Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Бахаветдін

Святий Бахаветдін (Бахауддін) – дух-покровитель верблюдів. За туркменськими оповідями, валун поблизу усипальниці Шівлан-баба біля міста Кара-Кали був верблюдом святого.

Бахауддін – реальна історична особа, засновник дервішського ордену «Накшбандія» (XIV ст.). Вважався покровителем гончарного ремесла в Хорезмі.

«Скульптурні зображення голови верблюда неодноразово зустрічалися під час розкопок пам'ятки епохи бронзи Алтин-депе. Знайдена навіть мініатюрна глиняна повозка з головою верблюда (давній художник зобразив запряженого верблюда). Найбільш ранні кістяні останки цієї тварини також зустрічаються вже в епоху ранньої бронзи, 5 тис. років потому, значно раніше, ніж з'являється в Туркменістані кінь. У сучасний період на території Туркменістану розводять одногорбих верблюдів. Археологічні знахідки свідчать, що давнє населення розводило не одногорбих, а двогорбих верблюдів (глиняна фігурка, знайдена в Алтин-депе).

За зовнішнім виглядом дикі двогорбі верблюди значно відрізняються від домашніх. Вони відносно легші, мають високі ноги і маленькі горби. Двогорбі верблюди мешкають у сухих, але прохолодних регіонах, тоді як одногорбі верблюди – мешканці спекотних засушливих зон. Одногорбий верблюд економічно вигідніший, тому що швидший від двогорбого у ході і має більшу молочну продуктивність. Одногорбий верблюд з'являється на теренах Туркменістану значно пізніше двогорбого».

Н. М. Єрмолова

* * *

Син Бахаветдіна-Верблюда

Туркменська казка

Було це, чи не було, а в минулі часи жив чоловік на прізвисько Бахаветдін-Верблюд, і не було у нього дітей. Одного дня порадився він з дружиною, і вони вирішили продати всю худобу і піти до Кааби. Увечері лягли вони спати, а коли перейшло за північ, якийсь чоловік раптом промовив:

– Хук хак,^[8] гей, Бахаветдіне, чому ти сумуєш?

Тоді Бахаветдін відповів:

– Немає у мене дітей, тому й сумую.

– Бог дасть тобі сина, а ти назови його Маммедджаном, – сказав той чоловік і зник.

Рівно через дев'ять місяців і десять днів народився у Бахаветдіна син, і його назвали Маммедджаном.

Бахаветдін, не маючи коштів, подався пасти верблюдів,^[9] а сам усе згадував Маммедджана. Коли його синові пішов восьмий рік, почав він гратися з іншими хлопчиками, а ті й кажуть йому:

– Був би ти хороший, хіба допустив би ти, щоб твій батько пас верблюдів?

Маммедджан прийшов додому і запитав:

– Матінко, у мене ж батько є?

– Є, він пасе верблюдів, – відповідала мати.

Взяв тоді Маммедджан у руку палицю, захопив із собою перепічку і вирушив на пошуки свого батька. Ішов він три дні і нарешті підійшов до стада верблюдів. Запитав він пастуха:

– Чиї це верблюди?

– Бахаветдіна-Верблюда, – відповідав пастух.

Пішов Маммедджан далі, і знову натрапив на стадо. Дивиться він – збоку біля стада сидить якийсь старий і годує борошняною бовтанкою стару верблюдицю. Підійшов до нього Маммедджан, привітався, і старий йому відповів. От сіли вони, і старий почав запитувати хлопчика:

– Звідки ти і куди йдеш?

– Мій батько пішов пасти верблюдів, і я йду до нього, – відповідав хлопчик.

– Хто ж твій батько? – знову запитав старий.

– Мій батько Бахаветдін-Верблюд, а мати – Бібі, – відповідав хлопчик.

Тоді Бахаветдін-Верблюд обняв хлопчика за шию, поцілував його і сказав:

– Ах, синку, що тобі тут робити? Іди живи в поселенні. Поклади в одну кишеню золото, в іншу – срібло і розкидай навколо себе.

А син йому відповідав:

– Як же це так, батьку: ти будеш пасти тут верблюдів, а я – жити в поселенні?

