Kitobni o'qish: «Вибрані новели»
АМБІЦІЇ
Ти будь у мене тверда, як небо осіннє уночі. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нічков темнов дитину хитає та тихонько-тихонько приспівує до сну.
Вбирайся, як дівчина раненько вбираєся; як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить. Плач, як ті міліони плачуть, що тінею ходять по світі. Всякай у невинні душі, як краплина роси у чорну землю всякає. Біжи, як нам’єтності мої, що їх більше батогів жене, як сонце проміння має, біжи та лови чужі нам’єтності та сплітайся з ними. Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокійний став.
Така будь, моя бесідо!
АНГЕЛ
Стара Тимчиха грілася на приспі проти сонця. Поперед ворота проходили люди, і ніхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу». – «Навіки слава», – лиш тільки бесіди і розмови.
– Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лински страви, що з’їсть, та того кута печі, що залежить. Всім великий у очах, ніхто слова не заговорить, ци бісе, ци чорте. Таки не варт старому жити, та й решта!
Прийшли їй на гадку слова старого Тимка.
– То, стара, так є, що моя голова напереді, а твоя зараз за моєв. А як мої не стане, то твоя ніц не вартує. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не ґаздиня, меш сидіти, як у комірне у свої хаті…
– Ей, старий, старий, тото-с ні лишив, як коли би-с утік від слюбу. Був-єс плохий, куда-м ті потрутила, туда подавав-єс си, але все я із-за твої голови була ґаздиня. Була-м та й була-м.
Смутно бабі Тимчисі було, хоч сонце, як рідна мама, розгрівало старі кості.
– Та ти гадаєш, старий, що хтось за тебе нагадує? Якби мене не було, та й би ніхто і не гавкнув за тобов. Ой, сегодні діти, такі діти, що аж у п’єтах постиває! Але-с дурний, бігме-с, дурний! Було понабирати банків та векслів, та добре поїдати та попивати, та жити попанцьки. А то запобігали-м обоє, яєчка жєлували на яєшницу, а сегодні і обіду за тебе ніхто не зробить.
Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотіла до старого Тимка:
– Коби-с, мамо, вішолопала послідний феник, то би обідець був. А як не зможеш підвестиси, то здихай на барабулі! Ніби діти купили би тобі яблучко або булочку? Тогди би-с їла!
Встала з приспи та пішла подивитися до курей.
– То в старого, бігме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплітала, що встид перед сонцем світим! Вони, сараки, мають свої діти та мусі за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Недурно якись вігадав, що в старого дитинячий розум…
З оцим словом Тимчиха увійшла до великої хати. Розімкнула свою скриню і вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплісніла, або чи міль не наплодилася.
– Все ще нашого стараня, нитки діточої нема. Всего-м собі налагодила д’смерті. Як старий умер, то лиш дощок на деревище купили. Ей, де, коби і мене так файно ховали. Були люди, та було і для людий. Вже-м ті, старий, поховала, як ґазду? Ніхто не писнув, аби-м чогось жілувала.
Виймала червоні чоботи.
– Лиш раз убувані. Небіщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знає, як ті діти муть шінувати? Все ліпше мати своє. Аби-с мала порєдний чобіт на нозі, бо то бог знає, ци я вперед умру, ци ти!
Баба заплакала.
– Не журітьси, дітоньки, я вам кошту не нароблю, ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усіх. Лиш не дайте бабі без свічки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, що лиш один бог знає, але таки не вмер без свічки.
На споді скрині найшла баба вузлик із грішми. Взяла в руки і сіла на землі, аби рахувати.
– Ой діти, діти, тото-м си вас набавила та напістувала! Бувало, біжу з міста на голову, а все мені на гадці, що вони там діють самі у хаті? Добігаю до ліса, а вони йдуть протів мене, ледве землев котєси. Підо мнов аж ноги дрожуть, аби борше додому, а вони зіпруть, та й мус сідати та роздавати дарунки. Понабирають – та й далі! Лиш небіжка Доця зо мнов ішла, а бахурі полетіли, як вітер…
Обличчя бабине подобріло і прояснилося. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках дві червоні рожі.
– Ой ти, гопаку, все ще смієшси з старої баби. А як, баба постаріласи, а ти все молоденький, все бабі хату звеселєєш. Ой, дитинко божа, минув вік, як у батіг траснув!
Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давні часи.
– Ще Юрчика, відай, на світі не було, як я єго купила. Якись панок поначіплював на підсіню таких образів, що на фіру не забрав би. Людий таких обзираю богато, як на ярмарку. Якась там була така люта звір змальована, що в казці би не склав. А якісь царі такі страшні, московські та турецькі, та всєкого дива. Межи ними був ангелик, та й я его купила. То так він приязно дививси та так ружі кождому наставлєз, лиш бери. Де, де, то вже вік минув відтогди…
– Бувало, зимовими вечорами то понароблєю з паперю голубів. Головки позолотю, крильця посріблю, та як приберу єго у ті голубчики, то він як коли би з ними гравси.
Тимчиха забула гроші рахувати, розгадуючи. Тримала їх у жмені і далеко гадками літала.
– Ой, розумремоси, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити. Хоть кілько буде знаку по бабі, що жила…
БАСАРАБИ
I
Тома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полуднє…
Але Томиха наробила зойку, всі сусіди покидали ціпи з рук, всі сусідки повилітали з хорім і прибігли на Томине обійстя. Відважний Антін, той, що тягнув зуби по шустці, заліз у кошницю, і бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час ціле подвір’я заповнилося людьми і дітьми. Вони стояли і дивилися з великим страхом.
– Та чого стоїте, як на заводинах, та поможіть мені єго занести до хати. Оце раз дурний нарід – гадаєш, що ті вкусить?!
Тому занесли до хати, а юрба вийшла за ворота і почала судити по-своєму.
– Басараби знов зачинають вішатися, не мають гаразду в голові.
– Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; господи, яка тогди буря зірвалася! Мені з хати цілий причілок урвало.
– Басараби мають вже до себе, що тратяться один за другим.
– Я пам’ятаю, як повісився Николай Басараб, потім за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рік, а вже одного досвітка на маленькій вишенці зачепився Василь. Отряс із неї увесь цвіт, мав повне волосе того білого цвіту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловік – мені, може, є, а може, ще нема трийцять і п’ять років.
– Ти пам’ятаєш це, а я тямлю, як на бантині повис їх прадід. Богатир був теменний, гроші сушив на верені і пішя ніколи не ходив. Мав такого чорного коня, що браму перескакував, і канчук все мав коло себе. То вповідали люди, що він гонив людий на панщину і тим канчуком м’ясо рвав на людях. А одного ранку розійшлася чутка, що старий атаман висить на бантині. Я ще малий був, але так, як сегодня, виджу цару народа на єго подвір’ю. Як єго відтяли і несли до хорім, то такий був страшний, що жінки зі страху плакали. А хлопи нічо, лише казали: «О, вже не меш із нас шкіру кавалками здоймати, вже ті тот висадив на бантину!» Потім у день чи в два дні така звіялася буря, такі вітри подули, що дерево з коренем виривало, а хатам здоймало верхи…
– Та показують люди ще на старій могилі гроби Басарабів. Вони були ховані за окопом, не на самім цвинтарі. То є тоті гроби і за старим, і за новим цвинтарем, а все самі Басараби там ховані.
– А ви ж гадаєте, що піп має право такого ховати на цвинтарі!? Аби давав цілий маєток, то не можна. Відки такого проклятого пхати межи люди!?
– Но, но, тепер Басараби поспускають голови вдолину. Такі будуть ходити чорні та невеселі.
– Коби цеє не потягнув за собою більше, бо то їх всіх пазить. Дивися, один стратився, дивися, а то десять їх наставилося. Вони всі зчеплені докупи. Біда їх всіх на однім мотузку провадить…
– То до семого коліна буде їх так душити, а як семе коліно мине – та й нема моці вже. Десь котрийсь добре заслужився перед богом. То кара, люди, сему кістку аж карати! Бог не має гіршої кари на землі…
– То видко по них, що їх бог карає. Бо і маєтки їм дає, вони богачі, і розум їм дає – а нараз все забирає та й висаджує на бантину.
– Таже лише треба подивитися на їх очі. То не очі, то така чорна рана в чолі, що жиє і гниє. У одного таке око, як продасть, погляне та й нічо не видить, бо то око не до видіня. А в другого воно одно лише жиє, а решта коло него камінь – чоло камінь, лице камінь, все. А цей Тома, ніби він дивився коли на чоловіка як варт? Око ніби на тебе справлене, а само дивиться десь у себе, десь у глибінь безмірну.
