Kitobni o'qish: «Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?»

Вступне слово

Петру Конашевичу-Сагайдачному як історичному персонажу загалом таланило. Таланило не лише на полі бою. Під його керівництвом чи за його активної участі було здобуто кілька важливих перемог. Він зумів взяти Кафу – одне з найбільших міст Європи XVII ст., яке до того ж було добре укріплене. Мав він шанси взяти й Москву – однак, у силу певних обставин, це не вдалося зробити. Завдяки українським козакам, яких очолив Сагайдачний, була виграна військами Речі Посполитої грандіозна Хотинська битва 1621 р., що мала цивілізаційне значення.

Окрім військових подвигів, Сагайдачний прославився й тим, що завдяки його підтримці була відновлена православна ієрархія на українських та білоруських землях у 1620—1621 рр.

Петро Конашевич-Сагайдачний

Сагайдачний ніби опинявся в «точках біфуркації», коли існував вибір історичного розвитку. І від діянь цієї людини частково залежало, яким цей вибір буде. Хоча, звісно, існували чинники, які виявлялися «сильнішими за нього». Тим паче, що Сагайдачний не належав до знатного роду, не займав високих посад у структурі влади Речі Посполитої. Був людиною, яка «сама себе зробила».

Свого часу Сагайдачний став фольклорним персонажем. У третій частині «Енеїди» Івана Котляревського, де йдеться про те, які пісні співали троянці, власне українські козаки, зустрічаємо такі слова:

 
«Про Сагайдачного співали,
Либонь співали і про Січ,
Як в пікінери набирали,
Як мандровав козак всю ніч;
Полтавську славили Шведчину,
І неня як свою дитину
З двора провадила в поход…»¹
 

Котляревський чудово знав українські звичаї, побут, фольклор кінця XVIII ст. І це знайшло відображення в його творі. Прикметно, що серед козацьких очільників він згадує лише Сагайдачного. Також про цього діяча як про популярного фольклорного персонажа говорить Микола Гоголь. У своїй повісті «Вечір напередодні Івана Купала» письменник, ніби представляючи фольклорний репертуар українців, писав: «Але ні дивні речі про старовину, про наїзди запорожців, про ляхів, про молодецькі діла Підкови, Півтора-Кожуха і Сагайдачного не чіпали нас так, як оповіді про якусь старовинну чудну справу…»²

Правда, записані дещо пізніше фольклорні твори (переважно починаючи з 20-х рр. ХІХ ст.) не говорять про особливу популярність цього діяча. Можливо, тоді вже пісні й оповіді про Сагайдачного забулися й не були зафіксовані фольклористами. І все ж є одна відносно відома пісня, де фігурує Сагайдачний³. Ось її «народний» варіант:

 
«Ой на горі та й женці жнуть, (2)
А попід горою, яром-долиною козаки йдуть.
Гей, долиною, гей, широкою, козаки йдуть.
Попереду Дорошенко (2)
Веде своє військо, Військо Запорізьке хорошенько.
Гей, долиною, гей, широкою,
Хорошенько.
А позаду Сагайдачний, (2)
Що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний.
Гей, долиною, гей, широкою,
Необачний.
«Гей, вернися, Сагайдачний, (2)
Візьми свою жінку, віддай тютюн-люльку, необачний!
Гей, долиною, гей, широкою,
Необачний!»
«Мені з жінкою не возиться, (2)
А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться!
Гей, долиною, гей, широкою,
Знадобиться».
Ой на горі та й женці жнуть, (2)
А попід горою, яром-долиною козаки йдуть.
Гей, долиною, гей, широкою, козаки йдуть».
 

Як бачимо, в цій пісні Сагайдачний постає не в найкращому світлі й іменується «необачним». Хоча його можна сприйняти і як «типового запорожця», що не переймається сімейним життям, а високо цінує тютюн та люльку, котрі можна трактувати як ознаки вільного козака. До речі, саме таким постає головний герой відомої повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Він не особливо зважає на свою жінку, але тютюн і люлька для нього багато важать. Він навіть потрапив у полон до поляків, бо вирішив повернутися за своєю люлькою.

