Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Апи

Апи – велетенська отруйна гадюка. З цим, запозиченим з арабської мови терміном, без сумніву, пов'язана і назва однієї з реальних великих гадюк Середньої Азії, у тому числі і Туркменістану – ефи. У туркменській класичній поезії, включаючи і Махтумкулі, термін апи використовувався іномовно для позначення довгого чорного волосся красунь. Образ апи має давнє походження. У давньоєгипетській міфології відомий персонаж.

* * *

Апоп

Апоп – величезний змій, втілення пітьми і зла, ворог бога сонця і світла Ра.

Змій – представлений майже у всіх міфологіях символ, який пов'язували з родючістю, землею, жіночою виробничою силою, водою, дощем, з одного боку, і домашнім вогнищем, вогнем (особливо небесним), а також чоловічим запліднюючим началом – з другого. Зображення кінця верхнього палеоліту, і відбитки культу змій у релігіях народів Африки, Азії, Америки, Австралії дозволяють скласти уявлення про ранні етапи розвитку образу змія. Спочатку міфологічний змій зовнішньо був близько схожий на звичайних гадюк, відрізняючись від них лиш значно більшими розмірами. У подальшому образ змія прибирає деяких характерних рис тварин, які протистоять йому в давніх міфологічних сюжетах. Так, відоме в мистецтві верхнього палеоліту протиставлення зміїв і птахів, отримало продовження в ранньоєвразіиському мистецтві. Символ змії-веселки – господині дощу, яка п'є небесну воду (і тим інколи причиняє багато бід), має широке розповсюдження в міфологіях народів Азії. Для Африки, Південної Азії, Середньої Азії (в т. ч. Південної Туркменії); для Австралії, Океанії, Центральної і Південної Америки таряду інших регіонів спільним є також міфологічний мотив змія – охоронця джерел і водойм.

Уявлення про зв'язок змія з дощем знайшли відбиток в обрядах пошанування змія чи жертвоприношення гадюк в період дощів (чи очікування дощів під час засухи) у багатьох народів світу. Цим обрядам відповідають міфи про перемогу змієборця (в індоєвропейській міфології часто бога-громовика) над змієм чи драконом, слідом за якими починається гроза, дощ чи потоп.

Чарджуй. Туркмени на березі ріки Амудар'я

Культове значення змія як символу родючості – одна з найбільш характерних рис ранньої міфологічної символіки найдавніших землеробських культур. За свідченнями античних авторів і за археологічними даними, в скіфо-сарматській традиції відоме уявлення про богиню із зміїними ногами і двома зміями, що ростуть з плечей. Із хтонічною природою змія пов'язане і уявлення про багатства чи скарби, які він охороняє в землі чи під землею і може принести в дім.

Якщо в архаїчних міфологіях роль змія, об'єднуючого небо і землю, частіше всього подвійна (він одночасно і благодійний, і небезпечний), то в розвинених міфологічних системах (де змій часто має риси дракона, зовнішньо відрізняється від звичайної змії) часто прослідковується, перш за все, його негативна роль як втілення нижнього (водного, підземного чи потойбічного) світу; зв'язок змія з жіночим началом тоді найчастіше всього осмислюється в дусі мотиву принесення жінки (дівчини) в жертву змію.

* * *

Ата-баба

Духи предків. В культі святих у туркменів збереглися пережитки уявлення про важливе значення родинних зв'язків між святим і його шанувальниками, які проявлялися в наступних віруваннях: святий виокремлює із середовища мусульман своїх нащадків, охороняє їхню честь і майно, чує і виконує їхні прохання швидше, ніж прохання інших людей; з цієї причини мусульманину слід у першу чергу звернутися до святого-родича (предка); нащадки (рідня) святого можуть служити посередниками між святим і мусульманами.

В образі святого проступає обожнюваний предок, який і у потойбічному світі продовжує жити інтересами свого кревного колективу, беручи живу участь у його долі.

Досі існують уявлення про зв'язок святого з великою групою родичів, яка називається «тіре» («тайпа»). «Тіре» («тайпа») – рід, кілька родів, група родичів, плем я, споріднена група людей.

