Kitobni o'qish: «Тричі не вмирати. Наречена», sahifa 2
– Та з якого дива мені це робити? – наче й не чув нічого Степан. – Упирів рятувати? Вибач, але я – проти. Нехай гризеться нечисть!.. Чим більше їх здохне, тим чистіше навколо стане! Схаменися, Тарасе! Ми ж саме цього хотіли!
– Вірно, брате, – слова козака звучали твердо і впевнено. – Але то було раніше. Я не стану сперечатися з тобою, не зараз… – Куниця торкнув побратима за лікоть. – Лише прошу, повір: так буде правильно. Так потрібно!
– Іфрит – це дуже погано, хлопці, – приєднався до їхньої суперечки Орлов. – Вдача у духів вогню ще та. Як розлютиться всерйоз – на версту довкола лише оплавлена земля залишиться. На якій потім півстоліття нічого рости не буде. Знаю. Доводилося якось бачити…
«Ворушись, відьмаче! Ми вже не встигнемо втекти! Іфрит набирає силу й ось-ось появиться! Ти ж обіцяв!..»
А тим часом прямо посеред вулиці, за півметра над землею затанцював, викликаний камланням шаманки, малесенький вогник. Спершу він був розміром з язичок полум’я від запаленої свічки, але знадобилося всього кілька ударів серця, щоб іфрит підріс до розмірів палаючого смолоскипа і набув обрису скособоченої п’ятикутної зірки.
– Гм… – задумливо пробурмотів Небаба, перебираючи подумки відповідні заклинання. – Ага, є! Я б міг повернути чари шаманки проти неї ж, якщо б вдалося стару чимось відволікти. Але як? У момент призову духів чарівник так зосереджений, що нічого не чує і не бачить. Та й воїнів біля неї… Вся сотня, мов курчата навколо квочки…
А Куниця його вже не слухав. Думка, що прийшла хлопцеві в голову, була настільки незвичайна і зухвала, що він, не роздумуючи, заплющив очі і…
Хто знає, саме так і загадав Тарас, чи не зміг по-іншому пояснити чарівним силам своє бажання, але над силуетом вогняного чоловічка несподівано виникла велика діжка. Зависла на мить, ніби сумніваючись в тому, чи правильно витлумачила волю людини, а потім різко перекинулася, виливаючи на іфрита воду. І – дух вогню, котрий ще не увійшов у повну силу, голосно зашипів, немов розлючений кіт, зашкварчав, та й перетворився на клубок пари, який радісно підхопив і розвіяв легкий вітерець, що так вчасно нагодився.
– Ні!!!
Несамовитий і переповнений відчаєм вереск, що пролунав у наступну мить, був таким пронизливим, що всі бусурмани схопилися за голови, закриваючи очі і затискаючи долонями вуха. У воїнів, котрі стояли ближче до шаманки, носом хлинула кров, а декотрі навіть свідомість втратили. А коні то й зовсім одуріли… Частина понесла стрімголов, не розбираючи дороги, інші – звилися дибки, скидаючи вершників, а ще частина – зовсім оскаженівши, хапала зубами все, чого могла дотягнутися. А так як татари стояли щільно, потужні кінські щелепи, в основному, виривали клапті м’яса з боків і ніг вершників.
У цьому бедламі вже нікому не було діла до чогось іншого, крім порятунку власного життя. Чамбул людоловів в одну мить перетворився в некеровану отару, навколо якої неспішно кружляє вовча зграя. І очманілі від крові вовки могли вільно вирізати всіх овець підряд або на вибір…
– А бий тебе ворожа сила! Попереджати треба, чарівники недоучені… – вигукнув Василь Орлов і тут же закричав: – Хапай її, Степане! Швидше! Не спи!
– Як?
– Ніжно!
Куниця відкрив очі і побачив, що його товариші намагаються втримати бусурманку, котру перенесло сюди його завершальне побажання.
– Та за руки, за руки тримай, а не за горло!
– Сила Господня! – гидливо кривився Небаба. – Її лахміття так смердить, що доторкнутися гидко!
– Ну, то позбудься його! Важко тобі, чи що?
– Спасибі, що нагадав, Василю. Зараз… – Степан щось невиразно пробурмотів, а в наступну хвилю від пронизливого писку, який видала шаманка, у Куниці заклало вуха, а упир, що пробігав поруч, нажахано метнувся вбік.
