Kitobni o'qish: «Американська трагедія. Книга 2»
Книга третя
Розділ I
Округ Катаракі простягається від околиці селища, відомого під назвою Бухти Третьої милі, на п’ятдесят миль на північ до канадського кордону і від Сенашету та Індійських озер на сході на тридцять миль завширшки до річок Скелястої і Скарф. Більшу частину цього простору становлять безлюдні ліси й озера, але де-не-де розкидані і сільця та селища, як-от Кунц, Грасс-Лейк, Північний Уоллес, Браун-Лейк; в головному місті Бріджбурзі налічується не менш як дві тисячі жителів з п’ятнадцяти тисяч населення всього округу. На центральній площі міста – будинок суду, старий, але не потворний, прикрашений баштою з великим годинником, а над ним завжди кілька голубів; на цю площу виходять чотири головні вулиці містечка.
П’ятниця, дев’яте липня; у приміщенні суду в своєму кабінеті сидить слідчий Фред Хейт – рослий, широкоплечий чоловік із сивіючою бородою, якою міг би пишатися старійшина мормонів. У нього широке обличчя, величезні руки та ноги і відповідних розмірів постать.
В той час, коли починається наша розповідь, – приблизно о-пів на третю після полудня, – Хейт ліниво перегортав передплачений ним з бажання дружини каталог магазина, що висилає покупки поштою. Придивляючись до цін на черевики, куртки, шапки і шапочки для своїх всеїдних п’ятьох дітлахів, він помітив зимове пальто для себе – пальто солідного розміру, з великим коміром, широким поясом і чималими вражаючими ґудзиками – і сумно замислився; при своєму бюджеті – три тисячі доларів на рік – він ніяк не може дозволити собі цієї зими таку розкіш, тим більше, що його дружина Елла вже мало не три роки мріє про хутряну шубку.
Але які б не були його міркування про це, їх перепинив телефонний дзвінок.
– Так, містер Хейт слухає… Це Уоллес Айхем з Біг-Бі-терну? Так, слухаю вас, Уоллес… потонула молода пара? Добре, зачекайте хвилинку…
І він обернувся до спритного юнака, що недавно приступив до державної діяльності на посаді «секретаря слідчого».
– Записуйте відомості, Ерл, – і потім у телефон: – Добре, Уоллес, тепер скажіть мені факти – подробиці, так. Тіло жінки знайдено, а тіло її чоловіка ні… так… Перекинутий човен біля південного берега… так. Солом’яний капелюх без підкладки… так. Сліди ударів у неї біля рота й ока… її пальто і капелюх у готелі… так… В одній з кишень пальта лист… кому адресований? Місіс Олден, Більц, округ Майміко? Так… А тіло чоловіка ще шукають? Так… Поки що ніяких слідів?.. Розумію… Ну, гаразд.. От що я вам скажу, Уоллес: пальто і капелюх нехай залишаються на місці. Дайте зміркувати… зараз пів на третю, – я приїду чотиригодинним поїздом. Здається, до нього висилають автобус з готелю? Гаразд, я ним і приїду, це точно… Так, Уоллес, запишіть імена всіх, хто там був, коли знайшли тіло. Що скажете ще? Вісімнадцять футів глибини, не менше? Так… За кочет зачепилась вуаль… так… Коричнева вуаль… Це все?.. Так… Гаразд, накажіть залишити все в тому самому вигляді, як ви знайшли. Я зараз їду. Так. Дякую, Уоллес… до побачення.
М-р Хейт повільно повісив трубку, так само повільно підвівся зі свого широкого, оздобленого під горіх крісла, погладив густу бороду і подивився на Ерла Ньюкома, секретаря (він же секретар-друкарка, і клерк, і все що хочете).
– Ви все записали, Ерл?
– Так, сер.
– Тоді беріть пальто й капелюх і їдьмо. Нам треба встигнути на поїзд о третій десять. Ви зможете в поїзді заповнити кілька повісток для виклику свідків. Візьміть з собою на всякий випадок бланків п’ятнадцять – двадцять: треба буде записати імена свідків, яких ми зможемо знайти на місці. Та подзвоніть, будь ласка, місіс Хейт і скажіть, що я навряд чи встигну сьогодні на обід і навіть на останній поїзд. Можливо, ми пробудемо там і до завтра. В таких випадках ніколи не можна знати, як підуть справи, – слід приготуватися до всього.
