Kitobni o'qish: «Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах»

Shrift:

Серія «Карта світу» заснована у 2010 році

Опубліковано за угодою з Партнерз ін Сторіз Стокгольм АБ, Швеція

…Усе, що народжується тортурного й страшного на ешафотах, у катівнях, божевільнях, операційних, під склепіннями мостів пізньої осені, – все не здається і вперто наполягає на своїй страшній дійсності. Ти хочеш його забути. Сон охоче стирає в мозку його борозни, але сновиддя скасовують роботу сну, знову прокреслюючи стерті знаки.
І ти прокидаєшся, задихаючись, запалюєш свічку у темряві, і, як солодку воду, ковтаєш світанкові струмені спокою. Але на якому ж вузькому краєчку тримається цей спокій! Один незграбний рух – і знову погляд іде крізь знайоме, дружнє і за оманливими втішними контурами ловить обриси жаху.
Райнер Марія Рільке
«Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе», 1910¹

Літо було чудесне, мало стати ще чудеснішим. Ми всі безтурботно дивилися в майбутнє. Пам’ятаю, як напередодні від’їзду я йшов у Бадені з одним приятелем виноградниками. Тоді старий виноградар сказав нам: «Такого літа, як це, давно вже ми не бачили. Якщо воно мине так само, вино ми отримаємо як ніколи. Це літо люди запам’ятають надовго!»
Але не знав старий чоловік у своїй блакитній куртці винороба, якими пророчими виявилися його слова.
Стефан Цвейґ
«Вчорашний світ»,1942²

До читача

Ця книга – про Першу світову війну. Але не про те, що це була за війна – не про її причини і події, закінчення та наслідки, – а про те, яка це була війна. Мене цікавили не так факти, як люди, не так хроніка, як враження, переживання і настрої. Я намагався реконструювати не хід подій, а світ переживань.

Мене зацікавила доля дев’ятнадцятьох людей: усі вони існували насправді (у книзі відсутній вимисел, у ній використано різноманітні документи, які ці люди залишили по собі), – усі вони невідомі або забуті, більшість з них – скромного походження. У той час як Перша світова війна у суспільній свідомості асоціюватиметься, не без причини, з кривавою бійнею Західного фронту, багато з цих героїв перебували тоді зовсім в інших місцях – на Східному фронті, в Альпах, на Балканах, у Східній Африці та Месопотамії. Майже всі вони були молодшими – у віці близько двадцяти років.

З-поміж цих дев’ятнадцятьох один загине, один зникне безвісти, ще двоє потраплять у полон, один буде прославлений як герой і ще один втратить здоров’я і перетвориться на живу руїну. Багато з них вітатимуть початок війни, але потім навчаться ненавидіти її; інші ж зненавидять війну з найпершого дня; одна людина залишиться вірною в своїй любові до війни від початку до кінця. Один збожеволіє і буде поміщений у будинок скорботи, іншому не доведеться почути жодного пострілу. І так далі. Тим часом, незважаючи на відмінність доль, ролей, статі та національності, усіх їх об’єднує те, що війна чогось їх позбавила: юності, ілюзій, надії, людяності – життя.

Більшість із цих дев’ятнадцятьох зазнають безліч трагічних і жахливих випробувань, але все ж у центрі уваги – військові будні. У деякому розумінні ця книга – антиісторія, оскільки я прагнув знайти відображення епохальної події в її найдрібнішій часточці, якою є окрема людина зі своїми переживаннями. Про меланхолічний скепсис з приводу своєї власної професії, що став імпульсом для такого підходу, я розповім, можливо, іншим разом.

Понеділок, 30 червня 2008 року, у вікно стукоче дощ.

П. Е.

Захват і біль битви: Перша світова в 211 епізодах

Присвячується пам’яті Карла Енґлунда,
рядового австралійської армії,
службовий номер 3304,
3-тя австралійська дивізія,
11-та бригада, 43-й піхотний батальйон.
Учасника битв біля Мессін і Пашендейла 1917 року. Загинув у битві поблизу Ам’єна 13 вересня 1918 року. Місце поховання невідоме.