– Знайшов час веселитися… безстидник! – нервово реготнув опричник, з деяким подивом, але не без задоволення ще міцніше притискаючи до себе зовсім голу дівчину, яка мов навіжена звивалася в його руках. На шаманці не залишилося нічого, окрім її власного волосся невизначеного кольору і збитого в моторошний ковтун, густо приправлений реп’яхами та пір’ям.
– Викинути завжди простіше, ніж відіпрати… – відмахнувся Небаба. – Хоч звичайним способом, хоч чародійським…
Степан пильним поглядом окинув полонянку, виглядаючи приховані амулети. Але закляття спрацювало чудово – на дівчині не залишилося навіть нитки, немов тільки що на світ з’явилася.
– Сам-то чого витріщився? Подобається, га?
– Дивна річ, – потер задумливо перенісся опричник. – Скільки на світі живу завжди думав: раз шаманка – значить, карга стара. А тут така пташка… Відмити, причесати – і хоч заміж бери… Ей, а ти чого очкур розпускаєш?
– Не треба! Будь ласка, не треба!.. – скрикнула дівчина, злякано витріщаючись на здорованя і мимоволі, шукаючи захисту, притискаючись до Василя.
– Руки зв’яжемо… – буркнув той. – Чи ти все життя збираєшся її пригортати?
– Розважаєтеся? – з легкою насмішкуватістю поцікавився староста Висілок, що нечутно виник поруч.
– А тобі що до того? – тут же визвірився Степан, котрий, схоже, надовго, якщо не назавжди незлюбив упирів. – Наша здобич. Що хочемо – те й робимо.
– Мені? – перепитав і знизав плечима Бобрик. – Та скільки завгодно. Діло молодече, житейське… І право переможця, ніхто не заперечує… Я б і сам не відмовився пригадати молодість.
– Та не збиралися ми її… – відмахнувся Куниця, мимоволі ховаючи погляд. Мав слушність упир. Думка-то збитошна і паскудна промайнула. Ще як промайнула. – З чого ти взяв, розбишака старий?
– Ага, – розуміюче кивнув той, ховаючи посмішку в широку долоню і погладжуючи бороду. – Це ви татарку догола роздягнули, щоб зручніше було з нею про гарну погоду порозмовляти? А заодно і руки зв’язали… Мало що, може не пристане на ваші умови, візьме – та й дощ накличе? Буває. Я лише хотів зауважити, що як ви надумали таким приємним способом позбавити її чаклунської могутності, то непорочність і чародійська сила аж ніяк між собою не пов’язані. І, що б там не вигадували святенники та пліткарі, окрім потіхи, іншої користі від ґвалту не буде…
– Не треба, отамане… Змилостився… – почала благати шаманка, дивлячись на Куницю.
З усієї розмови і того, що старий упир хоч і з насмішкою, але доволі шанобливо звертався до молодого козака, вона зрозуміла, що саме Тарас головний у цій компанії.
– Не дозволяй своїм воїнам мене скривдити…
– Ти ба, – вигукнув Степан. – Як гарно по-нашому щебече, красуня заморська. Де тільки навчилася?
– Матінка моя з ваших країв… – квапливо пояснила та. – У полон взяли… Так я і народилася. Вона тутешній говірці і навчила…
– Ото ж я дивлюся, не схожа ти на татарку… – хмикнув Василь. – Бусурманські дівиці, зазвичай, смагляві, кістляві, наче тарань, та чорнобриві. А наша полонянка – тілом біла, ребрами не світить і русява… буде. Якщо вмиється. – А потім поцікавився, ніби між іншим: – І яка ж нашому отаману з того користь? Ну, якщо він тебе від наших хтивих задумів вбереже? Поваляти по травичці не дасть?
– Вірною рабою стану! Своєю тризною в тому клянуся… – несподівано гаряче заговорила шаманка. – Отаман – сильний чарівник! Він не тільки мене, він – Духа вогню переміг! Такому прислужувати не соромно!
– Товариші ми всі… – навіщось почав пояснювати Тарас.
