Kitobni o'qish: «Чорт зна що. Запропаща душа»

Антология

Shrift:

Сатанинські фіґлі

Український чорт – невтомний жартівник і дурисвіт. Невідомо, звідки слід чекати його нового підступу. А однак, судячи із творів цієї книжки, переважно жарти чорта не такі вже й страшні, і їм можна протистояти, або навіть повертати собі на користь.

Іоаникій Галятовський

Представник церковного красномовства XVII ст. і теоретик схоластичної проповіді, Іоаникій Галятовський вчився в Києво-Могилянській колегії і був учнем церковного діяча Лазаря Барановича. Деякий час був учителем колегії, а пізніше (1657 р.) її ректором. У 1669 р. Галятовський став архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря, де й помер у 1688 р. Він написав збірник проповідей «Ключ разумінія» (1659 р.), додавши до нього трактат «Наука албо способ зложеня казаня»; видав збірник оповідань про чудеса Богородиці «Небо новоє» (1665 р.) і збірник «Скарбниця» (1676 р.), польською мовою написав трактати «Alphabetum rozmaitym heretykom», «Fundamenta» та ін.

Подаю тут оповідання зі збірника «Небо новоє».

Небо новоє

У Фляндрії єден маляр малював образ Пресвятої Богородиці як міг найпєнкній (найгарніше), а диявола малював яко міг найшпетній (найгидкіше). Показався єму в сні злий дух з гнівом великим, і напоминав єго, і грозив, жеби єго так шпетне не малював, але маляр єще барзій тим побудився і намалював у церкві барзо слічную Матку Божую, а злого духа барзо шпетного намалював під ногами Єї.

Гди тоє страшноє дивовисько маляр в церкві на стіні малював, стоячи на риштованю з тертиць учиненому, знагла великий вихор повстав і оноє риштованє на землю обалив (повалив). Видячи тоє, маляр почав Пресвятую Богородицю о ратунок просити, теди образ Пресвятої Богородиці руку простяг і оного маляра задержав, від рани і від смерті заховавши.

Рабі Нахман з Брацлава

Визначний український письменник, що творив на ідиші. Народився весняного місяця нісана 5532 р. від створення світу (1772 р.) в українському містечку Меджибіж на Поділлі. Батько рабі Нахмана із Брацлава був сином рабі Нахмана із Городенки, визначного ученого і проповідника, провідного діяча раннього хасидизму. У ту епоху були прийняті ранні шлюби, і Нахмана оженили в чотирнадцять років. Він поселився в домі тестя, в маленькому селі біля містечка Медведівка. П’ять років, які він провів на селі, рабі Нахман посвятив заняттю Торою і молитвам. Одначе уже тоді довкола нього почали збиратися люди, яких притягувала його незвичайна особистість. Коли рабі Нахман покинув Медведівку, йому ще не виповнилося і двадцяти, але багатьом в околиці він уже був відомий, як хасидський вчений.

У 1798 р. рабі Нахман вирушив до Ізраїлю, переживши захоплюючі пригоди (він потрапив у полон до турків і жиди Родоса викупили його), повернувся додому і на початку 1799 р. поселився у Златополі на Черкащині, де й прожив наступні два роки.

У 1808 р. він захворів на сухоти, а через два роки переселився до Умані, знаючи, що там йому судилося померти. В Умані минули його останні дні, і восени 1811 р. він помер. Могила його в Умані користується великою популярністю.

Рабі Нахман писав багато, але й багато палив. Одна з його книг «Історії про незвичайне» вийшла у світ після смерті автора. Більшу частину цих історій рабі Нахман розповів хасидам в останній рік свого життя на ідиші, мові простого народу.

Хасидський світ був достоту переповнений історіями, які передавалися усно з покоління у покоління, однак «Історії про незвичайне» стоять завдяки своїй своєрідності відокремлено. Зазвичай, хасидська історія – це оповідь про конкретну особу, про її праведність, вчинки і святість, про чудеса, сотворені нею, чи про мудрі висловлювання і пов’язані з ними звичаї. На відміну від них, історії рабі Нахмана обрамлені в художню форму, у жанр чародійної казки.

Оповідь рабі Нахмана переклала з ідиш Ольга Лучик.