– Дивиться око на тот давний гріх, що за него їм кара йде. Він там у них усередині покладений, аби всі дивилися на него і аби спокою не мали, аби була кара.
– Сесі Басараби то на покаяніє людське родяться, і богатіють, і душу гублять.
– Тяжкий гріх мають у своїй фамілії і мусять єго доносити, хоть би мали всі піти марне!
– Гріх, люди, гріх не минає, він має бути відкуплений! Він перейде на худобу, він підпалить обороги, градом спаде на зелену ниву, і він чоловікові душу возьме і дасть на вічні муки. Жінки слухали і мало не хрестилися, діти посідали поміж ними, а хлопи ще довго балакали за гріхи і поплелися вкінці до коршми.
II
Всі Басараби зійшлися до Семенихи Басарабихи, бо вона була найстарша і найбогатша в їх роді. Тому також привели. Семениха налагодила їди й пиття і обсадила великий стіл кревними, а Тому поклала на чільне місце.
– Тодоско, не плач вже, бо доста вже з тебе, бери та сідай, та тішмося, що-смо всі вкупці. Сідай, роде мій, най з тобов все щастє сідає. Коби був Семен, то би він вас знав просити і присилувати. Николаю, а чи пам’ятаєте, як вам пляшку з горівкою розбив на голові і пироги викинув псам, що-сте не хотіли з ним пити?
– То не було, бабо, жарту з дідом: або гинь, або пий!
– Я до тебе, Томо, нап’юся, бо-с мені наймиліший! Най ся вп’ю! Бабі небогато треба, аби заспівала дівоцької…
– Ей, Томо, Томо, коби-м у твоїх роках учинилася! Гай, пий, не пускай очий під стіл. Коби ти очі не пускав удолину, але вгору, то легше би твоїй душі було. Пий до вуйка Миколая…
Вона стояла перед столом висока, сива і проста. Очі мала великі, сиві і розумні. Дивилася ними так, як би на цілім світі не було такого кутика, аби вона його не знала і, закотивши довгі білі рукави, не зробила би в нім того, що порядна господиня робить, аби вона не спрятала, не прихарила і не звела всього до порядку.
– Бабо, у вас добре: і їсти, й пити, бо хоть ви мовчите, але очі ваші просять.
– У мене таки так, я очі маю, аби сміялися, аби жартували. Я не маю їх, та й мама їх не змалювала, аби плакали. Коби ви із своїх очий прігнали тоту мраку чорну, що вам світ затемнює. У моїх очах є мої діти, є моє поле, і моя худоба, і мої стодоли, та чого їм застелюватися журою? Як прийде жура, а я виплачуся, зарумаюся та й обітруся.
– Не кожда натура однака, бабо. Є така, що хоть ти її медом годуй, хоть ти її у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.
– Ей, Басараби, Басараби! У вас нема дітий, у вас нема нивки ані худобинки! У вас є лишень хмара, і полуда, і довгий чорний чупер, що вам сонце закрив. А бог вас карає, бо ви маєте на єго сонце дивитися, ви маєте дітьми тішитися і зеленим колосом по веселім лиці гладитися. Томо, табо бери, не гнівайся на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виряджали, баба на твоїм весілю кісточками докупи дзоркала. Баба вам не воріг. За то, що душу хотів-єсь загубити, за то я гніваюся на тебе. Але вперед з’їжте, що-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потім будем говорити.
– Роде мій чесний та величний! Тішуся тобою як не знати чим, що мене не забуваєш, що мене любиш і за моїм столом п’єш та файні слова говориш!
По гостях мигнула ясність щастя, як часом сонце замиготить по чорнім глибокім ставі. Всі очі піднеслися і справилися на бабу.
– Ай, Басараби, аді, аді, кілько очий, сам-саміський сум і туск!
– Бабо, не кажіть так, бо ми всі такі контетні вашими словами, як коли вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзі до хати, аби нам з вами весело було.
– То я, стара, маю вам хати звеселювати? А вони вам сорочок не вішивають, а вони дітєм вашим голов не миють? Ви не видите нічо, не видите, бо-сте сліпі. Бог вас покарав сліпотою…
– Бабо, ану ж ми повстаємо та позакурюємо собі люльки, бо чого ми будемо сидіти за столом, як трунок нічо не приймає?
– Вставайте, вставайте та куріть, а я сяду собі коло Томи та буду єго питати, що таке тяжке пригнітило єго душу…
III
Тома чоловічок маленький, сухий, з довгим чорним чупром, що спадав лагідними, гладкими пасмами на широке чоло. Очі темно-карі блукали під чолом, як по безкраїх рівнинах, і дороги по них найти собі не годні. Лице смагляве, застрашене, як би діточе. Він висунувся з-поза стола і сів коло баби Семенихи.
– Розповідай же нам, Томо, чого тобі так тяжко на світі жити, чому ти хочеш покидати свої діти, свою жінку та й рід? Не встидайся, але викажи свою їдь, що тебе їсть, та, може, ми що тобі порадимо або поможемо?
Всі звернулися до Томи.
– Кажи, кажи, не затаюй нічо, та тобі легше буде.
– То нема що таїти, – відрік Тома, – я таїв, доки міг, а тепер всі знаєте.
– Та нічо не знаємо, ти скажи, бо як не скажеш, то ми будемо гадати, що жінка тобі зла, або діти не вдалися, або ми тобі догорили. Та й обачінє май над нами. Ти знаєш, що як один у нашій фамілії стратиться, то зараз другого за собою тягне. А може, межи нами вже такий є, що як вчув за твою пригоду, та вже надумав і собі стратитися? – сказав сивий Лесь.
Басараби, як винуваті, поспускали очі вдолину.
– Тодоско, та будь же тихо, не плач, не плач…
– Я не знаю, відки і як, але то такі гадки приходять, що не дають спокою. Ти свої, а гадки свої, ти продираєш очі, аби нагнати їх, а вони, як пси, скавулять коло голови. З добра, люди, ніхто не закладає собі воловід на шию!
– А як тобі подієся така завороть у голові, та чому ти жінці не скажеш, чому до церкви не підеш?
– То пусте, бабо. Як вони обсядуть, то вони не пустять мене кроком від такого місця, де вони гадають мене прив’язати. Якби ви знали, якби ви знали! Вони мене так зв’яжуть, що на світі таких ланців нема, аби так глибоко заходили всередину. Та й чую, як дзоркотять коло мене… Дзорк, дзорк, дзінь, дзінь… Як зачнуть дзінькати, то голова пукає начетверо й уха десь так утворяються, як рот, і так люблять слухати той бренькіт. Я вночі обернуся та затулю одно вухо, а друге зато розтвираєся, – і мені кості в голові тре. А я накриюся подушкою, а воно по подушці тими ланцями лупить. Та й ніби каже, ніби лопатою легенькою в саму голову слово суне: «А йди ж, а йди ж за мнов, так тобі буде добре, добре». А я ймуся за постіль та так тримаюся, що м’ясо в руках тріщить, як би живе розтягав…
– Та чого ти таке кажеш, та чого ти таке нагадуєш? – крикнула на Тому його жінка.
– Ти не страхайся, жінко, бо тепер вони від мене відвернулися геть, мені тепер так легко, якби-м на світ народився. Але я вам хочу уповідати, яка то мука є у того, що тратиться. Такий чоловік аж має бути спасений! Бо ще за єго житя з него нечисте душу викидує, отаки отак, що викопує. Рве тіло, кості розважує, аби собі до душі такі дучки поробити, аби її відти вибрати. Яка тото мука, який тото страх, яка тото біль, що за такі страждування дав би собі ногу або руку відтяти!
– Та як воно тебе по ночах пазить, де воно тебе ловить?
– То чути наперед, що воно прийде, та й воно не питає ні дня ні ночі, ні сонця ні хмар. Отак встанете рано, помолитеся богу та ідете собі на подвір’є. Станете на порозі та й закаменієте. Сонечко світить, люди вже коло хатів викрикують, а ви стоїте. Чого стоїте? А стоїте того, що щось вас у голову дюгнуло, збоку, дуже легонько. А з голови йде до горла, а з горла в очі, в чоло. Та й вже знаєте, що десь із-за гір, із-за чистого неба, ще з-позаду сонця припливе чорна хмара. Ви не годні сказати, відки ви знаєте, що вона прийде, але зо три дні ви наслухаєте її шуму, як вона залопотить попід небо. Та й пускаєте увесь розум за нею, він біжить від вас отак, як пастух вівці лишить, отак до знаку ви лишаєтеся такі самі, а страх такий великий, що боїтеся одно слово сказати. Заціпить вам зуби, та й чекаєте.
– Я знаю, Томо, я розумію, якурат воно так, – сказав Миколай Басараб.
