Kitobni o'qish: «Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi»

Долі революціонерів і сучасна Україна

Видатний російський філософ Семен Франк надзвичайно чітко визначив суть будь-якої революції і це визначення, на мою думку, однаково актуально як для подій вже майже вікової давнини, так і для нашого сьогодення. За словами автора пророчих «Крушения кумиров» и «По ту сторону «правого» и «левого»: «Всякая революция обходится народу слишком дорого, не окупает своих издержек; в конце всякой революции общество, в результате неисчислимых бедствий и страданий анархии, оказывается в худшем положении, чем до нее, просто потому, что истощение, причиняемое революцией, всегда неизмеримо больше истощения, причиняемого самым тягостным общественным строем, и революционный беспорядок всегда хуже самого плохого порядка. Революция есть всегда чистое разрушение, а не творчество. Правда, на развалинах разрушенного, по окончании разрушения или даже одновременно с ним, начинают действовать и восстановляющие творческие силы организма, но это суть силы не самой революции, а скрытые, сохраненные от разрушений живые силы; и то, что они творят, всегда совсем не похоже на то, к чему стремились силы революции, во имя чего затевалась и подготовлялась революция. Эти живые силы не порождены революцией и даже не освобождены ею; как все живое, они имеют органические корни в прошлом, действовали уже при «старом порядке», и как бы затруднено ни было тогда их действие, оно во всяком случае не менее ослаблено разрушением и пустотой, причиненными революцией. Поэтому телеологически при обсуждении осмысленности действий, планомерно направленных на улучшение, всякая революция должна быть признана бессмыслицей и потому преступлением. Как бы тягостен ни был какой-либо сложившийся общественный порядок, как бы ни задерживал он творческого развития народной жизни, он имеет преимущество живого перед мертвым, бытия перед небытием; как бы медленно и болезненно ни шло произрастание новых форм жизни в лоне старого, сохранение этого лона всегда лучше отрыва от него и его разрушения».

Розвиваючи думку Семена Людвиговича варто додати, що революція – це не тільки і навіть не стільки крах держави, катастрофа суспільства та злам усталеної системи соціальних відносин. Перш за все це ментальний злам свідомості цивілізаційного масштабу, що дається взнаки ще не одному поколінню. При цьому ментальний злам має зовсім не абстрактно-теоретичний характер – він «залізом та кров'ю» проходить по долям живих людей, а не ходульних абстракцій з брошур та прокламацій. І першими жертвами революційного Молоху стають саме ті, хто викликав криваве чудовисько з небуття та гордо став поряд з ним. А викликаний революціонерами «звір з безодні» однаково байдуже, подібно булгаківському Абадонні, знищує як своїх, так і чужих (чи точніше, для нього немає своїх та чужих).

Це абсолютно незламний закон всіх революцій в історії людства, що діяв як по відношенню до жирондистів, монтаньярів та якобінців Великої (перш за все, за кількістю невинних жертв) французької буржуазної революції, так і для подій на Україні 1917—1920 років (знову згадується наш великий письменник: «Велик был год и страшен год по Рождестве Христовом 1918, но 1919 был его страшней»).

Захоплююча книга Валерія Солдатенка, що є чудовим зразком високопрофесійної та вишуканої історичної персоналістики ще раз підтверджує згаданий історичний «закон відплати». Підтверджує, незважаючи на позицію автора для якого революція не є завжди безперечним злом – навпаки з класичних марксистських позицій він розглядає її як необхідний етап історичного розвитку. Однак абсолютна об'єктивність автора, відсутність нав'язування ідеологічних уподобань дає можливість читачам самім побачити трагічну долю провідних діячів української революції (яку, звичайно, не можна розглядати у відриві від революційних процесів на всій території колишньої Російської імперії та інших європейських країн), що заплатили смертю, вигнанням та зламаними долями за свої вільні чи невільні помилки.

В монографії на базі величезного масиву архівних та інших джерел (значна частина з яких вперше введена до наукового обігу) талановито показуються постаті політичних діячів революційного лихоліття, які раніше були просто прізвищами з визначенням їх політичної приналежності. Значна частина з них – люди високообдаровані, які без сумніву, змогли б внести значний внесок у культуру, науку чи ту ж політику (але не руйнівного, а еволюційного напрямку). Однак всі здібності, щирі душевні пориви, молодість (а революція творилася переважно людьми молодими), інколи й саме життя було кинуто в жертовний вогонь революції. Здалеку він бачився полум'ям спокути, але насправді виявилося що за сяйвом ідей революційного звільнення стоїть все той же страшний Молох, для знищення котрого й робили революцію.