Батько схвалив слова сина і вирішив повернутися додому. Почали вони збирати речі. Ось батько доручає синові:

– Синку, продавай верблюдів – самців і самок, усіх верблюдів продавай, але тільки не віддавай оцю стару верблюдицю.

Пішов батько у поселення, а до хлопчика приїхав якийсь вершник і запитав:

– Чи не продаси худобу?

А Маммедджан йому відповів:

– Не продам.

– Якщо не хочеш продавати всіх верблюдів, то хоч продай трьох-чотирьох, – попросив вершник.

– Добре, – відповів Маммедджан.

Вершник покрутився в стаді і зловив стару верблюдицю.

Тоді Маммедджан йому сказав:

– Батько не велів мені продавати цю верблюдицю, і я її не продам. Візьми будь-якого іншого верблюда.

Вершник знову покрутився у стаді і знову схопив ту ж верблюдицю. Тоді Маммедджан подумав: «Якщо за верблюдицю він віддасть мені коня, що під ним, і хурджин^[10] золота, то я – хай буде що буде – продам цю верблюдицю».

– Гей, вершнику, – сказав Маммедджан, – якщо ти віддаси мені свого коня, я продам тобі цю верблюдицю.

Вершник погодився, зійшов з коня, віддав його, взяв стару верблюдицю і подався собі. А слідом за старою верблюдицею кинулися бігти і всі інші. Хлопчик верхи на коні намагався завернути то одного, то другого верблюда, та нічого з того не вийшло. Кінь під ним захропів, роздув боки і упав мертвим. Так верблюди й утекли, тому що та стара Маммедджан залишився пішим серед пустельного степу. Він подумав: «Як же я тепер прийду до батька і що я йому скажу?»

І пішов Маммедджан світ заочі. Несподівано перед ним виникло місто. Серед ночі у безмісячній темряві увійшов Маммедджан у ворота міста. А дочка хана цього міста призначила біля міських воріт побачення юнакові на ймення Маммед. Той Маммед десь загуляв, забув про домовленість і не прийшов. І ось у ту хвилину, коли Маммедджан підійшов до міських воріт, хтось сказав:

– Маммед-джан,^[11] ось візьми.

Маммедджан підійшов, і у нього в руках опинився хурджин золота. Озирнувся він і побачив двох коней. Маммедджан миттю прив'язав хурджин на спину одного коня. Тут із воріт вийшла дочка хана, вони сіли на коней і вирушили в дорогу. По дорозі Маммедджан не говорив ні слова, і дівчина подумала: «Чому це Маммед нічого на каже мені?» А коли нарешті зійшло сонце, вона побачила, що це зовсім інший юнак. От приїхали вони в якесь місто і оселилися в ньому.

Якось Маммедджан вийшов на вулицю і знайшов намисто. Він повернувся додому, показав його дружині, а та й говорить:

– Такого намиста немає ні у хана, ні у падишаха.

– Якщо так, – сказав Маммедджан, – я піднесу його в дарунок ханові цього міста і познайомлюся з ним.

Він поклав на тацю багато різних речей, а зверху – намисто і вирушив до хана. Хан відразу ж вийшов йому назустріч.

– Мій новий нукер Маммедджан приніс мені в дарунок небачені у нас, рідкісні речі, – сказав хан, посадив Маммедджана на краще місце і подарував гарний халат.

Маммедджан з дружиною зажили тихо і мирно. У тому місті у Маммедджана був друг, якого він дуже любив. Якось, коли пішов дощ, Маммедджан сказав дружині:

– Напни серпик.

Коли дружина Маммедджана вийшла надвір, щоб напнути серпик, її випадково побачив хан. Він відразу ж втратив свідомість. Потім, коли прийшов до тями, хан сказав:

– Я бачив жінку. Неодмінно відшукайте її мені, інакше я вас усіх скараю на смерть.

Поки думали, чия то може бути дружина, друг Маммедджана сказав:

– Я знаю, це дружина Маммедджана.

– Негайно приведіть її до мене! – наказав хан.

