Kitobni o'qish: «Марія Стюарт»

Вступ

Виразне та відкрите саме себе пояснює, натомість таємниця діє творчо. Саме тому історичні постаті та події, затінені запиналом непевності, вимагають нової інтерпретації і нової фантазії. За класичний коронний приклад такого невичерпного повабу таємничості, властивої історичній проблемі, може правити життєва трагедія Марії Стюарт. Навряд чи якій-небудь іншій жінці в світовій історії присвячено так багато літератури: драм, романів, біографій і дискусій. Понад три сторіччя Марія Стюарт незмінно вабила поетів, давала роботу вченим, і її постать ще й досі з не меншою силою спонукає по-новому зображувати її. Адже сенс усього заплутаного – прагнути ясності, а всього темного – світла.

Але, як часто трапляється, життєву таємницю Марії Стюарт зображували й тлумачили вкрай протилежно: мабуть, немає жодної жінки, яку б змальовували в таких різних постатях: то як убивцю, то як мученицю, то як дурну інтриганку, то як небесну святу. Але диво дивне, ця розмаїтість її образу – наслідок не браку збережених матеріалів, а надміру їх, який плутає і бентежить. Є тисячі й тисячі збережених документів, протоколів, актів, листів і повідомлень, уже триста років завжди з іншим і щоразу новим завзяттям рік у рік поновлюють процес про її провину або невинність. Але, що докладніше вивчати документи, то прикрішою стає в них сумнівність усіх історичних свідчень (а отже, і зображень). Навіть якщо якийсь документ з огляду на характер його письма справжній, давній і його автентичність підтверджено архівною експертизою, він однаково не конче може бути надійним і по-людському правдивим. Навряд чи ще де-небудь так виразно, як у випадку Марії Стюарт, можна пересвідчитись, із якими несамовитими розбіжностями тогочасні спостерігачі описували однієї пори ту саму подію. Проти кожного документально засвідченого «так» стоїть документально засвідчене «ні», проти кожного звинувачення – виправдання. Неправдиве з правдивим, вигадане з дійсним переплетені так тісно, що, власне, кожному сприйняттю образу Марії Стюарт можна надати найбільшої вірогідності: той, хто хоче довести, що вона – співучасниця вбивства свого чоловіка, може подати десятки свідчень очевидців, але ж так само й той, хто прагне довести її непричетність до того вбивства; для будь-якого зображення її характеру фарби змішані ще наперед. А якщо до цієї плутанини наявних повідомлень додається ще й партійність політики або націонал-патріотизму, викривлення образу стає ще несамовитішим. Щоправда, людська натура однаково, тільки-но йдеться про суперечку за буття або небуття між двома людьми, ідеями чи світоглядами, навряд чи уникає спокуси стати на якийсь бік, визнати, що хтось каже правду, а хтось – ні, назвати одного винним, а другого – невинним. А якщо, як-от у даному випадку, автори здебільшого самі належать до котрогось із двох напрямів, релігій чи світоглядів, які борються між собою, однобічність їхніх зображень майже неминуче визначена наперед; загалом протестантські автори всю провину покладають на Марію Стюарт, католицькі – на Єлизавету. В англійських зображеннях Марія Стюарт майже завжди постає як убивця, в шотландських – як бездоганна жертва ницої обмови. Листи зі скриньки, ці найсуперечливіші предмети дискусій, одні, присягаючи, називають правдивими не менш несхитно, ніж інші – фальшивими, бо навіть у найнезначніші події вперто втручається партійне забарвлення. Мабуть, саме тому людина, що не є ані англійцем, ані шотландцем, людина, що не має визначених кров’ю поглядів і пов’язаностей, має чисту й вільну від упереджень можливість бути об’єктивною; можливо, їй швидше буде дарована змога підступити до цієї трагедії з палкою і водночас безсторонньою цікавістю митця.