Дивовижний кінь

Жив-був один чоловік, що не вірив в існування злих духів і бісів, які збивають людей з пантелику, хоча подібних випадків відомо безліч. І ось якось уночі хтось постукав у двері й закликав його. Вийшов він і побачив незнайомця, що тримав за вуздечку чудового жеребця. А був цей нічний гість бісом, і він сказав господарю:

– Чи не хочеш купити коня?

Глянув той на красеня жеребця і спитав:

– Скільки ти за нього просиш?

– Чотири червінці, – відказав біс.

Подумав чоловік, що справжня ціна жеребцеві – не менше восьми червінців, та й заплатив продавцю стільки, скільки той просив, і лишився тою оборудкою задоволений.

Назавтра він повів продавати жеребця на базар. Зібралися довкола покупці і відразу ж почали пропонувати йому великі гроші, але він подумав: «Напевно, вартує цей кінь удвічі дорожче, якщо дають за нього так багато», – і відмовився.

Вирішив податися в інше місце, щоби там продати коня вигідніше. У тому місці йому теж готові були заплатити стільки, скільки він заломив, але він знову передумав, сказавши собі: «Цей жеребець вартує удвічі дорожче».

Так він ходив зі своїм конем доти, доки не підняв ціну на скакуна до кількох тисяч, та все ніяк не відважувався продати його, побоюючись продешевити. Нарешті став просити за жеребця стільки, що таких грошей не було ні в кого – хіба що у самого царя.

Привів він тоді коня до царя, і той запропонував йому величезні гроші. Весь царський двір захоплювався диво-жеребцем.

Але й царська пропозиція не задовольнила того чоловіка, і сказав він:

– Насправді кінь вартує куди більше!

Так і не зміг цар купити в нього скакуна.

Вийшов чоловік із царського двору і подався до фонтану, щоб напоїти коня. Коли наблизились до води, скочив жеребець у ринву, з якої витікала вода, і щез із його очей. Чоловік закричав не своїм голосом, оточили його люди і почали розпитувати:

– Що сталося? Чому ти кричиш?

Відповів їм, що його красень-кінь скочив у ринву і щез у ній. Але ті не повірили йому і відлупцювали його, взявши за божевільного: чи можливе таке, щоби кінь проліз у вузеньку ринву?

Переконавшись, що йому не повірили і мають за йолопа, зібрався він уже йти додому, коли раптом помітив голову жеребця, що визирала з ринви.

– А-а-а!.. – закричав.

І знову на галас збіглася юрба, і знову пригостили його штовханами.

– Чого ти верещиш, дурню!

Хотів він вже, було, йти, коли тут, на біду його, привиділося знову, що бачить свого коня. У третій раз закричав він, і знову, як і раніше, його добряче віддухопелили.

Отак Сатана водить людину за ніс, постійно заманюючи у свої сіті брехнею та обманом. А людина піддається йому, слідуючи за привидом удачі: здається їй, що ось вона її впіймає – як раптом привид щезає.

Левко Боровиковський

Народився 10. ІІ. 1808 р. у с. Мелюшки на Полтавщині. Широкому колу читачів відомий більше як поет і байкар, хоча в його творчому доробку є шість прозових казок російською мовою. Боровиковський збирав народний фольклор і, очевидно, окремі свої записи вирішив художньо опрацювати, публікуючи в часопису «Отечественные записки» у 1840 р.

Помер письменник на своїй батьківщині у с. Мелюшки 14. ХІІ. 1889 р.

Переклад з російської упорядника.

Коваль

Свято у Бога. А як ми, українці, любимо ці Божі дні – ці свята! Бігме, на свято і сонце гріє тепліше, і люди добріші, і світ весь привабливіший, і птахи голосистіші, і Псьол веселіше струмує, і кожен листочок, і кожна травинка привітна. Радісно, весело на свято!

Свято. Люди гуляють… Сидять на колодах два діди – ви з ними знайомі: під небом чужим поміж сотнями облич, ви б, зобачивши їх, сказали: це українці! – настільки вони вірні історії, краю, побиту рідному… Старший почав свою оповідь: чи не хочете послухати? Ну, слухайте ж сумирно.

…Славні були селяни у старих панів, у покійних (розказував дід мій): всі люди майстрові, робітні, дужі, здібні. Славний у старих панів був Яремко коваль. Бувало, чи то зробить серпа, чи клямку, засув, чи гачок, чи завіси для скрині – ну вже так прехитро оздобить різьбою та карбами, що аж диво бере! От так би сидів та милувався!