– Миколаю, ти здурів, чи що тебе напало?!
– Я лише так…
Басараби поглянули недовірливо на Миколая і замовкли.
– Люди, ви не страхайтеся, що Тома вповідає, бо як він вам розповість, то вже мете знати, як воно цукається до хрестянина. Бо то десь вам ще прапрадід воював з турками та вбив семеро маленьких дітий. Наткнув на спис так, як курят, та й єго бог покарав, бо він зараз покинув воювати і ходив з тими дітьми тринадцять років. Ніби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис, і все ему виглядало, що він тоті діти носить. Та й відси пішла кара на Басарабів. То ще як я йшла за Семена, та мої мама мені повістували за це та й не радили йти. Та той гріх за тоті діти ви покутуєте, але то межи вами десь-не-десь прокидається. Не кождий Басараб носить той гріх, лиш бог одному котромусь кладе єго в сумлінє.
Та тому ви не напуджуйтеся, а що Тома каже, то ви собі затямте, як то гріх ґрасує, доки не відкуплений. Бо тіло все перебуде, по нім нічо не пізнати, але сумлінє точить. Та то видко на дереві на такім великім, що хмар досягає. Розколеш єго, а там сама червоточина, черв’яка не видко, ніколи не вздрите, а сточене раз коло разу. То так сумлінє точить з рода в рід.
– Сумлінє точить, а то кара над усіма карами.
– Та розказуй, Томо, як воно тебе точить? Не поможе нічо, треба вислухати.
– Воно точить, але не каже, за що, бо якби я вбив або підпалив, то воно видить, але я неповинний, а воно карає. Та як така хмара злопотить по небі, та й тогди приходить сам час, аби тратитися. Йдете коло води, а вона вас тягне, як цілює, як обіймає, як по чолі гладить, а чоло таке, як грань, як грань. Таки би-сте у ту воду, як у небо, скочили. Але десь відкись виринає в голові слово: тікай, тікай, тікай! І гонить вас стома кіньми від тої води, забирає всю пару з грудий, а голова розскакується, бо дуріє. Аж тепер дуріє. Глипнете на вербу, та й вас знов зіпре. Руки такі чиняться веселі, аж скачуть та й без вас, без вашої причини, самі-таки. Хапаються за галуззя, пробують, моцують, а ви от як на боці стоїте, от як не робите ви, лише руки. Та й знов надбіжить слово: тікай, тікай! Руки обсипаються огнем, падуть як усушені, та й знов тікаєте. Як кого на очі побачите, або жінку, або дитину, а воно также кричить: тікай! Але і говорить до них, і сміється, а все то так, як би не я говорив, і тручає там, де нема людий. Приходить до такого, що вам нагадується така грушка, що ще як ви дитиною були та виділи її. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, – все вам нагадається. То гонить воно чоловіка у тисячу боків нараз, а не знати, куди йти. А потім лишить, нараз лишить. Мине година, або й дві, або й день, та й знов приходить. Серце застигає, очі так плачуть, так плачуть, що викапують. Але ані сліз не видко, ані плачу не чути. Та й провадить вас знов, та й мордує наново. Я не раз випивав цілу кварту горівки і пролигав одну перчицю за другою, аби перегризло, але нічо не помагало…
А вчера то мене вже так придушило, що-м стратив геть розум, і очі, і руки. В саме полуднє прийшло. Як прийшло, та й показало бантину в кошниці. Кожду крішку на ній показало, кождий сучок. Та й таки-м не спирався, бо не було куда лише відмотав воловід від ясел та й заліз у кошницю. То так спокійна мені було, так легко! Я замотував той мотуз і пробував, ци добре держить, і все знав, як треба зашнурок зробити, як зависоко підтягнути. Я сегодня дивуюся сам, як я так спокійно і весело тратився. Але тепер мені, богу дякувати, відійшло, і такий я рад, рад…
Басараби як би поснули у дубовім сні.
– Гріхи, люди, гріхи, треба бога просити.
– Докторі кажуть, що то така нерва є, що вона так хорує, як би й чоловік. Вона десь є в чоловіці, то вона розум відбирає, як заслабне.
– Ей, що докторі знають!..
IV
– Мой, а вийдіть за Миколаєм, де він пішов? – сказала Семениха.
Басараби здригнулися, жаден не рушився з місця. Покаменіли.
– Та вийдіть за Миколаєм, кажу… Де він пішов? Жінки заголосили. Басараби позривалися і гурмою вийшли надвір.
– Тихо, тихо, хто знає ще, не робіть крику…
ВЕЧІРНЯ ГОДИНА
Не міг сісти, так його щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстановка хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.
– Оце такий час, коли малі діти вибігають із хати на толоку і граються дуже весело, нервово. В таку пору дівчата не ходять гонити череду додому, бо кажуть, що як зоря вечірня на небо виходить, то голос по росі стелиться, – і співають, аби голос стелився. А взимку – то мами прядуть кужіль та й співають свої дівоцькі співанки, але так сумно, як би жалкували за молодим віком. Діти сходяться разом докупи і шепочуть на печі та й засинають без вечері. Чудна якась вечірня година.
Ходив та гладив себе рукою по чолі, як би хотів усі свої думки замкнути в голові, аби не повилітали, бо щиро хотів їх передумати.
– Ба, не знати, що він діє? Такий був добрий товариш. Добре пам’ятаю, як ми раз сиділи у нього в садку. Здається, тоді він говорив за ті білі хмарки. Біла хмарка, – казав, – з золотими берегами сунеться по небі та лишає поза собою білі лілії, а сама йде далі та сіє, сіє того цвіту по синім небі – та й за годину нема ні хмаринки, ні лілій. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море. Правда, він тоді чогось сумував.
Ходив, а очі його ставали такі добрі, як у дитини.
– От, я вже забув кінець. Приходиться вже мамині співанки забувати! А ще недавно знав. Зараз. Я вигнав з Марійкою вівці в поле, у сіножаті. Марійка вишивала собі рукави, такі в квасольку. Квасольку вишивала на червоно, хвостики синьо, а межі поміж квасолькою обкидала чорною заполоччю. Я мусив завертати вівці, бо Марійка була старша. Але була одна білоголова вівця, та така шкодлива, що в кожний посів ускакувала. Та й я скинув поясок, і ми її спутали. Був спокій. Я бігав розперезаний попід верби та свистав, та галасував на все поле. А потім Марійка мене закликала їсти. Їли ми хліб і сир із листка…
Вже сидів на м’якім кріслі, і хлоп’ячі спомини гонили його, як сон, на якісь барвисті поля, що квітів на них дуже багато і можна їх рвати, рвати.
Потім вийшли до нас мама. Верталися з поля, бо їсти носили робітникам. Дали нам їсти молока і оглядали Маріїні рукави. Та й наказували Марійці, аби ніколи не брала три нитки, лишень дві поза іглу, бо квасольки будуть череваті. А мені казали, аби не качатися з гори, бо сорочку подеру або собі черево покалічу. «Ти, парубче, не брикай, як кінь по полю, розперезаний, але сиди собі коло Марії, та овець пильнуйте». А я лежав собі коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не можеш ані годинки ти хо посидіти?» Та й тоді чорногуз на млаку1 таки коло нас. Мама взяли мене, посадили на коліна та й почали співати:
Збирав усі сили пам’яті, аби нагадати співанки, і не міг… Очі посумніли.
– Зараз, зараз. Мама пішли додому, а я бігав до вечора за чорногузом та приспівував: «Ой не коси, бузьку, сіна…»
– Розбігався, як той хлопець, що хоче яр перескочити і над самим яром все стримується. Говорив голосно перші вірші співанки і не міг далі нагадати. Зітхнув, і чорний обвід біля очей ще більше почорнів.
– Боже милий, вже не можу я надточити тої нитки, що урвалася! Вона вже тоді рвалася, як мені мили ноги і чисті онучі видирали з старої сорочки, а тато чобітки обтирали. Всі ми тоді плакали, бо мене пускали у світ на науку. І ходив я по тім світі, і гнувся, як лоза, для кавалка хліба, і чув на собі сотки гордих очей.
Махнув рукою, як би хотів відігнати ті горді очі.