Щоправда, було б зухвальством, якби дослідник мав намір дізнатися всю правду, тільки правду про всі життєві обставини Марії Стюарт. Він може досягти лише максимуму правдивості, і навіть те, що він, найкраще обізнаний і з чистим сумлінням, вважав би за об’єктивність, завжди було б лише суб’єктивним. Адже, оскільки джерела непрозорі, він мав би видобувати свою ясність із їхньої каламуті. Оскільки тогочасні повідомлення суперечать одні одним, йому доведеться в процесі праці вибирати у випадку кожної деталі між свідченнями, які виправдовують, і свідченнями, які звинувачують. Хоч як обережно вибиратиме дослідник, інколи він учинить найчесніше, якщо поставить коло своєї думки знак запитання і признається, що той або той факт життя Марії Стюарт і досі, коли йдеться про правду, ще темний і цілком може лишитися таким і на всі прийдешні часи.

У спробі зображення, яка лежить перед вами, автор суворо дотримується принципу взагалі не брати до уваги всіх свідчень, видобутих тортурами, страхом або примусом: щирий шукач істини ніколи не вважатиме за правдиві та слушні зізнання, здобуті насильством. Так само й повідомлення шпигунів та послів (тієї пори ними майже завжди були ті самі люди) використано з крайньою обережністю і кожен документ наперед поставлено під сумнів; а якщо в цій книжці подано думку, що сонети і великою мірою ще й листи зі скриньки слід вважати за справжні, такий висновок іде після найсуворішої перевірки і подачі переконливих особисто для мене причин. Усюди, де в архівних документах схрещуються протилежні свідчення, їхнє походження і політичні мотиви підлягають ретельному дослідженню, і, коли неминуче треба вирішити, котрого з них дотримуватися, за останній критерій править міра, якою та або та окрема дія узгоджується з погляду психології з усім характером.

Адже характер Марії Стюарт сам по собі не має в собі нічого таємничого, він позбавлений єдності тільки в своїх зовнішніх виявах, а внутрішньо від початку до кінця однолінійний і ясний. Марія Стюарт належить до одного вкрай рідкісного і збудливого типу жінок, чия справжня здатність переживати зосереджена в дуже короткому періоді, жінок, які мають недовгий, але бурхливий розквіт і виявляють себе в усій повноті не протягом усього життя, а тільки у вузькому й розпеченому просторі єдиної пристрасті. Аж до двадцятитрирічного віку почуття Марії Стюарт дихають спокійно та рівно, і так само й після двадцятьох п’ятьох років вони вже жодного разу не підносяться з силою вгору, натомість у цьому проміжку, протягом двох коротеньких років, шаленіє, мов справжній ураган, вибух стихійної величі, і з пересічної долі раптом постає трагедія античного виміру, наростаючи велично і ґвалтовно, немов «Орестея». Лише в ці два роки Марія Стюарт справді становить трагічну постать, тільки під тиском того трагізму вона підноситься над собою, і завдяки цій безмірності її життя стає руйнівним, а водночас лишається у вічності. Тільки завдяки тій єдиній пристрасті, яка знищила Марію Стюарт як людину, її ім’я ще досі живе в поезії та творчості.

З огляду на таку вкрай стислу форму перебігу душевного життя, який зводиться до єдиної вибухової миті, будь-яке зображення життя Марії Стюарт власне вже від початку підпорядковане певній формі та ритму; автор повинен лише докладати зусиль, щоб подати в усій несподіваній неповторності відтинок життя, який круто здіймається вгору, а потім раптом спадає вниз. Тому читач аж ніяк не відчує суперечності, якщо в цій книжці тривалий період перших двадцятьох трьох років життя Марії Стюарт, а потім майже двадцять років її ув’язнення займають не більше місця, ніж два роки її натхненої пристрастю трагедії. Адже в сфері пережитої долі внутрішній час і зовнішній збігаються тільки позірно, насправді тільки наповненість переживаннями визначає масштаб душі, що по-іншому рахує плин годин, ніж холодний календар. Сп’яніла почуттям, радісно напружена і запліднена долею, душа здатна за найкоротший проміжок часу зазнати безкінечної повноти, а потім, позбавлена пристрасті, може знову нескінченні роки відчувати порожнечу, бути хиткою тінню, глухим ніщо. Тому в історії життя важать лише напружені, вирішальні миті, а правдиво розповідати можна, тільки поглядаючи на них і стаючи на місце героя в ті миті. Тільки там, де людина докладає всю свою силу, вона справді жива і для себе, і для інших; завжди тільки тоді, коли її душа палає та горить, вона буде постаттю й для зовнішнього світу.

Dramatis personae¹

Перша сцена

Шотландія, 1542–1548 роки.

