дерева

Перший розділ

* * *

Куріють вигаслі багаття,

собаки виють до зірок,

а в річці місяць, мов латаття,

доріс до повні і розмок.

І в ртутній спеці фіолету

він невимовне довго чез,

лишившись тільки для прикмети,

як цятка сяєва небес.

Самотність аркою провисла

над райські кущі в пригри снів.

Шукай по них щасливі числа,

так, як раніше ти умів:

той день, як від земної тверді

найперше сонце відійшло,

і той, що мітить знаком смерті

ще нерозгадане число.

А ти іще посередині,

ще посередині твоє.

Отож, радій вечірній днині,

допоки в ребра серце б’є.

IX. 1967

* * *

Сиве небо обрієм пролилося.

Лиловіє Труханів острів.

І Дніпро у моїх очах,

катери і автомобілі.

І не розхлюпати себе,

і не витримати,

за тамбережні гони

серця не виплескати.

Гримить радіо. Надсадне тріщать сороки.

Натужно здіймається автобус угору.

А ти відкритий – для всіх чотирьох вітрів,

відкритий, як шлюз,

з котрого

не витікає вода.

Жалами витягнулись трамваїв гальма.

Човен моторний, задерши ніс,

полишає чорну розбіглу тінь.

Баржа – під жовто-зеленими вогнями,

за баржею – жовтувата вода.

Вижовкни, світе мій,

споловій мою душу, ранній,

хай запізно омолодитись,

та зарано ще – старіти.

Вижовкни, світе мій,

від води і від берега вижовкни,

споловілим піском упади

на захмелену душу,

поки я, мов баржа, обважнений,

як шлюз з невитіклою водою,

поки пізні плавці на воді —

застряглими спогадами у горлі.

Бронзові, як жарини,

з давнини, з теміні упокореної

вихопляться ліхтарі,

як півні з прохолоди.

Ліхтарі – то про тишу вистояну,

ліхтарі – то про спогад вистражданий,

ліхтарі – то трішечки теплоти,

а більше туги.

А тобі ж хіба до тужінь?

Ти даремно не увіруєш в доброчесність,

у власну не увіруєш глупоту,

в те, що всі твої совісті і гризоти

вигадані, як злодії ночі.

Вони обкрадають тебе,

вигадані з тобою живуть

(ждуть, принишклі,

поки засвітяться ліхтарі),

потім накочуються

і п'ють з тебе душу:

присмоктами хвиль,

присмоктами недолюбленого,

присмоктами незбагненного,

присмоктами недопитих спогадів.

А ти не бережешся, ні?

А ти – не бережешся?

Думаєш – вистачить на віки?

На рік бодай – вистачить?

Не муч мене.

О не муч,

річко спогадів,

забуття мого,

річко тиші.

Сиве небо, пролите обрієм,

витишений Труханів острів,

тамбережні колючі присмерки —

то все не кожної ж миті

западає, виповнюючи

тебе наче шлюз, із котрого

ніколи не витікає вода.

IX. 1964

* * *

О що то – єдність душ? О що то – щирість?

Довіра? Приязнь? Що то є любов?

То рівновага звички. Скам'яніле

здивовання, подовжене в віки.

… і тільки те? а вглибленння чуття?

а самороздаровування – замість

самозбереження? а крик добра —

ці щедрі іскри самопрозрівання?

хіба ж це тільки проблиски німі

духовностей, посивілих з печалі?

аж ні? кажи – аж ні? Кажи – занадто

ми передовіряємо себе

тому, чому наймення ще немає,

але яке вже суть значить свою

на помежів'ї шалу? але ж правда?

Подумалося – спокій задубів,

замерз – і, як чавун, ані прогнеться,

(твердиня віри, мовити б). А ми —

кладем свої немудрі головоньки

і тішимося. Неба доброта

не поминає нас. Не поминає.

А скажеш – син і вірю: син! А смерк —

біля воріт, з-за рогу ледь прогляне —

і голову до узголів'я гну,

і гнусь душею, поглядом, губами

туди, де, ніби глечик молока,

синок колишеться в своїй колисці,

скидаючись вві сні…

Що од століть —

то пам'яті спрагнілий язичок:

увічненим піти. Щоб залишити

себе для проб. Для ролі, за життя

не виконаної. Задля бажань —

ще не згармонійовані чуття

помножити на завтра і позавтра,

аби хай не собою, то нащадком

експерименти вивершити літ

(пізнання меж, які нас віддаляли

од себе).

О наломи гіркоти,

що трудять груди! Ти – недолюдина,

хтось вигадав лиш час – задля покут,

щоб скверну німоти зітерши з уст,

лиш причаститися первоглагола,

котрий не може вгамувати спраги

поздовжньої, як прямовисний лет,

котрий вже не жалить, а тільки вабить,

а тільки врочить – втраченим початком,

сподіваним кінцем.

Ти варіант.

Невчасний гість. З запізненням зустрів

тебе твій вік. А ти прийшов зарання,

і, доростаючи, лиш серцем покривив.