Іван Котляревський

Однак дослідники дискутують, чи насправді Сагайдачний із наведеної пісні є Петром Конашевичем-Сагайдачним. Висловлювалися думки, що це могли бути інші козацькі провідники, які носили таке ім’я. До того ж існують дещо відмінні від наведеного варіанту пісні, де Сагайдачний постає ще в гіршому світлі.

Зате Сагайдачному поталанило у високій літературі, яка була орієнтована на елітарні, освічені верстви. При його похованні були проголошені й опубліковані жалобні вірші, складені під керівництвом ректора Київської братської школи Ка-сіяна Саковича⁴. Ці вірші якісно різнилися від подібних творів, поширених у тогочасній українській літературі. Їх можна вважати шедевром, своєрідною драмою, в якій розглядалася тема життя й смерті великої людини. І хоча цей твір після його публічного проголошення через певний час був забутий, однак зберігся його надрукований текст. У ХІХ ст. його заново «відкрили» і він став популярною лектурою для дослідників. Твір неодноразово передруковувався. І, зрозуміло, на нього часто посилалися науковці. Він навіть для них став основою для реконструкції біографії Сагайдачного.

Згадували про Сагайдачного в козацьких літописах, а також у відомій «Історії русів». Є про нього згадки й у польськомовних мемуарних текстах, де велася мова про Хотинську битву 1621 р. І це зрозуміло. Адже Сагайдачний був одним із головних героїв цієї битви. Не обійшли його увагою й українські історики «доби націоналізму», вписавши цю постать в український національний історичний наратив. З’явилася також низка художніх творів про Сагайдачного, деякі з яких були доволі поширеними.

Пам’ять про Сагайдачного цінується і в сучасній Україні. Він залишається помітним персонажем у нашій історичній свідомості. Хоча й поступається іншим першорядним національним героям. Принаймні його зображень немає на українських гривнях… Хоча в 2000 р. Національним банком України була випущена 10-гривнева монета із портретом цього козацького гетьмана. Ще раніше, в 1995 р., випущена була поштова марка із його ж зображенням.

Фрегат «Гетьман Сагайдачний». 1994 р.

На честь цього полководця був названий флагман Військово-Морських Сил України, фрегат «Гетьман Сагайдачний». Пам’ятник Сагайдачному був поставлений у Севастополі в 2008 р. Це була одна з ознак української присутності в Криму, яка викликала невдоволення в російських шовіністів. Не дивно, після російської окупації півострова в 2014 р. цей монумент був демонтований і переданий до Харкова, де його встановили⁵. Зате під час російсько-української війни, у 2017 р., в районному центрі Донецької області Мангуш полк «Азов» відкрив пам’ятник Сагайдачному. Тим самим бійці цієї військової формації хотіли продемонструвати, що Приазов’я, яке хотіли захопити проросійські сепаратисти, є українською землею. Пам’ятники Сагайдачному свого часу були також відкриті у тих місцях, які пов’язані з діяльністю цього полководця – у Хотині (1991) та в Києві на Подолі (2001). Створений був також у 1992 р. музей Сагайдачного в селі Кульчиці Самбірського району Львівської області, де також встановлено пам’ятник. Поширена гіпотеза, що ніби саме там народився козацький гетьман. Іменем Сагайдачного названа Національна академія сухопутних військ у Львові, Київський інститут водного транспорту, Запорізький інститут Міжрегіональної академії управління персоналом. У 2010 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про відзначення 440-річчя з дня народження гетьмана Петра Сагайдачного». Наступного ж року архієрейський собор Української автокефальної церкви канонізував цього діяча в чині «благовірний гетьман». Видано в Україні також низку книг про Сагайдачного.

Пам'ятник Петрові Сагайдачному в Хотині

Тобто можемо сказати, що Сагайдачний – чільна особа в українському національному пантеоні. Також він є важливою фігурою в українсько-російському ідеологічному протистоянні.

Проте Сагайдачний нас цікавить не в іпостасі національного героя, де, закономірно, є немала частка міфологізації. Він нам більш цікавий як історичний діяч, завдяки якому були визначені деякі вектори розвитку українського ранньомодерного соціуму, тобто як людина, що стояла біля витоків новочасної України.