Хейт підійшов до платяної шафи в кутку старої вогкої кімнати і вийняв звідти солом’яну панаму. Її широкі опущені донизу криси надавали деякого благородства його обличчю з лютими, але, власне, лагідними витрішкуватими очима і густющою бородою. Зібравшись, він сказав секретареві:
– Я на хвилинку зайду до шерифа, Ерл. А вам треба було б подзвонити в «Республіканець» і в «Демократ» і розповісти їм про цю історію: нехай газети не думають, що ми від них щось приховуємо. Зустрінемось на вокзалі.
І він важкою ходою вийшов з кімнати.
А Ерл Ньюком, високий худорлявий молодик років дев’ятнадцяти, із скуйовдженою шевелюрою, дуже серйозний, хоч часом і неуважний, зразу ж схопив пачку бланків для виклику в суд і, запихаючи їх у кишеню, почав дзвонити по телефону м-с Хейт. Потім він подзвонив у редакції газет, сповістив про нещасний випадок на Біг-Бітерні і, схопивши свій солом’яний капелюх з синьою стрічкою (капелюх був номерів на два більший, ніж треба), побіг униз; біля розчинених дверей до кабінету відомого в цих краях і дуже енергійного прокурора Ор-віла Мейсона він зіткнувся із Зіллою Саундерс, старою дівою і єдиною стенографісткою прокурора. Вона мала йти в канцелярію аудитора, але, вражена поквапливістю і заклопотаним виглядом м-ра Ньюкома, звичайно далеко млявішого, гукнула його:
– Хелло, Ерл! Що сталось? Куди ви так поспішаєте?
– Нещасний випадок. На озері Біг-Бітерн потонули двоє. А може, тут і що-небудь гірше. Містер Хейт їде туди, і я з ним. Нам треба встигнути на поїзд о третій десять.
– Звідки ви дізнались? Це хто-небудь із місцевих?
–Ще не знаю, але думаю, що ні. В кишені у дівчини був лист, адресований у Більц, округ Майміко, якійсь місіс Олден. Я все розкажу, коли ми повернемось, або подзвоню вам.
– Ах, господи, якщо це злочин, то містер Мейсон, напевно, зацікавиться.
– Ну, звичайно. Я йому подзвоню по телефону або сам містер Хейт подзвонить. Якщо ви побачите Бада Паркера або Керел Беднел, скажіть їм, що я виїхав з міста. І потім, Зілла, подзвоніть, будь ласка, моїй матері і попередьте і її також. Я боюсь, що сам не встигну.
– Не турбуйтесь, подзвоню.
– Дякую.
І дуже зацікавлений цією подією, що порушила одноманітне існування його начальника, він, перескакуючи через двоє східців, весело і швидко збіг сходами окружного суду. А міс Саундерс, знаючи, що її начальник виїхав в якихось справах, зв’язаних з наступною окружною конференцією республіканської партії, і що в його кабінеті ні з ким поділитися новиною, подалась у канцелярію аудитора: там можна буде всім присутнім переказати все, що вона встигла почути про трагедію на озері.
Розділ II
Відомості, зібрані слідчим Хейтом і його помічником, мали дивний і тривожний характер. На другий день після зникнення човна з таким начебто щасливим і симпатичним подружжям туристів, з ініціативи хазяїна готелю почались розшуки – і в Місячній бухті, за островом, було знайдено перекинутий човен, капелюх і вуаль. І негайно всі службовці готелю, провідники і постояльці, яких удалось для цього завербувати, почали пірнати в озеро і обшарювати дно довгими баграми, намагаючись відшукати і витягти з води тіла утоплих. Провідник Сім Шуп, хазяїн готелю і орендар човнярської станції розповіли, що загибла жінка була молода і гарна, а її супутник – вочевидь, досить заможний юнак, і тому подія викликала у нечисленних місцевих жителів – лісорубів і службовців готелю – не тільки інтерес, а і співчуття. До того ж ніхто не розумів, як у прекрасний безвітряний день міг статись такий дивний нещасний випадок.