Але, при цьому їх миттєвий за мірками історії спалах був надзвичайно яскравим. Яскравим в першу чергу естетично. Адже інколи, як це не жахливо, ззовні естетичною буває навіть страшна катастрофа і ми, не думаючи в цю мить про людські страждання, можемо, наприклад, милуватися шедевром Карла Брюлова «Останній день Помпеї». І якщо погодитись з напівфаталістичним переконанням Наполеона Бонапарта, що «світом керує випадок», то мабуть можна погодитися і з думкою непочутого пророка (і одночасно ненависника) майбутніх революційних бурь Костянтина Леонтьева про те, що єдиним вічним і об'єктивним критерієм в історії є естетичний.. А за цим критерієм описувані у книзі постаті безсумнівно заслуговують високої оцінки.

Ще один вічний урок який необхідно винести із представленого дослідження революційної доби той, що політики які вважають мільйони своїх співвітчизників «неправильними» («прихильниками старого режиму», «контрреволюцінерами», «ворогами народу», «антинаціональними силами», «російськомовними манкуртами», «яничарами» et cetera – кожна епоха має свою людоненависницьку лексику) рано чи пізно опиняються в ситуації, коли й до них застосовують ту ж саму систему координат. Тому, якщо революції чомусь й вчать, то перш за все наступному – ніякі ідеологічні фантоми не можуть бути важливішими за звичайні права звичайних людей. Останні хочуть не так вже й багато – не бути об'єктом тоталітарної уніфікації з боку держави, вільно користуватися рідною мовою, ходити в свою церкву тощо. Коли б «полум'яні революціонери», які в більшості своїй були щиро відданні обраним ідеологемам, це вчасно зрозуміли, то не довелося би ще одному нашому всесвітньо відомому земляку – Максиміліану Волошину написати вже у сталінські часи трагічні рядки:

 
Революция губит лучших,
Самых чистых и самих святых,
Чтоб, зажав в тенетах паучьих,
Надругаться, высосать их.
 

Ще я не можу не сказати кілька слів про автора, якого знаю багато років не тільки як одного з найбільш фахових і чесних українських істориків. Валерій Федорович ніколи не боявся писати те, що думає, а не лакейські виконувати на «історичному фронті» вказівки згори. Він був незручний у радянську добу, коли комуністично-правовірні колеги (які пізніше всі, як один, оспівували бандерівських злочинців проти людства та інше сміття історії) підозрювали його у недостатній відданості «керівним та направляючим» ідеям КПРС. Він став незручним і при владі майданних заколотників, коли відмовився поступатися своєю совістю вченого і готувати антиросійські фальсифікації про масовий голод 1932—1933 років як геноцид українського народу. Не буду казати очевидного – як дорого зараз коштує зберегти честь дослідника, зберегти «душу живу» і як мало хто це міг зробити, відмовившись продатися вельможним покупцям за гроші та посади.

З історичною концепцією, в тому числі поглядом на революційний час, автора можна погоджуватися чи ні, розділяти його світогляд чи дискутувати, але праця професора Валерія Солдатенка дає вагомий привід замислитися над нашим минулим, а значить й майбутнім.

Дмитро Табачник,

доктор історичних наук

Вступ

Найвище покликання науки – прагнути збагнути сутність світу, закономірності його розвитку в усьому нескінченному різноманітті проявів. Завдання гуманітарного сегмента перманентно нагромаджуваних наукових знань – намагатись максимально наближатися до реалізації означеної мети щодо сенсу і змісту суспільного життя. Особлива роль тут належить історичній науці, представники якої мають зосереджувати зусилля на вивченні, поясненні, оцінці суспільних явищ, тенденцій і процесів.

Своє призначення історична наука часом виконує ефективно і якісно, а часом – незадовільно, навіть деструктивно. Втім, останнє швидше стосується не науки як такої (у строгому розумінні слова), що просто не може нести в собі негативного заряду, а її корисливого використання на догоду певним інтересам і розрахункам. Тоді тінь сумнівів, недовіри падає на всю історичну галузь знання, на всі спродуковані в її «цеху» публікації – від документальних видань і серйозних монографій до газетних реплік. В емоційному запалі нерідко доходить до твердження, що історикам взагалі не під силу «докопатися» до справжньої істини, а відтак вони без кінця перелицьовують свої праці (з підручниками включно), вдаються до безсоромних маніпуляцій фактами, документами, тобто незмінно фальсифікують знання про минуле.