Сагайдачний у літературі – історичній та художній

Перший панегірик Сагайдачному

Як уже відзначалося, відразу після смерті Петру Конашевичу-Сагайдачному був присвячений літературний твір високої вартості – жалобні вірші авторства Касіяна Саковича (бл. 1578— 1647)⁶. Говорячи про цей твір, дослідники, як правило, мало звертають увагу на його автора. А даремно.

Частково тут спрацьовують конфесійні та ідеологічні моменти. Адже Сакович – особа неоднозначна. Він двічі змінював конфесійну приналежність: спочатку перейшовши з православ’я в унію, а потім – з унії до римо-католиків, заявивши, що обрядовість і догматика уніатів має чимало хиб. Тобто автори православної спрямованості трактували Саковича як зрадника. Негативне ставлення до нього було і в прихильників унії.

Портрет Петра Конашевича-Сагайдачного із книги віршів К. Саковича. 1622 р.

Виглядало парадоксально. Поетичний «пам’ятник» гетьману Сагайдачному, який відіграв важливу роль у збереженні православ’я на українських землях, створила людина, котра зрадила православ’я й у кінцевому результаті опинилася в таборі «латинників».

Але повернемося до особи Саковича. Народився він у родині православного священика в містечку Потеличі на західних теренах Галичини. Тобто був земляком Сагайдачного, який теж походив із цього регіону. Не виключено, що чинник земляцтва відіграв певну роль – тому Сакович постарався, створюючи твір-шедевр про козацького провідника.

Навчався автор цього твору в Краківській та Замойській академіях. Особливо на нього вплинуло навчання в Замості. Невипадково у «Віршах…» він згадує гетьмана Яна Замойського, який заснував і Замость, і Замойську академію. При цьому Ян Замойський подається як ідеальний політик, який дбає про спокій у державі та піклується про освіту.⁷ Сакович також твердить, що Сагайдачний брав приклад із Замойського. Тим самим він фактично порівнював видатного політика й культурного діяча Речі Посполитої із козацьким гетьманом.

Ян Замойський

У 1620 р. у Кракові Сакович видав польською мовою свій твір «Аристотелівські проблеми…», а через п’ять років – «Трактат про душу». І перший, і другий твори викладали погляди Аристотеля на людину. Можна говорити, що Сакович був одним із перших мислителів, який намагався утвердити аристотелівську лінію в українській філософії. До того часу в ній панував християнський неоплатонізм. Із часом аристотелізм укорінився в Києво-Могилянській академії. Водночас Сакович утверджував позитивне ставлення до філософії в українській культурі. У передмові «Аристотелівських проблем…» читаємо наступне: «В природі людини, як стверджує князь філософів – Аристотель, закладено прагнення до знання. Знання ж набуває досконалості, коли речі пізнаються своїми причинами…» На думку Саковича, «найбільша мудрість, найвища філософія і найпотрібніша теологія є пізнання себе»⁸. У той же час деякі тодішні українські культурні діячі, наприклад Іван Вишенський, негативно ставилися до філософії в її аристотелівському варіанті як до ворожої «латинської мудрості».

Взагалі Сакович виглядав «білою вороною» серед тогочасних українських інтелектуалів. Занадто багато було в нього «західного». Давалося взнаки «західне походження» (його рідний Потелич знаходився майже на пограниччі із західним, «латинським» світом), а також навчання у Замойській академії, де культивувався ренесансний дух.

Позитивне трактування філософії спостерігаємо не лише в зазначених трактатах, а й у «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». У них автор неодноразово апелює до античних філософів. Особливо багато уваги приділяє поглядам Сенеки. Сакович не лише посилається на цього філософа, а й часто без посилань використовує його думки, зокрема міркування Сенеки про смерть. Для тогочасної української культури, котра, в силу певних обставин, відзначалася консерватизмом та ізоляціонізмом щодо західних впливів, такий підхід видавався «новим словом»⁹. Після закінчення студій у Замойській академії Сакович працював домашнім вчителем Адама Кисіля – відомого політичного діяча часів Хмельниччини. Пізніше служив дияконом церкви Іоанна Хрестителя в Перемишлі. Звідси виїхав до Києва в 1620 р., де став ченцем і прийняв чернече ім’я Касіян (при народженні йому було дано ім’я Калікст). У 1620—1624 рр. працював ректором Київської братської школи. Тут у 1622 р. і написав «Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». У 1624 р. переїхав до Любліна, де був проповідником у православному братстві.