– Хан-ага, – почали говорити люди, – не можна насильно відбирати чужу дружину. Треба придумати якийсь привід.

Тоді хан сказав:

– Мої дві дочки ніяк не помиряться через те намисто. Покличте Маммедджана.

Осавул покликав Маммедджана. Не встиг він увійти в двері, як хан каже йому:

– Маммедджане, ти підніс мені намисто, через яке мої дочки ніяк не можуть помиритися. Треба, щоб ти дістав ще таке саме.

– Буде виконано, хан-ага, – промовив Маммедджан і пішов додому.

Дружина у нього запитує:

– Маммедджане, чому такий сумний?

– Хан-ага велів мені дістати ще таке ж намисто, – сказав Маммедджан.

– Говорила я тобі: не віддавай намисто! Так не послухався, щоб тобі очі повилазили! – закричала дружина.

Осідлав Маммедджан коня і вирушив у дорогу, їхав він, їхав – і перед ним відкрилася долина. Подивився він, а каміння в тій долині точно таке ж, як у тому намисті. Зрадів Маммедджан і вже зібрався було наповнити камінням хурджин, як раптом помітив, що звідкись потекла кров і зразу ж перетворилася в намисто. Маммедджан подумав: «Я розкрию цю таємницю». Підійшов він і бачить – лежить мертва дівчина. Дуже здивувався Маммедджан і вирішив розгадати, у чім тут справа. Подивився він назад, а сонце вже сіло. Вирішив тоді Маммедджан тут заночувати. Ось лежить він, дрімає і бачить, що прийшов дев. Дістав дев склянку, стукнув по ній, і мертва дівчина ожила. Почав дев з дівчиною забавлятися, а на світанку зробив дівчину мертвою, склянку заховав і кудись зник. Маммедджан підійшов, взяв склянку звідти, куди її заховав дев, і стукнув по дівчині. Вона повернулася до життя і сказала:

– Гей, чоловіче, кулан сюди своїми ногами добирається, птах – на крилах, а ти як потрапив?

– Доля привела, – відповідав Маммедджан. – А ти тепер, коли прийде дев, скажи йому: «Кажуть, душа девів знаходиться в іншому місці. Де ж твоя душа?» Дев розсердиться, але ти плач, і він розкаже тобі.

Сказавши так, Маммедджан відніс склянку на місце, приклав каменем, і дівчина знову стала мертвою. А Маммедджан пішов і ліг спати.

Ось дев, нічого не знаючи про Маммедджана, знову прийшов до дівчини. Коли він сидів, розніжившись, дівчина запитала у нього:

– Я чула від батька, що душа девів знаходиться в іншому місці, так де ж твоя душа?

– Хто ти така, щоб запитувати про мою душу? – крикнув дев і дав дівчині ляпаса.

– Відтоді, як я розлучилася із своїми батьками, у мене тут нікого, окрім тебе, не було, – сказала дівчина девові.

– Приготуй тоді овмач,^[12] – наказав дев.

Дівчина приготувала овмач. А дев пішов і підняв камінь. З-під каменя, як з отвору посудини, полилася вода. Дев висипав овмач у воду, і з'явилася риба з кільцем у носі.

– Ось це і є моя душа, – сказав дев, показуючи рибу дівчині.

Наступного дня дев подався на полювання, а Маммедджан підійшов до дівчини, оживив її, потім проказав слідом за нею: «Я пірім Вейсел гара!^[13]» – і підняв камінь. Кинув він у воду перепічку і упіймав рибу. У цей час несподівано з'явився дев. Та Маммедджан випередив дева і убив рибу. Дев звалився, як підрубана чинара. Піднялася пилюга, зчинилася буря, і навколо потемніло. Потім знову прояснилося, і Маммедджан забрав із собою пері, хурджин з намистом і повернувся додому.

Купив Маммедджан на базарі тканину і сказав своїй першій дружині:

– Пері не вміє шити сукню, поший ти.

– Нехай шиє сама, – відповідала перша дружина, – що у неї, рук-ніг немає?