У народних віруваннях визнається покровительство святого всьому «тіре». Акішан, який помер у середині чи у другій половині XIX ст., опікується своїм «тіре» бокурдак; Атналі-баба, який жив сім-дев'ять поколінь тому назад, особливо турбується про своє «тіре» совралі; Молла-Кока у першу чергу допомагає своєму «тіре» сарик; святий Ерсарі-баба – заступник племені ерсарі; святий Гезлі-ата – засновник племені ата, який за це плем'я і заступається; родоначальник чисельної групи туркменів-шихів Пакир-ших опікується ними. Засновником племені, а чи племінної групи туркменів-салирів вважається герой огузького епосу Салор-Казан.

Види Туркменістану. В текінському аулі поблизу Ашгабада

Святий, гробниця якого є зосередженням кладовища, називається «гонам-баші». «Ваш» – голова, верхівка, початок. Слово «гонам», ймовірно, колись позначало те ж, що й індоєвропейські «клан», «генc» – рід. Значення слова «гонам» у сучасній туркменській мові втрачене, але «гонамчилик» у ряді діалектів означає кладовище. Більш давнє значення – ділянка кладовища, де поховані родичі. «Гонам-баші» збереглося з тих часів, коли родове (племінне) кладовище виникало навколо могили шанованого предка. З тих же часів залишилась традиція додавати до імені святого слова «ата» (батько, дід) і «баба» (дід).

* * *

Афрасіаб

У туркменській міфології (а також у турків, азербайджанців, узбеків) Афрасіаб – персонаж іранського походження, далекий предок тюркомовних народів, цар тюрків, богатир, вожак тюркських племен, які здійснювали загарбницькі набіги на сусідів. Образ Афрасіаба увібрав у себе риси ряду аналогічних персонажів міфології тюрків (частково, родоначальника тюрків Алп-Ер-Тонга, якого вшановували до XI ст.). Від Афрасіаба вели своє походження Караханіди і Сельджукіди. У деяких середньовічних джерелах подається міф про намагання Афрасіаба уникнути смерті. Один із його варіантів розповідає, що Афрасіаб збудував фортецю з високими сталевими стінами, замурував усі входи до неї, усі щілини. На сталевих брусах причепив штучне сонце, зорі і місяць. Афрасіаб приніс жертви богині краси і могутності Ардвісурі Анахіті, маючи надію, що вона подарує йому безсмертя. Та одного разу, гуляючи у своєму штучно освітленому саду, Афрасіаб все ж побачив темношкірого ангела смерті із злим обличчям. Смерть забрала його.

В іранській міфології (фарсі) Афрасіаб – вожак туранців, які вели безперервні війни з іранцями.

Один з давніх тюркських дестанів^[7] розповідає про відомого героя Альпер Тунге. Згадуваний у творі поета Фірдоусі (XI ст.) під іменем Афрасіаб, він віками жив у пам'яті тюрків, на його честь влаштовувались пирування «йогі», деякі з правлячих тюркських родин (Карахани, уйгури, Сельджуки) пов'язували себе з ним.

* * *

Караван

 
Караван прямує споконвіку
Крізь років незаперечну суть,
Крізь незгоди й бурі – їх без ліку,
Крізь пожеж не стулені повіки,
Крізь діряве решето часу.
 
 
Випроставши гнуті довгі шиї,
В даль бредуть верблюди віковії.
Спека – жах, за віком вік гряде,
Стрій зіб'ється, втомлений впаде.
І рудим безпомічним барханом
Височіє, ген, за караваном.
 
 
Хто іде, а хто упав… Лежить…
Караван-баші рахує вмить.
Що тягар важкий, біда не в тому,
Ширше плечі, і зникає втома.
Все в порядку. Помахом руки
Караван спрямовує в піски.
 
 
Що не горб – історія жива,
Що не в'юк – легенда вікова.
Із пітьми часів, немов шакал
Сто разів розбійник нападав.
І не раз на віковій дорозі
Були під обстрілом і в облозі.
Змерзлі, спраглі, з кров'ю воду пили,
Бились і пощади не просили.
 
 
Сто разів на ланки розбивався
Караван в пісках. І знов збирався.
У одній обоймі, мов набої,
Горб з горбом ідуть без перебою.
День за днем у далину сплива…
Караван – то пам'ять родова.
Долею сповитий однією,
Караван історії моєї.
 
 
Бубонець сміється, а чи плаче?
Хочу зрозуміти, що це значить.
Крик німого? Сліпоти прозріння?
Чи віків минулих шарудіння?
Сльози? Сміх? Чи стогін каяття?
Чи далекий голос майбуття?
Кінський тупіт, чи биття сердець?
Б'ється, б'ється, б'ється бубонець.
 