– А дівчина, схоже, не жартує, пане відьмак, чи то пак – пане отаман… – зауважив сільський староста. – Сильнішої клятви не придумати. У бусурман з похованням строго. І хоч кінь кобилі не товариш, а – гм, брат… я би не став ось так відразу відмахуватися від її присяги… Довговолосих, які тільки для втіхи, довкола хоч греблю гати, а таку – з розумом і знаннями, не на кожному базарі купиш…
– Ти йому – стрижене, а він тобі – голене… – насупився Тарас. – Скільки можна одне і те саме торочити? Сам краще відірви очі від її голої дупи, а то ні про що інше, як про блуді, думати не можеш. Забув, як просив захистити від її чар? Ну, а що роздягли дівку похапцем, так у бою різне трапляється… Кольчуга чи панцир – і то інший раз злітають. Шабля не питає: по сорочці чи по поясу лезом черкнула? Тільки запитай, тобі будь-який козак розповість: як без шароварів не тільки з ліжка чужої дружини тікати доводилося, але і з ворогом рубатися. В правій – шабля, а в лівій – штани… До речі, знаєш, чому в шароварах така широка матня? А щоб, коли вони на литки сповзуть, бігати не заважали і крок не укорочували…
– Підчепив старого… – незлобиво посміхнувся упир. – Твоя правда, пане отаман… Будь-яка тварина Божа слабка і догоджає своїм бажанням. Дійсно шкода мені стало, що такий ласий шматок з рук вислизає. Але не з тієї причини, що ти по молодості літ подумав. Не забувай, я хоч і схожий на вас зовні, а все ж – не людина. Просто в молодої дівки сили життєвої більше. І віддає вона її щедро, не опираючись… Це не воїн, який до смерті, до останнього подиху за життя чіпляється… Чого лукавити: захотілося шаманку собі залишити. Вона б мені рочків двадцять, не менш, скинула… Але, якщо дівка обітницю вірності тобі дала – то навіть вмовляти не стану. Повір старому упиреві, що таки в біса трохи пожив на світі: у далекій та небезпечній дорозі і крива ковінька підмога…
– Слухай, старий… – підійшов ближче до упиря Василь. – А чого це ти так заповзято нам її нав’язуєш? Чи не гадаєш часом, спійманою нами ж, дівчиною розрахуватися за надану селищу допомогу?
– А так-так… Дякую, що нагадав… – посерйознішав староста і низько вклонився всім трьом. – Земний уклін вам, витязі. І нехай Господь не вважає цей вчинок за гріх. Хоч ми й іншого Володарем називаємо, а все ж – не чужі. А щодо плати, то вибачайте. Немає у нас ні золота, ні самоцвітів. Самі розумієте – мертвим вони не потрібні.
– Ага, приблизно чогось такого я і чекав… – покивав Орлов. – Що люди, що нелюдь – кожен норовить до Раю на чужому горбі в’їхати.
– Щира правда. Інший норовить ще і всістися зручніше, та батогом підганяє… – не образився староста і продовжив, як ні в чому не бувало: – Моя платня буде ціннішою. Я дам пораду…
– Угу, – тепер уже не втримався від кпину і Небаба, продовжуючи міцно тримати за зв’язані зап’ястя принишклий предмет обговорення. – Як відомо: ніщо не коштує так дешево і не обходиться настільки дорого, як добра порада…
– Пораду? – перепитав Куниця. – А яку?
– Тобі краще знати… – знизав плечима староста, засовуючи великі пальці за пояс і похитуючись з носка на п’яту, наче демонстрував усім виглядом, що готовий розрахуватися хоч зараз. – Але не поспішай, пане отаман… Всьому своя ціна і свій час. Коли прийде така мить, що не знатимеш, як бути і що робити – згадай мої слова і приходь. Ось тоді і поговоримо. Хто зна, може і не даремно час згаєш…
– Добре.
Може, комусь іншому всі ці недомовки і не дуже сподобалися б, але Тарасові, – з дитячих років привченому батьком, що справжній козак більше слухає, ніж розпитує, а також до постійних напівнатяків та іншої таємничості, що оточувала покійну Аглаю Луківну, – слова упиря не здалися дивними. Більш того, Куниця одразу збагнув, що така обіцянка в устах нечисті вартує набагато більше, ніж здається.
– От і добре, – посміхнувся той, з деяким жалем в останній раз обмацуючи поглядом полонянку. – Значить, домовилися? Ну, тоді, ви тут розважайтеся, як бажаєте, а я до своїх піду… А то, чого доброго, за розмовами голодним залишуся… – і додав, ніби вибачаючись: – Занадто довго ми терпіли… Тепер їх не зупинити. Якщо не потурбуюся про себе сам – до останньої краплини висмокчуть… Навіть кульгавого коня не залишать.
Від згадки про страшну долю, що не без їхньої допомоги чекала на переможених татар, Куниця мимоволі здригнувся і спохмурнів.