Що тут! Бувало, Яремко лагодив навіть замки з пружиною хитрою і панський берлин; що там казати – спритний був коваль! А, бувало, пісню заспівати, станцювати, заграти на сопілці (куди там твої гуслі!) – до всього удатний! А співати чи читати на крилосі – бігме, заслухаєшся!

Ну, а кузня у Яремка: та в когось і хата не буде просторішою і гарнішою; а різних же кунштів наклеєно! Тут і кіт астраханський возиться з мишами, і з пікою Єрмак, і Палій з хитро підписаною віршею вгорі і конем, підкованим ухналями з жовтої міді, і Страшний суд, і явлення чудесні – з жіночими персами, зі звіриною мордою, гребенем і в пір’ї, багато картинок! Побіля горнила, на самій печі, висів на полотні намальований чорт, повішений догори ногами; ну, та й змальований, як живий! Хто не гляне – упізнає: чорт та й чорт тобі! Чорний, з рогами, з предовгим хвостом, з бородою, з калиткою грошей у кігтях і з людськими гріхами…

Чорта Яремко вимастив грязюкою і дьогтем, очі прокляті випалив, всього поколов та подряпав. Якщо Яремко кує – то він вже так старається, щоби до чорта спиною – конче спиною обернутися; таким ото робом він і місить залізо. А якщо Яремко і гляне, бувало, на чорта – то тільки, щоб плюнути на чортову пику.

Чорт розізлився. Він твердо постановив відімстити ковалю жорстоко, по-чортівськи… Та скільки лихий до Яремка не підкрадався: і гроші мішками обіцяв, і худобу, і панство, і всі послуги; але твердий коваль непідкупний, і чорт до коваля неприступний.

Та от мій коваль переніс ще й до хати поганий портрет і прибив догори ногами, над дверима. Обернеться до дверей – нечистому дулю чи плюне. Ще дужче злий дух розізлився! Шукає він способу, як нашкодити Яремкові… І знайшов…

У кузні з’явився новий робітник – циган, і робітник – на славу! Що за робота пішла у Яремка: скора, красива і надійна! І десять робітників не зможуть змагатися з циганом. Яремко тільки дивиться та гроші рахує. З інших сіл приїжджають з роботою: уже й кузні дві, не одна – і народом набиті…

Добре. Приїхав якось до Яремка з роботою кульгавий отаман: праця зроблена, гроші заплачені. Але робітник-циган запропонував отаману скувати йому кульгаву ногу: той, відкинувши милицю, погодився. Циган розпік до червоного кульгаву ногу, вийняв, ударив молотком, хлюпнув водою, посипав піском… Тільки вийшов отаман із рук коваля – та навприсядки!..

Добре, слухайте ж. З тії пори до коваля приносили не брухт і залізо, а хвороби, болячки та каліцтва. Коваль мій всюди встигає, кує їх та лікує, та грошики бере і з ліком і без ліку. Циган перековував уже й дідів та бабусь – на парубків та молодиць; кував негарних на красунь, а калік на красенів.

Якось циган відлучився; а дідич Яремків, підтоптаний дідуган, приходить до Яремка з наказом – перекувати його на парубка. Недовго думав коваль: зав’язав пана у мішок та, підклавши вугілля, кинув у горнило, а сам узявся міхи роздувати. Відчайдушний крик і стогін панський незабаром затихли. Вийняв Яремко з вогню обгорілі кості: на друзки їх молотком розбиває… – ото й усе, що зосталося, що було його паном!..

Вжахнувся бідний коваль! Циган пропав безвісти… Вже кат і Сибір очікують Яремка. Його засудили, як убивцю… Іде з острогу він у рідну хату – попрощатися навіки. Ось і священика покликали з молитвою: кропить він святою водою хатні стіни. А з ними і забутий портрет над дверима… Раптом у дверях з’явився робітник, що пропав був.

Викликав він у сіни Яремка:

– Послухай, – каже, – то я тебе занапастив; але я й порятую тебе, тільки облиш ти у спокої портрета мого: глумися й клени його, та не кропи святою водою. Зараз піду в твою кузню і приведу твого пана живого.