 
Бубонця веселі звуки чую,
А печальні – серце не хвилюють.
Зрозуміє їх лише ведучий,
Той, хто у дорозі їм співзвучний,
Мудрий і веселий чоловік…
 
 
Караван прямує з віку в вік.
Через холод і вселенську спеку —
Доленосний шлях його далекий.
Вічне сонце звично сходить справа,
Сонце ще ніхто не зупинив.
Хай віків історія кривава —
День новий приходить без вини.
 
 
Мірка де дорогам і тривогам?
Лет часу? Чи думки?… А чи ноги?
На бархані промінь золотий…
Чим зустріне завтра день новий?
 
 
Караван, візьми мене в дорогу,
Я чим-небудь пригоджусь, їй-богу.
Щоб журу прогнати і ману,
Заспіваю пісню голосну.
 

Атамурад Атабаев

* * *

Ашикайдин

У міфології туркменів і узбеків хорезмської оази покровитель співаків і музик. Ашикайдин (Ашікайдин) наділяє також шаманським даром, але може і позбавити людину розуму. Можливо, образ Ашикайдина сформувався під впливом міфів про першого шамана і співця Коркута. Вважали, що той, хто хоче надбати дар музиканта, має здійснити паломництво до могили Ашикайдина і провести там ніч, граючи на дутарі і наспівуючи пісні. Ашикайдин явиться паломникові і благословить його на заняття музикою та співом. У народній поемі «Неджеб Оглан» Ашикайдин, благословляючи свого учня, музиканта і співака, дарує йому чудесний дутар. Ашикайдин – один із персонажів епосу про Кер-огли, в якому він допомагає другові Кер-огли синові коваля Керему одружитися на богатирші Харман-Дялі. Богатирка перемагала всіх женихів (у т. ч. і самих Кер-огли та Керема) у музичних і співочих змаганнях. Харман-Дялі врешті-решт переможена Ашикайдином, який, щоб бути невидимим, сховався в могилу. Ашикайдин поступається Керему своїм правом одружитися з нею. Ця оповідь аналогічна одному з міфів про Коркута, в якому той допомагає герою здобути наречену, перемігши її безумного брата, який убивав усіх сватів.

Залишки Мервської фортеці

Туркмени

«Святий Ашикайдин – покровитель музик і співаків, поетів і шаманів у північному Туркменістані (Хорезмська оаза) і на захід від Кизил-Арвату. Музики і співаки співали і грали біля його могили, що знаходиться на околиці Хорезмської оази. Розповідають, що до паломника, який заночує біля його могили, він приходить уві сні і наділяє мистецтвом бути бахші, поетом чи шаманом. Щоб сподобатися «пірові», стати його симпатиком, паломник має бути чистим душею і тілом. В основі образу цього святого лежить шаманське божество».

В. Басілов

«Історія культури туркменського народу знає 72 музичних інструменти, які у різні часи користувалися широкою популярністю. Деякі з них дійшли до наших днів, інші поступово вийшли з вжитку. За свідченнями істориків, в армії Огуз-хана Туркмена передня частина війська, що йшло в бій, називалася «передовий загін», а замикаючі його ряди – «веселий загін». Цей загін складався з музик, закличними звуками надихаючих воїнів на ратний подвиг.

Головними інструментами «веселих» рядів були туйдук (різновид сопілки) і депрек (бубон), їхні звуки були настільки пронизливі і сильні, що подавляли дух ворогів і устрашали їхню кінноту. «Психологічний» внесок «веселих» у перемогу часто бував значним. Ратний музичний спадок предків – важлива частина культури туркменського народу».

Овез Гундогдиєв

* * *

Музичні інструменти туркменів

Овезмурат Гандимов

Уд (барбад). П'ятиструнний музичний інструмент без ладів. Музика виконується за допомогою кірішкакара (плектром). У середні віки уд був широко розповсюджений на Сході, у тому числі у середньоазійських народів. Учені середньовічного Сходу, починаючи з аль Фарабі, у своїх наукових трактатах, присвячених теорії музики, згадують уд. Наукові джерела свідчать, що спочатку назва цього музичного інструмента була «барбад», а вже починаючи з VIII–IX ст. він почав називатися удом. Слова «уд» і «барбад» – арабського походження і означають у перекладі «лебедина шия». Про те, що обидва слова означають один і той же музичний інструмент, говориться в роботах аль Хорезмі, в словнику Махмута Кашгарі. Творцем музичного інструмента барбад є уславлений на всьому Сході мервський музика Барбад Мервезі, який служив керівником музичного салону при дворі царя (590–628) Хисрова Первезі. Уд – музичний інструмент, що звучав на туркменській землі з давніх часів і до XVIII ст. Є свідчення, що на ньому були закріплені шовкові струни. У наукових джерелах аль Фарабі називають людиною, яка прикріпила до уда п'яту струну для розширення його музичних можливостей. Уд регулярно згадується в туркменській класичній літературі.