– Ви собі як хочете, хлопці, а я тут довше залишатися не має наміру… Бусурмани хоч і вороги закляті, а все ж – не по-людськи вийшло. І так гидко на душі, що блювати хочеться.
– Слушно… – кинув через плече староста. – Ідіть, від гріха подалі. Не5чисті віри немає, можуть за добро і лихом відплатити.
– От тобі й маєш! Ніяк не догодиш… – знизав могутніми плечима Степан. – То ти, Тарасе, безвинно страждаючим упирям допомогти хочеш, то – татарву жалієш. І, до речі, на ось – тримай свою здобич… – здоровань рвучко висмикнув полонянку з рук Орлова і штовхнув її до побратима. А та відразу впала на коліна й обняла козака за ноги, притискаючись щокою до чобіт. – О… Гарненько подумай, перш ніж її присягу приймати. Щоб потім не чухатися.
– Гаразд… – Куниця допоміг дівчині підвестися. – Для початку заберемося кудись подалі від цього місця. Там і закінчимо розмову…
«Почекай, отамане… – несподівано пролунав у думках Тараса радісно-розгублений голос Примари. – Спершу попрощаємося… Здається, мій термін служіння закінчився…»
– Геть як у казці. Ліворуч підеш – коня втратиш, направо підеш – дівчину знайдеш… – реготнув Василь. – Що ж так не вчасно? Невже почекати не можна? Бачиш: який тягар наш отаман собі придбав? Не на власному ж горбу її перти? Степан розсердився – і під сідло нізащо не встане…
– Що поробиш, там нагорі краще знають. Та й отаман Терн-Кобилецький не на весь вік конем до нас наймався… – не підтримав опричника Куниця. – Прощай, коли так… Як воно говориться – земля пухом?
«Не має значення, які слова сказано при розлуці, – відповів той. – Важливо, що при цьому думають… Спасибі, на доброму побажанні… Зніми вуздечку, отамане Куниця, і відпусти мене…»
– А це непогана думка! – несподівано заметушився Степан, хитро посміхаючись. – Давай я зніму… Так би мовити, на правах першого господаря… Тим більше, що у нашого отамана руки зайняті… – і Небаба швидким кроком попрямував до Примари.
Сивий кінь витягнув йому назустріч шию і нетерпляче пофоркував, ніби чарівна вуздечка раптом стала для нього нестерпно важкою.
– Бувай, отамане… – шепнув стиха Степан. – І до зустрічі. Замовте там за нас слівце, при нагоді.
Потім одним рухом зірвав вуздечку з голови Примари і… ледве встиг підхопити, падаюче на землю сідло.
– Диявол! – вилаявся, коли важка кульбака боляче вдарила його твердою лукою по пальцях ноги. – Допоміг би, Василю, чи що? – пробурчав невдоволено, кладучи сідло на траву. – У тебе ж руки не зайняті…
– Звідки я міг знати… як воно станеться. Я ж лише чув вашу історію, а на власні очі не бачив…
– Гаразд, не бери в голову. Це я зопалу бовкнув… – махнув недбало рукою Степан, наближаючись до шаманки, що міцно вчепилася в рукав Куниці. Дівиця з переляку навіть на наготу перестала звертати увагу, боячись хоч на мить випустити з рук жупан свого захисника.
– Цікаво, це хто ж з вас кого в полон взяв? Знаєш, як у тій поговірці… «Хлопці, я татарина упіймав. То веди до нас! Не можу. Він не пускає», – промовив насмішкувато Небаба. А коли бусурманка повернулася на його голос, ще раз махнув рукою. Та так вправно, що затиснута в руці чарівна вуздечка впала точно на голову шаманки.
Мигнуло – і біля оторопілого з несподіванки Куниці била копитом золотиста кобилиця. Зі знайомо збитої в ковтун пшеничною гривою і такої ж масті розкішним, шовковистим хвостом.
– Бодай тобі! Ти що вчудив, безсовісний?! – обурився Тарас. – Зараз же зніми…
Орлов хмикнув, хотів зауважити, що в отамана Куниці теж руки є, але змовчав.
– А що таке? – скорчив тим часом невинний вираз Небаба. – Цілком пристойна кобилка вийшла. Та ти не гарячкуй, побратиме. Подумай головою. По-перше, – зникла проблема з одягом для дівчини… Безпека і спокій нам забезпечено – це два. З копитами замість рук шаманити складно. А заодно і проблема з нестачею коней вирішилася.