– По довгих роках я поїхав до мами… Тата вже не було. Згорблена, стара, с костуром у руках сиділа на призьбі і грілася на сонці. Не пізнала. А потім мене привітала. «Наша, синку, Марія вмерла. Я тобі не писала, аби не сумував. Та як ще умирала, то все за тебе допитувала. Ми її дурили, що ти над’їдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що коли б тебе хоч крізь вікно, хоч через поріг уздріла. Та й умерла». Отак рвалася та нитка…
Несвідомо говорив мамину співанку: «Ой не коси, бузьку, сіна…»
– Пішли ми з мамою на могилу. Ледве мама добилися. «Аді, синку, оце Маріїн гріб. Я вже насадила і рути, і барвінку і хрест дала змалювати, але ще вишеньку не посадила, аж восени посаджу». Сіли ми коло гробу, і мама оповідали мені за біду Марійчину. Чоловік злий, діти малі, біда в хаті. Вітер здував із вишень білий цвіт. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростається з маминим білим волоссям і що роса з цвіту спадала на мамине лице. А я, нагадував собі, як ми з Марійкою вівці пасли…
Гарячі сльози впали на стіл.
– А потім мама вмерли. Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цвіт із маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїного – на мамин гріб. Був я там раз. Сидів межи тими гробами, і нагадалася мені мамина співанка. Коли не знаю вже кінця. Посидів я там та й пішов з могили. Лиш вишневий цвіт з гробів летів за мною, як коли б тим цвітом сестра і мама просили, аби я не йшов.
Ще довго ходив по хаті та несвідомо шептав:
Ой не коси, бузьку, сіна,
Бо ся зросиш по коліна.
Та най тота чайка косить,
Що набакир шапку носить…
ВИВОДИЛИ З СЕЛА
Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміні сонця.
На подвір’ї стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя, – тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого – такі смутні виходили.
За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч – десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.
– Ти вже йдеш, синку?
– Йду, мамо.
– А ти ж на кого нас покидаєш? Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка. Підійшов до сина тато.
– Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо.
– Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану… Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!
Взяла сина за рукави та повела до хати. Мир подався д’воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду як крейда.
– Синку, – питався тато, – а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає?
Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.
– Гай, ходім. Мама не пускала.
– Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже і, відай, сам не прийдеш.
Ймила сина за ноги.
– Воліла бих ті на лаву лагодити!
Пішли.
Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.
Переходили ліс.
Листя встелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати.
За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:
– Бувайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив-ем, то забудьте, але благословіть у далеку дорогу. Всі поскидали капелюхи.
– Повертайси здоровий назад та не забавлєйси. Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо.
– Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здогоню.
– Люди добрі, озміть-ко жінку, бо руки собі поломить.
Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.
– Йди здоров, Миколаю! – кричала громада. Тої ночі сиділа на подвір’ї стара мама та захриплим голосом заводила:
– Відки тебе візирати, де тебе шукати?! Доньки, як зазулі, до неї говорили. Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім залізнім тоці.
ВІСТУНИ
То будуть старі, бідні вдови, або їх внуки, або старі діди, що коло своїх дітей туляться і чують щодня, який вони тягар у хаті, або то будуть молоді жінки з малими дітьми, що їх чоловіки покинули і десь у великім місті за них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер їх ніяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі, сталеві дороги і будуть розходитися по сивих монотонних стернях, діти будуть шукати колосся, а старі тамтогорічних ковіньок3.
І дід Михайло буде іти зі своїми внуками, з двома хлопчиками і з Оксаною, найстаршою між ними. Хлопці будуть, як лошачки, то перебігати діда, то лишатися далеко позаду, а Оксана буде йти все разом. Дід буде нести дрантливу чорну верітку4 на плечах і буде покашлювати. Оксана буде мати в руці хліб для хлопців і для себе. То буде саме полуднє, а дід буде все казати Оксані:
– Це сонце, синку, вже з морозом. Будуть вони іти, іти і зіпруться на одній ниві. Дід стане біля межі, Оксана піде серединою ниви, а хлопці почнуть шукати дуч5 по полю, криничок ясних і батіжків та ножиків, загублених пастухами.
Оксана здійматиме кожний колосок, що надибле, і буде всі складати в ліву руку, а як жмут згрубіє, то вона його буде складати понад ярок, аби потім легко найти. Вишукувати буде долини, рови, бо там найбільше колосся. Сто разів на минуту буде схилятися і буде виглядати, як найпильніша робітниця.
Згодом зачнуть їй поперед очі бігати або сині плями, або одна половина ниви буде така, як має бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очі і буде хвилинку стояти, потім нагло візьме з-перед очей руки, і вся полуда пропаде. Або вона заспіває співанку, заспіває її собі лишень потихеньку з великим стидом і з ясною радістю, що вона вже може співати. Класти буде ноту до ноти і слово до слова з дрижачою непевністю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити і кладе білі ноги з радістю по землі. А що колос підійме, то співанку свою урве і наново її зачне з новим дрижанням тоненького голосу; як ото павутиння, що трясеться по стернях. А як прийде до краю, то сяде собі на пільній доріжці і підіпре голову таким дуже маленьким кулачком, як головка будяка, що буде над нею шуміти тихеньке пророцтво її цілого життя…
Зате дід не буде співати, але зігнеться дугою і почне кашляти.
– І не знати, що там не дає дихнути, аби розрізав груди та аби ту запеклу кров відти викинув, то, може би, ще пожив трохи…
І буде далі витягати ковіньки, і буде кашляти, і сідати. А попри роботу будуть налітати на нього думки і за осінь, і за зиму, і за весну. Десь в голові зароїться таке, що він забуде за ковіньки і за кашель…
– Як є чим пропалити взимі, то менше їсти хочеться. Рано собі встань, відмети сніг від порога, набери в шіпці6 ковіньок, насип під піч, та й зараз у хаті веселіше. Катерина зварить кулешу, діти повстають, та й вже є для них гаряча ложка борщу, та й тепла піч, та й тобі, діду, межи ними тепло. А як не мож ліпше, то й так добре. Ковінька, як суха, то вона дуже добра…
І він буде випорпувати далі з охотою і з більшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти, і він їх не віджене.
– Коби не вмер ще доти, доки хлопці підростуть, то мала би щастя, бо я би тото усе межи люди розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жінка – що вона знає? – лише плакати! Я би то справив на дорогу ліпше від неї…
Тепер він закличе хлопців. Вони прибіжать до нього з видовбаним гарбузом.
– Мой-ня, а ви чому Оксані не помагаєте, а їсти хочете? Ідіть трошки коло неї грайтеся, бо їй скучно.
Хлопці підуть до Оксани, а дід буде далі сотати свої думки.
– Хлопці здорові, рослі, аби лиш дочекатися! Менший – то штуцерний7 такий, як старий. Узимі то допоминається чобіт, бо каже, що на печі йому недобре. Кілько сміху є з нього, що якби вмер, то й ми б осиротіли…
Він буде глядіти на сонце, чи низько спустилося, і на ковіньки, чи досить їх назбирав. Потім закличе Оксану, аби йшла помагати йому зносити ковіньки і оббивати їх від глини. Вони знесуть їх в одну купу і зачнуть оббивати бучками. Стовп куряви підійметься над ними, дід буде кашляти. Оксана буде прижмурювати очі, а хлопці будуть їсти хліб. В цей час буде сонце над заходом. З довколишніх сіл припливуть на ниву звуки дзвонів і будуть стелитися разом із росою по стернях, по дорогах заблеють вівці і загукають пастухи, по полю будуть орачі викидати плуги з борозен і збиратися додому. По долинах здійметься сива мряка, ворони будуть летіти до садів у село, і пси будуть тікати додому, бо вже не будуть могти ловити перепелицю по полю.
Дід Михайло буде хреститися і збивати пил із сорочки і дуже кашляти. Потім напакує повну верітку ковіньок, внуки йому поможуть її завдати на плечі і зійдуть на дорогу. Оксана буде нести свої сніпки колосся, а хлопці ховатимуть ті ковіньки, що впали з верітки, у пазуху. Заки дійдуть додому, то пазухи міцно їм повіддуваються, а черева їх стануть чорнісінькі від пилу.
В селі вони всі зустрінуться: і бідні вдови, і їх внуки, і діди, і молоді жінки, що їх чоловіки покинули, – всі з ковіньками і зі сніпками колосся. Вони вістують, що осінь приходить.
ВОВЧИЦЯ
(Фейлетон)
Оце я вернув з похорону моєї приятельки а дитинячих літ. Ледве витягав ноги з русівського густого болота, а таки довів вовчицю до її ямки. В тонкі дошки її деревища груди землі дуже брутально гримали. Небогато нас було, і всі дивувалися, що я між ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця.
Як я почав ходити до школи, то вона у своїй наївності кликала мене до своєї бідної хати і просила перечитати її збиток з бляшаної труби, аби вона знала, що там є. Крім «Кнігініцьких» латинкою, я не міг нічого більше второпати. Аж геть пізніше, як я був в гімназії, той збиток показався шляхоцьким дипломом для родини Кнігініцьких.