Ба й справді: за мить з’явився у хаті коваля пан – парубок, хоч куди!.. І Яремка помилували та відпустили… А робітник згинув безвісти…

Зняв мій Яремко проклятого портрета зі стіни, відніс його в кузню – і швиргонув у полум’я, і чорним димом вкрився вогонь весь. Полотно згоріло, а проклятий метнувся у димар… І з тії пори чорт почорнів іще гірше, його борода обсмалилася, і його улюбленим місцем зостався комин у кузні.

Закінчив старий свою оповідь, кінчаю і я, – не лайте.

Іван Купчинський

Народився на Курщині (1844), був родом з міщан, навчався в Курському повітовому училищі. Після закінчення училища батько його відвіз до Харкова, де він працював хлопчиком на побігеньках у гуртовій крамниці. Але торгова справа не притягала Купчинського, він багато читав, захопився драматичною літературою, а відтак виникла любов до театру і пристрасть до письменства. Піклуючись про самоосвіту, випросив у хазяїна крамниці дозволу слухати в університеті публічні лекції та відвідувати студентські гуртки.

Замолоду Купчинський почав служити прикажчиком, потім – кондуктором на залізниці. Він уже тоді почав писати різні оповідання російською мовою, але переважно з українського побуту. Познайомившись із О. Островським, став писати комедії, які ставилися в московських та інших театрах. Його п’єси хвалили і Островський, і Тургенєв.

Жив письменник весь час у Курську. Для українського читача цікаві його оповідання зі збірок «Таинственное и непонятное» (М., 1904, 95 с.) та «Рассказы» (1888, 214 с.).

Оповідання «Чортів портрет» публікується в анонімному перекладі за газетою «Діло», 1893 (№ 153–159).

Чортів портрет

Давно, коли ще на Україні були гетьмани, в селі Млинки жив коваль Омелько Сивий з жінкою Мотрею. Як у Млинках, так і в околиці Омелько славився не стільки своєю роботою, скільки відвагою. Він і самого чорта не боявся. А не боявся його тому, що не мав звички лихословити.

Про те, як дізнався Омелько, що сей, хто не лихословить, не має чого боятися чорта, розповідав він сам, як вже поєтарівся, так…

Одного разу прийшов Омелько пізно вночі з корчми додому і, щоби не будити жінки, ліг спати в кузні. Довго чи коротко він спав, сего не пам’ятає, тілько якось чує, що йому зробилося тяжко, душно, неначе дим з сірки його душить.

Пробудившись, побачив: кузня освітлена, а о п’ять кроків далі стоїть чорт, світить очищами і скрегоче, наче голодний вовк, зубами. Хотів Омелько перехреститись, та руки не може підняти.

«Ну, – думає Омелько, – ось коли мені кінець прийшов».

Але так сталося: чорт поскреготав, поскреготав зубами, та й каже:

– Хотів, я, Омельку, над тобою насміятися, та сили не маю; а все тому, що ти не лихословиш.

Сказавши се, зник. Відтоді-то зробився Омелько таким відважним, якого і на світі не знайдеш.

Були свята. Мотря, жінка Омелька, пішла до свояків на сусідній хутір, а Омелько побалакавши з кумом в корчмі, вертав задуманий домів.

– Гляньте, хлопці, онде Омелько йде, – крикнув один парубок з громадки, що йшла супроти Омелька.

– Ну, і що? – зауважив другий, що прийшов до села Млинки з міста, де учився у маляра, що церкви малює.

– То, що він такий відважний, що й самого чорта не боїться.

– Ба треба знати, якого чорта; а то часом можна настрашитися добре.

– Та хіба чорти не однакі?

– Правда, що не однакі: одні страшніші, а инші – так собі чортенята. Якби Омелько побачив самого Дідька, то би на смерть перестрашився, – промовив маляр.

Треба спімнути: хоча він був ще учнем, але так добре умів малювати, що як намалює чоловіка, то такий справді є – кожний пізнає.

– Ну, сего не говори. Нашому Омелькові й Дідько нічо.

– Чи так?

– Направду.

– Ану побачимо.

– Як же ти побачиш?

– А так, коли Омелько засне, я намалюю в кузні на дверях чортів портрет.

– Ну, і що?

– Нічо. Прокинеться Омелько і, як побачить портрет, зі сну буде уважати його за самого чорта й настрашиться.

– Ану-ну!.. – далися чути голоси парубочі.

– Добре, тілько нехай кожен з вас за порядком стоїть під вікном кузні, щоби видіти, як настрашиться Омелько чортового образа.