Дійові особи

Лаура де Турчинович – американка, одружена з польським аристократом, 35 років.

Ельфріда Кур – німецька школярка, 12 років.

Володимир Літтауер – російський кавалерист, 22 роки.

Павел фон Геріх – капітан піхоти в російській армії, за походженням фінляндський швед, 41 рік.

Ріхард Штумпф – німецький матрос Флоту відкритого моря, 22 роки.

Пал Келемен – кавалерист австро-угорської армії, угорець, 20 років.

Андрій Лобанов-Ростовський – військовий інженер російської армії, князь, 22 роки.

Флоренс Фармборо – сестра милосердя російської армії, англійка, 27 років.

Крестен Андресен (ліворуч) – солдат німецької армії, данець, 23 роки.

Мішель Корде – французький чиновник, 45 років.

Вільям Генрі Докінз – військовий інженер австралійських частин, 21 рік.

Софія Бочарська – сестра милосердя російської армії, 21 рік.

Рене Арно – піхотинець французької армії, 21 рік.

Рафаель де Ногалес – кавалерист османської армії, латиноамериканець, 35 років.

Харві Кушинг – польовий хірург американської армії, 45 років.

Ангус Б’юкенен – піхотинець британської армії, 27 років.

Олива Кінг – шофер сербської армії, австралійка, 28 років.

Едуард Мослі – артилерист британської армії, новозеландець, 28 років.

Паоло Монеллі – стрілець італійської армії, 23 роки.

Вік героїв зазначено на момент початку війни. Рід їхніх занять свідчить, чим вони займалися у воєнні роки.

1914

Податися на війну – не заради наживи або золота, не заради порятунку Батьківщини і честі, навіть не для того, щоб перемогти ворога, щоб проявити себе, свою силу і волю, набути досвіду і навчитися відповідати за свої вчинки. Ось чому я хочу податися на війну.

Хронологія

28/6 Спадкоємець австро-угорського престолу Франц Фердинанд і його дружина вбиті в Сараєво.

23/7 Австро-Угорщина ставить ультиматум Сербії.

28/7 Австро-Угорщина оголошує Сербії війну.

29/7 Росія проводить мобілізацію проти Австро-Угорщини на підтримку Сербії.

31/7 Німеччина вимагає, щоб Росія припинила мобілізацію, але вона триває.

1/8 Німеччина оголошує загальну мобілізацію, так само вчиняє союзна Росії Франція.

2/8 Німецькі війська вторгаються до Франції та Люксембурґу, росіяни вступають на територію Східної Пруссії.

3/8 Німеччина вимагає від Бельгії дозволу на вільний прохід своїх військ. Вимога відхиляється.

4/8 Німеччина вторгається в Бельгію. Велика Британія оголошує війну Німеччині.

6/8 Французькі війська вступають у німецьку колонію Тоголенд.

7/8 Російські війська вступають у німецьку Східну Пруссію.

13/8 Австро-угорські війська вступають до Сербії. Становище стає критичним.

14/8 Французькі війська вступають у німецьку Лотарингію, але отримують відсіч.

18/8 Російські війська атакують австро-угорську провінцію Галичина.

20/8 Падіння Брюсселя. Німецькі війська просуваються на південь, до Парижа.

24/8 Початок вторгнення союзників до німецької колонії Камерун.

26/8 Початок битви під Танненбергом. Російське вторгнення до Східної Пруссії відбите.

1/9 Початок битви під Лемберґом. Вона стане найбільшою поразкою Австро-Угорщини.

6/9 Початок англо-французького контрнаступу біля Марни. Німецький похід на Париж зупинений.

7/9 Початок другого вторгнення австро-угорських військ до Сербії.

11/9 На заході починається так званий «Біг до моря».

23/9 Японія оголошує Німеччині війну.

12/10 Початок першого з боїв у Фландрії.

29/10 Османська імперія розпочинає війну на боці Німеччини.

3/11 Росія вторгається в османську провінцію Вірменію.

7/11 Німецька колонія Циндао в Китаї захоплена японськими і британськими військами.