Адам Кисіль

Прозахідна й ренесансна орієнтації Саковича були не останньою причиною того, що цей діяч порвав із консервативним православ’ям і перейшов у табір уніатів. Хоча, звісно, були й інші, зокрема матеріальні, чинники. У 1625 р. ставши уніатом, Сакович обійняв посаду архімандрита в місті Дубні. Дубнівським архімандритом він лишався до 1639 р., допоки його не позбавили цього сану. Опісля того кілька років мандрував, побував у різних монастирях – у Дермані, Холмі, Любліні, Супраслі, Вільні. Під час цих мандрівок написав кілька полемічних творів. У 1641 р. у Луцьку прийняв римо-католицьку віру і вступив до чернечого ордену августинців. При цьому намагався ідейно обґрунтувати свій черговий конфесійний перехід, опублікувавши кілька полемічних творів, у яких піддав критиці й православну, й уніатську церкви. Найбільш знаною серед цих творів є «Перспектива…». Цей твір був опублікований у 1642 р. і викликав черговий сплеск полеміки. У ньому автор критикував догматичні й обрядові аспекти православ’я. При цьому Сакович вказував на антиінтелектуалізм, що панує в середовищі як православних, так і уніатських священиків; виступав поборником просвітництва. Помер цей діяч у Кракові в сані католицького священика.

Сакович виявився не лише «ідейним перебіжчиком», а й «змієм-спокусником», який заманював на бік уніатів інших українських культурних діячів. Він підтримував добрі стосунки з Кирилом Транквілліоном-Ставровецьким, письменником і друкарем, який зазнав переслідувань із боку православних консерваторів і котрий так само, як Сакович, став прихильником унії. Сакович також допоміг перейти в унію визначному українському письменнику-полемісту Мелетію Смотрицькому, який у середині 20-х рр. ХVII ст. опинився в стані гострого конфлікту з консервативно налаштованими православними ієрархами.

Мелетій Смотрицький

Однак повернемося до «Віршів на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». Писалися вони тоді, коли Сакович був ще у православному таборі. Тому у «Віршах…» звучить критика уніатів та католиків-єзуїтів; прославляються діяння Сагайдачного, котрі були спрямовані на зміцнення православ’я, високо оцінюється його ініціатива висвячення православних ієрархів для українських та білоруських земель. І все ж у «Віршах…» немає моментів, які б свідчили про консервативну спрямованість автора. Навпаки, він відверто демонструє прихильність до західних культурних цінностей ренесансного типу.

Наприклад, із самого початку «Віршів…» звучить гімн свободі людини, яка ренесансними діячами трактувалася як одна з найбільших цінностей¹⁰.

«Вірші…» представляють дещо іншу концепцію людського безсмертя на відміну від тієї, яка була притаманна традиційному середньовічному християнству. У період Середньовіччя безсмертя трактувалося майже виключно в сенсі релігійному: людина має воскреснути тоді, коли настане кінець світу і Страшний суд, саме на цьому суді будуть відділені праведники від грішників (у залежності від діянь своїх) й, відповідно, праведники житимуть у царстві небесному, а грішники – у пеклі. Така концепція не передбачала індивідуалізації. «Справжня» людина в даному випадку трактувалася як член християнської спільноти (нехристияни ж розглядалися як невірні). Ця людина має дотримуватися певних правил. Дотримання чи недотримання їх визначає ступінь її праведності/гріховності, а також долю в загробному житті.