Друга сцена

Франція, 1548–1561 роки.

Третя сцена

Шотландія, 1561–1568 роки.

Четверта сцена

Англія, 1568–1587 роки.

ШОТЛАНДІЯ

Яків V (1512–1542), батько Марії Стюарт.

Марія де Ґіз, Лотаринзька (1515–1560), його дружина, мати Марії Стюарт.

Марія Стюарт (1542–1587).

Джеймс Стюарт, граф Морей (1533–1570), нешлюбний син Якова V від Марґріт Дуґлас, доньки лорда Ерскіна, єдинокровний брат Марії Стюарт, регент Шотландії до і після правління Марії Стюарт.

Генріх Дарнлі (Стюарт) (1546–1567), правнук Генріха VII по лінії своєї матері леді Леннокс, небоги Генріха VIII. Другий чоловік Марії Стюарт, а отже, завдяки цьому шлюбові, король Шотландії.

Яків VI (1566–1625), син Марії Стюарт і Генріха Дарнлі. Після смерті Марії Стюарт (1587 р.) законний король Шотландії, після смерті Єлизавети (1603 р.) король Англії як Яків I.

Джеймс Гепберн, граф Босвелл (1536–1578), згодом герцог Оркнейський і третій чоловік Марії Стюарт.

Вільям Мейтленд Лесінґтон, державний секретар Марії Стюарт.

Джеймс Мелвілл, дипломат, довірена особа Марії Стюарт.

Джеймс Дуґлас, граф Мортон, регент Шотландії після вбивства Морея; страчено 1581 року.

Метью Стюарт, граф Леннокс, батько Генріха Дарнлі, головний обвинувач Марії Стюарт після його вбивства.

Арґайл, Арран, Мортон Дуґлас, Ерскін, Ґордон, Гарріс, Гантлі, Керколді Ґрейндж, Ліндсей, Мар, Рутвен – Лорди, то прихильники, то противники Марії Стюарт, які ненастанно перебувають у союзах один з одним, один проти одного і майже без винятку померли не своєю смертю.

Мері Бітон, Мері Флемінґ, Мері Лівінґстон, Мері Сетон – Чотири Мері, подружки дитячих літ Марії Стюарт.

Джон Нокс (1505–1572), проповідник kirk (протестантської церкви), головний противник Марії Стюарт.

Давід Ріцціо,² музикант і секретар при дворі Марії Стюарт, убито 1566 року.

П’єр де Шастеляр, французький поет при дворі Марії Стюарт, страчено 1563 року.

Джордж Б’юкенен, гуманіст і вихователь Якова VI, автор ненависних памфлетів проти Марії Стюарт.

ФРАНЦІЯ

Генріх II (1518–1559), король Франції від 1547 року.

Катерина Медичі (1519–1589), його дружина.

Франциск II (1544–1560), їхній найстарший син, перший чоловік Марії Стюарт.

Карл IX (1550–1574), молодший брат Франциска II, король Франції після його смерті.

Кардинал Лотаринзький, Клод де Ґіз, Франсуа де Ґіз, Анрі де Ґіз – Чотири Ґізи.

Ронсар, Дю Белле, Брантом – Поети, автори творів на честь Марії Стюарт.

АНГЛІЯ

Генріх VII (1457–1509), король Англії від 1485 року, дід Марії Стюарт і прадід Дарнлі.

Генріх VIII (1491–1547), його син, король від 1509 року.

Анна Булин (1507–1536), друга дружина Генріха VIII, звинувачена в перелюбі й страчена.

Марія I (1516–1558), донька Генріха VIII від шлюбу з Катериною Араґонською, королева Англії після смерті Едуарда VI (1553 р.).

Єлизавета (1533–1603), донька Генріха VIII і Анни Булин, за життя батька проголошена бастардом, а після смерті єдинокровної сестри Марії (1558 р.) королева Англії.

Едуард VI (1537–1553), син Генріха VIII від його третього шлюбу з Джоанною Сеймур; змалку заручений із Марією Стюарт, від 1547 року король.

Яків I, син Марії Стюарт, наступник Єлизавети.

Вільям Сесіл, лорд Берлі (1520–1598), всемогутній і вірний державний секретар Єлизавети.

Сер Френсіс Волсінґем, головний секретар і міністр поліції.