– Це що ж виходить, ти хочеш мене їй на спину посадити?!
– Подумаєш, велике цабе… – з деякою образою вимовив Степан. – На моєму хребті пану отаману кататися не соромно було, а тут – сумління замучило. Вона тобі в вірності поклялася? Поклялася. Рабою бути обіцяла? Обіцяла. От, нехай і виконує свою обітницю. Послужить для початку конячкою отаманською.
– Взагалі-то, дівкою вона гарніша була, і мені більше подобалася… – прицмокнув губами Василь, придивляючись до стрункої кобилки. – Але так теж непогано. І повчально… Нехай звикає до долі жіночої. Сам знаєш – молоденьку лялечку кожен ладен на руках носити, а заміжній молодиці і сам на шию норовить сісти, і виводок дітвори до подолу причепити… – підвів філософську основу під перетворення шаманки Орлов. А потім сам себе й осмикнув: – Ну, так що, друзі, будемо забиратися, чи продовжимо мудрагельствувати?
– Будемо, – зітхнувши, погодився Куниця, докірливо поглядаючи на те, як опричник сідлає слухняно завмерлу кобилку. – І все ж, не по-людськи якось. Навіть імені не спитали…
«Галлія… Клич мене Галлія, пане отаман… Або, яким завгодно іншим ім’ям, що тобі більше подобатиметься… – почув думки бусурманки. – І не турбуйся ні про що. Ти був добрим до мене, не дав зганьбити… тож я готова служити тобі в будь-якому вигляді і тілі…»
– О! – тут же відгукнувся Степан. – Бачиш, Тарасе, Галя теж розуміє, що так краще для всіх. А зняти вуздечку з неї в будь-яку мить можна. Не навіки ж ми її в коняку обернули…
– А ви як?
– Ну, вибір у нас не багатий, – відповів перевертень-опричник. – Я, як завжди – на крилах. А ти, Степане?
– І я з тобою за компанію. Літати легше, ніж рачки бігати… Та й зручніше буде удвох, якщо в небесах знову з якимсь спостерігачем перестрінемося.
– Ну, нехай так… Умовили, – кивнув Куниця, але в сідло не застрибнув, за своїм звичаєм, а сів чинно, м’яко – ніби й не меткий запорожець, а гладкий священик. Ще й сплюнув тричі перед цим через плече. І вже зовсім незрозуміло навіщо – обтріпав шаровари.
Розділ другий
Кобилка з полоненої шаманки Галлії вийшла досить жвава. Як припустила з місця в кар’єр, так у Куниці тільки вітер у вухах засвистів. У пору лише пернатим наздоганяти. Та й то, десь через годину такої гонитви, Степан незадоволено пробурмотів:
«Вгамуй свою кобилицю, отамане. Куди поспішаєш? Чи може татарка вирішила, що як на південь повернули, то додому її відпустимо? Не знаю, як там у таємного слуги царського, а у мене крила не казенні. Та й місцинку неподалік пристойну бачу. Ось так і прямуй. Незабаром покажеться закрут річки, а поруч – невисокий пагорб з десятком дубів. Гарно, затишно. Там і заночуємо…»
«Теж так мислю… – підтримав товариша Василь. – Зараз пару зайців, або дрохв на вечерю вполюю, – от і відпочинемо, поговоримо… Є про що. Як вважаєш?»
«Чому ні… – погодився Куниця. – Голова обертом йде. Здається за ці кілька днів добрий десяток років прожив. Та все бігцем, без оглядки. Отямитися не встигаєш, як нова напасть в потилицю сопе… Ніби страшним вихором підхопило і несе кудись, не даючи ні оглядітися, ні до берега пристати. Геть замордувався… Таким втомленим не відчував себе ще жодного разу. Чесно-чесно… Сухі грабові відземки та кореневища акації зараз колов би на поліна для відпочинку…»
«Нічого, побратиме, не сумуй, впораємося… Як-то говориться: “Перемелеться – мука буде”».
«Хіба ж я проти…»
«О! – змінив тему Небаба. – Бачиш верхівки дерев?»
«Так…»
«Туди і прав… Як доскачеш – вогнище розпали… А ми з Василем про вечерю подбаємо та й приєднаємося. А думи всякі – жени геть. Немає гірше, ніж самого себе в тугу вганяти».