Гносеологія цього феномена сама по собі не надто складна. Кожне нове покоління істориків цілком виправдано «переписує історію», намагаючись з позиції найновітніших наукових досягнень і надбань досвіду переоцінювати вдіяне й пережите попередніми поколіннями. Однак до цього природного процесу незмінно долучаються сили (передусім – політичні), які прагнуть так препарувати, подавати наукові дані, не зупиняючись перед їх свідомим спотворенням, щоб одержати вигоду. В умовах розшарування суспільства в полі їх впливу опиняється чимало тих, хто фахово займається історією (у наукових закладах, вузах, школах, засобах масової інформації тощо), її пропагандою. В результаті грань між суто науковими дослідженнями і кон'юнктурними публікаціями на історичну проблематику істотно розмивається, породжуючи у пересічного читача обурливі рефлексії, однак не даючи йому скільки-небудь надійних, перспективних орієнтирів, деформуючи масову свідомість.

Одним із наочних прикладів тут можуть слугувати ставлення до таких іманентних природі людського суспільства проявів як революції. Якщо ще не так давно в працях радянських істориків революції поставали як невідворотна закономірність розвитку, як «локомотиви історії», як природний шлях кардинальних прогресивних якісних зрушень, то нині дедальшого поширення набувають зовсім протилежні висновки й оцінки. Революції зображуються, тлумачаться як зло, нещастя, невмотивована кара, криваві випробування, які випадають знедоленим народам, націям (передусім, звісно, українцям). «Списуючи» на їх рахунок практично всі попередні невдачі й наявні проблеми, політичні лідери наперебій запевняють електорат у тому, що вони більше революцій не допустять (не варто тут вдаватися у безпредметні дискусії з тими, хто не розуміє, що подібні феномени непідвладні суб'єктивним бажанням і впливам).

У подібного роду умоглядних конструкціях і схемах революціонери постають страхітливими монстрами, які начебто не мали ніякої іншої мети, як оманно заводити суспільство у глухі безвиході, супроводжувані ріками людських сліз і морями крові. Саме так узагальнююче виглядає домінантна точка зору сучасних істориків щодо натхненників, організаторів, провідників революцій середини XVII століття і 1917—1920 pp. в Україні. Як то не прикро констатувати, але на сьогодні не можна назвати жодної особистості, політичного, державного діяча означених періодів, які б не зазнали брутальних критичних нападок. Звісно, було б зовсім невиправдано намагатися зображати лідерів обох революцій лише в світлих тонах, з апріорі позитивними оцінками. Однак наукова об'єктивність вимагає підходити до кваліфікації вдіяного тією чи іншою мірою особистістю неупереджено, ретельно зважуючи кожен її крок, лінію поведінки з позицій інтересів нації, соціуму, перспектив суспільного прогресу. Надзвичайно важливо при цьому враховувати, наскільки реалістичними могли бути інші, альтернативні варіанти дій, не підміняти конкретно-історичні обставини і результати абстрактними, загальними міркуваннями. Для правильних історичних оцінок важливо мати на увазі не те, що той чи інший політичний, громадський діяч не зміг зробити, порівнюючи зі своїми наступниками, а на що він спромігся щодо попередників. Не зайве у ряді випадків вдаватися і до історичних паралелей, які здатні допомогти наочніше уявити рівень складності обставин, у яких доводилось приймати й проводити в життя конкретні рішення.

Пропонований збірник біографічних нарисів має на меті дати читачеві концентровану інформацію про реальний внесок найпомітніших діячів революційної доби 1917—1920 pp. у розвиток подій, їх реакцію на виклики часу. Всі вони залишили достатньо рельєфний слід у житті нації. Їх прізвища фігурували в сотнях і тисячах важливих, іноді – справді доленосних документів, а від позицій, вчинків і дій багато в чому залежав вектор розвитку великого європейського народу на одному з переламних рубежів вітчизняної історії.