– Добре, добре, – згодилися парубки.

Сказали, зробили. Як тілько Омелько захропів, маляр увійшов до кузні, намалював на дверях портрет чорта і підписав під ним, що се сам Дідько, а потому парубки стали за порядком підглядати Омелька через вікно. Не треба було довго чекати, кузня не була натоплена, а різдвяний мороз скоро вигнав хміль з Омелька. Прокинувся, потягнувся, позіхнув, протер очі, а побачивши чортів портрет, спросоння взяв його за самого чорта, і сказав:

– Еге, ти знова був ласкав прийти? – Портрет мовчав. – Якого чорта, прости Господи, ваша світлосте, з’явилися передо мною? Може, хочете мене своїм видом полохати? – Чортів портрет мовчав. «Е, то, певно, котрийсь хлопець перебрався за чорта і хоче мене наполохати», – подумав Омелько – і, схопивши поліно, крикнув: – Слухай ти, чортів сину: як звідси не заберешся, то диви, чим обірвеш. – І Омелько показав поліно. Чортів портрет не промовив і слова. – Ну, коли так, то стережи ж свою чортячу пику! – закричав Омелько й кинув поліно в двері з такою силою, що аж двері отворилися. – Еге, диви, яка кумедія, та се не справдешній чорт, лише намальований, тай ще як – хоч дай йому табаки понюхати, – мовив Омелько, стоячи перед чортовим портретом і хотів його стерти. Але тут його задержала гадка, хто ж це намалював портрет: чи сам чорт, чи хлопці? І що подумають собі ті, що намалювали, про його відвагу, якщо він його зітре?

– А щоби ви мазярі, – каже, – галушками вдавились, якщо ви християнські душі, а якщо се чорти намалювали, то… Ви гадаєте, що я настрашуся вашого портрета і замажу його? О, ні, проклятущі, я от що зроблю вашому портретові!..

Омелько плюнув у лице портрета і, показавши йому язика, ліг спати.

Прийшла Мотря. Увидівши чортів портрет, страх як перепудилася і зняла такий крик, що навіть Омелько збудився і, протираючи очі, розглянувся на всі сторони, думаючи, що кузня горить.

– Ой, лишенько! Ой, в боці коле! Ой, серце вискочити хоче! Ох! – йойкала Мотря.

– Тю на дурну бабу! Мала чого напудитися! Дурна, та се тілько чортів портрет! – промовив Омелько.

– Тепер і я бачу, що чорт намальований, а нащо ж ти, Омельку, його намалював?

– Іди дурна! А на що ж би я його малював? Хто його малював? Може, і самі чорти!

– Зітри його, чоловіче! Та не видиш, який він страшний?

– Що вже стерти, то таки не зітру.

– Та чому?

– А хоч би і тому, щоби хто не подумав, що я його боюся, – відказав Омелько і знов плюнув на портрет чортовий.

І просила, і благала Мотря Омелька, щоби стер або замазав чортів портрет. – Омелько стояв при свому.

Чортів портрет таки лишився на дверях кузні і був для Омелька плювачкою, рано, чи ввечір, чи вдень – як тілько Омелько захоче плюнути, він обертається до портрета, плює йому в пику і ще налає його свинею, або собакою…

Страшним голосом скликував Дідько чортів; стіни пекла дрижали і мало що не повалилися. Чорти, трясучись та поховавши хвости, спішать до свого наставника і пана, а наблизившись на відповідну віддаль до його трону, б’ють поклони й стають в ряди по «чинах».

– В чиїм околі живе коваль Омелько?! – заревів Дідько.

Чорти мовчали і, глядячи один на другого, рушали раменами.

– До кого я говорю! Щоби хвости вам повідсихали! – ще грізніше заревів Дідько.

– В мо… мо… мо… їм, – запищав один чортик, ховаючись за инших.

– Ходи-но сюди! – гаркнув Дідько.

Трясучись та корчачись, колесом підкотився чорт до трону і присів перед ним на коліна.

– Хрест би тя побив, як ти міг допустити, щоби якийсь там коваль Омелько насміхався над нашим портретом?!

– Та… та… то… ох, всесвітлий і благородний владико темноти, сей Омелько такий відважний, що навіть нас, чортів, не боїться…

– А чому ж він нас не боїться?.. Га! – заревів Дідько.