Але хвилювання ще більше посилилось, коли опівдні, після короткочасних розшуків, один із тих, що працювали багром, – Джон Поль, лісоруб – витяг з води Роберту, зачепивши гаком її плаття; на обличчі у ней – біля рота, біля носа, над правим оком і під ним – чітко проступали сліди ударів, і всім присутнім це зразу здалось підозрілим. Джон Поль, який разом з Джо Райнером, що сидів на веслах, витяг її з води, глянувши на неї, скрикнув:
– Ах ти, бідолашна! Легенька, як пір’їнка! Не зрозумію навіть, як це вона могла потонути.
Він перегнувся через борт і, підхопивши Роберту своїми міцними руками, втяг її, мокру і бездиханну, в човен; тимчасом його товариші подали знак іншим човнярам, і ті швидко припливли.
Відкинувши вбік довге густе каштанове волосся дівчини, яке було сплутане водою і закривало її обличчя, Джон додав:
– Оце так диво! Глянь, Джо! Схоже на те, ніби дівчинку чимсь ударили! Дивись-но!
Незабаром усі лісоруби і постояльці готелю, підпливши на човнах, почали розглядати синці на обличчі Робер-ти. І тільки-но її тіло повезли на північ, до човнярської станції, а на озері відновились розшуки тіла її супутника, почулися здогадки: «Щось тут не гаразд… Синці… і взагалі… І як це човен міг перекинутися в такий тихий день?». «Зараз побачимо, чи є там хто-небудь на дні…». А коли тривалі розшуки ні до чого не привели, всі остаточно вирішили, що трупа чоловіка на дні, мабуть, немає і не було, – страшна, хвилююча думка…
Далі в розмові між провідником, який привіз Клайда і Роберту зі станції, і хазяями готелів на Біг-Бітерні і на озері Грасс було встановлено: 1) що потонула дівчина залишила свій чемодан на станції Ган-Лодж, тоді як Клі-форд Голден узяв чемодан з собою; 2) що була підозріла суперечність між записами в готелі на озері Грасс і на Біг-Бітерні: в одному – Карл Грехем, в другому – Клі-форд Голден, хоча, судячи із зовнішнього вигляду (в чому пересвідчились хазяї обох готелів після ретельного обговорення), це була, безперечно, та сама особа; 3) що названий Кліфорд Голден або Карл Грехем питав у провідника, який віз його на Біг-Бітерн, чи багато в цей день людей на озері. Після цього невиразні підозри перейшли в цілковиту впевненість, що тут щось не гаразд. Навряд чи залишались будь-які сумніви відносно цього.
Коли приїхав слідчий Хейт, йому негайно дали зрозуміти, що жителі північних лісів глибоко схвильовані подією і впевнені в справедливості своїх підозр. Вони гадають, що тіла Кліфорда Голдена або Карла Грехема ніколи і не було на дні озера. І Хейт, оглянувши тіло невідомої дівчини, яке обережно поклали на койку в будиночку при човнярській станції, і побачивши, що потонула – молода і вродлива, був теж дивно схвильований – не тільки її зовнішністю, але і всією атмосферою, насиченою підозрами. Більше того, повернувшись в контору готелю і прочитавши лист, знайдений у кишені пальта Роберти, він остаточно пройнявся сумними підозрами, бо прочитав таке:
«Озеро Грасс, штат Нью-Йорк, 8 липня
Дорога мамусю!
Ми тепер, тут і маємо повінчатись, але це я пишу тільки для тебе. Будь ласка, не показуй мій лист татові і взагалі нікому, бо це поки що секрет. Я тобі казала на різдво, в чому справа, тому ти не турбуйся, нічого не питай і нікому не кажи про мене. Можна сказати тільки, що ти одержала від мене лист і знаєш, де я. Не бійся, все буде добре. Обіймаю тебе, мамусю, і міцно цілую в обидві щоки. Не хвилюйся і постарайся умовити тата, що все гаразд, але тільки не кажи нічого ні йому, ні Емілії, ні Тому, ні Гіфорду, добре? Цілую тебе багато, багато раз.
Любляча тебе Берта.
P.S. Усе це поки що – секрет і повинно залишатись між нами, а трохи згодом, коли це перестане бути таємницею, я напишу тобі і скажу про це».
У верхньому правому куточку аркушика, так само як і на конверті, був штемпель: «Готель „Озеро Грасс“, штат Нью-Йорк, власник Джек Еванс». Очевидно, лист був написаний уранці, після того як вони провели ніч у цьому готелі, записавшись під іменем м-ра і м-с Грехем.