Місце для стоянки, визбиране крилатими товаришами, виявилося і справді, немов спеціально облаштоване для відпочинку. Густі крони десятка дубів, що невідомо як потрапили сюди, давали затишну прохолоду, абсолютно не зайву в спекотний літній вечір, і достатньо хмизу для багаття. Більш того, навіть до річки бігати не знадобилося. З-під вузлуватих коренів одного з велетнів дзюрчало прозоре джерельце. З дивовижно смачною і чистою водою.
Насамперед Куниця розсідлав і звільнив Галлію від чарівної збруї. І знаючи, що побачить після перетворення татарку голою, відвернувся та простягнув дівчині свою змінну сорочку:
– Сходи, вмийся, як слід і одягнися. Сорочка чиста, нова… У поясі перехопиш, замість сукні буде.
– Все, що накажеш, отамане… – дзвінко і трохи співуче відповіла бусурманка, жіночим чуттям збагнувши, що має деяку владу над парубком. – Твоє слово – закон для Галлії.
Почувши, як залопотіли по траві босі ступні, молодий відьмак полегшено зітхнув і зайнявся багаттям. Благо хмиз навколо валявся цілими купами, досить руку простягнути. І поки Степан з Василем полювали, він встиг не тільки жару напалити, але і воду на куліш закип’ятив.
– А де полонянка? – насамперед поцікавився Небаба, кидаючи обабіч вогнища дві вгодовані заячі тушки. – Невже на волю відпустив? Щось ти, отамане, занадто жалісливий зробився. Треба було у неї хоч про наміри орди розпитати. Все нашим підмога…
– Та припини ти, Степане, мене отаманом величати, – закліпав Тарас. – І взагалі, чого на дівку напосівся? Ми всі бусурман ненавидимо, але воїнів. Баби їхні тут до чого?
– А ти знаєш, чому в нашому селі так голодно було, що мене рідні батьки з двору виставили? – скинувся той. – Ні? Тому що влітку бусурмани всі хліба попалили і худобу забрали. І в загоні, що село розоряв, теж шаманка, мабуть, була. Може, ця?
– Ні, брате… – заступився за полонянку Куниця. – Коли це було? Літ сім чи вісім тому? Галлія в ту пору, напевно, ще тільки ходити вчилася і маминого подолу з рук не випускала…
– Чого на отамана напосівся?.. – пробурчав за спиною в Степана Василь, що нечутно підійшов до вогнища. – Уважніше треба навколо дивитися. У річці вона хлюпається. Напевно, за все минуле життя бруд відмити хоче. А ти, якщо не думаєш перед нею голяка ходити – вичаровуй нам швидше одяг. І не барись, чуєш – заспівала? Значить, скоро повернеться… А голосок, до речі, у дівчини нічого, дзвінкий… і головне – веселий. Судячи з усього, не дуже солодко дівці в Орді жилося, якщо в полоні співати бажання їй прийшло.
– Та йди ти під три чорти! – вилаявся Степан. – Саме час потеревенити про важке життя шаманок в ординських стійбищах. Ви обидва геть здуріли з цією дівкою? І якщо з моїм побратимом усе зрозуміло – Тарас завжди добросердий був, то від тебе – таємний опричник, я подібного не очікував. Невже так до серця припала бусурманка замурзана?
При цьому він по-хазяйськи вибрав з переметної суми якийсь одяг, пошептав над ним і кинув у бік опричника багаті оксамитові шаровари.
– На, натягай…
– Гм… – замість того, щоб образиться і відповісти настільки ж гарячково, Василь задумливо почухав підборіддя. – А знаєте, братці, справді тенькнуло щось в душі. Навіть дивно… Та тобі, Степане, що за клопіт? У Тараса – Ребекка є, у тебе – Аревік. То чого б і мені не позалицятися до когось? Вік парубкувати чи що? – і додав з усмішкою: – Тим паче, вона тепер зовсім не замурзана. А волосся – що промені сонячні…
– Це ти з-під хмар розгледів? – хмикнув Небаба.
– Ні, зараз бачу…
Побратими дружно простежили за поглядом Василя і побачили полонянку, що неспішно йшла від річки.
Занадто простора сорочка козака, перетягнута в поясі, сплетеним із трав перевеслом, не висіла на ній безформним лантухом, а вигідно підкреслювала тонкий стан і стрункі стегна дівчини. Відмите до кольору стиглої соломи довге і пишне волосся вона заплела в товсту косу, але не сховала її за спину, а навмисне перекинула вперед, додатково натягуючи лляну тканину на грудях. Від чого ті здавалися набагато більшими і привабливішими. А туго затягнута на талії сорочка не тільки підкреслювала дивовижну стрункість дівчини, але й дозволила трохи вище припідняти поділ і оголити круглі коліна юної спокусниці.