Маммедджан відніс ханові намисто, а на зворотному шляху запропонував одній старій:

– Тітонько, приходь до нас шити сукню. Дамо тобі кілька кранів.^[14]

– Добре, дитино, – відповідала стара.

Прийшла вона до Маммедджана додому, взяла тканину і ножиці, та замість тканини розкроїла собі руку. Тоді пішла стара до хана, показала йому руку і сказала:

– Хан-ага, погані твої справи – раніше у Маммедджана була одна дружина, а тепер стало дві. І ось поглянь, задивилася я на їхню красу і не помітила, як порізала руку.

– Ідіть покличте Маммедджана, – наказав хан.

Маммедджана покликали, і хан сказав йому:

– Маммедджане, ти маєш добути мені молоко левів і тигрів. Це ліки для моєї матері. Даю тобі три дні строку. Якщо не добудеш – обов'язково тебе страчу!

Маммедджан повернувся до своєї дружини з плачем.

– Чому ти плачеш? – запитала його пері.

– Хан велить мені добути молоко левів і тигрів, – відповідав Маммедджан.

Тоді пері сказала:

– Хіба через це плачуть? Іди у таке-то місце: там лежить старий лев зі скалкою в лапі. Ти візьми із собою щипці і шило, підкрадися тихенько і витягни скалку. Потім сховайся, і що б лев не говорив, не показуйся. Тільки тоді, коли прокаже ім'я Сулеймана,^[15] ти можеш вийти, і він виконає все, що тобі треба.

Як було сказано, Маммедджан вирушив туди, підібрався до лева і витягнув з його лапи скалку.

– Гей, хто це? Ти помреш! – крикнув лев.

Та відповіді йому не було. Тоді нарешті лев промовив ім'я Сулеймана, і Маммедджан підійшов до нього.

– Ну, чоловіче, – заговорив лев, – ти зробив для мене таке добре діло. Проси тепер, що тобі треба, я все виконаю.

– Мені треба левине молоко, – сказав Маммедджан.

Тут лев крикнув: «Шір!^[16]» – і з'явилася зграя тигрів. Потім він крикнув: «Пелен!» – і з'явилася зграя левів. Лев дав Маммедджанові два бурдюки і сказав:

– Наповнюй.

Маммедджан наповнив обидва бурдюки і нав'ючив по одному на тигра і лева. Старий лев послав з Маммедджаном ще кілька хижаків і наказав їм:

– Коли проведете його, повертайтеся назад. Маммедджан швидко дістався до міста. Люди, побачивши його, розбіглися і сповістили про все хана. Той вийшов назустріч Маммедджанові і закричав:

– Ах, моя мати врятована!

– Ну, якщо врятована, – сказав Маммедджан, – то відшукай десять баранів, щоб нагодувати звірів.

Маммедджан нагодував хижаків і відпустив назад. Наступного разу захворів сам хан.

– Ідіть за Маммедджаном, – наказав він.

– Я геть недужий. Кажуть, є одна молитва,^[17] варто лише подивитися на неї, як відразу ж «яблуко заплаче, гранат засміється».^[18] Якщо ти не дістанеш її мені, то помреш.

– Добре, – сказав Маммедджан, прийшов додому і розповів про все дружинам.

Тут пері йому й каже:

– Ця молитва знаходиться у злої пері. До неї сто років іти, і ти навряд чи зумієш повернутися. Тому піди і скажи ханові: «Твоє доручення я не можу виконати, а якщо ти і справді хочеш мене погубити, то краще убий сам». Хан же хоче убити тебе, а нас забрати собі.

– Але я дав ханові обіцянку, – сказав Маммедджан, – тому вкажи мені шлях, яким я маю піти.

Пері написала листа, дала його Маммедджанові і сказала:

– Якщо ти доберешся туди, то знай, що тамтешній сторож – моя сестра. Коли ти увійдеш у двері, вона буде намагатися убити тебе, тоді ти віддай їй цього листа.

Пері пояснила Маммедджанові, як добратися, і він вирушив у дорогу. На шляху йому зустрілася зруйнована фортеця. Увійшов він туди і улігся спати. Посеред ночі прискакав вершник на світло-жовтому коні і сказав Маммедджанові:

– Простягни руку!