Чорт затремтів і, лежачи біля його ніг, пояснив, що хто не лихословить, тому чорти не зроблять ніякої капості.

– Ах ти бабський язичку! Ах ти цокотюча сороко! – заревів Дідько так, що чорти зі страху поперевертались.

– Ви… ви… винен, – пропищав згрішилий чорт.

Але Дідько схопив його за язика і з такою силою потягнув, що язик витягнувся на лікоть із рота. Чорт заскавулів, кинувся і завертівся вовчком.

Опісля схопив Дідько чорта за хвоста і став вертіти ним так скоро довкола своєї голови, як колесо вертиться у скоро їдучого воза. Пустивши хвоста, він схопив чорта за роги. Чорт забрехав по-собачому, запищав і, молячи пощади, почав кидатися. Випустивши із рук роги, Дідько так промовив до винуватця:

– Пам’ятай, бабський язичку, собача пантарко, нужденна каліко, як ти мені не погубиш коваля Омелька, то відірву тобі язика, поламаю роги і прожену з-поміж чортів. Геть! – прокричав Дідько і, вхопивши чорта за ногу, шпурнув ним з пекла просто в село Млинки.

Нечувані речі почали робитися в Млинках; та не в одних Млинках, а й в довколишніх хуторах; лиш що візьме хто-небудь залізну річ до рук, а вона вже ломиться; мотику, чи сокиру візьме в руки чоловік, а баба за коновки або відро, глянь – або зіпсуються, або поламаються. Потяглись цілою громадою млинківці і хуторяни до кузні Омелька з просьбою якнайскорше направити поламане.

Дуже втішився Омелько, що дістав так багато роботи і гаряче взявся до неї, але попрацювавши два дні, бачить, що роботи все більше і більше, кинув молот, і витираючи краплі поту, що спливали по його обличчю, вийшов на вулицю.

– Здорові були, батечку, – крикнув циган, підходячи до Омелька, – я до вас, батьку.

– Чого потрібно?

– От знаєте, бодай му пек, сокира вищербилася, треба направити.

– А, бодай! Тут і без тебе стілько роботи навалили, що не можу собі сам дати ради.

– Ей, батечку, будьте ласкаві справити.

– Забирайся! Не маю часу.

– Ну, то позвольте мені самому.

– А хіба ти коваль?

– Ба, та ще який! Ти такого із роду віка не бачив.

– Справді?

– Ось гляди.

– Та ви, цигани, всі хвалитись вмієте.

– Я без хвальби кажу, що ти такого коваля ніколи не видав.

– Ну, побачимо, – муркнув Омелько і, запровадивши цигана до кузні, сказав: – Ану, цигане, бери молот. Будемо бачити, який з тебе коваль.

Циган узяв молот, поклав сокиру на ковадло і відразу сокира була готова.

– Ну, ти глянь, що за коваль! – крикнув здивований Омелько.

– А що? – радісно усміхаючись, промовив циган.

– Та що, я добрий коваль, а ти, сто тисяч тобі пирогів, такий, такий… бодай тебе… якого я ще в життю своїм не бачив. Такий би мені робітник придався б.

– Ну, що ж, то бери мене за робітника.

– Я би не проти, але бач ти мені заспіваєш, небожеську, багато.

– А що би ти мені дав?

– Нема що й казати! Я не можу багато обіцяти.

– От слухайте. Я в шатрі маю ще батька, також коваля, не гіршого за мене. Даси нам по одному дудкові¹ від срібного. Запрацюємо срібного – один дудок собі, а решта тобі. Страви не потребуємо, маймо свою в шатрі.

Омелько аж рота роззявив з зачудовання; дешевше не можна було.

– Ну, що пристаєш? – запитав циган.

– Та як, хіба жартуєш, чи що?

– А може, дорожуся? – усміхаючись злобно, поспитав циган.

«Ні, він, певно, одурив, що так дешево згодився», – подумав Омелько, а вголос сказав:

– Як той каже, ціна не мала, з тебе робітник добрий, а ще як і твій батько такий, як ти, то я пристаю.

І вдарили по руках.

– Будь здоров, ґаздо! Піду покликати батька, – сказав циган і пішов.

«Певно, не прийде, батько його відмовить», – подумав Омелько і взявся до роботи.

На другій день дивиться, а циган вернувся та не сам, а з батьком. Робота в кузні закипіла. Батько показався ще луччим робітником, як син, а Омелько, дивлячись на їх роботу, тілько дивувався, а сам нічого не робив, лише рядив.

