Kitobni o'qish: «Українська модерна проза», sahifa 7
IX
Кажеш, що не поділяєш моїх переконань, і не добачаєш в тім всім великого пониження. Бо коли життя обдирає нас з нашого ідеалізму, то мусимо дивитись на світ реально, чого і тебе навчили досвіди життя.
Я все-таки рада, що до того не прийшло, що мої матеріальні відносини настілько змінились, що не потрібую того рятунку. Цікавіші тепер для мене твої допити про молодого чоловіка, про котрого я не могла нагадати, коли і де бачила його.
Навіть хоч би ти й не зазначив, що цілий рік, крім правних документів, нічо іншого не читав, догадалабся по твоїх допитах. Нічо не знаєш, що через той час діялося в краю. Бо інакше довідавбися про прикрості, які стрінули наших закордонців.
Уяви собі, що з приводу гостей, тих двох молодих людей, вийшов політичний процес, в котрий і я попала.
Процес був черговою компромітацією польської Теміди. Не удався тріюмф наших політичних противників. А однак лишилось стільки глибокого болю і бунту в наших серцях, що не скоро забудеться, а може ніколи.
Зрозумієш, що в такім вирі не було місця на інші почування і думки, крім тих, що відносилися до тої справи. Отже немало вразило мене, коли по процесі всі пошко-довані зійшлися, щоби відсвяткувати свою кривду і попрощати закордонних братів, котрим заказано раз на все переступати границю нашого краю. Мені нараз зачали вертати мої давні загадкові настрої. І коли по загальних остентаційних протестах і заявах товариство поділилося на окремі групи, мій знайомий зачав знов мене суґестіонувати, і я знов почала запитувати себе, коли і звідки знаю його?
Один добрий знайомий сказав раз, що я ніколи не стою, а все йду. Може, се й правда. Тепер знов переходжу нові еволюції. Людина взагалі дивний клубок суперечностей, а може бути, що моя зболіла душа стратила відповідну спроможність відпорності.
Те інше життя і заняття загальними справами, що уздоровило мене, стається новим товчком нової муки.
Люди, котрих я ідеалізувала тому, що не бачили мене, лиш ціль, добро загалу, зачинають бути мені противні, і з того знов виростає якийсь інший відмінний біль душі.
Життя – се велика непереможна сила існування. Вона виявляється у всіх змаганнях людини. Для свого існування ладна людина присвятити всіх і все. Дивно, звідки у людей взялося ще друге почування, а саме, що найкраще, коли вони своє життя присвятять іншим. Хоч їхнє життя так само вартне, як тих, для котрих їм кажуть посвячуватися.
Скажемо, що в тім є і ціла суть посвяти, що лиш більше вартні одиниці здатні до сього, що воно їм справляє незвичайну радість?
Може бути, що я не доросла до тої висоти. Але як бачу той гурт, що жадає для себе посвяти одиниць, морозить мене холодом і переймає дрожем. Се, здасться, найбільше деморалізуючий чинник в людськім життю.
XI
На твою думку найбільшою штукою життя є уміти годити суперечності. Чи досягну я того? Не знаю. Взагалі той принцип для мене чужий. А однак бунт, про котрий знаєш з останнього листа, перестав мучити мою душу. Якось дивно я зрівноважилася і заспокоїлася. А що більше, те приносить мені нові несподіванки. Самота, котрої я донедавна так боялася, тепер вже не лякає мене.
Припізнилась з відповіддю, бо жила в стадії безвпинного ферменту.
Немало треба було на те часу, щоб перетворитись і сказати за Ібсеном: «Сильно стоїть, хто сам стоїть».
Довго шаліла буря, падали громи, довго мій човен хитався на филях непевності, болю і зневіри, аж опинився в тихій пристані. І немовби осягнула невідому досі свідомість чогось скінченого.
Чим тихше стає навкруги, тим краще кристалізується моє внутрішнє я.
І якби з найбільших глибин щось підносилось і визволялось з тяжких оков.
Розгоріла мріями, перетоплена мукою життя, душа заблисла, мов свічка на широкім світа просторі.
Очищена тим вогнем, горю блисками палаючого золота на престолі великих жертв і муки душі.
Горю, як свічка на божім престолі.
Одна-одинока…
Не скінчила.
Сіла на фотель в куті кімнати, опустила голову на груди.