Той простягнув руку.

– Закрий очі! – наказав тоді вершник.

Маммедджан закрив очі. Потім вершник сказав:

– Відкрий очі, – і Маммедджан відкрив. – Ось житло злої пері, – показав вершник і зник.

Озирнувся Маммедджан і побачив двері. Увійшов він, і тут пері, що охороняла вхід, намірилася його вбити, але він миттю віддав їй листа. Пері прочитала листа і розсердилася на свою сестру.

– Хіба посилають на смерть такого гарного юнака?! – скрикнула вона.

Потім пері відвела Маммедджана і сховала його в одній з кімнат, наказавши:

– Не їж і не пий, а лягай спати. Якщо спробуєш вийти, щоб поїсти і попити, про тебе дізнаються і нас обох уб'ють.

Настав вечір, пері постелили постіль, приготували усілякої їжі і пішли. Прийшла зла пері та лягла спати. А Маммедджан вийшов, з'їв усю їжу і теж улігся. Вночі зла пері захотіла їсти. Дивиться вона – а їжі-то й немає. Вранці вона хотіла перебити усіх пері, але ті запросили пощади, і цього разу вона їх помилувала. Наступного дня пері знову постелили постіль, приготували їжу і пішли. Зла пері порізала собі палець, посипала його сіллю і уляглася. Вночі Маммедджан вийшов, поїв і хотів було піти, але тут зла пері сказала:

– Підійди поцілуй мене один раз, а потім іди.

Маммедджан підійшов, щоб поцілувати її, а зла пері раптом обняла його і затягнула до себе під ковдру.

Вдень і вночі вони лежали, обнімаючись, а на восьмий день вийшли з кімнати і забажали влаштувати бенкет для всіх пері. Тоді сестра дружини Маммедджана сказала йому:

– Ти прийшов сюди за молитвою, але не подавай виду, що знаєш мене. А коли зла пері сьогодні почне наряджати тебе у різний одяг, ти сиди сумний, не усміхайся. «Що з тобою?» – запитає вона, але ти не говори ні слова, поки вона не поклянеться пророком Сулейманом.

І Маммедджан сидів опустивши голову, точно так, як його навчили, і на всі слова відповідав мовчанкою. Нарешті зла пері сказала:

– Не журись у день мого свята. Клянусь пророком Сулейманом, я виконаю те, що ти бажаєш.

Тоді Маммедджан розказав: так і так, я прийшов за такою-то молитвою.

– Ось ця молитва, але тільки не ходи до хана, навіть коли він кричатиме, що розрубає тебе на шматки. А якщо потрапиш у біду, то спали ось це волосся, і я миттю з'явлюся біля тебе, – сказала зла пері і дала Маммедджанові пасмо свого волосся.

Через кілька днів Маммедджан сказав:

– Я хочу повернутися додому.

Тоді зла пері покликала до себе інших пері і запитала:

– Скільки часу вам треба, щоб дістатися та-кої-то країни і повернутися назад?

– Три години, – відповіли вони.

– Ви брешете! – сказала зла пері і вигнала їх.

Покликала вона інших пері і запитала:

– Скільки часу вам треба, щоб добратися туди й назад?

– Дві години, – відповіли вони.

– Добре, – сказала зла пері і відправила їх.

Пері ці летіли дуже швидко, і кожна з них викроїла п'ять хвилин, щоб провести час з юнаком.

Прийшов Маммедджан до хана і сказав йому:

– Хан-ага, ось молитва, можеш подивитися, але я її тобі не віддам.

– Молодець, – промовив хан. – А тепер, щоб покінчити з цим, побудуй для мене палац, і щоб у нього було четверо воріт, і нехай біля одних воріт буде літо, біля других – осінь, біля третіх – зима, а біля четвертих – весна.

– Тоді, хан-ага, нехай з цього дня ніхто не стріляє голубів і соколів, – сказав Маммедджан.

Хан розіслав у народ указ. А Маммедджан підпалив волосся злої пері, і миттю прилетіла зграя голубів. Зла пері увійшла в дім Маммедджана, сіла поруч нього, а інші пері прислужували їм.

