Kitobni o'qish: «Листи»

Глава 1. Несподівана знахідка

– Привіт, Саш!

– Ооо, Сашка!

– Сашко! На роботу спішиш?

Ось так звичайно починався мій день. У містечках всі знають одне одного ледь не з дитинства, а я був наче кінозіркою якоюсь. І все тому, що займаюся трішки дивною справою.

Узагалі, я тримаю невеличку кав’ярню, що дісталася мені від дідуся. Ні, це не через неї мене усі знають. Але кав’ярня є моєю гордістю та єдиним місцем роботи у місті.

Скільки себе пам’ятаю, я завжди тут жив. Звісно, коли вчився, то приїжджав лише на канікули, але все ж. Це було моє місто. І де б я не побував, воно міцно трималося за свій теплий закуток у серці. Але найбільше я любив свою кав’ярню.

Та що там любив – обожнював! Усе моє дитинство промайнуло в ній. Я навіть нічого не змінював: усе ті ж дерев’яні меблі, столи, накриті клітчастими скатертинами, в кутку потріскував вогонь у справжньому каміні… Кав’ярню сповнювали затишок та почуття приємної ностальгії. Не даремно завжди було багато охочих побувати тут: сховатися від зовнішнього світу, від усіх його проблем за чашкою запашного американо з молоком.

Двері уже відчинені, робота кипить. Мій новий адміністратор – Катя – добре виконувала свої обов’язки. Щойно я увійшов, озвався дзвоник, і вона вискочила з кухні з нотатником в руках.

– Олександре Олеговичу, у нас партія кави затримується і…, – одразу заторохкотіла вона.

– Кать, який у біса Олександр Олегович, ми з тобою зі школи дружимо! – з осудом глянув я на дівчину і провів рукою по волоссю, змітаючи дрібні сніжинки. – Скільки разів тобі повторювати – просто Саша.

– Добре-добре, – неуважно відповіла вона. Катя чудово знала, що я не люблю, коли мене кличуть по батькові. Їй просто подобалося мене дратувати. – Гаразд, Сашо, – навмисно підкреслила вона, – партію кави ще не доставили, і у нас проблема з другою кавоваркою на кухні. Майстра я уже викликала.

– Молодець! І що б я без тебе робив?

– Навіть і не знаю.

Дівчина підморгнула, крутнулася на каблуках і знову побігла на кухню. Я лише зітхнув. Як добре, що вона у мене є! Не знаю, що б робив без цієї непосиди. Може збільшити їй платню? За звичкою, я знову пригладив волосся і рушив у свій кабінет: скоро розпочнуться свята, а ми досі не прикрасили жодного куточка кав’ярні.

– Ага, синку, ти уже прийшов!

Тато глянув на мене поверх окулярів і повернувся до паперів.

– Тут звіти за минулий квартал. Ми знов у плюсі!

– Знаю, тату, – я підійшов до одного зі стелажів і почав ритись у папках. – Слухай, ти можеш порівняти наші прибутки до того, як прийшла Катя і після?

– Я тобі й так можу сказати, та думаю ти і сам здогадуєшся, що вони зросли.

– Так-так, знаю…

– Я відразу радив тобі найняти її на роботу!

– А мені здавалося, що ти якраз був проти, – я посміхнувся. – Та справа не в цьому. Я хочу підвищити їй зарплату.

– Хм…, – батько відірвався від звітів і поглянув на мене. – Хм, – знову хмикнув він. – А ти в цьому певен?

– Не знаю, мені здається, вона на це заслуговує, – нахмурився я.

– Синку, в неї і так заробітна плата вища ніж у більшості адміністраторів міста. Гадаю, просто потрібно зменшити їй навантаження. Розгрузити її.

– Пропонуєш мені повернутися до цього занудства? – губ ледь торкнулась усмішка. Чесно кажучи, я не мав нічого проти. Мені й самому набридло нічого не робити.

– Так, саме так, – просяяв батько. – Та й тобі буде чим зайнятися! Ти ж так і не почав писати наступну книжку. Чи…?

– Ні, не почав.

Ну ось ми й прийшли до мого загадкового роду заняття. Я – письменник. Принаймні був ним з півроку тому. Мої книги розлетілися з такою легкістю, я отримав безліч нових замовлень от тільки… у мене пропало натхнення. Зникло, розчинилось у повітрі. Півроку тому я почав писати книгу, але мені так і не вистачило духу її завершити. Батьки далі мене підтримували, однак для себе я уже все вирішив – з письменництвом покінчено. Музи немає.