В печі горів вогонь, в сумраку вечора ажурні дверці кидали фантастичні цвіти.
Тихо. Немов ангели перелітають хатою. На їх крилах літали колись її діточі сни, понад чисті, білі лелії у батьківськім садку, понад гарні рожі над берегом блискучої ріки.
Полумінь щораз сильніше палахкотіла у печі, а тепле світло пересувалося великими п’ятнами по її сукні, руках і лиці, втискалося в кров і кружляло в жилах.
Все затрачувало границі виду і буття і розливалося в просторах безконечності.
Святочний спокій царював з необмеженою властю.
Понад ясним полум’ям підносились і гойдались тихі тужливі филі супокою і падали на дно душі омутом терпінь і крику кервавого болю. Теплі світляні рамена обіймали і тулили бурю і вир життя.
А дрібні блиски, розсіяні через ажурні дверці, тягнулись золотими нитками і вишивали на темнім тлі містерні гафти.
Знов потемніло!
Раптом блиснула ясна стріла, продерла темряву і загасла. Блиснула знов, скрутилася перстенем, скорчилась і мов причаїлась.
У печі загуло, ажурні дверці цокали тихо, звучно, ритмічно.
Щось ніби видиралось з її пам’яті, прибирало означений вид і знайомі звуки.
Звідки знає вона той звук?
Так!
То той тихий голос, той спокійний лагідний погляд очей, що так довго не могла нагадати, звідки знає його.
І щораз більше входила сама в себе, дивилась і вслухувалась в якусь далеку таємничу тишу, що нагадувала щось давно забуте, щось таке, що довго мовчало в душі,
Так сиділа непорушно, не числячи довгих хвиль часу.
Аж нараз здригнулась, піднесла над головою руки, а уста розхилились і порушились шопотом одного з найбільших геніїв світа.
Die bist die Ruh
In aller Welt bist du!
БЛУДНИЙ МЕТЕОР
Дзвонять сумні похоронні дзвони. Сумним відгомоном гомонять грубі заглибини хмар, гудять громи, горять блискавки, з ревом погублених спадають у пропасть дикого клекоту і бездонних омутів. Несуться розгуком шалених вихрів, регочуть гуком брудних, розбиваючих о скелі филь.
Померкло сонце, дрижить земля, валяться ставлені Богу святині від болю роздертої душі чоловіка,
А дзвони б’ють вічну хвалу безмисльній, глухій потузі, що навіть не знає своєї сили, лиш безупину суне перед себе. А за нею світ стає цвинтарем, печерою попсованих тіл. Люди просять рятунку – ангели спасення!
Причаїлася повна тривоги тишина. Сонце, як скаменіла брила, пригнітало боввани облаків. Замовк шелест дерев, замерли поля простори, повисли у воздусі птахи.
Незрушимо висіли шмати чорних хмар, а довгі їх тороки досягали землі. На похилених барках чорного страховища біліла вузька трумна, знам’я побіди сліпої потуги.
Замерли мисли, зледеніло серце, здеревіли зложені на грудях руки.
– Нащо мислити, жити, сприймати, нащо серцю битися любов’ю і терпінням? – коли нема сили, щоби в мертве тіло знов вляти життя! – кричало друге, живе, роздерте розпукою серце.
Щось порушилося в воздусі, захиталися хмари і доптали одна другу. Сонце скотилося к западу і кинуло стовп спіненої крові. Огнем крові займилися хмари, обляли трумно, скупали листки мертвих квітів вінка.
І рознеслися стогни, при котрих затих рев хмар, замовкли плачучі дзвони, стогни – від котрих завмирає життя, біліє волос на голові.
«Вічная пам’ять!»
Земля завила, як стадо шакалів, витягнула пазурі і отворила пащеку, аби прогло-тити свою жертву.
З шумом і лоскотом зсунулося в чорну пропасть каміння, задрожала трумна, з вінка відірвався сухий листок і упав на білу хустку, промоклу сльозами шаленого болю, розпуки, довгих, повних непокою днів, страшних безсонних ночей.
І усе нараз заточило п’яні круги, заморочило мозок, піднесло грудь, затиснуло в горлі. Лишилося – хрест, могила і сухий листочок, що кричав із-за гробу: «Не забудь мене!»
Повінь чорних думок розсаджувала їй виски, серце з конвульсивного корчилося болю, страшна розпука широко отвирала зіниці, затискала уста і ломила пальці слабої жіночої руки.