Ренесанс певним чином видозмінює цю концепцію. Звісно, християнське розуміння безсмертя залишається, проте поряд із суто релігійним розумінням з’являється розуміння світське. Відповідно до ренесансних поглядів, людина може завдяки своїм діянням заслужити славу й добру пам’ять у вдячних нащадків. При цьому потрібно зафіксувати ці діяння в письмовій формі, зокрема у поетичному слові.

У «Віршах…» якраз маємо втілення таких ренесансних поглядів. Звісно, автор не відкидає християнського розуміння безсмертя. У творі багато говориться про те, що земне життя не має особливої цінності, що необхідно думати й турбуватися про життя потойбічне, готуватися до нього. Та, незважаючи на це, багато говориться про діяння Сагайдачного, про те, що саме своїми вчинками він заслужив собі славу й що ця слава впродовж багатьох віків зберігатиметься:

 
«На безсмертну заслужив славу, наш гетьмане,
Ні, вона у забутті, певне, не настане!
Поки Дністер із Дніпром многорибні плинуть,
Поти справи всі твої славно будуть линуть.
Не впадеш у глибину забуття безличну,
Не загинеш у літах – маєш славу вічну!
Бо, як Греція звиша Нестора-героя,
Ахіллеса, Аякса, а Гектора – Троя,
І атенці як царя хвалять Періклеса,
Честять славного в одно ще й Темістоклеса,
Рим сміливого свого хвалить Курціуса,
І щасливого в бою славить Помпеуса,
Сагайдачний на Русі хай дістане славу,
В вічну пам’ять те ім’я занесуть по праву,
Щоб воєннії його подвиги всі знали,
Щоб народи те ім’я завжди шанували»¹¹.
 

Сакович у «Віршах…» порівнює Сагайдачного з правителями Античності, наприклад із Періклом. Завдяки чому він ніби постає «правителем Русі». А такі порівняння, власне, й були притаманні ренесансним творам.

Сакович дає зрозуміти, що діяння Сагайдачного мають бути описані. Лише б так вони «…у віках залишились жити…». Для цього, власне, й потрібні «Вірші…».

Ось як у типовому ренесансному дусі починається опис діянь козацького гетьмана:

 
«Хто хотів би найповніш діло описати
Конашевича Петра й світові подати,
В грецького поета той мусів би Гомера
Зичить розуму або ще й у Демосфена»¹².
 

При цьому вчинки гетьмана подаються як взірець для наслідування нащадками.

Структура ж «Віршів…» виглядає таким чином. Спочатку йде традиційний вірш на герб. Однак це вірш не на герб героя, а на герб Війська Запорозького. Тим самим ніби вказувалося, що «Вірші…» мають прославити козацтво, гетьманом якого був Сагайдачний. Якраз це прославлення виголошувалося самим Саковичем. Там, зокрема, йшлося про те, що запорожці своїми рицарськими ділами здобули собі вільність, свободу¹³.

Стверджується, що за плечами запорожців – велика традиція, вони – нащадки давніх русичів, які за часів князя Олега штурмували Царгород і які хрестилися за князя Володимира¹⁴.

Зараз же запорожці змальовуються як захисники Речі Посполитої від татар і турків¹⁵.

Фактично тут у поетичній формі були озвучені ідеї, репрезентовані в творі «Протестація» (1621), що був написаний Іовом Борецьким та іншими ієрархами Феофанового свячення, яких підтримував і якими опікувався Сагайдачний¹⁶. Про цей твір більш детальніше буде вестися мова далі.

Після передмови запорізькому козацтву у «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…», де маємо панегірик запорозькому козацтву, йдуть вірші спудеїв Київської братської школи. Їх двадцять. Після кожного вірша стоїть прізвище спудея. Виникає питання: чи ці вірші лише проголошувалися ними, чи все ж таки спудеї брали участь у їхньому написанні? Правда, на початку «Віршів…» чітко сказано, що автором віршів є Сакович. Однак не виключено, що спудеї складали вірші під керівництвом учителя. Це могли бути такі собі вправи з піїтики, які отримували практичну спрямованість.