8/11 Початок третього вторгнення Австро-Угорщини до Сербії.

18/11 Початок наступу Османської імперії на Кавказі.

21/11 Британські війська окупують Басру в Месопотамії.

7/12 Початок другої битви за Варшаву.

1
Неділя, 2 серпня 1914 року
Лаура де Турчинович прокидається рано-вранці в Августові

Невже її найстрашніші побоювання справдилися? Невже її чоловік хворий, його поранено або навіть убито? Чи він зрадив її?

Пізнє літо. Погода була чудова, тепла, сонячна, з прегарними картинами навзахід сонця. Вони переїхали до щойно відбудованої вілли, схованої між озерами, просто в мальовничому Августовському лісі. Діти в ньому бавилися. А вони з чоловіком любили кататися човном по озеру короткими білими червневими ночами, зустрічаючи схід сонця. «Все дихало спокоєм і красою… Це було мирне життя, сповнене простих радощів».

Простота хутірського життя була, звісно ж, відносною. Містка вілла вирізнялася вишуканістю обстановки. Господиню дому завжди оточувала прислуга, яка мешкала в окремому флігелі. (Кожний з п’ятирічних синів-близнюків мав свою няню, а шестирічна донька – власну гувернантку. Діти їздили у візку, запряженому поні). Їхня сім’я спілкувалася з найшляхетнішими представниками помісного дворянства. Зимували вони зазвичай на Рив’єрі. (Потім поверталися додому – без особливих складнощів. У Європі легко можна було перетинати кордони, для цього навіть паспорт не був потрібен). Будинків мали кілька: крім літньої вілли і великого будинку в Сувалках є ще квартира у Варшаві. Лаура де Турчинович, уроджена Блеквелл, живе спокійним, комфортним життям. Скрикує, бачачи мишей. Боїться грози. Трохи полохлива і соромлива. Ледве уявляє, що таке – готувати їжу.

З фотографії, зробленої одного разу влітку, дивиться весела, гордовита, цілком щаслива жінка, русява, у просторій спідниці, білій блузці та великому літньому капелюсі. Ми бачимо жінку, звичну до спокою і статків, до того, що життя постійно змінюється на краще. І в цьому вона була не поодинокою. Якщо до неї доходили чутки про заворушення і злодіяння, вона ігнорувала їх. І в цьому вона також не поодинока.

Так, літо вдалося просто чудове. І воно ще тривало. У неділю вони запрошують до себе на обід гостей. Але де ж її чоловік? Ось уже кілька днів, як він виїхав до Сувалок на роботу вчора, саме в суботу, напередодні святкування, він мав повернутися. Вони вирішили почекати з обідом. Але все марно. Вона вже почала турбуватися. Це так несхоже на нього. Де він може бути? Вона чекала і чекала, не стуливши повік. Даремно. Давно вона так не хвилювалася за нього! Що могло статися? Вона заснула тільки на світанку.

Лаура прокинулася від різкого стукоту у вікно.

Четверта година ранку.

Вона поспіхом підвелася з ліжка, доки цей стукіт не збудив дітей. Біля вікна маячіла чиясь постать. Спершу вона була подумала, що це хтось зі слуг вирушає на базар і прийшов за грішми та інструкціями. Але, на свій подив, вона побачила бліде, серйозне обличчя Яна, лакея свого чоловіка. Він простягнув їй листівку. Вона впізнала письмо чоловіка.

Там було написано: «Оголошено війну. Негайно приїжджай разом із дітьми. Накажи прислузі спакувати найнеобхідніше і приїжджай сьогодні».

2
Вівторок, 4 серпня 1914 року
Ельфріда Кур спостерігає, як 149-й піхотний полк залишає Шнайдемюль

Літній вечір. Тепло. Звідкись здалеку долинають звуки музики. Ельфріда з братом сидять удома, на Альте-Банхофштрассе, 17, але музику вони чують. Музика стає дедалі голоснішою, і вони розуміють, у чому річ. Вони вибігають надвір і мчать до жовтого вокзалу, що нагадує фортецю. На площі перед будівлею юрмляться люди, горить електричне освітлення. Ельфріді здається, що в цьому білому, тьмяному світлі листя каштанів нібито вирізане з паперу.