У цій книзі подані короткі матеріали про когорту тих, хто стояв біля витоків відродження нації, розробляв платформу Української революції, керував її втіленням в життя, очолював політично-координаційний центр національної державності, – М. Грушевського, В. Винниченка, М. Махновського, Д. Дорошенка, П. Христюка, С. Голубовича, М. Порша. Серед тих, хто намагався протиставити республікансько-демократичному (народоправному) варіанту державотворення гетьманську альтернативу, особлива роль була відведена П. Скоропадському і Ф. Лизогубу, яким присвячено окремі розповіді.

Значне місце в подіях революційної доби посідає період Директорії УНР, коли, поряд з деякими вже названими особистостями, на перші ролі вийшли С. Петлюра, М. Шаповал, В. Чехівський, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Прокопович. Західноукраїнську Народну Республіку найбільш яскраво репрезентують К. Левицький і Є. Петрушевич.

Поряд із національно-визвольними і державотворчими процесами всі чотири означені роки у тісному зв'язку і взаємопереплетенні з ними розвивалася соціальна революція, на вістрі якої в Україні знаходились більшовики, націонал-комуністи Ю. Медведев, Є. Бош, В. Затонський, М. Скрипник, Ф. Сергеев, Г. П'ятаков, Е. Квірінг, С Косіор, X. Раковський, Г. Петровський. Без з'ясування їх ролі у тогочасних подіях особистісний зріз проблеми залишався б неповним.

І, зрештою, апогеї соціального і національного протиборства значною мірою віддзеркалилися в діях і долях воєначальників армійських формацій різних політичних таборів – А. Денікіна, Н. Махна, П. Врангеля, М. Фрунзе.

Об'єднані в одному виданні нариси про названих особистостей, гадається, дають змогу придметніше уявити сутність і динаміку тогочасних подій, максимально унаочнити тенденції, зміст, характер боротьби, одержати додаткові аргументи щодо історичних результатів буремного часу. Та найголовніше, є додатковий шанс ще раз неупереджено поглянути, а то й розібратися, у ролі суб'єктивного чинника – окремого індивіда у суспільному поступі.

* * *

При підготовці біографічних нарисів, цілком природно, головний акцент робився на з'ясуванні позицій кожного з тогочасних діячів, на персональному їх внеску у революційну справу, розв'язання нагальних питань суспільного розвитку. Однак при цьому зверталася увага і на ті аспекти життєвого досвіду у дореволюційний час (а відповідні сюжети свідомо розширювалися), які допомагають краще зрозуміти орієнтації, ідейний багаж учасників подій 1917—1920 pp. Рівною мірою збільшувалася питома вага матеріалів про післяреволюційний час, якщо вони органічно, «генетично» виявлялися поєднаними з буревійною добою, стали прямим продовженням справ тієї чи іншої особистості в умовах, шлях до яких прокладався їхніми ж стараннями та зусиллями у попередні роки. Особливе місце відводилося характеристиці творчого, передусім історіографічного спадку діячів революційного часу. Такий елемент дає додаткову можливість відтворювати внесок кожної особистості у прогресивний поступ не лише, так би мовити, безсторонньо і «з боку», а й через власні оцінки учасників подій, мати в результаті змогу проникнути в мотивацію тих чи інших кроків, вчинків, поведінки, визначеніше, точніше співвіднести задуми, реалії та осмислення вчиненого на одному з переламних рубежів вітчизняної історії.

До кожного з нарисів додається коротка бібліографія праць (звісно, при їх наявності) видатних особистостей революційної доби, яка краще за що б то не було інше засвідчує їх справжній рівень інтелекту, ерудиції, значною мірою демонструє їх творчий потенціал.

Подаються також і основні публікації, знайомство з якими може тією чи іншою мірою збільшити обсяг знань про діячів 1917—1920 pp.

Назви нарисів у більшості запозичені з творів, висловлювань тих особистостей, кому присвячені відповідні сюжети, або з оцінок інших діячів – колег чи, навпаки, суперників. У багатьох випадках вони можуть слугувати повноцінними епіграфами до подвижницького життя, справді історичних діянь «героїв» пропонованих матеріалів.