А за нею з розсіяним волоссям тягнула блідолиця туга. Вбила безкровні уста в филюючу розпукою грудь нещасливої жертви і висисала усі живіші пориви думок, усі тепліші життя жадоби: тяжким забуттям прикрила молодість і красу лиця.
Сумна, пригноблена ховалася під крила самоти столітнього дуба, що ріс серед гаїв чорної вільхи і білої берези. Тут уся туга і душі розливалася струями сліз.
Сльози текли по її лиці, по корі дуба, дрижали на листках берези, капали з ягід рябини.
Сльозами блищали стебла трави, хилилися повні сліз головки квітів.
Сльози бризкали з чола розламаної скали, спливали блакитною смугою ручая, грязли на млаках і заростали трощею і шуваром. В тій плачучій тузі під дубом смутку минали їй дні, місяці, роки.
З похиленою на груди головою, оперта на грубім, плісню оброслім корінню, що потужною ногою опиралося на коверці моху і твердих, блискучих листків копитни-ка – дивилася в якісь далекі та сумні світи.
Що то?!
Щось мигає?!
Вузький золотий промінчик світла задрижав у воздусі, пролетів понад стухлу, зарослу шуваром млаку, луснув по синім ручаю, продер листя старого дуба і огорнув сумну стать жінки.
І дивні почування переплили її душу, розбудили з тяжких мрій і глухого сну, а якийсь давно забутий звук загомонів в її серцю.
І нараз порхнули усі сумраки, отворилися ясні, далекі горизонти, ніби небес простори.
Спав з грудей пригноблюючий тягар смутку, а тихі зітхання легким подувом обтерли сльози плачучої берези і сумно задуманих гаїв. Піднесли головки білі конвалії, наострили вуха папороті, наслухаючи доокола радісного шепоту, веселого сміху, що зливався зі звучним співом усіх лісних птахів.
Тихо і добре.
Якась солодка мряка заливала усі тайні закутки її серця. Усе давніше терпіння, конвульсивні дрожі розпуки, темрява смутку були лиш темним фоном, аби краще заяснів золотий промінчик.
В озолоченім облаці зблідла пам’ять тривожних годин, серце рвалося до любові, а душа стреміла до вершин своєї мети.
Вирваний з обіймів страшної туги і понурого смутку, викупаний в кришталевих филях несподіваних блисків радості – дух її підіймався к небу, будував облачні замки, в’язав золотою ниткою проміння фантастичні, хмар городи.
Повна вдячності, приклонила вона коліна на лелієвім рубці рожевого облака, витягнула руки і дякувала Богу, природі, усім звіздам на небі, усім квітам і стеблам трави на землі, за той блиск золотий, чистий, ненадійний.
«О, щастя! О, сонце днів моїх. О, золотий промінчику мій».
Чи здається їй?
Ніби звідкись повіяло холодом? Почорніло зелене листя, пов’яли рожеві квіти і померкли ясні неба блакити?
А де ж її золотий промінчик?
Чому не бачить його? Не відчуває в душі теплого його блиску? Де він?
Ах!
Як зблідло його світло, як дрижить золоте сяєво!
Усе посмутніло, поблідло, померкли живі краски облаків. Щораз темніші сумраки підносяться з пропасті, прошиті тінню тіні золотого промінчика.
Ні, він ще не згас!
Тліє без блиску і тепла!
Блиснув!
Напружився, як натягнений лук!
Ах! Як скоро маліє!
Вже лиш тонка нитка – лиш щось мигає, якийсь млавий фосфоричний блиск?!
Захитався!
Зник!
Надармо вдивляється в пусту просторінь, вслухується в тишину без блиску. – Зник.
Якісь бліді тіні розлялися в незкінченній без звізд, часу і зміни.
Не було темноти, не було і світла, а оден рівний тон заволодів небом і землею.
Ані одного виразного тону, ані одного не чути звука. Все глухе, байдужне, далеке.
Ні то блиск денний, ні нічна паморока, а якась вимерла пустиня, що не доста була мертва, аби нічого не чути, не доста темна, аби нічого не видіти.
Без світла, звуку, почувань, летіла в якісь безконечні омертвілої скуки простори, де кожде, не будучи смертю, замирає життя.
ВІДЦВІТАЄ
До легкого прозорого серпанку прикладала напіврозцвілу рожу.