Тому тепер я займаюся кав’ярнею. Так, я ще не надто досвідчений (врешті, мені лише двадцять три), тому здебільшого керує батько. Хоча кав’ярня за паперами є моєю, але я радий посаді адміністратора. Не готовий ще до такої відповідальності.

Розпрощавшись із татом, я грюкнув дверима і кинувся допомагати Каті. Але здається, дівчині не дуже-то й потрібна була моя поміч. Усе ж таки, кав’ярня невелика й роботи у ній не так уже й багато, тому я пішов туди, куди Каті дорога була закрита: поліз на горище за новорічними прикрасами та ялинкою.

Катька була дуже рішучою, сміливою, але у неї була одна слабкість – вона ненавиділа наше горище. Ще в дитинстві я лякав її привидами та щурами, які буцімто там живуть, й вона досі боялася туди заходити. Тому я зібрав усю свою чоловічу мужність в кулак і поліз туди сам, у компанії старого лише блимаючого ліхтаря.

На горищі, як і в старі добрі часи, було душно та сухо. Сюди підіймалось усе тепло із залу, тому спека була немов улітку. Не маючи наміру спітніти, я швидко окинув горище у пошуках прикрас. Вони, як завжди, стояли далеко у кутку, затягнуті павутинням, яке павуки встигли сплести за рік. Скоро їм доведеться розпочинати свою клопітку витончену роботу заново.

Ялинку закинув на плечі, взяв у руки цілий стос коробок і всі пакунки з прикрасами для кав’ярні і поволі посунув до виходу. До мене лише згодом дійшло: а як же я спущуся?

– Катю!! – голосно крикнув я. Жодного результату. – Кать!

– Чого тобі? – скрипнули двері до комірчини, і біля драбини нагору з’явилася моя помічниця.

– Лови! – і перший пакунок з ялинковим дощиком полетів просто на дівчину.

Почулося гучне «Ааа!», та судячи зі звуку, Катя таки зловила пакунок. Одразу за ним полетіло іще кілька. Дівчина вправно їх впіймала і згодом справа дійшла до коробок.

– Гаразд, так діла не буде, – зітхнув я. Довелося визнати, що кидати коробки Каті було б не дуже розумно. Довелося взяти дві з них і поволі почати спускатися.

– Дивись не впади! – Катя вчепилася у хитку драбину і другою рукою уже намагалася дотягнутися до однієї з коробок. Спустившись іще на кілька сходинок, я звільнився від своєї ноші.

– Окей, слухай, – повернувшись нагору, крикнув Каті. – Тут залишилося всього нічого, якось сам усе спробую знести. Ти тільки підстрахуй.

– Добре! – почулося у відповідь знизу.

«Всього нічого» означало ще дві коробки та ялинка. Ага, геть нічого. Але легше вже знести все здразу аніж бігати туди-сюди по старезній драбині, що от-от розлетиться по частинах. Тому, я закинув ялинку на плечі, взяв дві коробки у кожну руку і поволі почав екстремальний спуск. Ялинка кололася, коробки не були важкими, але доволі об’ємними, що дещо заважало. Та найбільше мені заважали Катині крики.

– Сашо, ти здурів? Обережно! Куди ти стільки набрав? Важко було по-одному знести?! – викрикала вона, швидко забираючи у мене першу коробку.

– Так, важко! – не витримав я.

І це була фатальна помилка. У правій руці залишилася друга коробка, а ліва уже порожня. Через це тримати рівновагу було вкрай важко. Я спустився ще на сходинку, потім ще на одну і – трісь! Відволікшись на свою крикливу адміністраторку, я надто перегнувся назад і, втративши рівновагу, шубовснувся з драбини. Просто на дерев’яну підлогу. Наче мішок із картоплею, їй-богу.

Не знаю чому, але мене це вкрай розсмішило. Тому я лежав, розпластавшись, на новорічній ялинці й реготав мов навіжений. Добре, що нічого не боліло.

– Ти як – цілий? – підбігла стурбована Катя.

– Ага, цілісінький. Якби ж ти менше кричала, то було б ще краще, – через сміх вимовив я і повільно сів.

– Ідіот! – мені вмазали гучного запотиличника. – Здається, ти конкретно вгатився головою! От нема чого відразу все на собі тащити!

– Катька, та заспокойся ти, – сказав я. – Нічого не сталося. Ну, трішки забився. Не страшно.

– Не страшно! – повторила вона. – Та йди ти, Сидоренко!