«Я сам прийшов до політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним»
(Михайло Сергійович Грушевський)

Визначний науковець, неперевершений літописець української історії, громадський і політичний діяч народився 17(29) серпня 1866 р. в Холмі (нині – Польща). Походив він з давньої, відомої з XVIII ст., але бідної родини Грушів (пізніше – Грушевських), що проживала в Чигиринському повіті на Київщині. Його батько – Сергій Федорович – здобув вищу духовну освіту, але, не прийнявши освячення, вдався до педагогічної діяльності, був автором популярного в Росії підручника слов'янської мови, викладачем греко-католицької гімназії у Холмі. Мати – Глафіра Захарівна Опокова (Опоцкевич) – теж була з роду священиків на Київщині.

Сім'ї довелося чимало змінювати місця помешкання: Кавказ, Ставрополь, Владикавказ. Відірваний від українського ґрунту, юний Михайло з жадобою сприймав будь-що українське: мову, пісню, звичаї. Особливий вплив тут справили численні батькові оповідання, які він із захопленням слухав. Навчаючись у Тифліській гімназії, перечитував усе, що тільки можна було знайти в місцевих бібліотеках, про Україну. Мріяв стати українським літератором, почав писати художні твори і деякі з них надрукував. Поступово переважив інтерес до української історії.

Під час навчання на філологічному факультеті Київського університету (1886—1890 pp.) особливого впливу зазнав від професора В. Антоновича. Уже студентом Михайло Грушевський не лише видрукував ряд наукових статей, але й підготував кілька солідних високопрофесійних праць.

Як досить зрілий фахівець був рекомендований на створювану кафедру української історії Львівського університету. 1894 р. захистив магістерську дисертацію і почав читати лекційні курси, поринув у активну громадсько-наукову, організаційно-публікаторську роботу.

Редагував «Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка» (публікував у них численні власні наукові розвідки), а з 1897 р. очолив і саме товариство, започаткував окремі серіали – «Джерела (Жерела) до історії України-Руси», «Етнографічний збірник» та ін. Багато працював у різних архівах Росії, Австро-Угорщини, заснував Археографічну комісію.

У цей час дуже зблизився з І. Я. Франком, з 1898 р. вони спільно редагували «Літературно-науковий вісник».

Задумавши ще в юнацькі роки підготувати фундаментальну історію України, з 1897 р. почав видавати «Історію України-Руси» (до 1906 р. вийшло в світ п'ять томів, частину з них (І—III) перероблено наново й видано вдруге, в тому числі німецькою мовою). В 1904 р. видав стислий «Очерк истории украинского народа» російською мовою.

Писав постійно публіцистичні статті для періодичних видань Росії, намагаючись привернути увагу до українського питання, популяризувати українську історію. Деякі з них згодом увійшли до збірки «Освобождение России и украинский вопрос». Науковою і громадсько-політичною діяльністю М. Грушевський нажив собі чимало ворогів як в Росії, так і в Австро-Угорщині, в тому числі (і, природно, особливо) серед поляків. Підтримуючи то народовців, то їх суперників, вважався сепаратистом, самостійником. На Наддніпрянщину міг в ті роки приїжджати здебільшого нелегально.

З 1906 р. діяльність М. С. Грушевського переноситься до Києва, де відтоді видається і «Літературно-науковий вісник», до кожної книжки якого Михайло Сергійович вміщував статті з українського життя, зібрані потім в окремий том «З біжучої хвилі». Входив до редакції щоденника «Рада». В 1907 р. був обраним головою щойно створеного Українського наукового товариства.

В 1911 р. двома виданнями вийшла дуже схвально зустрінута «Ілюстрована історія України». До початку імперіалістичної війни встиг випустити ще три томи «Історії України-Руси», а значну частину праці перекласти і видати окремими випусками російською мовою.

В 1913 р. після чергових ідейних суперечок з галицькими націонал-демократами Михайло Сергійович зрікся керівництва і редакторства в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, а також вирішив облишити кафедру в Львівському університеті.

Здійсненню нових численних наукових проектів у Києві зашкодила Перша світова війна. Перебуваючи на відпочинку в Карпатах (Криворівня), Михайло Сергійович з початком військових дій не міг повернутися ні до Києва, ні до Львова. Довелося добиратися додому через Відень – Італію – Румунію. Проте, коли дістався в середині листопада 1914 р. до Києва, був заарештований. Хоча труси і в Києві, і в Львові жодних обтяжуючих аргументів не дали, М. Грушевського в лютому 1915 р. було призначено до висилки етапом до Сибіру. Проте клопотаннями петербурзьких знайомих з Академії наук (передусім академіка А. Шахматова) місце заслання було змінено спочатку на Симбірськ, з осені 1915 р. – на Казань, а роком пізніше – на Москву. Перебуваючи під наглядом поліції, позбавлений прав педагогічної діяльності, М. Грушевський «відводив душу» в інтенсивній науковій роботі. Інколи щастило вміщувати і статті до російських газет, в яких робились спроби боронити українську справу, оскільки під час війни посилилися шовіністичні атаки на українство, на його домагання.