І чим ти став? І чим ти можеш стати?

…хіба ти не один? не сам один?

не сам як перст? як вишнє нарікання?

протистояння – завжди заважке.

В нім спарено зненависть і кохання.

О що то – єдність душ? Нестерпний простір,

заломлений, мов горло, у віки.

Але – ти не жахайся.

Спи спокійно.

Синок крізь сон скидається.

1 спи спокійно.

Чистота твого чола

така потрібна в пів на третю ранку.

* * *

Вінцасові К.

Холоднозорий присмерк приуральський

зростав. Мороз ладнав органні труби,

і сосни справжніми і знаними здавались,

як провінційний театральний зал,

де стільки лживих рухів диригента,

де стільки нот і профілів фальшивих,

але ніщо не може заглушити

холоднозору і сувору вись

Йогана Себастьяна. Ніч росла,

і я на ній зростав. Гули вітри,

тріщав мороз. Гули вітри. Тріщали

покляклі віти у ялин. Частина

безсонно кліпала одним червоним оком

електролампи. Сновигав днювальний,

ламаючи свій сон під чобітьми.

Тріщав мороз… Каптьорка. Медсанбат.

І до убогої аптечки – Вінцас,

наш батальйонний фельдшер, до реєстру

дописаний – поміж бинтів і спирту,

пірамідону, йоду, формідрону,

мовчазний і врочистий, наче бинт.

Тріщав мороз. А він, ввімкнувши лампи,

зшалілий, сновигав між довгих тіней,

як скалків власної сухої туги,

й рефлектори на стіну наставляв,

де оживав на полотні фламандський

пейзаж.

Солдатська збіднена палітра

темнішала в литовській ностальгії,

і в Вінцаса – освітлену мішень —

Чурльоніс поціляв голками сосон,

йдучи гравюрним лісом.

– Говори,—

мене просив він, – говори! І мова

про Вільнюс, про Тараса, про Вільняле

і Саломею тихо жебоніла,

струмка тоненько жебоніла шпара,

похмурий розважаючи пейзаж.

А він, як бог, затиснений між стін,

у герметичну схований каптьорку,

незграбно простягав колючі руки,

де півметрова Вілія пливла.

– Розповідай, – просив він, – про Тараса…

Підводив стелю Гедимінів зойк,

зростаючи під зорі. Шамотів

колючий ліс Чурльоніса за вікнами

та узбережна «Лєтува» шуміла.

– Так та не так! – Він кидав свого пензля,

грів інгалятор, підступав, відходив,

і знову йшов, мовчазний, ув атаку

на Рюїсдалем зміцнений бар'єр.

– Тайга уральська – до Литви моєї

болюче схожа. Оренбург. Шевченко.

І стільки тут у мене земляків —

аж до Печори. Справді бо – Вітчизна.

Заснеш – і волохаті, як клубки,

намотані віками, глухо бродять

плоскінні сни. І в горлі волохатіє.

Розповідай. Розповідай. Кажи ж!

1961—64 рр.

БЕЗСОННОЇ НОЧІ

Думи визбираю, мов зерня,

ніби стернями колоски.

Колять сльози. Колючі сльози.

Остюками – в очах.

Ніч протовпиться, як п'яниця,

по кімнаті, по стінах шастає.

І мовчить, і мовчить. Домовий

так ходив би. Мовчав би.

За вікном гуркотять літаки,

ніби відьми – на шабаш.

Понад дахами,

понад затихлими,

понад притахлим Києвом – гуркотять.

Емігрантом. Їй-богу. Ліжко.

І на ковдрі – од вікон – грати.

І подушка моя скуйовджена,

і скуйовджена голова.

Що ви ловите, телевізорні

Збожеволілі антени – погорільці?

Що ви ловите – запалим ротом —

комини почорнілі?

Вам повітря забракло? Диму?

Розум спертий, як спирт, горить?

Другу ніч уже, другу – не спиться.

Жовкнуть у вікні ліхтарі.

XI. 1964

ЛІСОВА ІДИЛІЯ

Шишки горять, як кремові цукерки,

і пересохлий травень залюбки

тополь патрошить повстяні чемерки,

одягнені, здавалось, на віки.

Проміння пахне глицею сосновою

і нėзабуді світанковий рій

легенько пінять журкітною мовою

метелики, комашки, комарі.

Лопух зморився і розліг з досади,

згорнувши руки, збувшися бажань,

крильми лелека ляснув – й навзаводи

понісся літеплений гомін жаб.

У лісі мулько, колеться у лісі

ялицею, і листям, і крилом,

задуже синім і задуже вирізьбленим,

ще й ластів'їним зойком вороновим.

Та ящірки, мов коні, шиї витягли

із шпар – у простір. З теміні – в весну

і топчуть непідбитими копитами

малу і недолугу сарану.

Великий ліс, заловлений ув очі

малої комашини, безмір п'є,

він цілий світ зворожує і врочить,

охриплою зозулею кує

задовгий вік – не день, не два, не три дні,

а до вдоволення, а досхочу…

Як заряхтить повіт