Вільям Дейвісон, другий секретар.

Роберт Дадлі, граф Лестер (1532–1588), коханець і довірена особа Єлизавети, якого вона пропонувала Марії Стюарт як чоловіка.

Томас Говард, герцог Норфолк, перший аристократ королівства, що просив руки Марії Стюарт.

Толбет, граф Шрузбері, що за дорученням Єлизавети п’ятнадцять років наглядав за Марією Стюарт.

Ейміес Політ, останній тюремник Марії Стюарт.

Лондонський кат.

Розділ 1
Королева в колисці
1542–1548 роки

Марії Стюарт лише шість днів, як вона стає королевою Шотландії, бо вже з самого малку справджується закон її життя: отримувати все від долі занадто рано і без усвідомленої радості. Похмурого грудневого дня 1542 року, коли вона народилася в замку Лінлітґоу, в сусідньому замку Фолкленд лежав на смертному одрі Яків V, її батько, що мав лише тридцять один рік, але був зламаний життям, утомлений від корони і боротьби. Він був сміливим чоловіком із лицарськими манерами і попервах мав ясний розум, палко шанував мистецтва і жінок, тішився народною довірою; він часто, переодягнувшись, щоб його не впізнавали, ходив на свята в села, танцював і жартував із селянами, а чимало шотландських пісень та балад, які він написав, ще довго жили в пам’яті рідного краю. Але цей нещасний нащадок нещасного роду народився несамовитої доби, в непокірній країні, тож йому від самого початку судилася трагічна доля. Генріх VIII, сусідній король, тиснув, щоб він запровадив Реформацію, але Яків V зберігав вірність церкві, натомість шотландське дворянство, завжди схильне створювати труднощі своєму володареві, одразу скористалося незгодою і ненастанно втягувало цього веселого та миролюбного чоловіка всупереч його волі в неспокій і війну. Ще чотири роки тому, коли Яків V сватався до Марії де Ґіз, він виразно зобразив свою лиху долю: що означає бути змушеним утверджуватись як король супроти того затятого і пожадливого гурту. «Мадам, – писав він у своєму приголомшливо щирому проханні про руку, – мені виповнилося лише двадцять сім років, а життя пригнічує мене не менше, ніж моя корона… Змалку сирота, я був в’язнем честолюбного дворянства; могутній дім Дуґласів довго тримав мене в рабстві, тож я ненавиджу це прізвище і будь-яку згадку про нього. Арчибальд, граф Енґес, Джордж, його брат, і всі його вигнані родичі ненастанно нацьковували на нас короля Англії, в моїй державі немає жодного дворянина, що не був би спокушений його обіцянками або підкуплений його грішми. Немає ніякої безпеки для моєї особи, жодної запоруки утвердження моєї волі й справедливих законів. Це все лякає мене, Мадам, і я сподіваюся від Вас сили й поради. Без грошей, обмежений тільки допомогою, яку я отримую від Франції, або завдяки незначним пожертвам мого багатого духівництва, я намагаюся прикрасити свої замки, підтримувати фортеці й будувати кораблі. Проте мої барони вважають короля, який справді прагне бути королем, за нестерпного суперника. Незважаючи на дружбу короля Франції та підтримку його військ і незважаючи на прихильність мого народу, я боюся, що не зможу здобути вирішальної перемоги над своїми баронами. Я б подолав усі труднощі, щоб прочистити для моєї країни шлях справедливості та спокою, і, можливо, досяг би своєї мети, якби дворянство моєї країни було саме. Проте англійський король невтомно сіє чвари між дворянством і мною, а єресі, які він запровадив у моїй державі, нищівно й далі пожирають геть усе аж до церковних кіл і народу. Моя сила і сила моїх предків здавна спиралася тільки на жителів міст і на церкву, тож я змушений запитувати себе: чи надовго ще вистачить її?»