Дівчинка здирається на залізну огорожу, що відокремлює будівлю вокзалу від люду на площі. Музика наближається. Вона бачить товарний потяг, він стоїть на третьому пероні. Бачить, що над паротягом здіймається пара. Вона помічає відчинені двері вагонів, у яких миготять одягнені в цивільне резервісти, які вирушають до місця призначення. Чоловіки визирають із вагонів, махають і сміються. Музику чутно дедалі ближче, тепер вона лине у повітрі літнього вечора. Її брат кричить: «Вони йдуть! Це 149-й полк!»

Усі чекають саме на нього: 149-й піхотний полк, розквартирований містом. Тепер він прямує на Західний фронт. Так, новий вираз – «Західний фронт». Досьогодні дня Ельфріда нічого подібного і не чула. Війна – справа рук росіян – це всі знають. Німецька армія здійснює мобілізацію, щоб відповісти росіянам, які готують напад, як усім відомо³.

Особливо тим, хто живе тут, у Померанії. Усі розмірковують про загрозу зі сходу, і Шнайдемюль не є винятком. Російський кордон розташований менше ніж за 150 кілометрів звідси, і через місто проходить головна траса Берлін – Кеніґсберг, а отже, це абсолютно очевидна мішень для могутнього ворога на сході.

Мешканці Шнайдемюля, так само, утім, як і ті політики і генерали, незграбні, неповороткі та некомпетентні, які балансуючи призвели Європу до війни, отримували інформацію, майже завжди неповну або застарілу. Брак фактів доповнювали здогадками, припущеннями, надіями, побоюваннями, нав’язливими ідеями, теоріями змови, мріями, кошмарами, чутками. У Шнайдемюлі, як і в десятках тисяч міст і сіл на всьому континенті, картина світу вибудовували в ці дні саме з хиткого матеріалу здебільшого з чуток. Ельфріді Кур виповнилося дванадцять років. Вона непосидюча розумна дівчинка з рудуватим кісками і зеленими очима. Вона чула розмови про те, що французька авіація бомбувала Нюрнберґ; що атакували залізничний міст біля Айхенрида; що російські війська просуваються до Йоганнісбурґа; що російські агенти намагалися вбити кронпринца в Берліні; що один російський шпигун ледь не підірвав авіаційний завод на околиці міста; що інший російський шпигун мав на меті заразити холерою воду у водопроводі; що французький агент хотів підірвати мости через Кюддов.

Усе це були лише чутки, але правду дізнаються згодом. Сьогодні люди готові повірити у будь-що, навіть у найнеймовірніше.

Жителі Шнайдемюля, як і більшість німців, уважають цю війну оборонною, – війною, яку їм нав’язали, не залишивши іншого вибору. Німці, як і всі жителі міст і сіл Сербії, Австро-Угорщини, Росії, Франції, Бельгії та Великої Британії, сповнені страху і надії, водночас переконані у своїй правоті, бо їм належить битися із силами зла. Потужна емоційна хвиля прокотилася Шнайдемюлем, Німеччиною та Європою, накривши собою всіх і вся. Те, що для нас пітьма, для них – світло.

Ельфріда чує вигуки брата й одразу бачить усе сама. Ось вони йдуть, шеренги солдат у сірій уніформі, коротких чоботях зі світлої, невичиненої шкіри, з великими наплічниками, у загострених касках з сірими тканинними чохлами. Попереду крокує військовий оркестр. Коли він наближається до вокзалу і натовпу на площі, то звуки знайомої всім мелодії захоплюють людей. Солдати співають, і натовп підхоплює за ними приспів. Пісня лунає бравурно цього серпневого вечора:

Lieb’Vaterland, magst ruhig sein,
Lieb’Vaterland, magst ruhig sein,
Fest steht und treu die Wacht, die Wacht am Rhein!
Fest steht und treu die Wacht, die Wacht am Rhein!⁴

Повітря дрижить від барабанного бою, тупоту чобіт, співу і криків «ура».