Танбур. Узбецький учений Ф. Караманов, який присвятив себе вивченню середньоазійської музичної культури, справедливо відзначає, що танбур є музичним інструментом багатьох народів Сходу і Середньої Азії. На туркменській землі він використовувався до XVII–XVIII ст. Цей музичний інструмент з маленькою голівкою і довгим грифом, що чимось нагадує дутар, виготовляється з тутового, абрикосового чи горіхового дерева. Танбур має три струни, а його лади складаються з 16–19 зв'язаних шовкових струн. Гра на танбурі здійснюється при допомозі спеціального срібного чи металевого кірішкакара, який одягається на вказівний палець. Свідчення про використання танбура туркменами можна зустріти в епосі «Ґероґли» та інших творах туркменської класичної літератури.

Чен. Про те, що чен був національним музичним інструментом туркменів, є в епосі «Ґероґли», а також у творах класиків туркменської літератури, великих Сейді і Махтумкулі. Коли у 1941 році створювався Туркменський державний оркестр народних інструментів, чен входив в його інструментальний ансамбль. Та через деякий час через відсутність виконавців був виключений.

Канун. Старовинний музичний інструмент, широко розповсюджений серед східних народів. У давні часи канун більше використовували араби і турки, та поступово про нього дізналися в Ірані, Афганістані, на Кавказі, а також у Середній Азії. Починаючи з IX–X ст. і по XVIII ст. на туркменській землі канун використовувався під час свят. У наукових джерелах є свідчення про те, що Мухаммет Фарабі був віртуозом гри на кануні. Згадується про інструмент у творах поета-класика Андаліба. Нині канун знову у вжитку.

Ікіділлі. Турецький музикознавець Газил-шал у своїй книзі «Ікіділлі в азійських та анатолійських туркменів» (1958 р.) відзначає, що на цьому інструменті, як і на гіджаку, грають при допомозі смичка, що його в цих краях інколи називають «окли гопуз». У виданій в Москві у 1973 р. книзі «Музика народів Азії і Африки» говориться, що музичний інструмент анатолійських туркменів ікіділлі і інструмент ікілі у тюркських народів Алтайського краю мають велику схожість. В історії туркменського народу існував музичний інструмент ікіділлі, який нагадував ранні зразки гіджака, будучи разом із тим зразком смичкового гопуза. «Баглама, саз, тамбур, ікіділлі, бозук – ці музичні інструменти беруть свій початок від гопуза…» (турецький музикознавець Темел Гарахан, «Турецька баглама», Стамбул, 1999).

Базук. Музичний інструмент туркменів, гра на якому здійснюється за допомогою кірішкака-ра, його назва походить від туркменських слів «боз-ок». Зараз під цією назвою використовують музичний інструмент турки, греки, болгари, євреї. Важко сказати, як виглядав базук спочатку. Протягом довгих віків він розвивався і вдосконалювався різними народами. Коренями своїми історія цього інструмента проростає в туркменську землю.

Діллі туйдук. За визначенням музикознавців, діллі туйдук вважається прабатьком усіх духових музичних інструментів. Він є майже у всіх народів під різними назвами. Відомий як пастуший ріжок. Туркменам він відомий з дуже давніх часів, будучи не тільки втіхою для чабанів у пісках, але й прикрасою туркменських тоїв. Серед виконавців на ньому зустрічалися справжні віртуози. В народі діллі туйдук широко використовувався у виступах фольклорних груп. Один із зразків діллі туйдука, вік якого понад сто років, нині зберігається у Центральному музеї музичної культури ім. М. Глінки в Москві.

Гоша діллі туйдук. Серед музичних інструментів туркменського народу були відомі і спарені моделі діллі туйдука. Грати на ньому значно важче, ніж на звичайному діллі туйдуку. Ті, хто бачив і чув гоша діллі туйдук, свідчать: це була гра віртуозів, які уміли видувати звуки зразу з обох дудок, потім переходили на звуки кожної дудки окремо, після чого знову зливали звуки воєдино, видаючи неповторну двоголосу мелодію. Необмежені звукові можливості гоша діллі туйдука ставлять його в ряд особливих музичних інструментів.