Заслання перервала Лютнева революція. Обраний заочно головою Центральної Ради, М. С. Грушевський телеграмою був викликаний до Києва, куди й прибув 13 березня. Щоправда, по дорозі з Москви його спіткало нещастя. Загорівся залізничний вагон, в якому їхав Грушевський з родиною, і не вдалося врятувати численні рукописи, книги, що їх віз вчений додому.

Обрання Михайла Сергійовича головою Центральної Ради було, звичайно, визнанням, передусім, його величезних наукових заслуг, його беззастережного авторитету в колах українства. Очевидно, вибір в цілому був вдалим. Розмірковуючи рівно через рік над своїм життям, над новітніми подіями, Михайло Сергійович напише: «Я сам прийшов до політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним – тільки він мусить бути проведений відповідно широко».

Звичайно, цитується лише перша частина наведеної думки, хоч не менш знаменна, варта уваги, практичного застосування і друга її частина як досить повчальний висновок – урок видатного вченого, мислителя, що з волі обставин змушений був стати біля державного, політичного керма корабля в розбурханому океані революції.

На початку 1917 р. крупних, беззастережно впливових особистостей-проводирів український рух ще не висунув. Можна стверджувати, що Лютнева революція захопила його лідерів значною мірою зненацька. Незважаючи на ясність стратегічної, кінцевої мети цього руху, його керівники не мали скільки-небудь чітких орієнтирів на найближчу перспективу, не оформили в конкретну політику лозунги, свої чергові кроки. Для теоретичного обґрунтування тогочасного, нагального політичного курсу М. С. Грушевський був, мабуть, порівняно найбільше підготовленим.

Ґрунтовне знання ним історії українського народу, його становища, проблем, його інтересів, вражаюча працездатність, як і інші видатні потенційні наукові можливості, явно вирізняли Михайла Сергійовича серед когорти тогочасних діячів, здійнятих на гребінь потужною революційною хвилею. І якщо до недоліків керівництва Центральної Ради можна віднести відсутність достатнього політичного досвіду його голови, брак бажаної політичної волі, належної настирливості, цілеспрямованості, сміливості, послідовності, здатності до політичних маневрувань і навіть шахрайства (це завжди було певною мірою властиво професійним політикам), а натомість являлись, як багатьом здавалось, надмірні інтелігентність і академізм, то, певно, перевершити М. Грушевського як теоретика Української революції навряд чи кому було дано. Тому зовсім не вмотивованими, несправедливими слід визнати пізніші закиди декого з його колег, які вважали, що замість того, щоб якомога швидше охоплювати справи Центральної Ради та нації і народжуваної державності, професор-академіст безпосередньо на відповідних засіданнях пописував брошурки, здійснював коректуру версток і т. п.

Важко взагалі на терезах історії визначити, що було для Української революції важливіше, ефективніше. Проте незаперечне одне: написані професором М. Грушевським твори стали могутньою ідейною зброєю, запліднили український рух конкретною програмою, лозунгами боротьби в революції, стали стрижнем, каркасом концепції Української революції.

Між тим, сам Михайло Сергійович в автобіографічних спробах дуже скромно оцінював власну роль у тогочасних подіях. «Пробув я головою Центральної Ради тринадцять місяців, до кінця її існування. Тяжке і відповідальне було це становище. Вороги українства, які і давніше пеклом на мене дихали, в своїм засліпленню, вважали мене і автором українського руху і винахідником української мови, тепер особливо всіли на мене своїми лайками і погрозами. А найтяжче ставало, коли не було згоди й між своїми – а так мусіло бути в міру того, як приходилося вирішувати ріжні питання дальшого життя. При тім же, хоч всяку відповідальність валили на мене, в дійсності мав я дуже обмежений вплив і то моральний тільки: юридично моя роль була чисто формальна, як голова Центральної Ради я проводив її зборами та репрезентував її на вні.