О, легковажність молодих дівчат!
З листа було ясно, що ці двоє спинились у готелі як чоловік і жінка – і проте не були одружені. М-р Хейт здригнувся, читаючи цей лист, бо і в нього були дочки, і він їх гаряче любив. Але тут у нього з’явилась одна думка. В окрузі наближається час виборів; у листопаді мають бути переобрані на наступне триріччя вся місцева влада, включаючи і слідчого. Крім того, в цьому ж році відбудуться вибори окружного судді (строк його повноважень – шість років), а в серпні, тобто приблизно через півтора місяця, – окружні конференції республіканської і демократичної партій, і тоді будуть висунуті кандидати на відповідні посади. Однак ні на одну посаду, крім поста окружного судді, не міг поки що сподіватися теперішній прокурор, бо він був на посаді прокурора уже два строки підряд. Цим він завдячував не тільки своєму талантові провінціального політичного промовця, а й тому, що мав змогу, як вищий судовий чиновник, робити своїм друзям різні послуги. Але тепер, якщо тільки йому не пощастить бути висунутим, а потім і обраним на пост окружного судді, має настати кінець його політичній кар’єрі. Біда в тому, що за весь період його повноважень не було жодного великого судового процесу, який допоміг би йому відзначитись, тобто дав би право сподіватись, що виборці і надалі визнаватимуть і поважатимуть його. Але тепер…
Подія на Біг-Бітерні, міркував проникливий слідчий, цілком може стати саме такою справою, яка приверне увагу і симпатії населення до цієї людини – теперішнього прокурора, його, Хейта, близького і дуже корисного друга. Це благотворно позначиться на його впливі і репутації, а через це і на всьому списку кандидатів його партії, отже на наступних виборах усі вони можуть бути обрані. Теперішній прокурор зможе добитися того, що його не тільки висунуть кандидатом, а й оберуть у листопаді суддею на шість років. Траплялись у політичних сферах і чудніші явища…
І Хейт зразу вирішив не відповідати ні на які запитання про знайдений лист, який міг швидко розкрити таємницю цього злочину, якщо він мав місце. При теперішній політичній ситуації розкриття цього злочину повинно було принести славу і пошану кожному, хто буде причетний до розкриття цієї таємниці.
Водночас він наказав Ерлу Ньюкому і провідникові, який привіз Роберту і Клайда на Біг-Бітерн, поїхати на станцію Ган-Лодж і сказати, що залишений там чемодан не можна видавати нікому, крім самого Хейта або представника прокурора. Далі він уже хотів дзвонити по телефону в Більц, щоб перевірити, чи проживає в тих місцях сім’я Олден, з дочкою Бертою або Альбертою, але тут (з волі самого провидіння, як йому здалось) його перепинили: двоє чоловіків і хлопчик – тутешні мисливці – в супроводі юрби тих, хто вже знав про трагедію на озері, майже вдерлись до нього в кімнату. У них є надзвичайної ваги відомості, заявили вони і, раз у раз перебиваючи і поправляючи одне одного, розповіли, що в той день, коли потонула Роберта, годині о п’ятій вечора вони вийшли з Бухти Третьої милі (близько дванадцяти миль на південь від Біг-Бітерну), маючи полювати поблизу цього озера і ловити тут рибу. І от, одноголосно посвідчили вони, того ж вечора перед дев’ятою годиною, коли вони підходили до південного берега Біг-Бітерну, – може, милі за три до нього, – вони зустріли молодого чоловіка і вирішили, що це турист, який іде з готелю Біг-Бітерн у селище Бухти Третьої милі. Він був дуже добре, чепурно вдягнений, зовсім не так, як місцеві жителі. На голові його був солом’яний капелюх, в руках чемодан, і їх тоді здивувало, чому він іде пішки, та ще в такий незвичайний час: адже вранці він міг би поїздом доїхати до Бухти Третьої милі за одну годину. І потім чому, побачивши їх, він так злякався? Вони казали, що, зустрівшись з ними в лісі, він кинувся вбік, злякавшись, більше того – жахнувшись, неначе хотів тікати. Правда, гніт у ліхтарі, що його ніс один з них, був прикручений, бо світив місяць, і йшли вони дуже тихо, як люди, що звикли вистежувати всякого лісного звіра. Але ж ці місця зовсім безпечні, тут можна зустріти тільки таких же чесних громадян, як оце вони, і нічого було молодому чоловікові кидатись убік, немов він хотів сховатися в кущах. А втім, коли Бад Брюнінг, хлопчак, який ніс ліхтар, збільшив у ньому вогонь, прохожий ніби отямився, відповів на їх привітання і спитав, чи далеко до Бухти Третьої милі. Вони відказали, що приблизно сім миль, і прохожий пішов далі, а вони рушили своєю дорогою, розмовляючи про чудну зустріч.