– Дайте спокій, пане майстре, ми собі дамо раду, все зробимо, а особливо, як поставите кватирку, – сказав старий циган.

– Добре, добре, як зробите, я не від того, – промовив Омелько і вийшов до корчми по горілку.

Хоча й скоро ішов Омелько до корчми, однако ж робота в кузні йшла ще скорше. Що за два дні зробили б добрі робітники, те цигани зробили за пів години, а Омелько, вернувши з горілкою, тілько руками сплеснув.

– А що, батечку, добре заходимося коло діла? – поспитав, усміхаючись, циган.

– Та, аж страх, як добре.

– Почекай ще, то не таке увидиш.

– Ну, вип’ємо горілки, а потому якось буде.

Омелько почав циганів гостити горілкою, тай так погостилися, що Омелькові геть голова закрутилася. Як вже Омелько добре впився, каже циган до нього:

– Батечку, ти ще не знаєш, який з мене майстер. Я з твоєї старої баби викую молоду хоч куди – кров з молоком.

– Ну?

– Направду.

– Та де? О! Неправда!

– О, та чого би-м казав неправду?

– Як так, то чому свого старого не переробиш на молодого?

– Тому, що не маю власної кузні, а таке робити хто би позволив в своїй?

– Нема що і казати, діло дуже мудре, – згодився Омелько.

– Правда?

– Сину, – сказав старий циган, – наш ґазда добрий чоловік і знає, який з тебе майстер. Попроси ж у нього дозволу перекувати мене в його кузні на молодого.

– Не треба й просити, я без просьби годжуся; тілько то вже така робота, що хоча ти майстер на цілу губу, а такого діла не зробиш, – бурчав підпилий Омелько.

– Сам увидиш, – сказав циган, і поваливши батька на ковадло, взявся його кувати, наче яку підкову або сокиру.

Омелько і очі витріщив, і рота роззявив, і руки розложив від великого подиву. Якби не був п’яний, то, напевно, був би пізнав, що се щось не просте, але коли хміль гудів у його голові, то він тілько придивлявся, та дивувався до роботи цигана.

– Ну, дивись, батько вже готовий. Правда, що за моторний парубок: лише дівчині під пару! – усміхаючись, сказав циган, показуючи на батька, як той підводиться з ковадла таким парубком, що, як той каже, і написати і намалювати.

– Ну, і кумедія! – промовив Омелько.

– І-і, батьку! Хіба ще й не такі чуда водяться на білому світі? – промовив циган.

– Правду каже, – на сім світі багацько чудес, – згодився Омелько.

– Ну, що ж, давай тепер свою стару, нехай її перекую на молодицю.

Якби знов не горілка, то Омелько, напевно, би розважив: на якого чорта мені молодої жінки, коли я старий? Хіба на се, щоб вона мене покинула? Прожив я зо старою двадцять п’ять літ у спокою і злагоді, буду жити, як і перше. Але що в Омельковій голові хміль гуляв, то йому прийшла охота мати молоду жінку замість старої і, не дуже думаючи, крикнув:

– Ану, жінко, ходи сюди!

– Та чого хочеш, старий? – спитала жінка, ставши на порозі.

– Того, щоби ти зробилася зі старої молода, та іще така, щоби за тобою всі хлопці бігали, – промовив Омелько, поважно взявшись у боки.

– Чи ти здурів?

– Та де! От мій робітник, циган, перекує тебе в таку молодицю, що і сам сотник позавидує.

– А, бодай тебе! Не знати, що вигадав! Та хіба се можна мене перекувати?

– Правда! Я з тебе таку молодицю зроблю, що аж гей, – сказав циган.

– Пек тобі, ніколи не повірю, щоби щось подібного можна було зробити.

– Ось, дурна, диви, якого парубка викував циган зо свого старого сивого батька, і з тебе так само зробить.

– Пожартували, буде досить. Ще стиранка не готова. Мушу докінчити, – промовила Мотря і хотіла йти, але Омелько схопивши її за руку, крикнув:

– Ні, стара, ти мусиш бути молодою, – і привів її на коваля.