Ельфріда запише в своєму щоденнику:

149-й пройшов тоді пліч-о-пліч, розтікаючись пероном як сіра хвиля припливу. У всіх солдатів були на шиї довгі вінки з квітів або ж просто квітки на грудях. З гвинтівок стирчали айстри, левкої та троянди, немов мали намір обстрілювати ворогів квітами. Обличчя солдатів були серйозними. А я ж уважала, що вони сміятимуться і радітимуть.

Ельфріда все ж бачить одного усміхненого солдата, лейтенанта, й відразу впізнає його. Його звати Шен, і вона дивиться, як він прощається з родичами і потім продирається крізь натовп. Як інші ляскають його по спині, обіймають, цілують. Їй хочеться крикнути: «Привіт, лейтенанте Шен!» Але вона не наважується.

Грає музика, над натовпом здіймаються капелюхи і носові хусточки, потяг з одягненими в цивільне резервістами гуде і рушає з місця. Усі люди махають і кричать «ура». Незабаром вирушить у дорогу і 149-й. Ельфріда злазить з огорожі, її поглинає натовп. Вона відчуває, що її ось-ось розчавлять, задушать. Дівчинка бачить літню жінку з червоними від сліз очима. Вона несамовито кричить: «Пауль! Де мій малюк Пауль? Дайте мені побачити мого сина!» Ельфріда не знає, хто такий Пауль, вона стоїть, стиснута з усіх боків спинами, руками, животами, ногами інших людей. Вражена або, можливо, вдячна за те, що їй удалося помітити хоч щось у цьому безладному, плутаному, гігантському клубку образів, звуків і відчуттів. Ельфріда, затиснута в натовпі, промовляє коротку молитву: «Боже милосердний, збережи цього Пауля! Поверни його цій жінці! Молю Тебе, благаю, молю!»

Вона бачить, як повз неї марширують солдати, а поруч з’являється маленький хлопчина. Просунувши ручку крізь холодні залізні прути огорожі, він кричить: «До побачення, солдате!» Один з них, одягнений у сіру форму, бере простягнуту ручку і потискає її: «До побачення, малюче!» Усі сміються, оркестр грає «Deutschland, Deutschland, ьber alles». Дехто підспівує. Довгий, прикрашений квітами потяг зупиняється біля першої платформи. Лунає звук горна, і солдати зразу ж залазять всередину. Лайки, жарти, накази. Солдат, який відстав, поспішає до потяга, пробігаючи зовсім поруч із Ельфрідою, яка стоїть за огорожею. Вона сміливо простягає йому руку і ніяково бурмоче: «Хай щастить!» Він дивиться на неї, посміхається і на ходу потискає їй руку: «До побачення, дівчинко!»

Ельфріда проводжає його поглядом. Бачить, як він здирається в один із товарних вагонів. Бачить, як він обертається і дивиться в її бік. Потяг рушає з місця, спершу – зовсім повільно і неохоче, потім – набираючи швидкість.

Крики «ура» лунали в повітрі, обличчя солдатів виднілися у відчинених дверях вагонів, люди кидали квіти слідом за потягом. Якось одразу багато з тих, хто залишився, заплакали.

До побачення! Чекаємо вас додому!
Не бійтеся! Ми незабаром повернемося!
Ми відсвяткуємо Різдво вдома з мамою!
Так, так, так, швидше повертайтеся додому!

З потяга, що відходить, лунає гучний спів. Дівчинці вдалося розчути тільки частину приспіву: «In der Heimat, in der Heimat, da gibt’s ein Wiedersehen!» ⁵

А потім потяг зникає в ніч. Літо. Тепло.

Ельфріда схвильована. Стримуючи сльози, вона повертається додому. Дорогою вона тримає перед собою руку, яку їй потиснув солдат, наче та тепер особливо цінна і дуже крихка. Піднімаючись погано освітленими сходами на Альті-Банхофштрассе, 17, вона крадькома цілує цю руку.