Глянула в дзеркало і блиск вдоволення відбився на її чудовім лиці…
Гарна рожа і вона, то одно, то одна краса....
Чудова! Душею і серцем пожадана! Очі, як бриллянти, губи, як два рожеві листки. А який прегарний, як у лілії, стан! Погляд тої жінки – то щастя, рай, жити при ній – то небо, шуміло довкола неї, а серця бились частіше, очі горіли полум’ям…
Аж ось один з приклонників її краси здобув її серце…
Краса її ще більше розцвіла, а притулена до неї дитинка придавала їй ще більше чарів, як пупляшок цвіту рожі.
Шепіт подиву і обожання її краси були для неї сонцем життя, й вона цвіла своєю прегарною красою, а чудовий пупляшок був немов мініятюрною відбиткою тої краси…
Щось порушилось в повітрі. Шепотіння подиву і оболоння здавалось шемранням ручая. Шуміло хвилею, гуло потужною піснею сердець. Але чутливі її листки відчували, що той гамір подиву, хоч і такий близький, не належав уже неподільно до неї…
Зітхнула глибоко!
Раз, коли ледве що кинуло ясним блиском дня, задрижав один листочок її пишної корони й грубою краплею роси упав на землю.
Пупляшок всміхався солодко, купався в кришталевім блиску роси, обвивався золотими нитками сонця і вслухався в протяглий шум, що зростав щораз голосніше, сильно, потужно.
Чудова рожа схиляла щораз нижче пишну голову, і вслухалась в отой шум, а збілілі її листки щораз сильніше дрижали, відривалися і опадали… поволі… рясно… боляче…
ХМАРНИЦЯ
Сонце горіло на розпаленій мертвій блакиті. Із самого ранку воно вже розпалало, а чим більше ішло до полудня, тим більше розпікалося і горіло палючим золотим вогнем. Парнота та спека заливала усі кути землі: блакить, як розпечена у гуті шкля-на баня, вкривала з усіх боків землю і придушувала тяжке, розпалене, непорушне повітря.
Збіжє, мов золоте море, завмерло у тихім хвильованю, червоні маки у тяжкій задумі поспускали головки, а сині блавати дивилися тихо і лячно широко створеною зіницею.
Гори вкривалися мраками, як би ховалися перед чимсь страшним, що висить у повітрі.
Сонне, заросле осетом озеро тихо мліло і розслабало. Ластівкам опадали крила, а крикливим чайкам завмирав голос у гортанках.
На розлогих ланах блідли китиці конюшини, щурили головки і прислухувалися чомусь; щось довкола заливало пустошем і якоюсь тривожною мертвотою. Змучений парнотою чоловік обтирає рукавом піт із чола і несміло зазирає на сонце, товар на пасовищі непокоїться і розбігався.
Сонце жарить, пече, горить. Земля розсікається з шпар, тріскає в колеса і звізди, трава жовкне, в’яне, а через обвисле листє дерев пекуче сонце кидає блискучі гарячі плями.
Аж ось від заходу стала підноситися велика чорна зловіща голова.
Легка непевна блискавка мигнула стрілою. Знов тихо І парно, лише чорна голова росте, більшає і сунеся вгору. Усе порухалося.
Дуже теплий вітер подув сильно, морщив на плесах оду, хапав скошене сіно, обривав листє, ніс порохом і дрібним рінєм.
Стемнілося.
Густі хмари затягнули цілий небосклін і закрили сонце. Десь як би здалека доходив відгомон сильних громів, а лискавки щораз частійше дерли чорні шматки хмар.
Над горами висів у сиві і жовті пруги кадовб хмарниці, над нею висіло велике червоне сяєво.
Гук громів зближався, червоне сяєво погасло, а натомість виринали один із-за другого сині і чорні боввани, товпилися, розбивали і крутили як би в якім пекельнім танці.
Птахи ховалися під галузє, переляканий товар біг з поля, що ледве пастухи могли єго здогонити, люди запинали вікна і двері, гасили огонь у печі.
Михайло Федів ніколи не лягав у полуднє спати, а тепер, як на то, заснув, мовби хто каменем голову привалив. Єго називали ще Дебровим, бо хата єго стояла край села над деброю та й усі знали, що він щось від тучі знав.
Тому-то тепер не один згадав про него в селі, а він спав твердим сном і не знав, що дієся.
Перелякана жінка ухопила єго за плече і стала будити.