Цікавим є склад учнів, які проголошували вірші. Троє з них належали до міщанського клану Балик, представники якого відігравали немаловажну роль у житті тогочасного Києва, обіймаючи керівні посади в міському самоврядуванні. Очевидно, значна частина інших учнів теж була з міщан. Помітну частину становили діти, котрі походили зі священицьких родин. Такими були Іван Сакович (ймовірно, родич автора «Віршів…»), Іван Тарнавський, Єремія Ставровецький та Лукаш Беринда. Останній – це син відомого книжника Памви Беринди. Звісно, могли бути й інші діти зі священицьких родин, але нам складно їх ідентифікувати. Не виключено, що серед цих двадцяти спудеїв були й діти шляхетського та козацького походження.

Серед спудеїв, котрі фігурують у «Віршах…», можемо виділити одного, який у подальшому став помітною фігурою в культурному житті України та Молдови. Це – Стефан Почаський, один із соратників Петра Могили, поет і освітній діяч, засновник Гощанського й Ясського колегіумів. Саме він був першим спудеєм, який читав вірші.

Варто виділити кілька смислових блоків твору. Зокрема, значний смисловий блок становлять вірші, в яких прославляється Сагайдачний. Спочатку говориться про його походження та навчання:

 
«Про народження Петра варто розказати,
Як дорогу до наук став він прокладати.
У Перемишльських краях виріс, у Підгір’ї,
В церкві східної його виховали вірі.
Він пішов до Острога для наук поштивих,
Що там квітли, як ніде, за благочестивих
Тих князів, котрі там мудрість покохали.
Щоби юні до наук схильності набрали.
І для рідної землі користі ставали»¹⁷.
 

Говорить Сакович і про шлях Сагайдачного до запорізького козацтва:

 
«Конашевич в Острозі десять літ проживши
І науки у письмі в нашому навикши,
Здібність у душі відкрив сильну для звитяжства,
В Запорозьке він пішов славнеє рицарство.
І отам немало теж поміж них живучи,
Діла рицарського скрізь пильно стережучи,
Досягнув, що військо те в гетьмани обрало,
Мужньо з ним воно татар, турків розбивало»¹⁸.
 

Йов Борецький

Згадуються також деякі діяння, котрі зробили Сагайдачного відомим. Щоправда, про це говориться часто загально, не концентруючи уваги на окремих битвах:

 
«Він за гетьманства свого взяв був місто Кафу —
Цісар туркський там зазнав немалого страху!
Чотирнадцять тисяч він ворога розбив,
Одні каторги¹⁹ розбив, іншії топив.
Із неволі християн безліч увільняв,
За що з воїнством його Бог благословляв.
За найбільшую собі має нагороду
Славний лицар, як коли вирве на свободу
Земляків своїх – гріхи вчинком покутує,
А умре, напевне, він – в небо помандрує.
Дізнавав не однократ турчин препоганий
Його мужність і прудкий у бою татарин,
Зна Мултянськая земля, відає волошин,
Їх-бо гетьман той не раз лицарсько полошив.
І інфляндчик скуштував його війська сили,
Як їх рицарі оті, мов траву, косили.
І північний буде край також пам’ятати
Довго рицарство його, бо їм дався знати!
Там звитяжство немале він явив ідучи,
Городи й міста у них міцнії псуючи»²⁰.
 

Конкретно згадується тут лише одна звитяга Сагайдачного – взяття ним Кафи. При цьому акцент робиться на тому, що козацький гетьман визволяв християнських невільників. Далі загально говориться, що він громив турків і татар. Йдеться і про його походи на Волощину, а також на прибалтійські землі. Доволі дипломатично Сакович говорить про похід Сагайдачного на Московію. Власне, Московія тут не називається, а говориться про «північний край». Варто враховувати, що в той час і Сагайдачний, і верхівка українського православного духовенства намагалися встановити добрі відносини з московським царем. Адже це був православний правитель, на допомогу якого вони розраховували. У «Віршах…», коли йде мова про похід Сагайдачного в «північний край», говориться, що гетьман у цих землях руйнував міцні городи, тобто замки, й міста. Але Сакович спеціально вказує, ніби Сагайдачний, беручи християнські, власне православні, міста не руйнував церкви:

 
«А як місто у війні християнське брав,
Непорушено церкви залишать казав.
Гляньте, той гетьман який був благочестивий,
У звитяжстві пам’ятав про свій стан учтивий»²¹.
 