Усе лихо, яке король передбачив у цьому листі Кассандри, справдилося, і навіть ще тяжчі нещастя спіткали його. Обидва сини, яких подарувала йому Марія де Ґіз, померли в колисці, тож Яків V у свої найкращі чоловічі літа бачив, що він досі не має спадкоємця корони, яка рік у рік дедалі болючіше стискала йому чоло. Зрештою шотландські барони втягнули Якова V всупереч його волі у війну з могутньою Англією, а потім вирішальної миті зрадливо кинули його напризволяще. Під Солвей-Мос Шотландія не тільки програла битву, а й утратила честь: власне, навіть не почавши по-справжньому бою, війська, позбавлені проводирів, не маючи своїх кланових ватажків, жалюгідно розбіглися, тоді як сам король, що загалом був сповнений усіх лицарських чеснот, тієї вирішальної миті давно вже боровся не з чужоземними ворогами, а зі своєю смертю. Знесилений, він лежав у гарячці в замку Фолкленд, наситившись марною боротьбою, обтяжливим життям.

Коли того тьмяного зимового дня, 9 грудня 1542 року, туман насідав на вікна, у двері постукав посланець. Немічному, вмирущому чоловікові він повідомив, що в нього народилася донька, спадкоємиця. Але виснажена душа Якова V вже не має сили для надії та радості. Чому не син, чому не спадкоємець? Приречений на смерть бачить в усьому тільки ще більше нещастя, трагедію і загибель. Розчаровано відповідає: «Від жінки нам дісталася корона, з жінкою вона й зникне». Це похмуре пророцтво було водночас і його останнім словом. Потім Яків V тільки зітхнув, відвернувся в ліжку до стіни й не відповідав на жодне запитання. Через кілька днів короля поховали, і Марія Стюарт, ще, власне, не розплющивши очей, щоб бачити життя, стала спадкоємицею його королівства.

Але ця спадщина – бути Стюарт і королевою Шотландії – двічі сумнівна, бо ще жоден Стюарт на тому троні не мав щастя і не сидів довго. Двох королів, Якова I і Якова III, вбили, двоє, Яків II і Яків IV, загинули на бойовищі, а двох їхніх нащадків, цю невинну дитину і Карла I, онука її крові, спіткала ще жорстокіша доля: ешафот. Жодному з цих Атрідів не судилося прожити до розквіту літ, жоден не мав легкого щастя і щасливої зорі. Стюарти завжди були змушені боротися проти зовнішніх ворогів, проти ворогів у країні й проти самих себе, завжди навколо них і в них панував неспокій. Неспокійною, як і вони самі, була й країна, і найбільш невірними їм були саме ті, хто мав би бути найвірнішим: лорди і барони, це темне й могутнє, несамовите й нестримне, пожадливе й задерикувате, вперте й несхитне лицарство, – “un pays barbare et une gent brutelle”,³ – як дратливо нарікав Ронсар, поет, закинутий у той туманний край. Ті абсолютні кланові ватажки, що й самі були дрібними королями в своїх маєтках і замках, владно, немов худобу на забій, гнали отари селян і пастухів на свої споконвічні дрібні війни та в грабіжницькі наїзди, не знали, крім війни, ніякої іншої радості існування, борня була насолодою для них, заздрість – стимулом, жадоба влади – головною думкою їхнього життя. «Гроші й вигода, – писав французький посол, – єдині сирени, до яких дослухаються шотландські лорди. Прагнути проповідувати їм про обов’язок щодо володарів, честь, справедливість, чесноту означає лише смішити їх». Подібні до італійських кондотьєрів у своїй аморальній задерикуватості й зажерливості, тільки, на відміну від них, неосвічені та нестримніші в своїх інстинктах, вони ненастанно підбурюють і сперечаються за першість і верховенство: всі ті давні могутні клани Ґордонів, Гамільтонів, Арранів, Мейтлендів, Кроуфордів, Ліндсеїв, Ленноксів і Арґайлів. Вони то гуртуються одні проти одних у багаторічній ворожнечі, то присягають, даючи врочисті зобов’язання, в короткочасній вірності, щоб ударити разом на когось третього, завжди збиваються в гурти і зграї, але жоден з них не має внутрішньої прихильності до жодного, і кожен, дарма що споріднений та пов’язаний із кожним, – однаково його нещадний заздрісник і ворог. У їхніх диких душах і далі живе, непорушене, щось поганське і варварське, байдуже, називають вони себе протестантами чи католиками, – залежно від того, де прагнуть здобути вигоду, – бо насправді всі вони – онуки Макбета і Макдуфа, криваві тани, яких так рельєфно зобразив Шекспір.