Михайло схопився і глянув у вікно.
Із-за вікна липнуло вогнем і зареготалося страшним рескотом.
– Регочися або й ні, а се вже тобі не буде дозволене, – бурмотів Михайло злісно і завзято.
Груба каламутна пітьма топилася, спадала щораз нижче, роздувала і грубіла.
Нараз, як би пукло дно озера, пітьма продерлася у брудні, розтріпані шмати, і посипалися грубі, як головки лещику1, замерзлі грудки леду.
Михайло ухопив із-за образів поясок, що ним піп у церкві підперізуєся, вибіг з хати і гейби пірнув у темряві.
Біг до старої дзвіниці, що стояла побіч церкви, як би підперта високим розсоха-тим явором.
Розібрався, підперезав пояском і потягнув за шнур великого дзвона.
Дзвін ані рушився. Він потягнув другий раз, дзвін ударив серцем у крису, але голосу не було, аж за третім разом крикнув: «Стій! стій! стій!»
Хмарниця закрутилася стовпом сивого диму і роззявилася вогнем і заревіла громом.
– Пусти! пусти мене!
– Не пущу! не пущу! – гудів поважно дзвін.
– Пусти!
– Не пущу!
– Пусти хоть на кусник поля!
– Не пущу на поле, іди лісом.
– Я хочу поля! – ревіла хмарниця.
– Лісом, лісом, – відповідав дзвін.
– Поля, поля, – клекочуть брудні жовті боввани.
– Лісом, лісом, – гуде дзвін.
– Позволь хоть поступитися, моє військо бунтуєся, – благала, а за нею клекотіли, як у пеклі, блискавки, крутилися, як вужє, і отвирали запінені кровію пащеки, ішли пожирати, нищити, губити.
* * *
А дзвін приказує голосно, остро, неумолимо: «Лісом! лісом! лісом! лісом!»
З розбитою грудею, з покорченими руками, з повикручуваними пальцями, з роздертим на шмати нутром хмарниця то підносилася, то спадала вдолину, витягала голову, як птах, коли хоче летіти.
Нараз засвистала вітром, аж земля затряслася і поволі піднесла тяжкі, як олово, крила і навернула вбік, понад гори.
З гуком, ревом і клекотом, як би ржали стада коней, безліч голов, кадовбів, рук, ніг, крил путалося в один клубок, кидало стрілами і летіло за нею в безодню чорного небосклону.
* * *
Зашумів і застогнав ліс, погнулися до землі дерева. Трескіт, шум, блиск. Палючі стріли колять столітні дуби, від ледяних куль обсипаєся листє, обламлює галузє. А серед лоскоту громів, шуму вітру, серед зойку пливе чистий голос дзвона чимраз далі й далі.
* * *
Матія, Михайлового сусіда, захопила туча з кіньми і возом у полі під самим лісом. Вітер мів порохом в очі, завертав віз, блискавка і громи пуджали коні. Мусив спуститися на волю Божу; відіпняв від воза коні, причепив до драбини, а сам сів під віз, аби перебути лиху годину.
Аж чує: застогнав ліс – вітер жене, дерева гнуться, як колосє в полі.
Шум, ломіт, лоскіт, страх хапає за груди, серце перестає бити, а грім за громом ціляє. Хмара стручає хмару, а нараз не видко стало ні хмар, ні лісу, ні поля, лиш гук, шум та й вода.
Матій довго не міг прийти до себе, оглядався, як би сам собі не вірив, що він жиє і нічо єму не сталося.
Зітхнув глибоко і перехрестився.
Вкруг него було так тихо, спокійно, що якби не мокре шматє, не переполохані коні та й не поламаний, не збитий перед єго очима тучею ліс, то виділо би ся єму, що лише страшний сон єго мучив.
* * *
Коли се щось ударило єго в саме чоло. Грудка леду, як голуб’яче яйце, лежала коло єго ніг. Він підніс і розкусив, а там було чотири листки: яворовий, кленовий, осиковий і смерековий.
Іван ЛИПА
24.02.1865, м. Керч – 13.11.1923, м. Винники під Львовом
Український громадський і політичний діяч, за фахом лікар. Співзасновник таємного товариства «Братство тарасівців». Український комісар Одеси (1917), член ЦК Української партії соціалістів-самостійників, міністр віросповідань УНР (1919).
На початку 1922-го переїхав до Львова, оселився у Винниках.