* * *
До її убогої хати всі богачі, всі попи, всі жиди посилали на нічліг всіх бідних і заблуканих.
Зниділим і брудним шляхтичам вона казала:
– Не блукайте по світі, а приставайте до людий, бо люди не люблять шляхти. Панщина навчила їх, хто ми є, і тому я лишилася з голою шляхоцькою трубою. Ночуйте, я вас погодую, а рано йдіть між люди і приставайте до них.
А злодієві говорила:
– Ти, небоже, не кради, краденим не погодуєшся, але йди просто, і вбивай, ставай чоло до чола. Як твоє чоло розсиплеться, то нема утрати, а як богачеве впаде під твої ноги, то з гонором підеш покутувати. Я тебе переховаю, я тобі сорочку виперу і нагодую, але не наскакуй потайки на дурні маєтки.
А покритку з тяжких наймів у великих чоботах і засохлими сльозами на молодім лиці потішувала:
– Ти, небого, не журися, бо як уродиш файного байстрючка, то маєш силу, тебе, бідну, і так ніхто не возьме, а він виросте дужий на твоїх грішних руках. Ти посивієш, проклята між людьми, а він доросте і обітре своїми кучерями гріх із тебе. Я викупаю твою дитинку, а ти подужаєш, ти молода і заробиш на него. Не цокай чолом у мій поріг, а сідай на постіль і проси бога за свою дитинку.
Всіх блукаючих, всіх бідних, всіх нещасливих вона зодягала і кормила зі своєї бідної долоні.
Перед війною вона розпустила всіх своїх доньок по роботах у світ. А було їх богато, а сама дальше приймала всіх грішних людей, дезертирів, злодіїв, калік і дівчат з грубими черевами, шугала поміж сусіди, як вовчиця, щоби нагодувати своїх безталанних гостей. А як війна кінчилася, то її доньки з дітьми почали сходитися до неї. Зяті були пруссаки, москалі, поляки, італьяни з неволі і українці з німецьких таборів. Старій вовчиці дуже тяжко було їм годити в малій хаті. Під чорною матір’ю божою вони забирали місце для своєї нації. Вільгельм, Франц-Йосиф, Николай, Шевченко, Ленін і Гарібальді допоминалися в тій хатині домінуючого місця. І серед шаленого крику і бійки не раз попадав на землю Вільгельм, або Микола, або Ленін. Тоді моя приятелька злізала з печі, ховала портрети в пазуху і вночі прибивала цвяшками назад до стіни, щоби жаден зять не бив доньки.
По війні всі порозходилися, лиш лишився внук від німця, бо батько його поїхав до свого краю, а його мама лежить тут на могилі.
Німчика я не раз бачу, як завертає чужі вівці, і тоді іду до його хати і бачу через вікно, як мирно під матір’ю божою примістилися царі, революціонери і поети.
ВОЄННІ ШКОДИ
Сивий комісар в’їздив у село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.
«Цим мужикам, – думав він, – і чорт нічого не вдіє, а не то війна; жеруть, як свині, та заливаються ромункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати…»
Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, аби окритися.
– Відки Польща тілько тих підпанків набрала! Возимо, та й возимо, та й перевозити не годні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.
Старий Куфлюк вийшов аж за ворота, бо не мав коней і не боявся.
– Але годований, як пацюк, всі богачі повтікають в хащу, аби не йти на форшпан.
Стара Варвара сказала «славайсу» і шептала:
– Це якесь старе дупло, не буде ландувати ночами з поліцайом та хапати молодиці за підтичку.
Отець парох, як лошак, побіг до хати, аби комісар його не запримітив.
– Моя пані, лихо вже знов наднесло якогось урядника в село, припрячте в покою та готовте ліпший обід.
– Вже ті ляшки мають добрий апетит. – Учитель низько поклонився комісареві і сказав «падам до нуг», бо не боявся, щоби пан комісар загостив до нього.
Коло громадської канцелярії війт з байратом очікували комісара. Війт каже:
– Люди добрі, я цему не вітримаю, стара від хати відгонить, а діти голюкають, як на пса. Нема спокою ні вдень ні вночі. Давай їм їсти, давай горівки; ходи з ними по селі за бунтівниками; шукай гверів, шукай листів з Відні, розкопуй землю та шукай зради на Польщу. Взимі двері не запираютьси так, що стара замерзає на печі. Пошукайте собі другого війта, бо я довше не годен цей тягар двигати. От, видите, вже їде; бодай єго шлях трафив!
– Війте, а де люди? Я ж розказував вам, щоби всі зійшлися коло канцелярії.
– Я через десятників розказав людім приходити, може, ще посходєтьси.
– Мужик все дурний: як платити, то він хапає книжку з-під сволока, ховає в пазуху та днями вичікує, аби податок заплатити; а як гроші брати, то мужик на печі. Їй, чорт вас бери, менше буду роботи мати, а пенсія одна.
– Прошу пана, вже ми набралиси, аж занести не можемо…
– Не перечу вам, ґаздо, що за Австрії так було, але в нас буде інакше.
– Дай боже…
– Війте, ідіть ви перші списувати воєнні шкоди; хто не прийде, сам собі буде винен.
– Називаєтеся?
– Михайло Вахнюк.
– Кілько моргів?
– Які там морги, діти розібрали…
– Але кілько ви обробляєте?
– Може, десять, може, більше, може, менче.
– Пишім дванацять.
– Кілько нема.
– То пишім одинацять.
– Та най буде…
– Які шкоди воєнні?
– Та які шкоди, ніби мені хто шкоду верне? Пусто говорити і писати…
– Ви того не розумієте, начальнику, москалів ми під Варшавою збили на винне яблоко, з Відня і Пешту заберемо все золото і золотом усі шкоди воєнні поплатимо.
– Бог би з вас говорив…
– Тепер ми ваші, а ви наші.
– О, то ще хто знає, як буде.
– Польща буде, а ви, як маєте розум, то наберіть золота від мадьярів, від німців та від москалів та й жийте в добрі під Польщею, а своїх бунтівників гоніть з села. Ну, начальнику, яка шкода?
– Та пара коний та віз ще на початку війни австрияки взяли, коні з возом тисячу корон. Москалі взяли корову і телицю; за обоє рахую вісімсот корон.
– Що ще?
– Ще мадьяри зарабували два пацюки, що варті триста корон.
– І ще що?
– Де я все годен нагадати, та й нащо згадувати лихе; добре, що минуло.
– Ні, все списуйте, ми все заплатимо.
– Та брали подушки, та верені, та ціле сало вхопили, та сани, та дрова з-під хати; де я все то годен збагнути?
– Отже, видите, ваша шкода разом, пане Вахнюку, буде дві тисячі шістсот золотих корон, а перемініть на марки, то маєте чим жити до кінця віку.
– Ей, пане, бог ті корони буде рахувати, а марок мені не треба.
– То подаруйте мені цю шкоду, я вам зараз дам тисячу корон!
– Що буду дарувати більшим панам від мене?
Байрати так само нерадо списували шкоди, а люди, які вже посходилися, перераховували війтові золоті корони на марки, і не одному ставало жаль, що не мав ніякої шкоди. Та як жид Кальман цілу годину диктував свої втрати, не поминаючи найменшої крішки, то мужики загомоніли:
– О, паршивий, нарахував аж три тисячі золотих корон, а кривий Дмитро весь маєток ему в себе приховав, і дивіть, кілько грошей набере.
– Я в Карпатах їв два місяці сиру бараболю, стратив коні і віз, ледви добивси додому і півроку відлежів, та аби я нічого не мав…
Поки говорили, а врешті розбіглися по селі кликати свояків і сусідів, аби не втратили золотих корон. За годину ціле село стояло на вигоні. Комісар так до них сказав:
– Бачу, люди, що ваше село розумне, і всі шкоди вам попишу, але піду їсти, бо я голоден. І разом з війтом та радними пішли до Кальмана, там довго перекушували і повиходили червоні як раки. Радний Корч уже знав, що комісарові треба румунки, масла, курей та яєць. За те, що людей про ці потреби комісара повідомить, радний Корч мав дістати відшкодування воєнне найдальше за місяць. І заки пан писав у канцелярії, то жінки до комори комісара назносили всілякого добра, а чоловіки в рукавах таскали румунку. Поліцай і Корч незабавки також почервоніли, так само їх кревні. Цілий вигін зворушився, звеселився і любо гуторив аж до півночі, поки комісар писав шкоду. Радний Корч був того переконання, що курей і яєць забагато для комісара, а особливо забагато румунки.
Опівночі мужики, як бжоли матку, обступили пана та відпроваджували до Кальмана на вечерю. На зорях висадили комісара на форшпан, обложили курми, яйцями і румункою і так, бажаючи йому та Миколаєві щасливої дороги, вернули веселі додому.