І тепер, коли прикмети цього молодого чоловіка точно збігалися з тим, як його описував провідник, що віз Клай-да з станції Ган-Лодж, і власники готелів на Біг-Бітерні і на озері Грасс, стало зовсім ясно, що це той самий чоловік, який поїхав на човні з невідомою утопленицею.
Ерл Ньюком зразу ж попросив у свого начальника дозволу спитати по телефону у хазяїна єдиного готелю в Бухті Третьої милі, чи там не зупинявся таємничий незнайомець. Виявилось, що ні. Очевидно, ніхто, крім цих трьох мисливців, ніде його не бачив. Він немов розтанув у повітрі, хоч увечері того ж дня було встановлено, що молодого чоловіка схожої зовнішності, з чемоданом у руці, але не в солом’яному капелюсі, а в кепці, на другий ранок після зустрічі в лісі бачили в Шейроні: він сів на маленький озерний пароплав «Лебідь», що курсує між Бухтою Третьої милі і Шейроном. Але далі його слід було загублено. Ніхто в Шейроні досі не міг пригадати, приїхав чи виїхав такий чоловік. Навіть сам капітан – це він пізніше засвідчив – не помітив, як висадився цей пасажир: на пароплаві в той день було п’ятнадцять пасажирів, і капітан не міг як слід пригадати жодного з них.
Однак усі жителі Біг-Бітерну поступово прийшли до твердого переконання, що, хто б не був цей суб’єкт, він – запеклий, холоднокровний лиходій! І всі з подвоєною, потроєною силою бажали, щоб він був спійманий і арештований. Негідник! Убивця! І негайно скрізь з вуст до вуст, телефоном, телеграфом, аж до місцевих газет, як-от «Аргус» і «Тайме Юніон» в Олбені або «Стар» у Лікурзі, поширилась звістка про хвилюючу трагедію на озері; при цьому натякали, що тут, можливо, криється страшний злочин.
Розділ III
Виконавши свій службовий обов’язок і повертаючись додому, слідчий Хейт обдумував, що робити тепер. Як має він діяти далі в цій сумній справі? Перед від’їздом він ще раз пішов глянути на Роберту і був глибоко, щиро схвильований: вона здавалась такою юною, невинною і гарненькою. Вологі важкі складки простенького синього плаття із саржі облягали її тіло; маленькі руки були складені на грудях, золотисто-каштанове волосся, ще не просохле після двадцяти чотирьох годин перебування у воді, чимсь наводило на думку про колишню жвавість і палкість, – і все це, здавалось, говорило про лагідну чарівність, безмежно далеку від злочину.
Але в цій, безсумнівно дуже печальній справі, була і ще одна сторона, яка стосується особисто його, слідчого. Чи повинен він поїхати в Більц до м-с Олден, якій адресовано лист, повідомити їй жахливу звістку про смерть її дочки і при цьому розпитати, хто був супутник загиблої і де він перебуває? Чи, може, йому слід спершу з’явитись у Бріджбург до прокурора Мейсона і розповісти йому всі подробиці події, з тим, щоб цей джентльмен узяв на себе сумний обов’язок завдати тяжкого удару напевне поважній сім’ї? Тут треба було врахувати політичну ситуацію. І хоч слідчий міг діяти самостійно і відзначитись на цій справі, треба було взяти до уваги загальне становище партії: сильна людина, безумовно, повинна стати на чолі партійного списку і зміцнити позиції партії на осінніх виборах, – трагедія на озері – блискуча можливість для цього. Значить, другий варіант найправильніший: для приятеля Хейта, прокурора, це – слушна нагода! З такими думками Хейт приїхав у Бріджбург і урочисто з’явився в кабінет прокурора Орвіла Мейсона, який вмить насторожився, відчувши з поведінки слідчого, що сталось дещо важливе.