Автор віршів та збірок оповідань «Тринадцять притч», «Оповіді про смерть, війну і любов»(1935) і казок «Тихе слово» (1929).
КВІТИ
Молодий полковник повертався з шанців. По той бік гори була його халупа.
Ішов полониною понад лісами, обходив звичною стежкою, що сам протоптав за довгий час.
Ясно світило ранішнє сонце, скрізь було зелено, тихо.
Ішов, занурившись у свої думи, не оглядаючись на розкоші весняного ранку.
Минає другий рік, як він покинув свою Ольгу.
Образ дівчини за цей час затьмарився в його уяві.
Напружувався, щоб пригадати її лице, очі, усміх…
Ніби от-от уловить, ніби все так добре пам’ятає, – вона ж така дорога й близька душі його…
Мов із туману виринає їхнє прощання: блакитна сукня, біло-мармурове лице, на чолі матово-золотиста биндочка, що обрамовує кучеряве волосся…
І раптом замість цього неясного образу, як живе, встає перед ним обличчя матері й дивиться на нього ласкавими очима.
Наблизився до халупи. На косогорі два великі дерева стоять самотою, мов сироти. Між ними полковник поставив собі халупу з грубих смерек, що густо вкривають Карпати.
Уподобав се місце, бо з нього відкривається чарівний краєвид. Став біля свого ґанку і дивився в далечінь.
На всьому необмеженому просторі, куди тільки сягало око, розтаборилися гори, освітлені сонцем. Гора виступала з-за гори, з-за тої третя, десята, без ліку, без краю…
Як хвилі-велетні на безбережному морі.
Як зачаровані міста Зеленого Царства.
Тихо й порожньо скрізь. І тільки ген високо над головою цар-орел, великий, як літак…
Кружляє все над одним місцем то вище, то нижче…
І поза цим – нема руху.
Та полковник знав, що по низинах ховаються гуцульські села.
Там нидіє нужденне життя під постійною загрозою смерті, або повної руїни.
Там самі вівці без пастухів, сіра маса, бо проводирі – декотрі пішли в заложники, декотрі повтікали, поховалися.
І думав полковник:
«Величні Карпати прекрасні, але ж і грізні! Надто для нас. Хто з нас повернеться, той до смерті їх не забуде. І чую над собою цілий рій праведних душ, що поклали тут своє життя. За що, за кого? Нам кажуть: вороги… Я ж бачу: усе то наші люди, один корінь… І вороги нам, бо забрала їх ворожа держава, до себе в опіку, як малолітніх сиріт. Та й вони прийдуть до зросту, то закон… Ох, коли б кінець цьому! Та вже швидко край. Не хочуть воювати, дезертирують. І що робиться тепер у нас? Якісь заколоти…»
Хотів увійти до халупи, та почув, що над головою гуде наче дощова злива. Глянув на дерева-велетні, а над ними й на них ціла хмара хрущів. Здавалося, дерева диміли й ворушились.
Струсив грубу гілку – і зашумів, і впав живий дощ. Жовто-чорний килим постелився перед ним.
– Яка ж їх сила! Правдива казнь єгипетська для моїх дерев.
Він відійшов, а гудіння обридливих хмар погрозою плило за ним.
Знадвору халупа була непоказна, а всередині чиста й привітна.
Полковник писав лист до Ольги.
Так захопився, що й не чув, як хтось легенько застукав у двері.
Трохи перегодом двері відчинилися, й він почув тиху ходу. Підвів очі й остовпів.
Перед ним стояла панна.
Як би се був янгол із неба, то не так би був полковник здивувався.
«Звідки? Хто вона? – подумав, оглядаючи панну: – Та се ж Ольга! Ні, не вона… Якийсь привид».
Протер очі, вглядався.
Панна стояла нерухомо, держачи в руках квіти і дивилася на нього.
Свіжа й молода, як світлий весняний ранок, в легкій елегантній блакитній сукні. Біло-мармурове чоло її перетягала матово-золотиста стрічка, що придержувала по боках кучеряве волосся.
– Панно Ольго?! – скрикнув полковник, ніби запитуючи.
– Так, я Ольга.
– Вибачте… Я гадав…
Панна стояла і посміхалася. Ступила ближче й сіла біля столу насупроти його. Лице її було усміхнене, а на колінах держала ясно-рожеві квіти.
Полковник здивовано приглядався до неї.