У Кальмана лишився лише Свіц. До сходу сонця гукав п’яний:
– Най тих москалів шлях трафить, що мене не обрабували!
А Миколай добрими кіньми як переїздив через хащу, то на нього і комісара напали парубки, забрали всі дари, а їх попарили. Коням дали по доброму батогові, і аж під містом пан і Миколай отямилися та обтирали кров з лиця: Миколай – рукавом, а комісар – хустинкою.
– А то хами здеморалізовані, а то бидло, вони гадають дістати відшкодування? Чорта в зуби! І так було.
ВОНА – ЗЕМЛЯ
То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвір’ї п’ять кованих возів, набитих всіляким добром, ще й колиска наверху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі й молоді, самі незнайомі. То Семен старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:
– Славайсу Христу, люди добрі! Відки ви і як вас маю звати?
– Ми буковинські, война вігнала нас із дому; я є Данило, а це коло мене моя жінка Марія, стара вже; а це мої дві невістці з дітьми, та донька, також з дітьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете.
– Ночуйте, та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а жінка най варить вечерю. Вона в мене друга, молода і годна, як схоче.
– А це в мене перша, уже п’ятдесят років, як за мною, та тепер здуріла, та поховаю я єї десь на роздорожу, бо розум свій загубила під колесами. Доки ще з фіри виділа наше село, то плакала та з воза тікала, та невістки здоганяли, а як не вздріла вже свого села, та заніміла. Та сидить отут німа межи внуками…
– Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова свої на вікнах та на золотих образах в свої хаті, то вони, як пташечки, б’ютьси по порожні хаті, як сироти. Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них німа буде… А підіть ви до великої хати та перед святим Николаєм проведіть єї молитву; може, народитьси в ні слово.
То оба старі затягнули бабу перед образи й голосно говорили молитву. Та баба мовчала.
– Загубила вона свої слова коло своїх свєтих та й там їх відшукає. Знов на приспі.
– Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми молодими землю свою покинули?
– Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взєли вночі бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Цар православний, а ми православні, та й зрада. Це раз; а другий раз – москаль іде і сонце залягає. І Хина, і Сибір, та дикий нарід з цілого світа; старих ріжуть, молоді жінки гвавтують та цицки відрубують, а малі діти ведуть у колію та розкидають по пустих землях у далекім царстві… Та вікна в селі посліпли, а дзвони заніміли. Кара божа спустиласи на нас за гріхи цілого світа. І від тєжкої руки господа милосердного я пробував кров свою, діти мої, забрати в мир хрещений.
– Кличуть вечєріти, Даниле, а бога не гнівіть своїм нерозумним жалем.
* * *
– Їжте та досєгайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушіймо цеї гіркої, та, може, старі наші плечі від землі відвернутьси вгору.
Вечеря не була нікому мила, лиш оба діди попивали горівку та також страви не брали в рот.
– Ідіть ви, діти, спати зі своїми дітьми, най вам бог ясні сни намалює, а ми, старі, ще побудемо.
– Даниле, коби-сте не гнівалиси, то я би щось сказав вам.
– Я розум і гнів лишив на своїм подвір’ї; можете мене і вібити, бо я, видите, старий птах, та без гнізда.
– Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужій дорозі.
– Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую…
– Та куда ви си вібрали? За панами і за жидами? Цісар має для них касу отворену, а вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню, і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенілі будуть з непам’єті сіяти на сміх панам, що спацірують, яру пшеницю по каміню. Бог не прийме вас до себе з того каміня, але віде перед свої ворота, як вас уб’ють на ваші землі. Вертайтиси на свою мнєконьку землю, а там буде вас бог благословити і на шибениці…
– Грішний я, Семенку, грішний перед богом і перед вами. А то в мене ниви, як вівці добре годовані, чорні та кучеряві. Я зараз завертаю вози до схід сонця, аби бога не гнівити…
– Наше діло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, вона всю силу з тебе вігортає, вічерпує долонями твою душу; ти припадаєш до неї, горбишси, вона з тебе жили вісотує, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. І вона за твою силу дає тобі повну хату дітий і внуків, що регочутьси, як срібні дзвінки, і червоніють, як калина… Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобі царя не треба; все якийсь прийде до мужика, аби податок брати…
– За ваше слово, Семене, най вам бог дасть усе найліпше; я вертаю додому, най си діє божа воля.
Та й баба Марія заговорила:
– Ідім, Даниле, додому, ідім.
– Ат сука баба, як вішло на єї, то зараз заговорила!
– А тепер пиймо на «будьте здорові»; дай боже, аби-м лиху годину перебули, а як пімремо, аби наші кості зогнивали в наші землі.
І пили оба діди, та й стара баба з ними, та співали. Баба сиділа в середині, та кріпко обіймала обох руками, та проводила пісні:
Лишень моя мила,
Як голубка, сива,
Вона спати не лягає!
Дитину колише,
Дрібне листя пише,
З буйним вітром розмовляє…
Та так вони співали до зорів, а на зорях ковані вози заклекотіли, і Данило вертав додому.
А як сонце сходило, то оба діди прощалися, цілували себе в чорні руки, а червоне сонце кинуло їх тіні через межі, далеко по землі.
ГОРОДЧИК ДО БОГА РИДАВ
Городчик до бога ридав: сонечка, ой сонечка!
Біла рожа підіймила квіт та й запросила сонечка.
Ще просьби не доказала, а вже похилила жмит цвіту понад жовте листя.
Каже вона:
«Ще-м на цім світі не набулася. Я ще біла, як сніг, біленька, та й вже усихати?!
Краями квіт мій застиває. Мороз в душу лізе, у середній листочок найменший, що ще жовтавий.
В полуднє приходиш, сонце. Збавляєш мене від смерті. Не приходи вже. Най зів’яну разом з найменшим листочком жовтавим.
Бо зорі вночі з мене насміхаються. Мигають очима, як царівни на просту дівчину.
Або приходи до мене зранку та будь до вечора. Найко я розцвітуся. Я зорі перейду і людей вітати буду білою рожею».
Сонечко схилило з полудня, і рожа похилила голову, як маленька дитина.
Стрімголов звисала та шептала: сонечка, ой сонечка!
ГРІХ
Вдова Марта давно хора, хоче вмирати, бо закликала до себе свої дві сестри і приятельки. Гості посідали на лаву коло постелі і під вікнами, а Марта з подушок каже:
– Не набула-м си на цім світі, не натішила-м си, а нагрішила-м… Дохтор каже, що кожда моя година дарована, та тому вібачєйте, що-м вас закликала від роботи.
Відкинула від рота жмут сивого волосся, роззявила білі губи, аби надихатися.
– Смерть, сестри, болюча, а моя смерть проклєта буде навіки межи людьми. Гріх маємо такий, що ні мій чоловік не годен був вітримати, ані я, жилава баба, не годна-м го донести до краю…
Роззявила рот і пальцями хльопала з миски води в нього, аби могти своє сказати.
– Знаєте, що-м кликала ксьондза вже кілька раз, аби сповідатиси, та й сповідала-м си, але правди-м не сказала, відай, тому, що шелестить на нім риза, або тому, що дуже дивитьси в очі, або тому, що язик не повертаєси… Сказати другому свій гріх, людський гріх, такий гріх, що всі люди ним грішні, але аби мій сказати, то треба зуби розважити червоними кліщами, аби палахкотіли, як ладан на різдво…
Її сестра, Марія, підоймила голову з подушок та заспокоювала, приятельки поспирали руки на коліна і пігнулися.
– То вже вам буду сповідатиси, бо видите, яка-м суха, то в найбільше деревище не влізуси, і таке гірке тіло земля не годна пролигнути… Хлоп все від баби слабший, бо мій чоловік лиш рік вітримав, а я вже роки. Ми мали спільний гріх, та він по році лишив мене саму, аби-м го двигала без него, а то й моя пайка така тєжка, що залізо під нев пішло би в порох…
Ми обоє спалили село, знаєте. В саме полуднє пішло кров йов попід небо, кров заслонила ясне сонце. Нашої хати якось не доцєгнуло. Він, аби не кричіти, сипав порох у рот з землі, але зойк з серця роздував порох з рота, то він сів коло коновки з водов та й тримав заєдно повний рот води, а потім викидало з него воду, а він знов пив, аби не кричіти… Село курилоси, почорніло, чорні люди голосили, а він сидів коло води добу, чорний, мокрий, склонивси та й заснув в болоті. Хотіла-м го стєгнути на сухе, та як ні вдарив коновков, той я лєгла в болото коло него, так си належало.