Що ж, тепер і у найзапеклішого злостивця і пліткаря не повернувся б язик назвати її замазурою. До вогнища підходила справжня красуня, котра чудово знала собі ціну, а також – слабкості чоловіків і вміла привертати до себе увагу.
Задоволена зробленим враженням, Галлія зупинилася, не доходячи кількох кроків до вогнища, і вклонилася Тарасові.
– Що ще накажеш, отамане? Вірна раба чекає слова свого пана і повелителя.
Голос у бусурманки був подібний до дзюркотливого струмка і не потребував жодних додаткових чар, щоб три парубки на якийсь час оніміли. І якщо б шаманка захотіла порушити клятву, підходящого моменту годі й шукати. Зараз воїни були цілковито у владі її жіночих чар.
Галлія обвела парубків переможним поглядом, а потім несподівано почервоніла і пирснула в кулачок, дивлячись на Орлова.
Її сміх у першу чергу вивів із заціпеніння Небабу. Степан ляснув себе по чолі і швидко став до дівчини боком.
– От йолоп… – прошепотів збентежено. – Гм… незручно вийшло. Не міг відразу зміркувати, що вона теж крізь морок бачить… – потім потер задумливо перенісся і теж усміхнувся. – А й нехай… Я ж не навмисно. Сподобається, значить, так тому і бути… І ніякий конфуз не зашкодить.
– Що ти там шепочеш? – отямився і Куниця. – Чи не заклинання від пристріту і привороту?
– Не звертай уваги… – відповів той, бочком підбираючись до черезсідельної суми і поспішно витрушуючи з неї запасні шаровари. – Займися краще вечерею. Я – купатися йду. Теж хочу бути чистим і гарним…
– Ну, для цього однієї води малувато… – розсміявся Василь, і Степан, що саме зібрався попередити опричника про деякі проблеми з одягом, сердито сплюнув і пішов до річки.
– Накажеш дичину запекти? – підійшла ближче до багаття Галлія.
– Е, ні! – опричник спритно відтер дівчину плечем вбік, не відмовляючи собі в задоволенні, ніби ненароком, потриматися за гнучкий стан. – Жінки вміють добре куховарити тільки біля печі. Борщ, вареники, галушки… А до дичини особливий підхід і вміння потрібні. Я сам…
Дівчина знову кинула крадькома погляд на пишні шаровари парубка і зніяковіло почервоніла.
Куниця встиг помітити її погляд, але, не побачивши в одязі Василя нічого непристойного, тільки знизав плечима.
– Тоді, якщо у тебе немає інших доручень, можна я сідло підправлю? – приголомшила Галлія Куницю несподіваним проханням.
– Сідло? А що з ним не так?
– Муляє…
– От же коні вередливі пішли… – пробурчав Степан, що відходив убік тільки для того, щоб змінити штани, створені чаклунством, на справжній одяг. – Одного пече, іншій – натирає… Чомусь мені, у свій час, нічого не заважало.
– Порівняв свою спину, на яку три мішки зерна покласти можна, і тендітні дівочі плечі, – встав на захист бусурманки Василь.
– А ти зумієш? – звично залишаючи без уваги їхню перепалку, запитав Галлію Куниця.
– Батько, коли без ноги залишився, шив сідла на весь аул. От я і підгледіла трохи, поки шаманці не продали.
– Ну, то глянь. Мені що… Зробиш гірше, самій терпіти…
– Гірше не зроблю… – впевнено відповіла дівчина, повертаючи сідло до світла. – Дивись сам, навколо майстер шов вів – тонкою, просмоленою дратвою. А ось тут… – показала пальчиком, – хтось похапцем суворою ниткою зметував. Можна сказати, що не шив, а так тільки стягнув міцніше, аби купи трималося. Чоловічому оку, незвичному до шиття, це не помітно, а будь-який шорник чи жінка враз би увагу звернули. Ой, так тут, не просто дірку латали – у підкладку щось зашито. Гм… Чи все-таки підкладка в грудку збилася?.. На дотик м’яке, як тканина. Але мудрий Абу Алі ібн Хази казав, що навіть пір’їнкою можна протерти в камені дірку, якщо терти досить довго і вперто… То як, дозволиш шов розпороти?