Мейсон був невисокий на зріст чоловік, кремезний і фізично дуже сильний, але замолоду він, на нещастя, випадково зламав собі ніс, і це дуже зіпсувало його приємне і навіть гарне обличчя, надавши йому похмурого, майже зловісного вигляду. Але Мейсон був людиною зовсім не похмурою, а скоріше чутливою і романтичною. Змалку він зазнав злиднів та приниження і тому пізніше, у щасливіші роки, дивився на людей, до яких життя було поблажливіше, як на улюбленців долі. Його мати, вдова бідного фермера, ледве зводила кінці з кінцями, і в дванадцять років він відмовився мало не від усіх дитячих ігор та втіх, щоб допомагати їй. А в чотирнадцять років, катаючись на ковзанах, він упав і так розбив ніс, що це назавжди спотворило його. Тому він завжди зазнавав поразки в суперництві юнаків за дівчат: їх увага, якої він так прагнув, припадала іншим – і поступово він став надзвичайно вразливий до своєї потворності. Справа закінчилася тим, що фрейдисти називають звичайно психосексуальною травмою.
Однак у сімнадцять років він зумів завоювати симпатію видавця бріджбурзької газети «Республіканець» і став її постійним хронікером. Пізніше його кореспонденції в окрузі Катаракі друкувались уже в таких газетах, як «Таймс Юніон» в Олбені і «Стар» в Утіці, а приблизно в дев’ятнадцять років він дістав змогу вивчати юриспруденцію в конторі колишнього бріджбурзького судді Девіса Річофера. Ще через кілька років він набув права займатись адвокатською практикою; він завоював симпатії деяких місцевих політиків та комерсантів, і вони подбали про те, щоб провести його в нижню палату законодавчих зборів штату; там він засідав шість років підряд і своєю скромною, але далекоглядною і честолюбною готовістю діяти, як накажуть, добився прихильності столичних верховодів, зберігши при цьому і симпатії своїх покровителів у рідному місті. Він мав і деяке ораторське обдаровання і після повернення в Бріджбург дістав спочатку посаду помічника прокурора, потім, через чотири роки, був обраний аудитором і, нарешті, на два чотириріччя підряд – прокурором. Здобувши таке високе становище в суспільстві, він зміг одружитися з дочкою місцевого аптекаря, людини з достатками, і став батьком двох дітей.
Про подію на озері Біг-Бітерн Мейсон уже чув від міс Саундерс усе, про що вона дізналась сама, і, як і слідчий Хейт, зразу збагнув, що шум, який напевне зніметься навколо цього злочину, буде йому дуже на руку. Це дасть можливість зміцнити його хиткий політичний престиж і навіть розв’яже, мабуть, проблему всього його майбутнього. В усякому разі він був надзвичайно зацікавлений. Тепер, побачивши Хейта, він не приховав свого величезного інтересу до цієї справи.
– Ну, як діла, Хейт?
– Так от, Орвіл, я щойно з Біг-Бітерну. Мені здається, я знайшов для вас справу, на яку вам доведеться згаяти трохи часу.
Великі опуклі очі Хейта говорили далеко більше, ніж цей вступ, що ні до чого не зобов’язував.
– Ви маєте на увазі нещасний випадок на озері?
– Так, сер, саме його.
– У вас є підстави думати, що тут щось не гаразд?
– Бачите, Орвіл, у мене немає ніяких сумнівів стосовно того, що це вбивство. – Насуплені очі Хейта похмуро блиснули. – Звичайно, обережність насамперед, і це все поки що між нами. Правда, я ще не цілком певен, що тіло молодого чоловіка не знайдеться на дні озера. Але все це, на мою думку, дуже підозріло, Орвіл. Не менш як п’ятнадцять чоловік учора і сьогодні цілий день обшукували баграми південну частину озера. Я звелів кільком хлопцям виміряти глибину в різних місцях – ніде немає більш як двадцять п’ять футів. І досі – ніяких слідів чоловіка. А її витягли вчора, близько першої години дня, і не дуже довго шукали. І надзвичайно красива дівчина, Орвіл, зовсім молоденька, років вісімнадцять – двадцять, не більше. Але тут є кілька дуже сумнівних моментів, от чому я і думаю, що трупа її супутника там немає. Правду кажучи, я ще не бачив випадку, що так скидався б на диявольський злочин.