– Я зачну, а ти помагай! – крикнув циган, б’ючи Мотрю молотом по голові, від чого вона, навіть не писнувши, впала мертва. Потім циган підняв Мотрю і, поклавши на ковадло, почав кувати, наче кусень заліза, з котрого має бути підкова. Омелько мимоволі, не тямлячи, що робить, чинив те саме, що циган, – тілько з другого боку ковадла.

– Поліцай! Рятуйте! Коваль Омелько жінку вбив! – пролунали голоси селян, що прийшли до кузні по замовлену роботу.

Крик селян відразу протверезив Омелька. Він кинув свою роботу, оглянувся – ані цигана, ані його батька не видно; замість них ціла кузня повна людей.

– Ой-йо-йой! Пропала моя голова! – простогнав Омелько, кидаючи молот, і добровільно віддався в руки сільському начальству, котре тут-таки його ув’язнило, поставило коло нього сторожу і про все донесло гетьманові.

Гетьман, розглянувши справу Омелькову, велів його повісити.

Скорше від блискавки полетів чорт з доносом до свого пана, цілковито пересвідчений, що заслужив ласку у Дідька.

– Ну, що ти зробив з Омельком, кажи? – спитав Дідько, гостро дивлячись на чорта.

– Вже я йому доправив! Більше не буде насміхатися над вашим портретом, ваша всетемнійша темносте.

– Як се було?

Чорт оповів.

– Бовван, дурак, теля, бодай тобі сто жаб на голову сіло! – заревів Дідько.

Чорт виставив язика від подиву.

– Ах, дурню, дурню, баранячу маєш голову, а свиняче рило. Ну, чи маєш ти хоч трохи розуму в голові?

– Та… – ваша вестемнійша темното…

Але Дідько не дав йому докінчити і закричав:

– А, ти ще смієш оправдуватись? – схопив чорта за хвоста і почав ним сіпати. Чорт вив, ревів і просив милосердя. Давши собі духа з чортом, Дідько поставив його перед собою і сказав:

– Слухай ти, бараняча голово, ослячі вуха! Що з того буде, що Омелька повісять? Прецінь його повісять без вини, а хто без вини умирав, той до нас не достався, а ти, бараняча голово, так зробив, що він просто піде собі до неба. Зрозумів?

– Зрозумів, винен, ваша всетемнійша темното.

– От, як би ти направду перекував Омельчину жінку зі старої на молоду, то було б інакше. Зрозумів?

– Зрозумів, ваша темносте.

– Отже забирайся і за всяку ціну спаси Омелька, потому залізь йому в ребро й ожени його на молодиці, а потім… ну, потім і без чорта так буде, що Омелько заслужить на пекло.

– Слухаю, ваша темносте! – пропищав чорт і, вклонившись низько Дідькові, полетів до в’язниці, де сидів Омелько.

Омелько, очікуючи смерти, сидів задуманий, бідкаючись над тим, що так, нізащо погубив свою добру і вірну дружину. Але от чує знову знайомий голос цигана:

– Омельку, батечку, здоровії були! – і перед ним наче з землі виріс циган.

– А, то ти, чортів цигане! – закричав Омелько, кидаючись на цигана-чорта, й ударив його з цілого розмаху, але кулак попав на стіну.

– О, бодай тебе! – закричав Омелько, хапаючись за свій кулак.

– Та ти не гнівайся, іно послухай мене, – промовив чорт.

– О, аж забагато я тебе слухав – на добро мене навів.

– Не пропадеш, батечку.

– А може, ти мене спасеш?

– Хтозна, може, і я.

– Забирайся до свого батька чорта, а ні, то я тобі боки поламаю.

– Так як вже раз обламав?

– Думаєш, як раз тобі удалося, то в другий раз так само буде?

– І другий, і третій, і четвертий, скільки захочу, бо я не той, за кого ти мене маєш: Я сам чорт. – І він відразу прийняв свій справжній вигляд.

Омелько хотів перехреститися, але чорт поспішно додав:

– Почекай, Омельку, не проганяй мене, доки не вислухаєш всього.

Омелько схаменувся. Чорт продовжував: – Я прийшов тебе вирятувати від смерти.

– Була колись правда, та заржавіла! – перебив Омелько.

– От послухай перше мене, а потім роздумай, чи правду я кажу, чи ні. У тебе в кузні намалювали хлопці портрет Дідька, мого пана. Ти сміявся над ним. Через те Дідько дуже озлоблений на мене, побив мене і наказав, щоби я тебе конечно погубив.

1.Старовинна польська монета.