Тільки з одного приводу вся ця неприборкувана, заздрісна зграя одразу набуває єдності: завжди лише тоді, коли треба присадити спільного володаря, свого короля, послух якому їм не менш нестерпний, ніж вірність йому – невідома. Якщо ця “parcel of rascals”,⁴ як затаврував їх Бернс, шотландець із правіку, взагалі ще терпить примарну королівську владу над своїми замками і маєтками, то тільки через міжкланові ревнощі. Ґордони тільки тому лишають корону Стюартам, щоб вона не дісталася Гамільтонам, а Гамільтони – через заздрість Ґордонам. Але лихо, коли король Шотландії справді наважиться бодай раз бути володарем і накинути країні дисципліну й порядок, коли король, наділений ще першою, юнацькою мужністю, намагається виступити проти зарозумілості й пожадливості лордів! Тоді вони миттю гуртуються по-братньому у ворожу зграю, щоб зробити свого володаря безвладним, а якщо їм не вдається досягти цього мечем, цю послугу надійно виконує кинджал убивці.

Шотландія – трагічна країна, роздерта похмурими пристрастями, це темне і романтичне, омите морем невеличке острівне королівство на крайній півночі Європи, а крім того, ще й злиденний край. Адже всі сили тут руйнує правічна війна. Кілька міст, що, власне, й не міста, а лише злиденні халупи, скупчені під захистом фортець, ніколи не доростають до багатства чи бодай міщанського добробуту, бо їх щоразу знову плюндрують і палять. А дворянські замки, руїни яких ще й сьогодні похмуро й грізно здіймаються над землею, – теж не справжні замки, де панують двірська пишнота і розкіш; їх збудовано для війни як неприступні фортеці, і ніхто не присвячував їх лагідному мистецтву гостинності. Поміж цими нечисленними клановими зграями та їхніми кріпаками цілковито бракує живлющої сили творчого середнього класу, яка підтримує державу. Єдиний густонаселений район між Твідом і Фертом міститься поблизу від англійського кордону, а отже, постійно зазнає спустошень і людських утрат унаслідок наїздів. А на півночі можна годинами йти повз самотні озера, безрадісні луки й темні північні ліси, не бачачи ніде ні села, ні фортеці, ні міста. Тут не тиснуться, як у заполонених людом європейських країнах, містечка і села, немає руху на битих шляхах і торгівлі в країні, немає прикрашених прапорцями кораблів, що в Голландії, Іспанії та Англії відпливають із рейдів, щоб привезти з далеких океанів золото і приправи; люди тут животіють, випасаючи овець, ловлячи рибу і полюючи, немов за патріархальних часів; у законах і звичаях, у багатстві й культурі тодішня Шотландія відставала від Англії і Європи принаймні на сто років. Якщо з початком нової доби в усіх прибережних містах почали процвітати банки і біржі, тут, як і за біблійних часів, усе багатство й далі вимірювали землею та вівцями; Яків V, батько Марії Стюарт, мав десять тисяч овець, то було все його майно. Він не мав ніякого коронного скарбу, не мав армії, не мав охорони для забезпечення своєї влади, бо ж не міг оплатити її, а парламент, у якому вирішували лорди, не давав своєму королю ніяких реальних засобів влади. Все, чим володів той король і що виходило за межі його голих природних потреб, йому позичали або дарували його союзники з Франції та папа, кожен килим, кожен гобелен, кожен свічник у його покоях і замках був куплений приниженням.

Ця споконвічна нужда – гнійні виразки, які висисали політичну силу з тіла Шотландії, цього гарного і шляхетного краю. Адже внаслідок нужденності та пожадливості своїх королів, солдатів і лордів вона завжди була кривавим м’ячем для гри чужих володарів. Той, хто боровся проти короля і за протестантизм, отримував платню з Лондона, а той, хто боровся за католицизм і Стюартів, – із Парижа, Мадрида й Рима: всі ті іноземні країни охоче й залюбки платили за шотландську кров. Остаточне вирішення ще досі коливається між двома великими державами, між Англією і Францією, і тому цей найближчий сусід Англії є для Франції неоціненним партнером у грі. Щоразу, коли англійські армії вдираються в Нормандію, Франція швидко поціляє тим кинджалом у спину Англії, всякчас охочі до війни шотландці одразу сунуть через border, кордон, проти своїх auld enimies, давніх ворогів, і навіть за мирних часів становлять постійну загрозу. Зміцнити військову силу Шотландії – відвічна турбота французької політики, тож не було нічого природнішого, що Англія зі свого боку намагалася зламати ту силу, нацьковуючи лордів і раз по раз влаштовуючи бунти. Отож ця нещасна країна стала кривавим бойовищем столітньої війни, яка лише в долі цієї ще невинної дитини дійде нарешті до остаточного вирішення.