І, рвучко від мене відвернувшись, вона зникла за дверима. А я так і залишився сидіти на погнутій нещасній ялинці, приголомшено дивлячись їй вслід. Треба ж було так упасти! Чому Катька не може посміятися разом зі мною? Все ж, дівчата такі дивні створіння…

Прикрашати кав’ярню я зміг почати аж у кінці робочого дня. Людей було уже мало, надворі починало темніти, і я якраз перестав реготати щоразу, коли згадував своє феєричне падіння. Саме пора взятися за прикрашання.

І ось почалося це дійство. Розпаковано усі коробки, витрушено зміст усіх пакунків, а ялинка – уже розправлена та полагоджена – гордо стоїть біля величезного вікна поряд із входом. Ми з Катькою за барною стійкою розмірковуємо, де що розмістити.

– Ммм… Думаю, ось це піде сюди, – Катя кивнула на новорічний дощик, схожий на ялинкову гілку, вкриту снігом і постукала по стільниці. – І ще додати ось ці гірлянди, кольорові.

– Окей, погоджуюся, – кивнув я. – Тоді ялинку наряджаємо у червоно-золотистий і золотисті гірлянди на вікна.

– О, і Санту з оленями на цю стіну повісимо! – моя напарниця ткнула пальцем в одну з цегляних стін.

– Гаразд, з цим вирішили. Давай за роботу.

Залишивши Катю прикрашати усе дощиком, я взяв стілець і пішов розвішувати гірлянди на вікнах. Трішки скотчу й фантазії зробили своє – стоячи на хиткому стільці, я розглядав свою роботу. Ось зірки з гірлянд, ось ялинка… Одразу повіяло новорічним настроєм.

– Сашо!! – почувся зляканий крик Каті.

Знову вона кричить. Закотивши очі до стелі, я обернувся. Щось хруснуло. Ноги провалились і – бац! – я знову на підлозі. Та цього разу ялинка мене не врятувала. Болем віддавала потилиця, і все навколо почало темніти. Останнє, що я бачив – розмита пляма з довгим чорним волоссям. Здається, до мене підбігла Катя. Я втратив свідомість.

– Теж мені. Ідіот. Стілець він узяв! І не подивився, що він хитається? – почув я бурмотіння побіля себе.

Я розплющив одне око і спробував щось розгледіти. Здається, я лежу на дивані у власному кабінеті. Рука провела шорсткою поверхнею шкіри. Так і є, це мій диван. На кріслі біля мене сиділа Катя і не переставала бурмотіти явно не на мою користь.

– Що, вже оклигав, лихо ти таке? – запитала вона, скуйовдивши мені волосся. Я невдоволено скривився. Катині очі відразу стурбовано округлилися. – Вибач, болить?

– Ні, просто досить псувати мені зачіску! – я підмітив, що голос у мене – немов після сну. – До речі, котра година?

– Прекрасна година, щоб дістати по макітрі за свою халатність! – і я знову отримав запотиличника від свого адміністратора. Треба змінити тут порядки, бо інакше мене уб’ють.

– Ой, подумаєш!

– Так і прибила би, ідіота, але шкода руки бруднити, – фиркнула Катя і встала. – Збирайся, пора тобі йти додому.

– А що я так довго лежав? Ми закриваємося? – запитав я, повільно встаючи з належаного місця; голова гуділа і світ довкола чомусь гойдався, мов на хвилях, наче я був на кораблі, а не у кав’ярні. До горла підступила нудота.

– Ні, але ти йдеш додому, – Катя строго покосилася у мій бік. – Досить мені клопоту з тобою на один день. Тим більше, гірлянди ти таки розвішав, а дощик я й сама прикріплю.

– А може, я ще залишуся і… – почав було я, але Катька на мене шикнула:

– Пішли, проведу тебе додому, щоб з тобою ще щось не трапилося.

І вийшла з кабінету, грюкнувши дверима. От завжди вона так, з самої школи! Завжди любила вказувати, прямо тиран якийсь. Я зітхнув, потягнувся і, нарешті, встав з дивану. Моя куртка висіла поруч, на стільці. Швидко накинув її на плечі і рушив слідом за своєю подругою, трішки похитуючись.

З Катькою ми дружимо давно. У школі мене не дуже любили, а вона була наче Міс Популярність. Усі хотіли із нею дружити. А вона дружила зі мною. І це була неабияка причина для гордості.