Він думав:
«Ну, зовсім Ольга! Навіть сукня блакитна… Тільки делікатніша якась, свіжіша, краща… І очі веселі… Звідки в неї стільки радощів в очах? Хто вона? Справді моя Ольга?»
І зворушено дивився на ясний образ, не вірячи, що то – дійсність…
Душа наливалася якимсь приємним почуттям. Чи то були просто радощі, чи, може, щось більш? Хотілося сказати дівчині щось ласкаве, стати ближче, доторкнутися, упевнитися, що то не привид.
З вікна плило гудіння хрущів і теплий запах землі.
Підійшов до неї.
– Так ви, панно, називаєтесь Ольгою?
– Так, я Ольга.
Дивиться довірливо, всміхнено, чистими очима, як дитина, просто йому в очі.
Полковник отямився, зрозумів нарешті, панна прийшла до нього про щось прохати, може, жалітися на жовнірів.
– Не знаю причини вашого вступу до мене, дорога панно Ольго… – Останні ласкаві слова самі вискочили з душі: – Я радий зробити для вас усе, що тільки зможу. Я так щасливий, що вас бачу… що з вами познайомився… Чи ви де близько живете? Чому я вас досі ніде не зустрічав?
– А я вас бачу… як проходите з шанців.
– Ви в якійсь справі? Про щось хочете прохати?
Ольга замість відповіді поклала на стіл свіжі, рожеві квіти.
Весело й приємно посміхалася.
Не смів далі допитуватися. Тай помітив, що вона зовсім не має вигляду проси-тельки.
Одійшов у куток і звідти оглядав її.
Очі світлі, веселі. Лиця свіжі. Уся радісна, усміхнена, прекрасна, як і ті ніжно-рожеві квіти, що лежать на столі.
Поглядав то на неї, то на квіти, і йому здавалося, що ці рожеві й біло-рожеві квіти складають ніби живу частку самої Ольги: вони ніжні, свіжі, запашні і так пасують до цілої її пишної молодості.
«Та се ж моя Ольга! – впевняв себе: – Ні, ця краща, але я вона схожа на ту!»
– Вибачте… Я гадав, що… Ви так подібні до одної моєї знайомої. Тільки вона далеко звідси… – з сумом промовив полковник.
На обличчя панни набігла хмарка. Сиділа спокійна, вже поважна…
Потім несподівано промовила:
– Я вже піду.
В халупі потемніло. Згодом додала:
– Мряки напливають.
Полковник глянув у вікно: понад низинами зі сходу плили тумани.
Ольга сиділа поважно.
Не рухалась.
Дивилась на нього без усміху. Він хотів з нею говорити, не знаходив слів і тим мучився.
Так стояла мовчанка.
Знову Ольга промовила тихо:
– Я вже піду.
Тоді він рішучо підійшов до неї, взяв за руку, заглянув у вічі.
– Ви так подібні…
– До побачення! – сказала Ольга.
Міцно стиснула йому руку, легко переступила через поріг, і нечутно, мов видіння, зникла за халупою.
Стояв нерухомо, як сновида.
Схопився й побіг слідом.
І дивився…
Побачив скрізь лиш білу мряку…
Над ним світило сонце, а внизу сунули без перерви зі сходу сірі тумани, облизуючи своїми мокрими язиками верхи лісів.
Бачив верховини далеких зелених гір, над якими ще світило сонце, а поблизу лиш одноманітна сіра мряка.
І весь краєвид обернувся в безбережне сіре море, з якого виринали нечисленні острови.
Пливуть, пливуть мряки, лізуть уже на верховини, що не доросли до неба… Сірі полчища прибувають і от закрили ввесь простір і вгорі і внизу… Сам полковник ховається в туманах, його починає заволікувати дрібний дощик.
Стає вогко й холодно…
Вертався до халупи.
З дерев-велетнів падають великі краплі. Хрущі затихли, поховалися в листях.
«Сон… чари… Привид… – гадав полковник: – Та ж, далебі, се була Ольга! Моя Ольга… Моя єдина кохана… »
На столі лежали ніжно-рожеві квіти…
А серед ночі полковник дістав наказ готуватися до наступу на ворога.
Тяжко гупали у мряці відгомони гарматних стрілів.
Було душно.
Він одяг білу сорочку.
Не надаремно.
Тої ж ночі під час бою полковника вбито!