3
Середа, 12 серпня 1914 року
Володимир Літтауер бачить загибель Маргграбови

І це війна? Літнє сонце з’являється над сільською ідилією. Він бачить доглянуті селянські двори, складені з каменю, ошатні села. Бачить широкі поля, копиці сіна, невеликі гайки. Бачить блискучу гладь озер і м’які обриси пагорбів. Вони повільно їдуть верхи вздовж вузької, звивистої дороги, посипаної гравієм. Над колоною майорять червоні, жовті та блакитні флюгери.

Романтична картина: «Гусари на тлі пасторального пейзажу». Лиш одне дивно. Ніде не видно жодної живої душі. Але поки нічого й не відбувається, принаймні нічого серйозного. Ще не зовсім розвидніло, і в сутінках піхотинці, які йдуть поруч з ними, натрапили на когось, кого вони помилково вважали німецькими солдатами. Почулася стрілянина, і знову все стихло.

За кілька годин ескадрон гусарів, у якому служив Володимир Літтауер, опинився у Східній Пруссії. Кордоном тут була лише мілка канава, де можна було побачити стовп з німецьким гербом, що лежав у траві. Метою операції було невелике німецьке містечко Маргграбова. Вони з цікавістю розглядали будинки, повз які проїжджали. Вони порожні. У деяких з них був накритий сніданок, його облишили, не доївши. Їжа була ще гарячою.

Володимир Станіславович Літтауер – корнет російського гусарського полку, 1-го Сумського. Він народився на Уралі, виріс у Санкт-Петербурзі, батько його був заможним заводчиком. Триває другий рік його служби в армії. Він самовпевнений, зарозумілий, розумний, і досі його життя було безжурним. (Єдине, через що він переймався, так це те, що він виглядає значно молодше у свої двадцять два роки.) Багато в чому Літтауер справді ідеальний гусар, принаймні за гусарськими мірками: гарний наїзник, елегантний, добре одягнений, добре вихований, дотримує етикету, пиячить, б’ється на дуелях, має коханок, танцює на балах, усерйоз його турбує вигляд його вощених вусів і відпрасованої форми.

Для нього, як і для його товаришів-офіцерів, військова служба була не стільки покликанням, скільки способом життя. (А полк – їхня родина⁶.) Було заведено байдуже ставитися до різних військових інновацій. Їхні манери та поведінка свідчили про те, що він зі своїми товаришами жив на початку XIX століття. Що за вигадки всі ці виснажливі маневри і нудні уроки тактики або артилерії? Єдине, що має значення, – особиста хоробрість і вміння триматися в сідлі. Так вони вважали. Ескадрони могли виконувати витончені за своєю складністю маневри з точністю циркачів. Більшість солдатів не вміли читати і писати. Багато хто походив з російської частини Польщі. Коні у них були чудовими. Перед парадом їх фарбували, щоб усе виглядало одноманітно.

Але ось щось відбувається. Лунають постріли. Колона зупиняється. Світає. Командир ескадрону наказує Літтауеру за допомогою своїх людей відтіснити німців, які перешкоджають просуванню колони. Літтауер наказує своїй чоті спішитися. Вони починають просуватися через невеликий гайок, до того місця, звідки почулися постріли. У повітрі лунає якийсь свист, час від часу чутно звуки дивних ударів, немовби від стовбурів дерев. Капрал, який біжить поруч із ним, запитує: «Що це, ваше благородіє?» Літтауер відповідає йому дещо невпевнено і розгублено: «Гадаю, що це кулі».

Вони дістаються того місця, звідки лунали постріли. Там нікого немає. Нікого з його солдатів не поранено. Вони сідають на коней, і ескадрон знову мчить вперед.

До сьомої години ранку вони вже досягли мети: ось він, великий селянський двір на пагорбі. Там вони і зупиняться. З височини бачать прекрасний краєвид біля містечка Маргграбове. Літтауер помічає скупчення міських дахів, церковні шпилі, просто біля блискучого озера. Він звертає увагу і на єдину в місті площу. На деяких, найбільших будинках висять прапори Червоного Хреста. Він бачить, як відбувається наступ. Ця картина вражає його:

Багато що з того, що я побачив з пагорба, за своїм драматизмом нагадувало живописні полотна дев’ятнадцятого століття. Гусари, спішившись, марширують просто мов на плацу; дві гармати нашої батареї висуваються вперед, щоб зайняти позиції у відкритому полі, саме на лінії вогню; гуркоче артилерія; розривається шрапнель; гармати випльовують снаряди; гусари просуваються вперед. Нам здавалося, що ми бачимо іграшкову війну. Вона швидше відчувалася як захопливе видовище і не жахала. Ми немов не розуміли і не відчували, що є свідками братовбивства.