– Що?! – в наступну мить кульбака була вирвана з рук шаманки Степаном, що як ошпарений схопився на ноги. – Дай сюди! Сам подивлюся! – і додав дрижачим від хвилювання голосом: – Друзі! Якщо не помиляюся, то ми знайшли… те, що шукали… І ще… Не гнівайся, Тарасе, але думаю, що полонянці краще не бачити нашу знахідку…
– Пропонуєш вбити її? – звів брови Куниця.
– Навіщо? – у свою чергу здивувався Степан. – Давайте зав’яжемо їй очі та й відведемо вбік…
– Дивуюся я тобі, друже чарівник, – скривився Куниця. – А дурнішого нічого придумати не міг? Або ти вкрай забув, що Галлія шаманка і в знанні магії набагато сильніша за тебе… Тож бачити може не тільки очима, і не тільки крізь морок… Про що ти, як я помітив, все ж здогадався… – Тарас недвозначно вказав поглядом на свої шаровари, котрі надів побратим взамін вичаруваних.
– Це ви про що зараз? – підозріло подивився на Небабу Орлов. – Хто і що може?
– Не бери в голову, – поквапно відмахнувся той. – Краще подай ніж, подивимося, що Тимофій Куниця від чужих очей під сідницею ховав?
Під час сумбурної розмови дівчина тільки кліпала, здивовано поглядаючи на чоловіків, що так несподівано розхвилювалися через її нехитре бажання поправити підкладку старого сідла. Але, почувши ім’я Тимофія, охнула і мимоволі зробила крок убік Небаби.
– Що таке? – моментально зреагував опричник. – Знаєш про це? Чула?
– Про реліквію?.. Котра ґяурам дісталася?..
– Саме. Розповідай, що тобі про це відомо? І звідки!
– Ну, як же… – не стала огинатися і доволі охоче пояснила шаманка: – Ще взимку біля всіх наметів і кибиток глашатай прокричав, що того, хто знайде заховану козаком Тимофієм Куницею священну реліквію, котру шайтан викрав у Аллаха і подарував ґяурам, султан обсипле золотом і назве єдинокровним братом.
– Оце молодці, бусурмани голомозі. Бачили, як справу повернули? – захоплено прицмокнув Орлов. – А нашим боярам аби таємницю зберегти… Замість того, щоб усім світом шукати подаровану православному люду святиню.
– Думаєте, чому в цьому році по ясир йде не два-три стійбища, як зазвичай, а майже вся Кримська орда зрушила зі своїх кочовищ? – продовжила дівчина. – Триста тисяч шабель! А з ними п’ятдесят тисяч добірних сипаїв і яничар з Високої Порти. Кращих воїнів Сонцеликого султана… Така сила в лічені дні змете всі козацькі заслони, перемеле в прах будь-яке військо, тим паче – нашвидкуруч зібране ополчення ляхів, а потім – стрімкі півсотні розлетяться по всьому краю – і селище за селищем, хату за хатою перетрусять і обшукають кожен закуток. Чи знайдуть реліквію чи ні – не знаю, але в тому, що в тутешніх місцях не залишиться жодної живої душі, окрім тих, що будуть у сирівцях, можна не сумніватися.
– О-хо-хо… – зітхнув Куниця. – Невеселу картину ти намалювала, Галлія. Не знаю навіть спасибі тобі сказати, чи відразу голову зрубати…
– Роби як знаєш, але подумай ось над чим… – гаряче зашепотіла дівчина, пожираючи козака величезними очима. – Ти можеш врятувати свій народ, пане отаман! Віддай знахідку султанові, і всі залишаться живі! Султан стане тобі кревним братом, а твоя батьківщина – частиною благословенної Порти. І більше ніхто і ніколи не потривожить мирний сон підданих великого султана.
– Ач, як гарно співає, пташка… – похмуро глипнув на неї Василь. – Та тільки, будь на те воля небес, архістратиг Михаїл не став би вручати прапор козакові, а віддав би його відразу котромусь вашому мурзі. Ні, не бувати тому, щоб православна святиня з доброї волі бусурманам дісталася.
– Ти не поспішай настільки гучними словами кидатися, опричнику, – несхвально покивав Степан. – Що нам відомо про Божий промисел? А може, він у тому і полягає, щоб нас навіки з Ордою замирити? Сам-то, що думаєш, отамане?