Ця боротьба справді почалася ще в колисці Марії Стюарт, і то був пишний драматичний символ. Немовля ще не вміє розмовляти, не вміє думати, відчувати, навряд чи здатне поворушити ручечками в туго запнутих пелюшках, як політика вже хапається за його нерозвинене тіло, за безневинну душу. Адже лихо Марії Стюарт полягало в тому, що вона завжди була скута в тій грі розрахунків. Вона ніколи не мала нагоди безтурботно виявляти себе, своє Я, бо завжди мала на собі путо політики, була об’єктом дипломатії, м’ячем чужих бажань, завжди тільки королевою, наступницею трону, союзницею або ворогом. Тільки-но посланець привіз у Лондон обидві звістки, що Яків V помер, а його щойно народжена донька стала спадкоємицею і королевою Шотландії, як король Англії Генріх VIII вирішив якнайшвидше посватати цю неоціненну наречену для свого сина і спадкоємця Едварда; ще незрілим тілом, ще не пробудженою душею вже розпоряджались, немов товаром. Але політика ніколи не рахується з почуттями, а бере до уваги тільки корони, землі й право на успадкування. Для політики не існує індивіда, він ніщо проти очевидних і реальних цінностей світової гри. Але в цьому особливому випадку думка Генріха VIII заручити спадкоємицю шотландського трону зі спадкоємцем англійського трону була все-таки розумна і навіть гуманна. Адже ненастанна війна між двома братніми країнами давно вже не мала сенсу. Живучи на одному острові у світовому океані, омиті й захищені одним морем, будучи спорідненими расами, схожими своїми умовами життя, народи Англії і Шотландії, безперечно, мали перед собою одне завдання: об’єднатися, і природа тут ясно виразила свою волю. Тільки ревнощі обох династій, Тюдорів і Стюартів, стоять перешкодою на шляху до цієї останньої мети, тож якщо тепер завдяки шлюбу пощастить обернути конфлікт обох монарших домів у союз, спільні нащадки Стюартів і Тюдорів могли б бути королями водночас Англії, Шотландії та Ірландії і об’єднана Великобританія могла б узяти участь у високому змаганні: боротьбі за панування над світом.

Але лихо: завжди, коли в політиці з’явиться як виняток ясна й логічна ідея, її занапащають безглуздою реалізацією. На початку все видавалося напрочуд успішним. Лорди, яким швидко наповнили грішми кишені, радісно пристали на шлюбну угоду. Але спритному Генріху VIII не досить простого пергаменту. Він надто часто пересвідчувався в лицемірстві й зажерливості тих чесних людей, щоб не знати: ніяка угода не зобов’язує ненадійних лордів, тож, коли їм запропонують більше, вони одразу будуть ладні продати немовля-королеву спадкоємцеві французького трону. Тому від шотландських посередників Генріх VIII вимагає як першої умови негайної передачі неповнолітньої дитини до Англії. Але, якщо Тюдори не довіряють Стюартам, то й Стюарти не меншою мірою не довіряють Тюдорам, а надто мати Марії Стюарт чинить опір угоді. Діставши як нащадок роду Ґізів суворе католицьке виховання, вона не хоче віддавати рідну дитину єретикові, що дотримується хибної віри, крім того, їй було не важко помітити в угоді небезпечну пастку. Адже в одному таємному пункті шотландські посередники, яких підкупив Генріх VIII, зобов’язалися – в разі, якщо дитина передчасно помре – докладати зусиль, щоб, незважаючи на це, «вся влада і майно королівства» дісталися Генріху VIII, і цей пункт дуже небезпечний. Від чоловіка, який двом своїм дружинам уже зітнув голову на ешафоті, можна хіба що сподіватися, що він, прагнучи швидше підступитися до такої важливої спадщини, подбає, щоб смерть цієї дитини була трохи завчасною, а не природною, і тому королева, як дбайлива мати, одразу відмовляється передавати дитину до Лондона. Сватання тепер стало майже війною. Генріх VIII посилає війська, щоб силою забрати неоціненну запоруку, і наказ, який він дав своєму війську, – це нелюдський образ голої брутальності того сторіччя. «Воля Його Величності така, щоб усе було знищене вогнем і мечем. Спаліть Единбурґ і зрівняйте його з землею, тільки-но заберете й пограбуєте там усе, що можна… Сплюндруйте палац Голіруд і так багато міст та сіл навколо Единбурґа, скільки зможете, пограбуйте, спаліть і поневольте Літ та інші міста, нещадно вбивайте чоловіків, жінок і дітей, де тільки чинитимуть опір». Озброєні зграї Генріха VIII рушили через кордон, наче гунська орда. Але останньої миті матір і дитину перевезли в безпечне місце в укріплений замок Стерлінґ, і Генріх VIII мусив задовольнитися угодою, згідно з якою Шотландія зобов’язалася передати Марію Стюарт (її й далі трактували і продавали, наче предмет) в Англію тоді, коли дівчинці виповниться десять років.