Всі жінки посхоплювалися з лав, гляділи на Марту здурілими очима, стояли, як з дуба витесані. Сестра не втримала голови, пустила. А хора носила долонею воду з миски в рот та не доносила. Розливала по пазухах.
– То ви лиш від цеї мови ніби дураете, що-сте тверді мужики, а як таку сповідь перед чужим ксьондзом тримати… А хоть би-сте про мене і зараз всіма дорогами по селу порозбігалиси, то я вже не боюси, а хоть дзвоніть на ґвалт в дзвони, то я також не боюси, хоть ні тєгніть всіма дорогами по грудді та закопайте розтрєсені кісточки по нечистих місцях селом, то вже я легшу муку буду мати, як тепер. Цеє? гріх я вже двигати не годна… Маріє, душуси, підопри голову, най докінчу сповідь, чи пече ца голова, як смола в руки.
Жінки мовчали. Від цієї тиші оглух би навіки дзвін.
– А зайшло з цего. Як прийшли до села вже по войні, то повісили чоловічого брата, що десь був довго на Україні. Ми його відрубали з чоловіком, та привезли в рантухах додому, та спорєдили парубка, як паву, але язик не годні були заправити в рот. А мій дурний вхопив ніж та хотів відрубати. Добре, що-м руков сперла, розрубав аж по кістку, а як закривала-м лице його братові червонов платинов та моя кров закровавила платину, то дала-м другу. Ви знаєте, що мій чоловік від похорону замовк, не сказав відтогди ані одного слова, ходив селами та розшукував братніх товаришів з тої войни, а потім тоті товариші приходили до нас та гостилиси. То якісь такі люди, що револьверами грають до данцу, що в кожді кишені мають бомби, що якісь блискучі ножі ховають помежи ребра, – таких ніхто не видів. Кажуть, що нагнали нас з нашої землі, що будем міститиси на смерть, а житє наше фурєти будем ворогові під ноги, як вошиву сорочку на войні… Та тут і нахвалили, аби спалити двір. Та й підпалили з моїм чоловіком. Та панові нічо, а половина села розсипаласи на сажу.
Марта простягнулася і заперла очі, жінки приступили до постелі, обливали водою, та вода спливала з лиця, як з каменя. Марія здоймила з сволока жовту свічку, і всі шукали сірників, а як засвітили, то поклали до Мартиних рук, і вона ожила.
– Я ще не вмерла, але зараз буду вмирати. Коби вмерло зо мнов і сумлінє моє. Це бог добре вчинив, що сумлінє не говорить голосно. Най си сховають товариші мого чоловіка з бомбами і револьверами. О, то як сумлінє заговорить, то такі слова палючі в кожді жилці, що ті слова скалу розсиплють на дрібен порох. Найстрашніше то слово від сумління. Я тих слів ніколи не знала, ніколи-м не чула. Відки вони си в мені взєли, це лиш бог міг пустити своїми руками у мене. Блискавка по небі не така страшна. То слово, то проклін, який задушить всьо, що на землі жиє…
Марійко, буду вмирати. Кажи людем, най собі розберуть мій маєток і мого чоловіка. Я їм нічо поповнити не годна, а насподі в скрині є карточка від товариша мого чоловіка. Десь з далеких країв пише, що прийде до нас двоїх уже волних. Там є знак до него. Напиши йому, що такого, як ми наробили, ніхто не здержить на собі, що-м від того повмирали… Тепер давай свічку, я вже не ожию.
ГРІХ (ДУМАЄ СОБІ КАСІЯНИХА)
Думає собі Касіяниха, що то буде. Чоловік вчора вернув з фронту, напився води і спить. Чути від нього сажу із колійового вугля. На горні блимає каганчик. Коло неї з одного боку раз по раз розкривається величенька дівчинка слюбна, з-перед війни. А московський байстрюк раз по раз шукає грудий. На стіні відбивається її кругла грудь, як гора, а губи байстрючка виглядають на стіні, як пажерливий змій. Думає вона собі, що цей хлопець, як опир, витягнув в себе всю її жіночу честь і ще всю мою кров витягне.
* * *
– Як же ж то буде, як чоловік встане, тото буде ці довгі кіски обмотувати коло своїх рук, тото буде волочити моє біле тіло попід лави та попід сішки. А потім притягне до порога, і тіло лишиться в хаті, а голова брикне до хорім, аби кров з неї пси лизали. Так, суко, будеш покутувати гріх! А це моє щенятко пропаде у бруді і нарузі, ніхто йому сорочини не дасть, а як, не дай боже, виросте, то буде блукати без мня наймитюгою, навіть не буде чути про свойого батька, який на широкім степі нічого про нього не буде знати. Мій боже, чого ти мене так тяжко скарав, щось відібрав мені розум, як він дивився в мої гарні очі і моїми косами напихав свої пазухи у шинелю. Ти, боже, винен, бо ти відобрав мені розум. Моргаєш на мене ясними звіздами і смієшся. Будь такий проклятий, як я.
– То моя мама стояла два дні коло одвірка, смутна і скривджена на своїй честі, а мої сестри сльозами прали пелінки байстрюкові. А батько не входив тижнями до хати, лиш надворі їв свій сухий кавалок хліба. Піп у церкві прокляв мене, люди минали мене. Такого тягару скала на собі не здержала би. І я лиш тому не скочила в Дунай, бо мій байстрюк шовковими очима сміявся до мене.
Вона вхопила дитину, притиснула до себе та приповідала:
– Хто би мені дав таку міць, щоби я тепер вийшла надвір, щоби-м наострила ніж та застромила йому в саме серце. Ой, боже, ти даєш принуку до гріха, але не даєш сили змити гріх. Не вб’ю тебе, небоже, хоча чую в собі мус, моє серце трясеться, як павутина на вітрі, ох, коби я могла виймити своє серце і запхати тобі його в горло, щоби ти вмирав з двома серцями, а я без одного.
* * *
Рано.
– Це чия дитина?
– Та знаєш, що не твоя, лиш моя.
– Та й цю вигодуємо.
– Ні, я не хочу, щоби ти мої діти годував, я собі сама погодую.
Вона притулила до себе хлопця залізними руками, думала, що бахне сокирою, і воліла, щоби вперед сама загинула, аби не дивитися на судороги маленьких ручок.
* * *
– А-га, то ти баба, чоловіче, то ти не жартуєш, то тобі легко нести ганьбу своєї жінки.
– Ти знаєш, що відколи я стала курвою, то до мене дзвонять у вікна всі хабалі, я тобі більше не жінка, такої жінки тобі не треба.
– Лишаю тобі Катерину, вона величенька, вона твоя, я собі йду геть з моєю дитиною.
Зі скрині вибирала своє віно. Для себе взяла дві сорочці і кожушинку.
– Це решта, – каже, – для Катерини, вона дуже розумна і чемна, тобі з нею буде дуже добре.
Вона йшла вулицею з дитиною.
За нею мати і батько, і сестри, і сусіди, всі кричали:
– Не йди, не йди.
Але вона майже бігла, і як вийшла на гору і зобачила стовпи високих гір і ясні ріки, то глибоко відітхнула, дала грудь синові і шептала:
– Гріху, мій гріху. Я тебе відпокутую, і ти в мене виростеш великий, мій сину.
ДАВНИНА
Вони всі троє вже в могилі, вже давно над їх гробами вишні цвітуть і родять, і хрести дубові в їх головах похилилися. Померли давно: дід Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо.
Дід Дмитро поклав на грунт чотирьох синів. А як їх поклав, то лишився в старій хаті сам з бабою. Не лише з бабою, але з волами, з коровою і кількома моргами поля. То коло хати і коло волі ходив дід, у хаті поралася баба, а поле сіяли сини, а збирали бідні люди за сніп за третину. Дід ходив коло волів, напоював, чесав, замітав стайню і подвір’я і витинав коло плотів бодяки. Але найстарша його робота то була така: він вилізав на стаєнний стрих і перекидав там старі плуги, борони, драбинки, ярма; деревні отої немало призбиралося за п’ятдесятлітнє ґаздування. І все щось він з того стриху скидав на землю і волік перед хату на мураву. Оглядав, пробував і направляв. Це була його найлюбіша робота. Він, відай, нагадував собі давні літа коло тої роботи, і тому так вона йому прийшла в смак. Як не чесав волів, то, певно, майстрував коло старого ярма або коло старого плуга.
Воли годував три роки. По трьох літах вигонив їх у місто на ярмарок. Брав за них чотири сотці, за двіста ринських купував другі, молоді воли, а дві сотки ховав у стару податкову книжку і замикав до скрині.