Прискакав верхи вістовий з наказом від командира полку. Він харкає кров’ю. Хтось запитує його, що трапилося, той відповідає, що поранений, і це викликає подив, просто обурення. Вістовий додає, що багато офіцерів полку також поранені, що корнет і капітан убиті. Усі вражені, і разом з ними Літтауер: «Тільки коли ми дісталися кордону, я повністю усвідомив, що опинився на війні».

За кілька годин вони отримують наказ про відступ.

Офіцерів і солдатів охоплює збентеження, навіть розчарування. Адже їм відомо, що наступ був успішним, що містечко захоплене. Так у чому річ? Що трапилося?⁷

Чота Літтауера скаче на правому фланзі ескадрону. Мало залишилося від колишньої пасторальної ідилії. Усюди здіймаються стовпи диму. «Вигляд прикордонної німецької території жахав. Усюди палають хутори, палахкотять копиці сіна, комори». Виникають підозри, що обстріл, якого вони зазнали від німців, – справа рук цивільних. Вони мають наказ – у таких випадках палити будинки цих цивільних. Зважаючи на розмах пожеж, наказ був або помилково витлумачений, або спричинив масовий вандалізм⁸. Це і є війна?

Потім чота Літтауера також потрапила під обстріл. Повз них просвистіли кулі, і, озирнувшись, вони помітили біля селянського двору кілька фігур, які перебігали від хати до хати. Літтауер і його люди спішилися. Пригинаючись до рівчака, вони вбігли на подвір’я. Але постріли відразу ж припинилися. Обстеживши будинки, вони так нікого і не виявили, але наказ є наказ, тому вони підпалили всі будівлі.

Тільки наступного дня Літтауер жахнувся, зрозумівши, що він підпалив двір на російському боці кордону.

1.Переклад з німецької Е. Суріц.

2.Переклад з німецької Г. Кагана.

3.Це абсолютно правильно. Місяць не завершиться, а дві російські армії вже перебуватимуть на німецькій території.

4.«Спокійний будь, край отчий наш / твердий, надійний страж, на Рейні страж!» – приблизно так звучить пісня у вільному перекладі з німецької. Пісня «Стражі на Рейні» з середини XIX століття була неофіційним гімном Німеччини.

5.«Вдома, вдома ми побачимося знов!»

6.Так, наприклад, офіцер не мав права одружуватися без схвалення не тільки командира полку, але і всіх своїх товаришів по зброї. Це схвалення було не надто легко отримати, і багато хто з його товаришів по службі все ще залишалися неодруженими. Вочевидь, що вони відвідували борделі або ділили яку-небудь виховану, елегантну даму свого кола, яка формально не була повією.

7.Значно пізніше Літтауер дізнався, що наступ був насправді розвідкою боєм і що вони не мали наміру залишатися на німецькій території. Головною метою операції були міська пошта і телеграф, де перехопили всі повідомлення, що були цікавими для військових.

8.Керівник дивізії Василь Гурко намагався згодом виправдати свої дії тим, що підпали влаштовували самі німці, що це були умовні сигнали, але Літтауер особисто бачив, як російські війська підпалювали будинки. Можливо, цей наказ спотворювався, навіть навмисно. Це підтверджує виконання іншого, схожого наказу того часу, зокрема: дозволяли стріляти в німецьких підлітків на велосипедах, які шпигували для ворожої армії. На практиці наказ швидко перетворився на мандат на те, щоб байдуже розстрілювати всіх німців на велосипедах. Багато російських офіцерів були обуреними та протестували проти наказу, але незрозуміло, чи був цей наказ переглянутий або скасований.