Катька перша побачила мої книжки. Літературу вона не надто любила й за книгу сідала рідко, але мої прочитала усі. Романи, розповіді, оповідання – що б не написав, усе в першу чергу йшло до Каті. В решті, саме завдяки їй я і опублікував свою першу книгу. Ця вреднюга відправила її у редакцію. Я й не знав про це! Аж раптом мені дзвонять і просять прийти із рукописами… Моє життя склалося б геть по-інакшому, якби не вона.

Так, Катя справжня подруга, вірна. І розумна. А зараз, судячи по обличчю, дуже і дуже на мене зла.

– Катька, не злись ти так, – примирливо почав я, підійшовши до неї. – Я ж не навмисне.

– У тебе все «не навмисне», – кинула вона, різко розвернулася і рушила у сторону мого дому. – Ніколи не думаєш про те, що може статися.

– Не правда! Думаю, – мені довелося пришвидшити крок, аби наздогнати подругу. – Думаю, – ще раз повторив я, – просто нічого страшного не сталося. Не розумію, чого злитись…

– А коли я маю злитися? – Катя кинула на мене косий погляд, не збавляючи темпу. – Коли тебе у морг повезуть? Саш, так не можна…

– Ой, Кать, не вчи мене, гаразд? – у грудях росло роздратування. – Який морг? Від того, що зі стільця впав? Не сміши. Давай узагалі змінимо тему.

– Як скажеш, – і до мене дійшло, якої фатальної помилки я щойно припустився. – Може, тобі варто знайти собі дівчину, нарешті?

– Боже, за що? – кинув я кудись у небо. Катя уважно розглядала моє лице. – Мені зараз не до дівчини. Та й сама знаєш, я їм не дуже подобаюсь.

– Брехня, ти просто шукаєш відмазки, – Катька роздратовано склала руки на грудях. – Саша, тобі двадцять три роки, ти відомий, ну більш-менш, письменник і дуже навіть симпатичний хлопець. Ти що, боїшся з кимось знайомитися?

– Чого це я боюсь? Нічого я і не боюсь, – на вулиці сипав лапатий сніг; сумнівів не було: я зараз увесь білий. Струснув головою, зганяючи сніжинки, замислився. – Знаєш, а може і боюсь. Тільки не знайомитись, а того, чи мене приймуть таким, який є.

– Занудним ботаніком, який пише книжки? – дражливо перепитала Катя. – Чи класним хлопцем, який читає класні книжки, веселий, щирий і розбирається практично в усьому на світі?

– Та вже і не знаю, – я засміявся. Моя подруга теж посміхнулася.

– А я знаю! Ти класний! Просто деколи це потрібно, ну знаєш, показувати.

Вітер тріпав чорняве волосся, закриваючи від мене її обличчя, але можу посперечатися на що завгодно – вона закотила очі. Розумниця знайшлася.

Ми зупинилися. Новенька чотириповерхівка височіла над вуличкою, закриваючи собою частину неба. Її побудували геть нещодавно, десь два роки тому. Квартири розкупили ще до початку будівництва і батьки не могли залишитись осторонь. Тому тепер у мене власна трикімнатна квартира на першому поверсі. З невеликою кухнею, ванною і туалетом.

– Ага, може, колись, – відмахнувся я. Катя нарешті зупинилася й повернулась до мене. Руки вона так і не розплела.

– Не можливо і не колись, – пригрозила вона мені пальцем. – Дивись мені, Сидоренко! Даю тобі місяць аби з кимось познайомитися. Інакше візьму справу у свої руки.

– Давай без цього, окей?

Катька лише показала мені язика. Ясно, не відчепиться. Посміхнувшись, подруга міцно обійняла мене, поцілувала у щоку.

– Сашка, все в тебе буде гаразд. Пака!

Вона помахала мені і рушила вулицею. Катя жила неподалік, трішки далі від мого будинку. Через снігопад її силует швидко зник з виду, відгороджений білосніжною стіною. Я зітхнув і зайшов у під’їзд.

Тут тьмяно, хоч і сухо. Ще й якийсь дивний неприємний запах додався до застояного повітря, остаточно перехоплюючи подих. Довелося прикрити обличчя коміром куртки. Дякувати богу, я на першому поверсі і йти мені не далеко.

Попри стіну розташувалися поштові скриньки. У століття розвинутих технологій у них можна було відшукати лише непотрібну рекламу. За звичкою, вирішив таки туди заглянути. Засунувши руку у металеву коробку, намацав якусь шорсткувату поверхню. Папір на дотик не був схожим на звичайну рекламу. Збитий з пантелику, я витягнув свою знахідку.