Гамиш баламан. Зовні гамиш баламан схожий на діллі туйдук. У той же час це більш вдосконалена модель. Ось чому в народі їх використовували як самостійні музичні інструменти. Якщо діллі туйдук був усередині полим від початку до кінця, то у гамиш баламана наконечник з очерету у тому місці, куди музика дув, залишався закритим. Це полегшувало добування звуків з дудки. У порівнянні з діллі туйдуком у гамиш баламана більше ладових отворів, що значно розширює і збагачує виконавські можливості інструмента. Гамиш баламан був найбільш розповсюджений в околицях Каракала, ще років 50–60 тому назад на ньому грали на святах.

Агач баламан. Більш досконала модель гамиш баламана. Його виточували з тутових чи абрикосових дерев, прикрашали різьбою. У агач баламана вісім ладових отворів, причому сім з них – на лицьовому боці дудки, а одний – на зворотньому. В духовий отвір агач баламана вставлено очеретяний мундштук. Донині баламан вважається зниклим музичним інструментом. Та, на щастя, два екземпляри агач баламана збереглися в Санкт-Петербурзькому інституті музики, театру і кінематографії.

Гарги туйдук. Відомий задовго до нашої ери. Будучи широко розповсюдженим у східних народів, гарги туйдук з глибини віків дійшов до наших днів у своєму первісному вигляді. Гарги туйдук вирізається з тростини. На ньому розміщено 5–6 ладових отворів. Це духовий інструмент. Не всі екземпляри одинакові за розмірами. Одні використовуються тільки для сольної гри, інші – при акомпанементі. Їхні розміри залежать від голосових особливостей бахші.

Най. З'явився внаслідок розвитку і вдосконалення гарги туйдука. Най випилюється з абрикосового чи горіхового дерева. У ная, на відміну від гарги туйдука, один кінець закритий, але на ньому зроблені надрізи. Це нововведення значно розширило можливості інструмента. Придворний музика XVII ст. Девіш Алі у своєму «Трактаті про музику» приводить легенду, пов'язану з історією виникнення ная: «Повернувшись з неба, пророк Мухаммет про все побачене там розповідає Алі. Та він утримався від повідомлення про свою зустріч з Всевишнім, хоч йому дуже хотілося з ким-небудь поділитися своєю радістю. І тут він чує наказ згори: «Йди в пустелю, знайди там покинутий колодязь, нахились над ним і видай свою таємницю». Пророк так і вчинив. Після цього з колодязя почала рости тростина. Якийсь пастух зрізав її і зробив дудку. Коли він почав дути в неї, звідти полились божественні звуки, які заворожили усіх звірів і птиць, і навіть гадюки були зачаровані музикою». Згадка про цей музичний інструмент є в «Трактаті про музику» Мухаммета Фарабі, а також у творах класиків туркменської літератури Джелалетдіна Румі, Махтумкулі Фрагі, Кетібі та інших поетів. Коли у 1941 р. створювався Туркменський державний оркестр народних інструментів, най був уведений у нього як національний інструмент. Пізніше його виключили з оркестру. Деякі вчені вважають, що най походить від гарги туйдука і широко відомий у східних народів з часів Середньовіччя. В свою чергу, він поклав початок європейській флейті.

Сурнай. Доведений до досконалості багатьма поколіннями музик, цей прекрасний інструмент отримав широке розповсюдження у всіх народів Сходу і Кавказу. Сурнай (зурна) виточувався головним чином з твердих порід дерева, таких, як горіх, абрикос. Його особливість у наявності витонченого накінечника для видування звуків. Є думка, що саме від сурная ведуть своє походження європейські духові інструменти. «Європейські духові музичні інструменти гобойного типу беруть свій початок від східного сурная» (історик духових інструментів народів світу С. Левін). Сурнай досить часто згадується у віршах туркменських поетів Кетібі, Молланепеса, Сейді та інших. Зразок сурная, вік якого приблизно 100–150 років, було недавно знайдено при археологічних розкопках поблизу Байрамалі. Інструмент, який пролежав стільки часу під землею, практично не піддався тлінню, і після реставрації на ньому можна грати.