Збіжжя не молотив по кільканайцять років, і подвір’я його було закладене доокола стіжками. Найстарший стіжок був чорний, той під ним сивий, менший від цього сивавий, тогідний білий, а цьогорічний жовтий, як віск.
Щомісяця він смотрив ті стіжки, чи миші їх не поїли або чи не стухли. Витягав із кожного з них жменю стебелю, і нюхав, і дивився, чи волотка не зсічена. Як який треба було змолотити, то кликав молотників, і знов ховав гроші в податкову книжку, і замикав на колодку.
До церкви ходив що другої неділі, бо перепускався зі старою: вона – на першу богородицю, він – на другу, вона – на великдень, а він – на різдво. У свою неділю вилізав на хатній стрих і скидав відти до сіней великі чоботиська й маленькі. Великі були його парубоцькі, шлюбні, ще з молодих літ ґаздування; маленькі були його синів, як ще в нього росли хлопцями. З тими чобітьми він сідав на приспу і витирав їх шматиною від пороху і смарував дьогтем. Одні вбирав до церкви, а решту складав рядочком проти сонця, аби масть зайшла. А бабі наказував, аби вона не лише чесала воли, але аби давала позір на чоботи, бо десь пес може затягнути. В церкві бив поклони, давав на тацку запліснілі грейцарі і, спочений, виходив враз із людьми.
– Діду, ви забудете говорити, – казали люди.
– Моя верства вімерла і на войнах погибла, я не маю з ким говорити.
Як вертався додому, то їв або хліб з часником, або солонину, як не було посту. Солонини в коморі стояло три бочці. В одній трилітня, жовта і м’яка, як масло, – це дідова бочка; в другій дволітня, лівжовта, півбіла – це бабина бочка; а в третій цьогорічна, біла, як папір – це була діточа, бо діти лиш свіжу солонину любили. По обіді дід ішов дивитися до волів, потім викидав чоботи і чобітки на стрих і йшов під вишню спати. Отак дідові сотався день по дневі мирно і супокійне. Школи його зуби не боліли ані ніяка слабість не терла, і через ціле життя не бачив він коло себе ворожки.
Баба Дмитриха – то була вогонь, не жінка. Любила дуже бесідувати, розмови розводити, бо не могла без того ані їсти, ані спати. До старого вона навіть не приступала. Він мовчав заєдно, а як стара хотіла лиш три слові з ним забалакати, то він покидав стару борону або снасть і утікав від неї.
– Оце-то старе доробало гадає, що го цулувати буду. І плювала та йшла до воріт або над став шукати жінок, ласих на розмову. А дід вертав до своєї роботи і бурмотів під носом:
– Видко діло, що вже постаріласи: і лице як шкіра на старім чоботі, і волосе як молоко, а язик не постарівси. Сто корців на днину перемолола би, та й ще би дивиласи, чи нема де других сто…
Бабі не дав бог доньки. Вона все надіялася за молодих літ дівки і старала для неї віно. Доньки таки бог не дав, а баба наткала та нашила стільки, що грядки під полотнами та коверцями вгиналися. Дід не раз аж говорив зі злості, кому вона стільки катрання нашиває та натикає?
– Іди, старий, іди, не говори мені, бо я твоє дрантє, що черваки на стриху переїли, кину в огонь. Лиш ти мені втеркайси до моїх грядок, та й я зайду, та й твої плуги і вози всі у піч!
Дід скулювався, як воробець, і тікав від баби, бо де ж він годен з бабою на край вийти! А баба сідала собі на лаву проти грядок і говорила сама до себе:
– У кождій перекладині є всего однако, там, і там, і там. Кожна невістка най собі озме хоть цу, хоть ту, бо кожда однака. А п’єта перекладина на церкву за старого і за мене, цеї не руш мені жадна, бо бих руки обтєла!
В неділю пополуднє приходили до баби всі невістки з унуками. Такі чорнобриві, як гвоздики, такі червоні, як калина. Баба садила їх за стіл, давала цьогорічної солонини, і балакала з ними, і кудкудакала, як квочка між курятами.
– Як умру, то кожда собі заберете одну перекладину з грядок, бо кожда однака, бо ви в мене однакі, мої діти. Але якби дід аж по мені умер, то аби-сте жадна не важилиси нитки взєти. Він би так забанував, що би зараз умер. Та й чоловікам наказуйте, аби вони ему із поду найменшої крішки не брали, бо він то так любить, що без того днини не годен бути. Вони би єго зарізали. Най пан бог сохранить! А як я вмру, то маєте всі штири надо мною голосити чудними голосами, красними словами! Та й дід як умре, та й ему маєте голосити ще краснішими голосами, ще чуднішими словами. Він вам лишить гроший, що мете гратиси в них…
Баба плакала, а невістки собі плакали, потім баба кожну цілувала і вела до другої хати показувати коверці. На подвір’ї гралися з дідом унуки; кожний мав від баби булку або яблуко і пильно дивився на яворовий старий ярем. Дід показував їм на ярмі різьблені плуги, воли, погоничі і казав, що вони також незабавки будуть іти в поле орати.
Як сонце заходило, то невістки з унуками йшли додому, а баба їх виводила за ворота і там ще довго з ними говорила.
А третій між ними дяк Базьо. Він не був їм ані сват, ані брат, лише сидів з ними через город. Баба Дмитриха все носила йому обідати і вечеряти, бо він був одинокий і старий. Та, відай, ніколи не їв він бабиного обіду, бо все був п’яний.
– Базю, чого ви стілько тої горівки п’єте? Таже вона у вас колись запалитьси!
– Бабко Митришко, як я не маю пити, коли мені книжки в годові, як заяці, бігають! Кождий стих, кожда титла преся, аби її співати або читати, а мені голова розскакуєся. Всі зберуться, як хмара малих дітий, і хотять в одні вузенькі двері пропхатися і дати себе чути. А моя голова от яка маленька, ще й обстрижена, та де їх подіти? Добре, що ви свої діти порозкладали по городах, а мої всі накупі. Та мушу я їх горівкою напоїти, аби вони попилися та й мені дали трошки супокою!
Баба журливо похитувала головою.
– Ото яка наука страшна, то не ціпом махати!
І давала Базеві знов грошей на горівку. За те він не одної неділі приходив до бабиної хати і читав смішні книжечки. Сини і невістки помирали зо сміху від Луця Заливайка та від індика, що лише стільки має розуму, що в хвості.
А одного разу Базьо прочитав їм таку страшну книжку, що баба і невістки розплакалися зі страху, а сини геть посоловіли.
«Земля не дасть плодов своїх, на скоти ваші пошлю заразу, і погибнуть вам, а люди ваші потоплю. Дощі не упадуть на землю, а земля будеть як камень і не видасть плода із себе…»
Базьо і сам побачив, що трохи перебрав мірку, і найшов у тій книжці такі слова:
«Кто сей лист при собі має, або часто читає, або з приліжностею слухає, або переписує, той сподобиться ласці божой… В котрім домі той лист находиться, там ані вогонь, ані вода, ані гром, ніякая злая річ зашкодити не може…»
Це трохи додало духу і Базеві, і бабі, і невісткам. Вони зараз дали дякові гроші, аби їм ту книжку купив. За бабою і невістками подалися всі жінки з села і подавали дякові гроші, аби і їх хати були заасекуровані від огню та грому. Дяк книжки накупив, ще й нову бунду собі справив за одним заходом і нову порцелянову люльку.
Потім щонеділі читав ту книжку все в іншої ґаздині і брав за то дві шустці на горівку і колач, аби мав чим закусити.
Вже небогато йому хибувало, аби всі хати обчитати, бо лишилося лише кілька бідних хаток під лісом, як Базьо заслаб. Кинуло його в дрожі, потім у гарячку, потім, оповідають люди, що з рота вийшов маленький синій вогник, і Базьо богові віддав свою душу. Відай, горівка в нім запалилася. Досить того, що всі жінки за ним плакали і голосили, як за братом рідним.
Баба Дмитриха не довго банувала, бо сама восени пішла за дяком у ту далеку дорогу. Дід Дмитро таки не попасав довго без баби, бо й собі на весну помандрував на могилу.
Люди за них давно забули, бо то вже не нині, як вони померли. Лише читальники не раз їх згадують, як зговоряться за початок читальні.
– То сам початок читальні заходить ще від старого діда Митра, і від баби Митрихи, і дяка Базя. В їх хаті почав дяк перший раз читати книжечки. Ще й тепер десь попід сволоками заткнені «Божі листи» та «Луці Заливайки», але тепер ніхто вже їх не читає, минулиси…
– Ой минулиси.
– І тота трояка солонина минуласи.
– Ого, конем не здогониш!
Bepul matn qismi tugad.