Сакович звертає увагу й на те, що Сагайдачний був твердим прихильником православ’я та захищав його перед владою Речі Посполитої:

 
«Віру з мужністю тверду, у якій статечно
Він прожив, її стеріг дбало і сердечно.
Завше пана короля з військом він просив,
Щоб святую віру той нам огородив.
Обіцяючи йому охотніш служити,
Як релігію король зводить оградити.
Це з-за того почалась домова війна,
У державі короля множиться вона.
Як за віру умирать йде християнин,
То не дасться привести до лихих новин»²².
 

Закономірно, що у «Віршах…» чимало місця приділено відновленню православної ієрархії на українських та білоруських землях, ролі в цій акції Сагайдачного. Ось як про це говориться в творі:

 
«А як просьбу ту король і сенат одклали²³,
Патріарха отоді саме зустрічали,
Із землі святої був, із Єрусалима,
Де з’явилася у світ православна віра.
Патріарха наш гетьман з військом привітавши
В Києві, поклон йому доземний поклавши,
З православними почав раду учиняти,
Щоби пастирів могли православних мати
В своїй церкві назамість тих владик-унітів,
Котрих має наш народ всіх за єзуїтів.
Бо із ними уніат заразом мудрує,
Як під папу підвести нас усіх, міркує.
Тож обрали однодуш із людей духовних
Мужів чесних, у письмі вправних і шановних.
Патріархові тоді їх презентували
І щоб вибрати владик посвятить жадали.
Із екзархом патріарх їх тоді побачив,
Це жадання вдовольнив, посвятив, означив.
Йов Борецький освятивсь на митрополію,
А владики – кожен взяв там єпископію.
Так отправивши усе, щоб не мали лиха,
Найсвятіший патріарх в Грецію поїхав.
В охороні наших військ славних Запорозьких
Лицар той його провів до границь волоських.
Дозвіл дав йому король це чинити діло,
Військо Запорозькеє також повеліло»²⁴.
 

Після оповіді про відновлення православної ієрархії Сакович веде мову про битву під Хотином. Хоча, власне, він не називає це місто. Але для слухачів і читачів було зрозуміло, про що йдеться. У «Віршах…» говориться, що турчин «наспів запорожців»:

 
«З військом рушив немалим він на землю нашу,
Вже призначили свого до міст наших башу.
В Запорозькому коші він хотів поснідати,
А в обозі у ляхів мислив пообідати.
Але Бог йому подав силу на звитяжство,
Військо наше надихнув на лихе поганство.
Хоч було їх у шість крат, прудко утікали
Перед нашими вони – сильно притирали,
І сніданок, і обід разом подаючи,
А вечеряти на честь до Плютона шлючи!
Те не кожен захотів, не бажав чекати,
Хоч не радий, а назад кинувсь одступати.
Так козацьку поганин звідав добре силу,
Що лихі його уста позаоч блюзнили.
Він священиків хотів в плуга запрягати,
І коней уже в церквах брався розставляти.
Але гордому йому криво обернулось,
Так що мало війська з ним у доми вернулось»²⁵.
 

Сакович, як бачимо, передає наміри, які ніби були в султана Османа ІІ (1604— 1622). Останній хотів швидко розгромити запорожців і ляхів (поляків). Також він сподівався завоювати українські й польські землі, поставивши тут свого правителя – башу. Відповідно, Сакович поширює різного роду чутки, що турки збиралися запрягати в плуги священиків, а у церквах ставити коней. Це подавалося як велика наруга над русинами-українцями. Загалом автор «Віршів…» перебільшував турецьку небезпеку для українських земель. Це можна вважати риторичним прийомом. Адже на фоні цієї небезпеки більш значимим ставав подвиг Сагайдачного в битві під Хотином. Цікаво, що у «Віршах…» майже не говориться про участь поляків у ній. А лаври дістаються запорозьким козакам і Сагайдачному.