Шатлик. В епосі «Горкут Ата» часто зустрічається такий рядок: «Прийшов дедем Горкут, грав на шатлику». У різних куточках країни знайдено декілька зразків цього давнього інструмента, яким понад сто років. У народі інструмент відомий під назвою «шатлик», «шадиян». Шатлик майстрували з тута, абрикоса, горіха, видовбуючи дерев'яні бруски зсередини, а на поверхні інструмента наносили різьбу. На його верхньому боці розміщено п'ять ладових отворів. Один – знизу. Наконечник шатлика, в який дують, зроблений у вигляді мундштука, як у діллі туйдука. Ось чому звуки цього музичного інструмента чимось нагадують звучання діллі туйдука, тільки резонанс шатлика значно ширший. На шатлику грали, в основному, народи Прихазар'я під час скачок, щоб надати їм більших урочистостей, а також на весіллях та інших знаменних подіях.

Борі. Старовинний туркменський музичний духовий інструмент, виготовлений з бронзи у вигляді вигнутого рога. За часів Горкут Ати борі використовувався у військових цілях: його звук означав заклик до бою. Він був і вісником перемоги. Дехто з учених вважає, що слово «борі» походить від «бєрі» – вовк, тому, що цей інструмент за необхідності може видавати грізні виючі звуки, здатні налякати ворожих коней. Деякі дослідники вважають, що борі започаткував європейську валторну. На жаль, на сьогодні цей старовинний музичний інструмент не знайдено. У ході досліджень було встановлено, що у індійців зберігся музичний інструмент бері, який зовні дуже нагадує туркменський.

Джул-джули (свистики). В минулому у туркменів було багато дитячих духових музичних інструментів з кераміки у вигляді усіляких тварин та інших фігурок. І хоч у побуті вони не збереглися, їх зразки були знайдені під час археологічних розкопок. Деякі з них знаходяться в археологічному музеї Інституту історії при Кабінеті Міністрів Туркменії, у шкільних музеях, у приватних колекціях. Декотрі свистики мають ладові отвори, в інших їх немає. Всі вони володіють одинаково м'якими відкритими звуками. Досліди довели, що ці дудочки здатні видавати як найпростіші мелодії, так і імітувати складний пташиний спів. Ці музичні інструменти вважалися дитячими іграшками. Відомо, що й діти виконували на них різноманітні мелодії. Так що джул-джули мають бути визнані справжніми музичними інструментами. Відомі приклади, коли у світовій музичній культурі подібні дитячі свистики вдосконалювалися і використовувалися у великих оркестрах.

Гопуз. За давніх часів дуже популярний у туркменських жінок музичний інструмент. Традиція туркменських жінок збиратися, грати на гопузі і наспівувати «Ляле» описана у давній легенді «Узуклар». Не зважаючи на те, що гопуз давно вже виготовляється з металу, найдавніші зразки були зроблені з дерева і навіть кості. Умілі виконавиці на гопузі, використовуючи ритмічні зміни в об'ємі 5–6 голосів, зуміли створити кілька народних мелодій для цього інструмента.

Музики

Карнай. Вважається, що цей старовинний музичний інструмент, часто згадуваний в туркменському епосі «Ґероґли», а також у народних дестанах, дійшов до наших днів у первісному вигляді. Довжина карная сягає майже двох метрів. Він зроблений у вигляді труби із заліза чи бронзи і у такому вигляді й понині існує у багатьох середньоазійських та східних народів. Карнай не використовувався для самостійної гри. Він, в основному, супроводжував військові походи, попереджав про атаку, своїми звуками сповіщав про перемоги, радісні події. Цей музичний інструмент згадується у віршах поета Кятібі.

Тебіл. Старовинні зразки тебіла являли собою мідну чи бронзову чашу, на неї натягувалася вовча шкура. Тебіл використовувався на весіллях і святах в ансамблі з гопузом, сурнаєм, шатликом, удом, кануном, він надавав ритмічності танцювальним мелодіям. Цей музичний інструмент брали з собою під час військових походів, застосовували на полюванні. Тебіл прикріпляли до сідла коня і безперервно били по ньому. Могутні звуки лякали тварин, викликали у них паніку. Звуками тебіла відкликали і випущену на лови птицю. Хоч тебіл був практично втрачений, останнім часом він знову з'явився на туркменській естраді. Цей музичний інструмент почав нове життя в мистецтві туркменського народу.

* * *

Текінець з караваном