Рішала у всяких справах більшість, а вся екзекутивна власть була в руках Ген. Секретаріату».

Нині важко сказати, чому голова Центральної Ради в автобіографічному листі до канадських українців, надрукованому в квітні 1920 р. в тижневику «Голос України», так применшує свою роль, свою політичну вагу в подіях 1917 р. Де б він не виступав – у Раді, на різних представницьких зборах, на з'їздах, на мітингах, – його сприймали як найвпливовішого українського діяча.

Під час появи на людях (на трибуні, наприклад) та після виголошених промов йому незмінно влаштовували гучні овації. І, очевидно, якнайбільше визначали його неперевершений авторитет не так його колишня наукова слава, вміння по-професорськи «тримати» в напрузі будь-яку аудиторію чи імпозантність вигляду, як адекватна реакція на поточні події, втілення у виступах, публікаціях, вчинках інтересів широкого українського загалу.

Його позиція, звичайно, визначала спрямованість, зміст схвалюваних документів.

Тому-то за весь час існування Української Ради жодного разу не виникало питань про можливість заміни М. С. Грушевського на посту голови, а Всеукраїнський конгрес (6—8 квітня 1917 р.) з просто-таки тріумфальною одностайністю обрав його на цей високий пост. Михайлові Сергійовичу навіть не дозволили залишити посаду на власне бажання. Сам він про це написав так: «В серпні по піврічній роботі, дуже я просив мене звільнити з того обов'язку, але ріжні партії настоювали на тім, що моє уступленє збентежить громадянство, яке й так непокоїться трудною ситуацією (саме тоді російський уряд нарушив договір з Ц. Радою в справі України). Через те зіставсь і вже більше не підіймав сього питання, щоб «не бентежити» людей, хоч був дуже знесилений».

Отож, цілком впевнено можна свідчити про надзвичайно великий, майже абсолютний вплив М. Грушевського на Центральну Раду. Інша річ, що для цього йому ніколи не доводилося вдаватися до застосовуваних професійними політиками владних засобів.

Характерною і, очевидно, привабливою особливістю Української революції, зокрема, було те, що на чолі її опинилися справді творчі інтелігенти, які здійснювали, так би мовити, «розумовий» вплив на події. І навіть через певний час, у рік свого шістдесятиріччя (1926 p.), доповнюючи свою попередню автобіографію, Михайло Сергійович з притаманною йому вродженою скромністю писав: «Чотирнадцять місяців існування Укр. Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918), котрою Грушевський був весь час головою, наповнили його час перед усім політичною роботою, але поруч того він писав і на біжучі політичні питання, друкуючи статті (спочатку в час. «Нова Рада», потім в «Народній Волі» й окремі брошури. («Хто такі українці і чого вони хочуть?», «Звідки пішло українство», «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії і федерації», «Українська Центральна Рада й її універсали».)

Друкував також науково-популярні річі (Всесвітня історія, кн. 2 і 3 (цю роботу було розпочато ще в Симбірську і Казані. – В. С), «Переяславська угода України з Москвою») та передруковував свої давніші писання новими виданнями. Робив се не тільки з огляду на вимоги моменту, але і для заробітку, бо стратив всі інші джерела своїх прибутків і жив виключно літературним заробітком, бо праця в Ц. Раді ніякого доходу не давала».

Можна зрозуміти, чому в 1926 p., коли вже був радянським академіком, членом президії Академії наук Радянської України, Михайло Сергійович свідомо «приглушував» питання про свою політичну діяльність у 1917—1918 pp., натомість наголошував начебто на науково-публіцистичній роботі. Однак для справи революції, для української справи ця робота була аж ніяк не другорядною. Згадані брошури, разом з публікаціями в періодиці, якраз і склали теоретичну основу, сумарно обґрунтували політичну концепцію Української революції.

Майже всі згадані брошури (обсяг їх звичайно близько друкованого аркуша – 16—30 сторінок) було видрукувано в друкарні товариства «П. Барських» в Києві. Деякі вийшли двома виданнями – «Звідки пішло українство і до чого воно йде» – і навіть трьома – «Якої ми хочемо автономії і федерації» (не кажучи ще про віденське видання). Вони коштували дуже дешево і були надзвичайно поширеними в 1917 p., мали безперечний вплив на формування світогляду, політичних переконань широких кіл українства.