– Ну, Маммедджане, що з тобою сталося? – запитала зла пері.

Маммедджан розповів про повеління хана. Тоді зла пері наказала:

– Сьогодні ж вночі збудуйте палац, як повелів хан.

Пері збудували палац. Назавтра хан прийшов до Маммедджана і сказав:

– Молодець, Маммедджане, тепер ходімо до палацу.

Маммедджан погодився, і вони пішли до палацу. Дивляться, а там все зроблено ще краще, ніж наказав хан. Повернувся хан додому і усівся, не знаючи, що робити. Вирішив він порадитися з тим «другом» Маммедджана.

– Вели йому принести звістку від твоїх померлих батьків, – порадив той.

Хан покликав Маммедджана і сказав йому:

– Маммедджане, все, що я наказував, ти виконав, а тепер принеси-но мені звістку від моїх померлих батьків.

– Добре, – погодився Маммедджан.

Маммедджан прийшов додому і порадився із своїми дружинами. Зла пері сказала:

– Піди до хана і попроси, щоб звалили докупи десять в'юків дров. Скажи, що ти збираєшся полетіти разом з димом.

Маммедджан прийшов і сказав:

– Хан-ага, звели скласти десять в'юків дров.

Мерв. Текінець з караваном

Хан велів скласти десять в'юків дров, Маммедджан заліз наверх, і дрова підпалили. Тут прилетіли дві пері і, підхопивши Маммедджана з обох боків, понесли додому. Зла пері написала листа ніби від імені померлих батьків, друзів і близьких хана. І нібито від батька хана зробила особливий припис: «Тут країна як країна і дім як дім. Нехай мій син прийде сюди. Я вже не справляюся з ханською владою, старий став. Тому нехай мій син неодмінно сюди прийде».

Через кілька днів Маммедджан прийшов до хана і віддав йому цього листа.

– Як ти повернувся, Маммедджане? – запитав хан.

– Хай тебе не турбує те, як я повернувся. Хіба я не приніс тобі листа від твого батька? – відповів йому на це Маммедджан.

Прочитав хан листа, і захотілося йому відправитись до свого батька. Велів він знову скласти кілька в'юків дров, забрався наверх зі своїми друзями і близькими, і наказав підпалити дрова. Навколо хана почав підніматися густий дим, і хан закричав:

– Ой, я не злітаю!

– Не турбуйся, злетиш, коли спалахне полум'я! – крикнув Маммедджан.

Так хан і друзі хана згоріли. А Маммедджан сказав людям:

– Мене врятували пері, а з цими покінчено. Вибирайте тепер ханом, кого хочете.

Спільнота посадила на ханський трон Маммедджана. Став Маммедджан ханом, і ось якось, коли зла пері лягала спати, він зітхнув.

– Чому ти зітхаєш? – запитала у нього пері.

І Маммедджан попросив її перенести до нього його батька. Тоді зла пері наказала двом іншим пері:

– Ідіть перенесіть батьків Маммедджана.

Пері полетіли, підхопили Бахаветдіна-Верблюда і його дружину у той час, коли ті спали, і тихенько перенесли їх у прекрасний дім. Бахаветдін-Верблюд відкрив очі і промовив:

– Дружино, чуєш, дружино, думається мені, що ми померли і потрапили на той світ.

– А я думаю, – сказала дружина, – що це Маммедджан переніс нас у цей дім, де пахне усілякою всячиною.

– Та ні, – заперечував Бахаветдін, – ми, мабуть померли і потрапили в рай.

Через деякий час з'явилися Маммедджан і пері. Привіталися вони з батьками, і всі почали одне одного розпитувати.

– Синку, а як здоров'я нашої рідні? – запитав Бахаветдін.

– Я сам хочу запитати тебе про наших родичів, батьку, а ти запитуєш у мене, – відповідав Маммедджан.

– Так хіба ми не померли і не потрапили на той світ? – запитав тоді Бахаветдін.

– Ні, батьку, ви не померли і знаходитесь на цьому світі, – сказав Маммедджан.

І тут батько з сином і всі навколо зраділи.

* * *