Сказавши це, він почав шукати в правій кишені свого досить-таки поношеного і бахматого піджака і, нарешті, витяг звідти лист Роберти; подавши його другові, він присунув стілець і сів; тимчасом прокурор взявся читати.
– Так, усе це має досить підозрілий вигляд, – сказав Мейсон, дочитавши лист. – І ви кажете, його досі не знайшли… Ну, а цю жінку ви вже бачили? Що вона знає про цю справу?
– Ні, Орвіл, я її не бачив, – повільно і замислено відповів Хейт, – і скажу вам чому. Я ще вчора вирішив, що краще мені спершу поговорити з вами, а потім уже щось робити. Ви самі знаєте, яка у нас тепер політична ситуація. Така справа, якщо її правильно повести, може неабияк вплинути цієї осені на громадську думку. Я, звичайно, не гадаю, що ми повинні домішувати політику до такого злочину, а все-таки чому б нам не вести цю справу так, щоб її поставили нам в заслугу? От я і вирішив спочатку поговорити з вами. Звичайно, якщо хочете, я поїду туди. Але тільки, по-моєму, краще б ви поїхали самі і з’ясували, хто цей хлопець і що він собою являє. Ви самі знаєте, що може означати така справа з політичного погляду, якщо тільки ми доведемо її до кінця. А я знаю, ви можете це зробити, Орвіл.
– Дякую, Фред, дякую, – урочисто відповів Мейсон, постукуючи листом по столу і скоса поглядаючи на свого друга. – Дуже вам вдячний за добру думку про мене. Гадаю, що ви обрали найвірніший шлях. А ви впевнені, що ніхто, крім вас, не бачив цього листа?
– Тільки конверт. Та і його бачив один лише містер Хаббард, хазяїн готелю. Він мені сказав, що знайшов лист у кишені її пальта і, щоб лист не зник або не був розпечатаний до мого приїзду, забрав його до себе. Хаббард каже, ніби зразу відчув щось погане, як тільки дізнався про нещастя. З його слів виходить, що молодий чоловік дуже нервувався і поводився якось дивно.
– Дуже добре, Фред. І поки що нікому більше нічого не кажіть про цю справу згода? Я зразу ж їду туди. Але, може, ви ще довідались про що-небудь?
М-р Мейсон був тепер дуже збуджений і сповнений енергії, раз у раз ставив запитання і навіть зі своїм старим другом почав говорити владним тоном.
– Так, довідався чимало, – глибокодумно і поважно відповів слідчий. – На обличчі дівчини є підозрілі синці і садна, Орвіл: під правим оком і над лівою скронею, і ще на губі та на носі; начебто бідолашну чимсь ударили – каменем або палицею, або, може, одним з весел; вони там плавали неподалеку. На вигляд вона ще зовсім дитина, така маленька, і знаєте, Орвіл, дуже гарненька дівчина… але поводилась не так, як годиться. Зараз я вам поясню. – Тут слідчий замовк, витяг із кишені величезний носовичок і шумно висякався, а потім ретельно розправив бороду. – Там не було у мене часу розшукати лікаря, і, крім того, я постараюсь організувати тут у понеділок розтин і слідство. Я вже розпорядився: брати Луц сьогодні перевезуть її сюди. Але найбільш підозрілі свідчення двох мисливців і хлопчака, які живуть у Бухті Третьої милі: вони йшли в четвер увечері на Біг-Бітерн полювати і ловити рибу. Я звелів Ерлу записати їх імена, заповнити повістки і викликати їх у понеділок для допиту.
І слідчий докладно переказав свідчення цих людей про їх випадкову зустріч з Клайдом.
– Так, так! – раз по раз вигукував, прокурор, глибоко зацікавлений.
– І ще одно, Орвіл, – провадив далі слідчий. – Я доручив Ерлу довідатись телефоном в Бухті Третьої милі – у хазяїна готелю, поштмейстера і тамтешнього начальника поліції, але того юнака начебто бачив тільки один чоловік. Це капітан пароплава, що ходить між Бухтою Третьої милі і Шейроном, – капітан Муні, ви, напевне, його знаєте. Я звелів Ерлу викликати і його. Як він каже, в п’ятницю вранці, приблизно о-пів на дев’яту, саме тоді, коли його «Лебідь» вирушав у перший рейс до Шейрона, цей самий молодий чоловік або хтось дуже схожий, як видно з опису, сів на пароплав і взяв квиток до Шейрона. Він був з чемоданом і в кепці, а коли ті троє зустріли його в лісі, на ньому був солом’яний капелюх. Капітан каже, що це дуже красивий хлопець. Стрункий, гарно вдягнений, на вигляд – він належить до вищого товариства. Тримався окремо від усіх.