У долоні лежав трішки погнутий конверт без зворотної адреси. Лише підпис красивим вигадливим почерком: «вул. Гарматна, будинок № 31, Квартира 2, перший поверх»…

Я вдихнула морозне повітря, запускаючи холод у легені, змушуючи тіло збадьоритися і прийти до тями. Очі різало від страшної невідповідності: де хмарочоси? Де МакДональтси? Де широчезні вулиці і довгі шеренги вічно шумних машин?

Довкола було так тихо, що здавалося, мене засмоктало у вакуум. Я роззирнулася довкола. Звичайна вузенька вуличка, переді мною не те, щоб височить, радше, стоїть новенька чотириповерхівка. Двері металеві, уже облуплені, у грязюці. Цікаво, і хто посеред зими знайшов грязюку? Та й де? Я зітхнула.

«Мері, тобі варто поїхати звідси. Ти все життя ховаєшся у мегаполісах! А щоб знайти нове русло, нове бачення – слід їхати від них подалі! Скажімо, у якесь непримітне містечко, про яке ніхто й не знає. Там тихо, спокійно…»

Аж надто спокійно, Макс! Знала б, куди заведуть твої поради – в житті б не піддалася. Це ж треба! Моє життя почалося у Києві, а тоді була Варшава, Мілан, Париж, Нью-Йорк, Лондон… ну чому не можна було шукати натхнення, скажімо, у Празі? Вона тихіша за Лос-Анджелес, чесне слово!

Але ж ні, замовнику потрібна реальна історія про реальних людей, які й у Києві-то наврядчи були. Що ж, буде йому історія. Але після цього я надовго поїду у відпустку кудись подалі звідси. І більше ніколи не поселюся в такому містечку, як це.

Я ногою штовхнула двері, ледь їх не вибивши: вони з гуркотом гримнули об стіну; посипалась дешева штукатурка, змушуючи зігнутись у приступі кашлю. Сяк-так, дочапала до старомодних подертих дверей своєї нової квартири. Закладаюся, розваг тут теж немає. Добре, якщо хоч Інтернет працюватиме.

На щастя, квартиру здали більш-менш у хорошому стані. Звісно, не те, до чого я звикла, та все ж. Меблі ще з часів СРСР, дерев’яна підлога. З огляду на все це, пластикові вікна в інтер’єр геть не вписувались. На підвіконні у вітальні стояв роутер, а біля нього записка з паролем для підключення. Ну хоч від світу мене не відрізали.

Телевізор – старенький, квадратний, із старим запилюженим пультом – теж був тут. Не без труднощів його вдалось увімкнути: екран засвітився, залунав голос якогось невідомого мені чоловіка. Я узагалі рідко дивлюсь телебачення, але робити нічого, а так хоч час згаю.

Велике вікно вітальні притягувало і я не втрималася від спокуси визирнути надвір. Тихо й мирно. Ніяких машин, ніяких людей. З неба у своєму звичному танку летіли сніжинки, виконуючи складні па, закручуючись у сальто й піруети. Я так захопилася їхнім танцем, що не одразу помітила людину, що крокувала тротуаром. Високий молодий чоловік у чорному пальто, комірець піднятий, на носі окуляри. Він видався мені, на диво, знайомим. Чоловік зайшов у мій під’їзд.

Я кинулася до вхідний дверей, прислухаючись до кроків у коридорі. З опаскою, ніби боячись, що він мене помітить, зазирнула у вічко. Двері стояли так, що було видно невеличку площадку з поштовими ящиками. Чоловік стягнув комір, смішно підскочив, струшуючи сніг. У нього темне, коротко стрижене волосся, квадратне підборіддя і виразні – аж надто виразні – скули. Коли він почав підійматися сходами, ледь стрималась, щоб не скрикнути. Я знаю цього хлопця! То був мій одногрупник, ми разом навчалися на журналістиці в Києві. Здається, він став письменником. То чому ж він тут?

Хлопець (бо мені уже язик не повертався назвати його чоловіком) зупинився біля дверей навпроти, витягнув ключі, відкрив двері й зайшов усередину. Коли двері зачинилися, на моєму обличчі розповзлася хитра посмішка.

У кишені задзеленькотів телефон і я підскочила від несподіванки. Дзвонила моя найкраща подруга, Кріс. Одним рухом зняла слухавку:

– Алло, кицю, привіт! Ну як тобі богом забуте містечко?

– А не так вже і погано, Кріс. Знаєш, не так уже й погано…