Цим «Вірші…» принципово відрізняються від тодішніх творів про битву під Хотином. Зрозуміло, в польських творах про цю подію акцентувалася увага на ролі шляхетського війська. Хоча й були згадки про запорозьких козаків. Переможцем у цих творах поставав королевич Владислав, який формально очолював збройні сили Речі Посполитої в цій битві. Таким він постає і в історичних хроніках того періоду. Те саме можна сказати і про відому поему барокового поета Івана Гундулича (1589—1638) з Дубровника «Осман».

Джакомо Лауро. «Хотинська битва». 1621 р.

У «Віршах…», як бачимо, зовсім інший погляд. Переможцями тут постають запорозькі козаки на чолі з гетьманом Сагайдачним. Це був український підхід – відмінний від «загальноприйнятого». Варто відзначити, що такий підхід все ж мав деяке поширення в західноєвропейській літературі XVII ст. Стосується це, зокрема, творів Мішеля Бодьє «Загальна історія турків», Жана де Лабурена «Трактат про Польське королівство», П. Рікоута «Турецькі історії»²⁶. Однак говорити про значне поширення такого погляду не випадає. Загалом же переважала польська точка зору на Хотинську битву.

Далі Сакович говорить, що чимало козаків загинуло у битві під Хотином. Також важко був пораненим і Сагайдачний:

 
«Наших досить полягло в битві і у ранах,
Що від зброї узяли нехристів поганих.
Всі зі сповіддю ішли на велику бойню —
Плату в небі заберуть за геройство гойну!
Християнську мужньо кров в битві заставляли —
За вітчизну стоячи, крівцю проливали.
І на плаці бойовім гетьмана влучили,
Він до Києва прибув майже ізомлілий.
Всякі ліки довгий час пильно заживав,
Лікарям його король кошти виділяв»²⁷.
 

Завершує Сакович оповідь про Сагайдачного описом його кончини. При цьому показує, що гетьман повівся як справжній християнин, покаявшись і пожертвувавши свої маєтки на благі справи:

 
«А як ліки не дали помочі ні мало,
У хворобу більшу ще тіло потрапляло,
То про ліки для душі він почав гадати,
Щоб себе з мастил гріха пильно очищати.
Отож плястри отакі в тому прикладав:
Гойні сльози і жалі за гріхи зливав.
Кілька тижнів так на смерть тіло готувавши,
Жалем, сповіддю гріхи власні познімавши,
Семикратно на одрі маслопосвящався,
До святої таїни щиро причащався.
Всю маєтність розділив: дещо на шпиталі,
Церквам і монастирям, школам дав немало.
Так усе розпорядив, смерть прийняв умить,
Біля церкви Братської в Києві лежить.
Себе в Братство оте він з військом уписав
І на нього в дар грошей досить відказав.
Приклад гетьмана нехай рицаря навчає,
Того, хто своє життя в світі завершає:
В вірі протривав святій наш гетьман статечно
І вітчизну боронив, щоб жила безпечно.
Він маєтністю також добре уряджав,
Не на збитки, костки-гру й карти обертав.
Але, як далося чуть, на догідні справи,
Що служитимуть душі, як помре небавом.
Львівське братство, хоч відсіль неблизьке, побачив,
В місті церкву наділив, братствові призначив
Суму немалу грошей, їм у дар послав,
Щоб науки там цвіли, пильно зажадав.
Звідусюди тож тепер богомілля має,
З тим нехай душа його в небі спочиває»²⁸.
 

Якщо звернемося до давньоруських літописів, зокрема літопису Галицько-Волинського, то бачимо, що подібним чином описувалися смерті деяких князів. Наприклад, кончина князя Володимира Васильковича. Останній не лише як християнин готується до смерті, але й робить щедрі пожертви на церковні справи²⁹. Сагайдачний, звісно, не князівського роду. Але Сакович ніби прирівнює його до давньоруських князів. Оскільки на початку «Віршів…» запорозькі козаки розглядаються продовжувачами давніх русів, то трактування гетьмана майже як давньоруського князя виглядає цілком логічно. Це не говорилося прямо. Але це давалося зрозуміти.