– Так, так, – зауважив Мейсон.
– Я доручив Ерлу подзвонити в Шейрон, розпитати кого тільки можна, чи не бачили там такого приїжджого. Правда, там його, очевидно, ніхто не пригадав, – принаймні до вчорашнього вечора, коли я виїздив, відомостей не було. Але я розпорядився, щоб Ерл телеграфом повідомив його прикмети в усі тутешні готелі, дачні місцевості і на залізничні станції, тож якщо він де-небудь у цих краях, його швидко розшукають. Я вважав, що ви схвалите мої дії. А тепер, коли ви дасте мені ордер, я доставлю вам той чемодан зі станції Ган-Лодж. У ньому можуть бути такі речі, про які нам слід знати. Я сам по нього поїду. І потім я б хотів сьогодні ж побувати на озері Грасс, у Бухті Третьої милі і в Шейроні, якщо встигну. Подивлюсь, що там ще можна виявити. Але боюсь, Орвіл, що тут таки убивство. Подумайте, він привіз її спершу в готель на озеро Грасс, а потім на Біг-Бітерн і записався під різними іменами! Її чемодан залишив на станції, а свій узяв з собою! – Тут Хейт значуще похитав головою. – Ви ж розумієте, Орвіл, порядні люди так не роблять. Одного не збагну, як її батьки дозволили їй поїхати з цим чоловіком, не дізнавшись спершу, що він собою являє.
– Це правда, – тактовно погодився Мейсон.
З пекучою цікавістю він думав про те, що поведінка цієї дівчини, як видно, була зовсім не бездоганна. Незаконне співжиття! І звичайно, з якимсь багатим молодим городянином, десь з півдня. Якої популярності, якого становища може досягти він, Мейсон, у зв’язку з цією справою! Він рвучко підвівся, відчуваючи приплив енергії. Хоч би тільки йому спіймати цього осоружного злочинця! Таке жорстоке вбивство, звичайно, викличе вибух обурення. А тут серпнева конференція, висування кандидатів! І осінні вибори!
– Нехай мене повісять! – вигукнув він; присутність Хейта, людини віруючої і статечної, змусила його утриматись від міцнішого вислову. – Ми напевне напали на слід чогось дуже серйозного, Фред. Я просто впевнений у цьому. На мою думку, тут погана історія – мерзенний злочин. Насамперед, я гадаю, треба зв’язатися телефоном з Більцем і дізнатись, чи є там сім’я Олден і де саме вони живуть. Автомобілем навпростець до Більца якихось миль п’ятдесят або і менше. Правда, дорога препогана, – додав він. – Бідна жінка! Я просто боюся зустрічі з нею. Звичайно, це буде дуже тяжко…
Він покликав Зіллу і попросив перевірити, чи живе в околицях Більца Тайтус Олден і як його знайти. Потім додав:
– Але спочатку викличте сюди Бертона (Бертон Берлей, його помічник, виїхав з міста на суботу і неділю). Він буде вам корисний, Фред, якщо доведеться віддати будь-яке розпорядження тощо, а я поїду до цієї бідолашної жінки. І буду вам дуже вдячний, якщо ви пошлете Ерла по чемодан. А я привезу сюди батька дівчини, щоб встановити її особу. Але тільки, поки я не повернусь, нікому ні слова – ні про лист, ні про те, що я поїхав у Більц, розумієте? – Він потиснув руку приятелеві. – А зараз, – провадив він далі трохи пишномовно, вже радіючи наперед зі своєї ролі у великих подіях, – я мушу подякувати вам, Фред. Я вам дуже вдячний і ніколи цього не забуду, повірте. – Він подивився старому другові просто у вічі. – Все це може для нас обернутися краще, ніж ми думаємо. Мені здається, це найбільша, найсерйозніша справа за весь час моєї служби, і якщо ми зуміємо швидко та успішно розібратися в ній до осінніх виборів, це все нам стане дуже в нагоді, як на вашу думку?