Знову видається, ніби все впорядковано найкраще. Але політика завжди – наука безглуздя. Їй не до вподоби прості, природні, розумні вирішення, труднощі – найбільша насолода для неї, чвари – її стихія. Невдовзі католицька партія, вдаючись до прихованих махінацій, починає думати, чи не було б краще дитину – яка може лише гугукати і всміхатися – віддати синові французького короля, а не англійського, а коли Генріх VIII помер, схильність дотримуватися договору стала вже дуже невелика. Але тепер англійський регент Сомерсет від ім’я неповнолітнього короля Едварда вимагає передачі дівчинки-нареченої в Лондон, а коли Шотландія відмовилася, дав армії наказ вирушати, щоб лорди почули єдину мову, яку поважали: насильство. 10 вересня 1547 року в битві – радше побоїщі – під Пінкі-Клеф шотландське військо було розбите, понад десять тисяч полеглих укривали землю. Марія Стюарт не дожила ще й до п’ятого року, як кров через неї проливали вже річками.

Тепер Шотландія лежить перед англійцями безборонна й відкрита. Але в сплюндрованій країні навряд чи можна щось пограбувати, для Тюдорів там, власне, є тільки одна коштовність: дитина, що втілює собою корону і право на корону. Проте, довівши до відчаю англійських шпигунів, Марія Стюарт раптом безслідно зникає з замку Стерлінґ, ніхто навіть у найближчому колі не знає, де заховала її королева-мати. Адже гніздо, де був би безпечний притулок, обрали напрочуд добре: вночі та у великій таємниці через одного цілком надійного слугу дитину вивезли в монастир Інчмагом, що стоїть, прихований бездоріжжям, на острівці в озері Ментіт, “dans le pays des sauvages”, «у країні дикунів», як повідомляв французький посол. Жодна стежка не веде до того романтичного місця, неоціненний вантаж човном доправили на берег острова, де знайшли собі притулок побожні ченці, які ніколи не покидали монастиря. Там, абсолютно прихована, відокремлена від збудженого і неспокійного світу, несвідома дитина живе в затінку подій, тим часом як дипломатія над країнами й морем заклопотано тче її долю. Адже на сцену вже грізно виходить Франція, щоб запобігти цілковитому англійському поневоленню Шотландії. Генріх II, син Франциска I, посилає могутній флот, і генерал-лейтенант французького допоміжного корпусу просить від ім’я короля руки Марії Стюарт для його сина і наступника трону Франциска. Доля дитини змінилася за одну ніч завдяки політичному вітру, що несамовито і войовниче бурхає над Ла-Маншем: маленькій доньці Стюартів судилося тепер бути замість королеви Англії королевою Франції. Тільки-но цю нову й вигідну торговельну оборудку уклали належним чином, як 7 серпня неоцінений об’єкт цих махінацій – маленьку Марію Стюарт віком п’ять років і вісім місяців – спакували й відправили до Франції, продавши на все життя іншому і так само невідомому чоловікові. Знову і аж ніяк не востаннє чужа воля формує і змінює її долю.